Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 46 страниц)

Як здійснився потім оцей його намір,– про це наш автор замовчує. Провівши бідолаху до замку, він більше про нього не згадує.

Розділ чотирнадцятий

Натовп, зоставшися позаду, почав рідшати, розтікаючись праворуч і ліворуч різними вулицями. Хто йшов додому – зайнятися врешті й своїми справами; хто виходив за місто – трошки подихати на просторі після стількох годин у тисняві; а хто шукав приятелів, щоб потеревенити про гучні події цього дня. Те саме відбувалося й на протилежному кінці вулиці, де натовп уже порідшав настільки, що згаданий загін іспанців міг пересуватися, не зустрічаючи опору, й невдовзі вишикувався біля будинку завідувача. Неподалік усе ще стояли тісним гуртком, так би мовити, покидьки бунту – ватага негідників, невдоволених порівняно мирним і невдалим закінченням такого грандіозного задуму; одні бурчали, другі лаялись, треті радились і прикидали, чи не можна вдатися ще до чогось; задля спроби вони підходили до злощасних дверей, знов міцно зачинених ізсередини, торгали й штовхали їх. При появі загону всі вони,– хто швиденько, а хто й не кваплячись, ніби просто цікаві,– постаралися відійти на другий бік вулиці, поступившись полем дії солдатам, які й зайняли його, вишикувавшись для охорони будинку та всієї вулиці.

Однак по всіх довколишніх вулицях і далі товпилися люди, і тільки-но сходились докупи два-три чоловіки, як відразу біля них зупинялися ще троє-четверо, а то й цілий десяток. Тут хтось відокремлювався від гуртка, там сунула ціла група – ніби розірвані хмарки, що несуться після бурі по небесній блакиті, тож дехто, подивившися на них, міг сказати: «Ти диви, а воно ще не зовсім вляглося». Подумайте тільки, які пішли балачки! Хто з запалом розповідав про всякі випадки, що їх свідком він був; хто описував свої власні діяння; хто радів із щасливого закінчення й вихваляв Феррера, пророкуючи великі покари завідувачеві; хто саркастично кидав: «Не турбуйтеся, його не вб'ють: вовк вовчого м'яса не їсть»; хто бурчав іще злісніше, що, мовляв, до справи взялися не так, як слід, що все це – обман, і просто безумство зчинити такий шум, а потім дозволити отак пошити себе в дурні.

Тим часом сонце сіло, всі речі прибрали одного й того ж кольору і багато людей, потомлених пережитим днем, не маючи більше бажання теревенити поночі, стали розходитися по домівках. Наш юнак, який допомагав кареті посуватися, поки в цьому була потреба, і ніби з тріумфом пробрався слідом за нею між шеренгами солдатів, зрадів, побачивши, що карета покотила вільно й опинилась поза всякою небезпекою. Він пройшов трохи крізь юрбу й вибрався з неї на першому ж повороті, щоб і собі вільно дихнути на просторі. Ступивши кілька кроків, схвильований такою розмаїтістю почувань і образів, таких несподіваних і неясних, він відчув велику потребу попоїсти та перепочити і став поглядати на обидва боки вулиці, шукаючи очима вивіску якого-небудь шинку, бо йти до монастиря капуцинів однаково було вже запізно. Крокуючи отак із задертою головою, він підійшов до якогось гурту. Прислухавшись, він зрозумів, що йшло обговорення пропозицій та планів на завтрашній день. Трошки послухавши, він не міг утриматися, щоб не висловити своєї думки: йому здавалося, що для чоловіка, який брав таку діяльну участь у подіях, не соромно внести й свою пропозицію. Все бачене ним упродовж дня переконало його, що віднині для успішного здійснення якоїсь справи досить здобути співчуття тих, хто розгулює по вулицях.

– Шановні синьйори! – вигукнув він задля вступу.– Дозвольте й мені висловити мою скромну думку. А моя скромна думка така, що не тільки в питанні про хліб чиняться всілякі несправедливості. Сьогодні всі ми побачили, що коли примусити вислухати себе, то справедливості можна домогтися,– отже, треба діяти далі, доки буде усунено всі інші лиходійства і всі люди заживуть по-християнськи. Хіба вам не відомо, синьйори, що є зграя тиранів, котрі чинять усе супроти десяти заповідей і глумляться з чесних людей, які не мають до них жодного стосунку? Вони чинять над ними насильства і завжди виявляються правими. І навіть учинивши страшне лиходійство, вони походжають, задерши голову ще вище, неначе зробили комусь добро. Напевно, і в Мілані їх досить.

– І навіть аж надто,– зачувся чийсь голос.

– Отож я й кажу,– провадив Ренцо,– у нас також розповідають усякі історії. Та й справи промовляють самі за себе. Скажімо, задля прикладу, хтось із тих, про кого я мовлю, живе в селі, але має будинок і в Мілані; коли він диявол там, то не захоче ж він бути ангелом тут,– така моя думка. От і скажіть мені, синьйори мої, чи вам будь-коли траплялося бачити бодай одну таку пику за ґратами? І що набагато гірше (оце вже я знаю напевне), існують і надруковані укази, що погрожують їм покарами, і не якісь там дріб'язкові укази, ні, пречудово складені, що краще годі й бажати. Там ясно записано всі оті шахрайства, саме так, як вони чиняться, і за кожне визначено кару. Адже так і сказано: хоч би хто там був, знатні люди чи простолюд і так далі, звідки мені знати. А тепер підіть і скажіть ученим людям – отцям книжникам і святенникам, щоб вони примусили розсудити вас за указом,– вас послухають не більше, ніж папа шахраїв, голова піде обертом у всякого порядного чоловіка. Отже, ясно, що королю і всім, хто стоїть при владі, хотілось би, щоб негідників було покарано,– тільки ж нічого з цього не виходить, бо усе це – одна шатія. Значить, треба їх розєднати: треба завтра ж піти до Феррера, бо ж він порядна людина, чесний синьйор. Ось сьогодні ми бачили, як йому було приємно серед бідного люду. Він намагався прислухатися до доказів, які йому наводили, й охоче відповідав на них. Треба йти до Феррера й усе пояснити йому, і я, наприклад, зможу розповісти йому дещо, бо ж сам, на власні очі, бачив один указ, із різними гербами вгорі, складений тими трьома, що нині при владі. Під указом стояло ім'я кожного з них, так гарно видрукуване, і одне з цих імен – Феррер, я сам бачив, своїми очима. Так от, оцей указ захищав саме таких, як я, але один учений, якому я сказав, щоб він поклопотався за мене задля правосуддя, як того й хотіли оті три синьйори, а серед них – знов-таки Феррер, отож цей синьйор учений, який мені сам же й показав цей указ,– в цьому й уся заковика! – вдав, ніби я мелю казна-що. Я певен, коли шановний Феррер дізнається про всі отакі штуки,– адже він не може знати про всі, а надто про ті, що чиняться поза Міланом,– він не захоче, щоб на світі були такі порядки, й знайде проти них хороший засіб. І знов-таки, якщо синьйори видають укази, то тільки для того, щоб їх слухались; адже ж це зухвальство – епітафію [90]90
  Епітафія – напис на надгробку. Ренцо вживав це слово неправильно, що створює комічний ефект.


[Закрыть]з їхнім іменем мати за ніщо. А коли насильники не хочуть схилити голови й бешкетують, то наше діло прийти Феррерові на допомогу, як це було сьогодні. Я не кажу, що він сам має їздити в кареті й ловити негідників, насильників і тиранів,– куди там, для цього, либонь, був би замалий і Ноїв ковчег. Треба, щоб він наказав тим, кого це стосується, і не тільки в Мілані, а й усюди, щоб вони діяли відповідно до указів і судили всіх, хто вчинить злочин; де сказано «в'язниця», треба садовити до в'язниці, а де сказано «каторга», відправляти на каторгу, і всім подеста наказати, щоб робили як належить, а не захочуть – гнати їх у три шиї й садовити на їхні місця інших, а ми зі свого боку допоможемо. Та й ученим наказати, щоб вони вислуховували бідних і захищали правду. То що, правильно я говорю, синьйори?

Ренцо промовляв з такою щирістю, що з самого початку значна частина присутніх, припинивши всякі інші розмови, повернулася до нього, і потроху всі почали слухати молодого горця. Змішаний схвальний гомін і вигуки: «Молодець! Звичайно!», «Він каже правду!», «Усе це так»,– були ніби відповіддю його слухачів. Однак знайшлися й критики. Один сказав: «Навіщо слухати горців? Усі вони – балакуни»,– і, повертаючись, ішов геть. Другий бурчав: «Нині всякий голодранець хоче вкинути своє слівце; та хоч скільки підкидай дров у вогонь, хліб від цього не подешевшає, а ми ж заворушились тільки через це». Але Ренцо чув лише схвальні вигуки. Хто тиснув йому одну руку, хто – другу: «До побачення, до завтра»,– «Де?» – «На Соборній площі. Згода?» – «Згода. Щось та придумаємо!»

– А чи не покаже мені хто-небудь із шановних синьйорів шинок, де б бідакові можна було попоїсти й переночувати? – спитав Ренцо.

– Я до ваших послуг, юначе,– озвався один, що уважно слухав промову Ренцо, але досі мовчав.– Я знаю шинок саме для вас і відрекомендую вас хазяїнові, він мій приятель і чесний чоловік.

– А це близько звідси? – запитав Ренцо.

– Та неподалік,– відповів той.

Натовп став розходитись, і Ренцо після численних рукостискань з боку своїх слухачів вирушив із незнайомцем, висловлюючи йому вдячність за його люб'язність.

– Дурниці, за що? – відповідав той.– Рука руку миє, а обидві миють обличчя. Хіба ми не зобов'язані допомагати ближньому?

Дорогою він, ніби ведучи розмову, ставив Ренцо різні запитання.

– Я питаю не з цікавості, але у вас такий стомлений вигляд, мабуть, ви прийшли здалеку?

– Хто, я? – відповів Ренцо.– Я прийшов із Лекко.

– З Лекко? То ви й самі з Лекко?

– З Лекко, тобто з його околу.

– Бідний юнак! Скільки я міг зрозуміти з вашої промови, вас там, напевно, тяжко скривдили?

– Ой, чоловіче добрий! Адже мені довелося говорити натяками, щоб не проговоритися привселюдно про свої справи; але годі про це... Колись усе стане відомо... А онде, здається, й вивіска шинку; але мені щось не хочеться йти далі.

– Та ні, ходімо, куди я вам сказав, це недалеко,—відказав проводир,– а тут вам буде не зовсім добре.

– Та нічого,– відповів юнак,– я ж не панич, звиклий до розкошів, мені б добре попоїсти, вкластися на солом'яник – оце й усе. Швидше б знайти те й те. До зустрічі! – і він штовхнув перекошені двері, над якими висіла вивіска з зображенням місяця вповні.

– Гаразд, зайдімо сюди, коли ви так зволите,– мовив незнайомець і пішов за ним.

– Навіщо ж вам іще клопотатися,– відказав Ренцо.– А втім,– докинув він,– випийте зі мною склянку вина – мені буде дуже приємно.

– Охоче приймаю ваше запрошення,– відповів той.

Як людина, знайома з місцевими порядками, він перетнув попереду Ренцо невеличкий дворик до входу на кухню, підняв клямку й, відчинивши двері, зайшов туди зі своїм супутником. Два ручні ліхтарі на прив'язаних до сволока жердинах тьмяно освітлювали приміщення. Чимало всякого люду, зайнятого хто чим, сиділо на лавах пообабіч довгого вузького столу, який займав майже півкімнати; подекуди стіл був накритий скатертинами й заставлений стравами, подекуди на ньому йшла гра; відвідувачі здавали й відкривали карти, кидали й збирали гральні кості, і всюди видніли винні пляшки та склянки. Мелькали, ходячи з рук у руки, берлінги, реали [91]91
  Реал – іспанська срібна монета.


[Закрыть]та парпальйоли, які, коли б уміли говорити, то розповіли б приблизно таке: сьогодні вранці лежали ми в чашці в одного пекаря або в кишені якого-небудь свідка безпорядків, котрий, охоплений бажанням подивитися, як ідуть громадські справи, перестав стежити за своїми особистими справами.

Шум стояв неймовірний. Молодий хлопець, геть упрівши, мотався туди й сюди, обслуговуючи гравців і тих, хто вечеряв. Хазяїн, сидячи на ослінчику під ковпаком вогнища, був нібито зайнятий тим, що виводив щипцями в попелі й тут же стирав якісь фігури; насправді ж він уважно стежив за всім, що відбувалося довкола. Коли брязнула клямка, він підвівся й пішов назустріч новоприбулим. Забачивши проводиря, він сказав собі: «От клятий! І чого ти завжди плутаєшся під ногами, коли тебе найменше хочеться бачити!» Швидко окинувши поглядом Ренцо, він промимрив: «Тебе я не знаю, але якщо ти прийшов із таким мисливцем, то, видно, ти або собака, або заєць: після двох слів усе стане ясно». Однак ці міркування аніскільки не відбились на хазяїновому обличчі: воно залишилося незворушним, ніби портрет,– досить повне, лиснюче, з густою рудуватою борідкою й невеличкими зіркими очицями.

– Чого хочуть синьйори? – голосно спитав він.

– Насамперед пляшку гарного вина,– сказав Ренцо,– а потім чогось і закусити.

Мовивши це, він важко опустився на лаву з самого краю столу й голосно крякнув, ніби кажучи: «Добре посидіти, коли так довго довелося пробути на ногах та все в клопотах». Нараз Ренцо згадав лаву й стіл у будинку, де він востаннє сидів з Лючією й Аньєзе, важко зітхнув. Мотнувши головою, ніби намагаючись відігнати ці сумні думки, він побачив хазяїна, що ніс вино. Незнайомець сів навпроти Ренцо, який відразу влив йому вина, мовивши:

– Промочіть горло.

Наповнивши свою склянку, Ренцо вихилив її за один дух.

– А що ви дасте мені попоїсти? – спитав він у хазяїна.

– Є в мене тушковане м'ясо, якщо зволите,– відповів той.

– Чудово, несіть сюди тушковане м'ясо.

– Хвилиночку,– відповів хазяїн і, підкликавши служника, загадав йому: – Накрийте стіл для цього гостя,– а сам попрямував до вогнища.– Тільки ось що,– докинув він, звертаючись до Ренцо,– хліба в мене сьогодні немає.

– Щодо хліба,– відповів Ренцо, голосно засміявшись,– то про нього потурбувалося саме провидіння.

І, діставши третій – останній – буханець, з підібраних ним біля підніжжя хреста Сан-Діоніджі, він підняв його догори, мовивши:

– Осьде цей хліб божий!

Багато хто, зачувши вигук, повернув голову, а один, побачивши високо піднятий трофей, крикнув:

– Хай живе дешевий хліб!

– Атож, дешевий,– підтвердив Ренцо,– gratis et amore [92]92
  Безкоштовно і полюбовно ( латин.).


[Закрыть].

– Тим краще!

– Але мені не хотілось би, щоб синьйори подумали про мене погано,– тут же докинув Ренцо.– Не те щоб я його, як ото кажуть, поцупив. Він валявся на землі, і, якби мені трапився його власник, я готовий заплатити.

– Молодець, молодець! – іще дужче загиготіли довкола: нікому й на думку не спадало сприйняти ці слова серйозно.

– Може, вони думають, що я жартую? Але це насправді так,– сказав Ренцо своєму проводиреві й, покрутивши хліб у руці, додав: – Бачите, що з нього зробили,– коржа; але ж народу була тьма-тьмуща! Якщо в цю тисняву потрапили ті, в кого кості ніжніші, то їм, треба гадати, добре дісталося.– І, куснувши разів три-чотири, він швидко запив хліб другою склянкою вина.

– Щось цей хліб сам не лізе в горлянку. Школи ще в мене не було так сухо в роті. Багато довелося кричати.

– Приготуйте цьому молодому чоловікові хорошу постіль,– сказав проводир,– він збирається тут переночувати.

– То ви хочете тут ночувати? – спитав хазяїн у Ренцо, підходячи до столу.

– Певна річ,– відповів юнак,– постіль – без витребеньок; аби тільки простирадла випрані, бо я, дарма що бідак, звик до чистоти.

– Про це вже не турбуйтеся! – сказав хазяїн і підійшов до стойки в кутку на кухні. Звідти він повернувся з чорнильницею й аркушем білого паперу в одній руці й з пером – у другій.

– Що це значить? – вигукнув Ренцо, ковтаючи шматок тушкованого м'яса, принесеного служником, потім, здивовано всміхаючись, докинув: – То це що – свіжовипрані простирадла?

Хазяїн мовчки поставив на стіл чорнильницю, розстелив папір і, спершись на стіл правим ліктем, тримаючи перо в руці, звів очі на Ренцо:

– Будьте такі ласкаві сказати мені ваше ім'я, прізвище та звідки ви родом.

– Що таке? – мовив Ренцо.– Яке відношення має все це до постелі?

– Я виконую свій обов'язок,– відповів хазяїн, дивлячись в обличчя проводиреві,– ми повинні давати відомості про кожного нового постояльця, а саме: ім'я та прізвище, звідки родом, у якій справі прибув, чи має при собі зброю, як довго збирається пробути в місті. Так написано в указі.

Перш ніж відповісти, Ренцо спорожнив склянку – це була вже третя. А далі, боюся, нам їх не перелічити. Потім сказав:

– Ага! У вас указ. А я, може, хороший правовик і чудово тямлю в указах.

– Я кажу серйозно,– вів далі хазяїн, знай поглядаючи на мовчазного супутника Ренцо, й знову пішов до стойки. Він дістав з шухляди великий аркуш – повний текст указу – й розіклав перед Ренцо.

– А-а, то ось він! – вигукнув юнак, піднявши повну склянку й вихиливши її за один дух, а пальцем показуючи на указ перед собою.– Ось він, цей чудовий аркуш із требника. Я дуже радий знов бачити його. Мені цей герб знайомий; я знаю, що означає оця особа єретика з мотузкою на шиї (в ті часи в заголовку указів поміщався герб губернатора, а в гербі дона Гонсало Фернандеса ді Кордова чітко вирізнявся маврітанський цар, прив'язаний ланцюгом за шию). Ця особа промовляє: «Наказує, хто може, й слухається, хто хоче». Коли ця особа відправить на каторгу синьйора дона... ет, гаразд, я вже знаю кого... і, як говориться в другому аркуші з требника, до пари цьому,– коли ця особа зробить так, щоб чесний хлопець міг одружитися з чесною дівчиною, яка згодна піти за нього, тоді я скажу своє ім'я цій особі і навіть поцілую її на додачу. У мене можуть бути вагомі підстави не називати свого ймення. Ач, чого захотіли! Ну, а якщо якийсь негідник, який має в своєму розпорядженні цілу ватагу таких самих негідників,– бо ж якби він був сам...– тут він скінчив свою фразу виразним жестом,– якби цей негідник захотів дізнатися, де я, щоб зробити мені якусь капость,– то я питаю, чи ворухнула б ця особа бодай пальцем, щоб допомогти мені? Я, бачте, повинен давати відомості про себе! Оце так новина! Припустімо, я прийшов до Мілана сповідатися і бажаю, щоб мене сповідав чернець-капуцин, якщо вже на те пішло, а не хазяїн шинку.

Хазяїн мовчав і не зводив очей з проводиря, який аж ніяк себе не виявляв. Ренцо – доводиться з жалем відзначити це – вихилив іще склянку й провадив далі:

– Я тобі наведу таку підставу, любий мій хазяїне, яка переконає тебе. Якщо укази, які промовляють розумно, на користь добрих християн, не мають сили, то тим більше не повинні мати сили ті, які промовляють дурниці. Отож кинь ти всі оці підступи й принеси мені натомість іще одну пляшечку, бо ця вже порожня.– Кажучи це, він легенько постукав по ній кісточками пальців і додав: – Чуєш, хазяїне, чуєш, як вона бряжчить?

І цього разу Ренцо потроху привернув до себе увагу присутніх, і знов аудиторія схвалила його.

– Що ж мені робити? – сказав хазяїн, дивлячись на незнайомця.

– Годі, чого ти! – закричав багато хто з компанії.– Хлопець каже слушно, це все самі тільки утиски, пастки, тяганина, тепер же закон інший, новий закон.

Серед цих криків незнайомець, з докором поглянувши на хазяїна, сказав:

– Дайте йому вибалакатись, не зчиняйте скандалу.

– Я виконав свій обов'язок,– мовив хазяїн уголос, а подумки: «Тепер до мене годі прискіпатися». Потім забрав папір, перо, чорнильницю, указ і порожню пляшку, щоб передати її служникові.

– Принеси лишень того самого винця,– сказав Ренцо.– На мою думку, воно цілком пристойне, ми його вкладемо разом з першим і не станемо питати ім'я, прізвище, якого походження, та в яких справах, та чи надовго сюди...

– Того самого,– наказав хазяїн служникові, віддав йому пляшку й знов умостився біля вогнища. «То, виходить, заєць! – думав він, знову виводячи візерунки на попелі.– І в які руки потрапив! Осел! Коли хочеш топитися, топись! Але хазяїнові «Місяця вповні» нема чого розплачуватися за твої дурощі».

Ренцо подякував проводиреві та іншим, що стали на його бік.

– Дорогі друзі,– сказав він,– тепер я справді бачу, що чесні люди простягають один одному руки й підтримують своїх.

А тоді, піднявши праву руку високо над столом і знов прибравши постави проповідника, він вигукнув:

– Зверніть увагу, що всі правителі світу цього всюди лізуть із папером, пером та чорнильницею. Вічно ці кляті пера в руках! Яка ж бо велика пристрасть у цих панів діяти пером!

– Агей, добрий чоловіче з села! Бажаєте знати, яка тут причина? – спитав сміючись один із гравців, що саме вигравав.

– Цікаво! Послухаємо...– відповів Ренцо.

– А причина ось яка,– відповів той,– це якраз усе ті пани, що жеруть гусей. Але ж пера залишаються, і цих пер стільки, аж подіти нема куди.

Всі зареготали, крім його партнера, який програвав.

– Ти ба,– зауважив Ренцо,– таж він поет! Бачу, що й тут є поети; на них тепер скрізь великий урожай. Я теж маю трохи цього хисту й часом кажу потішні речі... але тільки коли справи йдуть гаразд.

Щоб зрозуміти цей смішний жарт Ренцо, треба знати, що в міланського простолюду слово «поети» не викликає, як у всіх освічених людей, уявлення про вище обдаровання, про жителя Пінду [93]93
  Пінд – гірський кряж у Греції, де, за міфологією, жили богині мистецтв – музи, яких очолював бог сонця і покровитель мистецтв Аполлон.


[Закрыть], про вихованця муз; для них поет – це не такий, як усі, а дивакуватий чоловік, дотепник, що в своїй мові та вчинках скорше потішний, аніж розважливий. Оцей невдаха поет з простолюду дуже свавільно послуговується словами й подеколи називає ними зовсім не ті речі. Бо ж інакше скажіть мені, що є спільне між поетом і диваком?

– А от справжню причину скажу вам я,– докинув Ренцо.– Річ, бачте, в тім, що те перо – в їхніх руках, тому слова, сказані ними самими, вилітають і щезають, а до слів, які скаже горопаха, уважно прислухаються, мерщій ловлять і оцим-таки пером закріплюють на папері, щоб потім у свій час і в належному місці скористатися з них. Мають вони про запас і інші хитрощі, коли хочуть залякати горопаху, який освіти не дістав, але має трошки ось тут... та ви розумієте, про що я кажу...– І Ренцо, щоб його зрозуміли, багатозначно постукав себе по лобі вказівним пальцем.– Отож, коли вони помічають, що чоловік починає розбиратися в плутанині, то відразу підкидають якесь слівце латиною, щоб збити його з пантелику й щоб він відразу загубив ниточку. Досить! Час би вже викинути латину з ужитку! Досі поки що все зроблено,– послуговуючись мовою простолюду,– без паперу, пера та чорнила, а завтра, коли народ зуміє впоратися з усім, буде зроблено ще більше,– і нікого й пальцем не зачеплять. І все буде згідно з законом.

Тим часом декотрі з компанії знов почали грати, дехто допався до їжі, інші кричали; люди виходили й заходили. Хазяїн пильно стежив за всіма. А втім, усе це не має ніякого стосунку до нашої історії. Незнайомий проводир усе ще сидів за столом; у нього ніби й не було тут жодних справ, однак він не хотів іти, не поговоривши з Ренцо віч-на-віч. Звернувшись до юнака, він знов завів розмову про хліб і після кількох фраз, подібних до тих, що були у всіх на устах, почав викладати свій власний проект.

– Ото коли б я порядкував усім, то знайшов би спосіб, як улаштувати справи справедливо.

– А що б же ви зробили? – спитав Ренцо, вп'явшися в нього очима, що блищали дужче, ніж звичайно, й навіть розкривши рота, щоб слухати уважніше.

– Що б я зробив? – перепитав той.– Я зробив би так, щоб хліба вистачило всім – і бідним, і багатим.

– Ага! Оце добре! – мовив Ренцо.

– Послухайте. Я зробив би ось як: встановив би правильну мету, доступну для всіх. А потім став би розподіляти хліб за кількістю їдців. Бо ж є такі зажерливі та жадібні, що ладні все загарбати собі,– отож вони все й розхапують. А бідним людям хліба не вистачає. Отже, хліб треба розподіляти. Як же це зробити? А ось як: кожній родині видати картку, записати там число їдців, щоб з нею ходили до пекаря по хліб. Скажімо, мені повинні видати таку картку: Амброджо Фузелла, за фахом шпажний майстер, з дружиною й чотирма дітьми,– всі досить дорослі, коли вже їдять хліб (а це дуже важливо!),– видавати стільки-то хліба, платити стільки-то сольдо. Але щоб усе було справедливо – завжди за числом їдців. Вам, скажімо, мали б видати таку картку..., Як вас звуть?

– Лоренцо Трамальїно,– відповів Ренцо: захопившись проектом, він не звернув уваги на те, що останній було побудовано якраз на папері, пері та чорнилі і що для його здійснення треба насамперед переписати геть усіх.

– Чудово,– сказав незнайомець,– а у вас є жінка й діти?

– Та я був збирався... дітей немає... і ще рано, а от жінка... звісно, якби все в світі йшло як належить... .

– А-а, то ви одинак! Отже, потерпіть, вам раціон менший.

– Це справедливо; але якщо скоро, як я сподіваюсь, з божою поміччю... Ну, гаразд. А якщо в мене з'явиться дружина?

– Тоді картка обмінюється, і раціон збільшується. Як я вже вам сказав, завжди – за кількістю їдців,– вирік незнайомець, підводячись.

– Оце було б гарно,– вигукнув Ренцо і, стукаючи кулаком по столу, провадив далі: – І чом же вони не видадуть такого закону?

– А хто їх знає? Поки що побажаю вам на добраніч. Я піду. Дружина та діти вже ждуть не діждуться мене.

– Іще ковток, іще ковточок,– закричав Ренцо, похапцем наповнюючи склянку співтрапезника. Жваво підскочивши, він учепився йому за полу куртки й сильно потяг донизу, намагаючись усадовити на місце.– Іще ковточок, не кривдіть мене.

Але той, смикнувшись, вивільнився і, надавши Ренцо змогу висловлювати плутані прохання та докори і повторивши: «На добраніч»,– вийшов з шинку. Незнайомець був уже на вулиці, а Ренцо й далі припрохував його. Потім з розгону сів на лаву, втупився в щойно налиту склянку і, побачивши служника, який проходив мимо, зробив йому знак зупинитися, ніби бажаючи сказати йому щось дуже важливе. Вказав на склянку й повільним, урочистим тоном, якось по-особливому карбуючи слова, мовив:

– Я налив вина цьому хорошому чоловікові,– бачити, як справжній друг, аж по вінця,– але він не захотів випити його. Дивні часом бувають у людей фантазії! Я тут не винний і зробив це, можна сказати, від щирого серця. Та якщо вже справу зроблено, то не пропадати ж добру,– мовивши це, він узяв склянку й вихилив її за один дух.

– Я вас зрозумів,– сказав служник, ідучи геть.

– А-а, то й ви зрозуміли,– жваво мовив Ренцо,– отже, все правильно. Якщо докази ґрунтовні...

Далі буде потрібна вся наша любов до істини, щоб правдиво продовжувати розповідь, яка робить так мало честі такій важливій, ба навіть, можна сказати, головній дійовій особі нашої історії. Однак та сама безсторонність змушує нас воднораз попередити читача, що такий випадок стався з нашим героєм уперше. Брак звички до пиятик і був значною мірою причиною того, що вже перша стала для Ренцо такою фатальною. Ті кілька склянок, які він спочатку вихилив, усупереч своєму звичаєві, одну за другою,– почасти через дошкульну спрагу, а почасти через деяке душевне хвилювання, яке змусило його втратити всяке чуття міри,– одразу вдарили йому в голову. А справжній питець відчув би при цьому, що лише трохи вгамував спрагу. З цього приводу наш анонім робить одне зауваження, яке ми повторимо, і «хто має вуха, нехай слухає». «Хороші та помірковані звички,– каже він,– мають, між іншим, і ту перевагу, що чим дужче вони вкорінилися в людині, тим швидше вона, трохи відступивши від них, похоплюється й намагається чимскоріш повернутися до них; і навіть помилка для неї – тільки наука».

Хоч хай там як, а коли хміль ударив Ренцо в голову, вино й слова так і полилися, вино – в нього, а слова – з нього, без усякої міри й пуття, тож на той час, коли ми його покинули, він уже анічогісінько не тямив. Юнака брало бажання поговорити, а слухачів або ж принаймні людей, яких можна було сприйняти за таких, не бракувало. Якийсь час слова вилітали з нього самі по собі й розташовувались у належному порядку. Але далі необхідність закінчувати фрази зробилася для Ренцо вкрай важкою. Думки, постаючи перед його свідомістю живими й чіткими, раптом затуманювались і починали зслизати, виявлялися не тими, що потрібно. В отакі важкі хвилини він, через один із тих несправжніх інстинктів, які в подібних випадках остаточно доводять людей до згуби, вдавався, до злощасної пляшки. Та як за цих обставин могла допомогти йому пляшка, зрозуміє всякий, хто має бодай краплю здорового глузду.

Ми наведемо лише невелику частину того, що він сказав цього нещасливого вечора. Набагато більшу кількість слів ми пропускаємо: вони б дуже різали вухо, бувши позбавлені не тільки глузду, але навіть видимості його – умови, потрібної для всякої друкованої книжки.

– Ой хазяїне, хазяїне! – говорив Ренцо, супроводжуючи хазяїна поглядом, коли той ходив круг столу або ж умощувався біля вогнища. Часом юнак шукав його очима там, де того й зовсім не було, і знай говорив, не звертаючи уваги на галасливу компанію.—Хазяїн ти, хазяїн! Я аж ніяк не можу примиритися з тим, що ти випитував ім'я, прізвище, роботу... Та ще й у такого хлопця, як я! Ти вчинив погано. Яке задоволення, який глузд, яке бажання... описати на папері горопаху? Правильно я говорю, синьйори? Адже хазяї також повинні триматися за хороших хлопців... Послухай-но, послухай... хазяїне... хочу тебе про щось спитати... просто так. Що? Вони сміються? Я, звичайно, трохи напідпитку... але мої слова слушні. Ти мені тільки скажи, завдяки кому й чому процвітає твоє діло? Дякуючи бідним хлоп'ятам, еге? Правду я кажу? Ти тільки послухай, хіба оті синьйори, що списують папір, бодай коли-небудь заходять до тебе хильнути чарчину?

– То все народ, що п'є воду, – зауважив сусід Ренцо.

– Вони хочуть бути тверезими,– докинув другий,– щоб краще брехати.

– Ага! – вигукнув Ренцо.– Ось тепер заговорив і поет! А зараз послухайте, що я скажу. Так от, хазяїне, відповідай мені: чи Феррер,– а він, мабуть, кращий за інших,– чи ж він заходив коли-небудь випити, залишити тут грошенята? Або ж оцей пес і лиходій, дон... Мовчу, бо я при своєму розумі і навіть зовсім... Феррер і падре Кр... чудово їх знаю, обидва благородні люди; тільки ж благородних людей так мало. Старі гірші за молодих, а молоді... ще гірші від старих. Ох, і радий же я, що обійшлося без крові. Боронь боже, нехай цим займається кат. Хліб – оце так! Чимало штурханів я дістав... але в боргу не залишився. Дорогу! Достаток! Хай живе! І все ж навіть Феррер... час від часу латинське слівце і вставить... сіес бараос тріполорум... [94]94
  Безглуздий набір слів, який формально копіюй найбільш уживані словосполучення латинської мови.


[Закрыть]От клята звичка! Хай живе! Правосуддя! Хліба! Осьде справжні слова!.. А тим панам треба було б там бути... коли лупав цей клятий... бов-бов-бов, і потім знову й знову... бов-бов-бов. Отоді б не довелося втікати, ні! Затримати б його там, оцього синьйора курато. Я вже знаю, про кого кажу!

Мовивши це, він похилив голову і якийсь час був поглинутий якоюсь думкою; потім тяжко зітхнув, підвів обличчя; очі в нього блищали й були вологі. В них горіла така дика лють, що, певне, моторошно зробилося б тому, хто став її причиною,– варто було цієї миті лише глянути на Ренцо. Та грубих людей довкола вже починало розважати пристрасне й недоладне красномовство юнака, тому вони стали ще більше потішатися з його засмученого вигляду. Найближчі сусіди кивали іншим: «Подивіться лишень!» І всі поверталися до нього, аж він врешті зробився мішенню для загальних насмішок. Не можна стверджувати, щоб усі були при ясному розумі і в своєму звичайному стані; проте, правду кажучи, ніхто не впився так, як бідолаха Ренцо; та й до того ж він був із села. Отож вони й узялися за нього гуртом, – хто став роздражнювати юнака грубими й дурними запитаннями, а хто, навпаки, знущальною чемністю. Ренцо то вдавав, що ображається, то обертав усе на жарт, залишаючи поза увагою ці випади, говорив про щось зовсім інше, питав і відповідав щось і все це плутано й не до речі. На щастя, в цьому напівмаренні він усе ж дотримувався якоїсь обережності і не називав імен, тож не вимовив навіть того, яке мало особливо глибоко засісти в його пам'яті. Було б дуже прикро, коли б це ім'я, що до нього і ми почуваємо деяку любов і повагу, та почали тріпати в цьому шинку, і воно стало б іграшкою для злих язиків.