Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 46 страниц)

Розділ тридцять третій

Якось уночі, наприкінці серпня, саме в розпал чуми, дон Родріго йшов до себе додому в Мілані в супроводі вірного Грізо, одного з трьох або чотирьох живих з усієї його колишньої челяді. Повертався він після зустрічі з друзями, які звичайно пиячили цілим гуртом, щоб розігнати тогочасний загальний пригнічений настрій,– і щоразу серед бенкетувальників з'являлися нові обличчя, а старих уже недолічувались. Того дня дон Родріго був один із найвеселіших і, між іншим, викликав дружний сміх усього товариства своєрідним надгробним похвальним словом графові Аттіліо, якого забрала чума два дні тому.

Проте дорогою він відчув якесь нездужання, занепад сили, кволість у ногах, тяжке дихання, якийсь внутрішній жар. Йому дуже хотілося звернути все це виключно на вино, безсонну ніч, погоду. Дорогою він жодного разу не розтулив рота, і перше, що він мовив, прийшовши додому, був наказ Грізо присвітити йому й провести його до спальні. Коли вони зайшли туди, Грізо помітив, що обличчя господаря змінилося,– воно все палало, очі дещо витріщились і дивно поблискували. Тоді Грізо відступив чимдалі, бо ж за таких обставин, як кажуть, усякий негідник повинен мати досвідчене око лікаря.

– Я здоровий, розумієш? – мовив дон Родріго, прочитавши в порусі Грізо думку, що промайнула в того в голові.– Здоровісінький; але, розумієш, я перепив, і, здається, навіть занадто. Адже це була верначча... [175]175
  Верначча – міцне солодке біле вино.


[Закрыть]Та досить тільки добре виспатися, і все минеться. Страшенно хочеться спати. Та забери ти врешті від мене це світло, воно мені ріже очі... і злить мене!..

– Це все від верначчі,– сказав Грізо, тримаючись на відстані.– Та ви скоріше лягайте в постіль, сон вас гарно підлікує.

– Твоя правда: мені б тільки заснути... Я, між іншим, почуваю себе добре. Постав лишень про всяк випадок ближче дзвінок,– може, вночі мені щось буде треба... тільки гляди не барися, коли почуєш дзвінок. А втім, нічого мені не буде потрібно... Та забери ти мерщій це кляте світло,– докинув він. І поки Грізо виконував наказ, уникаючи, скільки це було можливо, наближатися до господаря, той крикнув: – Якого дідька воно мене так бісить!

Грізо взяв світильник, сказав донові Родріго на добраніч і швидко зник, поки господар заповзав під ковдру.

Але ковдра видалась йому справдешньою горою. Він скинув її з себе й згорнувся бубликом, намагаючись заснути. Йому справді до смерті хотілося спати. Однак, не встигнувши склепити очі, він пробуджувався й підхоплювався, неначе хтось на зло увесь час струшував ним. Відчував, як у нього посилюється жар і водночас зростає неспокій. Подумки він звинувачував і серпень місяць, і верначчу, і п'яну оргію, йому хотілося всю провину зваляти саме на все це. Але ці думки, непомітно скрадаючись, заступала та, що в ті дні невідчепно супроводила інші думки, пронизувала, так би мовити, всі почуття, правила за тему розмов у всякому товаристві пияків,– тож її, либонь, було легше перевернути на жарт, аніж обійти мовчанкою,– думка про чуму.

Він довго крутився і нарешті впав у сон, але його відразу обступили найкошмарніші, найнеспокійніші сновидіння на світі. І ось поволі йому почало здаватися, ніби він стоїть у велетенській церкві, десь спереду, в юрбі народу, і не розуміє, як це він потрапив туди, як йому могла спасти така думка, а надто в такий час,– і все це вкидає його в лють. Він оглядає людей довкола: у них воскові, спотворені тліном обличчя, з тьмяними, незворушними очима, з відвислими губами, всі вдягнені у якесь рам'я, що позвисало лахміттями, і крізь дірки видно плями й нариви. Він ніби кричить їм: «Дорогу, агей, сволото!» – і дивиться на церковні двері, які десь далеко-далеко, і його крик супроводжується погрозливим виразом обличчя, але сам він ніяк не може зрушити з місця, тільки весь зіщулюється, намагаючись не торкнутися мерзотних тіл, що з усіх боків обступають його. Але ніхто з тих безумців і знаку не подав, що збирається відступитися, і навіть наче й не чув його крику. Навпаки, вони чимраз щільніше обступали його, а головне, йому здалося, ніби хтось із них, напевно, ліктем штовхав його в лівий бік, між серцем і пахвою, потім там боляче закололо, і наліг якийсь тягар. Коли він уперше вивертався, намагаючись позбутися цього болю, щось нове починало колоти його туди само. Він був розлючено схопився за шпагу, та раптом йому здалося, ніби його шпага в цій тисняві, підсунулась угору і саме головка ефеса тисне йому в бік. Але, торкнувшись цього місця рукою, він не знайшов там шпаги, а тільки, відчув іще болючіші кольки. Він знемагав, важко дихав, хотів скрикнути ще голосніше, аж ураз йому приверзлося, що всі обличчя повернулися в один бік. Він теж подивився туди й побачив кафедру, де над поручнями з'явилося щось випукле, гладеньке, осяйне, а тоді виткнулась і чітко вималювалась лиса голова, потім два ока, далі – ціле обличчя з довгою сивою бородою,– і врешті над поручнями, висунувшись по пояс, показався чернець – фра Крістофоро. Донові Родріго здалося, ніби той, обвівши швидким поглядом усе зборище, спинив свої очі на ньому й воднораз підніс руку – достоту як тоді, у нижньому залі його палаццо. У відповідь він також швидко підняв руку, наче силкуючись проштовхатися вперед, щоб схопити цю завислу в повітрі руку; голос, глухо заклекотівши в грудях, нараз вихопився пронизливим зойком, і дон Родріго прокинувся. Опустив руку, яка й справді була піднята догори, насилу прийшов до тями й розплющив як слід очі, бо денне світло, вже проникаючи у вікна, дратувало його так само, як і світло свічки звечора. Він упізнав своє ліжко, свою кімнату й зрозумів, що все це був сон: і церква, і народ, і чернець – усе зникло, все, крім одного, ось цього жахливого болю в лівому боці. Водночас він відчув сильне серцебиття, задуху, шум і безперервний дзвін у вухах, жар, усі кінцівки обважніли,– набагато дужче, ніж коли лягав спати. Він не відразу зважився подивитися на те місце, де відчувався біль, але зрештою відкрив його, глянув із страхом і побачив огидний лілувато-червоний гнійник.

Він зрозумів, що пропав. Його охопив страх смерті і, либонь, іще більше – страх стати жертвою монатті, страх, що його віднесуть, укинуть до лазарету. І, вишукуючи подумки спосіб уникнути цієї страшної долі, він відчув, як плутаються й затуманюються його думки, відчув, що наближається мить, коли йому залишиться лише стільки свідомості, скільки потрібно, щоб упасти в розпач. Дон Родріго схопив дзвіночок і з силою потряс ним. Негайно з'явився Грізо, який був насторожі. Він спинився на безпечній відстані від ліжка, уважно подивився на господаря й пересвідчився в тому, про що звечора тільки здогадувався.

– Грізо,– мовив дон Родріго, насилу підводячись і сідаючи на ліжку,– я завжди тобі довіряв.

– Саме так, синьйоре.

– Я завжди добре ставився до тебе.

– Так, ваша милість.

– Отже, я можу покластися на тебе!..

– Ще б пак, чорт забирай!

– Мені погано, Грізо.

– Я це бачу.

– Якщо я видужаю, то зроблю для тебе набагато більше добра, ніж робив досі.

Грізо не відповідав і стояв, вичікуючи, що буде сказано після цього вступного слова.

– Я не хочу звірятися ні на кого, крім тебе,– провадив далі дон Родріго,– зроби мені одну послугу, Грізо.

– Наказуйте,– відповів той на це незвичайне звернення свого господаря.

– Ти знаєш, де живе хірург Кйодо?

– Знаю дуже добре.

– Він порядна людина, і коли йому гарно заплатити, то не викаже хворого. Сходи по нього. Скажи, що я заплачу йому чотири, шість скуді за візит, або й більше, якщо він зажадає. Тільки щоб він прийшов негайно. Та дивись, зроби все як треба, щоб ніхто не помітив.

– Добре придумано,– сказав Грізо,– іду й відразу повернуся.

– Послухай, Грізо: дай мені спершу трохи води. У мене всередині все горить, зовсім немає сили.

– Ні, синьйоре,– відповів Грізо,– без поради лікаря не дам, адже хвороби страшенно примхливі. Не можна гаяти ні хвилини. Будьте спокійні: я вмить повернуся разом з Кйодо.

І, мовивши це, вийшов, причинивши двері.

Дон Родріго знову приліг; він подумки йшов слідом за Грізо до будинку Кйодо, відлічував кроки, вираховував час. Іноді він знов починав розглядати свій гнійник, але відразу з огидою відвертав голову. Через якийсь час він став дослухатися, чи не йде хірург, і оця напружена увага забивала почуття болю й зберігала чіткими думки. Зненацька йому вчувся далекий звук дзвоника, тільки йому здалося, що він долинає з кімнат, а не з вулиці. Він прислухався, дзенькання лунало чимраз голосніше, чимраз ближче, і водночас зачувся тупіт ніг. Страшна підозра промайнула в дона Родріго. Він трохи підвівся, сів на ліжку й насторожився ще більше. У сусідній кімнаті глухо гупнуло, наче обережно поставили додолу щось важке. Він спустив ноги з ліжка, ніби збираючись встати, глянув на двері, які раптом прочинилися, й побачив, як у кімнаті з'явилися два потерті й брудні червоні балахоци й дві огидні пики,– одно слово, два монатті. Промайнуло обличчя Грізо, який підглядав, ховаючись за прочиненою стулкою дверей.

– Клятий зрадник!.. Геть звідси, негіднику! Бйондіно! Карлотто! Рятуйте! Ґвалт! – закричав дон Родріго. Застромив руку під подушку по пістолет, намацав і вихопив його. На його перший крик монатті метнулися до ліжка. Один, спритніший, навалився на дона Родріго, перш ніж той встиг щось зробити, видер у нього з руки пістолета, відкинув чимдалі, а самого Родріго поклав на спину й, тримаючи його отак, люто й водночас насмішкувато заволав:

– Ох ти ж, негіднику! Проти монатті! Проти служителів трибуналу! Проти тих, хто творить милосердя!

– Подержи його лишень, зараз віднесемо його геть,– мовив другий, прямуючи до скрині.

Тут зайшов Грізо і заходився разом з ним зламувати замок.

– Злодюга! – загорлав дон Родріго, виглядаючи з-під монатті, що наліг на нього, й силкуючись вирватися з цих дужих рук.—Дайте мені вбити цього мерзотника, – звернувся він до монатті, – і робіть зі мною, що хочете.

Потім знову заволав на всі заставки, гукаючи інших служників, та все було даремно: мерзенний Грізо відіслав їх чимдалі, буцімто за наказом самого господаря, тоді подався до монатті й запропонував їм піти на цю справу, поділившися з ним здобиччю.

– Тихше ви, тихше! – говорив нещасному Родріго його мучитель, тримаючи хворого притисненим до ліжка. Потім, повернувши обличчя до спільників, зайнятих грабунком, крикнув: – Агей, ви там, чиніть усе по-благородному!

– І це ти, ти!.. – рикав дон Родріго до Грізо, бачачи, як той, зламавши замок, цупив речі й гроші, ділячи все це на частини.– Ти! Ну постривай!.. Пекельний виродку! Адже я ще можу видужати, можу видужати!

Грізо відмовчувався і намагався навіть не дивитися в той бік, звідки чулися ці слова.

– Міцніше тримай його,– казав другий монатті,– він зсунувся з глузду.

Тепер це була правда. Видавши безтямний крик і зробивши останнє страшне зусилля, щоб випручатися, дон Родріго геть знесилів, упав у нестяму, але все ще дивився якимсь отупілим поглядом і час від часу то здригався, то стогнав.

Монатті взяли його – один за ноги, другий за плечі – й понесли до нош, покинутих в сусідній кімнаті. Потому один з них повернувся по здобич. Далі, піднявши свою жалюгідну ношу, вони понесли її геть.

Грізо лишився відібрати нашвидкуруч іще дещо, що могло йому стати в пригоді, і, склавши все в клунок, вийшов. Він весь час намагався не торкатися монатті й пильнував, щоб і вони не торкнулись його. Але в останню хвилину, коли Грізо, хапаючись, нишпорив скрізь, він усе ж підняв одежу свого господаря і, не замислюючись про наслідки, струснув її, щоб побачити, чи немає там грошей. Проте замислитись над цим йому довелось наступного дня, коли саме під час пиятики в одному шинку він раптом відчув, що його морозить; в очах потемніло, сили покинули його, і він упав додолу. Покинутий товаришами, він потрапив до рук монатті, які, позабиравши в нього все цінне, жбурнули його на воза. Тут він і сконав, не доїхавши до лазарету, куди перед цим віднесено його господаря.

Залишивши дона Родріго в тому пристановищі скорботи, ми маємо тепер розшукати ще одного чоловіка, чия історія була б, мабуть, ніколи не сплелася з історією цього синьйора, якби той не захотів домогтися цього силою. І навіть можна з певністю сказати, що тоді ні в того, ні в того не було б взагалі ніякої історії,– я маю на увазі Ренцо, якого ми покинули в другій прядильні під іменем Антоніо Рівольти.

Він попрацював там, якщо я не помиляюся, місяців п'ять-шість, після чого,– коли було оголошено про ворожі стосунки між республікою та королем Іспанії і через це зникала всяка небезпека, що міланська влада вимагатиме видати Ренцо або в якийсь спосіб турбуватиме його, – Бортоло поквапився забрати двоюрідного брата й знов став тримати його при собі; він зробив це частково через свою прихильність до родича, а частково й тому, що Ренцо, як хлопець здібний і спритний у ремеслі, був чудовим помічником майстрові, зовсім не претендуючи на його місце, бо через щасливу випадковість він не вмів тримати пера в руках. А що це міркування до певної міри входило в розрахунки Бортоло, то ми мусили спинитися на ньому. Може, ви віддали б перевагу не такому корисливому Бортоло? Не знаю, що вам і відповісти на це: тоді спробуйте придумати його собі самі. А вже цей був саме такий.

Відтоді Ренцо завжди працював при Бортоло. Кілька разів, а надто після одержання одного із злощасних листів від Аньєзе, в нього виникала навіжена думка піти в солдати й покінчити з усім. Можливостей було скільки хоч, бо саме в цей час республіка прагнула набрати якнайбільше солдатів. Для Ренцо ця спокуса ставала ще сильнішою, бо подейкували і про вторгнення в міланські володіння, отож, певна річ, йому здавалося, що непогано було б повернутися додому переможцем, знов побачити Лючію й врешті все з'ясувати. Але Бортоло щоразу якимсь вдалим ходом умів відвернути його від цього рішення.

– Ну, коли вже їм припече піти туди,– говорив вів Ренцо,– то вони обійдуться без тебе, а ти зможеш вирушити, коли тобі забагнеться. А якщо їм там намилять шию, то, мабуть, краще буде, що ти залишився вдома. Відчайдухів, готових пуститися на всі заставки, не забракне. І перш ніж вони встигнуть ступити туди ногою... Як на мене, то я в цих справах обережний: хай собі лаються, адже Міланська держава не такий шматок, який легко проковтнути. Тут-бо замішана Іспанія, синку! А тобі відомо, що таке Іспанія? Сан-Марко сильний удома, а тут потрібно зовсім інше. Потерпи трохи. Хіба тобі тут погано?.. Я відчуваю, що ти хочеш сказати, та коли вже судилося, щоб твоя справа вдалася, то будь певен, – вона вдасться навіть краще, якщо не коїти дурниць. Якийсь святий уже допоможе тобі. Повір мені, для тебе це затвердий горішок. То що, на твою думку, треба кинути намотувати шовк і йти вбивати? Що в тебе спільного з цією породою людей? Тут потрібні люди, створені саме для цього.

Часом, бувало, Ренцо приймав рішення вирушити додому тайкома, перевдягнутий і під вигаданим ім'ям. Але й від цього Бортоло щоразу вмів відрадити його, наводячи докази, що їх зовсім неважко вгадати.

А потім, коли в міланських володіннях і, як ми вказували, аж на кордоні з Бергамо спалахнула чума, вона дуже швидко проникла туди і... Не впадайте в розпач: я не збираюся розповідати вам історію ще й цієї чуми. Хто забажає знати її, то вона є і написана на офіційне замовлення таким собі Лоренцо Тірарделлі, – це, до речі, дуже рідкісна й маловідома книга, дарма що містить, либонь, більше фактів, ніж усі найпрославленіші описи моровиць разом узяті... Мало від чого залежить популярність книжок! Я тільки хотів сказати, що Ренцо також підчепив був чуму, але вилікувався самотужки, тобто нічого не роблячи; він стояв майже край могили, та його дужа натура перемогла хворобу, і за кілька день він був уже поза небезпекою. З поверненням до життя в його душі з новою силою повоскресали спогади, бажання, надії, задуми на майбутнє,– одно слово, він більше ніж будь-коли став думати про Лючію. Що з нею тепер, в час, коли залишитися живим – це просто чудо? І на такій близькій відстані нічого не знати про неї? І пробувати бозна-скільки часу в такій невідомості? І хай навіть, якщо ця невідомість згодом зникне,– коли мине всяка небезпека,– і йому вдасться дізнатися, що Лючія жива, то все ж існує ота, інша таємниця, ота заплутана історія з обітницею. «Піду, неодмінно піду й воднораз пересвідчуся в усьому,– казав він собі ще задовго до того, як міг стояти на ногах.– Тільки б вона залишилася жива! А знайти я її обов'язково знайду. Почую врешті від неї самої, що там за така обітниця, розтлумачу їй, що це нікуди не годиться, і заберу з собою і її, і бідну Аньєзе, аби тільки вони лишилися живі! Лючія завжди любила мене, і я певен, що любить і досі. А наказ про арешт? Ет, дурниці! Нині тим, хто зостався живий, доводиться думати про інше. Ось тут так само спокійнісінько походжають усякі люди, яким теж загрожує... Невже вільний перехід існує тільки для шахраїв? А в Мілані – всі кажуть – іще гірше сум'яття. Коли я пропущу таку гарну нагоду (цебто чуму! Ви тільки погляньте, як щаслива здатність керуватися в усьому нашими власними інтересами і все підкоряти їм часом змушує нас послуговуватися такими словами), то друга така випаде ще не скоро!»

Сподіваємося, любий мій Ренцо.

Щойно ставши на ноги, він розшукав Бортоло, який поки що зумів уникнути чуми й старанно берігся. Ренцо не зайшов до нього в будинок, але, гукнувши з вулиці, підкликав брата до вікна.

– А-а,– мовив Бортоло,– ти оклигав! Радий за тебе.

– Я ще, як бачиш, трохи нетвердо стою, на ногах, але небезпека ніби минула.

– Е-е! Хотів би я стояти на твоїх ногах. Колись, бувало, скажеш: «Почуваю себе добре»,– і цим усе висловлено, а нині це мало про що говорить. А ось коли декому пощастить сказати: «Почуваю себе набагато краще»,– ото вже справді чудовий вислів!

Побажавши своєму двоюрідному братові усього найкращого, Ренцо повідомив його про своє рішення.

– Цього разу – йди, і хай благословить тебе господь,– відповів той.– Постарайся уникнути правосуддя, як я намагаюсь уникнути зарази; і коли господь вволить послати нам обом удачу, то ми ще побачимося.

– Певна річ, я повернуся. І добре було б вернутися не самотою. Ну гаразд! Я не втрачаю надії.

– То вже повертайся не сам. Дасть бог, робота знайдеться всім, і ми гарно заживемо. Аби ти тільки застав мене живого й скінчилася оця диявольська пошесть.

– Ми побачимося, побачимося, повинні побачитись!

– Іще раз кажу: дай боже!

Упродовж кількох днів Ренцо знай вправлявся, випробовуючи свої сили й намагаючись чимскоріше відновити їх. Коли йому здалося, що наче вже можна вирушати в дорогу, він став збиратися. Підперезався, сховавши його під одежу, поясом із зашитими в ньому п'ятдесятьма золотими, до яких він так і не доторкнувся і про які ніколи нікому не обмовився й словом, навіть Бортоло. Прихопив іще трохи грошенят, які відкладав щодень, заощаджуючи на всьому. Взяв під пахву клуночок з одежею, поклав у кишеню посвідчення на ім'я Антоніо Рівольти, що його про всяк випадок випросив у свого другого господаря, до кишені штанів засунув великого ножа,– найскромнішу зброю всякого порядного чоловіка в ті часи,– й рушив у дорогу наприкінці серпня, через три дні після того, як віднесли до лазарету дона Родріго. Ренцо верстав шлях на Лекко, не бажаючи виряджатися до Мілана навмання, і вирішив краще пройти через своє село в сподіванні знайти живою Аньєзе й спершу довідатися від неї бодай про щось із того, що йому так нетерпеливилося знати.

Ті нечисленні люди, що поодужували від чуми, здавалися серед решти населення привілейованим класом. Величезна частина іншого народу хиріла або вмирала. А ті, хто досі ще не заразився чумою, жили в постійному страху перед нею. Зосереджені, пильні, люди ходили розміреними кроками, підозріливо оглядаючись, якось сквапно й водночас рішуче,– адже всюди могла чатувати на них смертельна небезпека. А ті, що повидужували, могли вже не хвилюватися (бо повторне захворювання на чуму було не тільки рідкісне, а й геть-таки незвичайне явище). Вони сміливо й рішуче походжали серед зарази, як ото середньовічні рицарі, з ніг до голови закуті в залізо й верхи на конях, також згори й донизу вбраних у лати, вирушали вештатися по світу (звідси й пішло їхнє знамените прізвисько – мандрівні рицарі) в пошуках пригод або походжали серед жалюгідного натовпу городян, які могли відбити й послабити їхні удари тільки своїм лахміттям. Прекрасне, мудре й корисне ремесло! Ремесло, воістину гідне зайняти одне з перших місць у трактаті з політичної економії.

З такою певністю (послаблюваною, однак, тривогою, про яку читач знає), упереміш з гіркотою, викликаною постійним видовищем загального лиха та невідчепними думками про нього, прямував Ренцо додому. Він ішов під ясним небом по своїй прекрасній країні, не зустрічаючи нікого на своєму шляху. І тільки після довгих переходів у смутній самотності він часом зустрічав якісь бродячі тіні замість живих людей або трупи, що їх опускали до ями без похорону, без співів, без супроводу. Під полудень він зупинився в гайку попоїсти хліба з усякою всячиною, прихопленою з собою. Фруктів уздовж всієї дороги було вдосталь: фіги, персики, сливи, яблука – всього скільки хоч. Досить було тільки зійти вбік з дороги й нарвати або назбирати плодів під деревами, де їх валялася сила-силенна, наче позбиваних градом, бо ж рік видався винятково урожайний, особливо на фрукти, а поратися біля них майже не було кому. Виноградні грона, важкі й соковиті, теж були покинуті на поталу першому стрічному.

Надвечір замріло рідне село. Хоча Ренцо й був давно готовий до цього, проте, забачивши його, він відчув, як стислося йому серце: наринуло безліч спогадів і сумних передчуттів. Юнакові здавалося, що в вухах лунає зловісний дзвін на сполох, який ніби супроводив, переслідував його, коли він утікав із цих місць, і водночас він ніби чув мовчання смерті, яке панувало довкола. Ще більшим хвилюванням перейнявся Ренцо, вийшовши на майдан перед церквою, та найгірше він побоювався знайти в кінці дороги, бо збирався зупинитися в тому будинку, який він колись звик називати Лючіїним. Тепер це міг бути в кращому разі будинок Аньєзе, і він чекав від неба єдиної милості – знайти її там живу й здорову. В цьому будинку він збирався просити пристановища, вірно припускаючи, що його власний уже став оселею для мишей і куниць.

Не бажаючи нікому потрапляти на очі, Ренцо подався городами, тією самою стежкою, якою йшов із своїми друзями в оту пам'ятну ніч, щоб заскочити зненацька дона Абондіо. Десь на півдорозі з одного боку тягся виноградник, а з другого стояв будиночок Ренцо, тож мимохідь він міг на хвилинку зайти до себе – поглянути, як там справи.

Ідучи, він усе дивився вперед, сподіваючись і водночас побоюючись зустріти кого-небудь: і справді, ступивши кілька кроків, він побачив чоловіка в сорочці, який сидів на землі, прихилившись спиною до ясминової огорожі, за всіма ознаками – божевільного. За його виглядом, а також за виразом обличчя Ренцо здалося, що то начебто Жервазо, бідолашний дурник, який був за другого свідка в нещасливій вилазці. Проте, підступивши ближче, він мусив переконатися, що то був якраз Тоніо, котрий привів тоді з собою Жервазо. Він зостався живий, але чума, позбавивши його як фізичної, так і духовної сили, виявила на його обличчі і в кожному русі непомітні, доти приховані риси схожості з дурнуватим братом.

– Боже мій, Тоніо! – вигукнув Ренцо, спиняючись перед ним.– Це справді ти?

Тоніо підвів очі, навіть не ворухнувши головою.

– Тоніо! Ти мене не впізнаєш?

– Коли вже вона візьметься за когось, то вже візьметься,– відповів Тоніо та так і залишився з роззявленим ротом.

– І тебе не минула, бідний Тоніо, еге? То ти мене зовсім не впізнаєш?

– Коли вже вона візьметься за когось, то вже візьметься,– повторив нещасний з дурнуватою усмішкою. Побачивши, що від нього годі домогтися чогось більше, Ренцо рушив далі, засмутившись іще дужче. Та ось із-за рогу будинку з'явилось і попрямувало йому назустріч щось чорне, і в ньому він одразу впізнав дона Абондіо. Той ледве ступав, важко спираючись на ціпок. І в міру того, як священик підходив, по його блідому, змарнілому обличчю й по кожному рухові було видно, що і йому довелося пережити свою бурю. Дон Абондіо теж почав придивлятися: здалось йому це чи ні? Як на одежу, то ніби чужинець, але чужинець саме з Бергамо.

«Він – не інакше!» – вирішив подумки дон Абондіо і в пориві прикрого подиву підніс руки до неба, причому ціпок, що його він тримав у правиці, так і завис у повітрі, а з рукавів вистромились худющі руки, що колись ледве влазили в них. Ренцо пішов йому назустріч, прискоривши крок, і шанобливо вклонився, бо ж хоча вони й розстались за обставин, вам відомих, все ж це був і досі його курато.

– Ви... і тут? – вигукнув дон Абондіо.

– Тут, як бачите. Ви нічого не знаєте про Лючію?

– А що б ви хотіли знати про неї? Нічого про неї не відомо. Вона нібито в Мілані, якщо, звичайно, ще на цім світі... А ви ж як...

– Аньєзе жива?

– Може, й так. Тільки хто знає про це? Її тут немає... А втім...

– Де ж вона?

– Вона переїхала жити до Вальсассіни, до отих своїх родичів у Пастуро – ви їх добре знаєте. Там, кажуть, чума не так лютує, як тут. Ну, а ви...

– Мені дуже прикро. А як падре Крістофоро?

– Та його вже давно тут немає. Ну, а...

– Я це знаю, мені писали. Я тільки подумав, чи не повернувся він випадково до нашого краю.

– Та ні, про це нічого не чути. Ну, а ви...

– Це також дуже прикро.

– Ну, а ви, питаю я вас,– скажіть, що ви, ради всього святого, збираєтесь тут робити? Хіба ви не знаєте про наказ заарештувати вас? Легко сказати...

– А мені-то що? У них і так справ по саму зав'язку. Мені забаглося прийти сюди – подивитися, як воно тут ведеться. Отже, анічогісінько невідомо?..

– І що ви хотіли побачити? Нині тут нікого й нічого немає. І повторюю: знаючи, що є оцей дурний наказ про арешт, з'являтися сюди, просто в село, вовкові в пащу,– чи ж не дурість? Послухайте ви старого, який має більше здорового глузду, ніж ви, і який каже тільки через любов до вас: зав'яжіть тугіше свої черевики і, поки ніхто вас не бачив, вертайтеся туди, звідки прийшли. А коли вас уже бачили, то втікайте щодуху. Гадаєте, тутешнє повітря корисне для вас? Хіба ви не знаєте, що вас тут шукали, обнишпорили всі закутки, перевернули все догори дном...

– Ще й як знаю. Негідники кляті!

– То отже...

– Кажу ж вам, що я про це й не думаю. А той – іще живий? Він тут?

– Я вже сказав вам, нікого тут немає. І знов кажу вам – киньте-бо думати про тутешні справи. Кажу вам, що...

– Я питаю: він тут, отой?

– Боже праведний! Говоріть ясніше. Невже після всього, що сталося, ви все ще ніяк не можете вгомонитися?

– Він тут чи ні?

– Годі-бо, його тут немає. Адже тут чума, сину мій, чума! Хто ж це спокійно гуляє в такий час?

– Ой, якби ж то на світі була тільки чума... а щодо мене, то я вже нею перехворів і нічого не боюся.

– Тим більше! Тим більше! Чи ж це не знамення? Коли врятуєшся від такого лиха, то, як мені здається, треба дякувати Господові і...

– А я й дякую...

– І не ходіть напитувати ще біди, кажу я вам. Наслідуйте мій приклад.

– Якщо я не помиляюся, синьйоре курато, вас вона теж не минула?

– Ой не минула, та ще й яка! Ох, і підступна ж вона, клята... Я просто дивом вижив... Подивіться лишень! Бачите, як вона мене розписала. Тепер мені, власне, потрібен спокій, щоб видужати остаточно. Я вже почуваю себе трохи краще... Але, ради всього святого, що вам тут робити? Верніться лишень...

– І що ви оце заторочили: «верніться» та «верніться». Якщо вже вертатися, то краще було б і зовсім не вирушати в дорогу... Ви знай торочите: навіщо та навіщо ви прийшли? Ну, це вже мені таки подобається! Таж я прийшов до себе додому.

– Ваш будинок...

– Скажіть, багато тут перемерло люду?

– Ой! – вигукнув дон Абондіо і, почавши з Перпетуї, подав довгий перелік осіб та цілих родин. Ренцо, звичайно, сподівався на щось таке, але, почувши стільки знайомих імен, був дуже засмучений і стояв з низько похиленою головою, раз у раз вигукуючи:

– Бідолаха! Бідненький! Бідні!

– От бачите! – провадив далі дон Абондіо.– І це ще не всі. Якщо ті, хто цього разу врятувався, не візьмуться за розум і не повикидають із голови всякі дурниці, то неодмінно настане кінець світу.

– Не турбуйтесь: я не збираюсь залишатися тут.

– Ой, хвалити бога, що ви схаменулися! І, звичайно, ви чините слушно, що повертаєтесь до Бергамо.

– А це вже не ваш клопіт.

– Як? Чи не думаєте ви утнути щось іще гірше, ніж тоді?

– Кажу вам, це не ваш клопіт. Це моя справа. Я вже не дитина й сам зумію зміркувати, що й до чого. У всякому разі, сподіваюся, ви нікому не скажете, що бачили мене. Адже ви – пастир, а я один із вашої парафії, і ви не захочете зрадити мене.

– Зрозуміло, – сердито зітхнувши, мовив дон Абондіо,– все зрозуміло. Ви хочете згубити себе, а воднораз і мене. Вам мало того, що ви перетерпіли. Вам мало того, що і я натерпівся. Зрозуміло, все зрозуміло.

І, далі бурмочучи крізь зуби останні слова, дон Абондіо подався своєю дорогою.

Ренцо стояв сумний і пригнічений, розмірковуючи, де б йому зупинитися. В списку померлих, наведеному доном Абондіо, згадувалась одна селянська родина, яка померла від чуми, крім одного юнака, майже ровесника Ренцо і його товариша з дитячих літ. Будинок цього юнака був одразу за селом.

Дорогою Ренцо пройшов повз свій виноградник і вже по одному його вигляду визначив, у якому він стані. Над стіною не вивишалося жодної верхівки, жодної зеленої гілки дерев. Коли щось і було видно, то все це повиростало за його відсутності. Він підійшов до входу (від ґратчастої хвіртки не лишилося навіть гаків), роззирнувся довкола: бідний виноградник! Дві зими підряд жителі всього села ходили по дрова «до маєтку бідолахи», як вони казали. Виноградні лози, тутові й усякі фруктові дерева – майже все було нещадно повисмикувано або зрубано під самісінький корінь. Але дещо все-таки зеленіло: молоде пагіння, яке своїми уриваними рядами ще позначало місця спустошених насаджень, та подекуди паростки й дички тутових, фігових, персикових, вишневих, сливових дерев; однак усе це потопало в буйних заростях кропиви, папоротника, плевелів, собачого зуба, лободи, вівсянки, щириці, ротків, щавлю, пташиного проса та інших рослин,– я хочу сказати, тих, які житель будь-якого села на свій лад ставить в особливий розряд, називаючи їх бур'янами або ще якось отак. То була плутанина із стебел, що тяглись угору одно за одним або рвалися вперед, розповзаючись по землі, всіляко стараючись захопити собі місце. Тут геть перемішалися листя, квіти, плоди найрізноманітнішого забарвлення, форми та розмірів: колоски, волоть, грона, пучки, голівки – білі, червоні, жовті, лазурові. Серед цих заростів виднілося кілька вищих і дуже помітних рослин, зовсім не цінних, принаймні здебільшого. Найвище повиганявся турецький виноград зі своїми крислатими червонявими гілками, пишним темно-зеленим листям, подекуди вже зачепленим скраю багрянцем, зі своїми звислими гронами, пообліплюваними виноградинками, внизу ліловими, трохи вище – ясно-червоними, далі – зеленими і аж на верхівці – білуватими квіточками; коров'як зі своїм великим шерстистим листям внизу, прямим високим стеблом і видовженими, розсипаними по ньому колосками, ніби усіяними зірками яскраво-жовтого кольору; чортополох, весь у колючках – і на гілках, і на листі, і в чашечках, звідки стирчали чубчики білих або червонуватих квітів і відривалися, підхоплювані вітром, легкі пір'ясті сріблисті пушинки. А ось густа маса берізки, чіпко пообвивавшись навколо молодих пагонів тутового дерева, всуціль укрила їх своїми хиткими листочками і звислими з верхівки чистими тендітними дзвіночками; там дикий гарбуз із своїми яскраво-червоними квіточками обвився навколо молодих пагонів виноградної лози, яка, марно попошукавши твердішої опори, й собі позачіплялась за нього вусиками; сплітаючи свої слабкі стебла і майже однакові листки, вони тягли одне одного донизу, як це часто трапляється з кволими людьми, які намагаються спертися одне на одного. Ожина росла скрізь: вона перебігала з рослини на рослину, дерлася вгору, спускалася, гнула або випростувала свої гілки залежно від того, що їй вдавалося, і, поперекидавшись через вхід до виноградника, здавалось, була готова перегородити туди доступ навіть самому господареві.