Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 44 (всего у книги 46 страниц)

– Так, я вірю цьому.

– Тож знайте таке: поставлені в цьому світі опікуватися душами людськими, ми маємо щодо всіх, хто звертається до церкви, якнайширші права, і, отже, я можу, коли ви попросите мене про це, зняти з вас будь-яку обіцянку, пов'язану з цією обітницею.

– Але хіба не гріх відступатися, каятися в обітниці, даній мадонні? Я ж дала її тоді від щирого серця...– сказала Лючія, дуже схвильована раптовим проблиском такої несподіваної,– все ж доводиться визнати,– надії і водночас пройнята якимсь раптовим страхом, підкріплюваним думками, які ось уже відколи не давали їй спокою.

– Гріх, дочко моя? – перепитав чернець.– Гріх звертатися до церкви й просити її служителя застосувати владу, надану йому церквою, а церкві – богом? Я був свідком того, якими шляхами поєднано ваші душі, і якщо будь-коли мені здавалося, що двоє людей гідні бути з'єднаними богом, то цими двома були ви. І тому я не бачу, чому господу богові потрібно роз'єднувати вас тепер. І я благословляю його за те, що він надав мені, своєму недостойному рабові, право говорити від його імені й повернути вам ваше слово. І коли ви попросите мене зняти з вас цю обітницю, я без жодного вагання вчиню так. Я навіть хочу, щоб ви попросили мене.

– Тоді, тоді... я прошу вас про це,– мовила Лючія, і її обличчя при цих словах виказувало тільки ніяковість.

Чернець, знаком підкликав юнака, що стояв у найдальшому кутку, пильно стежачи (а йому нічого іншого й не залишалося робити) за розмовою, в якій він був так зацікавлений. Коли Ренцо підійшов, падре Крістофоро мовив уже гучніше, звертаючись до Лючії:

– Владою, даною мені від церкви, оголошую вас вільною від обітниці незайманості, відпускаючи те, що могло бути в ній нерозважне, й знімаючи з вас усяке зобов'язання, яке ви могли при цьому взяти на себе.

Хай уявить собі читач, якою музикою пробриніли ці слова у вухах Ренцо. Він палко подякував поглядом тому, хто промовив їх, і відразу став шукати зустрічного погляду Лючії, але даремно.

– З певністю й миром поверніться до колишніх ваших намірів,– провадив далі капуцин, звертаючись до дівчини,– знову просіть у господа благодаті, якої ви просили в нього, щоб стати доброчесною дружиною; і вірте, що він іще щедріше дасть вам цю благодать тепер, після стількох страждань. А ти, сину мій,– звернувся чернець до Ренцо,– пам'ятай про таке: коли церква вручає тобі що подругу, то вона робить це не задля твоєї скороминущої житейської втіхи, що має завершитися великим болем у хвилину розлуки, хоч би яка та втіха була повна й без найменших домішок прикрості. Церква робить це, щоб скерувати вас обох на шлях нескінченного втішення. Любіть одне одного, як супутники в дорозі, з думкою про майбутню розлуку й з надією з'єднатися навіки. Висловіть подяку небу за те, що воно привело вас до нинішньої зустрічі не шляхом гучних і скороминущих радостей, а шляхом страждань і лих, щоб підготувати вас до зосередженої й спокійної радості. Якщо господь пошле вам дітей, поставте собі за мету виховати їх для нього, вселити їм любов до нього й до всіх людей; тоді і все інше прикладеться. Лючіє! Чи казав він вам,– кивнув падре Крістофоро на Ренцо,– кого він тут бачив?

– О, падре, казав!

– Моліться за нього! Будьте ревні в цих молитвах. Помоліться й за мене!.. Діти мої! Мені хочеться, щоб у вас залишилася пам'ять про бідного ченця.– І, мовлячи це, він дістав із торби скриньку з простого дерева, але оброблену та відполіровану з великою ретельністю, якою відзначалися капуцини, й провадив далі: – В ній шматочок хліба... перший, що я випросив Христа ради,– того хліба, про який ви чули. Я залишаю його вам: бережіть його й показуйте своїм дітям. Вони ввійдуть у скорботний світ і, може, в сумні часи пробуватимуть серед гордіїв та спокусників. Скажіть їм, хай вони завжди прощають, завжди й геть усе! І хай також моляться за бідного ченця.

І він віддав скриньку Лючії, яка взяла її благоговійно, ніби реліквію. Відтак падре говорив уже спокійнішим голосом:

– А зараз скажіть мені, чи є у вас тут, у Мілані, яке-небудь опертя? Де ви сподіваєтесь знайти пристановище, вийшовши звідси? І хто проведе вас до матері, яку, сподіватимемось, господь зберіг при доброму здоров'ї?

– Ось ця добра жінка поки що заступає мені матір: ми вийдемо звідси разом, а вона вже потурбується про все.

– Хай благословить вас господь,– мовив чернець, підступаючи до ліжка хворої.

– Я також дякую вам,– відповіла вдова,– за втішення, яке ви подали цим страдникам, хоч я й сподівалася назавжди залишити біля себе нашу бідну Лючію. Поки що потримаю її в своєму будинку, потім проведу до села, передам матері і,– стиха додала вона,– зроблю їй посаг. У мене багато зайвого добра, а з тих, хто мав би користуватися ним, вже нікого більше не лишилося.

– В отакий спосіб,– відповів чернець,– ви можете принести велику жертву Господові й учинити добро ближньому. Мені немає потреби розповідати вам про цю дівчину: я бачу, вона ніби стала вам рідною. Залишається тільки славити господа, який і бичуючи вміє показати себе батьком, надавши вам обом змогу знайти одна одну й у такий спосіб виявивши свою любов і до однієї, й до другої.– Після цього, звертаючись до Ренцо й узявши його під руку, він провадив далі: – А тепер ходімо. Нам з тобою тут нема чого більше робити, ми й так уже надто довго тут затрималися. Ходімо.

– О падре! – мовила Лючія.– Чи я вас іще коли побачу? Я одужала, а я ж ніякого добра на цім світі не чиню, а ви...

– Уже віддавна,– відповів старий зворушливим і лагідним голосом,– я прошу господа про милість, про дуже велику милість – скінчити дні мої в служінні ближньому. Якщо він зволить виявити мені цю милість тепер, то треба, щоб усі, хто ставиться до мене з любов'ю, допомогли мені віддячити йому. Ходімо. Передайте через Ренцо ваші доручення матері.

– Розкажіть їй усе, що ви бачили,– сказала Лючія своєму нареченому,– розкажіть про те, що я знайшла тут другу матір, що я приїду разом із нею чимскоріше і що я сподіваюся знайти свою маму при доброму здоров'ї.

– Коли вам потрібні гроші,– сказав Ренцо,– я прихопив із собою все, що ви мені прислали, і...

– Ні, ні,– урвала його вдова,– у мене їх більше ніж досить.

– Ну ж бо, ходімо,– повторив чернець.

– До побачення, Лючіє! Бувайте здорові й ви, найласкавіша синьйоро,– мовив Ренцо, не знаходячи слів для висловлення своїх почуттів.

– Хто знає, чи дасть нам бог знов побачитися всім разом! – вигукнула Лючія.

– Хай пробуває він завжди з вами й хай благословить вас,– сказав падре Крістофоро обом подругам і в супроводі Ренцо вийшов із куреня.

Вечоріло, і, мабуть, скоро мала початися гроза. Капуцин запропонував юнакові пристановище на цю ніч у своєму бараці.

– Товариства я тобі не складу, але ти принаймні матимеш дах над головою.

Проте Ренцо охопило палке бажання йти, і йому зовсім не хотілося залишатися довше в такому місці, бо не було можливості бачитися з Лючією і бодай ще трохи побути з добрим ченцем. Що ж до часу й погоди, то йому в цю хвилину все було байдуже: день чи ніч, сонце чи дощ, вітер чи буря. Отож він подякував падре Крістофоро, сказавши, що хоче якнайшвидше вирядитись на пошуки Аньєзе.

Коли вони опинилися на головній алеї, чернець потис йому руку й мовив:

– Якщо ти, дай боже, знайдеш нашу добру Аньєзе, то вітай її від мене,– і її, і всіх, хто зостався живий і пам'ятає фра Крістофоро. Хай моляться за нього. Хай допоможе тобі господь і хай благословить він, тебе навіки!

– Любий падре!... Ми ще побачимось? Правда, побачимось?

– Там, сподіваюся, нагорі.

І, мовивши це, він пішов від Ренцо, який стояв і довго дивився йому вслід, доки не згубив з очей, а потім квапливо попрямував до воріт, востаннє роззираючись на всі боки поглядом, повним співчуття до цього пристановища смутку. Всюди було помітно незвичну метушню: бігали монатті, переносили якісь речі, підлаштовували навіси біля бараків, одужуючі плентали туди, щоб сховатися від чимраз ближчої грози.

Розділ тридцять сьомий

І справді, не встиг Ренцо вийти з лазарету й звернути праворуч, аби розшукати стежку, що вранці привела його до міських стін, як почали падати поодинокі краплі дощу, великі й важкі; вдаряючись об білу суху дорогу, вони відскакували від неї, здіймаючи легенькі хмарки пилу; за хвилину краплі посипались рясніше, і не встиг Ренцо вийти на стежку, як уже періщив дощ. Замість непокоїтись, Ренцо купався в тих потоках, тішачись раптовою свіжістю, шелестом трави та листя, тремтливих, блискучих від водяних крапель, знов позеленілих; він дихав на повні груди, і в цій зміні погоди ще дужче відчув ту зміну, яка відбулась у його власній долі.

Та це відчуття було б яскравіше й повніше, якби Ренцо міг знати про те, що станеться кілька днів згодом: адже ця злива забрала з собою й заразу. Після неї лазарет хоч і не зміг повернути до життя всіх своїх пацієнтів, та все ж перестав поглинати нових. Через тиждень знов повідчинялися двері будинків і крамниць, про карантин майже забули, а від чуми лишилися де-не-де тільки дрібні сліди, які завжди зостаються на якийсь час після такого лиха.

Отож наш подорожній пішов весело, не задумуючись, де, коли і як влаштуватися на ночівлю,– і чи потрібна вона йому взагалі,– так він поспішав уперед, прагнучи якнайскоріше дістатися до рідного села, щоб поговорити з ким-небудь, про все розповісти, а головне, чимшвидше вирушити до Пастуро на пошуки Аньєзе. Він ішов, геть згубивши голову від подій цього дня. Та над усіма тими прикростями, жахами та небезпеками весь час панувала одна радісна думка: «Я знайшов її; вона здорова; вона моя!» І тоді Ренцо починав стрибати так, аж бризки летіли від нього на всі боки, як від пуделя, що виліз із води; іноді він удовольнявся легким потиранням рук і йшов далі ще веселіше, ніж доти. Дивлячись на дорогу, він пригадував, те, про що думав тут напередодні вранці, коли прямував до Мілана, але з особливим задоволенням пригадував саме ті думки, які він тоді марно намагався відігнати від себе: сумніви щодо того, чи вдасться знайти її, а якщо вдасться, то чи жива вона серед такої сили мертвих і присмертних! «І ось я знайшов її живу!» – радів він.

Подумки Ренцо переносився до найстрашніших хвилин того дня, уявляв себе з дверним молотком у руках: чи там вона, чи ні? І раптом невтішлива відповідь, а згодом – напад зграї божевільних негідників. Далі – лазарет, ціле людське море, і там він захотів знайти її! І таки знайшов! Ренцо пригадував ту мить, коли скінчився хід одужуючих; що то була за мить! Яке горе, коли й там її не виявилось! А тепер йому геть усе байдуже. А це жіноче відділення. І там, за тим куренем, коли він зовсім цього не чекав, пролунав раптом голос, її голос! І потім – побачив її, побачив на ногах! Ну, а далі? Адже залишався ще отой нерозв'язаний вузол обітниці, затягнений тугіше, ніж будь-коли. Тепер і його розв'язано. Та й ненависть до дона Родріго, ця вічна злоба, яка загострювала всяке горе й отруювала всі радості, теж зникла... Але піднесений настрій помітно псувала непевність у долі Аньєзе, сумне передчуття щодо падре Крістофоро і, нарешті, свідомість того, що чума ще в повному розпалі.

Надвечір Ренцо прибув до Сесто. Злива, здавалось, і не збиралася вщухати. Проте юнак, хоч і промоклий до кісток, почував себе бадьоріше, ніж будь-коли; він знав, що тепер важко знайти притулок, та ще й маючи такий вигляд, тому він не став навіть і думати про ночівлю. Єдине, що його турбувало, це відчуття голоду, бо ж радісний настрій допоміг би йому легко перетравити не тільки убогий суп, яким нещодавно пригощав його капуцин. Він роззирнувся на всі боки, чи не видно поблизу пекарні, й побачив її. Після того як пекар, виконавши потрібні маніпуляції, подав йому щипцями два шматки хліба, Ренцо засунув один до кишені, другий – у рот і попростував далі.

Коли він проходив через Монцу, вже впала ніч. Але йому вдалося знайти ворота, які вивели його на вірну дорогу. Іти по ній було гидко й неприємно, бо можете собі уявити, в що вона перетворювалася під час злив. Прокладену між двома схилами (як і всі тамтешні дороги, про що ми, напевно, вже згадували в іншому місці), на взірець річкового русла, її тепер можна було б назвати коли й не річкою, то справдешнім стічним ровом. Щокрок траплялися такі ковбані, звідки ледь вдавалося витягати ноги, не кажучи вже про черевики. Та Ренцо порався з цим у міру своїх сил, не гарячкуючи, без лайки й досади, бо знав, що кожен крок, хоч би яких він коштував зусиль, просуває його вперед, і що злива колись та вщухне, і що в свій час неодмінно настане день, і що шлях, який він тимчасово долає, буде тоді вже позаду.

Скажу також, що він думав про це тільки тоді, коли вже був неспроможний думати про щось інше. Це йому правило за своєрідну розвагу, бо його думка, напружено працюючи, силкувалася пригадати події минулих сумних років: адже позаду лишилося стільки всяких утруднень, стільки завад, стільки хвилин, коли він уже був готовий покинути всяку надію і вважати все втраченим. І як противага цьому – мрії про зовсім інше майбутнє: зустріч з Лючією, весілля, влаштування господарства, взаємні розповіді про колишні злигодні і розмови про все подальше життя.

Що він робив, коли перед ним поставали дві дороги? Чи то якесь знання місцевості та слабке присмеркове світло допомагали йому весь час триматися правильного шляху, чи то він угадував його, йдучи навмання,– цього я не зможу вам сказати. Сам він, звичайно розповідаючи свою історію з докладними подробицями і навіть дещо задовго (це змушує нас припускати, що наш анонім чув її з його власних уст і, мабуть, неодноразово),– отож сам він, доходячи до цього місця, казав, що про ту ніч він згадує ніби крізь сон. Хоч хай там як, а наприкінці тієї ночі він опинився на березі Адди.

З неба лило, не вщухаючи, але в якусь мить злива перейшла в дощ, а потім заморосила дрібненька, тиха й рівна мрячка. Високі поріділі хмари вкривали все небо суцільною, але легкою й прозорою пеленою, а тьмяний світанок давав Ренцо змогу роздивитися довкола. Трохи далі мріло його село, і те, що він відчув, годі описати. Можу тільки сказати, що і гори, і недалеке Резегоне, і вся територія Лекко – все це зробилося для нього любим і близьким. Глянувши на самого себе, він пересвідчився, що має дивний вигляд. Щиро кажучи, він уже за своїм самопочуттям здогадувався, який у нього зараз вигляд: одяг перетворився на ганчір'я й поприлипав до тіла, з голови до ніг струменіли потоки, мов із ринви; від пояса до підошов усе злилося в суцільне брудне місиво. І якби він міг побачити себе в дзеркало в повний зріст, із розмоклими й обвислими крисами капелюха, з прилиплим до обличчя волоссям, то здався б собі ще смішнішим. Що ж до втоми, то, можливо, вона й була, але він її не відчував, а ранкова прохолода після свіжої ночі та дощової купелі тільки бадьорила його й спонукала йти швидше.

Ось він уже в Пескато; долає останній відтинок шляху понад берегом Адди, кидаючи сумний погляд на Пескареніко; переходить через міст; дорогами й полями швидко добувається до будинку свого гостинного друга. Той оце тільки прокинувся й, стоячи в дверях, дивився, яка надворі погода. Він звів очі на цю промоклу до нитки, всуціль заляпану багнюкою постать, скажімо просто, на цього замазуру, водночас такого жвавого й безжурного: в своєму житті друг жодного разу не зустрічав такого непоказного й такого щасливого чоловіка.

– Ого,– мовив він,– то ти вже тут? У таку негоду? Ну то як справи?

– Вона жива,– вигукнув Ренцо,– жива!

– Здорова?

– Видужала, і це набагато краще. До самої смерті дякуватиму за це Господові й Мадонні. Ну й справи, страшні справи! Потім тобі все розповім.

– Та й вигляд же в тебе!

– А що – гарний?

– Мабуть, як викрутити воду з твоєї верхньої половини, то можна вимити всю нижню. Ну, постривай, постривай, ось я зараз запалю вогонь.

– Що ж, я не проти. Знаєш, де мене заскочила злива? За самісінькими ворітьми лазарету. Та пусте! У погоди свої справи, а в мене – свої.

Друг пішов і повернувся з двома оберемками хмизу. Один він поклав долі, другий – в плиту і з допомогою залишених звечора вуглинок швидко розпалив жаркий вогонь. Тим часом Ренцо зняв капелюха й, струснувши ним двічі-тричі, кинув додолу. Не так легко було стягти з себе куртку. Потім витяг з кишені штанів ножа. Піхви виявились зовсім зіпсованими, ніби перебували тривалий час у воді. Він поклав їх на лавку й сказав:

– Їм теж добре дісталося, але зате який дощ, дяка творцеві! А я ж був от-от... Потім розповім тобі.– І Ренцо потирав руки.– Тепер зроби мені ще одну ласку. Пам'ятаєш, я залишив у тебе нагорі в світлиці клуночок? Сходи-но принеси його, бо ж доки висохне моя одіж...

Повернувшися з клуночком, друг сказав:

– Думаю, ти не проти й попоїсти. Щодо пиття, то, гадаю, цього тобі в дорозі не бракувало, а от їжі...

– Пізно звечора я встиг купити хліба, але, щиро кажучи, лише трохи під'їв.

– То я тобою займуся,– сказав друг. Він налив у казанок води, підвісив його на ланцюг і докинув: – Піду подою козу, а коли повернуся з молоком, вода якраз закипить, і ми приготуємо добру поленту. А ти тут поки що хазяйнуй сам.

Зоставшись наодинці, Ренцо з великим зусиллям познімав із себе решту одежі, яка просто-таки поприлипала до тіла. Добре обтершись, він перевдягся з голови до ніг. Тут повернувся друг і почав поратися біля казанка. Ренцо сів, чекаючи сніданку.

– Тепер я відчуваю втому,– сказав він,– та й добрячий шмат дороги я відміряв. Однак усе це пусте. Дня не вистачить, щоб розповісти, що зробилося з Міланом! Це треба бачити навіч, помацати власноручно. Від таких речей сам собі робишся огидним. Я навіть скажу, що ця купіль була для мене бажаною. І що ці синьйори там збиралися зробити зі мною! Почуєш, зачекай. Та якби ти тільки бачив лазарет! Є від чого розгубитися в тій безодні страждань. Але досить. Потім розповім тобі все... Вона живісінька, і приїде сюди, і буде моєю дружиною, і ти неодмінно повинен бути в свідках, і ми,– чума не чума,– бодай кілька годин повеселимося.

Між іншим, Ренцо дотримав даної своєму другові обіцянки й розповів йому про все бачене. Часу вистачало, бо дощ ішов не вщухаючи і друг просидів цілий день дома, то присідаючи біля гостя, то пораючись коло невеликого чану та барильця й займаючись усякими іншими роботами, пов'язаними зі скорим збиранням винограду. У всьому цьому Ренцо неодмінно допомагав йому, бо, за його власними словами, юнак належав до тих, хто стомлюється більше від неробства, ніж від роботи. Проте він, не втримавшись, сходив до будинку Аньєзе, щоб подивитися на заповітне віконце й потерти руки від задоволення. Повернувся ніким не помічений, відразу вклався спати. Встав удосвіта і, побачивши, що дощ ущух, хоч і не зовсім прояснилося, вирушив у дорогу до Пастуро.

Було ще рано, коли він прийшов туди: адже бажання чимскоріше добутися до кінця він мав не менше, ніж читач. Спитав про Аньєзе й дізнався, що вона здорова. Йому вказали на самотній будиночок, де вона жила. Юнак попрямував туди й з вулиці гукнув хазяйку. Зачувши його голос, Аньєзе притьмом кинулась до вікна, і, поки вона, розтуливши рота, збиралась вимовити чи то якесь слово, чи то вигук, Ренцо випередив її:

– Лючія видужала. Я бачив її позавчора. Вона вклоняється вам і незабаром повернеться. А я маю багато, дуже багато чого розповісти вам.

Несподівана поява Ренцо, радісна звістка, нетерпляче бажання дізнатися про все викликали у Аньєзе безліч запитань і вигуків. При цьому вона нічого не могла сказати до пуття. Потім, забувши про застережні заходи, до яких вона вже давно вдавалася, Аньєзе сказала:

– Зараз я вам відчиню.

– Постривайте, а чума? – відказав Ренцо.– Ви, гадаю, на неї не хворіли?

– Я не хворіла. А ви?

– Хворів. Тож вам треба поводитися чимобережніше. Я оце просто з Мілана. І, як ви ще почуєте, можна сказати, по вуха заліз в оту заразу. Щоправда, я геть поміняв одежу, з голови до ніг. Тільки ж ця хвороба іноді чіпляється, мов якісь чари. А що господь досі оберігав нас, мені хочеться, щоб ви були обережнішою, доки ця пошесть скінчиться. Адже ви – наша люба мама, і мені хочеться, щоб ми весело пожили вкупі й чимдовше, у винагороду за всі страждання, які ми перетерпіли,– принаймні я.

– Але ж...– почала була Аньєзе.

– Е, ні,– урвав її Ренцо,– не дозволяється жодних «але». Я знаю, що ви маєте на увазі; проте послухайте: вже більше не існує жодних «але». Ходімо кудись на свіже повітря, де можна розмовляти без усяких перешкод і без остороги, і ви дізнаєтесь про все.

Вказавши йому на город за будинком, Аньєзе мовила:

– Ходіть туди. Ви там побачите дві лавки одна проти одної, їх ніби навмисне там поставлено. А я зараз буду.

Ренцо зайшов на город і всівся на одній з лавок. За якусь хвилину на другій уже сиділа Аньєзе. І я певен, що якби читач, добре знаючи про всі попередні події, потрапив туди третім і навіч побачив, як вони жваво розмовляли, почув власними вухами всі ці висловлення, запитання, пояснення, вияви захвату, співчуття, поздоровлення, дізнався і про дона Родріго, і про падре Крістофоро, і про все інше, послухав усі ці описи майбутнього життя, такі самі ясні й визначені, як і описи минулого,– то я певен, він би ввійшов у смак і не захотів іти геть. Але мати перед собою всю цю розмову, написану на папері чорнилами, читати німі слова й не дізнатися про жодну нову подію, мені здається, йому навряд чи буде цікаво.

Наприкінці вони вирішили, що слід улаштуватися всім разом у Бергамо, в тому селі, де Ренцо вже добре прижився. Що ж до терміну, то годі було щось придумати, бо все залежало від чуми та всяких інших обставин. Тільки-но небезпека минеться, Аньєзе повернеться додому й чекатиме Лючію, або ж Лючія вже дожидатиме її там. За цей час Ренцо зможе навідуватись до Пастуро, щоб побачитися з матір'ю й повідомити її про все, що станеться.

Перш ніж іти, він запропонував Аньєзе грошей, мовивши:

– Осьде, як бачите, всі вони тут, оці гроші. Я так само дав обітницю не торкатися їх, аж доки все з'ясується. Тепер, якщо вони вам потрібні, принесіть сюди миску з водою й оцтом. Я вкину туди всі ці п'ятдесят золотих – такі новенькі й блискучі.

– Не треба, не треба,– відповіла вона,– у мене ще є гроші, і навіть більше, ніж мені потрібно. Прибережіть свою частку, вони вам знадобляться на господарство.

Ренцо повернувся до Пескато дуже вдоволений, знайшовши живу й здорову таку дорогу йому людину. Решту дня й усю ніч він провів у будинку свого друга. А назавтра знов рушив у дорогу, тільки вже в іншому напрямку, на свою нову батьківщину.

Він застав Бортоло також при доброму здоров'ї і вже не так боявся, що двоюрідний брат може захворіти, бо за ці кілька днів і там справи пішли на краще. Вже страждало куди менше людей, та й хвороба стала не та. Не було більше колишніх смертельних крововиливів і бурхливих нападів, лишилися тільки легкі пропасниці, здебільше періодичні, та, щонайбільше, невеликі безбарвні гнійники, які піддавалися лікуванню як прості чиряки. Усе довкола ніби враз змінилося,– ті, хто зостався живий, стали виходити з будинків, вітатися між собою, обмінюватися взаємними співчуттями й поздоровленнями. Подейкували вже про відновлення робіт. Хазяї заздалегідь підшукували собі робітників, надто в таких ремеслах, де й перед чумою їхня кількість була незначна, як, скажімо, у виробництві шовку. Не змусивши довго вмовляти себе, Ренцо обіцяв двоюрідному братові – але залишив за собою остаточне рішення – знову стати до роботи, тільки-но вернеться з Аньєзе та Лючією, щоб оселитися в Бергамо. А тим часом він розпочав найнеобхідніші приготування: купив великий будинок, що було тепер легко й не дуже дорого, придбав меблі й начиння,– цього разу він почав витрачати заощаджені гроші, але його гаманець мало постраждав, тому що все коштувало дуже дешево: речей було набагато більше, ніж бажаючих купувати їх.

Не знаю, через скільки днів він повернувся до рідного села, знайшовши там дуже помітні зміни на краще. А тоді негайно подався до Пастуро. Застав Аньєзе зовсім заспокоєною й готовою повернутися додому в будь-який час, тож він сам і супроводив її туди. Ми не говоритимемо про те, які почуття охопили їх, якими словами обмінювалися вони, знов опинившись у рідних місцях.

Аньєзе побачила вдома все цілим і неушкодженим; при цьому вона не обминула нагоди сказати, що в даному разі, оскільки йшлося про бідну вдову й бідну дівчину, самі ангели оберігали їхній будинок.

– А того разу,– докинула вона,– либонь, можна було подумати, що господь дивиться кудись-інде і йому не до нас, бо ж він дозволив позабирати всі наші бідні пожитки; а, як бачите, врешті виходить зовсім інакше: він послав мені натомість добрі гроші, і я змогла довести все до ладу. Я кажу – все, але, звичайно, це не зовсім так. Бо вони забрали разом з іншими речами й Лючіїн посаг, гарний і новий-новісінький, і його нам тепер бракувало б. Але дивіться, замість нього бог посилає нам інший. Якби ж то хто мені тоді сказав, коли я з шкури лізла, готуючи перший посаг: «Ти вважаєш, що стараєшся для Лючії, та й дурна ж бо ти жінка! Стараєшся, сама не знаючи для кого: самому тільки богові відомо, яким тварюкам дістанеться ця білизна, ці сукні. А про те, що призначено для Лючії, про її справжній посаг потурбується добра душа,– ти навіть не знаєш, що вона живе на світі».

Найпершою турботою Аньєзе було приготувати в своєму бідному будиночку якнайпристойніше приміщення для цієї доброї душі. Потім вона пішла шукати шовк для розмотування, знайшла й отак, працюючи, проводила час.

Ренцо теж не гаяв у неробстві ці дні, і без того довгі. На щастя, він знав два ремесла, отож знову взявся до сільських робіт. Юнак допомагав своєму хазяїнові, якому дуже пощастило, що в такі гарячі дні з'явилися робочі руки, та ще й дуже вмілі, а також обробляв, а вірніше, знову пересаджував городець Аньєзе, геть занедбаний за її відсутності. Що ж до його власної землі, то він нею зовсім не займався, кажучи, що ця перука надто скуйовджена і що двох рук замало, аби довести її до ладу. Ренцо не ступав на ту землю й ногою, так само як і в свій будинок: йому було тяжко бачити все це спустошення, і він уже твердо вирішив збути свою землю й будинок за будь-яку ціну і на новій батьківщині пустити в оборот усе, що вдасться взяти за них.

Якщо ті, що виживали, були один для одного ніби воскреслі з мертвих, то Ренцо для жителів свого села воскрес, так би мовити, двічі: всі радо приймали й вітали його, всяк хотів почути його історію. Ви, певно, спитаєте: а як же наказ про арешт? Та дуже просто: Ренцо майже не думав про нього, вважаючи, що ті, хто міг би виконати наказ, зовсім про нього забули,– і він не помилявся. І причиною цьому стала не тільки чума, яка поховала багато чого, а й ще одна обставина: у ті часи (як це можна бачити в різних місцях нашої історії) було звичайним явищем, що декрети,– чи то загального, чи то часткового характеру,– скеровані проти окремих осіб, переважно залишалися без наслідків, якщо не подіяли відразу (зрозуміло, в тому випадку, коли йшлося не про чисто особисту ворожнечу владарюючого, яка надавала декретам життєвості й сили), достоту як ото рушничні кулі, що, не влучивши в ціль, валяються на землі, нікому не завдаючи шкоди,– неминучий наслідок великої легкості, з якою складалися ці декрети. Людська енергія має свою межу: надмірна запопадливість у віддаванні наказів не залишала часу для їхнього виконання.

Тому, хто хотів би також дізнатися, які стосунки були в той час чекання у Ренцо з доном Абондіо, мені доведеться відповісти, що обидва просто уникали один одного: дон Абондіо – боячись, що знову зайде мова про вінчання, на саму тільки думку про яке перед його зором поставав, з одного боку, дон Родріго зі своїми браві, а з другого – кардинал із своїми напученнями; Ренцо – вирішивши не говорити йому нічого аж до взяття шлюбу, щоб дон Абондіо не мав приводу передчасно комизитися й вигадувати, чого доброго, якісь нові перешкоди, а так само ускладнювати справу непотрібною балаканиною. Дон Абондіо не вмовкаючи теревенив з Аньєзе. «То як ви гадаєте, Лючія скоро прибуде?» – питав він. «Сподіваюся, скоро»,– відповідала Аньєзе. І нерідко той, хто відповідав, за хвилину сам запитував те саме. Ось такими й подібними хитромудрими розмовами вони намагалися скоротити час, який здавався їм чимдалі нескінченнішим, у міру того як минали дні.

Читача ж ми примусимо пройти увесь цей час досить швидко, коротко розповівши про такі події. Через кілька днів після того, як Ренцо відвідав лазарет, Лючія вийшла звідти разом із доброю вдовою; а що якраз було оголошено загальний карантин, то вони й відбули його разом, замкнувшись у вдовиному будинку. Частину часу було витрачено на виготовлення посагу для Лючії, за який, спершу трохи поцеремонившись, узялась і вона сама. Після карантину вдова залишила крамницю й будинок під нагляд того самого брата-комісара. Потім стали готуватися до подорожі. Тут ми відразу могли б додати: від'їхали, приїхали,– а вже тоді неквапом розповідати далі. Та, незважаючи на наше бажання йти в ногу з нетерплячим читачем, слід відзначити три обставини, приналежні до того проміжку часу, який ми не хотіли б обминути мовчанкою, а щодо принаймні двох із них, то нам здається, що читача вони мали б зацікавити.

Перша – це коли Лючія знов почала розповідати вдові про свої лихі пригоди вже докладніше й послідовніше, ніж була здатна на те в пориві свого першого признання, і, зокрема, коли більш-менш до ладу розповіла про ту синьйору, що прихистила її в монастирі в Монці, то довідалася від удови про такі речі, які стали їй ключем для розкриття багатьох таємниць і воднораз наповнили душу скорботним подивом і жахом. Вона дізналася від удови, що нещасну, запідозрену в страшних лиходійствах, було, за наказом кардинала, переведено до одного міланського монастиря; що там вона довго шаленіла й відмовлялась, але врешті покаялася, визнала себе винною, і що теперішнє її життя зробилося добровільною тортурою – такою жорстокою, що гірше годі й придумати, хіба тільки закатувати до смерті. Хто побажав би докладніше ознайомитися з цією сумною історією, той знайде її в тій книзі, уривки з якої ми вже наводили вище [176]176
  Ріпамонті. Вітчизняна історія. Кн. VI, розд. ІІІ. ( Прим. автора).


[Закрыть].

Друга обставина: розпитуючи про падре Крістофоро всіх капуцинів, які були в лазареті, Лючія почула скорше з сумом, аніж з подивом, що святий отець помер від чуми.

Нарешті, перш ніж їхати, Лючія захотіла дізнатися щось про своїх колишніх заступників і, як казала вона, виконати свій обов'язок перед ними, коли хтось із них іще лишився живий. Вдова провела її до одного будинку, де їм було повідомлено, що обоє вже віддали душу богові. Коли про донну Прасседе досить сказати, що вона просто померла, то про дона Ферранте, з огляду на те, що він був чоловік учений, наш анонім вважав за необхідне розповісти чимбільше; і ми, на свій страх і ризик, перепишемо майже все, що він про нього написав.