Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 46 страниц)

– А звідки вам відомо,– знову почав Ренцо, коли той з'явився,– що вони порядні люди, якщо ви не знаєте, хто вони?

– За поводженням, любий мій; чоловіка завжди пізнаєш за поводженням. Хто п'є вино й не патякає дурниць, платить за рахунком, не торгуючись, не заводить сварок з іншими відвідувачами, а якщо й заводить бійку на ножах, то йде дожидати супротивника на вулицю, чимдалі від шинку,– щоб не вплутувати бідолаху хазяїна,– оце й є порядний чоловік. А все ж, коли знаєш людей як слід, ось як ми четверо знаємо один одного, воно набагато краще. Та й на біса вам дізнаватися про все, коли ви – наречений і в голові у вас має бути зовсім інше? Та ще й споглядаючи такі биточки, які, здається, й мертвого поставлять на ноги? – І, мовивши це, він знову помчав на кухню.

З приводу того, як по-різному відповідав хазяїн на розпити, наш автор каже, що така вже в того була вдача: у всіх своїх розмовах він виставляв себе великим другом порядних людей, та насправді намагався куди дужче догодити тим, хто мав славу або зовнішність негідника. Своєрідна вдача, еге ж?

Вечеря вийшла не дуже весела. Обидва запрошені хотіли б дістати від неї повну втіху, але частувальник, стурбований усім тим, що вже відомо читачеві, розстроєний, ба навіть дещо занепокоєний дивним поводженням незнайомців, тільки й чекав, як би швидше піти звідти. Розмову через отих незнайомців вели стиха; слова падали уривчасто й неохоче.

– А як добре,– раптом ні сіло ні впало бовкнув Жервазо,– що Ренцо задумав женитися й що йому потрібні...

Ренцо суворо подивився на нього.

– Ти замовкнеш, бевзю, чи ні? – мовив Тоніо, супроводжуючи цей титул поштовхом ліктя в братів бік. Бесіда робилася чимдалі млявішою. Ренцо, відстаючи в їді й питті, намагався підливати обом свідкам в міру, щоб додати їм трохи духу, але щоб не затуманився розум. Коли було прибрано зі столу і за рахунком сплатив той, хто частувався найменше, усім трьом довелося ще раз пройти повз незнайомців, що знов повернулись у бік Ренцо, як ото коли він заходив досередини. Відійшовши кілька кроків, Ренцо озирнувся й побачив, що ті два, які щойно сиділи на кухні, вже йшли за ними слідом. Тоді він спинив своїх товаришів, ніби кажучи: «Ану, подивімось, що потрібно від мене цим панам». Але обидва переслідувачі, помітивши, що за ними стежать, у свою чергу спинилися, стиха поговорили між собою й завернули назад. Якби Ренцо був стояв ближче до них і міг чути їхні слова, то вони видались би йому дуже дивними. Один з розбійників сказав:

– А велика була б нам хвала, не кажучи вже про винагороду, якби, повернувшись до палаццо, ми змогли б розповісти, як ото хутенько полічили йому всі ребра, просто так, самі, без жодного наказу з боку Грізо.

– І зіпсували б цим головну справу,– відповів другий.– Бач, він щось запідозрив: спиняється, дивиться на нас. Шкода! Якби ж воно було трохи пізніше! Вертаймо краще назад, щоб не викликати більшої підозри. Дивись, онде й народ вештається довкола; нехай уже повмощуються на сідала.

І справді, кругом був помітний рух і стояв той невмовкаючий шум, який завжди буває надвечір у селі й по якому через кілька хвилин западає врочиста нічна тиша. Жінки вертали з поля, несучи на руках немовлят і ведучи за руку старшеньких, яких учили повторювати за ними вечірню молитву; вертали чоловіки з заступами та мотиками на плечах. Через відчинені двері де-де було видно блимання вогників, запалених до вбогої вечері. На вулиці чулися взаємні привітання, зрідка – слова про поганий урожай та голодний рік; і, заглушаючи розмови, лунали розмірені й дзвінкі удари дзвонів, вістуючи кінець дня. Побачивши, що два переслідувачі пішли геть, Ренцо з братами подалися своєю дорогою; темрява швидко густішала, і час від часу Ренцо нагадував про щось то одному, то другому з братів. Коли вони підходили до Лючіїного будиночка, уже впала ніч.

Проміжок між першою думкою про страшний захід і його здійсненням, як сказав один не позбавлений геніальності варвар [52]52
  Мандзоні посилається на одне місце з трагедії Шекспіра «Юлій Цезар» (дія II, сцена І), водночас іронізуючи з визначення, яке відомий французький філософ-просвітитель Вольтер дав великому англійському драматургові.


[Закрыть], це сон, повний привидів і страхів. Лючія вже багато годин пробувала під владою такого тривожного сну; і навіть Аньєзе, сама Аньєзе, заводійка справи, замислилась і через силу знаходила слова, щоб підбадьорити дочку. Однак, коли настає час діяти, душа пробуджується й цілком змінюється. Страх і сміливість, які боролися одне з одним, поступаються місцем новим страхам і новій сміливості; задумане постає перед нашим внутрішнім зором зовсім по-новому: те, що досі страшило найбільше, раптом видається легким для виконання; і навпаки, перешкода, на яку попервах ледве зважали, уявляється велетенською; уява в розпачі б'є відбій; руки й ноги ніби відмовляються слухатись, і серце не дотримує обіцянок, даних із такою певністю. Коли Ренцо несміливо постукав у двері, Лючію охопив жах: вона вирішила перетерпіти будь-що, розлучитися з ним навіки, аби тільки не здійснювати ухваленого рішення. Та коли він став у дверях, мовивши: «А ось і я,– ходімо!», коли всі виявили готовність іти без вагань, оскільки справу було вирішено безповоротно, Лючії забракло духу вчинити опір і, з трепетом узявши матір під руку, вона вирушила разом з усією компанією шукачів пригод, неначе її тягла невидима сила.

Мовчки й неквапно вийшли вони зі свого будиночка в темряву й рушили в дорогу стороною від села. Найпростіше було б піти навпростець через село – це привело б їх прямо до будинку дона Абондіо; проте вони вибрали обхідний шлях, щоб залишитися непоміченими. Стежками поміж садами та полями наблизились вони до будинку курато, а потім розділилися. Заручені сховалися за рогом будинку. Аньєзе залишилася з ними, але трималася дещо попереду, щоб вчасно перехопити й затримати Перпетую. Тоніо з пришелепкуватим Жервазо, який нічого не вмів робити без вказівки, але без якого годі було обійтися, сміливо підійшли до дверей і постукали.

– Хто це в таку пізню годину? – зачувся голос із щойно розчиненого вікна – то був Перпетуїн голос.– Хворих в селі, здається, немає. Чи не сталось яке-небудь лихо?

– Це я,– відповів Тоніо,– я з братом, нам треба переговорити з синьйором курато.

– Таж хіба це підхожий час для хрещених людей? – відрубала Перпетуя.– Ну й чемність! Приходьте завтра.

– Послухайте лишень: або я прийду, або й ні. Я одержав трохи грошенят і прийшов віддати борг, про який ви знаєте. Я приніс двадцять п'ять новісіньких берлінг [53]53
  Берлінга – випущена в 1625 р. в Мілані срібна монета з зображеним святим Амброджо на коні, якого вважали заступником міста.


[Закрыть]. Та коли не можна, то вже потерпіть: розтринькати їх я зумію, а прийду вже, коли зберу інші.

– Зачекайте, зачекайте,– я миттю, туди й назад. Тільки ж чого приходити саме в такий час?

– Таж я сам оце тільки одержав їх. Ото й подумав собі: коли вони в мене долежать до ранку, то ще невідомо, що мені заманеться зробити з ними завтра. А втім, що вдієш: коли для вас година непідхожа, то я не заперечую. Я прийшов, але якщо невчасно, то я й піду собі.

– Ні, ні, зачекайте хвилинку: зараз я вернуся з відповіддю.

І, мовивши це, вона зачинила вікно. Тут Аньєзе відокремилась від заручених і, шепнувши Лючії: «Сміливіше, адже це всього одна хвилина, однаково що вирвати зуба»,– приєдналася до двох братів, які стояли під дверима. Вона заходилася теревенити з Тоніо, щоб Перпетуя, вернувшись одчинити двері, подумала, що вона проходила тут випадково і Тоніо на хвилину затримав її.

Розділ восьмий

«Карнеад! [54]54
  Карнеад – давньогрецький філософ (214—129 pp. до н. е.), представник стоїків і епікурейців; в теорії пізнання і в питаннях моралі прибічник поміркованого скептицизму.


[Закрыть] Хто ж бо це?» – питав себе подумки дон Абондіо, сидячи в кріслі в одній з кімнат горішнього поверху й тримаючи перед собою розгорнуту книжечку, коли ввійшла Перпетуя, щоб доповісти про відвідувачів. «Карнеад! Я нібито десь уже зустрічав або чув це ім'я; напевно, це був учений чоловік, великий знавець чогось за стародавніх часів – неодмінно хтось такий, а все ж що за диявол отой Карнеад?» Бідолаха був зовсім далекий від здогаду, яка буря збиралася над його головою.

Слід сказати, що дон Абондіо щоденно трохи читав для своєї втіхи. Один сусідній курато, маючи невеличку бібліотеку, давав йому книжку за книжкою з перших, які траплялись напохваті. Книжка, що над нею в дану хвилину розмірковував дон Абондіо, видужуючи від спричиненої переляком гарячки,– мабуть, він навіть видужав більше (принаймні від гарячки, якщо не від страху), ніж йому хотілось би це показати,– була панегіриком на честь Сан-Карло, висловленим із великим піднесенням і вислуханим із захопленням у Міланському соборі два роки тому. За любов свою до науки святий порівнювався тут з Архімедом,– до цього місця дон Абондіо читав не спотикаючись, бо ж Архімед займався такими цікавими речами, так багато примусив говорити про себе, що, навіть не будучи дуже вченим, можна було дещо знати про нього. Але після Архімеда оратор називав задля порівняння також Карнеада,– отут читач і сів на мілину. Саме в ту мить з'явилася Перпетуя, сповістивши, що прийшов Тоніо.

– Так пізно? – здивувався й собі дон Абондіо, що було цілком природно.

– А що ви хочете? Якої чемності можна від них чекати? Але якщо його не впіймати зараз...

– Звичайно, якщо я його не впіймаю зараз, то хто знає, коли вдасться його залапати! Нехай зайде... Але постривай... ти цілком певна, що це саме він?

– Ет, ідіть ви! – відповіла Перпетуя і подалася вниз. Відчинивши двері, вона гукнула: «Агей, де ви там?» З'явився Тоніо, і тут же вийшла Аньєзе, назвавши Перпетую на ймення.

– Доброго вечора, Аньєзе,– сказала Перпетуя,– звідки це ви так пізно?

– Та я йду з... – і вона назвала сусіднє сільце.– Якби ви знали, я й затрималась там задля вас...

– Чого б це? – з подивом спитала Перпетуя й мовила до двох братів:

– Ну-бо, заходьте, а я зараз слідом за вами.

– Та ось чого,– відповіла Аньєзе,– одна жінка з тих, що не знають нічого до ладу, а потеревенити про все охочі,– тільки подумайте! – знай повторювала, що ви не вийшли заміж ні за Беппе Суолавекк'я, ні за Ансельмо Лунчінья тільки тому, що ті вас не хотіли брати. А я доводила, що ви самі їм відмовили, і тому, й другому...

– Авжеж, авжеж! Ох, вона ж брехуха, ну й брехуха! Та хто ж це така?

– Не питайте мене про це: я не хочу сварити людей.

– Але ж мені ви вже скажіть, мені ви повинні сказати,– от брехуха!

– Та ну її... ви не повірите, як мені було прикро, що я не знала як слід усієї цієї історії, бо я б її загнала на слизьке.

– Ви тільки подумайте! —знову вигукнула Перпетуя.– І як ото можна вигадувати таке! – І похапцем провадила далі: – Вже щодо Беппо, то тут усі знають і всі могли бачити... Агей, Тоніо, причини-но двері, і йдіть собі нагору, я зараз.– «Гаразд!» – відповів Тоніо зсередини, а схвильована Перпетуя продовжувала свою розповідь.

Навпроти дверей дона Абондіо, між двома злиденними халупами, пролягала вузька стежечка, яка, поминувши їх, вела в поле, Аньєзе пішла нею, показуючи, що хоче відійти трохи вбік, аби поговорити вільніше; Перпетуя пішла за нею. Коли вони завернули за ріг і опинилися там, звідки годі було бачити те, що відбувалося перед будинком дона Абондіо, Аньєзе голосно кашлянула. Це був умовний знак. Ренцо почув його, підбадьорив Лючію потиском руки, й обоє тихенько, навшпиньках, рушили вперед, тримаючись чимближче до стіни. Підійшовши до входу, легенько штовхнули двері й крадькома, пригнувшися, зайшли до передпокою, де їх уже дожидали обидва брати. Ренцо якмога тихіше причинив двері. І всі четверо побралися нагору сходами, намагаючись зчиняти якнайменше шуму. Добувшися до площадки, брати підійшли до дверей, розташованих збоку від сходів, а молодий з молодою притислися до стіни.

– Deo gratias! [55]55
  Благословен Господь! ( латин.)


[Закрыть]– дзвінко мовив Тоніо.

– Це ви, Тоніо? Заходьте! – відізвався голос ізсередини.

Гість прочинив двері, але стільки, щоб прослизнути вдвох з братом, один за одним. Пасмо світла, несподівано впавши на темну підлогу площадки чіткими обрисами, примусило Лючію здригнутися, неначе її вже було виявлено. Коли брати зайшли, Тоніо зачинив за собою двері. Наречений із нареченою залишилися в пітьмі; стояли непорушно, напружено дослухаючись, тамуючи подих. Серед цієї тиші хіба що було чути, як калатало бідне Лючіїне серденько.

Як ми вже сказали, дон Абондіо сидів при слабкому світлі маленького світильника в потертому кріслі, загорнувшися в поношену сутану. Два густих пасма, що вибилися з-під шапочки, густі брови, густі вуса, густа еспаньйолка – усе це, сиве й розкидане по смаглявому зморщеному обличчю курато, скидалося на вкриті снігом кущики на схилі гори, освітлені місячним сяйвом.

– А-а! – повітав він Тоніо, знімаючи окуляри й закладаючи ними книжечку.

– Ви, либонь, скажете, синьйоре курато, що я прийшов невчасно,– мовив Тоніо, вклонившись, вслід за ним це саме досить незграбно зробив і Жервазо.

– Звичайно, пізно,– пізно в усіх відношеннях! Адже ви знаєте, що я хворий?

– О, нам дуже шкода!

– Напевно, ви чули про це. Я хворий і не знаю, коли зможу знову вийти на люди... А для чого ви привели з собою оцього... цього хлопця?

– Та так, задля компанії, синьйоре курато.

– Ну гаразд! Подивимось?

– Ось тут двадцять п'ять нових берлінг – отих, із святим Амброджо на коні,– сказав Тоніо, видобуваючи з кишені згорток.

– Подивимось,– повторив дон Абондіо і, взявши згорток, знову наклав окуляри, розгорнув папір, висипав берлінги, перелічив і пообдивлявся їх з усіх боків, але не виявив ані найменшої вади.

– А тепер, синьйоре курато, поверніть мені намисто моєї Текли.

– Правильно,– відповів дон Абондіо.

Підійшов до шафи, дістав ключа із кишені й, озирнувшись довкола, неначе бажаючи втримати непроханих глядачів на безпечній відстані, прочинив дверцята, затулив отвір своїм тулубом, стромив досередини голову, щоб побачити, де намисто, і руку, щоб взяти його, взяв і, замкнувши шафу, оддав Теклине намисто зі словами: «Усе гаразд?»

– А тепер,– сказав Тоніо,– коли ваша ласка, напишіть чорним по білому...

– А це навіщо? – спитав дон Абондіо.– Адже всі й так знають. Ой! Які люди поробилися підозріливі! То ви що – не вірите мені?

– Як можна, синьйоре курато! Це я вам не вірю? Ви мене кривдите. Та вже коли моє ім'я записано у вас в книжечці там, де борг, якщо ви завдали собі праці записати його один раз, то, знаєте, адже людина не відає ні скільки їй ще жити, ані своєї смертної години...

– Ну, гаразд, гаразд! – урвав його дон Абондіо; буркочучи, він висунув із стола шухлядку, дістав звідти папір, перо та чорнильницю і заходився писати, повторюючи вголос слова в міру того, як вони лягали з-під пера на папір. Тим часом Тоніо, а за його знаком і Жервазо, стали перед столиком так, щоб затулити від пишучого вхідні двері; і, ніби знічев'я, почали човгати ногами по підлозі, аби дати знати нареченим за дверима, що час заходити, і воднораз заглушити шум їхніх кроків.

Коли було зачовгано в чотири ноги, Ренцо взяв Лючію за руку, підбадьорливо потискаючи її, і рушив, тягнучи за собою наречену, яка вся дрижала і не могла зрушити з місця. Вони зайшли тихо-тихо, навшпиньках, тамуючи подих, і сховалися за спинами братів. Тим часом дон Абондіо, скінчивши писати, став уважно перечитувати написане, не відводячи очей від паперу. Потому він згорнув його вчетверо і, мовивши: «Тепер ви будете задоволені?» – зняв окуляри однією рукою, а другою простиг папір Тоніо, звівши на того очі. Простягаючи руку по папір, Тоніо відступив убік, Жервазо, за його знаком,– у другий, і між ними, ніби при щойно розсунутій завісі, з'явилися Ренцо й Лючія. Дон Абондіо спершу неясно, а потім чітко побачив це все, злякався, занімів, розлютився, втямив, що до чого, й прийняв рішення, встигнувши все це за той час, який був потрібен Ренцо, щоб промовити слова: «Синьйоре курато, в присутності цих свідків заявляю: вона моя дружина». Іще не встигли стулитися його вуста, як дон Абондіо, кинувши папір, схопив лівою рукою світильника, а правою стяг зі столика килимову скатертину і, притуливши її до себе, за поспіхом впустивши додолу книжку, папір, чорнильницю та пісочницю, пробрався між кріслом і столиком, підступивши до Лючії. Бідолашка своїм милозвучним і в ту хвилю тремтливим голосом ледве встигла вимовити: «А це...», як дон Абондіо грубо накинув їй скатертину на голову та обличчя, щоб перешкодити доказати всю формулу до кінця. І відразу, кинувши світильника, якого тримав у другій руці, так закутав Лючію в килим, аж вона мало не задихнулася. При цьому він щосили загорлав: «Перпетує! Перпетує! Зрада! Рятуйте!» Світильник, гаснучи на підлозі, слабким миготливим світлом осявав Лючію, яка, геть розгубившись, навіть не намагалася вивільнитися зі скатертини і могла видатися скульптурою з глини, що на неї майстер накинув вогку тканину. Коли ж світло зовсім згасло, дон Абондіо відпустив бідолашну й став навпомацки шукати двері до другої внутрішньої кімнати; знайшовши їх, він ускочив туди й замкнувся, не перестаючи кричати: «Перпетує! Зрада! Рятуйте! Геть із мого будинку, геть!»

У сусідній кімнаті панувало цілковите сум'яття. Ренцо намагався впіймати синьйора курато й водив руками, наче грав у піжмурки. Діставшися до дверей, він почав стукати в них, голосно вигукуючи: «Відімкніть, відімкніть-бо, не зчиняйте галасу!» Уриваним голосом Лючія намагалася спинити Ренцо, благально повторюючи: «Ходімо звідси, на бога, ходімо!» Тоніо навкарачках нишпорив руками по підлозі, щоб усе-таки забрати свою розписку. Жервазо, мов навіжений, горлав і стрибав, намагаючись вибратися й утекти, поки не пізно.

Серед цієї метушні нам доведеться зробити хвилинну зупинку для деяких міркувань. Ренцо, вчинивши шарварок у чужому домі, пробравшися туди крадькома й полонивши самого господаря в одній із кімнат, поставав ніби грубий насильник, а тим часом він, по суті, був скривджений. Дон Абондіо, заскочений зненацька, змушений тікати й нажаханий саме в ту хвилю, коли мирно займався своїми справами, поставав ніби жертва, а тим часом, по суті, саме він і був кривдник. Так часто буває на цім світі,– я маю на увазі, так бувало в сімнадцятому сторіччі.

Не бачачи ознак відступу ворога, обложений розчинив вікно на церковний майдан і заволав: «Рятуйте! Рятуйте!» Місяць світив щосили. Тінь від церкви, а за нею довга шпичаста тінь дзвіниці лежали чіткою чорною плямою на порослім травою яскраво осяяному майдані: будь-яку річ було видно майже як удень. Але, куди оком глянеш,– ніде жодної ознаки живої істоти. Однак до однієї стіни церкви, якраз з боку, поверненого до парафіяльного будинку, тулилася невеличка оселя – комірчина, де спав паламар. Пробудившися від несамовитого крику, він отямився після сну, похапцем зліз із ліжка, відчинив стулку свого віконця, вистромив голову назовні і, не встигнувши ще продерти очі, запитав:

– Що там сталося?

– Мерщій, Амброджо, на допомогу! До мене залізли в будинок! – закричав йому дон Абондіо.

– Зараз,– відповів паламар, ховаючи голову. Він зачинив вікно й, страшенно наляканий, відразу знайшов спосіб зарадити лихові – навіть більше, ніж його про те просили,– не беручи, однак, участі в бійці, хоч би яка вона пула. Схопивши штани зі своєї постелі й ткнувши їх під пахву, неначе парадного капелюха, він вистрибом спустився дерев'яними сходами, підбіг до дзвіниці, схопився за мотуз більшого з двох дзвонів і вдарив на сполох.

Бов-бов-бов! Селяни перелякано підхоплюються з ліжок; хлопці, розлігшися в сіннику, прислухаються, підводяться. «Що таке? Б'ють на сполох? Пожежа? Злодії? Розбійники?» Деякі жінки умовляють своїх чоловіків, благаючи їх лежати й не ворушитися – нехай собі йдуть інші. І все ж декотрі встають, підходять до вікна, боягузи вдають, що піддаються на умовляння жінок, і вертаються; цікавіші й хоробріші сходять донизу по вила та мотики й біжать на галас; треті тільки стоять і видивляються.

Та перш ніж одні опинилися на місці події, навіть перш ніж інші повстигали попідхоплюватися на ноги, шум долетів до вух тих, що були неподалік, уже вдягнені. То були браві, з одного боку, Аньєзе й Перпетуя – з другого. Спершу коротко розповімо про перших, про те, що вони робили від тієї хвилини, як ми їх покинули в шинку. Ці троє, помітивши, що всі двері позамикано і вулиця спорожніла, хутко вийшли з шинку, неначе раптом зміркували, що засиділися допізна, і заявили, що поспішають додому. Вони обійшли все село, аби остаточно впевнитись, що всі повгамовувалися; і справді, не зустріли жодної живої душі, не почули ані найменшого шереху. Пройшли вони з усілякими осторогами й повз наш бідний будиночок, де панувала повна тиша,– адже там уже нікого не було. Тоді вони, не гаючи часу, вирушили до халупи й доповіли про все синьйорові Грізо. Він відразу натяг на голову великого старого капелюха, накинув на плечі вощений полотняний плащ пілігрима, обвішаний черепашками, взяв у руки ціпок мандрівця й, сказавши: «Ходімо, сміливіше! Тихо, і слухати мої накази!» – першим вирушив у дорогу, решта – за ним.

Вони вмить дісталися до будинку вулицею, протилежною тій, якою пішла невелика компанія, так само вирушивши в свою подорож. На відстані кількох кроків Грізо спинив свою ватагу й рушив на розвідку сам. Бачачи, що зовні безлюдно й спокійно, він підкликав двох браві, наказав їм тихенько перелізти через стіну навколо дворика і, діставшися досередини, сховатися в кутку за густим фіговим деревом, яке він помітив ще вранці. Потому він тихенько постукав з наміром прикинутися заблудлим мандрівцем і попросити притулку до ранку. Ніхто не відповідав. Постукав дужче,– повна тиша. Тоді він покликав третього браві і наказав йому, за прикладом двох інших, перелізти в дворик і тихо зняти засув, щоб забезпечити собі вільний вхід і вихід. Усе це було виконано з великою обережністю і скінчилося гаразд. Потім, покликавши решту браві, він зайшов з ними в двір, звелів їм сховатися біля тих, що вже перелізли, безгучно наблизився до виходу на вулицю і поставив там двох вартових із внутрішнього боку, після чого, скрадаючись, підступив до входу в нижній поверх. Тут він знову постукав і зачекав, та довго б йому довелося чекати. Тоді він тихенько відчинив двері. Зсередини ніхто не спитав: «Хто там?» Нікого не було чути, одно слово, все складалось якнайкраще. Отже, вперед. «Пст!» – підкликав він причаєних біля фігового дерева і зайшов з ними до кімнати нижнього поверху, де вранці підступно випросив шматок хліба. Діставши трут, кремінь, кресало та сірники, він запалив свого маленького ліхтарика й пройшов до наступної, найдальшої кімнати, аби впевнитися, що там теж нікого немає,– і справді нікого! Грізо повернувся, підійшов до сходів і, вдивляючись у темряву, став дослухатися: безлюддя й мовчанка. Він поставив іще двох вартових на нижньому поверсі і взяв із собою Гріньяпоко. Це був браві з Бергамського краю,– тільки йому було доручено погрожувати, угамовувати, наказувати, взагалі провадити всі розмови, щоб Аньєзе, чуючи його говірку, могла подумати, що всю змову затіяно з Бергамо. Вони йшли поряд, інші ступали позаду. Грізо тихенько зійшов нагору, кленучи подумки кожну скрипучу приступку, кожен крок цих пройдисвітів, що зчиняли шум. Ось він уже нагорі. Тут заліг заєць! Він легенько штовхнув двері до першої кімнати; двері прочинилися, утворюючи щілину; заглянув туди: темно; прислухався, чи хто не хропе, не зітхає, не вовтузиться всередині: зовсім тихо. Отже, можна йти вперед! Піднявши ліхтарика до рівня обличчя, скеровуючи світло перед собою, добре все бачачи, сам залишаючись у тіні, він розчахнув двері; перед ним – ліжко, підступив до нього: постіль накрито й збито, покривало накинуто на узголів'я. Грізо знизав плечима, повернувся до товаришів, даючи їм зрозуміти, що йде до другої кімнати, а вони мають іти за ним; вступивши до сусідньої кімнати, він побачив там те саме. «Що за чортівня! – вигукнув він.– Чи не виказав нас який-небудь собака-зрадник!» Інші, вже з меншою обережністю, заходяться нишпорити по всіх кутках, перевертаючи все догори дном. Поки вони були зайняті цією справою, ті два сторожі біля виходу на вулицю зачули часті, чимраз ближчі кроки; хоч би хто то був, вирішили браві, він має пройти мимо, і, принишкнувши, вони про всяк випадок насторожилися. Але кроки затихли якраз біля входу. То був Меніко, який чимдуж поспішав із дорученням падре Крістофоро попередити обох жінок, щоб вони, ради всього святого, негайно пішли із свого дому й сховались у монастирі, тому що... ну, а чому – це вже вам відомо, читачу! Меніко взявся за скобу засува, намірившись постукати, і зауважив: засув теліпається в руці, його висмикнуто й знято. «Що за халепа?» – подумав він і зі страхом штовхнув двері – вони відразу відчинилися. Меніко з великою обережністю переступив поріг і раптом відчув, як його схопили за руки, а з обох боків пролунали два тихі погрозливі голоси: «Мовчи, бо вколошкаємо!» Він страшно закричав, але один розбійник затулив йому рота рукою, а другий витяг величезного ножа, щоб налякати його. Хлопчик затрясся, мов осиковий листок, і вже не поривався кричати, бо тієї ж миті тишу розпанахав гучний удар сполохового дзвона, а потім, один за другим, полився цілий потік ударів. «На злодієві шапка горить»,– мовить прислів'я; кожному з двох пройдисвітів вчулося в цьому бовканні його власне ім'я та прізвисько; вони відпустили Меніко й, пороззявлявши роти, розвели руками, дивлячись один на одного, а тоді кинулися в будинок, де перебувала більша частина ватаги. Меніко чкурнув геть, не оглядаючись, просто до дзвіниці, де напевно хтось та був. На інших пройдисвітів, що нишпорили в будинку, страшний сполох справив таке саме враження. Насторожившись, охоплені панікою, вони посунули до виходу, шукаючи найкоротшого шляху, наштовхуючись один на одного. А втім, усе це були люди випробувані й до всього звиклі, та й вони не могли встояти перед невідомого небезпекою, до того ж геть непередбаченою, що впала на них, мов сніг на голову. Знадобилося все самовладання Грізо, щоб утримати їх укупі й не дати відступові перетворитися на панічну втечу. Достоту як ото пес, супроводжуючи свиней, підбігає то з одного, то з другого боку до відбіглих від стада, одну вхопить зубами за вухо й затягне назад, другу штовхне мордою, погавкає на третю, яка саме в цю хвилю вибігає з рядів, отак і тут Грізо схопив за волосся одного з тих, хто вже був на порозі, й затяг його до будинку, ціпком загнав досередини ще одного, котрий був спіткнувся, вилаяв інших, що металися туди й сюди, не знаючи, куди тікати. Зрештою він зігнав усіх на середину дворика.

– Мерщій! Пістолі в руки! Ножі напоготові, триматися гуртом, і марш за мною! Довбешки ви дурні, хто ж зосмілиться зачепити нас, якщо ми триматимемося вкупі? Якщо ж дамо переловити себе по одному, то з нами упорається всякий селюк. Вище голову! За мною всі, як один!

По цьому короткому зверненні він став на чолі ватаги і вийшов перший. Будинок, як ми вже казали, стояв край села. Грізо пішов вулицею, що вела в поле, і всі рушили за ним у повному порядку.

Тож нехай вони собі йдуть, а ми вернімося трохи назад – до Аньєзе та Перпетуї, котрих ми залишили на стежці. Аньєзе намагалася якнайдалі відвести свою приятельку від будинку дона Абондіо, і до певної миті справа посувалася чудово. Аж враз служниця згадала, що двері не замкнуто, й захотіла повернутися назад. Заперечувати було годі; щоб не викликати зайвої підозри, Аньєзе мусила повернути слідом за Перпетуєю і піти з нею, однак намагалася затримувати її щоразу, коли помічала, що та надто розпалювалася, розповідаючи про нездійснені шлюбні задуми. Аньєзе прибирала вигляду уважної слухачки і від часу до часу, бажаючи показати, начебто стежить за розповіддю, або щоб пожвавити балаканину, повторювала: «Так, так... тепер я все розумію... чудово... певна річ. А потім? А він що? А ви?» Насправді Аньєзе думала про зовсім інше: «Пішли вони чи все ще там? І як ми пошилися в дурні всі троє, не домовившись, щоб вони подали якийсь сигнал, коли справа скінчиться щасливо? Велика дурість, але тепер уже годі що вдіяти. Як би його ухитритися і, скільки можливо, затримати її ще?»

Отак, крок за кроком, то посуваючись уперед, то зупиняючись, наблизились вони до оселі дона Абондіо, але будинку ще не було видно за поворотом. Перпетуя саме розповідала про якийсь важливий момент зі свого життя, і Аньєзе вдалося затримати її на кілька хвилин на місці, аж враз непорушне повітря серед нічної тиші прорізав розпачливий крик дона Абондіо, долинувши звідкись згори: «Рятуйте! Рятуйте!»

– Господи помилуй! Що сталося? – скрикнула Перпетуя й кинулась була бігти.

– Що, що таке? – закричала Аньєзе, хапаючи її за спідницю.

– Господи помилуй! Хіба ви не чули? – відказала та, смикнувшись, щоб вивільнитися.

– Що таке? Що сталося? – повторила Аньєзе, утримуючи її за руку.

– Відчепись, бісова бабо! – крикнула Перпетуя, відштовхнувши Аньєзе й вирвавшись, а тоді кинулася бігти. В цей час здалеку долинув, ще більш пронизливий і несподіваний, страшний вереск Меніко.

– Господи помилуй! – закричала тепер і Аньєзе й припустила за Перпетуєю. Та не встигли вони й п'ятами блиснути, як зненацька забовкав сполоховий дзвін – раз, два, три і далі, частіше, удар за ударом. Ці удари могли б ще дужче поквапити їх, якби в тім була потреба! Перпетуя підбігла до будинку на якусь хвилю раніше від Аньєзе й кинулась відчиняти двері, але вони самі розчахнулися, й на порозі з'явилися Тоніо, Жервазо, Ренцо та Лючія, які, віднайшовши сходи, вистрибом збігли донизу, а зачувши страшне бовкання сполохового дзвона, почали рятуватися втечею.

– Що тут таке? Що тут таке? – питала засапана Перпетуя в братів, але ті у відповідь тільки грубо відштовхнули її й утекли.– І ви! Як? Що ви тут робите? – спитала вона потім наших молодих, упізнавши їх. Але й вони подались геть, нічого не відповівши. Поспішаючи туди, де вона була потрібна найбільше, Перпетуя не стала гаяти часу, швидко зайшла до передпокою і, як могла, навпомацки, кинулась до сходів.

Наречений з нареченою, так і залишившися зарученими, зустрілися віч-на-віч з Аньєзе, яка підбігла до них.

– А-а, ви тут! – сказала вона, через силу вимовляючи слова.– Ну, то як вийшла справа? Що це за сполох? Я оце щось чула...

– Додому, скоріше додому,– сказав Ренцо,– додому, поки не зібрався народ.

І вони були кинулись навтьоки. Але тут прибіг Меніко і, впізнавши їх, весь тремтячи, проказав захриплим голосом:

– Куди ви? Назад, назад! Ідіть туди, в монастир!

– То це ти?...– почала була Аньєзе.

– А що таке? – спитав Ренцо. Лючія, геть розгубившись, мовчки здригалася.

– У будинку сам диявол,– задихаючись, провадив Меніко.– Я бачив їх, вони хотіли вбити мене. Падре Крістофоро сказав... і ви, Ренцо, він сказав, щоб ви також прийшли негайно, та й потім – я ж їх бачив своїми очима, на щастя, я знайшов усіх вас тут. Я розповім вам про все потім, коли виберемось звідси.

Ренцо, розгубившися менш за інших, подумав, що, хоч хай там як, а треба йти геть чимскоріше, перш ніж збереться народ, і що найкраще було б учинити за порадою, або, ліпше сказати, за настійливим проханням до смерті переляканого Меніко. А вже дорогою, уникнувши небезпеки, можна буде зажадати від хлопця більш путящого пояснення.