Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 46 страниц)

Розділ двадцять шостий

У відповідь на таке пряме запитання дон Абондіо, який досі все ж умудрявся відповідати на запитання менш конкретні, не міг вимовити жодного слова. Та й, щиро кажучи, навіть ми, сидячи перед цим рукописом із пером у руці, – а нам же доводиться мати справу тільки з літературною працею і боятися лише критики наших читачів,– отож навіть ми відчуваємо якусь ніяковість, що заважав нам вести далі нашу розповідь: нам здається дещо дивним торкатися з такою легкістю високих засад, як-от: стійкість і милосердя, діяльна любов до ближнього, безмежна самопожертва. Але беручи до уваги, що все це було сказано чоловіком, у якого слова не розходилися з ділом, ми відважно рушаємо далі.

– Ви мовчите? – знову заговорив кардинал.– О, якби ви зі свого боку зробили те, що веліла вам любов, почуття обов'язку, то хоч би там як обернулася справа, ви б зараз мали що відповісти. Тепер же ви бачите самі, що наробили? Ви послухались зла, нехтуючи тим, що приписував вам обов'язок. Ви точно виконала його накази: воно постало перед вами, щоб застрашливо заявити про своє бажання, але захотіло сховатись від того, хто зумів би захиститися від нього і був насторожі; воно боялось розголосу й ховалося, щоб дати спокійно визріти своїм підступним і лютим задумам; воно наказало вам порушити ваш обов'язок і мовчати,– і ви порушили ваш обов'язок і мовчали. Тепер я питаю вас, чи не зробили ви ще чогось. Скажіть мені, це правда, що ви вигадували всілякі відмовки, щоб виправдати свою відмову і приховати її справдешню причину?

Кардинал замовк, знов чекаючи відповіді.

«І про це йому доповіли кумасі!» – подумав дон Абондіо, але нічим зовні не показав, що хоче щось сказати. Тому кардинал провадив далі:

– Якщо правда, що ви говорили цим бідолахам таке, чого й зовсім не було, аби тримати їх у невіданні, в темряві, чого так домагалося зло... Отже, я повинен вірити цьому, і мені лишається тільки червоніти разом із вами й надіятися, що ви водночас зі мною жалкуватимете з приводу того, що сталося. Ось бачите, куди завів вас цей страх (боже мій! а ви ж щойно наводили його собі на виправдання) за своє життя, якому колись теж настане кінець. І він довів, вас...– не бійтеся, заперечуйте оці мої слова, коли вони видадуться вам несправедливими; смиренно прийміть їх задля спасіння, коли вони правильні...– він довів вас до обману слабких, до брехні вашим духовним дітям.

«То ось як воно все виходить,– знов став бідкатися подумки дон Абондіо,– цьому сатані (він мав на увазі Безіменного) розкриті обійми, а мені – за маленьку брехню, сказану тільки ради порятунку власної шкури,– така прочуханка... Однак начальство завжди мав рацію. Ну й гірка ж моя доля: мені дістається від усіх, навіть від святих». І вголос додав:

– Грішний, розумію, що грішний, але що мені лишалося робити за таких скрутних обставин?

– І ви ще питаєте? Хіба я вже не казав вам цього? Та й чи повинен був казати? Любити, сину мій, любити і молилися. Тоді б ви зрозуміли, що зло може, певна річ, погрожувати, завдавати ударів, але не наказувати. Ви поєднали б, згідно з божим велінням, те, що чоловік хотів роз'єднати; ви виконали б той обряд над цими нещадними невидними людьми, який вони мали право вимагати від вас; а за наслідки ручився б сам господь, бо ви б вибрали вказаний ним шлях. А йдучи новим шляхом, ви вже берете відповідальність на себе,– і подумайте тільки, за які наслідки! Може, вам бракувало всіх людських засобів захисту? Може, всі шляхи спасіння для вас були закриті? Але вам досить було тільки захотіти, розглянутися довкола себе, подумати, пошукати. Тепер ви чудово знаєте, що ці нещасні, повінчавшись, самі подумали б про свій порятунок, води були готові втікати від того насильника і вже намітили собі пристановище. Але й крім цього, невже вам не спало на думку, що у вас є духовний начальник? Хіба посмів би віз узяти на себе право дорікати вам за порушення вашого священного обов'язку, якби не усвідомлював свого обов'язку допомагати вам при його виконанні? І як могли ви не повідомити свого кардинала про перепону, що її чинить якийсь нахабний насильник, аби перешкодити вашому служінню?

«Міркування моєї Перпетуї!» – з досадою подумав дон Абондіо; перед ним упродовж усієї цієї промови незвичайно яскраво поставали образи двох браві, а ще його мучила думка, що дон Родріго, живий та здоровий, одного чудового дня повернеться – гордий, тріумфуючий, озлоблений. І хоча шанована особа, стоячи перед курато, усім своїм виглядом і словами викликала в нього велике збентеження й навіювала деякий страх, та все ж цей страх не дуже гнітив його і не заважав йому вперто повертатися до однієї й тієї ж думки, а саме: що кардинал не стане послуговуватись ні рушницею, ні шпагою, ні браві.

– Як же ви, не подумали,– провадив Федеріго,– що коли перед цими спійманими в пастку людьми було закрито всякий інший сховок, то допомогти їм сховатися в безпечному місці міг би я, вам досить було послати їх до мене, послати цих знедолених людей до свого кардинала,– адже вони його скарб, коштовна частка, не скажу – його тягаря, а його багатства! Що ж до вас, то я б про вас сам потурбувався, я не склепив би очей доти, доки б не був цілком певен, що жодна волосина не впаде у вас з голови. Хіба б я не знайшов, як і куди вас сховати, щоб урятувати ваше життя? Та невже ви думаєте, що в того зухвалого чоловіка не пропало б усе його нахабство, якби він був дізнався, що його підступи стали відомі за межами цього краю, відомі мені, і що я тримаюсь насторожі й удаюся, захищаючи вас, до всіх засобів, які тільки в мене є? Хіба ви не знали, що коли чоловік бере на себе більше, ніж може виконати, то нерідко його погрози набагато страшніші за те, що він збирається вчинити? Хіба ви не знали, що зло спирається не тільки на свою силу, але й на чуже легковір'я та страх?

«Достоту аргументи моєї Перпетуї»,– подумав дон Абондіо, не здогадуючись, що ця єдність думок його служниці та Федеріго Борромео стосовно того, що можна й треба було зробити, якраз і промовляла не на його, дона Абондіо, користь.

– Але ви,– провадив далі кардинал, закінчуючи свою промову,– не бачили й не хотіли бачити нічого, крім цієї дрібної небезпеки; тож чи треба дивуватися, що вона в ваших очах прибрала таких розмірів і ви через неї знехтували всім іншим?

– Таж усе так вийшло, бо я сам бачив ці пики,– випалив раптом дон Абондіо,– сам чув їхні слова. Вашому преосвященству добре говорити, а спробували б ви побувати в шкурі бідного курато, опинитися на місці...

Тільки-но встиг він вимовити ці слова, як прикусив язика: він побачив, що надто далеко зайшов у своєму роздратуванні, і пробурмотів: «Ну все, тепер піде град». Та, боязко звівши погляд, він був украй здивований: на обличчі цієї людини, яку йому так ніколи й не вдалося розгадати й зрозуміти, замість владного й настановчого виразу проступив вираз печалі й глибокої замисленості.

– На жаль,– сказав Федеріго,– таке вже жалюгідне й важке наше становище. Нам доводиться суворо карати інших, а єдино богові відомо, чи ми самі готові діяти; нам доводиться судити, виправляти, ганити, а воно ж тільки єдино богові відомо, як поведемося ми самі в такому випадку, як поводилися б ми в таких випадках! Та горе мені, якби я став сприймати мою слабість за міру належного для інших, за правило для своїх настанов! І, зрозуміло, я повинен, крім повчань, давати іншим і живий приклад, не уподібнюючись до вченого книжника, який пропонує іншим нести непосильний тягар, а сам не хоче торкнутися його навіть пальцем. А тому, сине й брате мій, через те що помилки вищестоячих часто краще видно іншим, ніж їм самим, то коли ви знаєте, що я, через легкодухість або з якоїсь іншої причини, знехтував одним із моїх обов'язків, скажіть мені про це відверто, примусьте мене усвідомити мою помилку, щоб там, де не виявилось наявного прикладу, було б бодай повне признання. Не соромтесь дорікати мені в моїх слабостях, і тоді слова в устах моїх набудуть великої сили, бо ви дужче відчуєте, що вони не мої, а того, хто і вам і мені може дати таку стійкість, щоб виконати те, що вони приписують.

«Що за святий чоловік! Ох і мука! – подумав дон Абондіо.– Він ладен мордувати й себе самого, аби тільки ритися, докопуватись, розслідувати, розбирати по кісточках, і насамперед самого себе».

Далі він докинув уже вголос:

– Ви зволите жартувати, монсиньйоре. Хто ж не знає вашої непохитної мужності, вашого, безстрашного заповзяття?

І подумки додав: «Якого у вас навіть більше, ніж потрібно».

– Я не просив вашої похвали, яка змушує мене здригатися,– сказав Федеріго,– бо ж господь знає мої прогрішення; і того, що я знаю про них сам, досить, щоб змусити мене покаятись. Та мені хотілось би, мені хочеться, щоб ми вдвох упокорилися перед Господом і так само вдвох доклались на його волю. Мені хочеться, оскільки я люблю вас, щоб ви збагнули, як дуже ваша поведінка й усі ваші слова суперечать законові, який ви самі проповідуєте і за яким будете судимі.

– Усе звертають на мене,– сказав дон Абондіо,– але хіба люди, котрі скаржились на мене, не сказали вам, що вони підступно проникли в мій будинок, аби заскочити мене зненацька й примусити виконати вінчання проти статуту?

– Так, сказали, сину мій, але мене засмучує, мене лякає те, що ви все ще намагаєтесь виправдатись; що ви сподіваєтеся виправдатись, звинувачуючи; що ви берете свої звинувачення з того, мало б стати часткою вашої сповіді. Це ж ви, не скажу – поставили їх перед необхідністю, але ввели з спокусу вчинити так, як вони вчинили. Хіба б вони почали шукати цей неправедний шлях, коди б шлях законний не було для них закрито? Хіба б вони надумали дурити свого пастиря, якби він узяв їх у свої обійми, допоміг їм, дав добру пораду? Чи стали б заскакувати його зненацька, якби він не ховався? І ось за це ви ще звинувачуєте їх? І обурюєтеся, коли вони, після стількох поневірянь,– та що це я кажу? – саме в їхній розпал прийшли вилити свою душу перед своїм і вашим пастирем? Всяка скарга скривдженого, всяке нарікання нещасного огидні світові, бо так уже влаштований світ. Але нам! Яку користь ви мали б від того, коли б вони промовчали? Хіба не більша користь для вас, що всю цю справу винесено на суд божий? Хіба вони не дали вам нової спонуки полюбити їх (а у вас уже було для цього стільки спонук), створивши вам нагоду почути щирий заклик вашого кардинала, надавши вам засоби краще побачити й у якійсь мірі спокутувати вашу велику провину перед ними? А коли б вони кинули вам виклик, ображали, мучили вас, то й тоді б я сказав вам (невже мені довелося б казати це вам?): любіть їх саме за це. Любіть їх! Вони страждали, вони страждають, вони безпорадні, а ви потребуєте прощення, яке може виблагати їхня молитва; подумайте, яку ж бо вона має силу!

Дон Абондіо вперто мовчав, але то вже більше не була вимушена й нетерпляча мовчанка,– він мовчав, мов людина, котра хоче скорше обміркувати щось, аніж висловитися. Слова, які він почув, були несподіваним одкровенням, новим застосуванням учення, давно засвоєного ним як беззаперечна істина. Чужі нещастя, задумуватись над якими йому завжди заважав острах перед власними, справляли тепер на нього зовсім інше враження. І коли він не відчував повного каяття, яке мала б викликати в нього проповідь кардинала (той самий страх і далі був йому за оборонця), то принаймні відчував невдоволення собою, співчуття до інших, його серце повнилося ніжністю й збентеженням. Він був схожий, якщо нам буде дозволено таке порівняння, на сплющений і вологий гніт свічки, піднесеної до полум'я великого смолоскипа: спершу він чадить, бризкав, потріскує, врешті спалахує і, добре чи погано, але горить. Дон Абондіо уже був готовий відверто визнати свою провину й покаятись, якби його не хвилювала думка про дона Родріго. І все ж було помітно, що він майже розчулений, отож кардинал нарешті міг пересвідчитися, що його напучення не пішли намарне.

– І ось тепер,– провадив далі Федеріго,– він утік з дому, вона теж збирається покинути свій; в обох досить серйозна причина бути чимдалі від рідної оселі, без жодної надії будь-коли поєднатися тут і з упованням на Всевишнього, що він поєднає їх десь-інде. На жаль, тепер ви їм більше не потрібні, зараз вам не трапляється нагоди вчинити їм добро, і наше короткозоре передбачення не обіцяє її і в майбутньому. Але хто знав, можливо, милосердний господь вам її й наготував? Не пропускайте ж її, шукайте її, стійте на своєму посту, моліть господа, щоб він дарував її вам.

– Не пропущу, монсиньйоре, воістину не пропущу,– відповів дон Абондіо голосом, що цієї хвилини справді йшов в|д щирого серця.

– От і добре, сину мій! – вигукнув Федеріго і з гідністю, повною глибокого почуття, скінчив: – Бачить небо, мені б хотілося вести з вами зовсім інші розмови. Обидва ми вже прожили чимало; самому тільки богові відомо, як важко було мені ображати докорами вашу сивину і наскільки радісніше було б мені, поділяти з вами наші спільні турботи, наші жалі, розмовляючи про блаженне уповання, до якого ми вже підійшли. Дасть бог, слова, що з ними я звертався до вас у нашій бесіді, підуть на користь і вам, і мені. Тож постарайтеся, щоб усевишньому в судний день не довелося притягти мене до відповідальності за те, що я утримував вас на посту, який ви так злощасно знехтували. Не гаймо часу: північ наближається, наречений уже на порозі, тримаймо свої світильники запаленими. Принесімо господові жалюгідні порожні серця наші, і хай наповнить він їх тією мудрою любов'ю, яка виправляє минуле, утверджує майбутнє, яка тремтить і вірить, плаче й радіє – і став при всякій нагоді доблестю, якої ми всі так потребуємо.

Сказавши це, він підвівся; дон Абондіо рушив слідом за ним. Тут анонім попереджує нас, що то була не єдина бесіда цих двох осіб і що Лючія була не єдиною темою їхніх розмов, але цим йому доводиться і обмежитись, щоб не відхилитися від головної теми своєї розповіді. З тієї самої причини він не згадуватиме про інші гідні уваги речі, сказані кардиналом під час цих відвідин, ні про його щедрість, ні про залагоджені чвари – давню ворожнечу між окремими особами, родинами і навіть цілими селами, яка остаточно припинилася або трохи вщухла (на жаль, це останнє бував частіше), ні про деяких головорізів або лиходіїв, упокорених назавжди або на певний час, – одно слово, про всі ті речі, що так або інакше відбувалися в кожному містечку єпархії, де цей чудовий чоловік перебував навіть дуже короткий час.

Потім анонім повідомляє, що назавтра, як і було домовлено, прибула донна Прасседе забрати Лючію й привітати кардинала, що всіляко розхвалював і палко рекомендував їй дівчину. Можете собі уявити, з якими риданнями Лючія розлучалася з матір'ю. Вийшовши зі свого будиночка, вона ще раз сказала «прощавай» рідному селу а тим почуттям гіркоти, яке ми відчуваємо вдвічі дужче, покидаючи рідне місце, яке було єдино дороге і яке таким уже ніколи не буде. Але ця розлука з матір'ю ще не була остаточна, бо донна Прасседе заявила, що вони ще поживуть кілька днів у її маєтку, розміщеному поблизу. І Аньєзе обіцяла дочці навідати її там, щоб знов пережити ще гіршу розлуку.

Кардинал також був зібрався вирушити в подальший об'їзд єпархії, аж тут прибув курато з парафії, де стояв замок Безіменного, і попросив аудієнції. Коли його привели до Федеріго, він подав йому згорток і листа від цього синьйора. В листі було прохання умовити Лючіїну матір прийняти сто золотих цехінів, складених у згортку, на посаг дівчині або для використання на її розсуд, як їй видасться найкраще. Водночас він просив кардинала переказати їм, що коли він будь-коли стане їм потрібний,– адже бідна дівчина надто добре знає, де він живе,– то він готовий зробити їм будь-яку послугу і вважатиме це для себе за велике щастя.

Кардинал негайно звелів покликати Аньєзе, переказав їй прохання Безіменного (воно було вислухане з задоволенням і не без подиву) й вручив їй згорток, який вона взяла без особливих відмовлянь.

– Хай винагородить господь цього синьйора,– сказала вона,– а ви, ваша милість, постарайтеся якнайкрасніше йому подякувати! І вже, будьте ласкаві, нікому нічого не кажіть: знаєте, який у нас народ? Ви вже вибачте мені, адже я знаю – такі синьйори, як ви, не стануть базікати про ці речі, але... ви мене розумієте.

Вона неквапно пішла додому, замкнулася в своїй кімнаті, розгорнула згорток і, дарма що була вже підготовлена, ойкнула з подиву, побачивши таку купу цехінів, які до того ж усі належали їй і яких їй жодного разу не доводилося бачити відразу більше одного, і то зрідка. Вона перелічила золоті й знову склала всі докупи, на ребро. Це вдалося їй через силу, бо вони щохвилі розсипались на всі боки й вислизали з її невмілих пальців. Кінець кінцем, поставивши золоті сяк-так уряд, вона завинула їх в ганчірку, зав'язала вузлом і, гарненько обкрутивши шворочкою, сховала в куточок свого матраца. Всю решту дня вона тільки те й робила, що мріяла, витала в хмарах і зітхала – що ж то воно буде завтра. Вклавшися спати, вона ще довго не могла заснути, знай думаючи про ті сто цехінів, які лежали під нею, а заснувши, й далі бачила їх уві сні. Вставши на світанку, вона відразу вирушила до маєтку, де перебувала Лючія.

Лючія зі свого боку, хоча їй, як і доти, дуже не хотілося говорити про свою обітницю, все ж вирішила набратися сміливості й розповісти все матері при цій зустрічі, яка, либонь, надовго мала стати останньою.

Тільки-но їм удалося зостатися вдвох, як Аньєзе мовила надзвичайно жваво й воднораз стишивши голос, ніби боячись, що хтось може підслухати:

– Я маю для тебе важливу новину,– і розповіла дочці про те, як їм несподівано поталанило.

– Хай благословить господь цього синьйора,– сказала Лючія,– тепер ви житимете в достатку та ще й іншим зможете допомогти.

– Як,– відказала Аньєзе,– ти що, не бачиш, що ми можемо зробити, маючи такі гроші? Послухай, адже в мене немає нікого, крім тебе, вірніше, крім вас двох, бо відколи Ренцо почав залицятися до тебе, я його однаково вже вважала за рідного сина. Аби тільки з ним нічого не сталося: щось довго він не дає знати про себе. Та нічого, невже ж усе має йти неодмінно погано? Сподіваймося на краще. Як на мене, то я, звичайно, воліла б зложити кості в рідному селі, але тепер, коли ти не можеш жити тут через цього лиходія,– тільки подумати, що він поряд! – тепер мені й село моє зробилось осоружне, а з вами обома я готова жити будь-де. Я ще тоді збиралася піти звідси разом з вами хоч на край світу і завжди про це думала, але куди подасися без грошей? Тепер тобі зрозуміло? Наш бідолаха Ренцо з таким зусиллям, відмовляючи собі в усьому, збив трохи грошенят, та налетіли законники й геть-чисто все підмели. Але господь натомість послав нам у нагороду таке щастя. Тож послухай: тільки-но Ренцо знайде спосіб дати нам знати, що він живий, де перебуває і що збирається робити, я й приїду до Мілана – неодмінно приїду сама. Раніш я іще б сто разів подумала, та коли прийшла біда, треба якось виходити з становища. Адже до Монци я вже їздила і знаю, що таке подорожувати. Візьму з собою надійного чоловіка, якогось родича, скажімо, Алессіо з Манджаніко. Бо ж, щиро кажучи, в нашому селі надійну людину знайти годі. З ним і приїду, витрати беремо на себе... розумієш?

Та, побачивши, що Лючія, замість повеселішати, робилася щодалі смутніша й ніжніша, Аньєзе урвала свою мову і спитала:

– Що тобі? Ти не угодна зі мною?

– Бідна моя нене! – вигукнула Лючія, обіймаючи її й сховавши обличчя на грудях у матері.

– Що сталося? – знов спитала з тривогою Аньєзе.

– Я повинна була сказати вам це раніше,– відповіла Лючія, підводячи обличчя й утираючи сльози,– та мені забракло духу, пожалійте мене...

– Та говори ти нарешті...

– Я тепер не можу стати дружиною бідному Ренцо.

– Як? Чому?

Низько похиливши голову, з мокрим від сліз обличчям, але вже не плачучи, Лючія уриваним голосом, без жодної скарги, розповіла про свою обітницю, як ото розповідають про річ, що її годі змінити, хоч би яка вона була гірка. Благально згорнувши руки, вона знов просила у матері прощення за те, що досі нічого не сказала їй; вона благала її не казати про це нікому й допомогти їй дотримати обітницю.

Аньєзе була вражена й засмучена. Вона була хотіла розсердитись на дочку за її мовчанку, та гнітючі думки притлумили в ній це бажання, їй хотілося сказати: «Що ж ти наробила?», але відразу здалося, що це буде виклик самому небу, тим паче що Лючія почала найяскравішими барвами змальовувати ту ніч, свій похмурий відчай,– коли вона дала обітницю, таку рішучу й урочисту,– і своє таке несподіване звільнення. Тим часом і Аньєзе пригадалися всякі випадки, про які вона не раз чула та й сама розповідала дочці,– про страшну й жахливу кару, яка падала на людей за порушення даної обітниці. Якийсь час вона сиділа ніби зачарована, а тоді сказала:

– Що ж ти тепер робитимеш?

– Тепер,– відповіла Лючія,– про нас потурбується господь, господь і мадонна. Я віддалася в їхні руки. Вони не залишили мене досі, не залишать і тепер, коли... Милість, якої я прошу у господа, єдина милість після спасіння душі,– це щоб він надав мені змогу повернутися до вас. І він виявить до мене цю милість, о, певна річ, виявить. Того дня, у тій кареті... Пресвята діво! Оті люди!... Хто б міг подумати тоді, що мене везли до того, хто назавтра вирядить мене до вас?

– Як же це ти не сказала все відразу своїй матері! – вигукнула Аньєзе з досадою, пом'якшеною жалістю й співчуттям.

– Зжальтеся наді мною, мені забракло духу... та й навіщо було засмучувати вас передчасно?

– А Ренцо? – спитала Аньєзе, похитавши головою.

Лючія здригнулася.

– Я не смію більше думати про цього нещасливця. Мабуть, нам не судилося... Напевно,сам господь не хотів нашого шлюбу... І хто знає?.. Але ні, я вірю, господь оборонить його від усякого зла й зробить його набагато щасливішим і без мене.

– І все ж,– провадила далі мати,– якби ти була не зв'язала себе отак навіки, я усе б залагодила. Маючи такі гроші! Оце тільки боюсь, чи не сталося якої біди з Ренцо.

– А хіба ці гроші,– відказала Лючія,– дісталися б вам, якби мені не довелося пережити цієї моторошної ночі? Господь зволив, щоб усе трапилось саме так! Хай буде воля його.

І ридання заглушили її слова.

Такий несподіваний доказ змусив Аньєзе задуматись.

Через деякий час, стримуючи ридання, Лючія вела далі:

– Тепер, коли всьому кінець, треба спокійно з усім примиритися, і, ви, бідна моя мамо, можете допомогти мені: моліться насамперед за свою нещасну дочку, а потім треба, щоб і бідний Ренцо дізнався про все. Потурбуйтеся вже про це ви, зробіть мені таку ласку, адже вам не заборонено думати про це. Коли дізнаєтесь, де він, хай йому напишуть, підшукайте когось... до речі, ваш двоюрідний брат Алессіо,– він чоловік розсудливий і щирий,– завжди добре ставився до нас і не стане базікати просто так. Хай він докладно напише, як я страждала і що на все те була воля господня. Хай Ренцо упокориться душею, а я вже ніколи, ніколи не зможу бути чиєюсь... Та й розтлумачити це йому треба обережніше, лагідніше, пояснити, що я, мовляв, так обіцяла, що справді дала обітницю. Коли він дізнається, що я дала обітницю мадонні... адже в ньому завжди був страх божий. А коли ви отримаєте звістку від нього, то попросіть написати мені, повідомте, чи він здоровий, а вже потім... потім більше нічого мені про нього не пишіть.

Глибоко зворушена, Аньєзе запевнила дочку, що все буде зроблено, як та хоче.

– І ще про одне я хотіла попросити вас,– знов заговорила Лючія.– Якби цей бідолаха собі на лихо не зв'язав своєї долі з моєю, то з ним не сталося б того, що сталося. І ось тепер він поневіряється по білому світу, його відірвано від діла, забрано все майно, усе, що він, бідолашний, заощадив... А у нас така сила грошей! О мамо! Коли вже господь послав нам такий дарунок, а ви бідолаху Ренцо справді вважали за свого... так, за свого сина... то віддайте йому половину грошей, бог нас не покине. Знайдіть слушну нагоду й пошліть їх, адже самому тільки небу відомо, як йому потрібні гроші!

– А що ти думаєш,– відповіла Аньєзе,– і справді пошлю!... Нещасний хлопчина! Чому, ти вважаєш, що мене так радують ці гроші? Я справді прийшла до тебе така рада... Та годі, я йому пошлю гроші, цьому бідоласі Ренцо! Але й він так само... я вже знаю, що кажу: ми справді раді несподіваним грошам, але тепер гроші йому радості не принесуть.

За те, що мати так швидко погодилася, Лючія подякувала їй з такою поривчастою радістю, аж, дивлячись на неї збоку, всяк відразу зрозумів би, наскільки вона все ще була не байдужа, навіть більше, ніж сама гадала, до свого Ренцо.

– Що ж я, нещасна, робитиму без тебе? – сказала Аньєзе, теж плачучи,

– А я без вас, бідна моя мамо? Та ще в чужому домі? Та ще отам, в отому Мілані? Але господь не залишить нас обох і зробить так, що ми знов будемо разом. Місяців за вісім-дев'ять ми побачимося знову. Протягом цього часу, ба навіть, сподіваюся, раніше, господь влаштує все так, що ми знов будемо вдвох. Хай збудеться воля його! Я завжди, завжди благатиму ще й мадонну про цю милість... Якби я мала щось, щоб принести їй у дарунок, то охоче зробила б це. Але вона в своєму милосерді і так не відмовить мені в цій милості.

Після цих та інших невпинно повторюваних слів бідкання й втіхи, смутку й покори, після нескінченних порад і обіцянок не казати нікому ні слова, після рясних сліз і незліченних обіймів жінки нарешті розсталися, пообіцявши одна одній зустрітися не пізніше наступної осені,– неначе виконання цієї обіцянки залежало тільки від них.

Час спливав, а Аньєзе не могла нічого дізнатися про Ренцо. Ні листів, ні звісток від нього не надходило, а від односельців чи то довколишніх жителів вона не могла довідатися більше, ніж знала сама.

І не одна тільки Аньєзе займалася марними розшуками. Кардинал Федеріго, який не через саму тільки чемність сказав жінкам, що хоче дещо дізнатися про бідного хлопця, справді негайно написав куди слід. Вернувшись потому після об'їзду єпархії до Мілана, він знайшов у себе на столі листа з відповіддю, де говорилось, що розшукати місцеперебування вказаної особи не виявилось можливим; що ця особа дійсно прожила якийсь час у будинку свого родича в такому-то селі, де його поведінка не викликала жодних пересудів. І раптом одного чудового ранку цей чоловік несподівано зник, і його родич не знав, що з ним сталося. Ходили тільки непевні й суперечливі чутки, буцімто юнак чи то завербувався на Схід, чи то переправився до Німеччини, чи то загинув, переходячи річку вбрід. У всякому разі, говорилося в листі, за цією справою пильнуватимуть: може, вдасться довідатися щось точніше, і тоді негайно доведуть до відома його преосвященства синьйора кардинала.

Згодом ці, а так само й інші чутки дійшли й в окіл Лекко, а в свою чергу й до вух Аньєзе. Бідна жінка просто вибилась із сили, щоб перевірити, яка ж із них правильна, дошукатися справжнього джерела тієї або іншої, але їй так і не пощастило нічого дізнатися, крім невизначеного «так говорять»,– до цих слів вдаються і в наші дні, твердячи багато чого. Часом, бувало, не встигнуть їй переказати одну чутку, як відразу з'являється хтось інший і каже, що все,то брехня, і натомість викладає нову, таку саму дивну й зловісну. Але все це були балачки. А насправді було ось що.

Губернатор Мілана й намісник короля в Італії дон Гонсало Фернандес ді Кордова заявив синьйорові резиденту Венеції в Мілані гострий протест з приводу того, що один негідник, явний розбійник, заводій грабунків і вбивств, такий собі Лоренцо Трамальїно, який, вже перебуваючи в руках поліції, зчинив бунт з метою свого звільнення, знайшов собі притулок і переховується на території Бергамо. Резидент відповів, що вперше чує про таке й що він напише до Венеції, аби мати змогу дати його світлості необхідне пояснення.

У Венеції всіляко заохочували й підтримували прагнення міланських майстрів шовкової справи перебиратися на територію Бергамо і в зв'язку з цим надавали їм усякі переваги, насамперед головну, без якої всі інші не мали ніякої ваги, а саме: гарантували безпеку втікачам. Оскільки ж, коли сваряться двоє великих людей і бодай маленьку дещицю користі дістає третій, то й цього разу невідомо хто попередив під секретом Бортоло, що Ренцо в цих місцях загрожує небезпека і що, либонь, краще йому перейти до іншої майстерні й, до речі, змінити на якийсь час своє ім'я. Бортоло відразу учув, чим тут пахне, й без подальших розпитів, поквапно розповівши все своєму двоюрідному братові, посадовив його з собою в бідарку, відвіз до іншої прядильні, десь миль за п'ятнадцять від першої, й рекомендував, під іменем Антоніо Рівольти, хазяїнові, також уродженцеві Міланської держави й своєму давньому знайомому. Хоча рік був неврожайний, хазяїн одразу ж погодився й залишив у себе чесного, досвідченого робітника, за відгуком – юнака порядного, тямущого в ділі. Потім він і справді переконався в цьому і ніяк не міг нахвалитися своїм здобутком,– хіба тільки напочатку йому здалося, що хлопчина дещо неуважний, бо коли його гукали: «Антоніо!» – він майже ніколи не озивався.

Трохи згодом правитель Бергамо одержав з Венеції написаний досить миролюбно наказ – зібрати й подати відомості, чи не проживає в підвладній йому області саме в такому-то селі така-то особа. Правитель, доклавши всі старання, які, на його думку, вимагались від нього, відповів заперечно, що й було передано міланському резидентові для доповіді донові Гонсало Фернандесові ді Кордова.

Певна річ, не бракувало цікавих, яким кортіло дізнатися, чому не видно того молодого хлопця та куди він подівся. На перше запитання Бортоло завжди відповідав: «Пропав, та й годі!» А щоб заспокоїти найнабридливіших, не викликаючи в них сумнівів щодо справжнього стану справ, він вважав за краще послуговуватися то однією, то другою, то третьою чуткою, про які ми згадували вище, причому зауважував, що то, мовляв, іще сумнівно, бо хоч він сам чув від інших, але напевно нічого не знає.

А коли його стали розпитувати за дорученням кардинала, однак, не називаючи імені останнього, та ще й з особливою значимістю й таємничістю, давши зрозуміти, що цікавляться від імені особи дуже високопоставленої, то Бортоло відразу запідозрив щось недобре й вирішив відповідати своїм звичаєм. Та ще й, зважаючи на те, що цього разу йшлося про особу високопоставлену, виклав усі чутки вкупі, які доти, залежно від обставин, переказував по одній.

Проте хай не подумають, що такий знаменитий синьйор, як дон Гонсало, справді відчував якусь неприязнь до бідного горця-прядильника: можливо, дізнавшись про його нешанобливі, лайливі слова про маврітанського царя, прикутого ланцюгом за шию, він хотів зажадати від Ренцо пояснення; або ж просто вважав його небезпечною людиною, яку треба переслідувати навіть у вигнанні, не давши їй спокою в далекому краї, як ото римський сенат вчинив з Ганнібалом. Голова дона Гонсало і так була надто повна всяких важливих справ, щоб повсякчас розмірковувати про вчинки Ренцо. І якщо він усе-таки ним займався, то це випливало з фатального збігу обставин, через які наш бідолаха, поза своєю волею, а також не дізнавшися про це ні тоді, ні потім, виявився вв'язаним тоненькою й невидимою ниточкою з тими численними й важливими подіями.