Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 46 страниц)

Певна річ, така диктатура була незвичайним виходом із становища,– незвичайним, як і саме лихо, як і самі часи. Отож ми на власні очі впевнилися, що ті, кому довірено таку відповідальну справу, не знайшли нічого кращого, як передоручити її, й до того ж людям, що за самим своїм статутом стояли найдалі від таких речей – уже тільки це може правити за доказ і навіть приклад безмежної грубості й невлаштованості тогочасного суспільства. Але разом з цим, коли ми бачимо, як мужньо ці люди несли такий тягар, це показує нам непоганий приклад сили й хисту, що його може виявити людинолюбство у всякі часи й за будь-яких обставин. Прекрасним було те, що вони взялися до цієї справи тільки тому, що не знайшлося нікого, хто пішов би на це, і не мали іншої мети, крім служіння людям, ні іншої надії на цім світі, крім смерті, набагато почеснішої, ніж бажаної. Прекрасно й те, що цю справу запропонували їм тільки тому, що вона була важка й небезпечна, що вони повинні були мати ту витримку й холоднокровність, які так необхідні й рідкісні в отакий час. І тому праця й мужність цих ченців заслуговують на те, щоб про них ми згадували з захопленням, із вдячністю, з тим особливим визнанням їхніх великих послуг, зроблених людям такими ж людьми, і тим більше ми їм зобов'язані, що вони не чекають цього визнання собі у винагороду. «Якби там не було цих падре,– каже Тадіно,– все місто напевно б виявилося знищеним: тож справжнє диво, що ці падре за такий короткий відтинок часу зробили так багато для громадського добра; не дістаючи від міста ніякої допомоги, хіба тільки дуже незначну, вони своїм хистом і прозірливістю утримували в лазареті стільки тисяч бідняків». Число осіб, за словами Ріпамонті, доглянутих у цьому закладі протягом семи місяців, поки на чолі його стояв падре Феліче, досягло п'ятдесяти тисяч. Автор справедливо зауважує, що про такого чоловіка він міг би сказати набагато більше, коли б, замість описувати лиха міста, він розповів би про інші справи, якими той прославився.

Та й серед самого населення це вперте заперечення чуми, природно, стало слабнути й зникати в міру того, як хвороба поширювалася через дотик і спілкування,– а тим паче, коли вона, погулявши певний час виключно серед бідноти, почала чіплятися й до синьйорів. Серед них був головний лікар Сеттала. Надзвичайно популярний уже тоді, він і тепер заслуговує особливої згадки. Чи визнали нарешті люди, що бідний старий мав рацію? Хто його знає. Чумою захворів він сам, його дружина, двоє синів і сім служників. Сам він і один із синів видужали, решта повмирали. «Ці випадки,– пише Тадіно,– ставшися в місті в знатних родинах, примусили знать і плебс замислитися, а недовірливі лікарі і темна, нерозважлива чернь почали стискати губи, зціплювати зуби й зводити від подиву брови».

Проте хитрощі й, так би мовити, мстивість викритої впертості часом бувають такі, що змушують нас бажати, хай би вона вже краще залишалася до кінця тверда й непохитна, всупереч розумові й очевидності. Ось це й був якраз один із таких випадків. Люди, котрі так рішуче й так довго заперечували, що поряд з ними, серед них гніздиться зародок хвороби, який, звичайно, розвиватиметься й почне лютувати, вже не могли далі заперечувати факту поширення зарази. Але, не бажаючи визнавати справжньої причини (адже це значило б признатися в своїй великій помилці й великій провині), будь-що прагнули знайти якусь іншу причину і були готові визнати всяку, висунуту хоч би ким. Як на те лихо, одна причина вже була напохваті – в поняттях і традиціях, панівних тоді не тільки у нас, але й у кожному куточку Європи: приворотне зілля, підступи диявола, потаємні замови, щоб прищепити чуму в допомогою всяких заразних отрут і чарів. Такі або подібні речі вже траплялись, і в них вірили й під час багатьох інших епідемій і моровиць, зокрема, коли в нас спалахнула чума за півстоліття до цього. Тут треба додати, що наприкінці минулого року губернатор отримав, за підписом короля Філіппа IV, депешу з попередженням, що з Мадріда втекло четверо французів, переслідуваних через підозріння в поширенні отруйних, заразних мазей. Хай губернатор пильнує, чи вони не з'являться якось і в Мілані. Губернатор передав депешу сенатові й Санітарному трибуналові, але, очевидно, тоді її залишили поза увагою. Однак, коли чума спалахнула й була вже визнана, згадали й про це попередження, вбачивши в ньому ще одне підтвердження неясних підозр щодо лиходійського задуму; проте й сам цей факт міг стати першим приводом для виникнення підозр.

Та ось два випадки (в одному з них проявився сліпий і непогамовний страх, а в другому – якийсь злий задум) перетворили цю неясну підозру щодо можливої змови на підозру дійсну, а для багатьох – на цілковиту впевненість в існуванні справжньої змови. А саме: ввечері 17 травня декотрим городянам здалося, ніби якісь люди мазали чимось в соборі перегородку, що відокремлює місця, призначені для чоловіків і жінок. Надійшло розпорядження винести вночі з церкви перегородку, разом із лавами. Голова Санітарного відомства, який з'явився разом із чотирма членами колегії для обстеження, обдивившися перегородку, лави, чаші з святою водою і не знайшовши нічого такого, що могло б підтвердити неуцьку підозру щодо замаху з отрутами, вирішив на догоду чужим маренням, а скорше через зайву обережність, аніж через необхідність, вирішив, повторюю, що досить просто вимити перегородку. Проте така кількість речей, ввалених на купу, викликала жахливу паніку в натовпі, який схильний в усякій речі вбачати речовий доказ. Пішли розмови, і люди повірили, що в соборі було вимазано всі лави, стіни і навіть мотуззя дзвонів. І говорилося про це не тільки тоді: сучасники в своїх мемуарах, вгадуючи про цей факт (деякі з тих мемуарів написано багато років згодом), засвідчують його з однаковою переконаністю, але як усе було насправді – довелось би тільки здогадуватися, коли б про це не писалося в одному листі Санітарного трибуналу губернаторові; той лист зберігається в так званому архіві Сан-Феделе. Трохи далі ми наведемо курсивом уривок, узятий з того послання.

Назавтра вранці нове й ще дивніше, ще знаменніше видовище вразило очі й голови городян. У всіх частинах міста двері й стіни будинків виявилися вимазаними якоюсь жовтою гидотою, набризканою ніби губкою. Чи це була чиясь дурна вабаганка зчинити галас і загальний страх, чи то злочинніший намір посилити в народі сум'яття, чи то щось інше. Випадок цей засвідчено в такому вигляді, що, гадаємо, було б імовірніше приписати його не так масовому психозові, як справі рук усього лише кількох чоловік,– справі, що стала, між іншим, не першою й не останньою. Ріпамонті, котрий з цього приводу часто висміює, а ще частіше оплакує народне легковір'я, в даному разі твердить, що сам бачив цю гидоту, й описує її: «...ми також ходили дивитися. Подекуди видніли нерівномірно розкидані плямисті патьоки наче хтось розбризкував по стіні всмоктану губкою рідину або вичавлював цю губку об стіну; де-не-де було видно двері і входи до осель, забруднені таким самим розбризкувачем...» (Ріпамонті, с. 75).

У вищезгаданому листі чиновники Санітарного відомства розповідають про цю справу в тих самих висловах. Вони пишуть про огляди речовини, про досліди з нею над собаками – без усякого поганого наслідку, і додають, що, на їхню думку, були скоріше пустощі, ніж зловмисність: думку, яка показує, що в них до цієї хвилини було досить душевного спокою, щоб не бачити того, чого не було. Інші сучасні мемуари, згадуючи цю подію, також підкреслюють, що спочатку багато хто з Санітарного відомства дотримувався думки, що це було зроблено задля жарту, через пустощі. Жодні мемуари не згадують нікого, хто б заперечував це, а вони, звичайно, згадали б, якби такі люди знайшлися, хоча б задля того, щоб назвати їх диваками. Я вважав тут цілком доречним навести й співставити ці подробиці знаменитого нестяму, частково маловідомі, частково зовсім невідомі, бо гадаю, що в хибних поглядах, а надто масових, найцікавіше й найкорисніше спостерігати саме шляхи поширення цих поглядів, ті форми й способи, якими їм удалося проникнути в уми й заволодіти ними.

В місті, де вже й так панувало хвилювання, все перевернулося догори дном. Господарі будинків обпалювали вимазані місця смолоскипами. Перехожі спинялися й, дивлячись на це, жахалися. Чужинців (уже тільки через це підозрілих), яких у ті часи було легко впізнати по одежі, люди хапали на вулицях і тягли до суду. Чинилися допити й дізнання і тих, кого привели, і тих, хто привів, і свідків. Винуватих не знаходили, судді ще могли сумніватися, міркувати, розуміти. Санітарний трибунал проголосив указ, де обіцяв грошову винагороду тому, хто знайде винуватця або винуватців у цій справі. «Вважаючи в жодному разі неприпустимим,– пишуть ці синьйори у вищезгадуваному листі, датованому 21 травня, але написаному, очевидно, 19-го, в день, яким датовано друкований указ,– щоб цей злочин будь-яким чином залишився безкарним, особливо в такий небезпечний і тривожний час, ми задля втіхи й заспокоєння нашого народу й з метою роздобути бодай якісь відомості про цей вчинок, проголосили нині указ...» і т. д. Проте в самому указі немає жодної прямої вказівки на те розумне й заспокійливе припущення, висловлене губернаторові,– отже, це було повне замовчування, яке водночас підтверджувало безумну упередженість народу й поступливість самого трибуналу, тим більше гідну догани, чим згубнішою вона могла виявитись.

Поки там трибунал дошукувався, багато хто з жителів, як це звичайно буває в таких випадках, уже дошукалися. Ті, хто думав, що ця мазь справді отруйна, вбачали в цьому: одні – помсту з боку дона Гонсало Фернандеса ді Кордова за образу, завдану йому під час від'їзду; другі – хитрість кардинала Рішельє з метою обезлюдити Мілан і заволодіти ним без жодних труднощів; треті, невідомо з яких міркувань, вважали винуватцями графа ді Коллальто, Валленштейна або й декого з міланської знаті. Не бракувало, як ми вже сказали, й таких, які вбачали в цьому вчинку не що інше, як дурний жарт, і приписували його школярам, синьйорам або офіцерам, котрим надокучила облога Казале. А коли виявилося, що від тієї мазі шкоди немає, бо ніхто від неї не заразився й не помер, то перший страх став потроху влягатися і вся справа була забута або ж здавалася забутою.

Отож і надалі декотрі ще не були певні, що ходить чума. А що в лазареті і в місті дехто все ж одужував, то в народі, а також серед багатьох упереджених лікарів стали подейкувати, ніби це, мовляв, не справжня чума, а то б усі перемерли. Щоб усунути всякий сумнів, Санітарний трибунал знайшов спосіб, який відповідав необхідності, спосіб цілком наочний, саме з тих, що їх тільки могли зажадати й підказати ті часи. В один із днів свята п'ятидесятниці городяни звичайно сходились на цвинтар Сан-Грегоріо за Східними ворітьми помолитися за померлих під час минулої епідемії чуми й похованих у цьому місці. Використовуючи цей благочестивий звичай як привід для розваги та видовища, вони виряджалися туди ошатно вбраними. В цей день, разом з багатьма іншими, померла від чуми ціла родина. В годину найбільшого скупчення народу посеред екіпажів, вершників і пішоходів з'явився віз, у якому, за наказом Санітарного відомства, на вищезгаданий цвинтар везли трупи померлої родини,– їх везли оголеними, щоб натовп міг бачити на них явні сліди моровиці. Крики огиди та жаху лунали всюди, де проїздив віз. Натовп, супроводжуючи його очима, ще довго гомонів услід; таким самим гомоном зустрічали появу воза в новому місці. В чуму стали вірити більше. Втім, вона й сама щодень чимдалі дужче давалася взнаки, та й згадане скупчення народу в великій мірі сприяло її поширенню. Отже, спочатку – чуми немає, категорично немає, ніякої й ніде; забороняється навіть вимовляти це слово. Потому – чумні лихоманки: поняття чуми висловлюється у вигляді прикметника. Далі – несправжня чума; власне кажучи, звичайно, чума, але тільки в певному розумінні цього слова; не справжня чума, але щось таке, для чого годі підшукати іншу назву. І, нарешті,– безсумнівна чума, незаперечна; але вже на тлі нового поняття – отруєння й злого задуму, що вносить плутанину в поняття основне, виражене словом, яке тепер уже годі було знехтувати.

Мені здається, немає потреби бути дуже обізнаним в історії понять і слів, щоб знати, що чимало їх пройшли тим самим шляхом. Слава богу, що в нас не так уже багато понять і слів такого гатунку й такої ваги, які до того ж дістають свою очевидність такою дорогою ціною; таких, з якими можна поєднувати подібні обставини. Проте як у малих, так і у великих справах можна було б у більшості випадків уникнути такого довгого й кривулястого шляху, дотримуючись уже давно випробуваного способу: спостерігати, слухати, порівнювати й думати, перш ніж говорити.

А втім, говорити – сама по собі справа настільки легша, ніж усе інше разом узяте, що з цього погляду люди заслуговують на деяку поблажливість.

Розділ тридцять другий

Оскільки ставало чимдалі важче вдовольняти тяжкі вимоги, висовувані обставинами, то в Раді декуріонів 4 травня вирішили звернутися по допомогу до губернатора. І ось 22 травня до табору було відряджено двох представників колегії декуріонів, щоб ознайомити губернатора з лихом і тяжким становищем міста: величезні витрати, порожня скарбниця, незібрані поточні податки через загальне збідніння, викликане такою кількістю причин, а надто розоренням під час війни. Далі треба було переконати губернатора в тому, що, згідно постійно діючих законів і звичаїв та особливої постанови Карла V, видатки в зв'язку з чумою повинні лягати на скарбницю: так, в чумну епідемію 1576 року губернатор маркіз Айямонте не лише припинив збирання всіх казенних податків, але навіть дав місту субсидію в сорок тисяч скуді з тієї ж скарбниці. Нарешті, було доручено просити губернатора про чотири речі: щоб він припинив збирання податків, як було зроблено того разу; щоб скарбниця видала грошей; щоб губернатор повідомив короля про лиха міста й провінції; щоб він звільнив від найманих військ країну, вже розорену попередніми. Губернатор відповів на це посланням, де висловив своє співчуття й нові прохання: він, мовляв, дуже жалкує, що не може бути в місті, аби докласти все своє старання й усіляко допомогти постраждалим, але сподівається, що старання панів членів трибуналу надолужить це. Нині такий час, що вимагає витрат; не жаліючи засобів і хисту, слід викручуватися якнайспритніше. Що ж до висловлених вимог, procuere en el mejor modo que el tiempo y necesidades presentes permitieren [158]158
  Він готовий потурбуватися в найкращий спосіб, наскільки це дозволить момент і насущні потреби ( ісп.) .


[Закрыть]. А внизу карлючки, що мали значити: «Амброджо Спінола», такі самі чіткі, як і його обіцянки. Великий канцлер Феддер написав йому, що цю відповідь було прочитано декуріонами соп gran desconsuelo [159]159
  3 великим сумом ( ісп.).


[Закрыть]. Потому почалися нові поїздки туди й назад, запити та відповіді; та я не думаю, щоб були прийняті певніші ухвали. Через якийсь час, саме в розпал чуми, губернатор особливою грамотою передав свою владу Феррерові, бо ж йому самому доводиться, писав він, думати тільки про війну.

До речі, треба сказати, що ця війна разом з чумою забрала, не рахуючи солдатів, щонайменше мільйон людей в Ломбардії, Венеціанській області, П'ємонті, Тоскані й частково в Романьї, а також спустошила, як ми бачили вище, місцевості, по яких пройшлася не на повну силу. Можете собі уявити, що коїлося там, де вона була в самому розпалі. Ця війна, після взяття й жорстокого розграбування Мантуї, скінчилася загальним визнанням нового герцога [160]160
  Мантую було взято в 1630 р. імперськими військами, але після Регенбурзького миру, ратифікованого в П'ємонті наступного року, власником Мантуї визнано Карло Гонзаго Неверського.


[Закрыть], для звільнення якого її було розпочато. Проте треба сказати, що йому довелося поступитися герцогові Савойському частиною Монферрато з прибутком у п'ятнадцять тисяч скуді, а Ферранте, герцогові Гвасталли,– другими землями з прибутком у шість тисяч; укладено також іще й особливий цілковито секретний договір, за яким вищеназваний герцог Савойський віддав Франції Пінероло; через деякий час цей договір виконано вже під іншим приводом, причому вдалися до всіляких хитрощів.

Разом із цим рішенням декуріони прийняли й інше: просити кардинала про те, щоб урочиста процесія пронесла через місто рештки Сан-Карло.

Добрий прелат відмовив з багатьох міркувань. Йому було не до вподоби це сподівання людей на засіб, ними ж і придуманий, і він побоювався, коли б ця надія та не зробилася спокусою, якщо не буде бажаного наслідку, чого він також побоювався [161]161
  «Пам'ятна записка про гідні уваги справи, які мали місце в Мілані в зв'язку з заразною хворобою 1630 року, і т. д., зібрані отцем Паола-Кроче». Мілан, 1730. Очевидно, витяг із неопублікованого твору автора, що жив під час моровиці; а можливо, це просто нова компіляція. ( Прим. автора).


[Закрыть].

Та найбільше він побоювався, що коли ті мазальники й справді існують, то процесія може створити слушну нагоду для вчинення нового злочину. А коли вони не існують, то таке величезне скупчення народу тільки допоможе ще більшому поширенню зарази – набагато реальнішій небезпеці [162]162
  «Якщо лиходійська мазь і мазальники в в місті... Якщо їх немає... тим реальніше зло» (Ріпамонті, с. 185). ( Прим. автора).


[Закрыть]. Бо вже похована підозра щодо мазання тим часом знов ожила, зробилась майже загальною й упертішою, ніж доти.

Знову бачили,– або цього разу, можливо, тільки здалося, що бачили,– обмазані стіни, під'їзди громадських будівель, двері будинків, дверні молотки. Чутки про такі відкриття переказувалися з уст в уста, і, як це бував найчастіше, коли вже з'явилося певне упередження, люди сприймали почуте за бачене на власні очі. Щодалі більше засмучуючись через таке нашестя нещасть, озлоблені неослабністю небезпеки, люди чимраз охочіше дослухались до цих дурниць: адже гнів прагне карати і, як гостро зауважив щодо цього один розумний чоловік [163]163
  Мається на увазі італійський історик і літературний критик, просвітитель П'єтро Веррі (1728—1797).


[Закрыть], воліє радше приписувати всякі лиха людській підлості, проти якої можна скерувати вістря своєї помсти, аніж визнати таку причину, з якою нічого не залишається робити, як тільки примиритися.

Вишукана, швидкодійна, всепроникна отрута – цих слів було більш ніж досить, щоб пояснити несамовиту силу й усі незрозумілі й несподівані ознаки хвороби. Подейкували, ніби ця отрута – суміш із жаб, змій, слини та гною заражених чумою і ще чогось гіршого, одно слово, з усього найбруднішого і найжахливішого, що тільки спроможна вигадати дика й ненормальна уява. Потім сюди долучили ще й чари, дія яких настільки сильна, що перебороти її неможливо. Коли після перших обмазувань наслідки проявилися не відразу, причина була ясна: то все були невдалі спроби отруювачів – тоді новачків. А тепер їхнє мистецтво вдосконалилось і прагнення до виконання пекельного задуму зробилося ще настійливішим. Віднині кожен, хто й далі підтримував думку, що все це пустощі, й заперечував наявність змови, вважався сліпцем і упертюхом, а то, чого доброго, ще накликав на себе підозру, що він зацікавлений у відверненні громадської думки від істини, що він сам також співучасник, мазальник. Це слівце дуже швидко ввійшло в обіг, набувши грізного, страшного значення. При такій упевненості в існуванні мазальників їх мали неодмінно розшукати,– усі пильнували, всякий вчинок міг викликати підозру. А підозра легко переходила в певність, а певність – у лють.

На доказ цього Ріпамонті наводить два випадки, попереджуючи, що вибрав їх не як найстрашніші з-посеред щоденних, а тільки тому, що, на жаль, йому довелося стати свідком і першого, і другого.

У церкві Сан-Антоніо в день урочистого свята один дід років вісімдесяти, а може, й більше, помолившись якийсь час навколішках, захотів присісти й перед цим змахнув плащем пил з лави. «Ось цей старий маже лави!» – закричали в один голос кілька жінок, помітивши його жест. Народ у церкві (подумати тільки – в церкві!) накинувся на старого: його схопили за волосся – за сиве волосся! – стали молотити кулаками, копати ногами й потягли, підштовхуючи, на вулицю. І якщо його відразу не порішили на місці, то тільки для того, щоб поволокти напівживого до в'язниці, до суддів, на тортури. «Я бачив його в той час, коли його волокли,– каже Ріпамонті,– і більше я про нього нічого не знаю. Гадаю, він навряд чи зміг прожити після цього ще кілька хвилин».

Другий випадок (мавши місце наступного дня) був не менш дивний, проте не такий фатальний. Троє молодих друзів французів – учений, художник і механік,– приїхавши подивитися Італію, познайомитися з її старовиною і при нагоді підробити грошей, підступили до якоїсь із зовнішніх стін собору й стали уважно розглядати її. Один перехожий, забачивши їх, зупинився й кивнув своєму приятелеві, який відразу підійшов. Зібрався цілий гурт, що дивився на цих людей, не відводячи очей, бо їхні одежа, зачіски й торби виказували іноземців, і – що куди гірше – французів. Вони попростягали руки, щоб помацати стіну, ніби бажаючи пересвідчитися, що це мармур. І цього було досить. Їх оточили, схопили, побили і, молотячи з усіх боків, потягли до в'язниці. Завдяки щасливій випадковості, палац юстиції стояв недалеко від собору, і, завдяки ще щасливішій випадковості, їх визнали невинуватими й відпустили.

Такі випадки траплялися не лише в місті: безум поширювався, як і пошесть. Подорожній, зустрінутий селянами осторонь від великого шляху, або незнайомий чоловік, який просто плентав собі, роззираючись на всі боки, чи то приліг долі, щоб перепочити, і в якому виявляли щось дивне, підозріле на обличчі, в одежі, або якийсь іноземець – все то були «мазальники». Після першого випадкового знаку, після крику якогось хлопчака били на сполох, з усіх боків збігалися жителі, нещасних закидали камінням або хапали і в супроводі цілого натовпу вели до в'язниці. Про це повідомляв сам Ріпамонті. Таким чином, в'язниця на якийсь час стала місцем порятунку.

Проте декуріони, не занепавши духом після відмови мудрого прелата, і далі настійливо повторювали своє прохання при голосній підтримці всього населення. Федеріго не здавався ще деякий час, намагаючись переконати їх,– оце і все, що міг вробити здоровий глузд однієї людини проти духу часу й упертості багатьох. Беручи до уваги те, що саме уявлення про небезпеку було за того часу неясне, плутане й дуже далеке від тих очевидних речей, які добре видно тепер,– неважко зрозуміти, як здорові аргументи Федеріго могли, навіть у його власній свідомості, підпасти під вплив чужих помилкових думок. Чи була поступливість, що її він допустився, виявом деякої слабкості волі – залишається таємницею людського серця. Зрозуміло, якщо в якомусь випадку здається, що помилку можна цілком приписати розумові й зняти її з сумління, то це буває тоді, коли йдеться про тих небагатьох людей (а він, звичайно, належав до них), у котрих усе життя – цілковитий послух перед сумлінням без усякого огляду на будь-які життєві інтереси. Отже, йому довелося поступитися перед неодноразовими наполяганнями й дати згоду на влаштування процесії, а до того ж піти назустріч палкому бажанню, щоб труна з останками Сан-Карло залишалась після цього виставленою в головному вівтарі собору впродовж восьми днів.

Я ніде не знайшов навіть натяку на те, щоб Санітарний трибунал або хтось інший висловлював якесь заперечення з цього приводу. Вищезгаданий трибунал дав лише розпорядження вжити деяких застережних заходів, які, не усуваючи небезпеки, зроджували тільки страх перед нею. Він встановив твердіші правила, допущення людей до міста, а щоб забезпечити їх дотримання, наказав замкнути міські ворота й також позабивати двері будинків на карантин, щоб, оскільки це можливо, перешкодити підозрілим і зараженим особам взяти участь у процесії. Таких будинків, наскільки може бути вірогідним у цьому випадку твердження одного письменника-сучасника, налічувалось близько п'ятисот [164]164
  «Стан Міланської держави... і т. д., твір Каваццо делла Сомаліа». Мілан, 1653, с. 482. ( Прим. автора).


[Закрыть].

Три дні пішло на приготування. В призначений день, 11 червня, вдосвіта процесія вийшла з собору. Попереду тяглася довга вервечка людей, переважно жінок, з запнутими широким покривалом обличчями, босоніж, у грубій покаянній одежі. Слідом ішли цехи під своїми знаменами, братства в убранні різного крою та кольору, потім чернечі ордени, далі – духівництво, кожен із знаком свого звання й із свічкою в руках. Посередині, при яскравому світлі смолоскипів, під звуки голосних співів, під багатим балдахіном рухалася кришталева труна, її несли чотири пишно вбрані каноніки, яких час від часу заступали інші. Крізь кришталь видніли шановані останки, вбрані в чудове єпископське одіння, з митрою на голові; у змінених, спотворених рисах ще можна було вирізнити деякі рештки колишнього обличчя, яким його мальовано на портретах і яким його пам'ятали ще ті, кому випало бачити й вшановувати цього чоловіка ще за життя.

Першим за останками померлого пастиря (так каже Ріпамонті, у якого ми головним чином і взяли цей опис), як з огляду на його заслуги, походження й сан, так і в дану хвилину через повагу до його особи, виступав кардинал Федеріго. За ним ішло інше духівництво, потім – службові особи в своїх найпарадніших убраннях, далі – знать: хто в чудовому одязі, немов бажаючи підкреслити цим урочистість обряду, хто – на знак покаяння – в усьому чорному, а декотрі босі і в плащах з відлогами, що закривали обличчя; і всі з торчетті [165]165
  Торчетті – світильник з чотирьох свічок із з'єднаними ґнотами.


[Закрыть]в руках. Процесію завершував барвистий натовп народу. Всю вулицю було оздоблено по-святковому. Ті, хто багатший, повиставляли для загального огляду свої найцінніші речі. Фасади бідніших будинків було оздоблено за кошти заможних сусідів або за громадський рахунок, де-де замість прикрас звисали зелені гілки. Усюди порозвішувано картини, написи, емблеми; на підвіконнях повиставляли вази, різноманітні рідкісні речі, всяку старовину, і кругом – свічки. Хворі, які перебували на карантині, дивилися з численних вікон на процесію й супроводили її молитвами. На інших вулицях міста панувала тиша; хіба що тільки хтось, теж виглянувши з вікна, напружено дослухався до даленіючого гулу; були й такі – серед них траплялися навіть черниці,– що забиралися на дахи, щоб бодай здалеку побачити труну, процесію, що-небудь взагалі.

Процесія пройшла через усі квартали міста. Щоразу, дійшовши до перехрестя, звідки головні вулиці розходяться до передмість (вони тоді ще мали старовинну назву карробі [166]166
  Від спотвореного латинського «quadrivio» – чотири вулиці, тобто перехрестя.


[Закрыть], яка нині збереглася за одним із них), робили зупинку й опускали труну біля хреста, поставленого Сан-Карло під час минулої чуми на кожному такому перехресті. Деякі з цих хрестів збереглися ще й досі. Одно слово, до собору повернулись аж далеко за південь.

І ось назавтра, в той час, коли з'явилася зухвала надія, а в багатьох навіть фанатична віра в те, що процесія повинна припинити чуму, кількість померлих у всіх прошарках населення зросла до такої міри, таким раптовим стрибком, що не було нікого, хто не вбачав би причини або приводу до цього якраз у самій процесії. Але які дивні й гідні жалю сили загального упередження! Більшість приписувала цей спалах не великому скупченню людей, що довго перебували бік у бік, не силі-силенній випадкових дотиків,– ні, усе звертали на ту свободу, яку, мовляв, дістали мазальники для широкого здійснення свого мерзенного задуму. Пішли розмови, що, мовляв, вони, позатесувавшись у натовп, постаралися заразити своєю маззю якнайбільшу кількість людей. Та оскільки цей спосіб важко було назвати достатнім і придатним для того, щоб викликати таку велику смертність у всіх прошарках суспільства, і, наскільки можна судити, навіть найуважнішому і до того ж засліпленому підозріливістю поглядові не вдалося помітити жодних слідів, жодних плям на стінах або ще десь, то для пояснення цього факту довелося вдатися ще до однієї вигадки, яка існує вже давно й у той час визнавалася європейською наукою, а саме: до вигадки про отруйні та шкідливі порошки. Почали говорити, ніби такими порошками посипано вулиці, а надто місця зупинок, і ніби вони прилипали до одягу, а тим паче до ніг, бо переважна кількість людей того дня йшла босоніж. «Ось так сам день процесії,– як каже один із тодішніх письменників [167]167
  Агостіно Лампуньяно. Чума, що сталася в Мілані 1630 року. Мілан, 1634, с. 44. ( Прим. автора).


[Закрыть],– став свідком боротьби благочестя з нечестивістю, віроломства з щиросердям, втрати з надбанням». А насправді бідолашний здоровий глузд людський боровся з привидами, створеними ним самим.

Від того дня хвороба зробилася пошестю, за короткий час не залишилося жодного незараженого будинку. Протягом кільках днів людей в лазареті, за словами вищезгаданого Сомалья, збільшилось із двох тисяч до дванадцяти. Пізніше це число зросло, за одностайною думкою, до шістнадцяти тисяч. 4 липня, як я читаю в другому листі чиновників Санітарного відомства до губернатора, щоденна смертність перевищила п'ятсот чоловік. Ще пізніше, саме в розпал чуми, вона досягла, згідно загальноприйнятому підрахунку, тисячі двохсот, тисячі п'ятсот і навіть трьох з половиною тисяч і більше, якщо вірити Тадіно. Він же запевняє, що, за проведеним підрахунком, населення Мілана зменшилося до шістдесяти чотирьох тисяч з лишком, коли раніше воно перевищувало двісті п'ятдесят тисяч. По Ріпамонті, воно дорівнювало двомстам тисячам; за його словами виходить, що померлих було сто сорок тисяч, згідно зі списками громадянського стану,– без тих, яких годі було врахувати. Інші називають більше або менше, але ще випадковіше число.

Подумайте тепер, у якому розпачливому становищі опинилися декуріони, на чиї плечі ліг весь тягар турбот про громадські потреби, про виправлення того, що ще можна було виправити в час такого лиха. Щодень доводилося заміняти, щодень збільшувати число різних громадських служителів: монатті, приставів, комісарів. Перші мали виконувати найважчі і найнебезпечніші роботи, викликані чумою: прибирати трупи з будинків, з вулиць, із лазарету; відвозити їх до могил і закопувати; відносити або відводити хворих до лазарету і там обслуговувати їх; спалювати чи очищати заражені й підозрілі речі. Сама назва цих людей, за Ріпамонті, походить від грецького «монос» – один; за Гаспаре Бугатті (в одному описі попередньої чуми), – від латинського «monere» – умовляти; але він водночас вагається, і небезпідставно, чи це, бува, не німецьке слово, бо цих людей здебільше вербували в Швейцарії і в Гріджоні. Справді, не було безглуздям вважати це слово спотвореним німецьким «monathlich» – місячний, бо, не знаючи напевно, як довго будуть потрібні ці люди, з ними щоразу домовлялися на місяць. Особливий обов'язок приставів полягав у тому, що вони йшли попереду возів і теленьканням дзвоника попереджували перехожих, щоб ті відходили якнайдалі. Комісари мали під своїм керівництвом і перших, і других, безпосередньо слухаючись наказів Санітарного трибуналу. Треба було постачити лазарет лікарями, хірургами, їжею, всіма лікарняними причандалами; підшукувати й влаштовувати нові приміщення для щодень нових хворих. З цією метою нашвидкуруч поспоруджували з дерева й соломи бараки у внутрішньому дворі лазарету, відкрили новий лазарет із бараків, оточених простою загорожею, який вміщав чотири тисячі чоловік. А що місць однаково бракувало, ухвалили відкрити ще дві такі будівлі, взялися до роботи, та, за браком усяких засобів, їх так і не добудували. І засоби, і люди, і завзяття – усе потроху убувало, в міру зростання злигоднів.