Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 46 страниц)

Розділ двадцять другий

Незабаром браві повернувся й повідомив, що напередодні кардинал Федеріго Борромео, архієпископ міланський, прибув до *** і пробуде там цілий день; що звістка про його прибуття поширилась по всьому околу того ж таки вечора, й усім захотілося піти подивитися на цього чоловіка, а дзвонять не стільки щоб сповістити населення, як з радості. Зоставшися на самоті, синьйор у глибокій задумі й далі дивився на долину.

«Через одного чоловіка! Усі радіють, усі поспішають, аби побачити одного чоловіка! Та, мабуть, у кожного є щось таке, що не дає йому спокою! Але ні в кого, ні в кого немає такого, як у мене; ніхто, певно не провів такої ночі, як я! Тільки ж чим цей чоловік зумів викликати загальну радість? Ну, кине кілька сольдо навмання... Але ж не всі побіжать за цією подачкою? Ну, благословить когось, мовить якесь слово... О, якби в нього знайшлись утішливі слова й для мене! Якби ж то! А чому б і мені не піти? Чому? Піду, піду неодмінно. Я хочу поговорити з ним – віч-на-віч. Що ж я йому скажу? Ну, те, що... Побачимо, що скаже мені цей чоловік». Він прийняв рішення в якомусь хаосі почуттів, квапливо скінчив одягатися, надягши куртку, яка своїм кроєм нагадувала військовий одяг, узяв кинутий на ліжко маленький пістолет і почепив до пояса з одного боку, а з другого – другий пістолет, зірвавши його зі стіни; потім заткнув за пояс свій кинджал; зняв – так само зі стіни – карабін, такий же знаменитий, як і його хазяїн, і повісив через плече, взяв капелюха, вийшов з кімнати й попрямував відразу туди, де залишив Лючію. Поставив карабін зовні, в кутку біля дверей, постукав і щось сказав, щоб дати знати про себе. Стара одним стрибком зіскочила з ліжка, кинулася відчиняти. Синьйор зайшов і, обвівши поглядом кімнату, побачив непорушну Лючію, яка забилася в свій куток.

– Спить? – пошепки спитав він стару.– Спить отам? То це ти так виконуєш мої накази, стара відьмо?

– Та я вже всяк старалася,– відповіла стара,– але вона нізащо не захотіла ні попоїсти, ні зрушити з місця...

– То нехай спить собі спокійно; дивись не розбуди її; а коли вона прокинеться... Марта буде в сусідній кімнаті, і, якщо дівчині щось буде потрібно, ти покличеш її. Коли вона прокинеться, скажеш, що я... що господар, мовляв, пішов ненадовго, незабаром повернеться й... зробить усе, що вона захоче.

Стара зовсім остовпіла й подумала собі: «Чи вона, бува, не принцеса якась?»

Синьйор вийшов, узяв карабін, звелів Марті дожидати в передпокої, наказав першому стрічному браві стати на варті й не дозволяти нікому, крім Марти, навіть ногою ступити до цієї кімнати, потім вийшов із замку й швидкою ходою став спускатися в долину.

В рукописі не сказано про те, як далеко було від замку до села, де спинився кардинал, але, судячи з усього перебігу подій, про які ми маємо розповісти, ця відстань була не більша за ту, яку долають протягом тривалої прогулянки. Певна річ, такий висновок стосується лише жителів долини, а не людей з віддаленіших місць, бо зі спогадів сучасників нам відомо, що народ натовпами сходився миль за двадцять, а то й більше, щоб подивитися на Федеріго.

Браві, що траплялися назустріч Безіменному по його дорозі вниз з гори, поштиво спинялися, коли синьйор проходив мимо, й чекали, може, він дасть які-небудь накази або візьме їх із собою на якийсь зухвалий набіг; вони не розуміли, що означало його поводження та погляди, які він кидав на них у відповідь на їхні уклони.

Коли Безіменний опинився на великій дорозі, перехожі дивувались найбільше з того, що бачили його без звичайного супроводу. Втім, кожен шанобливо скидав капелюха й відступався, даючи йому стільки дороги, що, либонь, вистачило б для цілого почту. Діставшися до села, Безіменний опинився перед величезною юрбою; але його ім'я швидко передалося з уст в уста, і юрба розступилася. Підійшовши до першого стрічного, він спитав, де кардинал. «У будинку курато»,– уклонившись, відповів той і показав, де саме.

Синьйор попрямував туди, зайшов у дворик – там зібралося багато священиків, які з подивом і підозрою розглядали новоприбулого. Просто перед собою він побачив розчинені навстіж двері до невеликої приймальні, де також товпились священики. Він зняв з плеча карабін і прихилив до стіни в кутку дворика, потім зайшов до приймальні; і тут те саме: переморгування, перешіптування, кілька разів промовлено його ім'я, а тоді – глибока мовчанка. Звернувшись до якогось священика, він спитав, де кардинал, додавши, що йому хотілося б побесідувати з ним.

– Я тут людина стороння, – відповів той і, роззирнувшись довкола, покликав капелана-хрестоносця, який саме перешіптувався зі своїм співрозмовником у кутку приймальні: «Він? Отой знаменитий? Чого йому тут треба? Якомога далі від нього!» Проте капеланові довелося підійти на поклик, що голосно пролунав серед запалої мовчанки. Він уклонився Безіменному, вислухав його і, з неспокійною цікавістю звівши очі на це обличчя, відразу потупив їх. Помовчавши хвилинку, він сказав, або ж, скорше, промимрив:

– Не знаю вже, як найсвітліший монсиньйор... чи вільний від справ... як почуває себе... чи зможе... З вашого дозволу, я піду довідаюсь.

І, згнітивши серце, він пішов виконувати доручення до сусідньої кімнати, де перебував кардинал.

В цьому місці нашої розповіді ми не можемо не затриматися на якийсь час, мов той подорожній, стомлений і змучений довгою мандрівкою через безплідну й суху пустелю, котрому раптом захотілося спинитися ненадовго в затінку розкішного дерева, на траві, біля струмочка з джерельною водою. Ми зустрічаємося тут з людиною, пам'ять про яку, виринаючи в нашій свідомості, щоразу викликає в душі благоговійну пошану й радісне розчулення. Ці почуття найбільше виявляються саме тепер, після стількох скорботних образів, після споглядання таких численних і згубних мінливостей долі! Цій людині ми безумовно повинні присвятити кілька рядків. А хто не має бажання їх читати, але все ж хоче знати, як розгорнуться подальші події нашої історії, той хай відразу переходить до наступного розділу.

Федеріго Борромео, народившись 1564 року, належав до тих рідкісних людей, що всі свої незвичайні здібності, свій величезний статок, усі переваги свого привілейованого становища, все своє невичерпне завзяття віддають на пошуки добра і на служіння йому. Його життя схоже на джерело, яке, б'ючи чистим із скелі, ніколи не застоюється й не каламутніє під час довгого шляху через різні землі й таким самим чистим впадає в річку.

Оточений достатком і пишнотою, він іще з дитинства прислухався до слів самозречення й покори, до тих повчань про марність мирських утіх, про гріховність гордині, про істинну гідність та про істинне благо, які, незалежно від того, чи зустрічають вони відгук у серцях, чи ні, незмінно передаються від покоління до покоління в найпростіших заповітах віри. Він прислухався, повторюю, до цих повчань з усією серйозністю, оцінив їх, визнав непогрішними й сприйняв їх. Він зрозумів, що, отже, не можуть бути істинними інші, протилежні слова й інші вислови, які так само передаються від покоління до покоління з тією ж певністю й часом тими ж устами; і він поставив собі за мету керуватися в своєму поводженні й способі мислення отими, які вважав самою істиною. Певний того, що життя повинне бути не ярмом для багатьох і святом для декотрих, а однаковим для всіх – служінням ближньому, за яке кожному доведеться звітуватися, він іще з дитячих років почав замислюватись над тим, як би зробити своє життя корисним і праведним.

У 1580 році він висловив тверде рішення віддати себе служінню церкві й прийняв посвяченням рук свого двоюрідного брата Карло, котрий уже в той час вважався в народі святим. Невдовзі після цього Федеріго вступив до колегії, яку заснував у Павії Карло Борромео і яка й досі зветься іменем його роду. Там, ревно віддаючись усім приписаним заняттям, він доброхіть узяв на себе ще два: навчання основ християнського вчення найбільш темних, відсталих людей і відвідини, втішання, догляд хворих і турбота про них. Завдяки своєму авторитету, який він здобув серед товаришів, він залучав їх собі на поміч у цій благородній справі. І в кожному корисному й чесному починанні він завжди був на першому місці, і навіть якби він посідав найнезначніше громадське становище, то ця першість була б йому забезпечена, дякуючи його особистим якостям. А всяких інших переваг, пов'язаних з його високим становищем, він не тільки ніколи не шукав, але й, навпаки, ухилявся від них усіма способами. Його стіл був скорше бідний, ніж простий, і одежу він носив скорше бідну, ніж просту. З цим і узгоджувалися весь спосіб його життя і його поводження. Він ніколи й не думав змінити їх, хоч би скільки кричали й скаржилися його родичі, вважаючи, що цим він принижує гідність свого дому.

Другу боротьбу йому довелось провадити зі своїми наставниками, які часом крадькома й ніби ненароком намагалися оточити Федеріго такими побутовими речами, панська розкіш яких вирізнила б його з-посеред інших вельмож і дозволила б йому виступати в ролі місцевого володаря. Чи то вони сподівались врешті здобути цим його прихильність; чи то їх спонукало до цього рабське схиляння, прагнення купатися в блиску чужої пишноти; чи то вони належали до тих обережних людей, які боязко цураються як чесноти, так і пороку, вічно проповідують, що довершеність – у золотій середині, і керуються цим усе своє життя, вважаючи себе щасливими. Федеріго замолоду не тільки не піддавався таким спокусам, але й, навпаки, ганив тих людей, що не гребували ними.

Зрозуміла річ, не доводиться дивувати тому, що за життя кардинала Карло, який був старший на двадцять шість років, Федеріго (дитиною, а згодом і підлітком) прагнув наслідувати поводження й спосіб думання свого наставника. На нього справляла величезний вплив ця статечна, велична особа, що була живим втіленням святості й підтверджувала це своїми діяннями, особа, перед чиїм авторитетом, коли б тільки це стало потрібно, в будь-яку мить шанобливо схилились би всі довкола – хоч би хто й скільки їх було. Проте заслуговує уваги те, що й після смерті кардинала ніхто не міг би подумати, що Федеріго, якому в той час було двадцять років, потребує керівника й порадника. Чимраз гучніша слава про його розум, ученість і побожність, а також зв'язки з багатьма впливовими кардиналами, престиж його родини, саме ім'я, з яким, дякуючи кардиналові Карло, звикли пов'язувати щось святе й велике,– все те, що повинне, й усе те, що може привести чоловіка до високого духовного служіння, пророчило йому успіх на цій ниві. Але, усім серцем повний того, чого не стане заперечувати жодний істинний християнин, а саме: що єдиним виправданням для піднесення чоловіка над іншими людьми може бути тільки служіння їм,– він страшився високих чинів і намагався ухилятися від них. Не тому, певна річ, що він уникав служити ближньому,– адже рідко чиє життя було так присвячене цьому, як його,– а через те, що не вважав себе ані таким гідним, ані таким здібним, щоб посісти який-небудь високий і відповідальний пост. Тим-то, коли в 1595 році папа Климент VIII запропонував йому архієпископство в Мілані, Федеріго був украй збентежений і без жодних вагань відмовився. Пізніше він поступився тільки перед настійливим повелінням папи.

Ось такі достойні вчинки – гай-гай! Декому вони можуть виявитися не під силу, та й усілякі лицеміри без великого розумового напруження можуть скористатися з них, так само як і зубоскали завжди знайдуть привід мимохідь висміяти їх. Але хіба вони від цього перестають бути істинним вираженням чесноти й мудрості? Життя – істина для слів, а слова, описуючи ці почуття, навіть якби вони сходили з уст усіх наклепників і насмішників світу, завжди залишаться прекрасними, коли їм передує життя, повне безкорисливої самопожертви.

Ставши кардиналом, Федеріго встановив для себе тверде правило: використовувати особисто для себе лише таку частку свого багатства, часу та всього іншого взагалі, яка була конче потрібна. Він твердив, як і всі твердять, що церковні прибутки – надбання бідних; з подальшого видно, як він втілював це правило в життя.

Федеріго висловив бажання дізнатись, які витрати йдуть на нього самого й на його слуг; і коли йому сказали, що вони становлять шістсот скуді (в ті часи назву скуді мала монета, яка, зберігаючи ту саму вагу й назву, пізніше стала зватися цехіном), він дав розпорядження, щоб цю суму щорік перераховували з його особистих коштів до кардинальської скарбниці, вважаючи, що йому, з таким величезним статком, негоже жити на церковні прибутки. Він був такий ощадливий і скупий стосовно себе самого, що уникав міняти одежу, не зносивши її до останку,– і все ж, як це відзначено письменниками, його сучасниками, він поєднував простоту з прискіпливою охайністю: дві риси, вкрай визначні в той неохайний і пишний вік. Так само, щоб нічого не пропадало із залишків його вбогого столу, він віддавав їх притулку для бідних,– за його розпорядженням, хтось звідти приходив щодня до трапезної й забирав усе, що залишалося. Такі турботи, певне, можуть викликати уявлення про якусь нікчемну, скупу й дражливу чесноту, про розум, який геть погруз у дріб'язкових речах і не здатний до високих задумів, коли б не було Амброзіани [113]113
  Амброзіана – знаменита міланська бібліотека, що носить ім'я св. Амброджо (Амвросія), якого вважали заступником міста.


[Закрыть]– бібліотеки, яку Федеріго задумав з таким сміливим розмахом і вибудував від самісінького підмурка з величезними витратами. Щоб збагатити її книжками та рукописами, він (принісши як дарунок усе, що встиг доти зібрати сам з таким великим старанням і видатками) вибрав вісім дуже вчених і здібних людей, яких тільки зміг знайти, й вирядив їх купувати книжки по Італії, Франції, Іспанії, Німеччині, Фландрії, Лівану та Єрусалиму.

В такий спосіб йому вдалося зібрати близько тридцяти тисяч друкованих книг і чотирнадцять тисяч рукописів. При бібліотеці він заснував колегії вчених (усього дев'ять) і утримував їх на власні кошти до кінця свого життя; згодом, коли звичайних прибутків на це забракло, кількість колегій було скорочено до двох,– їхнім завданням стало вивчення різних наук: богослов'я, історії, словесності, церковних старожитностей, східних мов, причім кожний учений був зобов'язаний опублікувати роботу з тієї галузі, яку взявся вивчати. Сюди він долучив і колегію, яку пойменував «тримовною»,– для вивчення грецької, латинської та італійської мов; колегію для вихованців, котрі навчалися всіх цих предметів і мов, щоб згодом викладати їх; створив і друкарню для східних мов, тобто єврейської, халдейської, арабської, перської, вірменської; заснував галерею картин, галерею скульптури та школу трьох основних образотворчих мистецтв. Для останньої він уже міг знайти досвідчених учителів; що ж до всього іншого, то ми вже знаємо, якої праці коштувало йому зібрати книжки та рукописи; звичайно, важче було знайти шрифти для цих мов, у той час набагато менше поширених у Європі, ніж тепер, а ще важче – підібрати людей.

Досить сказати, що з дев'яти вчених восьмеро були молоді здібні вихованці семінарії,– з цього можна судити, якої невисокої думки він був про глибину знань загальновизнаних учених свого часу; з цим, звичайно, погодились і нащадки, геть забувши їх. В правилах, встановлених ним для користування й керування бібліотекою, відчувається постійна турбота про читачів, прекрасна не тільки сама по собі, але й з багатьох поглядів мудра та благородна, що далеко випереджала поняття та звичаї того часу. Так, бібліотекареві він приписував підтримувати зв'язки з найученішими людьми Європи, щоб діставати від них відомості про стан науки, про кращі друковані книжки з усіх галузей знань і купувати їх; він приписував також рекомендувати вченим книжки, про які вони ще не знають і які можуть виявитись для них корисними; він наказав, щоб усім – місцевим жителям та іноземцям – було надано всілякі вигоди й час для користування книжками, коли тільки у них виникне така потреба.

Така вказівка в наш час видасться всякому цілком природною, пов'язаною з самою ідеєю створення бібліотеки, але в ту добу було інакше. І в історії Амброзіани, написаної (в дусі того віку, витончено й чітко) таким собі П'єрпаоло Боскою, котрий завідував бібліотекою після смерті Федеріго, навмисне підкреслено як щось дуже, оригінальне, що в цій бібліотеці, створеній приватною особою майже цілком на власні кошти, книжки були виставлені для огляду публіки і видавались усякому, хто їх вимагав, причім читачам пропонували стільці, папір, пера та чорнило для необхідних нотаток; тим часом як по інших відомчих бібліотеках Італії книжки не тільки не виставлялись, але й були позамикані по шафах і діставалися звідти тільки для того, щоб швиденько погортати їх, та й то лише завдяки люб'язності бібліотекарів, а про вигоди читачів під час занять ніхто навіть і не думав. Тож поповнювати таку бібліотеку було однаково, що вилучати книжку з користування взагалі – на взірець одного із застарілих способів землеробства, які існували колись та й тепер нерідко трапляються і тільки виснажують грунт.

Не питайте, який вплив мало це дітище Борромео на загальну культуру. Найпростіше було б двома фразами показати, як це звичайно заведено, що вплив той був незвичайний або ж що його й зовсім не було; дошукуватися та пояснювати, наскільки це можливо, який він був насправді,– це, мабуть, дуже стомливо, нецікаво і недоречно. Але подумати тільки, яким же благородним, розумним, добромисним, яким невтомним поборником людського вдосконалення був той, хто задумав таку справу – задумав з таким розмахом і здійснив в умовах такого невігластва, такої відсталості, такої загальної ворожості до всякого культурного зачинання, здійснив серед різних пересудів, як-от: «А яке від цього пуття?», «Невже не можна подумати про щось інше?», «Ну й придумав!», «Цього ще бракувало!» та інших; а було цих пересудів, мабуть, набагато більше, ніж тих скуді, які він витратив на свій почин,– сто п'ять тисяч, здебільше його власних.

Щоб назвати цього чоловіка дуже щедрим добродійником, здається, немає потреби знати ще й про те, чи він роздавав гроші тим, хто безпосередньо відчував у них нужду; і, либонь, знайдуться люди, які подумають, що такі витрати – це найкраща й найкорисніша милостиня. Але для Федеріго поняття милостині, яку він вважав найпершим своїм обов'язком, було значно ширше, в цьому випадку, як в усіх інших, його вчинки не розходились з напрямом думок. Із багатьох своєрідних прикладів його добродійності, зібраних біографами, ми тут наведемо один, з якого стане видно, скільки мудрості й благородства зумів виявити Федеріго на цій ниві.

Дізнавшися, що один дворянин хитрістю та всякими утисками хотів присилувати одну з своїх дочок постригтися в черниці, а вона охочіше схилялася до заміжжя, він викликав до себе її батька і змусив того признатися, що приводом для такого суворого обходження був брак чотирьох тисяч скуді, які були необхідні, щоб пристойно віддати дочку заміж; отож Федеріго дав їй на посаг оці чотири тисячі. Можливо, декому здасться, ніби така щедрість надмірна, нерозважлива, надто нагадує безглузді фантазії чванька,– адже чотири тисячі скуді можна було б із більшою користю витратити у сто інших способів! На це ми не можемо нічого заперечити, хіба що тільки побажати якнайчастіше зустрічатися з чеснотою, яка дійшла до крайнощів, вільною від панівних пересудів (кожна доба має свої), незалежною від загальноприйнятих суджень, як це мало місце в даному випадку, адже ця чеснота спонукала людину дати чотири тисячі скуді, щоб не змушувати дівчину йти в черниці.

Невичерпна добрість цього чоловіка виявлялася не тільки в його щедрості, але й в усій поведінці. Бувши приємний в поводженні з усіма, він вважав своїм особливим обов'язком зустрічати з лагідним обличчям, з поштивою чемністю тих, кого звичайно іменують людьми низького стану, тим паче що їм рідко випадає зустрічатися з таким ставленням до них. І тому в нього бували сутички з лицарями девізу ne quid nimis [114]114
  Нічого занадто ( латин.).


[Закрыть], яким хотілося будь що поставити кого в певні, іншими словами, в їхні власні, межі.

Так, якось раз, коли Федеріго під час своїх відвідин глухого гірського сільця наставляв бідних дітей і, бесідуючи, пестив їх, один із тих лицарів попередив його, щоб він був обережніший і не дуже пестив малих, бо вони, мовляв, огидні й брудні. Мабуть, той дивак гадав, що Федеріго бракувало розуму самому зробити це відкриття або ж проникливості, щоб знайти дотепну відповідь. Так за певних обставин і часу ведеться особам, наділеним високим званням, бо мало знаходиться людей, які вказували б їм на їхні вади, і забагато сміливців, готових дорікати їм за хороші справи. Отож добрий кардинал відповів не без деякого роздратування: «Таж це моя паства; вони, можливо, ніколи більше не побачать мого обличчя,– а ви не хочете, щоб я пестив їх».

Проте гнівався він дуже рідко, всі захоплювалися лагідністю його поводження, незворушним спокоєм, який, либонь, завдячував відповідним якостям його вдачі, що насправді була жвавою й запальною, але Федеріго уперто боровся з нею, виховуючи в собі розважливість і терпіння. Якщо ж іноді він бував суворим і навіть гострим, то тільки до підлеглих йому пастирів, коли вони виявлялися винними в користолюбстві, недбальстві та інших вадах, особливо несумісних з їхнім священним саном. А все, що могло стосуватися його власних інтересів або його мирської слави, не хвилювало Федеріго, не викликало в ньому ні радості, ні жалю, ні захвату,– дивно, якщо ці почуття не були закладені в його душу, і ще дивніше, якщо вони в неї були закладені. Не тільки на численних конклавах [115]115
  Конклави – збори кардиналів, що їх скликали для обрання папи.


[Закрыть], в яких Федеріго брав участь, він вважався чоловіком, що ніколи не прагнув посісти місце, таке бажане для честолюбства і таке небезпечне для істинного благочестя; але й якось раз, коли один з його колег, людина великої ваги, запропонував йому свій голос і голоси своєї фракції (гидке слово, але саме воно й було тоді в обігу), Федеріго рішуче відмовився від цієї пропозиції в таких висловах, що той змінив свій намір і звернувся кудись-інде. Ту саму скромність, ту саму відразу до панування виявляв він і в буденніших життєвих справах. Чуйний і невтомний, він наставляв і керував тоді, коли вважав це своїм обов'язком, але уникав втручатися в чужі справи і з усієї сили опирався навіть тоді, коли його просили про це,– ось та скромність і та стриманість, котрі, як усякому відомо, рідко бувають в інших поборників добра.

Якби ми захотіли завдати собі втіхи й почали перераховувати визначні риси його вдачі, то вийшло б, безперечно, своєрідне сполучення достоїнств, на перший погляд протилежних і, зрозуміло, аж ніяк несумісних. Проте нам слід звернути увагу на другу особливість цього прекрасного життя: хоча йому стільки доводилось і керувати, і наставляти, і їздити по єпархії, і виступати на диспутах, і подорожувати,– він не тільки приділяв багато часу своїм науковим заняттям, але й віддавався їм з такою ревністю, яка характерна для справдешнього вченого. Отож, маючи безліч найрізноманітніших заслуг, Федеріго тішився серед своїх сучасників ще й славою вченого чоловіка.

Проте ми не повинні приховувати того, що він із щирим переконанням поділяв і з непохитною впертістю підтримував такі думки, які в наш час видались би всякому не так мало обгрунтованими, як дивними,– кажу це для тих, кому хотілось би вважати такі думки правильними. Коли б хто надумав захищати його щодо цього, той міг би послатися ось на яке поширене й загальноприйняте пояснення; то, мовляв, були скорше хибні погляди його часу, аніж його власні,– пояснення, яке іноді, а надто коли воно випливає з відповідної перевірки фактів, може мати деяку, навіть значну вагу, та яке геть нічого не варте, коли застосовувати його без усяких підстав і де завгодно, як це звичайно робиться. Саме тому, не бажаючи ні вирішувати складні питання спрощеними формулами, ані надто розтягувати цей епізод, ми не станемо навіть спинятися на них, удовольнившись тільки таким побіжним зауваженням: чоловіка, що в цілому гідний подиву, ми не збираємось вважати позбавленим певних вад, щоб не здалося, ніби ми хотіли написати йому надгробне слово.

І хай не образяться наші читачі, коли ми висловимо здогад, що в когось із них могло виникнути запитання, а чи не зостався після цього чоловіка бодай якийсь пам'ятник такого великого його розуму й такої вченості. Ще б пак не зостався! Залишилося біля сотні його праць, великих і малих, латинською й італійською мовами, друкованих, і рукописних, які старанно зберігаються у заснованій ним бібліотеці: трактати про моральність, проповіді, міркування по історії, по старожитностях церковних і мирських, по словесності, мистецтвах і всякі інші.

«То як же це воно виходить,– запитає читач,– чому стільки його праць забуто або ж, у всякому разі, мало відомо, мало досліджено? Як же це, мавши такий розум, таку вченість, таке знання людей і життя, такі погляди, таку любов до всього доброго й прекрасного, таку чисту душу та всі інші риси, які роблять письменника великим,– як же це він у числі своїх ста праць не залишив бодай однієї, що її вважали б видатною навіть ті, хто не зовсім схвалює його, і яка була б відома (хоча б своєю назвою) тим, хто її не читав? Як же так сталося, що всіх його праць разом узятих, хоча б за числом, виявилося недостатньо, щоб серед нас, його нащадків, закріпити за ним славу письменника?»

Питання, безперечно, розумне, і обговорення його було б украй цікаве, бо причини такого явища можна знайти шляхом спостереження численних загальних фактів, а це в свою чергу привело б до з'ясування багатьох інших подібних явищ. А що, коли їх виявиться чимало й вони будуть надто широкі, що, коли вони раптом не припадуть вам до смаку? І ви невдоволено зморщите носа? Тож краще нам знов підхопити ниточку нашої оповіді, і, замість розбирати по кісточках цього чоловіка, чи не краще з допомогою нашого автора простежити за його діяльністю?