Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 46 страниц)

Розділ дванадцятий

Уже другий рік поспіль був неврожай. У попередньому році запаси минулих років в якійсь мірі надолужили недорід; населення, хоч надголодь і, звісно, не маючи ніяких запасів, дотягло до нового врожаю 1628 року, саме того, про який і мовиться в нашій розповіді. І ось цей довгожданий урожай виявився ще біднішим від попереднього, почасти через несприятливу погоду (і не тільки в межах Мілана, але й в околі), почасти з вини самих людей. Спустошення й розорення внаслідок війни, про яку ми вже згадували, були такі, що в провінціях, найближчих до театру воєнних дій, великі земельні ділянки довше, ніж звичайно, залишались необробленими. Селяни занедбали землю і, замість працею добувати хліб собі й іншим, змушені були випрохувати його як милостиню. Я сказав: довше, ніж звичайно, бо нестерпні побори, що накладалися з безмежною жадібністю, а так само й обходження в мирний час військ, котрі стояли в селах на постої,– обходження, яке скорботні документи того часу прирівнюють до ворожого нашестя, та інші причини, що про них тут згадувати не варто,– все оце поступово й підготовляло сумне становище в усій Міланській області; а особливі обставини, про які ми зараз говоримо, стали ніби раптовим загостренням тривалої хвороби. До того ж, не встигли ще скінчити збирати цей, хоч хай там який, урожай, як поставки продовольства для війська й неминуче пов'язане з ними розорення так відбилися на урожаї, що відразу далася взнаки нужда, а слідом за нею її прикрий, хоча й такий же рятівний, як і неминучий, супутник – дорожнеча.

Однак, коли нужда посилюється, у народу завжди складається (або ж принаймні досі складалася,– а якщо це відбувається ще й тепер, після того як про це писало стільки достойних людей, то подумайте, що ж було тоді!) переконання, що справа тут не в недостачі хліба. Забувають, що цієї недостачі боялися, що її завбачали; нараз виникає припущення, що зерна більш ніж доволі і що все зло тільки від недостатнього його продажу для вжитку; це припущення геть ні на чому не грунтується, але воно лестить і гнівові, й надії водночас. Скупники зерна, справжні й уявні, землевласники, які не відразу продали весь хліб, пекарі, що його скуповували, одно слово, всі ті, хто мав його мало або багато, і ті, в кого, як гадали, були його запаси, їх геть усіх вважали винуватцями нужди й дорожнечі, всі вони робились мішенню загальних скарг, предметом ненависті натовпу,– і погано, і добре вбраний. З певністю вказували на комори та засіки, наповнені доверху, ба навіть попідпирані, щоб не позавалювалися; називали зовсім неможливу кількість прихованих мішків, упевнено розповідали про величезні запаси збіжжя, нещодавно потай вивезеного до інших місць,– тамтешні жителі, мабуть, з такою самою певністю і так само голосно кричали, що хліб від них вивозиться до Мілана. Від властей вимагали заходів, які натовпові завжди видаються або ж принаймні видавалися досі справедливими, простими й спроможними зробити так, щоб той прихований, замурований, збережений хліб з'явився на світ божий і щоб повернувся достаток. Власті дещо й робили: встановлювали тверді ціни на деякі їстівні припаси, грозили покарами тим, хто відмовлявся продавати за цими цінами, і таке інше. Однак тому, що всі укази, попри всю свою серйозність, були безсилі зменшити потребу в їжі й поповнити продовольчі запаси незалежно від пори року, а також з огляду на те, що ці укази, зокрема, не мали сили видобути припаси звідти, де їх було вдосталь,– лихо посилювалось і зростало. Натовп приписував це недійовим та слабким заходам і з гучним криком вимагав заходів твердіших і рішучіших. І, на лихо, знайшов чоловіка, який взявся вдовольнити його вимоги.

На час відсутності губернатора дона Гонсало Фернандеса ді Кордова, що керував облогою Казале-дель-Монферрато, його заступав у Мілані великий канцлер Антоніо Феррер, також іспанець. Він розумів – та й хто цього не розумів! – що необхідно встановити справедливу ціну на хліб, а це була річ сама по собі дуже бажана; отже, він вирішив (у цьому й полягала його помилка), що досить одного його наказу, і така ціна встановиться. Він призначив «мету» (так називають у Мілані таксу на продовольчі товари) для хліба, яка була б справедлива, коли б зерно продавалося в середньому по тридцять три ліри за модій [63]63
  Модій – старовинна римська міра сипучих тіл ємністю 8,754 літра.


[Закрыть], а його ж продавали за вісімдесят. Одно слово, канцлер учинив як літня жінка, яка, вирішивши помолодіти, підробила собі метрику.

Ще й не такі безглузді та несправедливі накази залишалися на папері; але цього разу за виконанням наказу пильнував народ, який, побачивши врешті своє бажання втіленим у законі, не хотів, щоб його обернули на жарт. Люди кинулися до пекарень, вимагаючи хліба за встановленою метою з тим рішучим і загрозливим виглядом, що його надають пристрасть, сила й закон, разом узяті. Можна легко собі уявити, як заволали пекарі. Ставити тісто, місити його й без передиху пекти (бо ж народ, підсвідомо розуміючи, що це ж усе-таки насильство, безперестанно облягав пекарні, бажаючи скористатися з цього раю, поки він існує), надриватися й пріти більш ніж звичайно, і до того ж зазнавати збитків,– усяк зрозуміє, яке це велике задоволення. Але з одного боку стояла влада з погрозою покари, з другого – натовп із своїми вимогами, натовп, який починав, тільки хто з пекарів забариться, нападати на нього, й горлати, та ще й погрожувати розправою, гірше якої нічого не може бути на світі. Рятунку не було, доводилось знову місити, пекти, продавати. Проте, щоб примусити пекарів і далі робити свою справу, наказу виявилося не досить, було необхідно, щоб люди могли працювати, а вони тим часом уже знесилилися. Доводячи властям несправедливість і нестерпність покладеного на них тягаря, пекарі заявляли, що повкидають свої лопати в печі й підуть геть, однак і далі тягли лямку як могли, все ще сподіваючись, що великий канцлер врешті прислухається до голосу розуму. Але Антоніо Феррер, котрий був, як сказали б тепер, чоловік твердої вдачі, відповідав, що пекарі понаживалися в минулому, що вони безперечно добряче наживуться знову, коли повернеться достаток; що там буде видно,– можливо, й удасться зробити для них якесь полегшення, а поки – нехай усе йде, як і досі. Чи він насправді був переконаний у слушності цих міркувань, які висловлював іншим, чи, може, бачачи неможливість домогтися виконання свого указу, хотів перекласти на інших відповідальність, пов'язану з його скасуванням,– хто знає, що думав Антоніо Феррер. У всякому разі, він і далі твердо стояв на своєму. Врешті декуріони (муніципальна колегія, що складалася з нобілів і протрималася аж до дев'яносто шостого року минулого сторіччя) [64]64
  Тобто до вступу військ Наполеона до Італії, що сприяло утворенню італійських республік та проведенню ряду буржуазних реформ, які похитали феодально-абсолютистський лад. Нобілі – представники вищих станів.


[Закрыть]письмово повідомили самого губернатора про стан речей: хай він знайде якийсь вихід.

Читач, звичайно, здогадується, як вчинив дон Гонсало, по вуха загрузлий у військові справи: він призначив комітет, який і уповноважив установити підходящу ціну на хліб,– спосіб, що давав змогу догодити і тій, і тій стороні. Члени зібрались, або, як тоді висловлювались канцелярським жаргоном на іспанський манір, «склали хунту». Почалися нескінченні шаркання, люб'язності, виступи, перерви, відстрочки, порожні пропозиції, хитрощі. Однак усі усвідомлювали необхідність винести якесь певне рішення, і хоча члени комітету знали, що починають небезпечну гру, проте, не бачачи іншого виходу, вони все ж ухвалили підняти ціни на хліб. Пекарі полегшено зітхнули, зате народ знавіснів.

Звечора напередодні того дня, коли Ренцо прийшов до Мілана, вулиці й площі міста кишіли людьми. Охоплені загальним шаленством, керовані однією думкою, знайомі й незнайомі збиралися в гуртки, зовсім про те не домовлявшись, майже непомітно для себе самих, як ото краплі стікають одним схилом. Кожна нова промова посилювала рішучість і розпалювала пристрасті слухачів, як і самого промовця. Серед цієї збудженої маси траплялись, однак, і холоднокровніші люди, які з великою втіхою спостерігали, що вода каламутніє, і навіть намагалися скаламутити її ще більше, послуговуючись такими міркуваннями і такими розповідями, які завжди злітають з язика шахраїв і які завжди жадібно ловлять голови заблудлих. І мали ті шахраї на думці не давати цій воді встоятися, доки не вдасться половити в ній рибку. Тисячі людей позасинали з непевним почуттям, що треба щось зробити і що щось та станеться. Ще вдосвіта на вулицях знов стали збиратися гурточки людей. Діти, жінки, чоловіки, діди, робітники, бідняки об'єднувалися хто з ким: в одному місці стояв глухий гомін багатьох голосів, у другому – один проповідував, а решта аплодувала йому; дехто ставив найближчому сусідові запитання, щойно поставлене йому самому; хтось повторював вигук, щойно відбринілий в його вухах; і всюди лунали скарги та погрози.

Бракувало тільки іскри, поштовху, заклику, щоб перетворити слова на дії,– та довго чекати не довелося. Удосвіта з пекарень почали виходити хлопці з корзинами, повними хліба, який вони розносили постійним замовникам. Поява першого з цих злощасних хлопчаків серед тісного гурту людей-нагадала падіння ракети в пороховий склад. «Осьде він, хліб!» – заволав у один голос натовп. «Атож, для тиранів, що купаються в достатку! А нас хочуть поморити голодом!» Із цими словами хтось підійшов до хлопчика, схопивши рукою за край корзини і смикнувши її, сказав: «А дай-но подивитися!» Хлопчик почервонів, потім зблід, затремтів, спробував вимовити: «Відпустіть мене лишень»,– але слова завмерли в нього на устах. Він опустив руки, квапливо намагаючись вивільнити їх з ременів. «Скидай корзину!» – залунало довкола. Безліч рук водночас схопили її, стягли й кинули додолу. Полотняна шматина, що прикривала корзину, промайнула в повітрі. Теплі струмені повітря поширились довкола. «Ми теж християни, нам теж потрібен хліб»,– сказав перший, беручи круглий буханець і, показавши його натовпові, відкусив шматок. До корзини звідусіль потяглися руки, хліб замелькав у повітрі. Не встигли озирнутися – як корзина вже була порожня. Ті, кому нічого не дісталося, з заздрістю дивилися на чуже везіння; натхненні легкою здобиччю, люди кинулись шукати інші корзини; ті, які потрапляли на очі, миттю спустошувались. Не було жодної потреби нападати на носіїв хліба: ті з них, хто на своє лихо вже вийшов з пекарні, відчувши загрозу, самі ставили додолу свою ношу – і її одразу обсідали з усіх боків. До того ж тих, хто спіймав облизня, зоставалося набагато більше, та й ті, кому вже вдалось поживитися, не вдовольнялися таким малим роздобутком, а в натовп тим часом позатесувались і такі, чиєю метою було якомога збільшувати безлад.

– До пекарні, до пекарні! – раптом гукнув хтось.

На вулиці за назвою Корсіа-ді-Серві була (та й досі є) пекарня, що зберегла свою колишню назву, яка на тосканському діалекті означає «Пекарня на милицях», а на міланському складається з таких незвичайних, диких, варварських слів, що їх годі передати навіть нашою абеткою. Сюди й посунув народ. У хлібній крамниці в цей час саме допитували хлопчика, який повернувся без корзини. Розгублений і розпатланий, він, затинаючись, розповідав свою сумну пригоду, аж враз почувся тупіт і водночас грізне завивання; шум чимдалі наростав і наближався.

– Замикай, замикай мерщій!

Один кинувся кликати на допомогу капітана поліції, інші квапливо зачинили крамницю й загородили двері зсередини. На вулиці почав збиратися натовп, залунали крики:

– Хліба, хліба! Відімкніть!

Через кілька хвилин появився капітан поліції в супроводі загону алебардистів.

– Дорогу, хлоп'ята, дорогу! Розходьтеся по домівках! Дайте пройти капітанові поліції! – кричали алебардисти.

Люди, які ще не збилися в тісний натовп, трохи розступилися, й загін зміг дістатися до дверей крамниці, де й вишикувався, хоч і не зовсім у належному порядку.

– Хлоп'ята,– закликав капітан поліції,– що ви тут робите? Розходьтеся по домівках. Де ж ваш страх божий? А що скаже суверен, наш король? Ми вам зла не бажаємо, тільки розходьтеся добром по домівках. І якого дідька принесло вас усіх сюди? Нічого в цьому немає хорошого ні для душі, ні для тіла. По домівках, по домівках!

Якби ті, хто бачив обличчя промовця і чув його слова, навіть захотіли послухатися, то скажіть, будьте ласкаві, як би вони змогли це зробити, коли на них натискали задні, а тих у свою чергу також тіснили інші, ніби хвилі, що набігали одна на одну,– і отак аж до самісінького хвоста натовпу, який усе збільшувався. Капітан дихав через силу.

– Здайте їх назад, дайте мені звести дух,– сказав він алебардистам,– тільки нікого не чіпайте. Як би це нам зайти до крамниці? Ану, постукайте, але не давайте їм лізти вперед.

– Здай назад! Здай назад! – закричали алебардисти, кидаючись усі гуртом на передніх і штовхаючи їх держаками алебард. Ті загорлали, почали відступати назад, навалюючись спинами на задніх, упираючись ліктями їм в животи, наступаючи на ноги. Почалась штовханина, тиснява, тож ті, хто потрапив у гущу, не знали, як їм і вибратися. Тим часом біля самих дверей зробилося дещо просторіше. Капітан поліції й далі настійливо стукав і горлав, щоб його впустили. Ті, що були всередині, виглянувши в вікна, бігцем кинулися вниз сходами й відімкнули двері. Капітан зайшов і покликав за собою алебардистів, які один за одним попротискувалися вперед, причім останнім довелося алебардами стримувати натовп, що напирав. Коли всі ввійшли, двері знов замкнули й загородили зсередини. Капітан вибіг сходами нагору й вихилився з вікна. Ну й мурашник!

– Хлоп'ята! – гукнув він; багато голів задерлося вгору.– Хлоп'ята, розходьтеся по домівках! Хто відразу ж піде додому, тому нічого не буде!

– Хліба! Хліба! Відімкніть! Відімкніть-бо! – ці слова чітко вирізнялись у страшному реві, яким відповідав натовп.

– Заспокойтеся, хлоп'ята! Схаменіться, поки ще не пізно. Йдіть геть звідси, розходьтеся по домівках. Хліб ви одержите, тільки ж негоже так чинити. Агей, ви, агей, що то ви там робите? Навіщо чіпаєте двері? Адже я бачу. Ану, перестаньте! Глядіть мені! Це ж справжній злочин! Ось я зараз зійду вниз! Агей, ви там, киньте залізяку, геть руки! Яка ганьба! Вас, міланців, скрізь вважають добрягами. Послухайте, ви ж завжди були славними хло... От сволота!

Таку раптову зміну стилю викликав камінь, кинутий одним із цих добряг, що влучив капітанові поліції просто в лоб, якраз у лівий горб його метафізичної глибокодумності [65]65
  Мандзоні сміється з нових теорій френолога Франца Йозефа Галля (1758—1828), за якими нахили та фактори діяльності людини містяться в різних звивинах мозку, що відповідають певним виступам кісток черепа.


[Закрыть]. «Сволота! Сволота!» – горлав він далі, блискавично замикаючи вікно й ховаючись. Та хоч би він кричав, поки й захрип, усе було намарне: і його прохання, і лайка тонули в бурі зойків, що долинали знизу. А там посувалось далі те, що він зміг побачити: люди наполегливо працювали каменями й усякими залізними речами напохваті – працювали над дверима, що їх силкувалися висадити, та над вікнами, де намагалися позламувати грати. І справа посувалася досить успішно.

Тим часом господарі та підмайстри пекарні, позасідавши біля вікон горішніх поверхів із купами каміння (певно, понавивертали з бруківки в дворі), криками й жестами хотіли змусити стовплених унизу кинути свій задум; вони погрожували камінням і кричали, що теж візьмуться за нього. Бачачи, що все даремно, вони й справді стали жбурляти каміння і добре влучали, адже тиснява була така, що, як ото кажуть, і яблуку ніде було впасти.

– Ох ви ж, негідники, шахраї! То ось який хліб ви даєте біднякам! Чорти! Ой-ой! Начувайтеся! – долинало знизу. Багато хто постраждав; двох хлопчаків задушено на смерть. Лють додала сили натовпові; двері було висаджено, грати вивернуто, і людський потік ринув через усі отвори досередини. Бачачи, що непереливки, обложені кинулися на горище; капітан, алебардисти та дехто з мешканців будинку поховались по різних закутках; інші, повибиравшись через слухові вікна, лазили по дахах, мов коти.

Побачивши здобич, переможці відразу забули про криваву помсту. Вони посунули до ящиків, почали хапати хліб, а один кинувся до конторки, збив замок, схопив посудину з грошима, повигрібав звідти жменями вміст і, понабивавши кишені, подався геть, щоб потім повернутися й поживитися хлібом, якщо ще залишиться. Натовп розсипався по комірках. Хапали й тягли мішки, вивертали їх назовні; хто ставив мішок між ноги, розв'язував його і, щоб можна було піднести, висипав частину борошна; хто з криком «Стій, постривай!» нахилявся й підставляв фартух, хустку чи капелюха, щоб усипати туди дар божий; один біг до діжі й хапав шмат тіста, який тягся й розповзався врізнобіч; другий, заволодівши ситом, ніс його, високо піднявши над головою. Одні йшли геть, інші тільки приходили: чоловіки, жінки, діти; всюди штовханина, крики та біла курява, що летіла звідусіль, застилаючи все довкола. Натовп на вулиці складався з двох зустрічних течій, які то роз'єднувались, то зливалися знову: одні йшли зі здобиччю, другі поспішали по неї.

Поки відбувались оці спустошення, власники інших міських пекарень теж не могли почуватися спокійно і в безпеці. Проте до жодної з них не збіглося стільки народу, як до першої, отже, особливої загрози погрому не було. В одних хазяї повстигали зібрати підмогу; в інших, де бракувало сили для захисту, йшли на поступки: роздавали хліб біднякам, коли ті починали товпитися біля крамниць, аби тільки вони порозходилися. І люди йшли собі геть, не так тому, що були вдоволені, як через те, що алебардисти й варта, які трималися якнайдалі від тієї страшної пекарні, з'являлися в інших місцях у достатній кількості для того, щоб вселити страх тим нещасним, які бродили купками. Отож безпорядки знай посилювались біля злощасної першої пекарні, бо ті, в кого свербіли руки облагоджувати вигідну справу, бігли туди, де перевага була на боці бунтарів, а безкарність забезпечена.

Такий був стан речей, коли Ренцо, дожувавши врешті свій буханець, ішов по передмістю Східних воріт і, сам того не відаючи, прямував до головного вогнища безпорядків. Він ішов то швидко, то сповільнюючи ходу через стрічний натовп, водночас роззираючись на всі боки й дослухаючись до глухого гомону розмов, щоб зрозуміти бодай щось. І ось дорогою йому випало почути, скажімо, таке:

– Тепер,– кричав один,– виявився нахабний обман тих мерзотників, які заявляли, нібито немає ні хліба, ні борошна, ні зерна. Тепер усе видно, мов на долоні, і їм годі нас дурити далі. Хай живе достаток!

– А я вам кажу – все це ні до чого,– говорив другий,– це однаково, що дірка в воді; буде навіть гірше, коли не поквитатися з ними як належить; хліб вони продаватимуть дешево, зате домішуватимуть туди отрути, щоб перетруїти бідних людей як мух. І так уже кажуть, що нас забагато; в хунті так прямо й заявлено; я вже це знаю напевне, бо сам чув про це від своєї куми, а вона подружка родича кухонного служника одного з цих синьйорів.

Третій з піною на губах знай лаявся, притискуючи шматок носовика до скуйовдженої й закривавленої голови. А дехто з його сусідів, наче щоб утішити його, вторив йому.

– Дорогу, дорогу, синьйори, коли ваша ласка, дозвольте пройти бідному батькові родини, що несе їсти п'ятьом своїм дітям,– так говорив чоловік, який ішов, похитуючись під вагою величезного мішка з борошном; і всяк намагався відступитися, щоб дати йому пройти.

– Як на мене,– говорив пошепки один своєму співрозмовникові,– то я дам драла. Я чоловік бувалий і знаю, чим починаються й кінчаються такі справи. Ці дурні, які зараз так галасують, завтра або післязавтра сидітимуть по домівках, дрижачи від страху. Я вже бачив декотрих синьйорів, які вештаються, прикидаючись дурниками, а насправді все примічають, хто та що. А потім, коли все скінчиться, підіб'ють підсумок і візьмуться за кого належить.

– Хто підтримує пекарів,– кричав дзвінкий голос, привернувши увагу Ренцо,– так це завідувач продовольством.

– Усі вони негідники,– мовив хтось поблизу.

– Само собою, але він усьому голова,– відказав перший.

Завідувач продовольством, якого щороку вибирав губернатор з-посеред шести нобілів, запропонованих радою декуріонів, був головою цієї ради і Трибуналу продовольства. Цей трибунал, із дванадцяти членів, також нобілів, на додаток до інших обов'язків, відав головним чином продовольством. Той, хто посідав цей пост у голодні й непевні часи, неминуче мав здобути славу винуватця всіх нещасть, якщо тільки він не діяв, як Феррер, що було поза його можливостями, навіть якби він і додумався до цього.

– Лиходії! – вигукував іще один.– Чи ж можна чинити безсовісніше? Бач, до чого дійшли! Кажуть, що великий канцлер – дід, який зовсім здитинів; хочуть підірвати довіру до нього, щоб порядкувати самим. Спорудити б велику клітку та посадовити їх туди, і нехай харчуються викою та плевелами, як вони хотіли примусити нас.

– Дорого обійшовся нам цей хліб! – квапливо говорив якийсь чоловік.– Каміняччя – ось що сипалося градом! Скільки ребер переламано в тому натовпі! Не знаю, як уже й додому дістатися.

Слухаючи отакі речі – не можу сказати, чи вони чогось навчили його, а чи тільки приголомшили – і дістаючи звідусіль штурхани, Ренцо врешті підійшов до пекарні. Натовп уже порідшав, тож він міг роздивитися страшну картину нещодавнього погрому. Стіни ушкоджено камінням та цеглинами, тиньк повідвалювано, вікна позривано з завіс, двері повисаджувано.

«Недобре це діло,– подумав про себе Ренцо.– Якщо вони отак погромлять усі пекарні, то де тоді пектимуть хліб? По колодязях, чи що?»

Час від часу з крамниці хто-небудь виходив, несучи шматок ящика від місилки, лаву, корзину, рахункову книгу, одно слово, щось із начиння цієї злощасної пекарні, і з голосним криком: «Дорогу! Дорогу!» – проходив через натовп. Усі прямували в один бік і, очевидно, до певного місця.

«Що ж там іще може бути таке?» – знов подумав Ренцо й подався слідом за чоловіком, який, зв'язавши у в'язку поламані дошки та тріски, завдав усе це собі на спину і побрався, услід за іншими, вулицею, що огинала північний бік собору й дістала свою назву від сходинок, які там колись були і яких віднедавна вже немає. Бажання спостерігати події не завадило нашому горцеві, коли він підійшов до величезного собору, спинитися, і, розкривши рота, подивитися вгору. Потім він прискорив крок, щоб наздогнати того, хто правив йому ніби за провідника. Звернувши за ріг і глянувши на фасад собору, тоді ще в основному не опоряджений і досить далекий від завершення, він рушив далі – все за тим самим чоловіком, що прямував до центру площі. В міру того, як чоловік з в'язкою посувався вперед, натовп робився чимраз густіший, але давав йому дорогу; той розтинав людський потік, і Ренцо, знай тримаючись його, пройшов у самісіньку середину натовпу. Тут був вільний простір, а посередині – купа вугілля (залишки вищезгаданого устаткування пекарні). Всюди лунали оплески й стояв гул від незліченних радісних вигуків та прокльонів.

Чоловік кинув в'язку на купу, хтось поворушив багаття напівобгорілим шматком лопати; дим заклубочився її став густіший, показалось полум'я, а з ним посилилися й крики: «Хай живе достаток! Смерть морильникам! Смерть голодові! Геть трибунал! Геть хунту! Хай живе хліб!»

Зрозуміло, знищення сит і діж, розгром пекарень і розорення пекарів – не підхожий спосіб для підняття випікання хліба. Та це одна з метафізичних тонкощів, недоступних розумінню юрби. Проте, не будучи великим метафізиком, дехто іноді відразу тямить у них, поки він ще новачок у цьому питанні, і тільки після розмов, наслухавшись інших, втрачає здатність розуміти їх. І справді, ця думка, по суті, прийшла Ренцо до голови з самого початку, і, як ми те бачили, він щохвилі повертався до неї. Однак він не висловлював її вголос, бо серед безлічі облич довкола не було жодного, яке бодай своїм виглядом говорило б: «Брате мій, якщо я помилюся, то поправ мене, і я подякую тобі».

Полум'я знов погасло: не було видно нікого, хто підходив би з новим паливом. Юрбі ставало нудно. Нараз розлетілася чутка, що на Кордузіо (невелика площа і перехрестя неподалік від собору) почато облогу якоїсь пекарні.

За подібних обставин звістка про подію нерідко може викликати саму подію. Після цієї чутки натовп охопило бажання бігти туди. «Я піду, а ти? Ходімо, ходімо!» – лунало звідусіль. Натовп захвилювався й рушив уперед. Ренцо відставав, посуваючись лише настільки, наскільки його тяг потік. Він усе розмірковував, як йому бути: вибратися з цієї товкотнечі й повернутися до монастиря шукати падре Бонавентуру чи ще піти полупати очима. Цікавість знов узяла гору. Проте він вирішив не забиратися в саму гущу цієї метушні, ризикуючи кістками і, може, головою, а триматися на деякій відстані й спостерігати далі. Опинившись у хвості збудженої юрби, він дістав з кишені хліб і, відкусивши шматок, пішов разом з усіма.

Процесія з площі вже встигла вступити в коротку й вузьку вулицю Пескеріа-Векк'я, а звідти через скісну арку на площу Деї-Мерканті. І коли проходили повз нішу, розміщену якраз посеред лоджії будівлі, за того часу іменованої Колегією вчених, рідко хто не кидав погляду на поставлену в ній статую, що мала поважне, невдоволене та похмуре,– щоб не сказати більше,– обличчя Філіппа II [66]66
  Іспанський король Філіпп II (1556—1598) був надзвичайно жорстокий і фанатичний; як головне знаряддя своєї внутрішньої політики використовував інквізицію.


[Закрыть], який навіть мармуровий вселяв до себе почуття шаноби і, випроставши руку, ніби збирався виректи: «Ось я вам зараз покажу, каналії!»

Ця статуя пропала за своєрідних обставин. Десь років через сто сімдесят після того року, про який ми розповідаємо, у статуї було замінено голову, вийнято з руки скіпетр, натомість вставлено кинджал і прозвано статую Марком Брутом. У такому вигляді вона простояла два-три роки. Та якось уранці люди, що не виказували прихильності до Марка Брута і навіть мали проти нього якогось там зуба, обкрутили статую канатом, стягли її додолу й усіляко глумилися з неї, а потім, покалічивши й перетворивши на безформний обрубок, волокли її вулицею, повисолоплювавши язики, і, врешті, добряче стомившися, десь покинули. Чи міг уявити собі щось подібне Андреа Біффі, працюючи над скульптурою?!

З площі Деї-Мерканті натовп через другу арку ринув на вулицю Фустанайї, а звідти розсипався по Кордузіо. Виходячи на перехрестя, кожен передусім дивився в бік указаної пекарні. Але замість численних друзів, яких сподівалися зустріти там, уже зайнятих ділом, побачили тільки кількох роззяв, що нерішуче товпилися неподалік від крамниці, яка стояла зачинена і з вікон якої дивились озброєні люди, явно наготувавшись оборонятися. Це видовище вкинуло одних у подив, других змусило тільки вилаятися, третіх – розсміятися. Хто обертався, щоб попередити новоприбулих, хто сповільнював ходу, щоб повернути назад, а хто й вигукував: «Уперед, уперед!» Одні натискали, інші стримували, і виходив ніби затор; натовп стояв у нерішучості, долинав глухий гомін, кругом гули суперечки й розгорались дебати – натовп явно вагався. Аж враз із середини натовпу пролунав зловісний голос: «Тут поблизу будинок завідувача продовольством, гайда туди, поквитаємось з ним, рознесемо його». І вийшло якось так, ніби натовп не прийняв нову пропозицію, а тільки згадав своє попереднє, доти ухвалене рішення. «До завідувача, до завідувача!» – цей клич заглушив усе інше. Весь натовп ринувся в напрямку вулиці, де стояв дім, названий у таку нещасливу хвилину.