Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 46 страниц)

Донові Родріго було приємно впевнитися в тому, що ніхто його не зрадив, і пересвідчитися, що його захід не залишив жодних слідів. Але то була лише миттєва й слабка втіха. «Втекли разом,– кричав він,– разом! Ох, цей негідний чернець! Цей чернець!» Вихоплюючись із хрипінням у нього з горла, ці слова з сичанням цідилися крізь зуби, а що в цю хвилю він саме гриз палець, то й його вигляд був такий же огидний, як і його пристрасті.

– Чернець мені за це заплатить, Грізо! Я сам не свій... Я хочу знати, хочу знайти... сьогодні ж увечері я повинен знати де вони. Я втратив спокій! Негайно до Пескареніко – дізнатися, побачити, розшукати... Чотири скуді тобі відразу і моє заступництво навіки! Сьогодні ж увечері я повинен знати все. А цей негідник!.. Цей чернець!..

І ось Грізо знов у дорозі. Того самого дня надвечір він зумів роздобути для свого достойного заступника бажані відомості. Ось як це було.

Одна з найбільших утіх нашого життя – це дружба, а одна з утіх дружби та, що є з ким поділитися таємницею. Але друзі поєднані не парами, як ото подружжя; взагалі, у кожного буває більше, ніж один друг,– і отак утворюється вервечка, якій важко знайти кінець. Тому, коли хто робить собі втіху, ділячись із другом своєю таємницею, він саме цим надає останньому змогу зробити й собі самому ту саму втіху. Щоправда, він просить його нічого нікому не казати,– і така умова, якби її дотримувано в найсуворішому розумінні цього слова, безпосередньо урвала б весь потік утішень. Але взагалі практика встановила звичай не передавати таємниці нікому, крім такого самого вірного друга, зв'язавши його тільки тією самою умовою. Отак від одного вірного друга до другого таємниця переходить нескінченною вервечкою, доки досягає вух того або тих, кому найперший співрозмовник заздалегідь поклав собі ніколи її не повідомляти. Однак їй доводилось би залишатися в дорозі досить довго, якби у кожного було тільки двоє друзів – той, хто йому довіряє, і той, кому він у свою чергу повідомляє те, про що обіцяв мовчати. Але ж є особливі везучі люди, у яких друзів сотні; і коли таємниця досягає вух одного з таких везунів, вона поширюється так швидко і так заплутано, що вже годі знайти якісь сліди. Наш автор не міг установити, через скільки уст перейшла таємниця, до якої Грізо було наказано докопатися. Відомо тільки, що добряк, який супроводив наших жінок до Монци, повернувся своїм возом до Пескареніко на одинадцяту годину вечора і, перш ніж дістатися додому, випадково зустрівся з близьким другом, якому й повідав під великим секретом про зроблене добре діло і про все інше; відомо також, що Грізо через дві години зміг уже прибігти в палаццо і повідомити дона Родріго, що Лючія з матір'ю знайшла притулок в одному з монастирів у Монці й що Ренцо пішов далі, прямуючи до Мілана.

Дон Родріго сповнився бурхливою радістю, дізнавшися про розлуку заручених, і відчув, як у ньому знов заворушилася злочинна надія досягти поставленої мети. Більшу частину ночі він розмірковував, як це зробити, і встав раненько з двома намірами: одним – твердим, другим – тільки наміченим. Перший був такий: негайно послати Грізо до Монци, щоб дістав докладніші відомості про Лючію й розвідав, чи не можна спробувати зробити що-небудь. Тож він звелів покликати свого відданого слугу, вручив йому обіцяні чотири скуді, ще раз похвалив за спритність, з якою той заробив їх, і дав йому загодя обміркований наказ.

– Синьйоре...– нерішуче почав був Грізо.

– Що таке? Хіба я висловлююсь неясно?

– Якби ви могли послати когось іншого.

– Як це?

– Найсвітліший синьйоре, я ладен дозволити здерти з себе шкуру за свого хазяїна,– це мій обов'язок,– але я знаю, що ви не захочете надто рано ризикувати життям своїх підданців.

– Ну то що?

– Ваша світлість добре знає, що в мене на шиї не один наказ про арешт, і... Тут я під вашим захистом, тут нас цілий загін; синьйор подеста – друг дому, поліцейські ставляться до мене з поштивістю; і я так само... це, звичайно, не робить мені великої честі, але, щоб жити спокійно... я так само приятелюю з ними. В Мілані ліврею вашої світлості добре знають, а от у Монці... там, навпаки, більше знають мене. І чи відомо вашій світлості,– адже я говорю не просто так,– що той, хто зуміє видати мене властям або принесе мою голову, зробить вигідне діло. Подумайте тільки: сотня скуді готівкою і право на звільнення двох розбійників.

– Чорт забирай! – сказав дон Родріго.– Значить, ти тільки брехливий собака, якому ледве вистачає хоробрості хапати за ноги перехожих з-під воріт,– та й то оглядаючись, чи допомагають інші,– а сам уперед нізащо не кинеться.

– Мені здається, синьйоре, я довів...

– Отже...

– Отже,– рішуче підхопив Грізо, допечений до живого,– отже, прошу вашу світлість вважати, що я не говорив нічого: хоробрість лева, ноги зайця – і я готовий у дорогу хоч зараз.

– А я й не вимагав, щоб ти вирушав один. Візьми з собою двох найкращих... скажімо, Сфреджато і Тірадрітто, вирушай сміливо і будь знову Грізо. Чорт забирай! Три таких молодці, ідуть у своїх справах, то хто, по-твоєму, зосмілиться не пропустити вас? Невже поліцейським у Монці життя набридло настільки, щоб вони так нерозсудливо важили ним за сто скуді? Та й потім... потім, навряд чи в тому краї мене знають настільки мало, щоб звання мого слуги нічого не важило.

Отак трохи присоромивши Грізо, дон Родріго надавав йому потому довгих і докладних настанов. Грізо взяв двох товаришів і вирушив у дорогу з веселим і відважним виглядом, кленучи подумки і Монцу, і укази про арешт, і жінок, і хазяїнові примхи. Він ішов, мов той вовк, який, гнаний голодом, підтягши живота й показуючи всі ребра, аж їх можна полічити, сходить з гір, де немає нічого, крім снігу, обережно перетинає рівнину, знай зупиняється, піднімаючи трохи лапу й помахуючи хвостом,– «задерши писок догори, втягує підозріле повітря»,– чи не долине запах людини або заліза, нашорошує чуйні вуха, водить налитими кров'ю очима, де світиться і жадоба здобичі, й страх перед цькуванням. До речі, ці чудові рядки – якщо хто бажає знати, звідки вони,– узято з однієї ще не надрукованої чортівні про хрестові походи та ломбардців [61]61
  Вірш «Ломбардці в першому хрестовому поході» Томмазо Гроссі (1791—1853), близького друга А. Мандзоні.


[Закрыть], яка незабаром побачить світ і матиме гучний успіх; я їх навів тому, що вони мені стали у великій пригоді, а джерело я вказую для того, щоб не перебиратися в чужу одежу: коли б ніхто не сприйняв це за хитрість з мого боку й не подумав, ніби я маю братню близькість з автором цієї чортівні, який дозволив мені копатися в його рукописі.

Другий клопіт дона Родріго полягав у тому, щоб знайти той або інший спосіб не дати Ренцо змоги ані зустрітися знову з Лючією, ані повернутися до свого села; і з цією метою він задумав поширити чутки про погрози та підступні заміри, які, дійшовши через якогось друга до Ренцо, відбили б у того всяку хіть вертатися до рідного краю. Проте він думав, що найкраще було б домогтися його вигнання за межі держави, а в цій справі, як йому видавалося, ліпше від усякого насильства йому могло б допомогти правосуддя. Скажімо, можна було б дещо роздути справу в будинку курато, виставивши її як напад, як бунт, і за допомогою вченого юриста переконати подеста, що цей випадок безперечно вимагав наказу про арешт Ренцо. Але він тут же подумав, що йому негоже заводити таку брудну історію, через це вирішив не ламати собі довго голови, а поговорити з доктором Крутієм і натякнути йому про своє бажання. «Чи ж мало указів! – міркував дон Родріго.– І доктор теж не ликом шитий: хоч би яка була моя справа, він зуміє знайти якийсь гачок і підчепити ним цього нікчемного хлопчиська, бо інакше він би не заслужив такого прозвиська».

Та поки він розмірковував про доктора як про чоловіка найздібнішого, щоб прислужитися йому (отак інколи робляться справи на білому світі!), інший чоловік, той, про кого ніхто й не подумав би,– простіше кажучи, сам Ренцо допомагав своєму ворогові так швидко й надійно, як до цього не додумався б і сам доктор Крутій.

Мені не раз доводилося бачити одного милого хлопчика, щоправда, непомірно жвавого, однак, по всьому, здатного згодом стати порядним чоловіком; отож я не раз бачив, як оцей хлопчик, уже надвечір, намагався загнати в захисток свою зграйку морських свинок, яких він випускав удень на волю в садок. Йому хотілося загнати усіх гуртом, але нічого не виходило: одна зі свинок відбивається праворуч, і поки пастушок забігає, щоб загнати її в зграйку, інша, а то часом дві або й три відбиваються ліворуч і розбігаються врізнобіч. Отож, устигнувши навіть трохи розсердитися, хлопчик пристосовується до їхніх звичок і проштовхує досередини спершу тих, які ближче до входу, а відтак уже береться й за інших і заганяє їх, як зуміє, по одній, по дві, по три. Так само й ми змушені поводитися з дійовими особами нашої історії: прилаштувавши Лючію, ми поквапилися до дона Родріго, а зараз мусимо кинути його й вирушити слідом за Ренцо, якого ми вже згубили з очей.

Після гіркої розлуки, про яку ми розповідали, Ренцо прямував із Монци до Мілана а такому настрої, що його всяк легко може собі уявити. Покинути рідну домівку, кинути ремесло і – що найтяжче від усього – чимраз далі відходити від Лючії, плентаючи великою дорогою, не знаючи, де доведеться прихилити голову,– і все через отого мерзотника! Коли Ренцо вертав по думки до всього цього, він запалювався шаленством і пристрасною жадобою помсти, але відразу ж йому згадувалася молитва, яку він проказав разом із добрим ченцем у церкві Пескареніко,– і тоді юнак брав себе в руки; в ньому знов і знов закипало обурення, але, побачивши на стіні розп'яття, він скидав капелюха й зупинявся, щоб, помолитися знову. Так упродовж своєї мандрівки він подумки щонайменше разів двадцять то вбивав, то оживляв дона Родріго.

Дорога в ті часи пролягала глибоко між двома високими схилами – брудна, кам'яниста, покраяна глибокими коліями, які після дощу перетворювались на струмочки; по деяких найбільш низьких місцинах вона так наповнювалася водою, аж можна було плисти по ній човном. У таких місцях невеличка крута стежина, здіймаючись приступками по схилу, показувала, що цим шляхом інші перехожі вже попрокладали собі дорогу через поля. Видершися й собі однією з таких стежечок нагору, Ренцо побачив піднесене над рівниною громаддя собору, який стояв ніби не посеред міста, а просто в пустелі. Ренцо зупинився як укопаний, забувши про всі свої прикрощі, й почав споглядати це восьме диво світу, про яке так багато чув ізмалечку. Проте через кілька хвилин, обернувшись назад, він побачив на обрії зубчасті гребені гір і з-посеред них вирізнив високе й чітко окреслене своє рідне Резегоне.

Серце в нього закалатало; він постояв якийсь час, сумно дивлячись у той бік, потому, зітхнувши, відвернувся й пішов далі. Потроху перед ним відкривалися вежі, бані, дохи; він спустився вниз на дорогу, пройшов іще трохи й, опинившись уже поблизу міста, підступив до якогось подорожнього. Вклонившися з усією поштивістю, на яку був здатний, він сказав:

– Будьте так ласкаві, синьйоре...

– Чого зволите, молодий чоловіче?

– Чи не змогли б ви сказати мені, як пройти навпростець до монастиря капуцинів, де проживає падре Бонавентура?

Чоловік, що до нього звернувся Ренцо, був заможний городянин з околиць Мілана, який ходив цього ранку в своїх справах до міста; нічого не домігшися, він з великим поспіхом вертав назад і старався чимскоріше потрапити додому, тож ця затримка була йому зовсім недоречна. Та, незважаючи на це, не виказавши ані найменшого нетерпіння, він надзвичайно чемно відповів:

– Любий синку, таж монастир у нас не один; треба пояснити краще, який монастир ви шукаєте.

Тоді Ренцо видобув із-за пазухи листа падре Крістофоро й подав його синьйорові, котрий, прочитавши: «Біля Східних воріт»,– повернув листа й мовив:

– Вам пощастило, молодий чоловіче: ваш монастир зовсім недалечко звідси. Ходіть онде тією стежкою ліворуч, це найкоротший шлях; за кілька хвилин ви дійдете до рогу довгої низької будівлі, це – лазарет; ідіть далі вздовж рову, що його оточує, і потрапите до Східних воріт. Зайдіть у них і кроків через триста-чотириста побачите невеликий майдан з височенними в'язами, отам і стоїть монастир, тут помилитися важко. Бог на поміч, молодий чоловіче.

І, супроводивши останні слова вишуканим жестом, він подався далі.

Таке гарне обходження городян із сільськими людьми здивувало й спантеличило Ренцо. Він не знав, що це був незвичайний день – день, коли плащі посхилялись перед куртками [62]62
  Плащ був атрибутом знаті, а в куртках ходив простолюд.


[Закрыть]. Він пішов указаним шляхом і опинився біля Східних воріт. Однак ця назва не повинна викликати в читача образи, пов'язані з нею в наш час. Коли Ренцо заходив у ці ворота, пряма дорога після них ішла тільки вздовж усього лазарету, а далі вона зміїлася між двома огорожами. Ворота складалися з двох стовпів, перекритих дашком для захисту стулок; по один бік стояв будиночок митниці. Бастіони спускалися нерівним схилом, і грудкувата, нерівна поверхня землі була посипана уламками й черепками. Вулицю перед очима того, хто заходив у ці ворота, можна було порівняти хіба, може, з тією, яка зустрічає теперішнього подорожнього, котрий заходить через ворота Тоза. Невеличкий струмок біг посеред вулиці майже аж до воріт і в отакий спосіб ділив її на дві кривулясті вулички, вічно вкриті курявою або багном – залежно від пори року. В тім місці, де була й тепер іще пролягає невелика вулиця під назвою Боргетто, струмок збігав у водостічну трубу. Тут стояла колона, увінчана хрестом, яка звалася колоною Сан-Діоніджі. Праворуч і ліворуч тяглися оточені огорожами сади та невеличкі будиночки, заселені переважно білильниками.

Ренцо зайшов у ворота й попростував далі. Ніхто з митників не звернув на нього уваги. Це здивувало юнака, бо від тих небагатьох односельців, які могли похвалитися тим, що побували в Мілані, він наслухався всяких розповідей про обшуки та розпити, що їх неодмінно проходять усі прибулі з села. Вулиця була порожня, і, якби не далекий гул, який свідчив про великий рух людей, Ренцо міг би подумати, що потрапив до незаселеного міста. Посуваючись далі й усе ще нічого не розуміючи, він побачив на землі якісь пухкі білі смуги, схожі на сніг, але це не міг бути сніг,– адже він не випадає смугами, та й звичайно його не буває в цю пору року. Ренцо нахилився над однією смугою, помацав – то було борошно. «Очевидячки, в Мілані неабиякий достаток,– сказав він собі,– коли вони отак марнують дар божий. А нам твердять, ніби всюди голод. Он як вони чинять, щоб голота в селі сиділа тихо».

Та, ступивши кілька кроків і порівнявшися з колоною, він побачив біля її підніжжя ще дивнішу картину: на приступках п'єдесталу безладно лежали якісь речі, не схожі на каміння бруківки; якби вони лежали на прилавку булочника, Ренцо не вагаючись назвав би їх буханцями хліба. Але він усе ще не вірив своїм очам, бо ж, чорт забирай, адже це не місце для хліба! «Ану, подивімось, що ж це воно таке»,– знов сказав він собі. Підступивши до колони, підняв одну з цих речей; і справді, це був хліб, круглий, бездоганно білий, такий, який Ренцо випадало їсти тільки у великі свята. «А й справді хлібі – уголос промовив він – такий великий був його подив.– Бач, як вони ним тут розкидаються! У такий рік! І навіть не завдають собі клопоту піднімати його, коли він падає. Чи не потрапив я, бува, до казкової країни?»

Після десяти миль дороги, та ще й на свіжому ранковому повітрі, цей хліб викликав у нього не тільки подив, а й апетит. «Взяти, чи що? – розмірковував він подумки.– Ще б пак, адже вони повикидали його собакам, то чому не взяти трохи й доброму християнинові? Зрештою, якщо раптом нагодиться хазяїн, я заплачу». Отак міркуючи, він поклав до кишені буханець, що його тримав у руці, взяв ще одного й поклав до другої кишені; підняв третій і почав їсти.

Він пішов далі, все ще нічого не розуміючи й бажаючи зрозуміти, що все це значить. Ступивши кілька кроків, він помітив людей, які йшли з центру міста, й став уважно приглядатися до тих, що з'явились першими. То були чоловік, жінка і, за кілька кроків позаду них, хлопчик. Всі троє йшли з якоюсь ношею,– очевидно, вона перевищувала їхні сили. Їхня одежа, або, краще сказати, лахміття, була обсипана борошном; у борошні були й обличчя, до того ж чимсь засмучені й схвильовані; люди йшли, позгинавшись не тільки під тягарем ноші, але й горя, неначе їм було попереламувано всі кості. Чоловік ледве тяг на плечах здоровенний мішок борошна, де-де дірявий, тож щоразу, коли він спотикався або втрачав рівновагу, борошно потроху сипалося на землю. Ще потворніший був вигляд у жінки: її зігнуті руки з натугою підтримували величезний живіт, схожий на пічний горщик з двома ручками, а з-під цього живота видніли до колін голі ноги, які ступали через силу. Ренцо придивився уважніше й побачив, що цей величезний живіт насправді – спідниця, яку жінка тримала за краї, наповнивши її борошном скільки було змоги, ба навіть більше; майже за кожним кроком трохи борошна здимав вітер. Хлопчик обома руками підтримував на голові корзину, до верху наповнену хлібцями, а що його ноги були коротші за батьківські, то він потроху відставав від батьків, і потім, коли прискорював крок, щоб наздогнати їх, корзина перехилялася й з неї час від часу випадав хліб.

– А ти ще повикидай, ледащо,– люто крикнула мати на хлопця.

– Та я не викидаю, вони самі випадають, що ж я можу вдіяти? – відказав він.

– Щастя твоє, що в мене руки зайняті,– кинула жінка, потрясаючи кулаками, ніби давала добрячого прочухана бідолашному хлопчикові, і цим порухом розсипала борошна більше, ніж би його пішло на ті два буханці, які випали у хлопчика.

– Ну, ходімо, ходімо,– сказав чоловік,– потім вернемося й піднімемо їх, або їх підбере хтось інший. Уже стільки часу бідуємо, то хоч тепер, коли дісталася зайвина, наїмося досхочу.

Тим часом від воріт підходили інші люди, і один чоловік, порівнявшися з жінкою, спитав:

– Як тут пройти по хліб?

– Іди вперед,– відповіла вона і, відійшовши кілька кроків, докинула: – Ці сільські нероби пообчищають усі крамниці та пекарні, нам нічого не зостанеться.

– Всім потроху, змія ти така! – зауважив чоловік.– Як благодать, то вже благодать!

За цим і за багато чим іншим, що йому випало побачити, Ренцо почав здогадуватися, що потрапив до міста, яке збунтувалося, і що сьогодні день захоплення влади, коли всяк тягне, що тільки може, розраховуючись кулаками. Хоч би як ми бажали показати бідного нашого горця в найкращому світлі, історична правда зобов'язує нас повідомити, що першим його почуттям була радість. Він мав так мало підстав тішитися звичайним становищем, що мимоволі схилявся до схвалення всього, що бодай скільки-небудь могло змінити це становище. До того ж, не стоячи анітрохи вище людей свого часу, він поділяв загальну думку або ж передсуд, що в високих цінах на хліб винні скупники й пекарі, і був готовий визнати справедливим усякий спосіб видерти в них з рук продукти, в яких вони, згідно з цією думкою, жорстоко відмовляли зголоднілому народові. Однак він вирішив триматися осторонь від бунту й радів з того, що його послано до капуцина, котрий надасть йому притулок і заступить батька. Отак міркуючи й водночас приглядаючись до стрічних бунтарів, які посувалися обтяжені здобиччю, він пройшов невелику решту шляху до монастиря.

Там, де тепер вивишається гарне палаццо з високим портиком, у той час, та й ще зовсім недавно, був невеликий майдан, а в глибині його – церква й монастир капуцинів, прикриті чотирма могутніми в'язами. Ми не без заздрощів радіємо за тих наших читачів, які вже не застали описаної картини,– це значить, що вони ще дуже молоді й не встигли наробити забагато дурниць. Ренцо попрямував до воріт, засунув за пазуху недоїдену половину буханця, дістав листа й, тримаючи його напоготові, смикнув за дзвіночок. За решіткою відчинилися дверцята, і в них появилося обличчя ченця-воротаря, який спитав, хто там.

– Я з села, приніс падре Бонавентурі термінового листа від падре Крістофоро.

– Давайте його сюди,– сказав воротар, просуваючи руку крізь решітку.

– Не можу,– відказав Ренцо,– я повинен передати його особисто в руки падре Бонавентурі.

– Його немає в монастирі.

– Тоді впустіть мене, я зачекаю його.

– Зробіть, як я вам скажу,– відповів чернець,– ідіть дожидайте його в церкві; це, до речі, буде корисно і для душі. До монастиря зараз не впускають.

І з цими словами він захряпнув дверцята, Ренцо так і зостався стояти в листом в руках. Він пройшов кроків десять до церковного входу, щоб послухатися воротаревої поради, але потім подумав, чи не подивитися йому ще раз на бунт. Тож він перетнув площу, вийшов до кінця вулиці й спинився, схрестивши руки на грудях і дивлячись ліворуч, в бік центру міста, де стояв безперервний гул натовпу, що чимдалі голоснішав. Вир приваблював глядача. «Ходімо подивимось»,– сказав він собі, дістав половинку буханки і, потроху відкушуючи від неї, рушив туди. Поки він іде, ми розповімо якнайкоротше про причини безладу.