Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 46 страниц)

У призначений для від'їзду день Безіменний звелів приготувати біля «Страшної ночі» карету, куди заздалегідь сказав покласти запас білизни для Аньєзе. Відкликавши її вбік, він змусив її взяти також згорточок скуді на залагодження тієї шкоди, яку вона виявить у себе вдома, хоча вона била себе в груди й невпинно повторювала, що в неї ще залишилися гроші.

– Коли побачите свою добру нещасну Лючію...– мовив він наприкінці до Аньєзе,– а я, зрозуміло, певен, що вона молиться за мене, бо я вчинив їй стільки зла,– то скажіть, що я дякую їй і сподіваюся, що та молитва принесе також і їй самій благословення боже.

Потім він виявив бажання провести всіх трьох гостей аж до карети. Хай читач уявить собі сам підлесливі я удячливі слова дона Абондіо та милі речі Перпетуї. Нарешті карета рушила. Як і було домовлено, усі спинилися на короткий час, навіть не присівши, в будинку кравця, де наслухалися чого завгодно про проходження військ,– звичайні розповіді про пограбування, побої, розорення та всякі мерзоти,– але, на щастя, в їхніх краях ландскнехти не з'являлися.

– Так, синьйоре курато! – сказав кравець, підсаджуючи дона Абондіо в карету.– Добре було б надрукувати в книжках про такий розгром.

Проїхавши ще трохи дорогою, наші подорожні самі побачили те, про що чули стільки розповідей. Спустошені виноградники, але не так, як це бував після збирання винограду, а наче після бурі з градом; лози пообдирані й попереплутувані, кілки повиривані, земля із слідами від чобіт, усіяна сучками, листям, висохлими пагонами; поламані дерева без верхівок; загорожі подірявлені. А в селах і двері позламувано, рами позривано; уламки та ганчір'я позвалювано на купи або розкидано по вулицях; важке повітря і ще важчий сморід із будинків; жителі зайняті роботою – хто прибирає нечистоти, хто терміново лагодить віконні рами, а декотрі просто, зібравшися в гурток, діляться одне з одним своїм лихом; коли карета проїжджала мимо, до дверцят з усіх боків тяглися руки, просячи милостиню.

З такими картинами то перед очима, то в думках і сподіваючись знайти щось схоже в себе вдома, наші подорожні нарешті дісталися до свого села і справді знайшли те, чого чекали.

Аньєзе попросила скласти свої речі в кутку дворика, який виявився найчистішим місцем у всій господі. Потім вона заходилася мести в будинку, збирати й чистити ту дещицю, що їй залишено. Покликала теслярів і коваля полагодити найзначніші пошкодження і, розглядаючи пару за парою подаровану їй білизну та перелічуючи нові цехіни, казала собі подумки: «Я ще щасливо відбулася; спасибі Господові Богу й Мадонні та ще цьому доброму синьйорові; отак просто й можу сказати, що відбулася щасливо».

Дон Абондіо й Перпетуя зайшли до свого будинку, не послуговуючись жодними ключами. З кожним їхнім кроком у коридорі отруйний сморід ставав чимраз дужчим, змушуючи їх сахатися, затуляючи носи; вони попрямували до кухонних дверей і ввійшли навшпиньках, вибираючи, куди ставати, щоб випадково не вступити в нечистоти, що вкривали підлогу. Кинули погляд довкола. Цілого нічого не видно; тільки рештки та уламки того, що колись стояло в різних місцях, видніли тепер по всіх закутках; пух і пір'я від Перпетуїних курей, клапті білизни, листки з календарів дона Абондіо, черепки від кухонних горщиків і тарілок – усе це валялося купками або порозкидане. На самому тільки вогнищі можна було бачити докази моторошного розгрому. То були рештки погаслих головешок, які явно свідчили, що колись вони були ручкою крісла, ніжкою стола, дверцятами шафи, клепкою барильця, де зберігалось вино, яке так цілющо діяло на шлунок дона Абондіо. Решту перетворено на попіл та вугілля; послуговуючись цими ж таки вуглинками, погромники, щоб трохи перепочити, понамальовували на стінах різні пики й прикрасили їх чотирикутними шапочками, тонзурами та глибокими зморшками, умудрившися в такий спосіб позображати священиків, намагаючись при цьому зробити їх якнайбридкішими й смішнішими,– намір, який, сказати правду, цим художникам легко вдався.

– От свині! – вигукнула Перпетуя.

– От шахраї! – вигукнув дон Абондіо; і обоє стрімголов кинулись у розчинені двері, що виводили в город.

Вдихнувши свіжого повітря, вони попрямували просто до фігового дерева, але ще здалеку побачили, що землю перерито, і обоє мимоволі скрикнули. Наблизившись, вони справді замість своїх закопаних скарбів знайшли тільки відкопану яму. Тут почалися докори: дон Абондіо накинувся на Перпетую за те, що та не зуміла все добре сховати. Гадаєте, Перпетуя змовчала? Накричавшися досхочу, обоє, простягнувши руки з вказівним пальцем в бік ями й буркочучи, усе так само вдвох подалися далі. І будьте певні, скрізь вони знаходили майже те саме. Уже й не знаю, скільки часу вони мучилися, прибираючи й чистячи будинок, тим паче що в ті дні важко було розраховувати на чиюсь допомогу. Не знаю, скільки часу їм довелося жити, як у таборі, пристосовуючись так або сяк, потроху лагодячи двері, купуючи меблі та начиння,– і все те за гроші, позичені в Аньєзе.

На додачу, це лихо спричинилося до цілого ряду інших неприємних сутичок. Річ у тім, що Перпетуї, шляхом усяких запитань та розпитів, вистежувань та винюхувань, вдалося дізнатися, ніби дещо з украденого або знищеного солдатами господарського начиння насправді було ціле й неушкоджене по будинках декотрих місцевих жителів. Вона почала чіплятися до свого господаря, щоб він не посоромився заявити про це й зажадав повернути своє добро. Вчинити більшу неприємність донові Абондіо було б, либонь, неможливо, адже його речі перебували в руках шахраїв, тобто людей, з якими йому найбільше хотілося жити в мирі й злагоді.

– Нічого не хочу знати про ці речі,– казав він.– Скільки разів мені повторювати вам: що з воза впало, те пропало. То як по-вашому – я повинен ще й мордуватися тим, що мій будинок розграбовано?

– Атож,– відповідала Перпетуя.– Ви дозволите й очі собі видряпати. Красти у інших – гріх, а у вас – гріх не красти.

– І хочеться ото вам молоти такі дурниці! – відказував дон Абондіо.– Замовкніть, прошу!

Перпетуя замовкала, але здавалася не відразу й використовувала усяку нагоду, аби завести розмову спочатку. Дійшло до того, що бідолаха вже й не жалкував уголос, якщо йому бракувало якоїсь речі саме в ту мить, коли вона була найпотрібніша, бо вже вкотре йому доводилося чути від Перпетуї: «Підіть самі й попросить її у того, в кого вона зараз, хіба б він став тримати її й досі, якби ви не такий роззява».

Інший і ще більший неспокій викликали в дона Абондіо чутки про те, що, як він і передбачав, кожного дня й далі проходять окремі солдати; тим-то йому повсякчас здавалося, що ось-ось один з них, а то ще й цілий гурт, з'явиться біля дверей його будинку, які він наказав полагодити насамперед і постійно тримав на засуві. Однак, хвалити бога, такого жодного разу не сталося. Проте не встигли ще минутися ці страхи, як прийшла нова біда.

Але ми покинемо нашого бідолаху. Мова тепер піде не про його особисті страхи, не про лиха кількох містечок, не про минуще нещастя.

Розділ тридцять перший

Чума, що її вторгнення до міланських володінь водночас із бандами найманців так побоювався Санітарний трибунал, і справді з'явилась; так само відомо, що вола там не спинилася, а захопила й обезлюдила значну частину Італії. Тримаючись за основну ниточку нашої історії, ми переходимо до розповіді про головні епізоди цього громадського лиха,– зрозуміло, тільки в межах міланських володінь, і передусім у Мілані, оскільки мемуари цієї доби писано майже виключно про місто (добре це чи погано, але факт). І в цій розповіді, щиро кажучи, ми ставимо собі за мету не тільки змалювати те становище, в якому опиняться наші герої, але й водночас ознайомити читачів якнайкоротше й наскільки це виявиться нам під силу зі сторінкою вітчизняної історії, більше вікопомною, аніж добре вивченою.

Серед численних сучасних розповідей немає жодної, яка б сама по собі була достатня й могла дати про цю подію бодай якесь чітке й послідовне уявлення; також немає нікого, хто міг би допомогти створити його. У кожній з цих розповідей, а так само й написаній рукою Ріпамонті, який, проте, перевершує інших авторів кількістю й добором фактів, а ще більше – способом їхнього розгляду, замовчуються факти суттєві. У кожній подибуються фактичні помилки, які можна виявити й виправити, послуговуючись якимсь іншим описом або нечисленними уцілілими урядовими розпорядженнями, виданими й не виданими. Часто в одній розповіді наведено причини, що їх наслідки, ніби взяті з повітря, випадало знаходити в інших розповідях. Зате всюди панує дивна плутанина в часі й викладенні подій, таке собі безперестанне ходіння туди й сюди, ніби наосліп, без загального плану, без плану окремих місць,– між іншим, це одна з найзвичайніших і найочевидніших особливостей усіх книжок тієї доби, а надто книжок, писаних народною мовою, принаймні в Італії. Чи так само стоїть справа в решті Європи,– те знають люди вчені, а ми в цьому сумніваємось. Жоден письменник наступної доби не брався вивчати й порівнювати ці мемуари, щоб скласти з них безперервний ланцюг подій, послідовну історію чуми; тож звичайне уявлення про неї має бути, в усякому разі, дуже неточним і дещо плутаним – це неясне уявлення про великі лиха й великі помилки (а сказати правду, і тих і тих було більше, ніж можна собі уявити), уявлення, побудоване скорше на міркуваннях, аніж на фактах,– на деяких окремих фактах, нерідко відірваних від найхарактерніших обставин, без врахування особливостей доби, без розуміння причини і наслідків, тобто послідовності ходу подій.

Досліджуючи й порівнюючи з великою ретельністю всі друковані спогади й деякі не видані, а також окремі (беручи до уваги невелику кількість уцілілих) офіційні документи, ми прагнули скласти з усього цього хоч і не те, що нам би хотілося, та все ж дещо таке, чого досі не було зроблено. Ми не збираємося наводити всі публічні акти і навіть згадуватимемо не всі якоюсь мірою гідні пам'яті події. Ще менше ми претендуємо на те, щоб вважати читання оригінальних джерел непотрібним тому, хто хоче скласти собі повніше уявлення про цю подію: ми надто добре відчуваємо, яка жива, безпосередня і, так би мовити, невичерпна сила завжди міститься в таких творах, хоч би як їх задумано й побудовано. Ми тільки спробували з'ясувати й встановити найбільш загальні й важливі факти, розставити їх у послідовному порядку, скільки це дозволяє їхнє значення й характер, розглянути їхнє взаємовідношення й подати стислу, але правдиву й зв'язну розповідь про це лихо, поки хтось не зробить цього краще від нас.

Отож на всій території, де проходили війська, по будинках, а то й просто на дорозі, траплялися трупи. Невдовзі то в тому, то в тому селі почали захворювати й помирати окремі люди і цілі родини від дивної болючої хвороби з ознаками, що були невідомі більшості населення. Проте декотрим людям ці ознаки не здавалися новими – тим небагатьом, які ще пам'ятали чуму, що спустошила п'ятдесят три роки перед цим значну частину Італії, а надто міланські володіння, де її назвали і ще й досі називають чумою Сан-Карло. Отака сила милосердя! Серед отих різних, отих грізних спогадів про загальне лихо саме завдяки милосердю збереглася пам'ять про одного чоловіка, священика, бо цьому чоловікові воно навіяло почуття і вчинки ще вікопомніші, ніж самі нещастя; це милосердя штовхнуло й потягло його в самісіньку гущу страждань, зробивши ватажком, підпорою, прикладом, добровільною жертвою; із загального лиха воно створило для цього чоловіка ніби арену для подвигу й назвало його іменем саме оце лихо, як ото називають велике завоювання чи велике відкриття.

Протофізик [154]154
  Протофізик – головний лікар.


[Закрыть]Лодовіко Сеттала, що не тільки бачив теперішню чуму, але й був один із найневтомніших, найбезстрашніших і, незважаючи на свою тогочасну молодість, один із найвідоміших діячів, давно запідозрював її наближення. Він перебував увесь час насторожі, уважно стежив за всіма повідомленнями про неї і 20 жовтня доповів Санітарному трибуналові про те, що в районі Кьюзо (крайньому на території Лекко, який межував з Бергамо) спалахнула заразна хвороба. Але жодного рішення з цього приводу, як це видно з «Повідомлення» Тадіно, ухвалено не було.

Та невдовзі надійшли такі самі повідомлення з Лекко і Беллано. Тоді трибунал прийняв рішення, яке зводилося лише до того, щоб послати комісара, який мав дорогою прихопити в Комо лікаря й відвідати з ним названі місця. Обидва вони чи то через невігластво, чи ще чомусь дозволили якомусь старому й темному белланському перукареві переконати їх у тому, що те захворювання – зовсім не чума, а звичайний у деяких місцях наслідок осінніх болотяних випарів, а в інших випадках – наслідок нестатків і злигоднів, перенесених під час нашестя найманців. Цю думку комісар доповів трибуналові, який, очевидно, на цьому й заспокоївся.

А що звідусіль надходили все нові повідомлення про чимдалі більшу смертність, то було виряджено два делегати, щоб розглянути питання й ужити заходів. Це були вищеназваний Тадіно і один з аудиторів трибуналу. Коли вони прибули на місце, хвороба вже так поширилася, що докази були під рукою й шукати їх не доводилось. Об'їхали територію Лекко, Вальсассіну, береги озера Комо, райони під назвою Монте-ді-Бріанца і Джера д'Адда, і всюди бачили містечка, то позагороджувані на вході решітками, то майже спорожнілі – їхні жителі порозбігались або розташувались у чистому полі; «і вони здавалися нам,– пише Тадіно,– якимись дикими створіннями, що тримали в руках хто м'яту, хто руту, хто розмарин, а хто пляшечку з оцтом».

Делегати довідалися про число померлих – воно було приголомшливе; пооглядавши хворих і трупи, вони скрізь познаходили огидні й страшні сліди чуми. Делегати негайно в письмовій формі повідомили про ці зловісні новини Санітарний трибунал, який, отримавши їх, того ж таки дня, а саме 30 жовтня, наказав, як пише той самий Тадіно, запровадити особливі перепустки, щоб тримати чимдалі від міста осіб, прибулих з місць, де поширилася зараза. І, поки складався указ, було дано з цього приводу деякі попередні розпорядження митним чиновникам.

Тим часом делегати вжили заходів, які здались їм найкращими, і повернулися з сумним переконанням, що цих заходів не досить, щоб лікувати й зупинити хворобу, яка вже прибрала такої тяжкої форми й так поширилась.

Повернувшися 14 листопада й склавши звіт трибуналові в усній, а потім і в письмовій формі, делегати дістали від нього доручення з'явитися перед губернатором і доповісти про становище. Вони вирядились туди і принесли таку відповідь: губернаторові, мовляв, було дуже прикро чути ці новини, які його глибоко схвилювали, однак воєнні турботи невідкладніші: sed belli graviores esse curas. Так пише Ріпамонті, який розбирав реєстри Санітарного відомства й мав бесіду з Тадіно (саме на нього й було покладено цю місію, якщо читач пригадує, це була друга така місія з таким самим наслідком.) Через кілька днів, 19 листопада, губернатор оголосив указ, де звелів влаштувати громадське святкування з нагоди дня народження принца Карло, первістка короля Філіппа IV, анітрохи не непокоячись і не думаючи про ту небезпеку, яку несло в собі таке велике скупчення народу за таких обставин. Губернатор наказував, щоб усе було як звичайно, неначе його ні про що не попереджували.

Цей чоловік, як ми вже казали, був знаменитий Амброджо Спінола, посланий виправити становище на фронті, загладити похибки дона Гонсало і, до речі, взяти на себе управління Міланським герцогством. Слід нагадати, що помер він через кілька місяців, під час цієї самої війни, яка принесла йому стільки хвилювань, і помер не від ран, на полі бою, а в ліжку, від прикрощів та неспокою, спричинюваних докорами, нападами й усякими прискіпуваннями з боку тих, кому він служив. Історія оплакала його долю й засудила невдячність тих людей. Вона з великим старанням описала його воєнні й політичні подвиги, уславила його далекозорість, завзяття й твердість. Вона могла б також дошукатися, куди поділись усі ці риси, коли чума насувалася, а потім зненацька заскочила населення, доручене його опіці, вірніше, самоуправству.

Проте, залишаючи чинною догану цьому чоловікові, слід вказати на обставину, яка дещо послаблює подив перед його поведінкою й водночас викликає подив іншого гатунку, і то набагато більший, а саме: перед поведінкою населення,– я хочу сказати, тієї його частини, якої чума ще не торкнулася і яка мала всі підстави боятися її. Коли надійшли вісті з сіл, де хвороба вже лютувала (ці села ніби півкільцем охоплюють місто, подекуди на відстані якихось вісімнадцяти-двадцяти миль), хто міг тоді передбачити, що весь народ відразу не заворушиться, не запрагне створити собі безпеку всякими заходами, добре чи погано задуманими, що його не охопить занепокоєння? А все ж, коли мемуари цієї доби і були в чомусь цілком одностайні, то саме в твердженні, що нічого такого не сталося. Голод минулого року, утиски вояччини, душевні потрясіння – всього цього було досить, щоб пояснити чимдалі більшу смертність. Якщо на площі, в крамниці або вдома хтось заводив мову про навислу небезпеку, натякаючи на чуму, то його зустрічали недовірливими насмішками й зневажливими висловленнями. Така сама безтурботність, така сама, краще сказати, сліпота й така сама впертість панували в сенаті й у Раді декуріонів.

Зате кардинал Федеріго, щойно довідавшись про перші випадки заразної хвороби, приписав своїм пасторським посланням, щоб парафіяльне духівництво між іншими справами якнайчастіше навіювало народові думку про серйозність чимраз ближчої небезпеки й найсуворіше зобов'язувало всіх сповіщати про кожен новий випадок захворювання, здаючи всі заражені або підозрілі речі [155]155
  «Житіє Федеріго Борромео, склав Франческо Ріволі». Мілан, 1666, с. 582. ( Прим. автора).


[Закрыть]. Це, безперечно, також можна зарахувати до числа його вчинків, гідних хвали.

Санітарний трибунал просив і благав про сприяння, але дістав украй мало, майже нічого. Та й у самому трибуналі не виявляли тієї швидкості дій, якої вимагала нагальна необхідність. Як неодноразово твердить Тадіно і як це ще більше випливає з контексту його повідомлення, головним чином обидва лікарі, переконані в серйозному й прямому наближенні небезпеки, весь час підганяли цю шановну корпорацію, якій самій належало підганяти інших.

Ми вже бачили ту неквапливість, що її виявлено не лише в роботі, але й у збиранні відомостей по одержанні перших звісток про чуму. Ось іще один приклад неквапливості, і то не менш дивної, якщо тільки, зрозуміло, її не викликано перешкодами, які створювало вище начальство: згаданий указ про перепустки, ухвалений 30 жовтня, було оформлено тільки 23 грудня, а оголошено – 29-го, коли чума вже встигла вступити до Мілана.

Обидва – і Тадіно, і Ріпамонті – неодмінно хотіли знати ім'я того, хто перший заніс чуму, та інші обставини, пов'язані з цією людиною і цим випадком. І справді, коли хочеш вивчити першопричину величезної смертності, при якій не тільки годі скласти списки жертв, а навіть підрахувати їх (хіба що приблизно, в тисячах), починає брати якась дивна цікавість дізнатися ці нечисленні перші імена – адже їх можна записати й зберегти. Це своєрідне відчуття, бажання докопатися до першопричини змушує вбачати щось фатальне й визначне як у самих жертвах, так і в їхньому оточенні.

Обидва історики кажуть, що це був італійський солдат, який проходив військову службу в Іспанії. В усьому іншому вони дуже розходяться, починаючи з імені. По Тадіно, це був такий собі П'єтро Антоніо Ловато, з військ, розквартированих на території Лекко; по Ріпамонті – такий собі П'єр-Паоло Локаті – з розквартированих у Кьявенні. Розходяться вони й щодо дня його прибуття до Мілана: перший називає 22 жовтня, другий – той самий день, але наступного місяця. І ні на того, ні на того посилатися не можна. Обидві ці дати пробувають у протиріччі з іншими, набагато вірогіднішими. Проте Ріпамонті, пишучи за дорученням Генеральної ради декуріонів, повинен був мати у своєму розпорядженні багато способів зібрати необхідні відомості, а Тадіно, за своєю посадою, міг бути обізнаний у цьому краще від усякого іншого. А втім, із порівняння інших дат,– вони, як ми сказали, здаються нам точнішими,– випливає, що це сталося до оголошення указу про перепустки, і, якби справа була варта заходу, то можна було б довести або майже довести, що це сталося в перші дні того самого місяця, але, звичайно, читач звільнить нас від цього клопоту.

Хоч хай там як, а цей нещасливий піхотинець і носій лиха ввійшов до Мілана з великим клунком одежі, купленої чи вкраденої у найманців. Він зупинився в будинку своїх родичів, у передмісті Східних воріт, неподалік від монастиря капуцинів. Прибувши, він відразу ж захворів. Його віднесли до лікарні. Нарив, що з'явився у солдата під пахвою, змусив чоловіка, який доглядав його, запідозрити, що то було насправді. На четвертий день хворий помер.

Санітарний трибунал наказав ізолювати й не випускати з дому нікого з його рідні. Його одежу і постіль, на якій він лежав у лікарні, було спалено. Двоє служителів, що ходили коло нього, і чернець, який напучував його, також позахворювали через кілька днів,– усі три чумою. Підозра щодо характеру хвороби, яка виникла в лікарні з самого початку, й ужиті в зв'язку з цим застережні заходи сприяли тому, що зараза тут далі не поширилась. Але солдат залишив її насіння поза лікарнею, і воно не забарилося прорости. Перший, до кого причепилася чума, був господар дому, де проживав солдат, такий собі Карло Колонна, гравець на лютні. Тоді за наказом Санітарного відомства всіх мешканців цього будинку відправлено до лазарету, де більшість із них захворіла, а невдовзі декотрі повмирали з видимими ознаками чуми.

Однак те, що вже було посіяно ними, їхнім одягом та речами, розкраденими ріднею, служниками, мешканцями і прихованими від конфіскації та спалення, приписаного трибуналом, а також нові вогнища зарази, виниклі в місті через недосконалість наказів та недбальство в їхньому виконанні,– усе це, поволі назріваючи, розповзлося повсюди наприкінці того року і в перші місяці наступного, 1630-го. Час від часу то в одному, то в іншому кварталі міста хтось заражався й помирав. А що ці випадки траплялися рідко, то ніхто й не здогадувався, що то насправді таке, і навіть навпаки, в народі міцніла безпідставна шкідлива певність того, що ніякої чуми немає, що її взагалі ніколи й не було. До того ж і численні лікарі, будучи ніби відлунням голосу народного (чи був він і в цьому випадку голосом божим?), висміювали зловісні передбачення й грізні попередження, висловлювані небагатьма. Лікарі мали завжди напохваті назви найзвичайніших хвороб для діагностування кожного випадку чуми, байдуже, які були наявні ознаки й симптоми.

Коли повідомлення про ці випадки й доходили до Санітарного відомства, то здебільше з запізненням і далеко не точні. Страх перед карантином і лазаретом штовхав людей на хитрощі: про хворих не заявляли, моґильників та їхнє начальство підкуповували, від молодших службовців самого трибуналу, посланих для огляду трупів, діставали за гроші фальшиві посвідчення. Проте, якщо трибуналові все ж удавалось виявити якийсь випадок, то він давав наказ спалювати речі хворих, запечатував будинки, відправляючи людей цілими родинами до лазарету. Звідси легко дійти висновку, якими мали бути гнів і ремство населення, «знаті, купців та простого люду»,– як каже Тадіно; адже всі були однаково певні, що все це – непотрібні й даремні прискіпування. Гнів упав насамперед на обох лікарів – на вищеназваного Тадіно й на сенатора Сетталу, сина головного лікаря,– і дійшов до того, що досить було їм з'явитися на площі, як на них накидалися з лайкою, а то й камінням. І створилося дивне, своєрідне, гідне, щоб його відзначити, становище, в якому впродовж кількох місяців перебували ці люди: побачивши наближення жахливого лиха, вони вибивалися з сили, щоб його усунути, але наштовхувалися на перешкоди там, де шукали завзятої підтримки, й водночас робилися мішенню для обурених язиків, діставши прізвисько ворогів батьківщини: pro patrie hostibus,– як каже Ріпамонті.

Ця зненависть частково поширилась і на інших лікарів, які теж були впевнені в реальності зарази; вони наполягали на всяких застережливих заходах і намагалися вселити іншим свою сумну певність. Обережніші люди звинувачували їх у легковір'ї й упертості. В очах усіх інших тут крився явний обман, зловмисні підступи, викликані бажанням нажитися на загальному страхові.

Головний лікар Лодовіко Сеттала,– на той час майже вісімдесятирічний дід, професор медицини в Павійському університеті, а потім моральної філософії в Мілані, автор багатьох найвідоміших у той час праць; прославився тим, що подіставав запрошення зайняти кафедру по інших університетах (в Інгольшгаті, Пізі, Болоньї, Падуї) і всі їх відхилив,– був, безперечно, одним з найавторитетніших людей своєї доби. До його слави вченого долучалася ще й слава його життя, а до захоплення ним – почуття величезної прихильності за його велике людинолюбство, виявлене при лікуванні хворих і в добрих справах. Але є одна обставина, яка засмучує нас і притлумлює почуття поваги, навіюване цими достойними рисами (а втім, ця обставина й тоді робила повагу до нього ще більше загального й глибокою): бідолаха поділяв найпоширеніші й найзгубніші пересуди своїх сучасників. Ясна річ, він був передовою людиною, але не відмежовувався від натовпу, а саме це й веде за собою всякі лиха і часто спричиняється до втрати впливу, здобутого іншими шляхами. Отож величезного авторитету, яким він тішився, виявилось у даному випадку, коли лютувала чума, не тільки не досить, щоб здобути перемогу над думкою тих, кого поети називають «темною черню», а директори театрів – «великошановною публікою», але він навіть не допоміг йому уникнути ворожості й обмов з боку тієї її частини, якій нічого не коштує перейти від осуду до наступу й дій.

Якось, коли Лодовіко Сеттала у ношах прямував до своїх хворих, його оточив народ, вигукуючи, що він – верховода тих, хто хоче завести чуму до Мілана. Він, мовляв, наганяє страх на все місто своїм похмурим виглядом, своєю страшною бородою, а все для того, щоб дати роботу лікарям. Натовп і його лють чимдалі зростали; носії, відчувши недобре, прихистили свого господаря в знайомому будинку, що випадково виявився поблизу. Усе це сталося з ним тому, що він ясно бачив лихо довкола, нічого не приховував і хотів урятувати від чуми тисячі людей. Зате коли він іншого разу своєю нещасливою порадою сприяв тому, що одну бідну, нещасну жінку взяли на муки, рвали розпеченими кліщами й спалили як чарівницю тільки за те, що її господар страждав якимись дивними болями в животі, а інший, колишній ЇЇ господар, безтямно закохався в неї [156]156
  «Історія Мілана» графа П'єтро Веррі. Мілан, 1825, том IV, с. 155. ( Прим. автора).


[Закрыть], – мабуть, тоді він дістав за свою мудрість від публіки нові похвали і – що вже зовсім важко собі уявити – нове прізвисько: найдостойнішого громадянина.

Проте під кінець березня, спершу в передмісті біля Східних воріт, а потім і по всіх інших кварталах міста, зачастішали випадки захворювання й смертності із страшними виявами судоми, серцебиття, летаргії, марення, із зловісними симптомами – крововиливами та наривами. Смерть майже завжди наставала швидко, бурхливо, нерідко раптово, без найменших попередніх ознак хвороби. Лікарі, які заперечували думку, що це епідемія, і тепер не бажали визнавати того, з чого кепкували доти, однак, змушені підвести під якесь загальне поняття нову хворобу, яка стала надто поширеною і надто явною, щоб залишитись неназваною, зупинилися на назві: злоякісна гарячка, лихоманка-моровиця,– жалюгідна умовність, порожня гра слів, яка, однак, спричинилася до величезної шкоди, бо, вважаючи, що істину знайдено, ці лікарі не допускали визнання того, що необхідно було визнати й бачити, а саме: що хвороба передавалася через дотик до хворого. Влада, ніби пробудившись із глибокого сну, почала дужче дослухатися до вказівок та пропозицій Санітарного відомства й стала виконувати його постанови, необхідні секвестри [157]157
  Секвестр – у даному випадку – заборона користуватися особистими речами померлих від чуми.


[Закрыть]та карантини, приписані цим трибуналом. Останній також безперестанно вимагав грошей на покриття чимдалі більших щоденних витрат на лазарет і всякі інші види обслуговування, вимагаючи їх від декуріонів, доки буде вирішено (здається, це так і залишилось невирішеним і встановилося само по собі), чи це видатки міста, а чи королівської скарбниці. На декуріонів і собі насідав великий канцлер, так само за розпорядженням губернатора, який знову вирушив на приступ нещасного Казале; насідав і сенат, вимагаючи від декуріонів подумати, як постачати місто провіантом, перш ніж скінчиться заборона мати стосунки з іншими місцями, якщо епідемія не пошириться і там, і знайти засоби на утримання більшої частини населення, котра лишилася без роботи. Декуріони намагалися роздобувати гроші позичками та податками, а з того, що їм удавалося зібрати, виділяти трохи Санітарному відомству, трохи бідним, а так само купували трохи зерна,– одно слово, частково вдовольняли всякі потреби. Але дні великих нещасть були ще попереду.

Перед керівництвом лазарету, де населення, незважаючи на щоденну смертність, постійно зростало, стояло й інше важке завдання: налагодити обслуговування й дисципліну, дотримуватись приписаної ізоляції та й взагалі встановити режим, запроваджений Санітарним трибуналом. Бо вже спочатку в лазареті панував цілковитий безлад через свавілля самих ув'язнених, а також недбалість і потурання лікарняної обслуги. Трибунал і декуріони, згубивши голову, надумали звернутись до капуцинів і благали падре комісара провінції, який нещодавно заступив померлого падре провінціала, аби той зволив дати їм людей, спроможних правити цим царством відчаю. Комісар запропонував їм за старшого такого собі падре Феліче Казаті, вже літнього чоловіка, що славився своїм людинолюбством, завзяттям, лагідністю, поєднаною з душевною стійкістю,– чого він цілком заслужив, як це побачимо далі. В товариші й помічники йому запропоновано такого собі падре Мікеле Поццобонеллі, чоловіка ще молодого, але поважного й суворого як за способом мислення, так і за поведінкою. Їх було прийнято з великою радістю, і 30 березня вони з'явилися в лазареті. Президент Санітарного відомства зробив разом з ними обхід, ніби вводячи їх у володіння, і, скликавши лікарняну обслугу та всіх службовців, оголосив їм, що віднині падре Феліче призначається начальником усього лазарету і дістає високі й необмежені повноваження. Помалу-малу, в міру того як нещасне зборище в лазареті все збільшувалося, туди поквапилися й інші капуцини. Вони ставали завідувачами, сповідниками, управителями, братами милосердя, кухарями, гардеробниками, пральниками,– одно слово, всім, ким доведеться. Падре Феліче, вічно обтяжений і заклопотаний, і вдень і вночі обходив портики, палати, все величезне внутрішнє приміщення, іноді з ціпком у руках, а іноді захищений самою тільки волосяницею. Всюди він вносив бадьорість і лад, втихомирював хвилювання, розглядав скарги, погрожував, наказував, шпетив, підбадьорював, змушував людей плакати, заспокоював їх. Спочатку він був захворів на чуму, але видужав і з новими силами взявся до своєї попередньої діяльності. Багато які з його співбратів розлучалися тут із життям – і всі робили це з радістю.