Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 45 (всего у книги 46 страниц)

Отож він повідомляє, що тільки-но заговорили про чуму, як дон Ферранте став одним із найзапекліших серед тих, хто її заперечував, і що він аж до кінця стійко підтримував цю думку, але не галасливими заявами, а міркуваннями, які принаймні мали логічний зв'язок.

– In rerum natura [177]177
  В природі речей ( латин.).


[Закрыть], – казав він,– існує тільки два роди речей: субстанція і акциденція,– і коли я доведу, що зараза не може бути ні першим, ні другим, то цим я доведу, що її не існує взагалі, що вона – химера. Отже, починаю. Субстанції бувають або духовні, або матеріальні. Зараза як духовна субстанція,– це таке безглуздя, яке ніхто не стане доводити, тому не варто про нього й говорити. Субстанції матеріальні бувають або прості, або складні. Зараза – субстанція не проста, це можна довести в чотирьох словах: вона не повітряна субстанція, бо ж, якби була такою, то, замість переходити від одного тіла до іншого, відразу відлетіла б до своєї сфери; вона не водна субстанція, бо тоді могла б сама зрошувати й висушуватись вітрами; вона не вогняна, бо тоді обпалювала б; і не земна, бо в такому разі була б видима. Але вона й не складна субстанція, бо тоді мала б сприйматися і зором, і через дотик. А хто ж бачив цю заразу? Хто торкався до неї? Залишається розглянути, чи може вона бути акциденцією. Що далі, то гірше. Синьйори лікарі твердять, ніби вона передається від одного тіла до іншого: це їхній козир, це – привід для всіх їхніх якнайдурніших приписів. Тепер, вважаючи заразу акциденцією, довелося б припустити, що вона – акциденція передавана, два слова несумісні між собою: в усій філософії немає нічого яснішого й чіткішого за положення, що акциденція не може переходити з однієї речі на іншу. Коли ж лікарі, аби уникнути цієї Сцілли, опиняються перед необхідністю говорити, що зараза, мовляв, це акциденція вивідна, то вони потрапляють до Харібди: бо ж коли вона вивідна, то тим паче не передається й не поширюється. Який же глузд, з огляду на ці засади, розповідати нам про крововиливи, висипи, карбункули?..

– Все це дурниці,– вирік хтось із його співрозмовників.

– Е, ні,– відказав дон Ферранте, – я з цим не згоден: наука лишається наукою, треба тільки вміти застосовувати її. Крововиливи, висипи, карбункули, запалення привушних залоз, багрові бубони, чорні фурункули – усі ці розумні слова мають ясне й точне значення, але я кажу, що вони не мають ніякого стосунку до даного питання. Хто ж заперечує, що такі речі можуть бути і що вони навіть бувають? Вся справа в тому, щоб знати їхнє походження.

Тут починалися неприємності і для дона Ферранте. Поки він лише заперечував думку про існування зарази, то всюди знаходив уважних і прихильних слухачів, бо важко навіть описати, яким великим авторитетом тішиться професійний учений, коли намагається доводити те, в чому слухачі й так переконані. Та тільки-но він намагався доводити, що помилка цих лікарів, поряд з твердженням про наявність страшної й загальної хвороби, полягала ще у виявленні її причини,– тоді (я кажу про ту ранню пору, коли про чуму ніхто не хотів і слухати), замість прихильного вуха, він зустрічав самі тільки непокірні, незгідливі язики. Прийшов кінець його довжелезним проповідям, і своє вчення він міг поширювати тепер не інакше, як уривками й витягами.

– Істинна причина окремих захворювань, на жаль, існує,– казав він,– і визнати її змушені навіть ті, хто потім підтримує зовсім іншу, взяту з повітря... Хай-но вони спробують, якщо зможуть, заперечувати фатальне сполучення Сатурна з Юпітером. І хай-но ці синьйори візьмуть під сумнів дію впливів!.. Може, вони ще заперечуватимуть існування світил? Або ж надумають твердити, ніби світила існують на небесах просто так, хтозна для чого, як головки шпильок, увіткнутих у подушечку?.. Та, вибачте, кого вже я аж ніяк не розумію до пуття, то це синьйорів медиків: визнавати, що ми перебуваємо під таким підступним сполученням, а тоді раптом заявляти нам із незворушним обличчям: не торкайтесь тут, не торкайтесь там, і ви будете поза небезпекою! Неначе таке уникання матеріального дотику до земних тіл може зашкодити прихованій дії тіл небесних! І отак галасувати про спалення якихось ганчірок! Жалюгідні люди! Що, може, спробуєте спалити Юпітер? Спалити Сатурн?

His fretus [178]178
  Спираючись на це ( латин.).


[Закрыть], іншими словами – покладаючись на свої дотепні умовисновки, він не вдавався до жодних заходів безпеки проти чуми, заразився нею й зліг у постіль, щоб умерти, як герой Метастазіо [179]179
  Метастазіо П'єтро (1698—1782) – італійський поет, автор популярних у XVIII ст. поетичних «мелодрам», написаних на історичні сюжети.


[Закрыть], завівши суперечку з зірками.

А його знаменита книгозбірня? Вона й зараз, можливо, розкидана по прилавках букіністів.

Розділ тридцять восьмий

Якось увечері Аньєзе почула, що біля воріт зупинився екіпаж. «Напевне, вона!» І справді, то була Лючія разом із доброю вдовою. Їхні взаємні привітання нехай читач уявить собі сам.

Назавтра, рано-вранці, нагодився й Ренцо, який, ні про що не здогадуючись, прийшов, щоб відвести з Аньєзе душу в припущеннях, чому це Лючія так довго не їде. Як він повівся й що сказав, ми все те також полишаємо на читачеву уяву. Лючіїне ж привітання звучало так:

– Здорові були, як справи? – мовила вона у відповідь, потупивши очі, але без усякої ніяковості.

Не подумайте, що Ренцо сприйняв таке привітання як надто сухе й розтлумачив його як несприятливе для себе. Він сприйняв його дуже добре – так воно й мало бути. І як ото добре виховані люди вміють не надавати ваги зайвим виявам чемності, так і він чудово зрозумів, що за цими скупими словами криється вся та радість, яка була в Лючіїному серці. До того ж неважко було помітити, що дівчина мала два способи для вимовлення цих слів: один – для Ренцо, другий для інших людей.

– Добре, коли бачу вас,– відповів юнак теж банальною фразою.

– Бідний наш падре Крістофоро!..– сказала Лючія.– Моліться за спасіння його душі; хоча можна з певністю сказати, що зараз він молиться там за нас.

– На жаль, я передбачав це,– мовив Ренцо.

І то була не єдина сумна струна, якої вони торкнулися в своїй бесіді. І що ж? Хоч би про що вони заводили мову, всяка тема здавалась йому однаково захоплюючою... Як оті баскі скакуни, що б'ють копитом землю, комизяться й перебирають ногами, перш ніж зробити перший крок, а потім відразу зриваються з місця і мчать, ніби їх несе вітер,– таким зробився час для Ренцо: спершу хвилини здавалися годинами, а тоді години – хвилинами.

Вдова не тільки не заважала товариству – вона вносила багато приємного, і, зрозуміло, коли Ренцо бачив її на злиденному ложі в лазареті, він не міг і уявити собі, що в неї така товариська й весела вдача. Таж лазарет і село, смерть і свобода – не одне й те саме. З Аньєзе вона вже заприятелювала, а бачити її з Лючією було просто втіхою,– як вона, ніжна й пустотлива, лагідно жартувала з подруги, не кривдячи її, дозволяючи собі саме стільки, скільки було потрібно, щоб примусити Лючію виявити ту радість, яка ховалась у її душі.

Врешті Ренцо заявив, що йде до дона Абондіо домовитися про вінчання. Він вирядився туди й завів мову, злегка кепкуючи, але не без шанобливості:

– Синьйоре курато, у вас уже, мабуть, минув той головний біль, який, як ви казали, заважав вам повінчати нас? Уже пора. Наречена тут, і я прийшов дізнатися, коли вам це буде найзручніше. Але цього разу я попрошу вас поквапитись.

Дон Абондіо не відповів відмовою, але знову почав крутити, вказувати на всілякі перешкоди, натякати на дещо: і для чого, мовляв, лізти всім у вічі та проголошувати своє ім'я, коли загрожує арешт? Адже, мовляв, можна з таким же успіхом зробити все десь-інде. Та те, та се...

– Розумію,– сказав Ренцо,– у вас і досі ще трохи поболює голова. Але вислухайте мене лишень, вислухайте.– І він почав описувати стан, у якому бачив нещасного дона Родріго.– Тепер він уже напевно пішов на той світ. Сподіватимемось,– підсумував він,– що господь виявив до нього милосердя.

– До чого тут це,– спитав дон Абондіо,– хіба я вам відмовив? Я й не думаю відмовляти; я кажу... і кажу, маючи вагомі підстави. Бачте, поки чоловік іще дише... Подивіться лишень на мене: адже я розбита посудина і так само однією ногою стояв скорше на тім світі, ніж на цім, проте я тут, і... якщо не впадуть на мене всякі напасті... Ну та гаразд... Я зосмілююсь сподіватися пожити ще трошки. І знову ж таки, уявіть собі, адже часом трапляються такі натури. А втім, повторюю, це тут ні до чого.

Після всяких доказів, так само мало переконливих, Ренцо шанобливо відкланявся, повернувся до своїх, розповів їм про все й скінчив такими словами:

– Я пішов геть, бо вже був ситий ним по самісіньку зав'язку і боявся, втративши терпець, набалакати йому зухвалих речей. Часом він здавався таким самим, як і колись: та ж пика, ті ж міркування. Я певен, якби наша розмова протривала ще трохи, то він напевно вставив би ще й латинські слівця. Бачу, що знов буде проволока. Краще вже зробити так, як радить він: вирядитися вінчатися туди, де ми збираємось жити.

– А знаєте, що ми зробимо? – озвалася вдова.– Я пропоную: треба, щоб спробували ще й жінки. Подивимось, чи не буде наша спроба більш вдалою. До речі, я матиму втіху пізнати цього чоловіка, чи справді він такий, як ви кажете. Ходімо після обіду, щоб не відразу насідати на нього вдруге. А тим часом, синьйоре наречений, поведіть нас трохи погуляти, нас двох, поки Аньєзе завантажена своїми справами. Я вже зійду Лючії за матір, та й мені б дуже хотілося краще розглянути це озеро, ці гори, що про них я так багато чула. А ота дещиця, яку я вже бачила, здалася мені напрочуд гарною.

Насамперед Ренцо повів їх до будинку свого хазяїна, де з цієї нагоди влаштували урочистий прийом. З Ренцо взяли обіцянку, що не тільки сьогодні, але й у наступні дні він, за змогою, приходитиме до них обідати.

Погуляли, пообідали, і Ренцо пішов, не сказавши куди. Жінки трохи пррадились, як краще взятися за дона Абондіо, й урешті пішли на приступ. «Ось вам, будьте ласкаві, й вони тут, як уродились»,– із прикрістю подумав дон Абондіо, але відразу зробив байдуже обличчя; Лючію він зустрів поздоровленнями, Аньєзе – поклонами, гостю – вітаннями. Запросив їх сісти й відразу заговорив про чуму, забажавши почути від Лючії, як вона перехворіла нею в такому жахливому оточенні. Згадка про лазарет дала нагоду втрутитися в розмову й тій, з ким Лючія заприятелювала там. Потім, що цілком зрозуміло, дон Абондіо заговорив і про ним особисто пережиту напасть, далі розсипався в поздоровленнях на адресу Аньєзе, яка відбулася так легко. Очевидно, справа затягувалась. Уже з першої хвилини старші жінки насторожилися й вичікували, намагаючись вибрати слушну хвилину, щоб завести мову про найголовніше. Нарешті, не знаю вже, котра з двох, розбила кригу. Але як, на вашу думку, повівся дон Абондіо? Певна річ, він удав, що недочуває. Не те щоб він просто сказав: «Ні!» Однак знов почав крутити, ходити кругом, перестрибуючи, мов та пташка, з гілки на гілку.

– Слід було б,– сказав дон Абондіо,– якось домогтися скасування цього мерзенного наказу про арешт. Ось ви, синьйоро, як жителька Мілана, повинні більш або менш знати, в чім тут суть справи: безперечно, у вас знайдеться гарна протекція, який-небудь впливовий синьйор. Адже в такий спосіб легко спекатися будь-якої біди. А можна піти й коротшим шляхом, не вплутуючись в жодну історію. Оскільки молоді люди, а разом з ними й Аньєзе, вже твердо постановили емігрувати (проти цього я ніяк не можу заперечити: батьківщина – там, де добре живеться), то, гадаю, розумно було б зробити все це там, де над тобою не висить наказ про арешт. Я просто жду не діждуся тієї години, коли ви поріднитеся, але хочу, щоб це відбулося по-доброму, спокійно. Правду кажучи, тут, поки чинний цей наказ, я, либонь, не зміг би зі спокійним серцем вимовити з амвону ім'я Лоренцо Трамальїно: я надто прихильний до нього і побоявся б зробити йому погану послугу. Судіть самі, синьйоро, судіть і ви.

Тут Аньєзе, з одного боку, а вдова – з другого, почали відкидати ці міркування, але дон Абондіо знову й знову висував їх уже під іншими приводами; отак починали все спочатку, аж ураз рішучим кроком, з обличчям, що виказувало якусь новину, ввійшов Ренцо й повідомив:

– Прибув синьйор маркіз***.

– Що це значить? Куди прибув? – підводячися з місця, спитав дон Абондіо.

– Прибув до свого замку, що належав раніше донові Родріго, бо цей синьйор маркіз спадкоємець, як ото кажуть, заповідного маєтку, тож більше немає сумнівів. Я, з мого боку, був би щасливий дізнатися, що той нещасний чоловік умер по-християнськи. Хай там як, а я досі проказував за нього «Отче наш» і віднині проказуватиму ще й «Dе ргоfundis» [180]180
  «З глибин» – назва заупокійного псалма католицької служби.


[Закрыть]. До речі, цей синьйор маркіз дуже порядна людина.

– Безсумнівно, – сказав дон Абондіо, – я не раз чув, як його називали воістину благородним синьйором, чоловіком старого гарту. Та чи воно справді так?

– Ви служці своєму вірите?

– А що таке?

– А те, що він бачив його на власні очі. Я там був тільки поблизу і, щиро кажучи, пішов туди лише тому, що подумав: люди ж повинні знати щось. І багато хто казав мені те саме. Потім мені назустріч трапився Амброджо, який сходив згори й сам бачив, повторюю вам, що маркіз порядкує там, як хазяїн. Хочете вислухати Амброджо? Я навмисне затримав його в дворі.

– Гаразд, послухаймо,– сказав дон Абондіо.

Ренцо пішов покликати служку. Той підтвердив усе, додавши ще деякі подробиці й розвіявши всякі сумніви.

– А-а, то він, значить, помер! І справді відійшов у вічність! – вигукнув дон Абондіо.– Бачите, діти мої, який кінець наготувало провидіння декому. Чи ж ви знаєте, що це велике діло, велике полегшення для нашої нещасної парафії. Бо ж від нього життя не було. Ця чума була страшним бичем, але вона стала й мітлою,– повимітала геть декотрих суб'єктів, яких, діти мої, нам ще довго годі було б позбутися,– дужих, свіжих, квітучих,– мабуть, можна сказати, що ті, хто мав би ховати їх, сидять іще по семінаріях над своєю премудрою латиною. І ось вони позникали за одну мить, цілими сотнями. Ми більше не побачимо дона Родріго, як він розгулює, оточений своїми головорізами, з бундючним виглядом, немов палицю ковтнув, пихато поглядаючи на людей, неначе всі тільки з його дозволу й живуть на світі. І ось його немає, а ми живі. Уже більше він не посилатиме до чесних людей своїх посланців. Багато, багато неспокою завдав він усім,– тепер про це вже можна говорити відкрито.

– Я простив його від усієї душі,– сказав Ренцо.

– Ти виконав свій обов'язок,– відповів дон Абондіо,– але можна й подякувати небу за те, що воно позбавило нас від нього. Тепер, повертаючись до наших справ, повторюю: чиніть, як вважаєте за потрібне. Коли хочете, щоб вінчав вас я, то я до ваших послуг. Коли вам здасться зручнішим улаштувати все інакше, робіть по-своєму. Що ж до наказу про арешт, то я й сам бачу, що коли немає більше нікого, хто б мав на вас зуба й збирався шкодити вам, то не слід про нього й згадувати,– тим паче що згодом було проголошено милостивий декрет з нагоди народження найсвітлішого інфанта. А потім – і чума! Чума! Добре ж вона декого почистила, оця чума! Тож, якщо зволите... сьогодні ми маємо четвер... у неділю я вас оголошу в церкві, бо попереднє оголошення вже недійсне, адже минуло стільки часу,– а тоді я буду радий повінчати вас.

– Таж ви чудово знаєте, що саме в цій справі ми й прийшли,– сказав Ренцо.

– От і гаразд. Я до ваших послуг. І відразу повідомлю його високопреосвященство.

– А хто це – його високопреосвященство? – спитала Аньєзе.

– Його високопреосвященство,– відповів дон Абондіо,– це наш кардинал, хай береже його бог.

– Ну, ви вже мені вибачте,– відказала Аньєзе,– хоч я бідна, неосвічена жінка, а зважусь запевнити вас, що його так не величають. Ось коли ми вдруге розмовляли з ним, як оце я з вами зараз, то один із синьйорів священиків відвів мене вбік і навчив, як треба поводити себе при такій особі й що до неї слід звертатися «ваша сіятельна милість» або «монсиньйор».

– А тепер, якби йому знов довелося вчити вас, він би пояснив, що треба казати «ваше високопреосвященство». Зрозуміли? Бо ж папа, хай береже його господь, приписав, щоб з червня місяця кардиналів титулували саме так. І знаєте, чому він так постановив? Тому що титулування «найясновельможніший», яке належало тільки їм та ще декотрим князям, тепер, бачите самі, на що перевелося: хто тільки ним не користується і як охоче люди привласнюють його собі. Що ж було робити папі? Відібрати його у всіх? Підуть скарги, клопотання, невдоволення, образи, і, врешті, все залишиться, як і раніше. Отож він і знайшов чудовий вихід. Потроху високопреосвященством почнуть називати єпископів, потім цього захочуть і абати, тоді прості настоятелі, так-бо вже створені люди: їм усе хочеться підвищуватися та підвищуватися; потім дійде черга й до каноніків...

– І врешті – до курато,– вкинула вдова.

– Оце вже ні,– заперечив дон Абондіо,– наше діло тягти воза. Не бійтесь, що їх розпестять, оцих курато; тут «ваша велебність» – і отак до кінця світу. Я аніскільки б не здивувався, якби синьйори, звиклі до того, що їх називають найясновельможнішими, ставлячи на один рівень з кардиналами, одного чудового дня захотіли б для себе титула «високопреосвященство». А коли вони забажають цього, то, повірте, познаходяться люди, які їх так і величатимуть. І тоді той, хто буде папою, придумає для кардиналів щось інше. Проте повернімося до наших справ: отже, в неділю я оголошу вас у церкві. А тим часом – знаєте, що я придумав, щоб прислужитися вам? Ми подбаємо про дозвіл обійтися без двох інших оголошень. Їм там у канцелярії кардинала чимало мороки з цими дозволами, якщо справи всюди стоять так, як тут у нас. На неділю я вже маю одно... два... три, не рахуючи вас, а може підскочити й ще. А тоді побачите, що буде далі: жоден не залишиться без пари. Велика помилка з боку Перпетуї, що вона померла саме тепер: адже тепер такий час, коли й на неї знайшовся б охочий. І гадаю, синьйори, в Мілані буде те саме...

– Саме так! Уявіть собі, тільки в нашій парафії минулої неділі було п'ятдесят оголошень.

– Що я й кажу: рід людський не хоче припиняти свого існування. А як ви, синьйоро: хіба круг вас іще не почав кружляти цілий гурт залицяльників?

– Ні, ні. Я про це навіть не думаю, та й думати не хочу.

– А чом би й ні? Ну, хіба, може, ви захочете стати винятком... І Аньєзе теж, подивіться лишень, і Аньєзе...

– Ой! Хочеться ото вам жартувати, – сказала Аньєзе.

– Певна річ, мені хочеться жартувати, і, гадаю, тепер врешті для цього й настав час. Нам довелося пройти через випробування, чи не так, молоді люди? Через випробування ми вже пройшли, і, можна сподіватися, ті нечисленні дні, які нам судилося ще прожити на білому світі, будуть дещо кращими. Так, ви щасливі: коли не станеться якого-небудь нового лиха, вам іще вистачить часу на розмови про колишні злигодні. Мої справи гірші: мій годинник показує вже двадцять три й три чверті і... Негідники можуть повмирати, від чуми можна вилікуватись, а от від старості немає ліків. Як ото говориться, senectus ipsa est morbus [181]181
  Старість сама по собі хвороба ( латин.).


[Закрыть].

– О, тепер ви можете розмовляти собі латиною скільки завгодно; мені воно зовсім байдуже,– озвався Ренцо.

– Ти, бачу, все ще ображаєшся на латину; ну, постривай, я тобі ще покажу! Ось коли ти прийдеш до мене з оцим милим створінням саме для того, щоб почути деякі латинські слівця, а я візьму та й скажу тобі: ти не любиш латини, то йди собі з миром. Подивимось, як це тобі сподобається.

– Та я знаю, що кажу,– відповів Ренцо.– Справжня латина мене не лякає. Бо то латина чесна, свята, як латина у відправі: онде синьйора й то повинна вміти читати, що написано в книзі. Я кажу про ту погану, не церковну латину, яка в найпідступніший спосіб втручається в найпоряднішу розмову. Тепер, коли ми тут і коли все скінчилося, я скажу, що це саме та латина, якою ви послуговувались ось тут, в цьому кутку, натякаючи мені, що ви не згодні та що потрібні ще якісь обставини, а що я з того зрозумів? Ви б тепер переклали мені бодай трохи тієї латини простою мовою.

– Замовкни, жартуне, замовкни лишень, не воруши минулого. Адже якби нам довелося зараз квитатися, то не знаю, хто чий залишився б боржник. Я все вам простив, нумо більше не згадувати про це, але ж і ви прислужилися мені! Що ж до тебе, то мене це ніскільки не дивує: ти хитра бестія. Я маю на увазі Лючію: на вигляд – і води не скаламутить, сама тобі святість, маленька мадонна, та й годі, всяк вважав би за гріх стерегтися її! Але я добре знаю, хто її навчив, знаю, знаю.

Мовлячи це, він вказав на Аньєзе тим самим пальцем, що був доти скерований на Лючію. І треба було бачити, з якою добродушністю, з якою привітністю висловлював він ці докори. Щойно принесена звістка розв'язала йому язика, і дон Абондіо зробився балакучий, від чого вже давно відзвичаївся, отож нам залишилось би ще згаяти багато часу, коли б ми надумали повторити всю розмову, яку він усіляко намагався затягти, не раз затримуючи все товариство, вже готове піти геть, і навіть затримав його біля самісінького виходу, знай мелючи всякі дурниці.

Наступного дня його навідав гість, тим приємніший, чим менш очікуваний. Це був сам синьйор маркіз, про якого вже йшла мова, – чоловік на межі між літнім віком і старістю; усім своїм виглядом він наочно підтверджував чутки про себе: простодушний, шанобливий, спокійний, скромній, повний гідності й з якимсь відбитком лагідного суму на обличчі.

– Я прийшов повітати вас від імені кардинала,– сказав він.

– О, це ласка і з його, і з вашого боку!

– Коли я прощався з цим незвичайним чоловіком, який удостоїв мене своєї дружби, то він говорив мені про двох молодих заручених у вашій парафії,– вони пережили багато злигоднів через цього нещасного дона Родріго. Монсиньйор хотів би дізнатися про них. Чи вони живі? І чи залагоджено їхню справу?

– Усе залагоджено. Я навіть збирався написати про це його високопреосвященству, але тепер, коли я маю честь...

– Вони тут?

– Тут, і дуже скоро стануть чоловіком і жінкою.

– Дуже прошу вас, скажіть, чи не міг би я зробити для них щось приємне, й, до речі, порадьте мені, як підійти до цього чимделікатніше. Під час лиха, що заскочило нас, я втратив двох своїх синів та їхню матір і дістав три солідні спадщини. Лишки в мене були й доти, тож, як бачите, надаючи мені нагоду повернути їх на таке діло, ви робите мені справжню послугу.

– Хай благословить вас небо! Чому всі інші не такі, як ви?.. Але годі. Дозвольте мені від усього серця подякувати вам за цих моїх дітей. А що найясновельможніша милість ваша зволить заохочувати мене до цього, то я можу, синьйоре, підказати вам спосіб, який, можливо, припаде вам до душі. Бачте, я знаю, що ці хороші люди вирішили влаштуватися десь-інде й продати ту дещицю, яка в них тут є: у юнака – невеликий виноградничок, але дуже занедбаний, тож доводиться враховувати тільки саму ділянку, не більше. Потім у нього є будиночок, та другий – у нареченої,– треба сказати, дві мишачі нірки. Такий синьйор, як ваша милість, звичайно, не може знати, як сутужно буває біднякам, коли вони хочуть позбутися своєї жалюгідної власності. Зрештою, вона завжди потрапляє в пащу якому-небудь шахраєві, який уже, можливо, давненько позирав на ці кілька ліктів землі, а тільки-но дізнався, що власникові припекло продавати її, то відразу – назад, прикидається, ніби втратив усяке бажання купувати; отож доводиться бігати за ним і віддавати все за мідяки,– а надто при таких обставинах, як теперішні. Сподіваюся, синьйоре маркіз, ви зрозуміли, до чого я веду. Найчудовіше людинолюбство, яке ваша найсвітліша милість може виявити до цих людей, – це допомогти їм виплутатися з їхніх утруднень, купивши всю їхню невелику власність. Щиро кажучи, я даю вам цю пораду не зовсім безкорисливо, бо мені хочеться здобути такого парафіянина, як ви. Але нехай ваша милість вирішить усе на свій розсуд: я раджу, тільки скоряючись вашому наказові.

Маркіз цілком схвалив цю пораду; подякувавши донові Абондіо, він попросив його бути посередником і встановити якнайвищу ціну. А коли маркіз запропонував йому відразу піти до будинку нареченої, де, найімовірніше, перебуває й наречений, то тут дон Абондіо геть остовпів з подиву.

Дорогою донові Абондіо, котрий, як ви легко можете собі уявити, тріумфував, сяйнула в голові нова думка, яку він і висловив:

– Якщо ваша світла милість так уже схильна вчинити добро цим людям, то можна було б зробити їм іще одну послугу. На юнакові висить наказ про арешт, щось ніби заочний вирок, через якусь дурну витівку, вчинену ним у Мілані два роки тому, саме в день великого бунту. Без жодного злого наміру, просто через незнання, він виявився заплутаним у справжню халепу, ускочив вище халяв. Запевняю вас, нічого там серйозного не було, так, хлоп'яцтво, вибрик,– зробити щось справді погане він не здатний; і я можу підтвердити це, бо я його хрестив, він виріс на моїх очах. А втім, коли ваша милість зволить потішитись і послухати цих добрих людей, як вони просто міркують, то ви можете змусити Ренцо самого розповісти вам свою історію, і про все дізнаєтесь. Усе це – давня справа, і тепер ніхто вже його не турбує. До того ж, як я сказав, він думає виїхати з нашого краю. Проте з часом він може повернутися сюди або там ще щось, подумайте самі, адже воно завжди краще не фігурувати в тих списках. Вашу милість справедливо вважають у Мілані блискучим синьйором і великою людиною... Ні, ні, дозвольте вже мені доказати,– що правда, то правда. Заступництво, одне слівце такої особи, як ви, цього більш ніж досить для повного виправдання.

– А проти цього юнака немає якихсь серйозних звинувачень?

– Гадаю, що ні. В перший час за нього були добряче взялися, але тепер, мені здається, тільки й зосталося, що сама лише пуста формальність.

– Коли це так, то справа неважка, і я охоче візьмуся за неї.

– І після цього всього ви не хочете, щоб вас називали чудовою людиною? Я так кажу й казатиму, вам наперекір казатиму. І навіть якби я мовчав, це нічого б не змінило, бо всі так кажуть, а відомо, що vox populi, vox Dei [182]182
  Голос народу, голос божий ( латин.).


[Закрыть].

Вони й справді застали всіх трьох жінок і Ренцо. Як було сприйнято їхній візит, надаю змогу судити вам самим. Гадаю, що навіть ці голі, облуплені стіни та вікна, і ослони, і кухонний посуд – усе було охоплене подивом при появі такого незвичайного гостя. Він сам почав розмову, заговоривши з щиросердою відвертістю, але воднораз делікатно й обережно, про кардинала та про інше. Потому маркіз перейшов до своєї пропозиції, задля якої, власне, й з'явився. Тут заговорив дон Абондіо, що мав доручення від синьйора встановити ціну. Після деяких церемоній та вибачень, що в цьому ділі він, мовляв, не тямить і може діяти тут лише навздогад та що він цілком покладається на синьйора маркіза, дон Абондіо назвав якусь геть недоладну суму. Покупець сказав, що зі свого боку він цілком задоволений, і, вдавши, що неправильно зрозумів, назвав подвійну ціну. Ні про яку поправку він не хотів і слухати й припинив усякі подальші розмови, запросивши все товариство назавтра після весілля пообідати в нього в маєтку, де можна буде оформити все належним чином.

«Ну й чудасія,– думав потім дон Абондіо, повернувшись додому, – оце якби чума скрізь і всюди залагоджувала так справи, то було б просто гріх згадувати її лихим словом. Навіть довелось би бажати, щоб вона з'являлася бодай раз у покоління, і, либонь, можна було б ще й укласти з нею угоду, тільки з однією умовою – неодмінно одужати самому».

Надійшов дозвіл від кардинала, надійшов виправдальний вирок, надійшов і благословенний день: радісні заручені зі спокійною певністю вирушили саме до своєї парафіяльної церкви, де їх і повінчав саме дон Абондіо. Другою, і то набагато значнішою урочистістю для них були відвідини маєтку дона Родріго. І я надаю вам змогу самим уявити собі, які думки роїлися в них у головах, коли заручені сходили вгору тим крутосхилом, коли заходили в ті ворота, та які вели розмови кожне залежно від своєї вдачі. Відзначу тільки, що серед загального веселого настрою всі по черзі не раз зауважували, що для повного торжества немає тільки бідного падре Крістофоро. А втім, швидко докидали:

– Але йому вже тепер, звичайно, краще, ніж нам.

Маркіз влаштував для них бучний бенкет. Він привів їх до чудової челядні, всадовив молодят за стіл разом з Аньєзе та вдовою і, перш ніж піти пообідати в іншому місці з доном Абондіо, забажав побути якийсь час з гостями і навіть сам допоміг обслуговувати їх. Сподіваюся, нікому не спаде на думку сказати, що набагато простіше було б накрити один загальний стіл. Але ж я назвав маркіза просто хорошою людиною, але зовсім не оригіналом, як сказали б у наш час. Я відзначив, що він був скромний, але зовсім не наголошував, що він – вершина скромності. Її в ньому було досить для того, щоб поставити себе нижче від цих добрих людей, але триматися з ними як рівний маркіз не міг.

Коли обидва обіди скінчилися, вчений правник уклав угоду. Це вже був не наш давній знайомий доктор Крутій. Він, а краще сказати – останки його перебували вже тоді, як перебувають і понині, в Кантереллі. І я сам розумію, що тим, хто не тутешній, потрібно дати пояснення.

Десь за півмилі від Лекко, майже на схилі іншої місцини, що зветься Кастелло, є урочище під назвою Кантереллі, де схрещуються дві дороги. Неподалік від перехрестя видно підвищення, ніби насипаний пагорб, з хрестом нагорі. Це не що інше, як позвалювані на купу й прикидані землею людські рештки. Переказ засвідчує, що там лежать померлі від моровиці, але не вказує, що від останньої, найсмертоноснішої, про яку пам'ять збереглася й досі. Адже вам відомо, що перекази, коли не прийти їм на допомогу, самі по собі завжди розповідають замало.

Єдиною незручністю для Ренцо була вага грошей, які він ніс із собою, вертаючись додому. Але ж ви знаєте, юнакові доводилося часом набагато сутужніше. Я вже не кажу про те, що його голова аж гула від думок: треба було обмізкувати, як зробити найкраще, щоб ці гроші давали добрий зиск; потім докладніше переглянути різні задуми та мрії на майбутнє; доводи «за» і «проти» – братися за сільське господарство чи за ремесло,– одно слово, в його голові робилося щось таке, що нагадувало зустріч двох академій минулого сторіччя, але з тією різницею, що то була приємна суперечка про те, яку з двох гарних речей можна вважати гарнішою від іншої.

Тепер тільки залишалося скласти свої пожитки й вирушити в дорогу: родині Трамальїно – на нову батьківщину, а вдові – до Мілана. Не видно було кінця сльозам, висловленням вдячності, обіцянкам навідати одне одного. Не менш зворушливе, але без сліз, було прощання Ренцо й усієї родини з другом-хазяїном. І не подумайте, що з доном Абондіо розстання відбулося холодно. Ці добрі створіння завжди зберігали в собі певну шанобливу прихильність до свого курато; та й взагалі, він завжди зичив їм добра. Ото тільки всі оці кляті справи і псують гарні стосунки.