Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 46 страниц)

Розділ двадцять сьомий

Уже не раз доводилося нам згадувати про тодішню завзяту війну за спадок Вінченцо Гонзага, другого за рахунком герцога цього імені; але згадували ми завжди в хвилину великого поспіху, тож могли спинитися на цьому лише мимохідь. Тепер же, задля розуміння нашої розповіді, конче потрібно повідомити більше подробиць. Усе то – події, відомі кожному обізнаному з історією. Оскільки ж ми, знаючи собі справжню ціну, повинні припустити, що цю книжку читатимуть тільки люди неосвічені, то корисно буде розповісти про ту війну, бодай поверхово, тим читачам, які потребують цього.

Ми вже сказали, що після смерті цього герцога його найближчий спадкоємець, Карло Гонзага, голова молодшої лінії, яка перебралася до Франції, де Гонзага володіли герцогствами Невер і Ретель, вступив у володіння Мантуєю і – додамо тепер – Монферрато (саме через поспіх ми цього й не дописали). Мадрідський двір, який будь-що прагнув (про це ми також згадували) вилучити з володінь нового володаря ці два феоди,– а щоб забрати, треба була мати якусь підставу (бо війна, розпочата без усяких підстав, була б несправедлива),– оголосив, що підтримує посягання, які мали на Мантую другий Гонзага, Ферранте, володар Гвасталли, а на Монферрато – Карло-Еммануеле І, герцог Савойський, і Маргарита Гонзага, вдова-герцогиня Лотарінгська. Дон Гонсало, що походив з роду «великого капітана» й носив його ім'я, повоювавши у Фландрії, із шкури ліз, щоб розпочати війну в Італії, і тому, мабуть, гарячкував більше за всіх, домагаючись її оголошення. Поки що, тлумачачи по-своєму наміри вищезгаданого двору й випереджаючи його розпорядження, він уклав з герцогом Савойським угоду про вторгнення й розділ Монферрато, а потім легко домігся її затвердження графом-герцогом, запевнивши останнього, що надзвичайно легко можна заволодіти Казале, одним із найбільш захищених пунктів герцогства, переданого за угодою іспанському королеві. А від імені короля Іспанії він запевняв, що збирається зайняти територію у вигляді закладу, до рішення короля, який, частково через наполягання інших, а частково з особистих міркувань, відмовив тим часом новому герцогові в інвеститурі й зажадав, щоб спірні володіння було віддано під його тимчасове управління, а він, король, вислухавши претендентів, передасть їх тому, на чиєму боці виявиться право. Проте герцог Неверський не був схильний підкорятися такому рішенню.

Він так само мав впливових друзів: кардинала Рішельє, венеціанських синьйорів і папу, яким тоді був, як ми вже сказали, Урбан VIII. Але перший, зайнятий тоді облогою Лa-Рошелі [125]125
  Ла-Рошель – французька фортеця, що була в руках протестантів-гугенотів, проти яких боровся кардинал Рішельє. У 1627 р. приєдналася до Англії, але наступного року була взята французькими королівськими військами.


[Закрыть]та війною з Англією, наштовхуючись на опір прибічників королеви-матері Марії Медічі [126]126
  Мати Людовіка XIII Марія Медічі стояла на чолі феодально-аристократичної опозиції в Лангедоку (південь Франції), яка готувала заколот проти абсолютизму правління Рішельє.


[Закрыть], котра з якихось своїх міркувань була супротивницею Неверського дому, обмежувався поки що самими обіцянками. Венеціанці не бажали ні рушати з місця, ні навіть певно висловити свою думку, доки французьке військо не вдерлося до Італії, і, потай підтримуючи герцога, скільки були спроможні, водночас засипали мадрідський двір усякими протестами, пропозиціями, посланнями, то мирними, то войовничими, виходячи з обставин. Папа рекомендував герцога Неверського своїм друзям, боронив його інтереси в очах супротивника, складав проекти угоди; але про те, щоб виставити в поле військо, не хотів і слухати.

Таким чином, обидва союзники могли з тим більшою певністю розпочати свої узгоджені дії. Герцог Савойський і собі вступив до Монферрато; дон Гонсало з великим завзяттям почав облогу Казале, але побачив, що це не так легко, як він сподівався: не думайте, що на війні бувають самі тільки троянди. Двір не подавав йому допомоги, як він того бажав, подеколи залишаючи його навіть без найнеобхідніших засобів. А союзник допомагав йому надто запопадливо, тобто, діставши свою частку, починав по шматочку захоплювати й ту, що призначалася іспанському королеві. Можна собі уявити, як лютував дон Гонсало. Але вій побоювався, що після найменшого шуму з його боку цей самий Карло-Еммануеле, такий заповзятливий на всякі інтриги, віроломний у дотриманні угод і хоробрий у бою, перейде на бік Франції,– тим-то донові Гонсало доводилося заплющувати очі на все і мовчки терпіти цю кривду. До того ж облога поки що була безуспішна, затягувалась і часом ніби слабшала, надто вже велику стійкість, пильність і рішучість виявляли обложені, а в самого Гонсало було мало війська, та й, на думку декотрих істориків, він сам допустився багатьох похибок. Ми охоче віримо, що це правда, і навіть схильні, якщо справа дійсно стояла так, радіти з того, що з цієї причини після походу залишилося менше забитих, спотворених, покалічених і навіть просто менше пошкоджених черепичних дахів у Казале. Пробуваючи в таких тяжких обставинах, дон Гонсало отримав повідомлення про бунт в Мілані й вирушив туди особисто. У доповіді, яку підготували для нього, було згадано також про обурливу й гучну втечу Ренцо і про справжню й гадану причину його арешту; не забули сказати й про те, що юнак сховався на території Бергамо. Ця обставина привернула до себе увагу дона Гонсало. Із зовсім іншого джерела він дізнався про те, що в Венеції деруть носа в зв'язку з міланським бунтом. Спочатку там навіть вважали, ніби це примусить дона Гонсало зняти облогу з Казале, і гадали, ніби він усе ще розгублений і надзвичайно стурбований, тим паче що невдовзі прийшла звістка,– якої там усі так нетерпляче дожидали, а він так боявся,– про здачу Лa-Рошелі. Страшенно ображений, і як людина і як політик, тим, що венеціанці мали таке уявлення про його справи, він усіляко шукав нагоди переконати їх шляхом найрізноманітніших доказів, що він аніскільки не втратив своєї колишньої твердості, бо сказати просто: я не боюсь,– це однаково, що не сказати нічого. Але є чудовий засіб – грати роль ображеного, скаржитися, заявляти претензії. Ось чому, коли до нього з'явився венеціанський резидент, щоб висловити йому своє шанування і воднораз вивідати з його обличчя та поведінки про потаємні задуми (звертати увагу геть на все – оце й в тонка політика старого часу), дон Гонсало злегка торкнувся безпорядків, тоном чоловіка, який вже все залагодив, і заявив з приводу Ренцо той гострий протест, про який читач уже знав, як і знав, що з того вийшло далі. Потім дон Гонсало вже не займався цією такою дріб'язковою – й для нього цілком закінченою – справою. І коли набагато пізніше прийшла відповідь з Венеції до табору під Казале, куди Гонсало встиг повернутися й де пробував під владою інших турбот, він підвів голову й поводив нею туди-сюди, ніби черв'як шовкопряда, шукаючи листок; на хвилю замислився, щоб викликати в пам'яті факт, від якого там зосталася хіба якась тінь, згадав справу і в його свідомості промайнуло поверхове й туманне уявлення про винуватця безпорядків; тут він перейшов до інших питань, кинувши думати про цей випадок.

Зате Ренцо, що після тих небагатьох натяків, зроблених йому, міг міркувати як завгодно, тільки не безтурботно, якийсь час пробував під владою єдиної думки, або ж, вірніше, єдиної турботи,– жити переховуючись. Можете уявити собі, як він палав бажанням дати звістку про себе Лючії з матір'ю й одержати звістку від них, але на його шляху стояло дві великі перешкоди. Одна та, що йому б довелося довіритися писаці, бо бідолаха не вмів писати, та й, власне, читати в повному розумінні цього слова. І якщо на поставлене доктором Крутієм запитання він (як ви, можливо, пам'ятаєте) відповів ствердно, то це було не вихвалянням чи окозамилюванням, а щирою правдою: він умів читати друкованими літерами, хоча й досить повільно; а от писаними – то вже інша річ. Отож йому лишалося посвятити в свої справи, в свою таку дражливу таємницю третього; знайти ж чоловіка, який міг орудувати пером і на якого можна було б покластися, за тих часів було досить важко, тим паче в селі, де Ренцо не мав жодного давнього знайомого. Інша перешкода полягала в тому, що потрібен був посланець – чоловік, який би їхав саме в той край і погодився взяти з собою листа, зобов'язавшись неодмінно доставити його. А знайти такого чоловіка – справа теж не легка.

Нарешті, після довгих пошуків, він знайшов чоловіка, котрий узявся написати листа. Проте, не знаючи, чи жінки все ще в Монці, а чи десь-інде, Ренцо вирішив, що, мабуть, найкраще вкласти листа до Аньєзе в інший, адресований падре Крістофоро. Писака взяв на себе також турботу про доставку листа: він передав його чоловікові, який мав проїжджати повз Пескареніко, а той залишив листа в шинку на великій дорозі – найближчому пункті до місця призначення. А що йшлося про лист, адресований до монастиря, то туди його й було доставлено, але що з ним сталося далі, це нам назавжди залишилося невідомим. Довго не одержуючи відповіді, Ренцо попросив написати другого листа, майже такого самого змісту, як і перший, і вклав його в інший, адресований своєму чи то другові, чи то родичу в Лекко. Стали знов шукати, ким би передати листа; врешті знайшли, і цього разу лист дійшов за призначенням. Аньєзе хутко подалася до Маджаніко і попросила свого двоюрідного брата Алессіо прочитати й розтлумачити його. Вони вдвох склали відповідь, яку й написав Алессіо. Було знайдено спосіб послати листа Антоніо Рівольті за місцем проживання,– проте все це робилося не так швидко, як ми оце розповідаємо. Ренцо отримав відповідь і собі відповів через писаку. Одно слово, між обома сторонами почалося листування, не швидке й не регулярне, з перервами й затримками, але постійне.

Однак, щоб мати уявлення про це листування, треба трохи ознайомитися з тим, як у той час це робилося або навіть як це робиться й досі, бо мені здається, що тут нічого або майже нічого не змінилося.

Не вміючи писати й опинившись перед потребою послати листа, селянин звертається до того, хто знав грамоту. Він зупиняє свій вибір, скільки це можливо, на чоловікові свого стану, бо ж усякого іншого соромиться або ж мало такому довіряє. Він більш або менш послідовно і ясно ознайомлює писаку з усіма попередніми подіями, а потім в такий самий спосіб викладав йому те, про що треба написати. Писака, розуміючи одне правильно, а інше – по-своєму, дає деякі поради, пропонує деякі зміни й урешті заявляє: «Покладіться лише на мене». Бере перо, викладає, як уміє, в літературній формі чужі думки, підправляє, прикрашає, додає дещо від себе або навпаки, применшує, а то й зовсім опускає, залежно від того, як, на його думку, буде краще. І тут годі щось вдіяти: той, хто знає більше, не бажає бути пішаком у руках іншої людини, і якщо йому випадає мати стосунок до чужих справ, то він і хоче повернути їх трошки по-своєму. До того ж вищезгаданому писаці не завжди вдається висловити все те, що хочеться йому самому, часом він, буває, висловлює зовсім протилежне: адже таке лихо трапляється іноді й з нашим братом, який пише для преси.

Коли складене в такий спосіб послання доходить до рук адресата, що також мало тямить в абетці, то він показує його іншому «вченому», котрий читає листа й по-своєму витлумачує його. Тут виникають суперечки, як розуміти те або інше місце, бо ж зацікавлений, добре знаючи всі попередні події, вважає, що ті або ті слова значать одне, а тлумач, керуючись своїм творчим досвідом, твердить, що вони значать інше. Нарешті нетямущий віддає себе в руки тямущого й доручає йому написати відповідь; остання, складена в той самий спосіб, зазнає згодом такого ж тлумачення. А коли до того ж сам зміст листування дещо делікатний і зачіпає інтимні справи, в які не хочеться втаємничувати третього, бо лист може потрапити до чужих рук,– коли з таких міркувань навмисне говориться про все не зовсім ясно, тоді, якщо вже листування почалося, обидві сторони, зрештою, розуміють одна одну не краще, ніж два схоласти, які просперечалися чотири години про ентелехію [127]127
  Ентелехія – термін, запозичений з філософії Арістотеля (384—322 pp. до н. е.), що означав певний нематеріальний початок, який нібито керує розвитком матерії.


[Закрыть](ми навмисне уникаємо порівняння з нашими днями: щоб, бува, не перепало на бублики).

Тож із двома нашими листувальниками справа стояла саме так, як ми сказали. В першому листі, написаному від імені Ренцо, було чимало всякої всячини. Насамперед, крім розповіді про втечу, іще стислішої, але плутанішої, ніж ви читали вище, в листі повідомлялося про нинішнє становище Ренцо. З нього ні Аньєзе, ані тлумач ніяк не могли скласти собі досить ясної й повної картини: таємниче попередження, зміна імені, цілковита безпека й водночас необхідність переховуватися – все це були речі, вже самі по собі мало зрозумілі й до того ж викладені в листі дещо завуальовано. Потім – тривожні, схвильовані розпити про Лючіїні пригоди, з якимись темними й похмурими натяками на підставі чуток, що дійшли до Ренцо. Нарешті, боязкі й далекі сподівання, задуми на майбутнє, а поки що – обіцянки та благання, не порушувати даного слова, набратися терпіння й не занепадати духом, очікуючи сприятливіших обставин.

Невдовзі Аньєзе знайшла надійний спосіб передати на ім'я Ренцо відповідь і п'ятдесят цехінів, призначених йому Лючією. Забачивши таку силу золота, Ренцо не знав, що й думати. Схвильований цим чудом і підозрами, що затьмарювали всяку радість, він побіг розшукувати свого писаку, аби той розтлумачив йому листа й дав ключ до такої дивної таємниці.

У цьому листі Аньєзин писака, після кількох плутаних згадок про невизначеність задумів Ренцо, переходив до викладу – майже з такою самою ясністю – страшної історії «відомої вам особи» (так він і висловився); й відразу давав плутане пояснення щодо п'ятдесяти золотих; потім торкнувся обітниці; говорячи, однак, натяками, але долучаючи сюди – словами дохідливішими й певнішими – пораду заспокоїтися серцем і більше про це не думати.

Ренцо мало не побився з тлумачем листа; він весь дрижав від обурення, впавши в жах від того, що зрозумів, а так само й від того, чого не міг зрозуміти. Він примусив писаку перечитати йому це жахливе послання три-чотири рази. То йому здавалося, що він уже розуміє все набагато краще, то раптом робилося незбагненним те, що доти здавалося цілком зрозумілим. І в цьому гарячковому збудженні він зажадав, щоб, писака негайно взяв перо в руку й написав відповідь. Після найсильніших, які тільки можна уявити собі, висловлювань співчуття й жаху з приводу Лючіїних пригод він диктував далі: «Відпишіть, що я, мовляв, не хочу заспокоїтися серцем і ніколи не заспокоюсь. І немає чого давати ці поради такому хлопцеві, як я. До грошей я й не приторкнуся, а сховаю їх і берегтиму, хай ідуть їй на посаг. А вона повинна стати моєю, і ніяких обітниць я й знати не хочу. Я, мовляв, завжди чув, що мадонна турбується про нас і допомагає скривдженим, домагаючись для них милості, але щоб вона стала захищати кривду й порушення слова – такого ще мені чути не доводилось. І цьому не бути. З такими грошима ми зуміємо налагодити своє господарство і тут, а коли я зараз трохи заплутався, то причина цьому – буря, яка скоро промчить мимо»,– і ще багато чого такого іншого.

Аньєзе одержала цього листа й попросила написати відповідь. Листування тривало в тому ж дусі, який ми описали вище.

Коли мати, не знаю, в який спосіб, дала знати Лючії, що дехто живий і здоровий і що все доведено до його відома, Лючія відчула велике полегшення; нічого вона вже більше не бажала, аби тільки він забув її, або, коли сказати точніше, щоб він постарався забути її. Зі свого боку вона сто разів на день приймала таке ж рішення щодо Ренцо й вдавалася до всіляких хитрощів, щоб виконати його. Вона сумлінно ставилася до роботи, намагаючись думати тільки про неї, а коли образ Ренцо поставав перед очима, то вона по думки повторювала Молитви або й нашіптувала їх. Та цей образ ніби мав якесь лукавство: він ніколи не являвся відкрито, а майже завжди потайки, під прикриттям інших образів, тож свідомість виявляла його тільки тоді, коли він уже тривалий час пробував перед нею. Лючія часто вертала думкою до матері, та й як могло бути інакше? І уявний Ренцо спідтиха підкрадався до них обох, так само, як Ренцо справжній не раз робив це колись. Отож разом з іншими образами скрізь, у всіх спогадах минулого неодмінно з'являвся Ренцо. І якщо іноді бідна дівчина дозволяла собі трохи помріяти про майбутнє, то й тут він виринав перед нею, хоча б для того, щоб сказати: «А мене там уже не буде». І якщо вона не могла забути його остаточно, то все ж їй до певної міри вдалося думати про нього менше і не так уперто, як того бажало її серце. Мабуть, це б удалось їй іще більше, коли б цього хотілось тільки їй самій. Та, як на лихо, поряд була донна Прасседе; взявши собі за мету вирвати Ренцо з Лючіїного серця, вона не знаходила для цього кращого засобу, ніж якнайчастіше говорити про нього.

– Ну то як,– частенько питала вона,– ми вже перестали думати про нього?

– А я ні про кого не думаю,– відказувала Лючія.

Донну Прасседе, очевидячки, така відповідь не вдовольняла: вона заявляла, що потрібні вчинки, а не слова. І відразу починала розводитися про дівчат. «Коли забереться до їхнього серця якийсь розпусник (а до цього вони завжди раденькі), то біда: його годі вирвати звідти,– казала донна Прасседе.– Коли ж через якийсь нещасний випадок раптом розладнається гарна партія з чоловіком порядним, позитивним, тоді дівчата швидко заспокоюються; і зовсім інша річ, коли трапиться якийсь лиходій, тоді рана просто невиліковна».

І вона починала паплюжити Ренцо, «того розбійника, який прийшов до Мілана грабувати і вбивати». Донні Прасседе дуже хотілося змусити Лючію признатися, до яких темних справ був причетний Ренцо і в рідному селі.

Голосом, тремтячим від сорому, образи та обурення, на яке тільки була здатна її лагідна душа, вимучена злощасною долею, Лючія палко запевняла, що в їхньому селі про цього бідолаху говорили тільки хороше. Їй дуже хотілося б, казала вона, щоб трапився земляк, якого вона могла б попросити підтвердити її слова. Навіть при згадці про міланські події, про які вона щось там чула, Лючія брала Ренцо під свій захист саме тому, що знала і його, і спосіб його життя від самого дитинства. Захищала й збиралась захищати через саме тільки людинолюбство, через любов до правди і, якщо вже вимовити прямо те слово, яким вона сама пояснювала собі своє почуття,– захищала його як свого ближнього. Але в цих оборончих промовах донна Прасседе знаходила нові докази, щоб довести Лючії, що в серці тієї й досі панує Ренцо. Щиро кажучи, в такі хвилини я не зміг би пояснити до пуття, як стояла справа.

Огидний портрет бідного Ренцо, що, його малювала стара дама, викликав у свідомості дівчини ще живіше і ясніше, ніж доти, уявлення про нього, складене за довгі роки їхнього знайомства. Придушувані силою спогади здіймалися живим роєм, а навіювані донною Прасседе огида й презирство створювали в душі сум'яття, і тоді раптові спалахи сліпого, неусвідомленого осуду ще дужче викликали жалість. Разом із цими почуттями (хто знає, до якої міри) пробралися й інші суперечливі почуття, які слідом за жалістю так легко виникають у людській душі. Тож уявіть собі, що відбувається в тих душах, з котрих намагаються силою вигнати почуття любові й поваги. Хоч би там як, а такі розмови ніколи не затягувались завдяки Лючії: сльози швидко заступали їй слова.

Коли б до такого обходження з Лючією донну Прасседе спонукала запеклу ненависть, то, може б, ці сльози зворушили її й примусили дати дівчині спокій. Але, вичитуючи їй з добрими намірами, вона мчала вперед, не дозволяючи собі спинитися. Отак, либонь, стогони й благання можуть стримати кинджал ворога, але не ніж хірурга. Тому, чесно виконавши свій обов'язок, вона від докорів і дорікань щоразу переходила до вмовлянь і порад, злегка присмачених похвалами, щоб підсолодити пілюлю й скоріше домогтися успіху, діючи на душу всіма можливими засобами. Власне кажучи, ці суперечки, завжди маючи однаковий початок, середину й кінець, не викликали у жалісливої Лючії постійного озлоблення проти суворої проповідниці, яка до того ж у всьому іншому обходилася з нею досить лагідно,– що так само свідчило про її добрі наміри. Усе це вкидало Лючію в таке хвилювання, в таке сум'яття думок і почувань, аж вона довго не могла заспокоїтись і насилу віднаходила колишній відносний спокій.

Лючії ще поталанило: вона була не єдиним предметом добрих прагнень донни Прасседе, тож їхні суперечки виникали не дуже часто. Крім решти челяді, яка так або інакше потребувала настанов, крім усіляких нагод, які вона вишукувала, коли вони не траплялись їй самі, донна Прасседе намагалася зробити, через свою щиру добрість, ту саму послугу численним особам, яким вона нічим не була зобов'язана. Окрім усього, вона мала ще й п'ять дочок. Щоправда, всі вони жили окремо, але завдавали їй ще більше клопоту, ніж коли б жили при ній. Три були черниці, дві заміжні, і донні Прасседе, зрозуміло, доводилося верховодити трьома монастирями й двома господарствами,– справа велика, складна й тим стомливіша, що обидва чоловіки, при підтримці батьків, матерів, братів, і три абатиси, підтримувані з флангів різними сановними особами й численними черницями, аж ніяк не бажали миритися з її втручанням. Отже – йшла війна, вірніше, п'ять міжусобних війн, прихованих до якоїсь міри, некривавих, але дуже завзятих і безперервних. У всіх п'яти місцях постійно прагнули обходитись без її опіки, позбутися її порад, ухилитися від її розпитів і намагалися, скільки це можливо, тримати її в невіданні щодо всіх справ. Я вже не згадую розбіжностей і труднощів, з якими донні Прасседе доводилось зустрічатися при розплутуванні інших, уже зовсім сторонніх справ: адже відомо, що часто доводиться робити людям добро всупереч їхній волі. Її ревний запал міг виявляти себе зовсім вільно лише у власному домі: тут усі й в усьому до останку підкорялися її владі, крім дона Ферранте, з яким у неї склалися особливі стосунки.

Як чоловік учений, він не любив ні верховодити, ні підкорятись. Нехай у всіх домашніх справах господинею буде його дружина,– щасти їй! Але бути рабом – оце вже ні! І якщо принагідно він, на прохання донни Прасседе, надавав до її послуг своє перо, то тільки щоб показати свій хист. А втім, він і тут міг відмовитись, коли не був певен того, про що вона хотіла примусити його писати.

«А ви сядьте лишень,– казав він у таких випадках,– і напишіть самі, коли вам усе так зрозуміло». Неодноразово силкуючись упродовж певного часу – і завжди даремно – примусити його перейти від неробства до діла, донна Прасседе часто обмежувалася бурчанням, причому називала його диваком, чоловіком, який не бачить далі свого носа, грамотієм; однак в останню назву вона разом із роздратуванням вкладала і певну частку самовтіхи.

Дон Ферранте цілісінькі дні проводив у своєму робочому кабінеті, де в нього була велика книгозбірня, десь томів триста,– все найвідоміші твори з різних питань, на кожному з яких він до певної міри знався. Що стосується астрології, то всі його вважали – і з цілковитою на те підставою – далеко не дилетантом, бо він володів з цього предмета не лише загальними відомостями й звичайною термінологією щодо всяких впливів, аспектів, збігів, але й умів доречно й неначе з кафедри розповісти про дванадцять зодіакальних знаків, про великі круги, про світлі й темні градуси, про кульмінації й схилення, про обертання, одно слово, про найточніші й найпотаємніші початки науки. І, мабуть, уже років двадцять, як він на постійних і тривалих диспутах підтримував систему Кардано [128]128
  Джероламо Кардано (1501—1576) – італійський математик, філософ і лікар. В його натурфілософській системі, поряд з елементами астрології, є й деякі природно-наукові ідеї.


[Закрыть]проти іншого вченого, що запекло захищав Алкабіція,– просто через упертість, як казав дон Ферранте. Він охоче визнавав перевагу стародавніх учених, проте не терпів, якщо не віддавали належного вченим сучасним, коли ця перевага була явно на їхньому боці. Історію науки він знав так само добре. Умів принагідно процитувати найзнаменитіші передбачення, які вже збулися, умів міркувати тонко й по-вченому з приводу інших знаменитих передбачень, що не збулися й пішли в небуття, умів показати, що туг була провина не науки, а тих, хто не зумів правильно застосувати її.

Він засвоїв чимало даних з античної філософії і безперервно вивчав її далі, читаючи Діогена Лаерція та інших авторів. Проте, хоч які хороші були ті філософські системи, їх усе-таки важко сумістити, тож коли хочеш бути філософом, то повинен зупинити свій вибір на певному авторі,– дон Ферранте вибрав Арістотеля, який, за його словами, не був ні античний, ні сучасний, а філософ поза часом. Він мав також цілу добірку різних праць наймудріших і найдотепніших послідовників Арістотеля. Але праць його супротивників він ніколи не читав, щоб, як він казав, не гаяти часу даремно, і не купував їх, щоб не витрачати даремно грошей. Проте, як виняток, він відвів у своїй книгозбірні місце знаменитим двадцяти двом книгам «De subtilitate» [129]129
  «Про тонкість речей» ( латин.). – У цій праці Кардано виклав свою натурфілософську систему. Натурфілософія – тобто «філософія природи», «природознавство як частина філософії».


[Закрыть]і деяким іншим працям Кардано, спрямованим проти перипатетиків [130]130
  Перипатетик – послідовник філософії Арістотеля. В середні віки так називали прибічників переробленої й спотвореної схоластами й церковниками філософії Арістотеля, з якої було вилучено матеріалістичні елементи.


[Закрыть]; зробив він це з пошани до заслуг вченого в галузі астрології. За словами дона Ферранте, той, хто зумів написати трактат «De restitutione temporum et motuum coelestium» [131]131
  «Про виправлення часів і небесних рухів» ( латин.).


[Закрыть]і книгу «Duodecim geniturarum» [132]132
  «Дванадцять годин народження» ( латин.) – праця з астрології.


[Закрыть], заслуговує на те, щоб його вислухали, навіть коли він помиляється; а найбільша вада цього вченого та, що в нього забагато розуму; і що ніхто навіть уявити собі не може, чого досяг би він у філософії, якби завжди йшов правильним шляхом. У всякому разі, хоча в очах учених людей дон Ферранте вважався переконаним перипатетиком, однак йому самому здавалося, що його знання ще недостатні, і він не раз казав з чарівною скромністю, що сутність, душа світу і природа речей зовсім не такі прості речі, як це може здатися.

Натурфілософія правила йому більше за розвагу, ніж за предмет глибокого вивчення. Навіть праці Арістотеля, як і Плінія, в цій галузі він скорше переглянув, ніж вивчив. І все ж завдяки цьому читанню й відомостям, вичитаним мимохідь із трактату з загальної філософії, поверховому знайомству з «Magia naturale» Порта [133]133
  Порта Джован-Баттіста (1530—1615) – італійський фізик і натурфілософ, автор «Природної магії».


[Закрыть], з трьома історіями – lapidum, anixnalium, plantarum [134]134
  Каменів, тварин, рослин ( латин.).


[Закрыть]– Кардано, з трактатом Альберта Великого [135]135
  Альберт Великий – Альберт фон Больштендт (1193– 1280) – німецький теолог і філософ-схоласт, один з ідеологів феодального ладу. «Великим» його називали католицькі богослови.


[Закрыть]про трави, рослини, тварин, завдяки знайомству з деякими іншими не такими важливими працями він умів принагідно похизуватися в товаристві, розводячись про чудесні властивості та рідкісні особливості найрізноманітніших цілющих трав; точно описувати зовнішній вигляд і звички сирен та чудесного фенікса; міг пояснити, чому не горить в огні саламандра; як прилипало, ця дрібнесенька рибка, володіє силою й здатністю несподівано спиняти у відкритому морі будь-який великий корабель; як краплі роси всередині мушель перетворюються на перли; як хамелеон живиться повітрям; як з чимраз твердішого льоду впродовж віків утворюються кристали – і багато інших найдавніших таємниць природи.

В таємниці магії та чаклунства він заглиблювався дужче, бо тут, каже наш анонім, ішлося про науку набагато моднішу й потрібнішу, де факти куди важливіші і їх значно легше перевірити. Немає потреби казати, що в цих заняттях у нього не було іншої мети, крім бажання грунтовно познайомитися з підступним мистецтвом чаклунів, щоб, вивчивши його, знати, як від них оберігатися. І під егідою, головним чином, великого Мартіна Дельріо [136]136
  Дельріо Мартін – богослов-єзуїт, автор «Магічних пошуків» (1600).


[Закрыть](«мужа науки») він досяг того, що міг розмірковувати ех ргоfesso [137]137
  Цілком компетентно ( латин.).


[Закрыть]про згубливі чари, які викликають кохання, сон, ворожнечу, і про велику різноманітність цих головних видів чарівництва, які, за словами знов-таки нашого аноніма, на жаль, і досі застосовуються з жахливими наслідками.

Такі самі широкі й ґрунтовні знання мав дон Ферранте й з історії, а надто всесвітньої: тут його улюбленими авторами були Тарканьйота, Дольче, Бугатті, Кампана, Гуаццо,– одно слово, найвидатніші вчені.

«Та що то за історія без політики? – частенько вирікав дон Ферранте.– Це проводир, який знай іде вперед, а позаду немає нікого, хто вивчав би пройдений ним шлях, отож він крокує даремно; та й політика без історії те саме, що подорожній без проводиря». Тим-то в його книжковій шафі було відведено цілу полицю для політиків; там, серед багатьох маловідомих і другорядних, стояли Боден, Кавальканті, Сансовіно, Парута, Боккаліні. Проте в цій галузі були дві книги, що їх дон Ферранте ставив значно вище від інших і до певного часу віддавав їм пальму першості, причому ніяк не міг вирішити, якій із них за правом вона належить: одна – «Правитель» і «Міркування» знаменитого флорентійського канцлера [138]138
  Мається на увазі Нікколо Маккьявеллі (1469—1527) – італійський політичний діяч, письменник і історик. У трактаті «Правитель» та інших творах виступав як теоретик абсолютної монархії і як супротивник панування католицької церкви в Італії.


[Закрыть]. «Безумовно, він шахрай,– казав дон Ферранте,– але розумний». Друга – «Державний інтерес» не менш знаменитого Джованні Батеро [139]139
  Батеро Джованні (1533—1617) – письменник епохи контрреформації, єзуїт. У «Державному інтересі» (1589) виступав проти Маккьявеллі; космополітичні інтереси церкви ставив вище національних інтересів італійського народу.


[Закрыть]. «Безумовно, людина благородна,– казав він,– але хитра». Проте незадовго до того часу, як почалася наша історія, вийшла друком книжка, що поклала край ваганням про першість і залишила далеко позаду навіть витвори цих двох «матадорів», за висловом самого дона Ферранте. Книжка, що містила ніби екстракт усіх видів хитрощів, щоб навчитися не скакати на слизьке, і всі чесноти, щоб навчитися застосовувати їх; малесенька книжечка, зате з найчистішого золота,– одно слово, «Правитель при владі» дона Валер'яно Кастільйоне [140]140
  Кастільйоне Валер'яно (1593—1668) – автор трактату «Правитель при владі» (1626), написаного на основі «Державного інтересу» Батеро.


[Закрыть], цього найзнаменитішого чоловіка, про якого можна сказати, що найбільші вчені змагалися між собою, вихваляючи його, вельможі силкувалися прихилити кожен на свій бік. Це був чоловік, якого сам папа Урбан VIII осипав барвистими похвалами; якого кардинал Боргезе і віце-король неаполітанський дон Пьєтро ді Толедо вмовляли – і обидва намарне – описати: перший – діяння папи Павла V, а другий – італійські війни короля католицького; чоловік, якого король Франції Людовік XIII, за порадою кардинала Рішельє, призначив своїм історіографом і на якого герцог Карло-Еммануеле Савойський поклав ту саму справу; чоловік, на хвалу якому – коли навіть випустити всі інші гучні славослів'я – сама герцогиня Хрістіна, дочка найхристияннішого короля Генріха IV, в одній грамоті, разом з найрізноманітнішими величаннями, відзначила «незаперечну репутацію першого письменника нашого часу, яка встановилася за ним в Італії».

Та коли в усіх вищеназваних науках дон Ферранте вважався чоловіком обізнаним, то була одна, в якій він заслужено мав славу професора,– наука про лицарську честь. Він не тільки розводився про неї як справжній знавець, але й,– коли до нього, і то неодноразово, зверталися з проханням залагодити ту або іншу справу честі,– завжди давав слушну пораду. У своїй книгозбірні і, можна сказати, просто в голові він тримав твори найавторитетніших письменників у цій галузі: Паріде дель Поццо, Фаусто да Лонджано, Урреа, Муціо, Ромеі, Альбергато, Тассо. Однак найвище від усіх авторів стояв, на його думку, наш знаменитий Франческо Біраго, який зі свого боку теж відгукувався про дона Ферранте з особливою шанобливістю. А щойно вийшли друком «Лицарські розмови» цього чудового письменника, дон Ферранте не довго думаючи передрік, що цей твір разом з іншими духовно спорідненими благородними творами стане для нащадків першорядним за своїм значенням кодексом,– про те, до якої міри це пророцтво збулося, каже наш анонім, може судити всякий.