Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 46 страниц)

Розділ двадцять перший

Стара поквапилася виконати наказ, давши розпорядження від імені, яке, вимовлене будь-ким у цьому замку, викликало у всіх беззаперечний послух, бо ж нікому й на думку не спадало, що знайдеться зухвалець, здатний зловжити ним. І справді, вона опинилась у таверні «Страшна ніч» трохи раніше, ніж карета під'їхала туди. Забачивши її неподалік, стара висіла з нош, зробила візникові знак спинитися і, підійшовши аж до дверцят, півголосом переказала Ніббіо, який вихилився назовні, розпорядження господаря.

Коли карета спинилася, Лючія, здригнувшись, отямилась після тяжкого заціпеніння. Та страх знов опанував її: очі й рот широко розкрилися, вона роззирнулася довкола. Ніббіо відхилився назад, а стара, впершись підборіддям у дверцята й розглядаючи Лючію, проказала:

– Виходьте лишень, дівчинко, виходьте, бідненька! Ходіть зі мною. Мені наказано бути ласкавою з вами й утішати вас.

Звук жіночого голосу приніс нещасній деяке заспокоєння й миттєвий приплив мужності, проте її знову скував жах.

– Хто ви? – спитала вона тремтячим голосом, з подивом вдивляючись в обличчя старої.

– Ходімо ж, ходімо, бідненька,– безперестану торочила стара. Ніббіо та обидва його спільники, здогадавшись за словами й таким привітним голосом старої про задум синьйора, всіляко намагались переконати свою бранку не опиратися. Але Лючія роззиралася на всі боки. Хоча дика, незнайома місцевість і невблаганна варта позбавляли дівчину всякої надії на допомогу, все ж вона спробувала закричати, але, побачивши, що Ніббіо багатозначно повів очиськами на хустку, втрималася, здригнулася і відвернулась; її підхопили й перенесли на ноші. Стара залізла туди слідом за нею. Ніббіо наказав обом розбійникам іти позаду, а сам подався бігцем угору по нові розпорядження свого господаря.

– Хто ви? – з жахом питала Лючія огидну незнайому стару.– Навіщо мене посадовили з вами? Де я? Куди мене несете?

– До того, хто хоче зробити вам добро,– до поважного... Щасливі ті, кому він хоче зробити добро. Вам буде дуже гарно, дуже гарно! Тож не бійтеся, розвеселіться, адже він звелів заспокоїти вас. Ви скажете йому, що я всіляко намагалася заспокоїти вас?

– Хто він? Навіщо? Чого йому треба від мене? Адже я не рабиня його! Скажіть-бо мені, де я; відпустіть мене! Звеліть отим відпустити мене! Хай віднесуть мене до якої-небудь церкви. Адже ж ви жінка,– ради діви Марії!

Це ім'я, святе й ніжне, яке колись, дуже, дуже давно, вимовлялося з побожністю, а потім багато років не тільки не називалось, але, либонь, було навіть зовсім забуте,– це ім'я, долетівши до її слуху, викликало в свідомості цієї мегери дивне, невловне відчуття – ніби ото старезний дід, який осліп іще в дитинстві, згадав раптом про світло.

Тим часом Безіменний, стоячи біля воріт свого замку, напружено вдивлявся вниз: він бачив, як крок за кроком повільно наближаються ноші, зовсім так само, як досі карета, а попереду них на щохвилини більшій відстані біжить Ніббіо. Коли розбійник дістався до вершини, синьйор зробив йому знак іти слідом за ним. Вони зайшли до однієї з кімнат замку.

– Ну то як справи? – спитав синьйор, спинившись.

– Усе гаразд,– вклоняючись, відповів Ніббіо,– звістка – вчасно, жінка – вчасно, на місці – жодної живої душі, тільки один раз – зойк, довкола – нікого, візник – хвацький, коні – норовисті, зустрічей – ніяких, але...

– Тобто?

– Але... але, щиро кажучи, я б радше пустив би їй кулю в потилицю, якби мені наказали, аби тільки не чути її скарг, не бачити її обличчя.

– Що це значить? Що таке? Що ти маєш на увазі?

– Та те, що весь цей час, весь цей час... Дуже вже мені було її жаль.

– Жаль? Що ти тямиш у жалості? Хіба ти знаєш, що таке жалість?

– Цього разу я зрозумів це краще, ніж будь-коли: жалість – це така сама річ, як і страх. Якщо вже вона тебе взяла,– тобі капець!

– А розкажи лишень, як це їй вдалося розжалобити тебе!

– О найшляхетніший синьйоре! Вона так довго плакала, так побивалася, і очі в неї були такі благальні, а сама біла-білісінька, як смерть... і потім знов усе благала, і слова в неї якісь особливі...

А Безіменний тим часом думав: «Не хочу, щоб вона залишалася в моєму замку. Бовдур я, що вплутався в цю історію. Але ж я обіцяв? Обіцяв! Коли вона буде далеко... » – І, підвівши голову, владним тоном сказав Ніббіо:

– Послухай, викинь з голови всяку жалість; сідай на коня, візьми собі супутника,– якщо хочеш, навіть двох,– і скачи щодуху до дона Родріго, ти його знаєш. Скажи, щоб він прислав... чуєш, негайно, зараз же, бо...

Але якийсь внутрішній протестуючий голос не дав йому договорити.

– Ні,– рішуче сказав він, ніби намагаючись переконати самого себе не опиратися велінню цього таємничого поклику, – ні, іди відпочинь, а завтра вранці... зробиш те, що я накажу.

«Чи не диявол допомагає їй?» – подумав Безіменний, залишившись наодинці, стоячи зі схрещеними руками й дивлячись важким поглядом на той шматочок підлоги, де місячне сяйво, вливаючись через високе вікно, витворювало світляний чотирикутник. Тінь від товстих залізних гратів поділила його на квадрати, а від віконної рами розліпила на ще дрібніші клітинки. «Або якийсь чорт, або ж ангел охороняє її... Жалість у Ніббіо!.. Та щоб завтра вранці й духу її тут не було; хоч хай там що, а говорити про неї я більше не бажаю,– проказував він подумки з тим почуттям, з яким звертаються до вередливої дитини, знаючи заздалегідь, що вона однаково не послухається,– і думати про неї більше не хочу. Хай ця тварюка, дон Родріго, дасть мені спокій і не лізе зі своєю подякою; не хочу нічого більше чути про неї. Я зробив йому послугу... Ну, просто... тому, що обіцяв, а обіцяв... мабуть... така вже моя доля! А втім, я хочу, щоб цей мерзотник дорого заплатив мені за цю послугу. Зачекаємо – побачимо...»

Він заходився обмірковувати, що б це таке зажадати від Родріго як винагороду за зроблене, скорше – як відплату. «Жалість у Ніббіо! Як могло таке статися? – знову зринула думка.– Я хочу бачити її... Ні, ні... Так, так, хочу бачити її!»

Він перейшов ряд кімнат, помацки вибрався нагору вузькими сходами й опинився біля комірчини старої. Ударив ногою в двері.

– Хто там?

– Відімкни.

Зачувши голос, стара мерщій кинулася відчиняти; загримів засув, і двері розчахнулися навстіж, Безіменний з порога обвів очима комірчину й при світлі каганця, що блимав на столику, забачив Лючію, яка згорнулася клубочком на підлозі, в найдальшому закутку.

– Хто сказав тобі, відьмо, жбурнути її туди, ніби мішок з ганчір'ям? – кинув він старій, гнівно насупивши брови.

– Де вона зволила, там і влаштувалася,– улесливо відповіла стара.– Я просто з сили вибилася, щоб заспокоїти її,– вона вам це сама скаже,– та тільки нічого путнього не вийшло.

– Встаньте,– звелів Безіменний, підступаючи ближче до Лючії.

Удар в двері, брязкіт засува, поява цього чоловіка та його слова змусили здригнутися від жаху і так украй злякану душу,– і Лючія ще далі забилася в куток, затуливши обличчя руками, не ворушачись, дрижачи всім тілом.

– Встаньте, я не хочу робити вам зла... навпаки, я можу допомогти вам,– повторив синьйор.– Та встаньте ж! – гримнув він, розлючений тим, що обидва рази його наказ зостався невиконаний.

Бідолашка підхопилася, ніби жах додав їй сили, але тут же впала навколішки. Склавши руки, наче перед розп'яттям, вона одразу опустила їх і промовила:

– Я в вашій волі – убийте ж мене.

– Повторюю, я не хочу чинити вам ніякого зла,– відповів Безіменний, пильно дивлячись на це обличчя, спотворене страхом і горем.

– Бадьоріться, бадьоріться,– метушилася збоку стара.– Якщо вже він сам каже, що не хоче кривдити вас...

– А навіщо ж він завдає мені цих пекельних мук? – урвала її Лючія тремтячим від страху голосом, в якому, однак, бриніла безнадійна рішучість.– Що я йому зробила?

– Скажіть, може, з вами погано обходилися? Говоріть же!

– О боже, погано обходилися! Мене заманили, схопили силою! Навіщо! Навіщо вони мене схопили? Навіщо я тут? Де я? Я – бідна дівчина! Що я їм зробила? В ім'я бога,..

– Бог та бог, – урвав її Безіменний, – завжди – бог! Той, хто сам не може захистити себе, у кого немає сили, вічно тиче цього бога, ніби він з ним радився! Що ви хочете цим сказати? Примусити мене...– і він не закінчив фрази.

– О господи! Що я хочу сказати? Що я можу сказати, нещасна, крім того, щоб ви поставились до мене милосердно? Бог прощає стільки гріхів за один милосердний вчинок! Відпустіть мене, благаю вас, відпустіть! Людина, якій судилося також померти, не повинна змушувати отак страждати бідну істоту! О, ви, як господар, накажіть відпустити мене! Адже мене приставили сюди силою. Відішліть мене з цією жінкою до ***, там моя мати. О пресвята діво! Змилостивіться наді мною, відішліть мене до моєї матері! Можливо, вона й недалеко звідси. Я бачу рідні гори! Навіщо ви мене мучите? Нехай відвезуть мене до церкви. Я молитимусь за вас ціле життя. Що вам коштує сказати одно лиш слово? О боже, я бачу, ви готові зжалитись наді мною: скажіть одне тільки слово, скажіть його. Бог так багато прощає за один милосердний вчинок!

«Чому вона не дочка одного з тих псів, що змусили мене піти у вигнання! – подумав Безіменний.– Одного з тих негідників, що були б не проти бачити мене мертвим. Як би я тішився тоді її стогонами, а тепер...»

– Ой, не гоніть від себе доброго поривання,– палко провадила окрилена Лючія, помітивши миттєву нерішучість у погляді й у всьому поводженні свого мучителя.– Якщо ви не виявите мені цієї милості, мені її виявить господь – він дасть мені померти, і все для мене скінчиться. А ви! Настане колись і ваш день... Але ні, ні... Я завжди молитимусь творцеві, хай він вас оберігає від усякого зла... Що вам коштує сказати тільки одно слово? Якби ви могли відбути ці муки!

– Ну годі, заспокойтеся,– урвав її Безіменний з незвичайною лагідністю, яка насторожила стару.– Хіба я чим скривдив вас? Погрожував вам?

– О ні! Я бачу, у вас добре серце, і ви пожалієте бідне створіння. Якби ви тільки захотіли, то могли б нагнати на мене більше страху, ніж усі інші, ви могли б... убити мене – а ви, навпаки, ви... трохи полегшили мені душу. Тож будьте милосердні до кінця. Бог віддячить вам за це. Звільніть мене, звільніть...

– Завтра вранці.

– Ні, зараз звільніть, негайно...

– Завтра ми побачимось, я обіцяю. Ну, годі вже, заспокойтеся. Відпочиньте. Вам треба підкріпитися. Зараз вам принесуть попоїсти.

– Ні, ні, я помру, коли хто-небудь зайде сюди, я помру. Відведіть мене до церкви... Господь зарахує вам цю дещицю.

– Я пришлю жінку, яка принесе вам попоїсти,– провадив далі Безіменний і, мовивши це, аж сам здивувався, як могла йому прийти до голови така хитрість і навіщо було вдаватися до неї тільки задля того, щоб заспокоїти якесь дівчисько.

– А ти,– сказав він до старої,– умов її попоїсти та вклади спати ось у це ліжко. Якщо вона захоче лягти з тобою, нехай, а ні,– ти чудово зможеш переспати одну ніч і долі. Заспокой же її. Кажу тобі: трохи розвесели дівчину, щоб їй не довелося скаржитись на тебе!

За цими словами він швидко попрямував до дверей. Лючія підхопилась і була кинулася за ним, щоб затримати, але він уже зник...

– Ох, я нещасна! Замикайте, замикайте ж мерщій! – І, почувши, як захряпнулися двері й забряжчав засув, вона повернулася до свого кутка й знову вклякла там.– О горе мені! – вигукнула Лючія, захлинаючись від ридань.– Кого мені тепер благати? Де я? Скажіть мені, на бога, скажіть, хто цей синьйор... що оцей, говорив зі мною?

– Хто він? Хто він? Ви хочете, щоб я вам сказала? Атож, так я вам і скажу! Він до вас милостивий, а ось ви невідь що уявляєте про себе. Вас бере цікавість, а розплачуватися доведеться мені. Самі спитайте в нього! Коли я зроблю по-вашому, то мені, либонь, не чути більше тих приємних слів, які він нашіптував вам... Я ж бо стара... стара,– бурмотіла вона крізь зуби. – Хай будуть прокляті всі молоді, їм усе можна: і плакати, й сміятися,– і завжди вони мають рацію.

Але, зачувши Лючіїні ридання й згадавши грізний наказ свого господаря, вона нахилилася до бідолашки, що. забилася в куток, і знов ласкавим голосом провадила далі:

– Ну годі, заспокойтеся, адже я нічого поганого вам не сказала, розвеселіться. Не ставте мені запитань, на які я не можу відповідати, а головне – не занепадайте духом. Якби ви тільки знали, скільки людей вважали б себе щасливими, коли б він розмовляв з ними так, як щойно з вами. Ну-бо, розвеселіться. Ось-ось вам принесуть попоїсти, і, скільки я розумію... судячи з його розмови з вами, це будуть смачнющі речі. А потім ви вкладетеся в ліжко, і, сподіваюсь, залишите трішечки місця й для мене,– докинула вона голосом, в якому, мимо її волі, бриніла стримана ненависть.

– Не хочу я ні їсти, ні спати. Дайте мені спокій, не підходьте, але й не кидайте мене.

– Та ні, ні, заспокойтеся,– сказала стара, відходячи й вмощуючись у старе крісло, скоса поглядаючи на нещасну очима, повними страху й воднораз притаєної злоби. Потім вона подивилася на своє ложе з прикрим почуттям, що її зігнано з нього, чого доброго, на цілісіньку ніч, і забурчала, скаржачись на холод. Проте її тішила думка про скору вечерю й сподівання, що і їй перепаде якась дещиця. Лючія не помічала холоду, їй було байдуже до їжі, вона мов очманіла й тільки неясно відчувала всі свої страждання, весь пережитий жах, неначе то були видіння гарячкового марення.

Вона аж стрепенулася, почувши стук в двері, й, рвучко підвівши спотворене переляком обличчя, закричала:

– Хто там? Хто там? Не впускайте нікого!

– Нічого, нічого, добра звістка,– відповіла стара.– Це Марта принесла нам попоїсти...

– Замикайте, замикайте! – несамовито кричала Лючія.

– Та зараз, зараз! – відповіла стара й, узявши корзину в Марти, квапливо поставила її додолу, замкнула двері, а тоді перенесла вечерю на столик посеред кімнати. Потім почала умовляти Лючію покуштувати смачних страв. Вона вживала, на її думку, найзвабливіші слова, щоб збудити апетит у бідолашки, захоплено розхвалювала вишукані наїдки:

– Це, скажу я вам, такі ласі шматочки, що, коли вони дістаються нашому братові, їх запам'ятовуєш надовго! А вино яке! Сам господар попиває його із своїми друзями... Ну, коли котромусь із них... коли вони хочуть розважитись!

І вона прицмокнула від задоволення. Але, бачачи, що всі її хитрощі аж ніяк не діють, сказала:

– А ви, бачте, вередуєте! І, будьте ласкаві, не здумайте завтра поскаржитися йому, що я вас погано умовляла. Ну, а тепер, либонь, попоїм і я. Не турбуйтеся, і вам вистачать, коли ви схаменетеся й зробитесь слухняною дитиною.

Сказавши це, вона жадібно накинулась на їжу. Добре попоївши, стара підвелася, попрямувала в куток і, схилившися над Лючією, знов заходилась умовляти її попоїсти, а потім лягати спати.

– Ні, ні, нічого я не хочу,– відказувала Лючія ніби спросоння, кволим, невиразним голосом. Потім рішучіше провадила далі: – Двері замкнені? Добре замкнені? – Обвівши поглядом усю кімнату, вона встала і, з випростаними вперед руками, обережно ступаючи, попрямувала до виходу.

Стара випередила її, вхопилася за засув, поторгала ним і сказала:

– Чуєте? Бачите? Добре замкнені! Тепер ви задоволені?

– О боже, задоволена! Задоволена – отут! – застогнала Лючія, забившися знову в свій куток.– Але господь знає, що я тут.

– Та йдіть уже лягайте в ліжко: чого вам валятися долі, мов собаці! Чи ви бачили таке – відмовлятися від вигод, коли вони є!

– Ні, ні. Дайте мені спокій.

– Ну то як хочете! Одначе ж подивіться сюди: я вам гарненьке місце приготувала, а сама якось примощуся скраєчку. Тепер, коли захочете, самі знаєте, як влаштуватися. Та не забудьте, що я вас довгенько вмовляла.– Сказавши це, стара впала, не роздягаючись, на ліжко, і все затихло.

Лючія неповорушно сиділа в своєму кутку, згорнувшися клубочком. Зігнувши коліна й спершися на них ліктями, вона затулила обличчя руками. То був не сон і не ява, а швидка зміна, якесь неясне чергування тривожних думок, видінь, жахів. Тепер, зоставшися наодинці з собою, вона чіткіше уявляла собі кошмари, пережиті за останній день, і скорботно схилялася перед жахливою й суворою дійсністю, яка обступала її з усіх боків; проте думка, проникаючи в ще темніші глибини, над силу боролася з привидами, породженими страхом і невідомістю. В такому сум'ятті почувань Лючія пробувала ще досить довга. Нарешті, стомлена й розбита, вона випростала своє заніміле тіло, потяглася й упала долілиць на підлогу. Так пролежала вона якийсь час у стані, більше схожому на справжній сон. Та несподівано вона отямилася, ніби по якомусь внутрішньому заклику, і відчула потребу зібрати докупи всі свої думки, до кінця усвідомити, де вона, як сюди потрапила, навіщо. Прислухалася до якогось звуку: то було протягле, хрипке хропіння старої. Лючія широко розплющила очі й побачила тьмяний вогник, який то з'являвся, то зникав: це був гніт згасаючого каганця, що викидав мерехтливе світло й відразу, коли можна так висловитись, втягав його назад, на манір припливу й відпливу на морському березі. Це світло, втікаючи від речей, не встигнувши надати їм певних обрисів і забарвити у відповідні кольори, створювало для очей тільки швидку зміну якихсь примарних образів.

Проте недавні переживання, випливши в Лючіїній пам'яті, дуже швидко допомогли дівчині розібратися в усьому, що спершу видавалось їй таким загадковим. Прокинувшись, нещасна впізнала свою в'язницю, і на неї відразу наринули всі страшні спогади пережитого дня, всі кошмари майбутнього; навіть оця тиша після стількох хвилювань, оцей ніби спокій, оця занедбаність, в якій її покинуто, знову вселили їй сильну тривогу, і її огорнув такий страх, аж захотілося вмерти. Та в цю мить Лючія подумала, що вона все ж може молитися, й відразу в її душі спалахнула надія. Дівчина знову взялася за свої чотки, стала перебирати їх, і разом із словами молитви, які злітали з її тремтячих уст, в її душі утверджувалась якась невичерпна віра. Нараз їй сяйнула думка: адже її молитву буде скоріше почуто й вона буде більш угодна богові, якщо в оцьому своєму незмірному відчаї дати якусь обітницю. Лючія почала пригадувати, що зараз і що раніше було для неї найдорожче за все на світі. В цю хвилину душа була охоплена самим тільки страхом, і жодного іншого бажання, крім звільнення, в ній не лишалося. Тим-то Лючія відразу згадала про найдорожче для себе і, не задумуючись, вирішила принести його в жертву. Вона опустилася навколішки й, схрестивши на грудях руки, з яких звисали чотки, та звівши очі до неба, промовила:

– О пресвята діво! Скільки разів я зверталася до вас, і скільки разів ви мене втішали! Ви перетерпіли стільки страждань і тепер пробуваєте в ореолі святості й слави! Ви сотворили стільки чудес для нещасних знедолених, допоможіть же мені! Дайте мені силу вирятуватися з цієї напасті й повернутися щасливою до своєї матері. О матір божа, складаю вам обітницю незайманості, присягаюсь вам: я навіки відмовляюся від свого коханого й присвячую себе назавжди служінню вам.

Мовивши ці слова, дівчина схилила голову, надягла на шию чотки на знак посвячення, ніби це був її захист, обладунок нового воїнства, що в його ряди вона вступила. Потім Лючія опустилася на підлогу й відчула, як в її душу ввійшло заспокоєння, якась глибока надія. Вона згадала слова всемогутнього незнайомця: «Завтра вранці»,– і їй здалося, ніби в них бриніла обіцянка звільнити її. Від цих утішливих думок її почуття, стомлені важкою боротьбою, потроху заспокоїлись, і, нарешті, вже аж перед світанком, з іменем своєї заступниці на устах, Лючія заснула міцним і тривалим сном.

Однак у замку був іще один чоловік, який тієї ночі хотів заснути, але не міг. Пішовши чи майже втікши від Лючії й наказавши подати їй вечерю, він своїм звичаєм обійшов пости замку, проте образ дівчини невідступно ходив слідом за ним, не даючи ані хвилини спокою, а у вухах безперервно бриніли її слова. Синьйор пройшов до своєї кімнати, квапливо й розлючено замкнувся в ній, немовби йому треба було захищатися від цілої армії ворогів, потім, так само квапливо роздягшися, вклався в ліжко. Але образ дівчини мов живий стояв перед ним і ніби промовляв: «Ти не заснеш».

«Що за порожня бабська цікавість спонукала мене подивитися на неї? – подумав він.– Ця тварюка Ніббіо, либонь, мав слушність: чоловікові капець. Атож, це так: чоловікові капець! Тобто мені? Мені капець? Але що ж усе-таки сталося? Який це диявол поплутав мене? Що змінилося? Хіба ж я раніше не знав, що жінки завжди верещать? Іноді таке буває й з чоловіками, коли вони не годні захистити себе. Що за чортівня! Чи ж мало я чув жіночого виття?»

Проте йому не довелося довго ритися в своїй пам'яті: мимоволі з неї виринуло кілька випадків, коли ні благання, ні ридання не могли похитнути його рішення. Але невдовзі спогад про цю його діяльність не тільки не додав йому твердості, відсутньої для виконання взятої на себе справи, не тільки не притлумив у ньому болісного почуття жалості, а навпаки, пробудив у ньому якийсь жах, пристрасне бажання каяття. Тепер Безіменному видавалося полегшенням думати про образ Лючії,– це допомагало йому підтримувати в собі мужність. «Вона жива,– міркував він,– я тут, у мене ще в час; адже я можу сказати їй: ідіть і радійте; я побачу її змінене обличчя й скажу: простіть мене... Простіть мене? Я – прошу прощення? У баби? Це я? Так, і все ж, якби це слово, єдине тільки слово могло дати мені заспокоєння, зняло б з мене оцю чортівню, я промовив би його неодмінно, так, знаю, що промовив би. До чого я докотився! Я вже більше не чоловік, мені капець!.. Годі! – сказав він, люто крутячись у своєму ліжку, яке раптом здалось йому твердим-претвердим, а ковдра важкою-преважкою.– Ну, годі! Все це дурниці, таке зі мною бувало й раніше. Минеться й цього разу».

І, щоб примусити себе заспокоїтися, він намагався придумати якусь важливу справу, таку, яка б могла захопити його, якій він віддався б цілком; але нічого не міг придумати. Йому здавалося, що все змінилось. Те, що раніше мало для нього таку притягальну силу, тепер уже не вабило його. Пристрасть, як ото кінь, що став дибки перед тінню, не давала йому нестися вперед. Згадуючи про задумані справи, він, замість прагнути до їхнього завершення, замість гніватися через можливі перешкоди (сам гнів у ту мить видався б йому раєм), відчував смуток, майже жах перед тим, що вже вчинив. Майбутнє уявлялось йому безглуздим, без мети, без бажань, воно ніби було повне самих тільки нестерпних спогадів, а всі години – схожими на цю годину, яка тяглася так повільно і так болісно чавила йому голову. Безіменний заходився перебирати подумки своїх розбійників і не міг спинитися на жодному, кому б він наважився дати якесь важливе доручення; навіть сама думка, що він знов може побачити їх, перебувати серед них, була йому нестерпно тяжка й викликала тільки почуття досади та огиди. А коли він починав вигадувати собі заняття на завтрашній день, яку-небудь невідкладну справу, то незмінно вертався до думки, що завтра відпустить на волю цю бідну дівчину.

«Так, я звільню її, неодмінно звільню. Тільки-но займеться день, я прийду до неї й скажу: ідіть, ідіть. Я дам їй проводаря... А як же обіцянка? А слово? А дон Родріго? Але, власне, хто такий цей дон Родріго?»

Ніби заскоченнй зненацька важким запитанням старшого, Безіменний раптом вирішив будь-що дати сам собі відповідь, скорше не він сам, а той чоловік, який несподівано виріс, ніби постав для суду над попереднім.

І Безіменний почав дошукуватися причини, чому він з доброго дива вирішив узяти на муки незнайому бідолашну дівчину, не почуваючи до неї ні злоби, ні остраху, а тільки через бажання догодити донові Родріго; і ніяк не міг знайти виправдання своєму вчинкові чи бодай якось пояснити собі, як таке могло статися. Адже це рішення, швидше бажання, було миттєвим поривом його душі, тоді ще підвладної старим, звичним почуттям, було наслідком багатьох колишніх подій; і ось тепер, жорстоко допитуючи самого себе, намагаючись усвідомити тільки один свій вчинок, він заглибився в споглядання свого минулого життя. Все далі й далі назад, від року до року, від сварки до сварки, від кровопролиття до кровопролиття, від лиходійства до лиходійства,– кожний з отих вчинків поставав у його оновленій душі, відірваний від почуттів, які примусили колись зробити його; поставав в усій жахливості, що її тоді ці почуття заважали виявити. Але ж це були його вчинки, це був він сам. Жах від думки, яка виникла при спогляданні тих картин і була нерозлучна з ними, вкинув його в повний розпач. Він швидко підхопився, гарячково простяг руки до стіни біля ліжка, схопив пістолет, звів курок і... Та в цю мить, коли він був готовий розлучитися з віднині нестерпним для нього життям, його думка, перейнята немовби забобонною тривогою, раптом перенеслася в майбутнє безпосередньо після його смерті. Він із жахом уявив собі свій спотворений, непорушний труп під владою найнижчого із смертних; подив, переполох назавтра в замку; навкруги метушня, а він – безсилий, безмовний, кинутий невідь куди. Він уявив собі, які підуть розмови і тут, і в околі, й далеко-далеко, бурхливу радість своїх ворогів. Морок і безмовна тиша довкола додавала в його очах цій картині смерті ще більшої скорботи, ще більшого жаху. Йому здавалося, що якби це було вдень, привселюдно, під відкритим небом, то він би без вагання кинувся в річку й зник назавжди. Охоплений цими болісними роздумами, він то зводив, то відпускав курок судомним рухом великого пальця. Та раптом у його свідомості майнула нова думка: «А що, коли те, загробна життя, про існування якого мені так багато говорили в дитинстві, а що, коли його немає, і все це – попівські вигадки? Що ж це я тоді роблю? Навіщо вмирати? Адже це чисте безумство!.. А якщо все-таки оте інше життя існує?..»

Від таких сумнівів, перед таким ризиком його охопив відчай, похмурий та важкий, від якого не було порятунку навіть у смерті. Пістолет випав з рук, він схопився за голову, зуби в нього цокотіли, він весь дрижав. Аж зненацька йому згадалися слова, які він кілька разів чув іще зовсім недавно: «Бог багато чого прощає за один милосердний вчинок». Ці слова бриніли для нього тепер не як смиренне благання, з яким їх тоді вимовлено, а як владне твердження, де, однак, було приховано неясну надію. На якусь хвилину Безіменний відчув полегшення: він забрав руки від скронь, і, прийшовши до тями, полинув подумки до тієї, яка мовила ці слова, і побачив її не як свою бранку, що благала пощади, а як ту, хто дарує спокій і втіху. Він нетерпляче чекав ранку, щоб чимскоріше звільнити її й почути з її уст інші, живлющі слова з закликом до щастя; він уявив собі, як проведе її до матері. «А потім? Що робитиме він завтра решту дня? А післязавтра? А наступні дні? А вночі? Адже ніч настане через дванадцять годин! О боже, ніч! Ні, ні, тільки не ніч!»

І, вдивляючись у тяжку порожнечу майбутнього, він марно починав шукати, чим заповнити свій час – дні і ночі. То він вирішував покинути замок і податися в далекі краї, де ніхто не знав би його навіть на ймення,– але відчував, що від самого себе йому однаково не втекти; то в ньому займалося боязке сподівання, що до нього повернеться його колишня воля, колишня сила, і що все теперішнє – лише скороминуща маячня; то він жахався дня, коли його побачать таким нещасним; то він прагнув до нього, немовби цей день ніс світло в його змучену душу. І ось, коли стало розвиднятися, невдовзі після того, як Лючія заснула, а він усе сидів непорушно, до його вух долинула хвиля неясних звуків, несучи з собою щось непоясненно радісне. Він уважно прислухався. То був далекий урочистий благовіст; а за кілька хвилин він почув і гірське відлуння, яке то вторувало цим радісним звукам, то зливалося з ними. Через кілька хвилин знов залунав дзвін, але вже ближче й також святковий, потім іще один. «Що за веселощі?– подумав Безіменний.– З чого радіють ці люди?» Він скочив зі свого ложа страждань, напіводягнений підбіг до вікна й виглянув назовні.

Гори стояли напівоповиті туманом; небо було не просто хмарне, воно само здавалося суцільною сірою хмарою. Але при світлі дня, що займався, можна було бачити, як дорогою в глибині долини рухалися люди; декотрі виходили із своїх будинків і потім усі прямували в один бік, до гаю, праворуч від замку; всі були вбрані по-святковому й незвичайно пожвавлені.

«Ну й чортівня! Що може бути веселого в цій клятій глухомані? Куди поспішає вся ця нечисть?» І, погукавши вірного браві, який спав у сусідній кімнаті, запитав у того, що означає вся ця метушня. Браві, знаючи не більше ніж хазяїн, відповів, що негайно піде довідатися. Синьйор стояв, прихилившись до вікна, весь поглинутий цим рухливим видовищем. Ішли чоловіки, жінки, діти, йшли гуртами, парами, поодинці. Декотрі, наздогнавши тих, що йшли попереду, приєднувались до них; інші, вийшовши з дому, приєднувалися до першого стрічного й далі йшли гуртом, як добрі друзі в заздалегідь домовленій мандрівці. Всі кудись поспішали, всіх єднала якась загальна радість. І цей різноголосий, але воднораз гармонійний перегук дзвонів, то близьких, то далеких, здавався ніби розмовою цього рухомого натовпу й правив за додаток до тих слів, які не могли долетіти сюди, нагору.

Він дивився й дивився, і в його душі розросталося щось більше, ніж проста цікавість, спонукало його довідатися, чим викликано цей одностайний порив такої кількості не знайомих одне одному людей.