Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 46 страниц)

Розділ тридцять п'ятий

Нехай читач уявить собі обгороджений двір лазарету з населенням у шістнадцять тисяч зачумлених, усуціль захаращений де наметами й бараками, де возами, а де – просто людьми; оті дві нескінченні анфілади портиків праворуч і ліворуч, переповнених хворими упереміш із трупами, що лежали на матрацах, а декотрі й так на соломі; нехай уявить собі також безперервний шум, який, наче плескіт хвиль, лунав над неосяжним лігвищем; увесь оцей велетенський мурашник, де туди й сюди снували люди, спинялися, бігли, нахилялись,– хто підводився, одужуючи, хто марив, хто ходив коло хворих. Така була картина, що відразу полонила увагу пригніченого, засмученого Ренцо й прикувала його до місця. Ми, зрозуміло, не збираємось описувати цю картину в усіх її подробицях, та й навряд чи захоче цього сам читач; і тільки супроводячи нашого юнака в його ходінні по муках, ми зупинятимемось разом з ним і наводитимемо з усього, що йому доведеться побачити, лише необхідне для розповіді про те, що він робив і що з ним траплялося.

Від воріт, де він зупинився, й аж до каплиці посередині, а звідти до протилежних воріт тяглася ніби широка алея, вільна від наметів і будь-яких постійних споруд. Глянувши туди вдруге, Ренцо помітив, як алеєю рухаються вози, а люди переносять речі, розчищаючи місце. Він побачив капуцинів і мирян, що керували цією роботою, водночас відганяючи всіх, кому там не було чого робити. Боячись, щоб його також під тим самим приводом не відшили далі, Ренцо кинувся навпростець між наметами в той бік, до якого він випадково став обличчям, а саме – праворуч.

Уважно придивляючись, куди стати ногою, він посувався вперед від намету до намету, заглядаючи до кожного, не минаючи увагою й ліжок на відкритому повітрі. Вдивляючись в обличчя, повимучувані стражданнями, поскорчувані судомою або застиглі у вічному супокої, він вишукував серед них те, знайти яке йому водночас було так страшно. Пройшовши вже досить велику відстань і вперто провадячи далі свої скорботні пошуки, він, однак, не зустрів жодної жінки. Тому Ренцо подумав, що вони мають перебувати десь-інде. Його здогад був вірний, але де саме вони могли бути, про це він не мав ані найменшого уявлення й жодних припущень. Йому повсякчас траплялися назустріч служителі, такі ж несхожі між собою своїм поводженням і одежею, як різноманітні й несхожі були спонуки, що давали їм однакову силу жити й працювати в такому місці. У одних це була повна втрата всякого почуття жалості, у інших – надлюдська жалість. Але Ренцо не наважувався звернутися із запитанням ні до тих, ні до тих, побоюючись потрапити в скрутне становище, й вирішив шукати доти, доки йому пощастить знайти жінок. Ідучи, він і далі розглядав усе довкола, проте час від часу був вимушений відводити свій засмучений погляд, ніби затуманений спогляданням стількох страждань. Та куди можна було відвести його, на чому дати йому перепочити, хіба тільки на нових стражданнях?

Навіть небо й саме повітря посилювали кошмар цих видінь, якщо тільки ще щось могло посилити його. Туман потроху згустився й зібрався в грозові хмари, які, поступово темнішаючи, заповідали буряну ніч. Тільки ближче до середини потемнілого завислого неба, ніби крізь густу імлу, блідо просвічувала сонячна куля, яка, поширюючи довкола себе тьмяне розсіяне напівсвітло, виливала на землю задушливу, мертвотну для всього живого спеку. Часом крізь безперервне гудіння цієї безладної юрми людей лунали перекоти грому, уривчасті, нерішучі, і, навіть дослухаючись, важко було сказати напевно, звідки він долинає. Його, либонь, можна було навіть сприйняти за далекий гуркіт возів, які раптово зупинялися. На довколишніх полях не ворушилась жодна гілочка, не пурхала довколо жодна пташка; і тільки ластівка, злетівши раптом над дахом лазарету, ковзнула вниз на роспростаних крильцях, ніби зібравшись торкнутися землі, але, злякавшись цього людського мурашника, швидко злетіла високо до неба й зникла. Отже, погода стояла така, коли в товаристві подорожніх нікому не спадає на думку порушити мовчанку; коли мисливець бреде замислено, втупивши зір у землю; коли селянка, працюючи в полі мотикою, сама того не помітивши, перестає співати. Одно слово, погода перед бурею, коли природа зовні наче притихла, але, стривожена якоюсь внутрішньою боротьбою, наче душить усе живе й робить обтяжливою всяку дію, відпочинок, навіть саме існування. Отож у цьому місці, призначеному для страждань і скону, людина, зчепившись на смерть із хворобою, остаточно згиналась під цим новим тягарем. Становище сотень і сотень людей швидко погіршувалось, їх остання боротьба робилась усе болісніша, а стогони, попри всю тяжкість страждання,– чимраз глухіші. Можливо, ще ніколи ця долина смутку не переживала такої жорстокої години.

Ренцо вже досить довго й марно блукав серед лабіринту наметів, коли з-посеред різноманітних стогонів і змішаних звуків він став вирізняти своєрідний крик новонароджених упереміш із меканням кіз. Він підійшов до дірявої, погано збитої перегородки, з-поза якої долинали ці дивні звуки. Зазирнувши досередини крізь широку шпару між двома дошками, він побачив огороджене місце з розкиданими по ньому наметами, і в них, як і на всьому цьому невеличкому майдані, не звичайний лазарет, а немовлят на матрацах, подушках, простирадлах і пелюшках. Біля них поралися годувальниці та інші жінки; і – що найдужче вражало й приваблювало зір – серед них бродили кози. Одно слово, то були ясла, які тільки дозволили створити місце і час. І, повторюю, дивно було бачити, як одна з цих тварин, спокійно стоячи над немовлям, підставляла йому своє вим'я, а інша прибігала на дитячий писк із якоюсь майже материнською турботливістю й зупинялася біля маленького годованця, намагаючись якнайзручніше стати над ним, і мекала, і крутилася, ніби просячи, щоб прийшли на допомогу їм обом.

Тут і там сиділи годувальниці, даючи немовлятам грудь. Декотрі робили це з такою любов'ю, аж всяк, кому випадало стати свідком цього, починав сумніватися, чи їх привело сюди прагнення заробити грошей, а чи те мимовільне співчуття, яке само розшукує нужду і горе. Одна з них з прикрістю відняла від своєї виснаженої груді плачуче маля й зі смутком пішла шукати собі на заміну козу. Друга зворушеним поглядом дивилась на заснуле на її грудях немовля і, ніжно поцілувавши його, пішла до одного з куренів укласти його на матрацик. А третя, годуючи груддю чужу дитину, не те щоб із викликом, але з якимсь затаєним смутком втупилася поглядом в небеса. Про що вона думала? Про що промовляли вся її постава і цей погляд? Можливо, про власну дитину, яка нещодавно смоктала цю саму грудь і, можливо, на ній же зробила свій останній подих.

Старші жінки виконували іншу роботу. Одна підбігала на плач зголоднілого немовляти, брала його на руки, несла до кози, що пощипувала жмуток зеленої трави, й клала маля тій під дійки, картаючи й водночас пестячи недосвідчену тварину, щоб вона лагідно виконала свій обов'язок. Друга поспішала прибрати бідолашне дитя, яке коза, геть поглинута годуванням другого, відбрикувала ратицею. Третя носила своє туди й сюди, заколисуючи його, намагаючись то приспати пісенькою, то заспокоїти лагідними словами, називаючи його на ймення, яке сама щойно придумала. До жінок підійшов капуцин із геть сивою бородою, несучи під пахвами двох немовлят, які пронизливо верещали, щойно підібраних біля померлих матерів. Одна з жінок підбігла забрати їх і пішла мерщій шукати серед своїх подруг і в козячій череді тих, котрі могли б замінити їм матерів.

Спонукуваний найпершою й найголовнішою своєю турботою, наш юнак не раз відтуляв очі від шпари й збирався йти далі, та в останню мить затримувався, бажаючи поспостерігати ще трошки.

Відірвавшись нарешті від шпари, він побрався вздовж перегородки, доки невелика група поставлених тут же куренів не змусила його звернути. Тоді він попрямував уздовж куренів, щоб потім вернутися знову до перегородки, дістатись аж до її кінця й вийти на нове місце. І саме коли він дивився вперед, вибираючи дорогу, несподіване, швидкоплинне, миттєве видіння впало йому в вічі й потрясло все його єство. Кроків за сто від нього пройшов і відразу ж загубився серед куренів капуцин, який навіть здалеку й побіжно своєю ходою, рухами, усім своїм виглядом нагадав йому падре Крістофоро. Можете собі уявити, з яким хвилюванням кинувся Ренцо туди й став кружляти там, шукаючи ченця, що промайнув перед ним. Довго блукав він по цьому лабіринту, обходив його вздовж і вшир, аж доки, на свою невимовну радість, помітив постать того самого ченця. Ренцо побачив його неподалік, коли той відійшов з мискою в руці від казана й попрямував до одного з куренів. Потому Ренцо побачив, як чернець присів на порозі, перехрестив миску, тримаючи її перед собою, й, озираючись на всі боки, як чоловік, котрий завжди насторожі, почав їсти. Це справді був падре Крістофоро.

Його історію, відколи ми згубили його з очей і аж до цієї зустрічі, можна оповісти в кількох словах.

Він так і не виходив з Ріміні і не думав нікуди йти звідти, доки чума, спалахнувши в Мілані, не надала йому нагоди, якої він завжди так палко жадав,– віддати своє життя за ближнього. З великою настійливістю став він просити, щоб його відкликали назад для допомоги й обслуговування зачумлених. Дядечко-граф помер, та й до того ж тепер були потрібніші санітари, аніж тонкі політики, тож його прохання вдовольнили без жодних вагань. Він негайно прибув до Мілана, пішов працювати до лазарету й перебував там уже близько трьох місяців.

Та радість Ренцо з приводу того, що він знову знайшов свого доброго падре, не була ані на мить повна: ще коли він приглядався до нього, щоб пересвідчитися, чи то справді падре Крістофоро, то не міг не помітити, як дуже той змінився. Згорблена й стомлена постать, схудле й бліде обличчя. З усього було видно, що сили його виснажені, тіло стало немічним, старечим, і тільки несхитна сила духу допомагає йому триматися.

Падре Крістофоро також скерував свій погляд на юнака, який підходив до нього і, не зважуючись голосно покликати, намагався жестами привернути до себе увагу, щоб той швидше зміг упізнати його.

– О, падре Крістофоро,– врешті мовив Ренцо, підійшовши до ченця так близько, що міг розмовляти з ним, не підвищуючи голосу.

– Ти... і тут? – спитав чернець, поставивши миску долі й підводячись.

– Ну то як ви, падре?

– Краще багатьох бідолах, яких ти тут бачиш,– відповів чернець; його голос бринів хрипко й глухо, змінившись, як все інше. Тільки очі були ті самі, вони стали навіть ще жвавішими й осяйнішими. Так, наче милосердя, дійшовши до краю в цьому своєму останньому подвигу й радісно усвідомлюючи наближення до свого правічного початку, горіло в його очах більш полум'яним і чистим вогнем, ніж той, що потроху загасав у них під впливом тілесної слабості.

– Але ж як це ти,– провадив він далі,– як ти потрапив сюди? Навіщо ти йдеш чумі назустріч?

– Я вже перехворів нею, слава богу. Я прийшов... шукати... Лючію.

– Лючію? А хіба вона тут?

– Тут. Хочу надіятись, що вона, з божою поміччю, іще тут.

– Вона – твоя дружина?

– О, любий падре! Ні, вона мені не дружина... Ви нічого не знаєте про те, що сталося?

– Ні, сину мій. Відколи господь розлучив мене з вами, я нічого більше не знаю. Однак тепер, коли він посилає мені тебе, скажу правду: мені дуже хочеться дізнатися про все. Але ж... наказ про арешт?

– То, виходить, ви чули, як вони обійшлися зі мною?

– А ти... що ти там таке накоїв?

– Тож послухайте. Якби я зараз сказав, що того дня в Мілані чинив правильно, то збрехав би; але ніяких поганих вчинків на моєму сумлінні немає.

– Вірю тобі, як вірив і раніше.

– Отже, тепер я можу розповісти вам усе.

– Зачекай,– мовив чернець і, ступивши кілька кроків до куреня, покликав:– Падре Вітторе!

Невдовзі з'явився молодий капуцин, якому він сказав:

– Коли ваша ласка, падре Вітторе, пригляньте водночас і за цими нашими бідолахами, поки я буду відсутній, а якщо я комусь знадоблюся, то покличте мене. Особливо отой: тільки-но він почне приходити до тями, негайно дайте мені знати, ради всього святого.

– Будьте спокійні,– відповів молодий чернець. І старий, повернувшись до Ренцо, мовив:

– Зайдімо сюди. Проте...– додав він, зупиняючись,– гадаю, ти добряче зголоднів, і тобі треба б попоїсти.

– А й правда,– сказав Ренцо,– бо сьогодні я не мав іще й рисочки в роті.

– Почекай. – Чернець, взявши другу миску, вирушив з нею до казана. Повернувшися, він подав її разом із ложкою Ренцо, всадовив його на солом'яник, що правив за постіль, тоді підійшов до барильця в кутку, націдив із нього склянку вина й поставив її на стіл перед гостем. Потім знов узяв свою миску й сів поруч.

– Ой, падре Крістофоро,– сказав Ренцо,– чи ж вам належить займатися такими справами? Але ви все такий самий. Дякую вам від усієї душі.

– Не мені дякуй,– відказав чернець,– це здобуток бідних, а тепер же й ти бідняк. А зараз розкажи про те, чого не знаю, розкажи мені про нашу страдницю, тільки поквапся, бо часу обмаль, а роботи, як бачиш, багато.

Ковтаючи їжу, Ренцо розповів історію Лючії. Як її було сховано в монастирі, як викрадено... Уявляючи собі всі ці страждання й небезпеки, думаючи про те, що то ж саме він вирядив невинну бідолашку в це місце, добрий чернець слухав, затамувавши дух, але відразу ж полегшено зітхнув, почувши, в який чудесний спосіб її було звільнено, повернено матері, і та влаштувала її у донни Прасседе.

– Тепер я розкажу про себе,– провадив далі Ренцо і коротко розповів про день, проведений у Мілані, про свою втечу, і як він весь час жив далеко від дому, а тепер, коли все перевернулося догори дном, відважився вирушити туди; як не знайшов там Аньєзе, як дізнався в Мілані, що Лючія в лазареті.– І ось я тут,– скінчив він,– хочу розшукати її, дізнатися, чи жива і чи хоче ще піти за мене... бо... можливо...

– Та чи маєш ти,– спитав чернець,– якісь відомості, куди її помістили, коли вона потрапила сюди?

– Жодних, дорогий падре, крім того, що вона тут, якщо, звичайно, вона ще, дай боже, жива.

– Господи, який же ти нещасний! А які ж розшуки ти встиг провести тут?

– Та я вже ходив усюди, однак скрізь бачив самих лише чоловіків. Тож я вирішив, що жінки мають перебувати десь окремо, але ніяк не міг туди потрапити. Ось ви мені тепер і поясніть, чи це справді так.

– А ти хіба не знаєш, сину мій, що чоловікам туди вхід суворо заборонений, якщо в них немає якоїсь особливої справи?

– А що може трапитись зі мною, коли я пройду туди?

– Усякий статут святий і справедливий, любий мій сину, і коли численні тяжкі клопоти заважають дотримуватись його, то хіба це підстава для того, щоб чесна людина не рахувалася з ним?

– Але ж, падре Крістофоро! – мовив Ренцо.– Лючія мала стати мені дружиною,– адже вам відомо, як нас розлучили. Я вже двадцять місяців страждаю і терплю; я добувся сюди, зазнаючи багатьох небезпек, гірших одна від одної... і ось тепер...

– Не знаю, що тобі й сказати,– знов озвався чернець, скоріше даючи відповідь на свої думки, аніж на юнакові слова.– Ти йдеш із добрим наміром, і дай боже, щоб усі, кому вільно заходити туди, поводилися там так, як, сподіваюся, поводитимешся ти... Безперечно, господь, благословляючи цю твою постійність, твою вірність у коханні, наполегливість у пошуках тієї, яку він послав тобі, господь – суворіший, але й справедливіший од людей, не звинуватить тебе в тому, що ти вдавався до не зовсім пристойних засобів, розшукуючи її. Пам'ятай тільки про одне: за твоє поводження в тому місці ми обидва перед людьми, можливо, й не відповідатимемо, але перед богом – безперечно. Ходи за мною.

Мовивши це, падре Крістофоро підвівся, а за ним – Ренцо, який, уважно слухаючи його, все ж подумки вирішив не казати про Лючіїну обітницю. «Якщо він дізнається про неї,– подумав Ренцо,– то, певна річ, поставить переді мною нові перешкоди. Якщо я знайду Лючію, тоді ми матимемо час поговорити про це; або ж... то не варто тоді й згадувати».

Вивівши юнака на поріг куреня, чернець заговорив знову:

– Послухай, наш падре Феліче,– він тут за начальника лазарету,– відводить сьогодні на карантин до іншого місця тих небагатьох, які поодужували від чуми. Бачиш он ту церкву посередині? – І, піднявши схудлу тремтячу руку, він показав на дзвіницю, що вимальовувалася ліворуч у каламутному повітрі, вивишаючись над злиденними куренями, потім провадив далі: – Вони тепер збираються там, біля церкви, щоб вирушити процесією з тих воріт, через які ти, мабуть, зайшов.

– Ага, розумію, то ось чому вони так старанно розчищали дорогу.

– Атож. І ти, напевно, чув удари дзвона?

– Чув один удар.

– То був другий. Після третього всі вже зберуться, падре Феліче звернеться до них із коротким словом, а тоді вирушить з усіма в дорогу. Коли зачуєш удар дзвона, йди туди. Постарайся стати позаду цих людей, край дороги, звідки, нікому не заважаючи й залишаючись непоміченим, ти зможеш побачити всіх, хто йтиме мимо. І дивись... пильно дивись... чи немає її там. Якщо господь не зволив, щоб вона виявилася там, то онде той бік,– і він підняв руку на крило будівлі, яка стояла перед ними,– той бік будівлі і частину прилеглої до неї території призначено для жінок. Ти побачиш частокіл, що відокремлює те місце від цього, але він де-не-де уривається, і в ньому є також лазівки, тож тобі неважко буде пробратися туди. А коли вже опинився всередині, то там, певно, ніхто тобі нічого не скаже, якщо ти не зробиш нічого, що могло б кинути на тебе підозру. Проте коли перед тобою виникне якась перешкода, то скажи, що падре Крістофоро з *** знає тебе й ручається за тебе. Шукай її там. Шукай з надією і... з покорою. Пам'ятай, що ти прийшов сюди шукати не дрібницю: ти шукаєш живу людину в чумному лазареті! Чи знаєш ти, скільки на моїх очах повмирало нещасних тутешніх мешканців? Скільки людей при мені винесено звідси, і як мало вийшло своїми ногами! Іди, готовий на всяку жертву...

– Так, я все розумію,– урвав його Ренцо, відводячи очі вбік і змінюючись на виду,– я розумію. Послухайте, я піду, видивлятимусь, шукатиму в одному місці, в другому, обшукаю весь лазарет вздовж і вшир... і коли я не знайду її...

– І що, коли не знайдеш?..– спитав чернець із поважним, вичікувальним виглядом та з застережним поглядом.

Тоді Ренцо, в якого від шаленства, що спалахнуло на саму тільки думку про таку невдачу, померк світ в очах, рішуче сказав:

– Якщо я не знайду її, то спробую знайти декого іншого. У Мілані, або в клятому його палаццо, або край світу, або навіть у самому пеклі, а я таки розшукаю того негідника, що розлучив нас; якби той мерзотник не втрутився, то вже двадцять місяців Лючія була б моєю дружиною. І якщо нам судилося померти, то ми б хоч померли разом. І якщо він ще живий, я знайду його!

– Ренцо! – мовив чернець, схопивши хлопця за руку й ще суворіше дивлячись на нього.

– І якщо я знайду його,– вів далі Ренцо, геть засліплений гнівом,– якщо чума не впоралася з ним... Минув той час, коли мерзенний боягуз, оточений своїми браві, міг доводити людей до розпачу та ще й знущатися з них. Настав час зустрітися віч-на-віч, і я вже по-своєму розквитаюся з ним!

– Нещасний! – закричав падре Крістофоро голосом, до якого повернулась уся його колишня сила і гучність.– О нещасний!

Його схилена на груди голова звелася, щоки загорілися колишнім життям, і в очах запалахкотів страшний вогонь.

– Подивися, нещасний! – Однією рукою він стиснув і сильно струснув руку Ренцо, а другою повів перед собою, показуючи, скільки було можливо, на скорботну картину перед ними.– Дивися, хто карає! Хто судить, ніким не судимий сам! Хто б'є й прощає! А ти, земляний черв'яче, берешся чинити правосуддя! Та чи знаєш ти, що таке правосуддя? Іди, нещасний, іди звідси! Я був надіявся, так, я надіявся, що, перш ніж я помру, господь дарує мені втішення і я почую, що моя бідна Лючія жива, а можливо, я й побачу її, почую її обіцянку проказувати молитви на тій могилі, куди мене покладуть. Іди геть, ти відібрав у мене цю надію. Бог не залишив її на землі для тебе, і ти, зрозуміло, не маєш зухвальства вважати себе гідним того, щоб бог подумав послати тобі втішення. А про неї бог, звичайно, подумав, бо вона одна з тих душ, яким судилася вічна радість. Іди геть! Я не маю часу слухати тебе.

І з цими словами, відштовхнувши руку Ренцо, він попрямував до куреня, де лежали хворі.

– Падре! – вигукнув Ренцо, йдучи за ним із благальним виглядом.– Невже ви отак і проженете мене?

– Як? – усе тим же суворим голосом вів далі капуцин.– Ти смієш вимагати, щоб я забирав час у цих стражденних, котрі чекають від мене слова про всепрощення господнє, і вислуховував твої безумні речі, твої мстиві задуми? Я слухав тебе, коли ти шукав утішення й допомоги. Я залишив одне діло милосердя задля іншого. Але тепер у твоєму серці панує жага помсти. Чого ж ти хочеш від мене? Іди геть. Тут на моїх очах умирали покривджені, які прощали заподіяне їм зло, тут кривдники боліли серцем через неможливість вимолити прощення у покривджених ними, і я лив сльози з тими й з тими. Але що мені робити з тобою?

– О, я прощаю йому, воістину прощаю, прощаю навіки! – вигукнув юнак.

– Ренцо!– мовив чернець поважно і вже спокійніше.– Подумай про це. Скажи мені, чи багато разів ти прощав йому? – І, не дістаючи якийсь час відповіді, він похилив голову й глухим голосом, повільно заговорив знову:– Ти знаєш, чому я ношу цю одежу?

Ренцо відповів не відразу.

– Ти це знаєш? – знов спитав старий.

– Так, знаю,– відповів Ренцо.

– І я ненавидів. Я, хто дорікнув тобі тільки за думку, за єдине слово, я сам того чоловіка, якого ненавидів усім серцем, ненавидів дуже довго,– я вбив його.

– Так, але то був насильник, один із тих...

– Мовчи! – урвав його чернець.– Невже ти думаєш, що якби мені було за це якесь виправдання, то я не знайшов би його за тридцять років? О, коли б я міг вкласти тобі в душу те почуття, яке я завжди потім мав та й тепер маю до того чоловіка! Коли б же то я міг! Я? Ні. Але бог може, і хай він вчинить це!.. Послухай, Ренцо. Він бажає тобі більше добра, ніж ти собі бажаєш сам. Ти міг задумати помсту, але в нього досить сили й досить милосердя, щоб перешкодити тобі! Він виявляє до тебе милість, якої я, грішний, був надто негідний. Пам'ятаєш, ти не раз казав, що господь може спинити руку насильника. Та знай, що він може спинити й руку месника. Невже ти гадаєш, що коли ти бідний і скривджений, то він не зможе захистити від тебе чоловіка, створеного ним за своїм образом і подобою? Ти гадаєш, він дозволить тобі робити все, що ти захочеш? Ні! І знаєш, що ти можеш накоїти? Ти переймешся ненавистю й згубиш себе. Цим почуттям ти відштовхнеш від себе всяке благословення. Бо ж, хоч би як повернулися твої справи, хоч би як тобі пощастило, знай – усе окошиться на тобі покарою, доки ти не простиш його так, що вже ніколи більше тобі не доведеться сказати: «Я прощаю його».

– Авжеж,– сказав Ренцо, глибоко схвильований і вкрай зніяковілий,– я розумію, що ніколи не прощав його по-справжньому. Розумію, що говорив як тварюка, а не як християнин; і ось тепер, з милості господньої, я прощаю його від щирого серця.

– А якби ти побачив його?

– Я благатиму творця, щоб він дарував мені терпіння й зворушив його серце.

– Згадай лишень, що господь наказав нам не тільки прощати, але й любити наших ворогів! Адже він сам любив їх так, що прийняв за них смерть.

– Я пам'ятаю це.

– Тоді йди за мною. Ти сказав: «Я знайду його». І ти його знайдеш. Ходімо, і ти побачиш чоловіка, до якого почував таку ненависть, кому бажав зла і кому сам хотів вчинити зло, побачиш чоловіка, господарем чийого життя ти хотів стати.

Взявши Ренцо за руку й стиснувши її так, як міг би зробити квітучий здоровий юнак, він рушив уперед. Не сміючи ні про що розпитувати, Ренцо пішов за ним.

Ступивши кілька кроків, чернець зупинився біля входу до одного з куренів, подивився на Ренцо з поважним і воднораз із ніжним виразом, а тоді завів юнака досередини.

Перше, що відразу впадало у вічі, був хворий, який сидів на соломі в глибині куреня. Проте цей хворий був не в тяжкому стані, і навіть могло здатися, що він одужує. Побачивши ченця, хворий похитав головою, ніби бажаючи сказати: «Ні». Чернець схилив голову на знак печалі й покори. Тим часом Ренцо, роззираючись із неспокійною цікавістю, помітив трьох-чотирьох хворих, і його погляд затримався на одному з них. Той лежав осторонь, на матраці, загорнутий у простирадло, з накинутим на нього ошатним плащем замість ковдри. Придивившись уважно, Ренцо впізнав дона Родріго й мимоволі відступив назад. Та чернець, знову стиснувши йому руку, притяг юнака до ніг убогого ложа і, простягши другу руку, вказав на чоловіка, що лежав перед ним.

Нещасний не ворушився. Його широко розплющені очі нічого не бачили. Обличчя було бліде й усуціль вкрите чорними плямами. Губи здулися й почорніли. Можна було сказати, що це вже обличчя трупа, якби рвучкі корчі не свідчили про те, що тіло все ще чіпляється за життя. Його груди час від часу здіймалися з болісним зітханням. Скарлючені, безкровні і вже почорнілі на пучках пальці правої руки, яка виткнулася з-під плаща, судомно стискали груди біля серця.

– Тепер ти бачиш! – тихим і урочистим голосом сказав чернець.– Можливо, це покара, а може, й милосердя. Почуттям, яке ти виявиш зараз до цього чоловіка, що образив тебе (я знаю це), – саме цим почуттям відплатить тобі господь, якого ти також образив. Благослови його, і будеш благословенний. Ось уже чотири дні він тут у такому стані, без жодних ознак свідомості. Можливо, господь готовий дарувати йому годину каяття, але хоче, щоб ти просив його про це разом із тією невинною дівчиною. Можливо, він подарує йому цю милість за саму тільки твою молитву, за молитву ображеного і вже упокореного серця. Можливо, спасіння цього чоловіка і твоє власне залежить тепер від тебе, від твого почуття прощення, співчуття... любові!

Він замовк, склав руки і, сховавши в них своє обличчя, почав молитися. Те саме зробив і Ренцо.

На кілька хвилин вони позастигали в цій поставі, аж враз ударив дзвін, обидва, ніби змовившись, підвелися й вийшли. Один не питав, другий також мовчав – їхні обличчя, промовляли за них.

– Тепер іди,– сказав падре Крістофоро,– іди з готовністю або сподобитися милості, або принести жертву,– і вислови хвалу Господові, хоч би чим завершилися твої пошуки. І хоч би що сталося, прийди повідомити мене: ми разом віддамо йому хвалу.

Тут вони й розійшлися, не зронивши більше жодного слова. Один повернувся туди, звідки прийшов, другий попростував до церкви, яка була майже поряд.