Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 46 страниц)

Розділ тридцять шостий

Хто міг би сказати Ренцо всього кілька годин перед цим, що в самий розпал пошуків, коли настануть найтривожніші, найвирішальніші хвилини, його серце розриватиметься між Лючією й доном Родріго? А тим часом це було саме так: цей образ супроводив тепер, поки Ренцо йшов, усі образи, дорогі чи страшні, що по черзі поставали перед юнаком під впливом надії чи страху. Слова, почуті біля ложа вмираючого, й оті власні мучителі – «так» і «ні» – боролись у його свідомості. І він не міг молитися про щасливе закінчення свого великого випробування, не повернувшись до молитви, розпочатої там і обірваної ударом дзвона.

Восьмикутна каплиця, піднята на кілька сходинок, вивишаючись посеред лазарету, відкрита з усіх боків і підтримувана лише пілястрами та колонами, була, так би мовити, ажурною будівлею. Ззовні кожен бік являв собою арку між двома колонами. Всередині містився портик, охоплюючи кільцем те, що можна було б назвати власне церквою, яка складалася всього з восьми арок, відповідних зовнішнім аркам і увінчаних дзвіницею, тож поставлений у її центрі вівтар було видно з будь-якого вікна лазарету і майже з будь-якого місця двору. Тепер, коли призначення будівлі стало зовсім іншим, зовнішні прогони замуровано, але старий каркас, лишившись незайманим, чітко вказує на попередній вигляд і колишнє призначення.

Не встиг Ренцо ступити кількох кроків, як побачив падре Феліче, який промайнув у портику каплиці й з'явився під середньою аркою з боку, що був повернутий до міста. Внизу перед каплицею, якраз на головній алеї, стояв невеликий натовп. Падре прибрав відповідної пози, і Ренцо відразу здогадався, що він почав свою проповідь.

Юнак закружляв бічними доріжками, щоб стати позаду слухачів, як те радив йому падре Крістофоро. Добувшись туди, він зупинився, боячись поворухнутися, і обвів зором натовп. Але з цього місця йому було видно лише голови, я сказав би, наче бруківку з голів. Посередині деякі були позапинані хустками або покривалами. Саме на них він і скерував з особливою увагою свій погляд. А що йому й там не вдалося нічого розгледіти, то він перевів погляд туди, куди невідривно дивилися всі інші. Смиренний вигляд провідника розчулив його і наповнив покарою; з усією увагою, на яку він іще був здатний у хвилину такого чекання, Ренцо вислухав урочисте казання ченця.

– Звернімо думки наші до тих тисяч і тисяч, які пішли он тією дорогою,– і піднісши палець, падре Феліче вказав через плече на ворота, що вели на так званий цвинтар Сан-Грегоріо, який тоді, можна сказати, став однією велетенською могилою.– Киньмо погляд на тисячі й тисячі тих, що лишаються тут, надто невпевнені в своєму подальшому шляху. Киньмо погляд на себе самих, таких нечисленних, що йдуть звідси живими й здоровими. Благословен господь! Благословен у своєму правосудді, благословен у милосерді! Благословен у смерті, благословен у житті! Благословен за те, що спинив свій вибір на вас! О, чого ж, діти мої, зволив він зробити цей вибір? Чи ж не для того, щоб зберегти для себе жменьку людей, очищених скорботою, натхненних подякою? Чи ж не для того, щоб ми, усвідомлюючи тепер ясніше, що життя – це дар божий, навчилися цінувати його так, як на те заслуговує все, дароване Господом, і присвятили себе справам, після яких можна стати перед ним? Чи ж не для того, щоб спогади про наші муки зробили нас співчутливими її готовими прийти на допомогу нашим ближнім? А поки що хай ті, разом з якими ми страждали, надіялися, потерпали, серед яких ми залишаємо друзів і близьких,– а вони ж, зрештою, всі нам брати,– хай ті нещасні зараз побачать, як ми пройдемо повз них, і, можливо, знайдуть для себе втішення від думки, що, виходять же звідси декотрі живими, і нехай надією сповняться їхні серця. Господь не зволив, щоб вони могли побачити нас у бурхливій радості, земному тріумфуванні, викликаному перемогою над смертю, з якою їм оце доводиться боротись. Нехай вони побачать, що ми йдемо звідси, проказуючи подяку за себе й молитви за них. Хай вони скажуть: навіть поза цими стінами про нас пам'ятатимуть і далі молитимуться за нас, нещасних. Почнімо ж із цієї нашої мандрівки, з перших кроків, які нам належить ступити, почнімо життя, повне милосердя. Ті, до кого повернулася колишня сила, хай подадуть братню руку слабким. Юнаки, підтримайте старих. Ви, що повтрачали дітей, розгляньтеся довкола себе, скільки дітей позоставалося сиротами! Замініть їм батьків! І це милосердя, спокутуючи ваші гріхи, пом'якшить і ваші страждання.

Тут глухий гул скарг і ридань, чимраз дужчий серед натовпу, враз стих, коли всі побачили, що праведник накинув собі на шию вірьовку й звільна опустився навколішки. Запала глибока тиша. Всі чекали, що він скаже далі.

– За себе,– почав він,– за всіх моїх побратимів, котрі удостоїлися бути прикликаними до високого служіння Христу, я смиренно прошу у вас прощення, якщо ми не виконали гідним чином свого високого обов'язку. Коли через лінощі й слабість плоті ми були не досить уважні до ваших потреб, не досить швидко відгукувалися на ваш поклик; коли злочинна роздратованість часом примушувала нас з'являтися перед вами з невдоволеним, суворим виглядом; коли іноді негідна думка про те, що ми потрібні вам, спонукала нас ставитись до вас з неналежною покорою; коли наша немічність штовхала нас вдаватися до будь-яких ганебних дій,– коли все це було, то простіть нас! Хай залишить господь так само й вам борги ваші й благословить вас.

І, широко перехрестивши слухачів, він підвівся. Ми змогли переказати якщо не точні слова, то принаймні зміст і суть того, що він насправді сказав, але його стан, у якому ці слова мовлено, годі описати. Це був стан людини, що визначала для себе служіння зачумленим як велике добродіяння; людини, що каялася в недостатній своїй підготовці до цього служіння, бо справді почувала себе недостойною його; людини, що просила прощення, бо глибоко була переконана в своїй недосконалості. Тепер уявіть собі, якими риданнями й сльозами відповідали на ці слова люди, що бачили навколо себе отців капуцинів, зайнятих виключно служінням їм, бачили, як багато з них тут само й помирає, бачили того, хто промовляв тепер від імені всіх і був завжди перший як у роботі, так і віддаючи накази, за винятком того часу, коли сам перебував край могили. Гідний подиву чернець узяв потому великого хреста, прихиленого до пілястра, поставив його перед собою, зняв біля зовнішнього портика сандалі, зійшов зі сходинок і, пройшовши крізь натовп, який шанобливо розступився, рушив уперед, щоб очолити хід.

Заливаючись слізьми, ніби він також був один із тих, у кого випрошувано це своєрідне прощення, Ренцо відступив убік і став біля якогось куреня. Він стояв там і чекав, напівсхований від поглядів оточуючих, вистромивши вперед тільки голову, з широко розплющеними очима. Його серце прискорено билось, але водночас у ньому зажевріла якась нова й особлива віра, породжена, гадаю, тим зворушенням, яке викликали в Ренцо проповідь і оця картина зворушення загального.

І ось з'явився падре Феліче, босий, з мотузкою на шиї, з високо піднятим довгим, важким хрестом. Його бліде й схудле обличчя виказувало каяття й воднораз мужність. Він ступав повільним, але твердим кроком людини, яка тільки й думає про те, щоб щадити слабості інших. Та й взагалі всім своїм виглядом він нагадував людину, якій надмірна праця й злигодні додавали сили витерпіти те, що було нерозривно пов'язане з її служінням. Слідом за ним ішли старші діти, переважно босоніж, лише декотрі були зовсім одягнені, а більшість просто так, в самих сорочках. Потім ішли жінки, майже кожна вела за руку яку-небудь дівчинку, й усі славили співом Господа. Їхні кволі голоси, бліді й знесилені обличчя могли наповнити співчуттям душу всякого, хто б спостерігав це видовище. Ренцо пильно вглядався в тих, що проходили, продивляючись ряд за рядом, обличчя за обличчям, не пропускаючи жодного. Процесія рухалася так повільно, що він мав цілковиту змогу робити це. Люди йшли і йшли, а він дивився й дивився, та все намарне. Ренцо швидко обвів поглядом останні ряди. Їх уже лишилося небагато; останній ряд; ось пройшли всі. Обличчя незнайомі. З безсило звислими руками й похиленою головою супроводив Ренцо поглядом останній ряд жінок, а за ним уже йшов ряд чоловіків. Юнак увесь напружився, в серці зродилася нова надія, коли за чоловіками показалося кілька возів, на яких сиділи ті, що видужували, але ще були неспроможні ходити. Тут жінки їхали останніми, і вся валка рухалася повільно, тому Ренцо зміг роздивитися буквально всіх, жодна не уникла його погляду. І що ж? Він вдивлявся в перший віз, у другий, у третій і так далі з однаковим успіхом, аж до останнього, на якому вже нікого не було, крім одного капуцина з поважним обличчям і ціпком у руці, розпорядника всього ходу. Це був той самий падре Мікеле, якого, як ми вже казали, було дано падре Феліче в помічники для управління лазаретом.

Отак розвіялася така дорога надія й, зникаючи, не тільки забрала з собою втішення, але й залишила Ренцо в куди гіршому стані, ніж попередній. Тепер найкращим виходом здавалося знайти Лючію хворою. Проте, хоча до цієї надії додалося тепер почуття чимраз більшого страху, бідолаха все ж ухопився всіма силами душі за цю жалюгідну й слабку ниточку. І попрямував у той бік, звідки прийшла процесія. Опинившись біля підмурка каплиці, він укляк на останній сходинці й проказав молитву до господа, або ж, вірніше, якусь суміш недомовлених слів, уриваних фраз, вигуків, благань, скарг, обіцянок. Це була одна з тих промов, з якими не звертаються до людей, бо вони не мають ні достатньої проникливості, щоб зрозуміти їх, ані терпіння, щоб їх вислухати.

Ренцо підвівся дещо підбадьорений. Обійшов круг каплиці, опинився ще на одній доріжці, якої доти не бачив, що виходила до інших воріт. Ступивши кілька кроків, він побачив частокіл, про який казав йому чернець. Частокіл подекуди уривався, достоту як описував його падре Крістофоро. Ренцо пробрався через одну з лазівок і опинився на жіночій дільниці. Не ступивши й кроку, він помітив долі дзвіночок, такий, як ото прив'язують собі до ноги монатті. Ренцо спало на думку, що така річ могла б знадобитися йому тут як своєрідна перепустка. Підняв дзвіночок, подивився, чи ніхто за ним не стежить, і підв'язав до ноги. А тоді подався на пошуки, які, через довколишній безлад, були страшенно важкі. Він став споглядати й навіть роздивлятися нові злигодні, частково такі схожі на вже бачені досі, частково зовсім інші, бо ж, хоча лихо було те саме, тут страждали, так би мовити, інакше: інакше знемагали, скаржилися, зазнавали горя, по-своєму співчували й допомагали одна одній. І той, хто бачив це, відчував співчуття іншого гатунку й іншого гатунку огиду.

Не знаю вже, скільки попоходив Ренцо без жодного успіху і без жодних пригод, аж враз почув позад себе вигук: «Агей!» – звернений, очевидячки, до нього. Озирнувшись, він побачив неподалік комісара, який, піднявши руку, крикнув: «Онде там у кімнаті потрібна допомога, тут прибирати вже скінчили». Ренцо відразу збагнув, за кого його прийнято і що причиною непорозуміння став дзвіночок. Обізвав себе віслюком: адже він подумав лише про ті неприємності, від яких ця прикмета могла його позбавити, а не про ті, що їх вона могла накликати. Але миттю зметикував, як чимскоріше спекатися комісара. Сквапно кивнувши тому кілька разів головою, ніби бажаючи сказати, що все зрозумів і готовий послухатися, він зник з очей, метнувшись убік – між курені.

Коли Ренцо здалося, що відстань уже досить безпечна, він вирішив звільнитися від причини непорозуміння. Щоб зробити це непомітно, він протисся в тісний прохід між двома куренями, які були повернені один до одного, так би мовити, спиною. Нахилився, щоб відв'язати дзвіночок, і притулився головою до соломяної стіни одного з куренів; аж раптом звідти до його вух долетів голос... Боже мій! Чи ж це можливо? Він якнайпильніше прислухався і затамував дух... Так, так! Це її голос!

– Чого ж боятися? – промовляв ніжний голос.– Те, що перетерпіли ми, сильніше всякої бурі. Хто боронив нас досі, не покине нас і тепер.

Якщо Ренцо не скрикнув, то не через страх бути поміченим, а тому, що від несподіванки йому звело горло. Коліна підломилися, в очах потемніло, але тільки на мить. Він одразу підскочив, почувши приплив бадьорості й сили, в три стрибки оббіг курінь, опинився біля входу й побачив ту, що говорила, схилену над убогим ложем. Вона озирнулась на шум, придивилася; чи це не здається, чи не сон? Пильно придивилася й вигукнула:

– О боже милостивий!

– Лючіє! Я знайшов вас! Невже ж це ви? Ви живі! – вигукнув Ренцо, підходячи до неї і весь тремтячи від хвилювання.

– Боже милостивий! – повторила Лючія з іще більшим хвилюванням.– Ви? Та як же це? Як ви сюди потрапили? Навіщо!.. Адже ж навкруг чума!

– Я вже перехворів нею. А ви?..

– Ох! І я так само. А як моя мама?..

– Я не бачив її, вона в Пастуро і, сподіваюся, здорова. Але ви... яка ви ще бліда! І така квола на вигляд! Та все ж ви одужали, адже це правда, одужали?

– Господь зволив залишити мене на цім світі. Ой Ренцо, навіщо ви прийшли сюди?

– Навіщо? – вигукнув Ренцо, підступаючи ще ближче.– Ви ще питаєте, навіщо? Навіщо я прийшов сюди? Невже мені треба пояснювати вам це? Про кого ж я мав думати? Хіба я вже не Ренцо? А ви – не Лючія? Так?

– Ой, що ви говорите, що ви говорите! Моя мама писала вам?

– Писала. На жаль, вона мені писала. Гарненькі вісті повідомила вона нещасному, змученому блукальцеві, хлопцю, який нічим вас не скривдив.

– Але ж, Ренцо, Ренцо! Коли ви знали, то... навіщо вам було приходити... навіщо?

– Навіщо приходити? О Лючіє! І ви мене ще питаєте, навіщо приходити? Після стількох обіцянок? Та хіба ми вже більше не ми? І ви вже нічого не пам'ятаєте? Чого нам бракувало?

– О боже всемогутній! – простогнала Лючія, схрестивши руки й підвівши очі до неба.– Чого ти не виявив мені милосердя й не прикликав до себе? О Ренцо, що ви накоїли? Адже я вже була почала надіятися, що... з часом... я забуду...

– Оце так – прекрасна надія! Дуже гарно казати це мені просто в вічі!

– Ой, що ви накоїли! І в такому місці! Серед усіх оцих страждань, серед оцих картин! Тут, де тільки те й роблять, що вмирають, ви змогли...

– За тих, хто вмирає, треба благати господа й надіятися, що вони дістануть вічне спасіння. Та хіба справедливо, щоб живі люди жили в розпачі?

– Ой, Ренцо, Ренцо! Ви не думаєте, що говорите. Обіцянка, дана мадонні!... Обітниця!

– А я вам кажу, що такі обіцянки нічого не важать.

– О боже! Що ви говорите! Де ви були увесь цей час? Із ким водились? Які страшні ваші слова!

– Це слова доброго християнина; і про мадонну я кращої думки, ніж ви, бо вірю, що їй не потрібні обітниці, які завдають шкоди ближньому. Коли б мадонна сама заговорила, тоді інша річ. Бо що ж, власне, сталося? Усе те – тільки ваша вигадка. Знаєте, що ви повинні обіцяти мадонні? Обіцяйте, що першу нашу дочку ми назвемо Марією: я готовий обіцяти це відразу, не сходячи з місця. Ось цим справді можна ушанувати мадонну набагато краще. У такому вшануванні куди більше глузду, й до того ж це нікому не завдає шкоди.

– Ні, ні, не кажіть так: ви не розумієте, що говорите; ви не розумієте, що таке дати обітницю, ви не були в такому жахливому становищі, не зазнали всього того, що я. Ідіть геть, ідіть геть, ради всього святого!

І вона поквапно відступила від нього, повернувшися до вбогого ложа.

– Лючіє,– мовив Ренцо, не рушаючи з місця,– скажіть мені принаймні одне, скажіть: коли б не ця причина... ви б ставились до мене, як і раніше?

– Жорстокий ви чоловік! – відповіла Лючія, відвернувшись і насилу стримуючи сльози.– Якби вам удалось присилувати мене говорити непотрібні слова, що завдали б мені болю, слова, можливо, просто гріховні,– були б ви тоді задоволені? Ідіть геть, о, ідіть геть! Забудьте про мене: видно, нам не судилося бути разом! Ми побачимось там: адже не так уже й багато залишається нам пробути на цім світі. Ідіть собі. Постарайтеся сповістити моїй мамі, що я видужала, що бог і тут допомагав мені, що я знайшла добру душу, ось цю славну жінку, яка мені мов рідна мати. Перекажіть їй: я надіюсь, що хвороба пощадить її і ми скоро побачимося, коли саме зволить господь і як саме він зволить... Ідіть геть, благаю вас, і не думайте більше про мене... хіба тільки коли молитиметесь богові.

І з виглядом людини, якій нема чого більше сказати, яка нічого більше не хоче слухати, прагнучи тільки уникнути небезпеки, Лючія ще ближче підійшла до ложа, де лежала жінка, про яку вона щойно говорила.

– Послухайте, Лючіє, послухайте! – мовив Ренцо, не підходячи до неї.

– Ні, ні, на бога, йдіть геть!

– Послухайте, падре Крістофоро...

– Що, що?

– Він тут.

– Тут? Де? Звідки ви знаєте?

– Я щойно розмовляв з ним; ми трошки побули разом, і мені здається, що такий віруючий, як він...

– То він тут? Звичайно, щоб допомагати бідним зачумленим. Тільки ж як він сам? Чи вже хворів чумою?

– Ой, Лючіє! Я дуже боюся...– І, поки Ренцо не наважувався вимовити таке болісне для нього слово, яке могло стати таким і для Лючії, вона знову відійшла від ліжка й підступила до юнака.– Боюся, що він оце щойно захворів.

– О нещасний святий чоловік! Та що це я кажу: нещасний чоловік! Це ми нещасні. Але як він почуває себе? Лежить? За ним доглядають?

– Він не сідає, вічно заклопотаний, допомагає іншим. Та якби ви його побачили: бліде обличчя, ледве тримається на ногах. Гай-гай: перебачивши безліч таких хворих, годі помилитися!

– Бідні ми! І він справді – тут?

– Тут, і зовсім недалеко. Не далі, ніж від вашого будинку до мого... якщо ви ще пам'ятаєте!..

– О пресвята діво!

– Ну, гаразд, трошечки далі. І, звичайно, ми говорили про вас... І якби ви тільки знали, що він мені показав! Ось послухайте; спершу я переповім його власні слова. Він сказав мені, що я добре вчинив, вирядившись шукати вас, і що таке моє поводження угодне господу богові, і що господь допоможе мені знайти вас,– як воно справді й сталося. Адже падре Крістофоро святий. Отож бачите самі...

– Якщо він говорив так, то через те, що не знає...

– А звідки ж йому знати про те, що ви там понавигадували без усякого пуття, не спитавши ні в кого поради? Чоловік поважний, чоловік розумний, як оце він, і думати не стане про таке. Ой, що він мені показав!

І тут Ренцо розповів про свої відвідини того куреня. І дарма що серце й розум Лючії за час перебування в лазареті мали звикнути до найбільших вражень, усе ж жах і співчуття охопили її.

– Він і там говорив як святий,– вів далі Ренцо,– він казав, що, можливо, господь вирішив помилувати цього нещасного (тепер я просто не можу називати його інакше) і що він збирається прикликати його до себе в належну хвилину, але хоче, щоб ми молилися за нього... Разом! Ви розумієте?

– Так, так! Ми молитимемося за нього там, де господь призначить бути кожному з нас... Господь сам зуміє об'єднати наші молитви.

– Таж я переказую слова падре Крістофоро!..

– Але, Ренцо, він же не знає...

– Та хіба ви не розумієте, що коли говорить святий, то його устами промовляє сам господь? І він не став би так говорити, якби воно насправді було не так... А душа цього нещасного? Я, звичайно, молився і молитимусь за нього від усього серця, мов за рідного брата. Але як же поведеться бідоласі на тім світі, коли на цім не буде залагоджено цієї справи, коли не буде виправлено вчинене ним зло? Якщо ви послухаєте поради розуму, все залишиться як і раніше. А дон Родріго й так уже дістав належну відплату...

– Ні, Ренцо, ні. Господь не хоче, щоб ми чинили погано, аби він потім виявляв своє милосердя. Віддамося на його волю. А у нас один обов'язок: молитися йому. Коли б я померла тієї ночі, невже господь не зміг би простити того нещасного? І якщо я не вмерла, якщо мене звільнено...

– А хіба й ваша матінка, бідолашна Аньєзе, котра завжди була така прихильна до мене й стільки попомучилася, щоб бачити нас чоловіком і жінкою, хіба вона не казала вам, що це помилкова думка? Адже матінка й в інших випадках уміла наставити вас на розум, бо ж про дещо вона міркує правильніше, ніж ви...

– Моя мати! То ви хочете, щоб моя мати порадила мені порушити дану обітницю? Що з вами, Ренцо, та ж ви не тямите...

– То послухайте, що я вам скажу. Вам, жінкам, ці речі невідомі. Падре Крістофоро сказав мені, якщо я знайду вас, вернутися до нього й повідомити це. Піду зараз, вислухаю його, і те, що він скаже...

– Так, так. Ідіть до цього святого чоловіка, скажіть йому, що я молюся за нього і щоб він помолився за мене, бо ж мені це так потрібно. Але ради всього святого, ради спасіння вашої душі й моєї, не вертайтеся сюди, не завдавайте мені болю... не спокушайте мене. Падре Крістофоро зуміє вам усе розтлумачити, допоможе вам отямитися, поверне мир душі вашій.

– Мир моїй душі! Ну, це вже ви викиньте з голови. Такі слівця ви переказували мені й через листи. Але тільки я один знаю, скільки вони мені завдали страждань. І зараз вам вистачає духу повторювати їх мені. А ось я, навпаки, ясно й чітко заявляю вам, що й не подумаю заспокоїтися. Ви хочете забути мене, а я не хочу забувати вас. І попереджаю, запам'ятайте: якщо через вас я позбудуся розуму, то він уже ніколи не повернеться до мене. К бісу ремесло, к бісу добре ім'я! Вам хочеться, щоб я лишився божевільним на все життя? Ну що ж, то я й стану божевільним... А той нещасний! Господь знає, що я простив його від щирого серця, а ось ви... Отже, ви хочете змусити мене все життя думати, що якби дона Родріго не було... Лючіє! Ви сказали, щоб я забув вас, та чи ж можу я вас забути! Як же це зробити? Про кого ж, як би гадаєте, думав я весь цей час?.. І це після всього пережитого! Після стількох обіцянок! Що я вам зробив? І це за те, що я стільки перестраждав, ви отак обходитеся зі мною? За те, що на мене, мов град, сипались нещастя? За те, що всі на світі переслідували мене? За те, що я так довго був на вигнанні, сповнений туги, далеко від вас? За те, що за найпершої нагоди я кинувся розшукувати вас?

Коли ридання дали змогу Лючії заговорити, вона вигукнула, схрестивши на грудях руки й звівши до неба очі, повні сліз:

– О пресвята діво, допоможи мені! Ти знаєш, що після тієї ночі я ніколи не переживала таких хвилин, як зараз. Ти прийшла мені на допомогу тоді, тож допоможи й тепер!

– Годі, Лючіє, ви чините правильно, звертаючись до мадонни. Тільки ж чому вам хочеться вірити, що вона, така добра жінка, така милосердна мати, хоче примусити нас страждати... принаймні мене... через одне слово, яке вихопилося в ту хвилину, коли ви не тямили, що говорили? Вам хочеться вірити, що вона допомогла вам тоді, аби ми потім потрапили в безвихідь? Коли, звичайно, це не порожня відмовка, бо, може, я просто став вам осоружний... то так мені й скажіть... скажіть щиро.

– Благаю вас, Ренцо, на бога, в ім'я наших дорогих загиблих, облиште, облиште це. Не змушуйте мене страждати... Зараз не час. Ідіть до падре Крістофоро, розкажіть йому про мене і не вертайтеся більше сюди, благаю вас, не вертайтеся.

– Я піду, та не подумайте, що я не повернуся! Повернуся, хоч на край світу, але повернусь неодмінно.

І він пішов.

Лючія присіла, або, скорше, впала додолу біля постелі й, уткнувшись у неї головою, нестримно заридала. Жінка, яка все бачила й усе чула, не сміючи дихнути, спитала, що значить ця поява, ця пристрасна розмова, ці ридання. Але, може, читач зі свого боку спитає: а хто ж була ота жінка? Щоб удовольнити його цікавість, не потрібно багато часу.

Це була тридцятилітня дружина одного багатого купця. Протягом кількох днів у неї на очах померли її чоловік і всі діти. Невдовзі захворіла й вона. Її відвезли до лазарету й поклали в цьому крихітному курені. Це було саме в той час, коли Лючія, непомітно для самої себе, переборовши люті напади хвороби й переживши багатьох сусідок, стала видужувати й приходити до тями, бо, відколи захворіла (ще в будинку дона Ферранте), вона весь час була ніби не при своєму розумі. У курені могли поміститися тільки двоє. І між цими двома жінками – тяжко хворими, занедбаними, наляканими, самотніми серед такої кількості людей – швидко виникла близькість, ніжна прихильність, яка навряд чи могла з'явитися навіть протягом довгого спільного життя. Незабаром Лючія вже мала силу доглядати за сусідкою, що пробувала в дуже тяжкому стані. Тепер, коли обидві жінки були вже поза небезпекою, вони міцно заприятелювали, підтримуючи одна одну, і поперемінно чергували одна біля одної. Вони дали обіцянку вийти з лазарету тільки разом і взагалі домовились більше не розлучатися. Вдова доручила одному із своїх братів, санітарному комісарові, оберігати її будинок, крамницю та гроші. Усе було ціле, вона була тепер єдина сумна власниця засобів, набагато більших, ніж потребувала для забезпеченого життя, і їй хотілося залишити Лючію біля себе, наче дочку або сестру. Можете собі уявити, з яким почуттям вдячності до неї й до провидіння прийняла Лючія її пропозицію, але це тільки доти, доки вона зможе отримати бодай якісь вісті про свою матір і, як вона надіялася, дізнатися її волю. До речі, через свою стриманість вона жодним словом не прохопилася ні про призначене весілля, ані про інші свої незвичайні пригоди. Але тепер, за такого сум'яття почуттів, у неї з'явилася така сама велика потреба вилити свою душу, як і бажання подруги вислухати її признання. Стискаючи обіруч її праву руку, Лючія почала відповідати на численні запитання, і лише плач раз у раз уривав її розповідь.

Тим часом Ренцо поквапився на дільницю падре Крістофоро. Не без труднощів, трохи поблукавши в різних напрямках, юнак врешті добувся до потрібного місця. Хлопець знайшов курінь, але самого падре там не застав. Проте, покружлявши й пошукавши довкола, Ренцо побачив його в одному з бараків: низько схилившись до землі, чернець напучував умираючого. Ренцо спинився й став мовчки чекати. Невдовзі він побачив, як падре Крістофоро закрив бідоласі очі, потім укляк біля нього, трохи помолився й підвівся. Тоді Ренцо рушив йому назустріч.

– А-а! – вигукнув чернець, побачивши юнака.– Ну то як?

– Вона жива, я знайшов її.

– І в якому стані?

– Видужала, вже на ногах.

– Благословен господь!

– Але...– провадив Ренцо, підступивши так близько, що міг уже розмовляти стиха,– є ще інша завада.

– Яка саме?

– Я хочу сказати... Адже ви знаєте, яка вона в нас, бідолашка, добра. Та коли вже їй що зайде до голови, то з нею годі сперечатися. Після всіх обіцянок, після всього того, що вам добре відомо, вона тепер завела, що, мовляв, не може піти за мене, бо... бачте, я й сам до пуття не розберу, чому саме. Каже, ніби тієї страшної ночі їй у голові потьмарилось, і вона, як би це сказати... одно слово, присвятила себе мадонні. Просто якесь безглуздя, хіба не так? Справа добра для тих, хто на цьому розуміється, а для нас, простих людей, які мало тямлять в таких речах... адже ж правда, це не для нас?

– Скажи мені ось що: вона далеко звідси?

– Та ні, всього кілька кроків, за церквою.

– Зачекай мене тут якусь хвилину,– мовив чернець,– а потім ми вдвох підемо туди.

– Отже, ви їй розтлумачите...

– Ще нічого не знаю, синку, мені треба вислухати її.

– Розумію,– мовив Ренцо.

Похнюпившись і згорнувши руки на грудях, стояв він, обмірковуючи своє невизначене становище, яке й далі залишалося таким же неясним. Чернець знов пішов до падре Вітторе попросити, щоб той ще раз заступив його, потім заглянув у свій курінь, вийшов звідти з торбиною в руці, підступив до Ренцо й, сказавши: «Ходімо»,– пішов уперед, прямуючи до того куреня, куди вони нещодавно заходили вдвох. Цього разу він зайшов  досередини сам і невдовзі вийшов звідти, мовивши:

– Жодних змін! Молитимемось і молитимемось.– А тоді докинув: – Ну, а тепер веди мене ти.

І вони мовчки рушили вперед.

Погода ставала все похмуріша і тепер уже безсумнівно провіщала близьку грозу. Часті спалахи блискавиць розтинали згуслий морок і осявали раптовим світлом нескінченні дахи й арки портиків, церковну дзвіницю, низькі верхівки куренів; а громові удари, звалюючись з несподіваним тріском, перекачувалися, гуркочучу з одного краю неба на другий. Ренцо йшов попереду, уважно вибираючи дорогу, палаючи нетерплячкою чимскоріше дістатися до місця і все ж стримуючи свій крок, прилаштовуючись до ходи свого супутника; а той, стомлений працею, ослаблений хворобою, знемагаючи від задухи, ледь ішов, час від часу піднімаючи до неба своє виснажене обличчя, ніби щоб легше дихалося.

Побачивши курінь, Ренцо спинився, повернувсь до свого супутника й сказав тремтячим голосом:

– Тут.

Вони рушили досередини...

– Прийшли! – вигукнула жінка із свого ложа.

Лючія підхопилася на ноги й кинулась назустріч старому з радісним криком:

– Ой, кого я бачу! Падре Крістофоро!

– Ну ось і ви, Лючіє! Із скількох напастей врятував вас господь! Ви повинні бути щасливою тим, що завжди надіялися на нього.

– О, звичайно! Але ж ви, падре Крістофоро? Боже, як ви змінилися! Як ви себе почуваєте? Скажіть, як ви себе почуваєте?

– Моє здоров'я в руках у бога,– з просвітленим обличчям відповів чернець і, відкликавши дівчину вбік, докинув: – Послухайте, я хочу побути тут усього кілька хвилин. Чи згодні ви звіритись на мене, як і раніше?

– О, хіба ви вже не отець мій?

– То скажіть, дочко моя, що це за обітниця, про яку говорив мені Ренцо?

– Це обітниця, дана мною мадонні в хвилину тяжкої напасті!.. Обітниця не виходити заміж.

– Бідолашка! А чи подумали ви ту мить, що ви вже зв'язані словом?

– Так ішлося ж про спасителя й мадонну! Ні, я про це не подумала.

– Дочко моя, господь приймає пожертви й дари, коли ми приносимо їх від своїх щедрот. Він вимагає нашого серця, нашої волі. Але ви не могли принести йому в дар волю іншого, з ким уже були зв'язані словом.

– То я вчинила погано?

– Ні, люба, не думайте цього. Я навіть вірю, що пресвятій діві був угодний порив вашого засмученого серця і вона, можливо, подарувала його від вашого імені Господові. Але признайтеся: ви ніколи й ні з ким не радилися про це?

– Я не думала, що це поганий вчинок і що мені треба сповідатися. А коли вчиниш щось хороше, то про це, відома річ, розповідати не слід.

– І у вас немає жодних інших спонук, які б утримували вас від виконання обіцянки, даної вами Ренцо?

– Щодо цього... як на мене... то які ж іще спонуки? Справді, не можу сказати...– відповіла Лючія з нерішучістю, яка означала що завгодно, тільки не сумнівність цієї думки; і її обличчя, ще геть бліде після хвороби, нараз розквітло справжнім рум'янцем.

– Чи ви вірите,– вів далі старий, опустивши очі,– що бог надав церкві право скасовувати борги та зобов'язання, взяті на себе людьми перед ним, якщо тільки це приведе до безсумнівного добра.