Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 46 страниц)

Однак у дослідженні народного характеру письменник не обмежується лише цим аспектом його складної діалектики. Адже не тільки наївні й чисті Ренцо та Лючія є в цьому романі,– немало в ньому й зовсім інших персонажів: страшні браві, які тероризують людей, зловісні монатті, що звозять трупи під час чуми й займаються при цьому мародерством, шпики, котрі нечутно сновигають по Мілану,– точнісінько, як і за часів самого Мандзоні. Особливо відчутна ця діалектика народного характеру в епізоді міланського бунту та в описі чуми в Мілані. Ставлення Мандзоні до бунту далеко не однозначне. Письменник визнає справедливість народного обурення, проте не схильний ідеалізувати історію: він не може не бачити, що основним законом епохи, де панують війни, злочини, забобони, неминуче стає насильство. Голодні міланці не здатні збагнути причин свого нещастя: їм здається, що коли розгромити пекарні й повісити кількох пекарів, то голод відразу припиниться (якщо повсталі, резонно міркує Ренцо, й насправді розгромлять пекарні, то де ж тоді пекти хліб?).

Але насильством не можна перебороти насильства – з цього погляду Мандзоні оцінює конкретний бунт та й взагалі будує свою філософію історії. Для Мандзоні це зовсім не абстрактна теорія – адже він мав і свій власний великий досвід, а не лише послуговувався історичними хроніками, досвід, який допоміг йому розгледіти в моторошних видіннях епохи Тридцятилітньої війни риси й свого часу. Вже за його пам'яті Велика французька революція, що вселяла стільки надій на свободу, в період якобінського терору породила свою форму тиранії. Бачив Мандзоні також і стихійні народні бунти в Мілані на початку XIX ст., що іноді закінчувалися виявами неусвідомленої жорстокості. Так, 20 квітня 1814 р. він був свідком того, як міланці, котрих підбурили австрійські власті, потоптали портрети Наполеона (а ще ж так недавно вони зустрічали його з квітами!) й розтерзали на вулиці наполеонівського міністра Джузеппе Пріну, а тоді довго волочили його закривавлене тіло по місту (епізод в романі з облогою будинку нещасного постачальника провіанту дещо перегукується з тією страшною подією). Оскаженілий кардинал Фабріціо Руффо, якого Мандзоні проклинав ще в «Тріумфі Свободи», нацьковував темних селян на неаполітанських патріотів, що боролися за створення своєї Партенопейської республіки. Неосвічене населення у XIX ст. часто переслідувало лікарів, керуючися при цьому логікою, яка мало чим відрізнялася від логіки наляканих забобонами людей XVII ст. (видання свого роману 1840 р. Мандзоні доповнив дослідженням «Історія ганебного стовпа», де йшлося про переслідування безневинних людей під час епідемії: їх катували і вбивали на підставі безглуздого звинувачення в зумисному поширенні чуми; цей твір зіграв велику роль у боротьбі з невіглаством і забобонами). Тому до народних заворушень Мандзоні ставився вкрай обережно, завжди намагаючись знайти в них ту межу, за якою справедливе обурення людей стає некерованим інстинктом натовпу. За хронологічною послідовністю політичних подій і соціальних зрушень Мандзоні насамперед намагався побачити і відтворити моральну історію свого народу. Твір «Заручені» став першим в італійській літературі історичним романом. В європейській літературі своїм попередником і вчителем Мандзоні вважав Вальтера Скотта, називаючи його «Гомером історичного роману». Існує навіть літературний анекдот, що великий шотландець назвав «Заручених» кращим своїм романом. Однак зрозуміло, що шедевр Мандзоні створений на іншому історичному матеріалі, і метод осягнення глибин національної історії тут цілком самостійний.

На відміну від історичних романів того часу, в Мандзоні фактично відсутні яскраві описи життя тодішньої знаті. Структуру роману визначає абсолютно протилежний порівняно з офіційними хроніками підхід до історичного матеріалу. Історія селянських злигоднів, бунтів і заворушень, яка так побіжно фіксувалася в хроніках, виростає у Мандзоні в грандіозні полотна народного життя, а описи замків, фортець і дворів можновладних правителів служать письменнику лише для того, щоб виявити справжні причини нещасть поневоленого народу. В занепаді Італії письменник звинувачує іноземних загарбників і місцевих деспотів, що тримають людей у рабстві, сіють між ними ворожнечу й розв'язують війни, увесь тягар яких лягає на плечі простого люду. Звідси у Мандзоні – нова для італійської літератури гуманістична концепція: кожна людина відповідальна за все, що діється в навколишньому світі, але й суспільство несе моральну відповідальність за долю кожної людини.

Мандзоні було властиве глибоке розуміння діалектики історичного процесу. Крізь страшні картини спустошеної Італії XVII ст., крізь драматичну панораму народного життя в минулому, висвітленому в усій його непривабливій суті, проступають моторошні риси знайомої письменнику історичної реальності – Італії XIX ст., змученої й поневоленої країни. Так конкретно-історичний зміст епохи стає трагічним узагальненням національної історії. XVII століття, настільки рельєфно й реалістично відтворене Мандзоні, потрібне письменникові для того, щоб розімкнути межі століть, пов'язати минуле країни з її теперішнім і проникнути таким чином в динаміку історичного розвитку, передбачити майбутнє, виявити ті сили, які стануть основою цього майбутнього.

Що ж рухає історію вперед і на якому із щаблів суспільної ієрархії бачив Мандзоні народ? «Глас народу – глас божий» – ця глибока ідея древніх кристалізувалася в гаслі італійської революції: «Бог і народ». Автором цього гасла був лідер республікансько-демократичного крила Рісорджіменто Джузеппе Мадзіні, який проголосив його, зрозумівши, що Італія переможе лише тоді, коли на боротьбу за її свободу підніметься увесь народ. А Мандзоні вже давно був у цьому переконаний: ще раніше, у своєму романі, він сказав, що селянство, народ – не лише моральна опора країни, а й основа її історії. Тому він і вірив у його перемогу. Саме в народі, вважав Мандзоні, втілене божественне начало, яке й реалізується в історії. Отже, навіть над нічим не обмеженим насильством тяжіють закони вищої справедливості, котрі рано чи пізно призводять до перемоги добра над злом. Тому народ – хоч би які тяжкі випробування випали на його долю, – безсмертний: такий закон Історії.

В першій редакції роман «Заручені» виходив у світ з 1825-го по 1827 pp. В 1827 р. роман було надруковано повністю, але Мандзоні не вважав його завершеним. Вже давно непокоїла письменника проблема мови – одна з найдраматичніших проблем розвитку італійської нації. Віддавна в кожній з держав, а отже, й географічних областей роз'єднаної Італії народ розмовляв на своєму діалекті, а єдиної, тобто літературної, мови не було. Створив цю мову Данте. Він зробив грандіозний і унікальний в історії європейських мов експеримент: з цілого ряду діалектів, що існували в Італії в XIV ст., він вибрав діалект Флоренції – основного міста Тоскани, міста, яке було центром італійського Відродження,– і поклав цей діалект в основу мови майбутнього. Під рукою Майстра флорентійський діалект перетворився на літературну мову, а написана цим діалектом «Божественна комедія» стала національною Книгою Італії. Оскільки ж великий поет – це завжди насамперед великий історик свого народу, то й проблема мови не замкнулася для Данте в межах літератури: саме Данте вперше в італійській історії поставив питання про об'єднання Італії, а геніальна історична інтуїція дала йому змогу передбачити, що духовною основою єдиної Італії повинна бути єдина літературна мова.

Після епохи Відродження італійська література йшла тим шляхом, який торував їй Данте, однак роз'єднаність країни перешкоджала повній реалізації його ідеї. Поезія, проза, драматургія, що створювалися вже літературною мовою, існували переважно при дворах королів, герцогів та меценатів. Зрозуміло, що аристократична, а часом і академічна літератури були неспроможні й далі долати історичну прірву між народною мовою та літературною, отож ця прірва ставала все глибшою.

Данте дописав останні терцини «Божественної комедії» перед смертю – в 1321 p., а Мандзоні розпочав роботу над романом «Заручені» в 1821 р. Між двома шедеврами італійської літератури промипуло п'ять століть. Мандзоні став духовним спадкоємцем Данте: на іншому історичному етапі він повернувся до проблеми мови саме в тому аспекті, в якому розумів її Данте.

Мандзоні усвідомлював тодішній стан італійської мови. Ще в 1806 р. в листі до К. Фор'єля він назвав італійську літературну мову «мертвою». А 1821 p., звертаючись знову ж таки до К. Фор'єля, писав, що італійському письменникові доводиться вирішувати проблеми, які вже давно розв'язали для себе європейські народи. В той час, як французький письменник для втілення своїх думок шукає найтонші нюанси в історично вже сформованій мові, що нею розмовляє вся Франція, італійський письменник мусить писати мовою, якою мало хто говорить взагалі. Відтак цьому бідному письменникові, веде далі Мандзоні, бракує відчуття спілкування із своїм читачем, бракує певності в тому, що мова, тобто інструмент, яким він оперує, а отже, й втілена у ній відповідна художня реальність близька й зрозуміла його народу.

Свій роман Мандзоні спершу написав ломбардським варіантом літературної мови, пізніше визнав, що ця мова настільки пересипана сумнівними в своїй естетичній вартості діалектними формами, настільки граматично дезорієнтована, що вимагає неодмінної уніфікації,– адже роман повинні читати не лише в Ломбардії, а й в усій Італії. Саме через це Мандзоні вирішив звернутися до першоджерела італійської мови – до флорентійського діалекту, до мови, якою розмовляють у Флоренції, серці італійської культури.

Для цього влітку 1827 р. Мандзоні разом з усією родиною вирушає у свою знамениту подорож на береги річки Арно, в місто Данте і Боккаччо – у Флоренції, «щоб у водах Арно прополоскати свою одежину»,– ці слова, які жартома сказав письменник, стали крилатими.

У Флоренції Мандзоні оточили відомі письменники та вчені: Джакомо Леопарді, Джованні Баттіста Нікколіні, Томмазо Гроссі, Гаетано Каттанео, Луїджі Россарі, швейцарський меценат Джанп'єтро Вьйоссе – засновник відомого журналу «Антологія», що згуртував навколо себе тосканських патріотів. Збираючись у залах, де розмістилася редакція журналу, вони утворили щось на зразок маленької лінгвістичної академії: впродовж кількох тижнів тут працював і Мандзоні, читаючи їм свій роман та розпитуючи своїх колег про вживання тих чи інших слів і граматичних форм у Флоренції. А крім того, ходив по флорентійському базару, цікавлячись у продавців, як зветься якась там рибина чи хліб по-місцевому, розмовляв з простими флорентійцями, дослухаючись до їхньої мови, нотуючи забуті народні афоризми, вивчаючи звільнене від вишуканих декорацій академічної літератури безсмертне звучання народного слова.

На цій основі роман був перероблений докорінно: Мандзоні переписав усі діалоги з урахуванням флорентійської говірки, змінив застарілі граматичні конструкції, вніс зміни і в фонетичну структуру твору, наближаючи його мову до живого, й цілющого першоджерела. Остаточна редакція роману вийшла в Мілані в 1840—1842 pp. Але фактично робота над романом тривала все життя письменника. Не полишав він і теоретичного осмислення мовної проблеми: в 1868 р. написав ґрунтовне дослідження – «Про єдність мови та засоби її поширення», а незадовго до смерті – «Трактат про італійську мову», якого так і не встиг завершити.

Таким чином, переробка роману була науковою працею, яка мала величезне значення для розвитку італійської мови,– і не лише з погляду літератури чи самої мови, а насамперед з погляду політичного й соціального. Річ не в тому, що Мандзоні замінив ломбардизми тосканізмами,– письменник здійснив глибинну демократичну революцію мови; прагнучи наблизити свій роман до читача, він примусив жити й дихати справжню, істинно народну мову в одному з кращих творів італійської літератури. Ця мова була зрозуміла всім соціальним верствам італійського суспільства. Порушивши найсильнішу традицію італійської літератури, осередком якої впродовж кількох століть були герцогські двори, академії та монастирі, він проклав літературі дорогу до широкого, демократичного і соціально різноманітного кола читачів, а отже, й до всього народу. Виховуючи в пригніченому народі гордість за своє минуле, почуття гідності, Мандзоні великою мірою сприяв формуванню національної свідомості, будив італійців на боротьбу за нову Італію. Тому це вже був і роман майбутнього, роман, міцним фундаментом якого стала нова концепція мови, нове світобачення, новий погляд на історію.

Великий твір Мандзоні наче зосередив у собі всю еволюцію італійської літератури останніх двох століть: шедевр італійського романтизму, він має також риси класицизму й сентименталізму; перший в Італії історичний роман, він є водночас і першим в Італії соціальним та реалістичним романом, що створив основу для італійської веризму (кінець XIX ст.) і вплинув на формування реалізму в італійській літературі.

Розкутість і широта мовних засобів дозволили Мандзоні природно відтворити найрізноманітніші мовно-стилістичні шари: мова простого люду і мова державних циркулярів, мова служителів церкви і мова історичних хронік стали ключем до психології епохи. Стриманість, благородство почуттів, властиві стилю роману, внутрішня емоційність і водночас іноді добра, а іноді й дошкульна іронія, реалістичне бачення напрочуд точно вибраних деталей надають неповторної рельєфності й пластики кожному образу. Завдяки точності місцевого колориту, вичерпності соціальних характеристик, глибинному мотивуванню суспільної поведінки персонажів, проникливості психологічного аналізу роман Мандзоні став першим класичним твором італійської реалістичної літератури. Після «Заручених» в Італії з'явилися історичні ромапи Томмазо Гроссі, Франческо Доменіко Гверрацці, Чезаре Канте, Массімо Д'Адзеліо. Роман Мандзоні був школою майстерності для видатних італійських прозаїків XIX—XX ст.: Іпполіто Ньєво і Джованні Верга, Антоніо Фогаццаро і Луїджі Піранделло, Італо Звево і Томмазі ді Лампедуза, Альберто Моравіа й Італо Кальвіно. Твір Мандзоні – могутнього епіка й тонкого лірика – став для італійців і суворим літописом епохи, і поетичною симфонією почуттів, у якій втілилась безконечна любов великого митця до свого народу.

Саме тому, хоч Мандзоні і не брав безпосередньої участі в подіях Рісорджіменто, письменник уособлював своєю творчістю дух цієї боротьби. Зрештою, він пройшов із своїм народом, як писав Д. Мадзіні, «хресний шлях розчарувань»: поразки народу були його поразками, а віра в перемогу була його вірою. Мандзоні дожив до створення молодої держави: в 1861 р. Італію було об'єднано під владою Віктора-Еммануїла II, а згодом до Італійського королівства приєднано Папську область та Венецію. В 1871 р. столицею Італії був проголошений Рим. Звичайно, італійці на чолі з великим героєм і подвижником італійської історії Джузеппе Гарібальді боролися за вільну й демократичну Італію, а вибороли конституційно-монархічну державу під егідою Савойської династії. Однак це був необхідний історичний рубіж, що великою мірою визначив долю Італії, долю її культури, одним з найвидатніших представників якої є Мандзоні. У 1873 р. письменник помер. А написаний в річницю його смерті – в 1874 p.– й присвячений його пам'яті «Реквієм» Верді став трагічним нерукотворним пам'ятником не лише Мандзоні, а й відомим і невідомим героям Рісорджіменто: адже для тих італійців, які будували барикади на вулицях Мілана, Туріна, Генуї, Палермо, твори Мандзоні були духовними барикадами в боротьбі за свободу і незалежність батьківщини.

Оксана Пахльовська

Заручені (роман)

Вступ

«Історію воістину годилося б назвати славетною війною з Часом, бо ж, визволяючи з рук останнього його бранців – роки, що досі вже пооберталися трупами, вона воскрешає їх до життя, робить їм огляд і знову шикує до бою. Та відважні Вояки-Літописці, котрі вкривають себе славою Перемог на сім Ратнім Полі, беруть звідти лише найпишніші та найблискучіші трофеї, увіковічнюючи своїм духмяним чорнилом Подвиги Царів і Володарів, а так само й визначних Осіб, вишиваючи тонюсінькою голкою свого розуму, золотими й шовковими нитками нескінченний візерунок славних Діянь. Однак не моєму нікчемству підноситися до таких міркувань і таких небезпечних висот, так само як і заглиблюватись у Лабіринти Політичних Підступів і слухати войовниче гримотіння Міді; навпаки, ознайомившися з вікопомними подіями, дарма що вони сталися з людьми незнатними й незначними, я збираюсь залишити про них пам'ять Нащадкам, написавши про все щиру й правдиву Оповідь, або ж, вірніше, Повідомлення. В ньому, в цім тіснім Театрі, постануть моторошні Трагедії й Сцени нечуваного Лиходійства упереміш із доброчинними Діяннями і янгольською добрістю, котрі опираються вражим хитрощам. І справді, зважаючи на те, що наші краї перебувають під владою Синьйора нашого, Короля Католицького [4]4
  Іспанський король Філіпп IV (1621—1665). Дія роману Мандзоні відбувається в час іспанського панування в Італії.


[Закрыть] ,– Сонця, яке ніколи не заходить, а над ним відбитим Світлом, як ото Місяць, який ніколи не убуває, сяє Герой шляхетного Сімені [5]5
  Намісник іспанського короля, правитель Міланського герцогства Гонсало Фернандес ді Кордова, нащадок відомого іспанського військового і політичного діяча Гонсало Фернандеса ді Кордова, який прославився взяттям Гранади у маврів (1492) та перемогами над французами в Італії.


[Закрыть] – правитель pro tempore [6]6
  Тимчасовий ( латин.)


[Закрыть] , так само як і високі Сенатори незмінні Світила, та інші Шановні Магістрати – блукаючі планети, проливають світло своє повсюдно, витворюючи в такий спосіб вельми шляхетне Небо, то не можна, спостерігаючи його перетворення в пекло кромішніх діянь, підступності та жорстокостей, без ліку чинимих брутальними людьми, бачити в цьому якусь іншу причину, крім хитрощів та замірів ворога, бо ж самої тільки людської підступності забракло б для опору такій силі-силенній Героїв, котрі, з очима Аргуса та руками Бріарея [7]7
  За грецькою міфологією, сторож Аргус мав сто очей, а велет Бріарей – сто рук.


[Закрыть] віддають життя своє задля загального добра. Тим-то, оповідаючи події часів квітучого віку мого, і, хоча більшість тодішніх дійових осіб досі зникла з Арени життя, постававши данниками Парок, я, все ж маючи належну до них повагу, не стану називати їх імен, тобто імен родових; так само вчиню я й з місцем дії – не вказуватиму його точної назви. І ніхто не вважатиме це недосконалістю Оповіді чи якимсь спотворенням у моїй недовершеній праці, хіба, може, Критик виявиться особою, геть недосвідченою в філософії, тим часом як обізнані з нею люди легко зрозуміють, що зміст названої Оповіді анітрохи від цього не постраждав. Адже цілком очевидно й незаперечно те, що імена – це не що інше, як чистісінькі акциденції [8]8
  У філософській термінології XVII—XVIII ст. – випадкові, несуттєві властивості речей.


[Закрыть] ...»

– Та коли я впораюся з героїчною працею, переписавши цю історію [9]9
  Використовуючи засіб літературної містифікації, Мандзоні видає свій роман за перероблений рукопис невідомого сечентиста, тобто італійського письменника XVII ст. (від seicento – «сімнадцяте сторіччя»).


[Закрыть]з побляклого й повного помарок рукопису, і коли вона, як це заведено казати, побачить світ, то чи знайдеться тоді охочий завдати собі роботу перечитати її?

Ці перейняті сумнівами роздуми, які обсіли мене при розборі карлючок, що йшли після «акциденції», змусили мене урвати переписування й серйозніше поміркувати над тим, як же мені краще вчинити.

– Цілком ясно,– говорив я собі, гортаючи рукопис,– цілком ясно, що такий град барвистих слів і риторичних фігур не триватиме аж до кінця цього твору. Як справдешній сечентист [10]10
  Див. попередній коментар.


[Закрыть], автор наприпочатку хотів похизуватися своєю вченістю, та далі, в ході розповіді (часом почерез довгі уривки), стиль поволі робиться природнішим і рівнішим. Тільки ж який він посередній! Який незграбний! Який кострубатий! Ломбардських ідіом – безліч, фрази повживано зовсім недоречно, граматика довільна, періоди невпорядковані. Далі де-не-де розсипано вишукані іспанізми і, що набагато гірше,– в жахливих і зворушливих місцях, щоб при будь-якій нагоді викликати подив у читача або спонукати його до роздумів, одно слово, всюди, де потрібна певна кількість риторики, однак риторики скромної, тонкої, вишуканої, автор ніколи не минає нагоди напхати виклад думки отією своєю риторикою, до якої вдавався у вступі. Змішуючи з дивовижною вправністю зовсім протилежні поняття, він умудряється в одному й тому самому періоді, в однім і тім вислові бути грубим і манірним водночас. Ви тільки подивіться: яка високомовна декламація, рясно поцяткована граматичними помилками, повсюдно претензійна важкуватість, що надає особливого характеру творам даної доби в даній країні. Справді, це не той твір, який було б варто пропонувати увазі сучасних читачів: надто-бо вони прискіпливі, надто відзвичаїлися від таких от викрутасів. Добре ще, що слушна думка прийшла мені до голови на самому початку цієї злощасної праці,– отож я просто умиваю руки.

Проте, коли я вже був зібрався згорнути цього пошарпаного зошита, щоб сховати його, мені раптом зробилося шкода, що така чудова повість назавжди залишиться невідомою, бо ж як повість (читач, можливо, й не поділить моєї думки) вона мені, повторюю, видалася чудовою і навіть дуже чудовою. «Чому б,– подумав я,– не взяти з цього рукопису всю вервечку подій, тільки переробивши його стиль?» А що жодного розумного заперечення на це не знайшлося, то й ухвалу було прийнято негайно. Ось таке походження цієї книжки, викладене з щиросердістю, якої ця книжка, з огляду на її важливість, і заслуговує.

Проте деякі з цих подій, деякі звичаї, описані нашим автором, видалися нам такими новими, такими дивними,– щоб не сказати гірше,– що ми, перш ніж їм повірити, вирішили допитати й інших свідків і з цією метою заходились копатися в тодішніх мемуарах, щоб з'ясувати, чи то правда, що за того часу так велося на білому світі. Ці розшуки розвіяли всі наші сумніви: щокрок ми натрапляли на такі самі або й ще дивніші випадки і (що видалось нам особливо переконливим) прочитали там навіть про деяких осіб, про котрих не мали жодних відомостей, крім наведених у нашому рукописі, через що ми спершу були взяли під сумнів реальність їхнього існування. При нагоді ми наведемо деякі з цих свідчень, щоб підтвердити вірогідність обставин, яким, через їхню незвичайність, читач був би схильний не повірити.

Але, відкидаючи стиль нашого автора як неприйнятний, який же стиль ми візьмемо замість нього? В цім-то й уся заковика.

Всяк, хто ніким не прошений заходжується переробляти чужу працю, ставить себе перед необхідністю звітуватися за свою й до певної міри бере на себе зобов'язання зробити це: такі вже правила світові та юридичні, і ми зовсім не збираємось ухилятися від них. Навпаки, залюбки до них пристосовуючись, ми були налагодилися дати тут якнайдокладніше пояснення обраної нами манери викладу, і з цією метою протягом усієї нашої роботи ми,незмінно старалися завбачити можливі та випадкові критичні зауваження, аби заздалегідь і повністю спростувати їх усі. І не в цьому полягала б скрута,– бо ж (ми змушені сказати це, віддаючи належне правді) перед нашим розумом не поставало жодного критичного зауваження, на яке негайно не з'явилось би потрібне заперечення, з отих заперечень, котрі, я не хочу сказати – вирішують питання, однак змінюють їх постановку. Частенько ми навіть зіштовхували дві критики між собою, примушуючи одну перемагати другу; або ж, грунтовно досліджуючи їх і уважно зіставляючи, ми спромоглися виявити й показати, що попри всю свою видиму різницю вони все ж майже однорідні й обидві породжені недостатньо уважним ставленням до фактів та засад, на яких мало б базуватися судження; отак спарувавши їх, на превеликий їхній подив, ми випускали обидві дружньо гуляти належними їм шляхами. Навряд чи знайшовся б автор, котрий в отакий очевидний спосіб довів би доброякісність своєї роботи. Тільки що ж! Коли ми врешті спромоглися охопити всі згадані заперечення та відповіді й розташувати їх у певному порядку, то – ой лишенько! – їх набралося на цілісіньку книжку. Побачивши це, ми відмовились від нашого попереднього задуму з двох міркувань, які читач безперечно визнає ґрунтовними: перше з них – те, що книжка, призначена виправдувати іншу книжку або ж навіть її стиль, могла б видатися смішною; друге – те, що на перший раз досить і однієї книжки, якщо тільки взагалі і ця не зайва.