Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 46 страниц)

– Надайте змогу, ваша милість, подумати про це тим, кого це стосується,– дещо грубувато зауважив дядечко-граф.

– Воістину так! – вигукнув Аттіліо, злегка похитавши головою з поблажливою усмішкою на свою адресу.– Чи ж гоже мені давати поради синьйорові дядечку? Лише палка турбота про честь нашої родини змусила мене говорити. І боюся, чи не зробив я другої помилки,– докинув він із глибокодумним виглядом,– боюся, чи не завдав я шкоди Родріго, бо ж завдяки мені у вас може скластися про нього хибна думка, синьйоре дядечку. Я втратив би спокій, якби через мене ви почали думати, що Родріго не відчуває до вас тієї довіри, тієї пошани, які він зобов'язаний відчувати до вас. Повірте, шановний синьйоре дядечку, що саме в даному випадку...

– Годі, годі! Що за дурниці? Як можете ви нашкодити один одному? Коли ви такі нерозлучні друзі, то й залишайтеся друзями, доки хтось із вас візьметься за розум. Джиґуни ви обидва – ось хто ви, вічно викидаєте коники, а мені потім доводиться розплутувати. Ох, та годі вже... ви мало були не змусили мене бовкнути казна-що... адже й справді ви обидва завдаєте мені набагато більше клопотів, ніж (уявіть собі тільки, яке було потім зітхання)... ніж усі оці кляті державні справи.

Аттіліо ще раз попросив вибачення, розсипався в люб'язностях, потім попрощався й пішов, супроводжуваний словами: «Ну, будьмо розсудливі»,– це було звичайне напучення, з яким дядечко-граф відпускав своїх племінників.

Розділ дев'ятнадцятий

Якби хто-небудь, побачивши на погано обробленому полі бур'янину,– скажімо, соковитий кущик щавлю,– та захотів дізнатися, чи вона виросла з насінини, дозрілої на цьому ж таки полі, чи з насінини, занесеної сюди вітром чи зроненої птахом, то він, хоч би скільки думав, не зміг би дійти певного висновку. Отак і ми неспроможні сказати, чи зі свого природного мозкового запасу, чи з намови Аттіліо взяв дядечко-граф рішення вдатися до падре провінціала, щоб у найкращий спосіб розрубати цей заплутаний вузол.

Аттіліо, певна річ, не випадково завів розмову, проте остерігався, що дядечко-граф виступить проти надто відвертого під'юдження з властивою йому амбіцією, тому він усіляко намагався ніби ненавмисне навіяти йому думку про можливий вихід і, так би мовити, направити дядечка тією дорогою, якою й хотів примусити його йти. Однак цей вихід настільки відповідав натурі дядечка-графа й настільки підказувався самими обставинами, аж можна було побитись об заклад, що й без усякого навіювання з будь-чийого боку він би знайшовся сам по собі. Адже йшлося про те, щоб у сутичці, на жаль, надто відкритій, його небіж не зазнав поразки,– обставина надзвичайно істотна для репутації впливового чоловіка, яку він брав дуже близько до серця. Сатисфакція, якої небіж міг домогтися на свій страх і ризик, була б ліками, гіршими за саму хворобу, повними всяких лих, і треба було так або інакше зашкодити цьому, не гаючи часу.

Коли в таку хвилину наказати Родріго виїхати зі свого маєтку,– він може не послухатись, а коли й послухається, то це ж не що інше, як втеча з поля бою, відступ усього їхнього роду перед ченцями. Накази, дія закону, всякі залякування були безсилі щодо супротивника з таким становищем: духівництво, чорне й біле, і не тільки його представники, ба навіть самі місця, де вони проживали, не підлягали світській юрисдикції,– це повинен знати кожен, навіть не читавши жодної історії, крім цієї. Єдине, що можна було б застосувати проти такого супротивника – це спробувати віддалити його, а знаряддям для цього міг правити падре провінціал, який мав право затримати ченця тут або вирядити, куди йому забагнеться.

А падре провінціала та дядечка-графа зв'язувало дуже давнє знайомство. Бачилися вони рідко, але щоразу при зустрічі обидва висловлювали взаємні дружні почуття і з надмірною готовністю пропонували один одному всілякі послуги. Адже часом буває краще мати справу з одним чоловіком, що стоїть над багатьма іншими, ніж з одним із тих багатьох, які знають тільки своє діло, керуються тільки своїми інтересами, турбуються тільки про своє себелюбство, тоді як перший відразу оглядає сотні взаємин, сотні наслідків, сотні інтересів, сотні обставин, яких треба уникнути, і сотні інших, які треба врятувати,– й тому може підійти до справи широко, з різних боків.

Гарненько обміркувавши все це, дядечко-граф запросив одного чудового дня падре провінціала до себе пообідати в товаристві цілого сонму співтрапезників, підібраних з найвитонченішим розрахунком. Прибув дехто з найзнатніших родичів, із числа тих, чиє прізвище вже само по собі було певним титулом і хто самою тільки своєю поставою, вродженою самовпевненістю, великосвітською зневажливістю та манерою говорити крізь зуби про важливі речі вмів без усякого наміру щохвилі викликати й підтримувати у співрозмовників думку про його вищість і силу; товпились тут і прихвосні, зв'язані з графовою родиною спадковою залежністю, а з господарем – довічним послухом. Ці, почавши вже за супом підтакувати й губами, й очима, і вухами, і всією головою, і всім тілом, і всією душею,– до десерту доводили всякого чоловіка до того, що він уже геть і не уявляв собі, як це можна взагалі сказати «ні».

За столом господар швидко перевів розмову на тему про Мадрід. Усі дороги ведуть до Рима, а до Мадріда – всі відкриті йому, графові, особисто. Він розповідав про двір, про графа-герцога, про міністрів, про родину губернатора, про бій биків, який він міг чудово описати, бо дивився його з почесного місця в Ескуріалі [110]110
  Ескуріал (або Ескоріал) – велетенський палац поблизу Мадріда, збудований у другій половині XVI ст. при Філіппі II, за проектом архітектора X. Еррера (1530—1597).


[Закрыть], а вже про самий Ескуріал він міг дати найдокладніший звіт, бо ж один з улюбленців графа-герцога водив його по всіх закутках палацу.

Якийсь час товариство, мов та уважна аудиторія, слухало тільки його одного, потім стали зав'язуватись окремі розмови, а він і далі розповідав про всякі дива, однак слухав його вже тільки падре провінціал, який сидів поряд і не заважав йому теревенити. Але, дійшовши до певної точки, граф перевів розмову на інше, перестав згадувати про Мадрід і, мандруючи від одного двору до іншого, від звання до звання, дістався аж до кардинала Барберіні, що був капуцином і доводився рідним братом тодішньому папі Урбанові VIII. Тут уже довелося й дядечкові-графу дати висловитися співрозмовникові, а також послухати та й угадати, що на цім світі, зрештою, існують не тільки особи, потрібні лише йому самому. Трохи згодом, підвівшися з-за столу, він попросив падре провінціала вийти з ним до іншої кімнати.

Два авторитети, два сивоголові діди, два досвідчені дипломати опинилися віч-на-віч. Високопоставлений синьйор усадовив вельмишановного падре, усівся сам і повів таку розмову:

– Беручи до уваги дружбу, яка зв'язує нас, я надумав поговорити з вашою превелебністю про одну справу, що стосується нас обох. Ми могли б вирішити її між собою, не вдаючись до інших засобів, які б... А тому я скажу вам щиро, з цілковитою відвертістю, про що йде мова,– і я певен, ми домовимося з двох слів. Скажіть мені: чи є у вашому монастирі в Пескареніко такий собі падре Крістофоро з ***?

Провінціал кивнув.

– Скажіть мені, ваша превелебність, відверто, по-дружньому... ця особа... цей падре. Я сам його не знаю; звичайно, я знаю декого з отців капуцинів,– золоті люди, ревні, розумні, смиренні,– адже я з дитинства був другом ордену... Але ж у всіх досить багатолюдних родинах... завжди буває хтось... якась навіжена людина... Та й цей падре Крістофоро, скільки мені відомо за деякими чутками, чоловік дещо норовливий... в нього немає цієї розсудливості, цієї обачливості... Готовий побитися об заклад, що він не раз завдавав турботи вашій превелебності.

«Все зрозумів: десь не помирилися,– міркував тим часом падре провінціал,– тут моя провина! Адже я знав, що цей блаженний Крістофоро годиться лише для того, щоб переводити його з однієї кафедри на іншу, не даючи йому засиджуватись довго на одному місці, а надто по сільських монастирях».

– О,– вирік він по тому,– мені справді дуже неприємно чути, що ваша світлість має таку думку про падре Крістофоро, тим часом, як мені відомо, він чернець... зразковий, і в нас у монастирі і поза його межами його глибоко шанують.

– Чудово розумію. Ваша превелебність, певна річ, зобов'язані... І все ж... все ж, на знак щирої приязні, я хочу попередити вас про одну річ, яку вам корисно буде знати, і навіть якщо ви вже знаєте про неї, я все ж можу, не порушуючи свого обов'язку, подати на ваш розсуд деякі наслідки... можливі,– і більше нічого не скажу. Цей падре Крістофоро, як нам відомо, опікується одним тамтешнім чоловіком,– ваша превелебність, напевно, чули про нього, тим самим, який так ганебно вислизнув із рук поліції, накоївши того жахливого дня такого, такого... одно слово, Лоренцо Трамальїно.

«Он воно що!» – подумав падре провінціал і відразу відповів:

– Це для мене не новина; але ваша світлість добре знає, що один з обов'язків нашого звання – це саме розшуки заблудлих, щоб навернути їх на путь...

– Згоден, але не захист заблудлих!.. Це справа ризикована, справа тонка...– Тут він, замість надути щоки й засопіти, стис губи й втяг у себе повітря, а тоді, пихкаючи, випустив його із себе й провадив далі: – Я вважав за необхідне натякнути вам на цю обставину, бо якби тільки ваша превелебність... Можна було б ужити деяких заходів у Римі... я, між іншим, нічого не знаю... а з Рима могло б надійти вам...

– Я все ж вдячний вашій світлості за це попередження. Але я певен, що коли буде зібрано всі відомості, то виявиться, що падре Крістофоро не мав жодних справ із цим чоловіком, про якого ви говорите, хіба, може, бажав напоумити його. Я ж бо знаю падре Крістофоро...

– Ви, напевно, знаєте, яким він був у миру, знаєте і про справи, чинені ним в молодості...

– Ось саме в цьому, синьйоре граф, і полягає доблесть нашого ордену, що чоловік, який в миру мав таку славу, вбравшися в сутану, стає зовсім іншим. І відколи падре Крістофоро носить це одіння...

– Хотів би вірити цьому, від душі кажу: хотів би вірити цьому, але ж іноді, як мовиться в прислів'ї... сутана ще не робить ченця.

Прислів'я не зовсім правильно висловлювало його думку, але граф нашвидкуруч підставив його замість іншого, яке вертілося на кінчику язика: «Вовк міняє шкуру, а не натуру».

– Я маю підтвердження, докази,– провадив він далі.

– Коли ви достеменно знаєте,– сказав падре провінціал,– що цей чернець учинив щось небогоугодне (усі ми грішні), то я буду вам зобов'язаний, якщо ви мені про це повідомите. Адже я звичайний настоятель, але на те мене й поставлено, щоб я виправляв, лікував.

– Гаразд, я вам скажу. Крім тієї неприємної обставини, що цей чернець відкрито взяв під захист ту особу, про яку я вже згадував, є ще й інша, прикріша обставина, яка могла б... А втім, ми відразу усе й вирішимо між собою. Отож, до вашого відома, той самий падре Крістофоро став чіплятися до мого небожа, дона Родріго ***.

– Що ви кажете? Оце мені справді неприємно чути, вкрай неприємно.

– Мій небіж молодий, гарячий, чудово знає собі ціну й не звик до того, щоб його зачіпали...

– Я вважатиму своїм обов'язком зібрати надійні відомості про таку обставину. Як я вже сказав вашій світлості,– а я ж розмовляю з синьйором, у котрого мудрість сполучається з глибоким знанням людей,– плоть наша немічна, усім нам властиво помилятися... то в тому, то в тому, а якщо падре Крістофоро порушив...

– Бачите, ваша превелебність, це такі речі, з якими краще покінчити тут, між нами, поховати негайно. Якщо їх надто довго пережовувати... то щоб не було гірше. Ви ж знаєте, що буває в таких випадках; усякі сутички, сварки виникають іноді через дрібниці, а далі все заплутуються й заплутуються... Як почнеш дошукуватися суті, то або не дійдеш до жодного наслідку, або ж виникають сотні інших утруднень. Утихомирити, спинити вельмишановного падре! Присікти й утихомирити! Адже мій небіж молодий; та й чернець, скільки я чув, іще повен молодечого запалу... а ми ж із вами, на жаль, уже в літах, вельмишановний падре, чи не так? Тож нам і слід...

Якби хто-небудь був свідком цієї розмови, то побачив би те саме, що буває, коли раптом при виконанні серйозної опери передчасно піднімається завіса й на сцені видно співака, котрий, геть забувши в цю мить, що на світі існує якась публіка, просто розмовляє з якимсь своїм приятелем. Обличчя, постава, голос дядечка-графа – все було таке природне, коли він вимовляв оте слово «на жаль». Тут від дипломатії не зосталося й сліду: йому справді тяжко було усвідомлювати свої роки. Не те щоб він шкодував за веселими утіхами та розвагами молодості,– все це легковажність, жалюгідні дурниці! Причина його невдоволення була серйозніша й важливіша: він сподівався дістати вищий пост, коли з'явиться вакансія, і побоювався, що не встигне. Дістати б його, а тоді до років було б байдуже; він би вже не став бажати нічого більше,– як усі ті, що, жадібно прагнучи до чогось, домагаються врешті успіху,– і вмер би спокійно.

Та надаймо слово йому самому.

– Нам слід, – казав він, – подумати про молодих і виправити їхні похибки. На щастя, час іще є. Справа ще не набула розголосу. Ще є можливість для «principiis obsta» [111]111
  Перешкоджай початку ( латин.).


[Закрыть]. Треба забрати вогонь від соломи. Часом особа, небажана в одному місці й навіть здатна викликати всякі неприємності, виявляється на диво потрібною в іншому. Ваша превелебність зуміє належним чином прилаштувати цього ченця. А тут іще й інша обставина, а саме: що він би міг викликати підозру в того, хто... тепер був би якраз зацікавлений, щоб його усунути; і, посилаючи його кудись якнайдалі, ми одним пострілом убиваємо двох зайців, усе залагоджується само по собі, або, краще сказати, без жодних ускладнень.

Такого висновку падре провінціал чекав уже від самого початку. «Іч який! – подумав він про себе.– Адже я бачу, куди ти гнеш; нам відомі ці штуки: коли ви всі чи один із вас злий на бідного ченця або коли він вам вселяв підозру, то настоятель негайно повинен усунути його, не докопуючись, винен він чи ні».

І коли граф скінчив свою промову й важко засопів, що дорівнювало крапці, падре провінціал сказав:

– Я добре розумію, що має на увазі синьйор граф. Але, перш ніж зробити якийсь крок...

– Чи правильно називати це кроком, вельмишановний падре, це проста, природна справа. І якщо не вжити таких заходів, і до того ж негайно, то я передбачаю цілий ряд неприємностей, цілу епопею всяких лих. Яка-небудь дурниця... не думаю, щоб мій небіж... адже, зрештою, для цього я тут. У всякому разі, коли вже справа зайшла так далеко, коли ми, не гаючи часу, не розрубаємо вузол рішучим ударом, то малоймовірно, щоб вона припинилася, щоб усе зосталося в таємниці... І тоді вже не тільки мій небіж... Ми розворушимо ціле осине гніздо, вельмишановний мій падре. Ви ж знаєте, ми одна родина, у нас численна рідня...

– І дуже знатна!

– Ви мене розумієте, все це люди з гарячою кров'ю в жилах і притім... на цім світі... мають якусь вагу. Тут уже зачеплено честь. Справа робиться загальною, і тоді навіть мирно настроєні... Для мене було б величезною прикрістю, якби довелося... адже я завжди відчував таку прихильність до отців капуцинів!.. Та й самі вони, чинячи добрі справи з такою повчальністю для нас усіх, потребують спокою, не хочуть жодних сварок, прагнуть до доброї згоди з тими, хто... І потім, у них є рідня в миру... А всі ці злощасні питання честі, щойно вони затягуються з вирішенням, мають здатність розростатися, розгалужуватися, втягувати... ледве не половину світу. Я обіймаю таку посаду, яка зобов'язує мене дотримуватись певної гідності... Його ясновельможність, синьйори мої колеги... все стає нашою загальною справою... тим паче в зв'язку з отією другою обставиною... Ви знаєте, як завершуються такі справи.

– Таж падре Крістофоро гарний проповідник,– сказав падре провінціал,– і я сам щодо цього мав уже деякі міркування. У мене якраз просять... Але в дану мить, за таких обставин, це могло б видатися покарою, а карати до повного з'ясування...

– Це не покара, зовсім ні! Це мудра завбачливість, вихід за взаємною згодою, з метою відвернути нещастя, які могли б... здається, я вже все вам пояснив.

– Нам з вами, синьйоре граф, справа вимальовується саме в такому світлі,– з цим я згоден. Але якщо вона стоїть так, як доповіли вашій світлості, то, гадаю, неможливо, щоб деякі чутки про неї не проникли в село. Адже всюди є підбурювачі, скандалісти чи то принаймні надміру цікаві, які готові збожеволіти від радості, коли їм щастить побачити сутичку синьйорів із ченцями. І вони все винюхують, перетлумачують, розбовкують... Кожному з нас доводиться триматися в рамках своєї гідності, а я, як настоятель, несу на собі ще один особливий обов'язок – честь мого сану... Це не моя особиста справа... і коли раптом... Одне слово, якщо синьйор ваш небіж такий уже роздратований, а ваша світлість самі про це сказали, то він міг би витлумачити всю справу як дану йому сатисфакцію й став би... я не скажу – хвалитися, тріумфувати, але...

– Ви так, гадаєте, вельмишановний падре? Мій небіж, звичайно, кавалер, якого, безумовно, поважають у світському товаристві... відповідно до його звання та гідності, але переді мною він хлопчисько і робитиме тільки те, що я захочу. Скажу вам навіть більше: мій небіж нічого про це й не знатиме. Яка необхідність давати йому звіт? Усе це справи, які ми залагоджуємо між собою, суто по-дружньому; усе й повинне зостатися між нами... Про це не турбуйтеся. Мені не звикати мовчати.– Тут він знов запихкав.– А щодо пліткарів,– провадив він далі,– то про що вони, по-вашому, зможуть патякати? Чернець виряджається на проповідь до іншого місця,– це ж звичайнісінька річ! І, нарешті, ми, які бачимо... ми, які передбачаємо... ми, кого це стосується... що нам до якоїсь там балаканини?

– А все ж, щоб запобігти можливим розмовам, було б добре в даному випадку, якби ваш синьйор небіж якось привселюдно висловив, виказав знак приязні, уваги... не нам особисто, а нашому сану...

– Певна річ, певна річ, це цілком справедливо... Проте в цьому немає ніякої потреби: я знаю, що мій небіж завжди приймає капуцинів належним чином. Він робить це за своїм нахилом – це наша родинна риса. І потім, Родріго знає, що в такий спосіб він приносить вдоволення мені. А втім, у даному випадку... щось таке незвичайне... цілком доречне. Полиште це на мене, вельмишановний падре, я накажу небожеві... Тобто, звичайно, треба підказати йому обачно, щоб він, бува, не здогадався про нашу домовленість. Бо для мене зовсім не бажано, щоб ми наклали пластир там, де навіть рани немає. А щодо нашої домовленості, то чим скоріше все залагодиться, тим краще. І якби знайшлося місце чимдалі... щоб усунути всяку можливість...

– Мені якраз надходив запит із Ріміні щодо проповідника, і я, либонь, і без усякого іншого приводу міг би спинитися на...

– Дуже доречно, дуже доречно! А коли саме?

– Ну, коли вже доводиться робити справу, то треба робити її якнайшвидше.

– Якнайшвидше, саме так, якнайшвидше, вельмишановний падре: краще сьогодні, ніж завтра,– вигукнув граф, а тоді, підводячись, додав: – І якщо тільки я або моя родина можемо зробити щось для наших дорогих отців капуцинів...

– Ми знаємо з досвіду добрість вашої родини,– сказав падре провінціал, теж підводячись і прямуючи до дверей слідом за своїм переможцем.

– Ми загасили іскру, вельмишановний падре,– озвався той, стишуючи крок,– іскру, яка могла спричинитися до великої пожежі. Між хорошими друзями навіть великі справи залагоджуються двома словами.

Підступивши до дверей, він розчинив їх і конче забажав пропустити падре провінціала вперед. Вони зайшли до попередньої кімнати й приєдналися до товариства.

Тепер ми бачимо, яких старань докладав цей синьйор, до яких слів вдавався, залагоджуючи нагальну справу. Зате й наслідки виходили відповідні. Дійсно, завдяки переказаній нами розмові йому вдалося примусити падре Крістофоро пройти пішки з Пескареніко до Ріміні,– а це прогулянка добряча!

Якось увечері до Пескареніко прибув з Мілана капуцин із пакетом на ім'я падре настоятеля. То було розпорядження про послух, накладений на падре Крістофоро: вирядитися до Ріміні, де й проповідувати впродовж цілого посту. В листі до настоятеля приписувалось довести до відома названого брата, щоб він відклав усякі турботи про справи, які, можливо, розпочав у Пескареніко, і не дозволяти йому ніякого листування. Посланець мав супроводжувати фра Крістофоро в дорозі. Падре настоятель звечора не сказав нічого, а вранці покликав фра Крістофоро, показав йому розпорядження про послух, звелів узяти торбу, ціпок, хустку для втирання поту та пояс і негайно вирушати в дорогу разом з капуцином-листоношею, якого він йому тут же відрекомендував.

Можете судити самі, що то був за удар для нашого фра Крістофоро. Він одразу згадав про Ренцо, Лючію, Аньєзе й вигукнув, так би мовити, подумки: «Боже мій, що робитимуть ці нещасні, коли мене тут більше не буде!» Але звів очі до неба й став дорікати собі за брак твердості, за те, що уявив себе потрібним для чогось. Склавши навхрест руки на грудях на знак покори, він схилив голову перед падре настоятелем, який відвів його вбік і ще сказав дещо: на словах це була порада, а за змістом – припис.

Падре Крістофоро пішов до своєї келії, взяв торбу, поклав туди молитовника, свою збірку великопостних проповідей і хліб прощення, підперезав сутану шкіряним паском, попрощався з тими із братії, кого знайшов у монастирі, потім наостанку попросив благословення у падре настоятеля й вирушив у супроводі свого супутника в призначену йому дорогу.

Ми вже говорили про те, що дон Родріго, вбивши собі в голову будь-що довести до кінця свій підступний намір, вирішив удатися до допомоги одного страшного чоловіка. Ні імені його, ні прізвища, ні звання ми не можемо повідомити, ба навіть не можемо висловити жодних здогадів щодо цього, – тим дивніша обставина, бо ж згадку про цю особу ми знаходимо в багатьох книжках того часу (я маю на увазі книжки друковані).

Що йдеться саме про цю особу, не залишає жодного сумніву сама тотожність фактів; але всюди помітне велике бажання не називати імені, начебто воно пекло руку й перо того, хто писав. Франческо Рівола в своєму життєписі кардинала Федеріго Борромео, коли йому доводиться говорити про цього чоловіка, називає його «синьйором, таким же могутнім за своїми багатствами, як і знатним за своїм походженням», – і тільки. Джузеппе Ріпамонті, котрий у п'ятій книзі «Вітчизняної історії» згадує про нього більш докладно, називає його «один чоловік», «цей», «той», «цей чоловік», «ця особа». Своєю чудовою латиною, з якої ми перекладаємо за нашим скромним розумінням, він каже так: «Я розповім про чоловіка, який, бувши одним із перших серед міської знаті, вибрав своїм місцеперебуванням селище на самому кордоні і, укріпившись там за допомогою злочинів, зовсім не визнавав ні судів, ні суддів, ні чиновників, ані державної влади. Він провадив цілком незалежне життя, приймав у себе вигнанців, якийсь час був вигнанцем і сам. Потім повернувся, мов нічого й не було...»

Робити те, що заборонено законом або чому перешкоджає та чи інша сила; бути суддею й господарем чужих справ з єдиною спонукою – панувати; вселяти всім страх, командувати тими, хто сам звик командувати іншими,– такі були пристрасті цього чоловіка. Уже з юних літ багато чого бачачи, слухаючи всякі розповіді про нескінченні насильства й розбрат та зазнаючи на собі силу тиранів, він переймався змішаним почуттям обурення й бентежних заздрощів. Замолоду, живучи в місті, він не тільки не пропускав нагоди, але навіть шукав її, щоб мати можливість зіткнутися з найславетнішими людьми, піти їм наперекір, щоб помірятися з ними силою і або провчити їх, або ж змусити шукати з ним дружби. Перевищуючи багатьох інших своїм багатством та прибічниками, а зухвальством і наполегливістю, либонь, і всіх взагалі, він примусив більшість відмовитися від усякого суперництва з ним, круто розправився з багатьма, а решту зробив своїми друзями. Звичайно, він не обходився з ними як з рівними,– тільки такі друзі й могли припасти йому до душі. Це були друзі, готові визнавати себе нижче нього, стояти по його ліву руку. Проте насправді він діяв у їхніх же інтересах, був знаряддям у їхніх руках: здійснюючи свої заміри, вони не минали нагоди вдаватися до сприяння такого підсобника, для якого ухиляння від таких справ було б рівноцінним неславі, відмовою від узятої на себе ролі. Тож і він сам, і з допомогою інших наробив стільки поганих справ, що вже ні його ім'я, ні родичі, ні друзі, ні особисте зухвальство не могли захистити його від громадського гніву, і під тиском загальної ненависті він був вимушений залишити межі країни. В своїй книзі Ріпамонті описує цю подію так: «Коли йому довелося покинути країну, ось до якої потайності вдався він, ось яку виявив обережність і боязкість: проїхав через усе місто верхи на коні, із зграєю собак, під трубні звуки, і, проїжджаючи повз королівський палац, передав варті нахабне доручення для губернатора». І будучи відсутнім він не припиняв своїх підступів, не уривав навіть стосунків із своїми друзями, які пробували з ним у єднанні, «витворюючи таємну лігу лютих замірів і зловісних дій»,– якщо буквально перекласти Ріпамонті. Очевидно, саме тоді він і задумав разом з більш високими особами деякі нові страшні діяння, що про них вищезгаданий історик повідомляє з таємничою-стислістю: «Навіть деякі іноземні правителі, – каже він, – неодноразово вдавалися до його сприяння, щоб учинити якесь важливе вбивство, і часто здалеку посилали йому людей, які й служили під його керівництвом».

Зрештою, невідомо, через який саме час, але завдяки чиємусь могутньому заступництву чи то з нього було знято опалу, чи то його власне зухвальство зробило його невразливим, одно слово, він вирішив повернутися додому, і справді повернувся – однак не до самого Мілана, а до одного зі своїх замків, біля кордону з бергамською територією, яка, як відомо кожному, входила до складу Венеціанської держави. «Цей будинок,– я знов наводжу слова Ріпамонті,– був ніби майстернею кривавих діянь: служили там люди, за чиї голови обіцяно нагороди, а їхнім ремеслом було рубати голови іншим,– ні кухар, ні найостанніший служник не звільнялися від вчинення вбивств. Навіть руки хлопчаків червонилися кров'ю». Крім цієї домашньої челяді він, за твердженням того самого історика, мав ще й інших поплічників із таких самих осіб, які завжди були готові виконувати його накази й переховувалися в різних місцях обох держав, між якими він жив на кордоні.

Усім тиранам значної частини околу довелося з того або іншого приводу зробити вибір між дружбою та ворожнечею з цим незвичайним тираном. Найпершим, котрі захотіли були виступити проти нього, довелося так кепсько, що ні в кого вже більше не виникало бажання вдаватися до таких спроб. І навіть не виходячи за межі власних клопотів, займаючись тільки самим собою, годі було залишатися осторонь від того чоловіка. Несподівано приходив його посланець з вимогою облишити таку-то справу, не турбувати більше такого-то боржника або щось таке інше. Доводилось або погоджуватись, або ж відмовлятися. Якщо ж одна сторона з'являлася до того чоловіка з васальною відданістю, щоб передати на його розгляд якусь справу, то друга ставала перед важким вибором: або підкорятися його вирокові, або ж оголосити себе його ворогом, що було рівноцінне, як казали колись, сухотам у третій стадії.

Чимало неправих зверталося до нього, щоб виявитись правими. Але й чимало правих чинили так само, щоб першими дістати сильну підтримку й відрізати супротивникам шлях до нього: і ті, й інші так чи інакше потрапляли в залежність від того чоловіка. Бувало іноді, що слабкий, утискуваний, пригнічуваний насильником звертався до нього і він ставав на бік слабкого, змушуючи насильника припинити свої переслідування, виправити вчинене зло, попросити вибачення. А в разі небажання підкоритися він починав із ним війну, та таку, аж тому доводилося забиратися з місць, де він сваволив, а іноді навіть розплачуватись іще швидше, ще жахливіше. У таких випадках його ім'я, яке звичайно вселяло жах і огиду, довго благословлялося всіма, бо, не скажу «такого правосуддя», – такої допомоги, такого все ж сприяння у ті часи годі було сподіватися від жодної сили, приватної чи то громадської. Та набагато частіше, ба навіть здебільше, оця його сила правила знаряддям здійснення беззаконних зазіхань, лютих бажань, зарозумілих примх.

Таке розмаїте застосування цієї сили завжди справляло одне враження – навіювало всім перебільшене уявлення про те, як багато він міг захотіти й здійснити незалежно від правоти й неправоти – цих двох початків, що ставили такі перешкоди перед людьми і так часто змушували їх відступати. Слава про звичайних насильників переважно трималася в тісних межах того місця, де їх вважали найбагатшими та наймогутнішими; у кожному околі були свої, і то всі такі схожі один на одного, що маленькі люди не мали потреби думати ще й про тих, хто не сидів у них на шиї. Та слава про цього видатного тирана давно поширилася по всіх закутках Міланського герцогства: всюди в народі ходили розповіді про його життя, з його іменем пов'язувано щось фатальне, загадкове, легендарне.

Підозра, що всюди шастають його поплічники, всякі наймані вбивці, не дозволяла ані на мить забувати про нього. Це все були тільки підозри, бо ж хіба міг хто-не-будь відкрито признатися в такій залежності? Проте всякий насильник міг бути з ним у спілці, всякий розбійник – членом його ватаги, а сама невизначеність тільки множила здогади й побільшувала жах. І щоразу, коли десь з'являлися таємничі постаті браві – мерзенніші, ніж звичайно, на вигляд, коли вчинялося страшне лиходійство, що його винуватця годі було знайти або вгадати,– завжди вимовляли, і то пошепки, ім'я того, кого ми, завдяки цій прикрій, щоб не сказати більше, осторозі наших авторів, змушені називати далі Безіменним.

Відстань від його замку до палаццо дона Родріго не перевищувала семи миль, і тому Родріго, щойно ставши самостійним і зробившись справжнім тираном, повинен був переконатися, що в такому близькому сусідстві з такою особою не можна чинити неподобства, не вступивши в сутичку з Безіменним або не налагодивши з ним стосунків. Тим-то він запропонував йому свої послуги, став його другом, таким же, певна річ, як і всі інші. Він зробив йому не одну послугу (подробиць рукопис не подає) і щоразу отримував від нього обіцянку взаємної підтримки й допомоги в будь-якому необхідному випадку.

Проте дон Родріго дуже старанно приховував цю дружбу або принаймні намагався не показувати, яка вона була міцна і яка взагалі. Хоч він і прагнув грати роль тирана, але не тирана розперезаного,– ця роль була для нього тільки засобом, але не метою. Йому хотілось вільно пробувати в місті, тішитися комфортом, розвагами та почестями, зв'язаними з культурним життям. А для цього йому потрібно було дотримуватися певних осторог, рахуватися з ріднею, підтримувати дружбу з поважними особами, тримати руку на терезах правосуддя, щоб у необхідну мить перехилити їх на свою користь, а в інших випадках, послуговуючись ними, й зовсім усунути декого, з ким легше було поквитатися в такий спосіб, аніж шляхом самочинної розправи. Звичайно, близька дружба, краще сказати, спілка з людиною такого гатунку, з відвертим ворогом владарюючих, не стала б йому в добрій пригоді, особливо якщо про це дізнався б дядечко-граф. І все ж певні дружні стосунки з Безіменним слід було підтримувати, оскільки зміна його прихильності на ворожість могла б стати надто небезпечною. Тим паче що негідник, який хоче бути завбачливим, зрештою змушений шукати спільника, щоб той до певної міри перебрав на себе здійснення його підступних планів.