Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 46 страниц)

Падре Крістофоро йшов дорогою з почуттям розради, що її жодного разу не зазнав після того жахливого дня, спокутуванню якого мало бути присвячене цілісіньке його життя. І приписаного послушникам мовчання він дотримувався непомітно для себе, весь поринулий у роздуми про труди, нестатки та приниження, які він ладен був перетерпіти, аби тільки спокутувати свій гріх. Зупинившись в годину трапези у одного благодійника, він з якоюсь особливою насолодою вкусив хліба прощення, але залишив шматок і сховав його в торбу, щоб зберегти як постійне нагадування.

В наші наміри не входить розповідати історію його монастирського життя, скажемо тільки, що, виконуючи завжди з великим бажанням усі покладені на нього обов'язки, а саме – проповіді і втішення присмертних, він ніколи не обминав нагоди виконати ще два, доброхіть узяті на себе: примирення ворогів та захист пригноблених. В оцій схильності, певним чином, мимовільно виявилися попередні нахили Лодовіко і ледь вловний залишок войовничого запалу, що його жодне смирення і умертвіння плоті не було спроможне загасити до кінця. Його мова була звичайно стримана й смиренна, але коли йшлося про зневажену справедливість, то в ньому відразу пробуджувався його попередній дух, підтримуваний і стримуваний тим величним піднесенням, котре виробилося в нього через постійну звичку виголошувати проповіді; це надавало його мові особливої своєрідності. Вся його постава, як і зовнішній вигляд, свідчили про тривалу боротьбу гарячої, запальної вдачі з упертою волею, що звичайно брала гору, вічно сторожкою й завжди керованою вищими міркуваннями та спонуками. Один із його співбратів і друзів, який добре знав падре Крістофоро, порівняв його із отими надто виразними в початковій своїй формі словами, що їх в скороченому вигляді, із зміною деяких літер, в хвилини розпалених пристрастей вимовляють інші, навіть добре виховані люди, через що ці слова в такому замаскованому вигляді зберігають певну частку своєї первісної виразності.

Коли б яка-небудь невідома бідолашка, опинившися в сумному становищі Лючії, звернулася по допомогу до падре Крістофоро, він і тоді відгукнувся б негайно. А що справа стосувалася Лючії, то він поквапився ще дужче, бо ж давно знав і цінував її чистоту, не раз уже думав про навислу над нею небезпеку і переймався благородним обуренням з приводу отого мерзенного переслідування. Та оскільки він увесь час радив їй нікому нічого не казати, триматися спокійно, то тепер боявся, щоб, бува, його порада не мала якихось сумних наслідків; животворне милосердя, властиве йому ніби від народження, ускладнювалось у даному разі прискіпливою тривогою, яка так часто мучить добрих людей.

Та поки ми розповідали про долю падре Крістофоро, він уже встиг прийти і стати в дверях; обидві жінки, покидавши мотовила, які доти з дзижчанням крутилися в них під руками, підвелися з місця і в один голос сказали: «А-а, падре Крістофоро! Хай благословить вас Господь!»

Розділ п'ятий

Падре Крістофоро спинився на порозі й, поглянувши на жінок, відразу зрозумів, що передчуття не обдурило його. Тим-то, злегка відкинувши голову назад, він спитав тоном, який уже передбачав невтішну відповідь:

– Що скажете?

У відповідь Лючія залилася слізьми. Мати почала вибачатися за те, що дочка, мовляв, насміла... Але чернець, підступивши ближче, сів на триногий ослін і урвав її вибачення, звернувшись до Лючії:

– Заспокойтесь, бідна дівчино! А ви,– мовив він до Аньєзе,– розкажіть мені, в чім річ.

Поки бідна жінка намагалась якомога зрозуміліше розповісти йому про своє лихо, чернець знай мінявся на обличчі: він то зводив очі до неба, то тупав ногами. Наприкінці розповіді він затулив обличчя руками й вигукнув:

– Боже милостивий! До яких же пір!..– Але не скінчив фрази й знову, звертаючись до жінок, сказав: – Бідолашки! Послав вам випробування Господь. Бідна Лючія!

– Адже ж ви не кинете нас напризволяще, падре? – спитала, ридаючи, Лючія.

– Кинути вас? – відповів він.– А з яким же обличчям став би я просити в бога чогось для себе, якби кинув вас? В отакому становищі! Та ще коли сам Господь доручає вас мені! Не занепадайте духом. Він вам допоможе, він бачить усе, він може використати й такого незначного чоловіка, як я, щоб зганьбити кого-небудь... Подивимося, подумаємо, що можна зробити.

Мовивши це, він сперся лівим ліктем на коліно, схилив чоло на долоню, а правою рукою затис бороду й підборіддя, ніби бажаючи зібрати воєдино всі свої душевні сили. Проте, напружено міркуючи, він лише ясніше усвідомив, яка заплутана ця справа, з якими труднощами та небезпеками пов'язаний вихід із такого становища і як мало дійових засобів. «Присоромити дона Абондіо, примусити його відчути, як він грішить проти свого обов'язку? Тільки ж сором і обов'язок для нього ніщо, коли він під владою страху. Чи, може, й собі налякати його? Та й чим зможу я примусити його боятися дужче, ніж він боїться пострілу? Повідомити про все кардинала-архієпископа й вдатися до його авторитету? На це потрібен час,– а тепер що? І що потім? Навіть якби бідолашка була повінчана, чи могло б це стати перепоною такому чоловікові? Хто знає, на що він тільки здатний?.. Боротися з ним? Але як? Е-е,– подумав нещасний чернець,– якби я міг підмовити на цю справу свою братію, тутешню й міланську! Та ба! Ця справа не має громадського інтересу, і мені довелося б однаково відмовитись від цього заходу. Адже дон Родріго грає роль друга нашого монастиря, виставляє себе прибічником капуцинів, а його браві не раз приходили шукати в нас притулку. Доведеться мені самому братися за цю справу; отак і прославишся як неспокійний чоловік, наклепник і інтриган,– крім того, невчасним заходом можна ще й погіршити становище цієї бідолашки».

Співставивши всі «за» і «проти», він дійшов висновку, що найкраще піти просто до самого дона Родріго, спробувати відрадити його від безсоромного наміру благаннями, загрозою мук у загробному житті, а то ще й в земному, якщо це можливо. У всякому разі, цим шляхом принаймні вдасться точніше дізнатися, як уперто той тримається за свій мерзенний задум, повніше розкрити його наміри, а вже потім приймати відповідне рішення.

Поки чернець отак собі розмірковував, у дверях з'явився Ренцо; його повсякчас тягло до цього дому, і кожен легко здогадається, чому. Однак, забачивши ченця, поринулого в роздуми, й жінок, які знаками просили не турбувати його, Ренцо мовчки спинився на порозі.. Підвівши голову, щоб викласти жінкам свій план дій, чернець помітив його й привітався із звичною щирістю, посиленою співчуттям.

– То вони вам розповіли... падре? – схвильованим голосом запитав Ренцо.

– Геть усе! Тим-то я й тут.

– Що ви скажете про цього мерзотника?

– А що ж мені про нього сказати? Адже він мене тут не почує – яке ж буде пуття з моїх слів? А ось тобі, любий мій Ренцо, я скажу таке: покладися на бога, і бог тебе не скривдить.

– Святі ваші слова! – вигукнув юнак.– Ви не з тих, хто завжди вважає бідного винуватим. А ось наш синьйор курато і цей невдачливий адвокат програних справ...

– Не треба копатися в тому, що призводить до самого тільки марного неспокою. Я скромний чернець, але повторюю тобі те, що сказав і оцим жінкам: скільки моєї сили, я вас не покину.

– Атож, ви не такий, як оті мої друзі миряни. Базіки! Яких тільки запевнень не надавали вони мені в гарні часи! Послухати лишень! Вони, мовляв, готові віддати й кров свою за мене, і підтримають мене навіть проти самого диявола. Хай-но лиш з'явиться в мене який ворог, то тільки дай знати... йому й кінець! А тепер бачили б ви, як вони всі огинаються...– Підвівши очі на ченця, Ренцо за насупленим його обличчям здогадався, що сказав щось невгаразд. Бажаючи виправити становище, він, однак, заплутувався все більше й більше.– Я хотів сказати... я зовсім не думаю... тобто я хотів сказати..

– Що саме хотів ти сказати? Що? Отже, ти взявся зіпсувати мені всю справу, перш ніж її розпочато. Тим ліпше для тебе, що ти вчасно зневірився... Адже ти почав був шукати друзів... і яких друзів? Тих, що не змогли б допомогти попри все своє бажання. І був мало не втратив того, хто хоче і може допомогти тобі. Хіба ж ти не знаєш, що Господь – друг усіх пригноблених, повних надії на нього? Хіба ти не знаєш, що слабкий, показуючи пазурі, не виграє нічого? Та й якби навіть...– Тут він міцно вхопив Ренцо за руку. Його обличчя, зберігаючи свою владність, відбило якусь величну скорботу, він потупив очі, його мова сповільнилась, голос забринів глухо, наче з-під землі.– І якби навіть... це – страшна справа! Ренцо, ти хочеш покластися на мене? Та що це я кажу – на мене, нікчемного чоловіка, грішного служку,– чи хочеш ти покластися на бога?

– Ну звісно,– відповів Ренцо.– Він – Господь істинний.

– То ось що, обіцяй же, що ти не домагатимешся зустрічі з ворогом, нікому не кидатимеш виклику, а цілком звіришся на мене...

– Обіцяю.

Лючія глибоко зітхнула, ніби в неї спала з плечей гора. А Аньєзе сказала:

– Молодець, синку!

– Слухайте, діти мої,– знов почав падре Крістофоро.– Я вже сьогодні поговорю з цим чоловіком. Якщо Господь зачепить його серце і додасть снаги моїм словам,– добре, якщо ж ні, то він допоможе нам знайти якийсь інший шлях. А ви тим часом тримайтеся чимдалі від усіх, уникайте пліток, не показуйтеся нікому на очі. Сьогодні ввечері або ж завтра вранці, і ніяк не пізніше, я буду у вас.

Сказавши це, він пішов геть, рішуче відхиливши всяку подяку й благословення.

Він попрямував до монастиря, встиг якраз на шосту годину, щоб взяти участь у співанні молитов, пообідав і зразу ж вирушив у зворотну путь – до лігва звіра, якого хотів спробувати приборкати.

Невелике палаццо дона Родріго самотньо вивишалося, мов та гірська фортеця, на вершині одного з горбів, де-де розкиданих по всьому узбережжю. До цієї вказівки анонімний автор додає, що згадане місце (краще б йому було просто написати саму назву) лежало вище сільця наших заручених, на відстані приблизно трьох миль від нього і чотирьох від монастиря. Біля підніжжя горба, з південного боку й фасадом до озера, стояла невелика купка стареньких будиночків, населених селянами дона Родріго,– це була ніби маленька столиця його маленького царства. Досить було пройти по ній, щоб скласти собі уявлення про умови існування та звичаї цього поселення. Кинувши погляд в кімнати нижнього поверху, де двері подеколи стояли розчинені, можна було побачити упереміш розвішані по стінах рушниці, пищалі, мотики, граблі, солом'яні брилі, сітки та порохівниці. Стрічні люди були грубі, приземкуваті й похмурі, із здоровенними покритими сіткою чубами; беззубі діди, здавалося, були завжди готові вищирити ясна, тільки ледь-ледь подражніть їх; чоловікоподібні жінки мали м'язисті руки, які, здавалося, були готові прийти на допомогу язикові, коли б стало замало останнього; навіть у зовнішньому вигляді й рухах дітей, що гралися на вулиці, проглядало щось зухвале, визивне.

Фра Крістофоро перейшов сільце, побрався вгору звивистою стежиною й опинився на тісному майданчику просто перед маленьким палаццо. Двері були замкнуті – на знак того, що господар обідав і не бажав, щоб його турбували. Кілька невеликих вікон, що виходили на вулицю, були закриті старезними, поїденими часом віконницями, проте захищені товстими залізними ґратами, а вікна нижнього поверху пороблені на такій висоті, що до них ледве міг дістати чоловік, ставши комусь на плечі.

Всередині панувала повна тиша: перехожий міг би подумати, що цей будинок покинуто, якби чотири істоти, дві живі й дві мертві, не свідчили про присутність мешканців усередині. Два велетенських шуліки, з розправленими крилами й повислими головами, один – безперий і напівз'їдений негодою, другий – іще цілий і пернатий, були прибиті цвяхами до обох половинок воріт; два браві, кожний розлігшися на одній із лавок праворуч і ліворуч від входу, стерегли його, дожидаючи, коли їх покличуть поласувати недоїдками з панського столу. Чернець зупинився в поставі людини, готової чекати, але один із браві підвівся й мовив до нього:

– Ідіть, ідіть сюди, падре, капуцини у нас не чекають, адже ми й дружбі з монастирем. Мені й самому не раз доводилось пожити в ньому, коли перебування на волі робилось не зовсім приємним, і сутужно було б мені, якби монастирські ворота виявилися зачиненими.

Говорячи це, він двічі стукнув дверним молотком. У відповідь ізсередини залунали гавкіт і виття вівчарок та шавок, і за якусь хвилю з бурчанням вийшов старий служник; однак, забачивши ченця, він низько вклонився, руками та окриками втихомирив собачню, запросив гостя до тісного дворика й замкнув за собою двері. Провівши його до невеликої кімнати й дивлячись на нього не без певного подиву та поштивості, він спитав:

– Ви, бува, не падре Крістофоро з Пескареніко?

– Оце я і є.

– Ви – і тут?

– Як бачите, чоловіче добрий.

– Мабуть, у хорошій справі, у хорошій,– провадив старий, буркочучи собі під ніс і йдучи далі,– добро можна чинити всюди.

Пройшовши ще дві-три темні кімнати, вони наблизилися до входу в їдальню. Звідти чувся змішаний стукіт виделок, ножів, склянок, тарілок, а над усім цим лунав безлад голосів, що забивали один одного. Чернець хотів був піти звідти й засперечався біля самісіньких дверей із служником, щоб дістати змогу перечекати десь у куточку, доки скінчиться обід, але тут розчинилися двері, й такий собі граф Аттіліо, який сидів проти входу (це був двоюрідний брат господаря, і ми вже згадували про нього, не називаючи на ймення), помітивши виголену голову та чернечу сутану й зрозумівши скромний намір смиренного старця, загорлав: «Агей! Агей! Куди ж бо ви, шановний падре? Завітайте, завітайте сюди!»

Хоч дон Родріго й не міг точно здогадатися про причину цих відвідин, однак, за якимсь неясним передчуттям, був, мабуть, не проти ухилитися від зустрічі з гостем. Та оскільки легковажний Аттіліо вже так гучно запросив ченця, то він озвався й собі: «Ідіть, ідіть сюди, падре». Той підійшов, уклоняючись донові Родріго й відповідаючи порухами обох рук на привітання співтрапезників.

Чесний чоловік, стоячи перед зловмисником, звичайно уявляється нам (не скажу, що всім) з високо піднятим чолом, твердим поглядом, випнутими грудьми й добре підвішеним язиком. Однак насправді для такої постави потрібен такий збіг обставин, який виникає досить рідко. Тож не дивуйтесь, що фра Крістофоро, попри все своє чисте сумління й тверду певність правоти відстоюваної ним справи, повнячись змішаним почуттям жаху й уболівання до дона Родріго, стояв перед ним з якимсь смиренним і поштивим виглядом: перед тим самим доном Родріго, котрий сидів за столом, у власному будинку, у власному царстві, оточений друзями, виявами шанобливості та всякими знаками своєї могутності, з таким виразом на обличчі, перед яким на будь-чиїх устах завмерло б усяке благання, не говорячи вже про вмовляння, напучення чи докори. По праву руч сидів уже згадуваний Аттіліо, його двоюрідний брат. Чи ж варто говорити про цього його товариша по розпусті та насильству, прибулому з Мілана погостювати кілька днів. По ліву руч і по другий бік столу сидів з великою поштивістю, однак не без виразу деякого самовдоволення, синьйор подеста [34]34
  Подеста – вища адміністративна особа в італійських містах.


[Закрыть], саме той, кому теоретично належало б заступитися за Ренцо Трамальїно й покарати дона Родріго за те, про що описано вище. Навпроти подеста, з виглядом улесливої поштивості, сидів наш доктор Крутій у чорному плащі та з червонішим ніж звичайно носом; а навпроти обох кузенів сиділи два незначні безособові персонажі, про яких у нашій історії говориться тільки, що вони знай їли, пили, кивали головами й, усміхаючись, висловлювали схвалення, хоч би там що сказав будь-який співтрапезник, якщо це тільки не викликало заперечень з чийогось боку.

– Подати падре стільця! – звелів дон Родріго.

Служник підставив стілець, на який і сів падре Крістофоро, вибачаючись перед господарем за невчасний візит.

– Мені б дуже хотілося, коли на те ваша ласка, поговорити з вами віч-на-віч про одну важливу справу,– докинув він, стишивши голос, на вухо донові Родріго.

– Гаразд, гаразд, поговоримо,– відповів той,– а поки що принесіть для падре вина.

Чернець хотів був відмовитись. Але дон Родріго, підвищивши голос серед знов зчиненого гамору, загорлав:

– Е, ні, чорт забирай, ви вже позбавте мене від цієї образи: ніколи такого не буде, щоб капуцин вийшов з мого дому, не випивши вина, а нахабний позикодавець пішов геть, не скуштувавши дубця з мого гаю.

Ці слова викликали загальний регіт і на мить урвали палку суперечку між співтрапезниками. Служник, принісши на таці посудину з вином і високий келих, поставив усе це перед ченцем, який, не бажаючи відмовлятися від такого настирливого частування з боку людини, чию прихильність було так важливо здобути, відразу наповнив склянку й став посьорбувати вино.

– Авторитет Тассо не підтримує вашого твердження [35]35
  Торквато Тассо (1544—1595) – знаменитий італійський поет пізнього Відродження, автор відомої лицарської поеми «Звільнений Єрусалим». Йому також належать діалоги, де трактуються питання моралі та етикету.


[Закрыть], шановний синьйоре подеста; навпаки, він свідчить проти вас,– горлав граф Аттіліо,– бо цей учений, цей великий муж, що знав усі правила честі, як свої п'ять пальців, примушує Аргантового посланця, перш ніж кинути виклик лицарям-християнам, спитати на те дозволу у благочестивого герцога Бульйонського... [36]36
  Посилання на епізод із поеми Тассо (пісня VI), що розповідає про перший хрестовий похід. Аргант– мусульманський вояк; герцог Бульйонський– ватаг хрестоносців.


[Закрыть]

– Так це ж перебільшення,– волав не менш гучним голосом подеста,– просто перебільшення, поетична прикраса, бо ж посланець, згідно з міжнародним правом, jure gentium, недоторканий за самою своєю природою; та й навіщо далеко ходити, адже, як каже прислів'я: «Посол на собі провини не несе». Прислів'я ж, синьйоре граф,– це сама мудрість роду людського. А що посланець від себе не сказав нічого, а тільки передав виклик у письмовій формі...

– Та коли ж ви врешті зрозумієте, що той посланець був просто нахабний осел, який не знав найосновніших...

– З вашого дозволу, шановні синьйори,– втрутився дон Родріго, котрому не хотілося, щоб суперечка зайшла надто далеко,– передаймо питання на вирішення падре Крістофоро, і хай буде, як він скаже.

– Добре, дуже добре,– зауважив граф Аттіліо, якому видалося досить потішним передати питання про лицарську честь на вирішення капуцинові, тим часом як подеста, близько беручи до серця суперечку, ледве втихомирився, а вираз на його обличчі промовляв: «Яке ж бо хлоп'яцтво!»

– Однак, скільки я зрозумів суть справи,– відповів чернець,– у таких речах я тямлю мало.

– Це звичайні ваші чернечі відмагання через скромність,– сказав дон Родріго.– Та чого ви! Адже нам добре відомо, що ви народилися не з відлогою на голові і знали й оцей світ. Отож тут справа така...

– Послухайте, вся річ ось у чому,– почав був знову кричати граф Аттіліо.

– Дозвольте, кузене, сказати мені, як нейтральній особі,– урвав його дон Родріго.– Історія така: іспанський кабальєро шле виклик міланському кавалерові. Посланець, не заставши того вдома, вручав виклик братові кавалера; той читає його й у відповідь лупцює посланця палицею. Питається...

– Так і треба було,– загорлав граф Аттіліо.– Це було справжнє натхнення!

– ...нечистої сили,– докинув подеста.– Побити посла! Священну особу! Гадаю, і ви, падре, погодитеся з тим, що це не лицарський вчинок.

– Ні, синьйоре, саме лицарський! – кричав граф.– І дозвольте сказати це мені, а я добре тямлю в тому, що личить лицареві. Якби кулаками, то була б інша справа, а палиця нічиїх рук не ганьбить. Не розумію тільки одного: чому ви так хвилюєтесь за спину якогось голодранця?

– Та хто вам що каже про спину, синьйоре граф? Ви мені приписуєте дурниці, про які я зроду не думав. Я говорив про дії даної особи, а не про посланцеву спину. Я мав на увазі головним чином міжнародне право. Скажіть-но мені, будьте ласкаві, хіба феціали [37]37
  Феціали – у Стародавньому Римі члени особливої колегії жерців, яка пильнувала за виконанням правових актів, що ними визначалися стосунки з іншими державами; виконували обов'язки посланців.


[Закрыть], яких стародавні римляни посилали з оголошенням війни до інших народів, питали дозволу, перш ніж викласти своє доручення? І назвіть-но мені письменника, в творах якого бодай згадувалось би про те, що феціала будь-коли було побито палицями.

– Яке нам діло до офіційних осіб стародавніх римлян? Це люди, що діяли просто і в цих питаннях були відсталі,– атож, геть відсталі. Однак, згідно з правилами сучасного лицарства, яке в істинним, я заявляю і наполягаю на тому, що посланець, котрий насмілився вручити лицареві виклик, не спитавши на те дозволу останнього,– зухвалець, тобто найдоторканіший з доторканих, і його треба бити та бити, доки стане сили!

– Та ви мені дайте відповідь на такий силогізм...

– Не бажаю, не бажаю і ще раз не бажаю!

– Та ви тільки послухайте, послухайте лишень! Побити беззбройного – вчинок віроломний; at qui посланець, de quo, був беззбройний, ergo... [38]38
  А оскільки... про якого йде мова... отже... ( латин.)


[Закрыть]

– Тихше, тихше, синьйоре подеста!

– Що значить тихше!

– Тихше, кажу я вам; що ви мені оце зараз сказали? Віроломний вчинок – це завдати комусь удару шпагою ззаду або ж вистрелити в спину, хоча бувають випадки, коли... А втім, нумо не відходити від теми нашої суперечки. Я готовий погодитися, що, кажучи взагалі, це можна назвати й віроломним вчинком; але ж ударити разів три-чотири палицею пройдисвіта!.. Що ж, по-вашому, треба сказати йому: «Бережись, приятелю, я тебе відлупцюю!» – так само, як би ви ото сказали благородному чоловікові: «Захищайтесь!»? А ви, вельмишановний синьйоре доктор, замість схвально всміхатися на мою адресу та натякати, що поділяєте мою думку, чому ви не підтримаєте моїх аргументів своїм язиком,– тим паче що він у вас гарно підвішений,– щоб допомогти мені переконати цього синьйора?

– Та я...– зніяковіло відповів доктор,– я дістав втіху від цього вченого диспуту і дякую щасливому випадкові, який спричинився до такого витонченого двобою умів. Та й не моє це діло виносити вирок: ваша милість уже призначили суддю... ось, в особі падре...

– Правильно,– озвався дон Родріго,– тільки ж як, по-вашому, може говорити суддя, коли сперечальники не бажають замовкати?

– Мовчу,– сказав граф Аттіліо. Подеста стис губи й підняв руки, ніби на знак послуху.

– Слава тобі господи! А тепер ваше слово, падре,– сказав дон Родріго з напівнасмішкуватою поважністю.

– Таж я вже вибачився, я ж казав, що нічого не тямлю в цій справі,– відповів дон Крістофоро, віддаючи склянку служникові.

– Вибачення недоречні,– закричали обидва кузени,– ми вимагаємо вашого рішення.

– Ну, якщо так,– вів далі чернець,– то, як на мов крайнє розуміння, хотілось би, щоб не було ні викликів, ні посланців, ні ударів палицею.

Співтрапезники вражено перезирнулися.

– Це вже занадто,– сказав граф Аттіліо.– Вибачте мені, падре, але це вже занадто. Відразу видно, що ви не знаєте світу.

– Це він та не знає? – озвався дон Родріго.– Дозвольте мені запевнити вас: знає, любий мій, і то не гірше, ніж ви. Чи не так, падре? Скажіть-бо, скажіть нам, хіба ви в свій час не бешкетували?

Замість відповісти на таке люб'язне запитання, чернець звернувся подумки до себе: «Це вже стосується особисто тебе, але пам'ятай, брате,– ти тут не ради себе самого, тож усе, що стосується тільки тебе, не береться до уваги».

– Нехай так,– сказав граф Аттіліо.– Однак, падре... а як вас звуть, падре?

– Падре Крістофоро,– відповіло відразу кілька голосів.

– Однак, падре Крістофоро, вельмишановний мій заступнику, такими правилами, ви, либонь, перевернете весь свій догори дном. Ні викликів! Ні палиць! Прощавай усяка честь – цілковита безкарність для пройд! На щастя, це неможливо.

– Сміливіше, докторе! – гукнув дон Родріго, якому все дужче хотілось вивести з суперечки обох її заводіїв.– Сміливіше! Адже ваша позиція – визнавати всіх правими. Що ж, подивимось, як ви умудритеся в даному випадку визнати правим падре Крістофоро.

– Сказати про правді,– відповів доктор, вимахуючи виделкою й звертаючись до ченця,– сказати по правді, я ніяк не можу зрозуміти, як це падре Крістофоро, будучи і істинним ченцем, і світською людиною водночас, не подумав про те, що такий погляд, сам по собі правильний і цілком доречний для амвона,– хай буде мені дозволено сказати,– не має ніякої ваги в суперечці про питання честі. Але падре краще від мене знає, що все добре на своєму місці, і я гадаю, що цього разу, вдавшися до жарту, він просто хотів відпекатися від важкої необхідності висловити свою думку. Що можна було відповісти на аргументи, підкріплені мудрістю такою старовинною і все ж вічно новою? Нічого. Так наш падре й учинив.

А дон Родріго, щоб покінчити з цим питанням, порушив інше:

– До речі,– мовив він,– у Мілані ходять чутки про угоду.

Читач знає, що того року точилася боротьба за успадкування герцогства Мантуї [39]39
  Так звана Мантуанська війна (1628—1631), епізод Тридцятирічної війни.


[Закрыть], у володіння яким,– коли помер Вінченцо Гонзага, не залишивши законних нащадків,– вступив герцог Неверський, найближчий його родич. Людовік XIII, або, вірніше сказати, кардинал Рішельє [40]40
   Арман Плессі де Рішельє (1585—1642) – кардинал, державний діяч, який зіграв велику роль у зміцненні французького абсолютизму. Від 1624-го по 1642 рік був фактично правителем Франції.


[Закрыть], підтримував цього правителя, натуралізованого француза, до якого він ставився прихильно, а Філіпп IV, або, вірніше сказати, граф Оліварес [41]41
  Граф Оліварес (справжнє ім'я Гаспаро де Гусман; 1587—1645) – всесильний фаворит деспота Філіппа IV. До 1643 р. керував усіма справами іспанської монархії.


[Закрыть](його звичайно величали граф-герцог), з тих же міркувань не бажав бачити його володарем Мантуї і оголосив йому війну. А що це герцогство було ще й імперським леном [42]42
  Акт передачі земельного володіння верховним феодальним володарем підлеглому васалові.


[Закрыть], то обидві сторони вдавалися до всіляких інтриг та погроз, перша – щоб домогтися від імператора Фердінанда II згоди на інвеституру нового герцога, а друга – щоб домогтися відмови від неї і навіть підтримки для вигнання герцога Неверського з держави.

– Я схильний думати,– мовив граф Аттіліо,– що ці справи можуть владнатися. За деякими певними ознаками...

– Не вірте, синьйоре граф, не вірте,– урвав його подеста.– Я тут, у цій глухомані, маю змогу знати всі обставини, бо синьйор кастеллан, іспанець, котрий через свою добрість ставиться до мене прихильно і, як син одного улюбленця графа-герцога, чудово поінформований про все...

– А я кажу вам, що мені щодень доводиться розмовляти в Мілані з цілим рядом осіб, і я знаю з надійних джерел, що папа, дуже зацікавлений у справі миру, виступив з пропозиціями... [43]43
  У той час папський престол займав Урбан VIII (1623—1644), який зовсім не прагнув до миру; підтримуючи претензії герцога Неверського і Рішелье, він водночас таємно постачав зброєю їхніх супротивників.


[Закрыть]

– Так і повинно бути, такий уже порядок; його святість виконує свій обов'язок; папа завжди повинен старатися, щоб християнські правителі жили в мирі. Але у графа-герцога своя політика, і...

– І, і... і звідки вам знати, синьйоре мій, що в дану мить думає імператор? Чи ви гадаєте, що на світі нічого більше немає, крім вашої Мантуї? Справ, про які доводиться думати, дуже багато, синьйоре мій! Чи ви знаєте, скажімо, до якої міри імператор може в даний час покладатися на цього свого князя Вальдістано, чи Валлістаї, чи як там ще його звуть, і...

– Справжнє його ім'я,– ще раз втрутився подеста,– німецькою мовою Вальєнстейно [44]44
  Спотворене на італійський манір ім'я німецького імперського полководця Альбрехта Валленштейна (1583—1634), який сформував під час Тридцятирічної війни велику найману армію ландскнехтів, що використовувалася для придушення антифеодальних виступів та визвольного руху.


[Закрыть], я сам чув, так не раз називав його наш синьйор кастеллан, іспанець. Проте будьте певні, що...

– Ви збираєтесь мене вчити? – урвав його граф, але дон Родріго підморгнув йому, натякаючи, щоб він задля нього, Родріго, перестав суперечити. Граф замовк, а подеста, як ото знятий з мілини корабель, дав хід своєму красномовству й помчав на всіх вітрилах.– Вальєнстейно мене непокоїть мало, бо граф-герцог бачить геть усе, і якщо Вальєнстейно забагнеться комизитися, то він зуміє скерувати його на вірний шлях – не добром, то силою. Він, повторюю, бачить усе, й руки в нього довгі. І якщо вже він, як справжній політик,– а він ним і є! – поставив собі за мету (і правильно!) не дати синьйорові герцогу Неверському пустити корені в Мантуї, то, отже, цьому не бути; і синьйор кардинал ді Річилью тільки марно штрикає шпагою воду. Мені просто смішно, як цей любий синьйор кардинал збирається помірятися силами з самим графом-герцогом, із самим Оліваресом! Ото вже, воістину, хотілось би мені воскреснути десь так років через двісті, щоб послухати, що скажуть нащадки про це безглузде домагання. Тут самих тільки заздрощів мало,– тут потрібна голова, а таких голів, як голова графа-герцога, в цілому світі лише одна-однісінька. Граф-герцог, синьйори мої...– вів далі подеста, немов несучись на крилах ходового вітру і сам дещо дивуючись із того, що ніде не зустрічає жодного підводного каменя,– граф-герцог – старий лис (хай буде мені дозволено так висловитися при всій моїй повазі до нього!), котрий зіб'є зі сліду будь-кого, і якщо він цілиться праворуч, то можна бути певному, що влучить ліворуч. Звідси й виходить, що ніхто й ніколи не міг похвалитися, буцімто знає його наміри, і навіть ті, кому належить дбати про їхнє виконання, хто складає депеші, нічого в них не тямлять. Я можу говорити з деяким знанням справи, бо добрий синьйор кастеллан удостоює мене своєю бесідою і в певній мірі довіряє мені... А граф-герцог, навпаки, докладно знає про все, що вариться в казанах інших дворів. І варто комусь із цих великих політиків (а треба признатися, серед них є й вельми спритні) задумати якийсь хід, як, дивись, граф-герцог уже й розгадав його за допомогою свого розуму та потаємних зв'язків, які в нього є всюди. А цей бідолаха, кардинал Річилью, спробує тут, нюхне там, пріє, вибивається із сили. І що ж? Тільки-но умудрився він зробити підкоп, як у графа-герцога вже готовий зустрічний.

Одному небу відомо, коли подеста зібрався б врешті пристати до берега, якби дон Родріго, до того ж під'юджуваний гримасами свого кузена, не здогадався, ніби через раптове натхнення, звернутися до слуги з наказом принести особливу пляшечку.

– Синьйоре подеста і шановні мої синьйори,– вирік він,– пропоную випити за здоров'я графа-герцога, а ви потім скажете, чи гідне такої особи моє вино.

Подеста відповів уклоном, який виказував почуття глибокої вдячності, бо все, що робилось або мовилось на честь графа-герцога, він брав почасти на свій рахунок.

– Хай живе тисячу літ дон Гаспаро Гусман, граф Оліварес, герцог Сан-Лукар, великий привато короля дона Філіппа Великого, нашого володаря! – вигукнув він, піднімаючи склянку.

Словом «привато», якщо хто не знає цього, за тих часів було заведено називати королевого улюбленця.

– Хай живе тисячу літ! – підхопили всі.

– Налийте падре,– сказав дон Родріго.

– Пробачте,– відказав чернець,– я вже й так учинив недозволене і не хотів би...

– Як це?! – сказав дон Родріго.– Йдеться про тост за здоров'я графа-герцога. Невже ви хочете, щоб вас почали вважати прибічником наварців?

Так тоді насмішкувато називали французів, оскільки Генріх IV поклав початок правлінню у Франції наваррських королів.

У відповідь на такий виклик довелося випити. Потім усі співтрапезники почали навперебій вихваляти вино, за винятком доктора, котрий, підвівши голову, вп'явся очима в одну точку й багатозначно стис губи, висловлюючи цим куди більше, ніж міг би мовити словами.

– А що скажете ви, докторе? – спитав дон Родріго.

Витягши із склянки свого червоного носа, який вилискував дужче, ніж склянка, доктор відповів, урочисто карбуючи кожен склад:

– Я кажу, оголошую й констатую, що це вино – Оліварес серед вин: censui, et in eam ivi sententiam [45]45
  Я покуштував і дійшов тієї думки ( латин.).


[Закрыть], що схожого напою годі знайти в жодному з двадцяти двох царств нашого повелителя короля, хай береже його бог; і, констатуючи, оголошую, що обіди найславнішого синьйора дона Родріго залишають далеко позаду бенкети Геліогабала [46]46
  Римський імператор (218—222), відомий своїм деспотизмом та розбещеністю.


[Закрыть]та що голод навіки видалено й вигнано з цього палацу, осідку й царства пишноти.