Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 46 страниц)

Тим часом вікарій черниць видав потрібне свідоцтво, надійшов також дозвіл скликати капітул для прийняття Гертруди. Капітул відбувся; як і слід було сподіватися, при таємному голосуванні було зібрано дві третини необхідних за статутом голосів, і Гертруду прийняли. Сама вона, вимучена нескінченними сумнівами, почала просити прискорити, скільки це можливо, її вступ до монастиря. Звичайно, не знайшлося нікого, хто став би стримувати таку нетерплячку, і її бажання було вдоволено. Урочисто привезена до монастиря, вона вбралася в чернече одіння. Після річного послушництва, коли вона то каялась у вчиненому, то каялась у самому каятті, настав час проказати обітницю, той час, коли треба було сказати «ні», що тепер прозвучало б ще дивніше й несподіваніше, ніж будь-коли доти, або ж повторити уже стільки разів мовлене «так». Вона повторила його й стала черницею навіки.

Одна із своєрідних і таємничих властивостей християнської релігії полягає в можливості скерувати й утішити кожного, хто звертається до неї з будь-якою метою, за всяких обставин. Якщо є ліки проти минулого, вона їх вкаже, постачить ними і дозволить будь-що скористатися з них, якщо ж таких ліків немає, то вона надасть змогу сприймати те минуле під іншим кутом зору, не таким трагічним. Вона мудро навчить продовжувати те, що було почато через легковажність, схилить душу з любов'ю присвячувати себе тому, що було нав'язано силою, і зробить так, що необміркований, але безповоротній вибір набуває всієї святості, всієї мудрості, скажімо прямо – всіх радощів істинного покликання. Це – шлях, яким людина, хоч би з якого лабіринту чи безодні потрапила на нього, зробивши бодай один крок, зможе йти впевнено й охоче далі і досягти врешті радісного кінця.

Отак і Гертруда, ставши черницею, могла б здобути спокій і радість, незалежно від того, яким шляхом вона прийшла б до цього, але нещасна билася в ярмі і тим сильніше відчувала його тягар і удари. Безперестанне жалкування за втраченою свободою, відраза до свого справжнього становища, стомлива погоня за бажаннями, яким не судилося здійснитися,– ось чим повнилась її душа. Вона знову й знову переживала своє гірке минуле, перебирала в пам'яті всі обставини, які привели її в монастир, і втисячне даремно намагалася знищити подумки те, що вчинила насправді; Гертруда попрікала себе в нікчемності, а інших – у тиранії й віроломстві, і знов каялася. Вона обожнювала й водночас оплакувала свою красу, жаліла свою молодість, приречену на повільну муку, а іноді заздрила тому, що будь-яка слабка жінка з яким завгодно сумлінням, там, за монастирським муром, може вільно тішитися всіма мирськими благами.

Їй був осоружний вигляд черниць, котрі доклали зусиль, щоб заманити її сюди. Вона пригадувала хитрощі й улещення, до яких вони вдавалися, й тепер відплачувала за них грубощами, образами, ба навіть прямими докорами. А тим здебільше доводилося мовчки ковтати все це, бо хоч князь і тиранив свою дочку, зачинивши її в монастирі, проте, коли здійснив свій намір, то аж ніяк не був схильний допускати, щоб хтось інший перечив його дитині. Тим-то найменший шум, зчинений черницями, міг би спричинити до втрати його високого заступництва, а то й перетворити заступника на ворога. Гертруда ніби мала б почувати деяку прихильність до інших сестер, які і не встрявали в ці інтриги, і не виявляли бажання бачити її в числі своїх подруг, а любили її просто так, як ровесницю. Побожні, завжди веселі й метушливі, вони своїм прикладом показували їй, що навіть тут, у затворництві, можна не просто жити, ба й втішатися життям. Проте й ці були їй осоружні, але вже з іншої причини. Їх побожний і вдоволений вигляд правив ніби за докір її неспокоєві, її вередливій вдачі, і вона не втрачала нагоди висміяти їх позаочі як святенниць і облудниць. Може б, вона ставилась до них не так вороже, якби знала або ж бодай здогадувалась, що кілька чорних куль [60]60
  Чорна куля (в протилежність білій) означав голос «проти».


[Закрыть], виявлених у виборчій скриньці, коли вирішувалось питання про її прийняття, поклали якраз вони.

Іноді вона знаходила деяку втіху в свому становищі повелительки, в тій шанобі, якою її було оточено в монастирі, в поздоровчих візитах, що їх робили їй різні особи з околу, в улаштуванні якої-небудь справи, у виявленні комусь свого заступництва й, врешті, у величанні її «синьйорою». Та чого були варті всі ці утіхи? Її мало вдоволене серце хотіло іноді дістати втіху й від релігії, щоб відчути цілковиту насолоду. Але це дається тільки тому, хто нехтує всякими іншими втіхами, як ото потерпілий аварію корабля: коли він хоче вхопитися за дошку, яка може винести його цілим і неушкодженим на берег, то повинен спершу розтулити кулак і випустити водорості, за які був судомно вхопився в підсвідомому пориві.

Невдовзі після виречення обітниці Гертруду призначено наставницею монастирських вихованок. Подумати тільки, як мали почуватися ці дівчатка під таким наставництвом! Колишні її повірниці вже повиходили з монастиря; та в ній самій ще залишалися живими всі пристрасті тієї доби, й вихованки якоюсь мірою повинні були відчути на собі їхню дію. Коли вона думала, що багатьом із них випаде жити у вже назавжди забороненому для неї світі, вона починала почувати до цих бідолашок люту злобу, майже жадобу помсти, й всіляко утискувала їх, тиранячи й примушуючи заздалегідь розплачуватися за ті радощі, які чекали їх у майбутньому. Якби в такі хвилини хто послухав, з яким наставницьким презирством картала вона їх за найменшу провину, той би сприйняв її за жінку фанатичного, сліпого благочестя. В інші хвилини все та сама відраза до монастиря, до статуту, до послуху виявилась у Гертруди в нападках геть протилежного настрою. Тоді вона не тільки терпіла галасливі розваги своїх вихованок, а й навіть заохочувала їх; втручалася в ігри дівчаток і вносила в них безлад; брала участь у їхніх розмовах і штовхала їх далеко за межі тих намірів, з якими ці розмови почато. Якщо одна з них дозволяла собі сказати щось про балаканину матері абатиси, Гертруда починала пародіювати її й робила з цього цілу комічну сцену; наслідувала вираз обличчя однієї черниці, ходу другої і при цьому заливчасто сміялася, однак цей сміх не веселив її.

Отак прожила вона кілька років, не маючи змоги проявити себе в якийсь інший спосіб. Але, на її лихо, нагода для цього трапилася.

Серед інших відмінностей і переваг, наданих їй як відшкодування за те, що вона ще не могла стати абатисою, їй було дозволено жити на особливій монастирській дільниці. У сусідстві з монастирем стояв будинок, де мешкав молодик, злочинець за фахом, один із тих, хто з допомогою найманих убивць і в спілці з такими самими злочинцями міг у ті часи до певної міри знущатися з законів і властей. Наш рукопис називає його Еджідіо, замовчуючи прізвище. Із свого віконця, що виходило просто на невеличкий дворик цієї монастирської дільниці, Еджідіо часом бачив Гертруду, коли та переходила дворик або ж гуляла там на дозвіллі. Скорше під'юджуваний, аніж наляканий небезпекою та мерзенністю свого заміру, він одного чудового дня зосмілився заговорити до неї. Нещасливиця відповіла.

В перші хвилини вона зазнала почуття задоволення, щоправда, не зовсім невинного, зате жвавого. В нудну душевну порожнечу тепер вдерлося захопливе постійне заняття, можна сказати, життя забило джерелом. Але це задоволення було схоже на зміцнюючий напій, винайдений жорстокістю стародавніх людей, який підносили засудженому до смертної кари, щоб додати йому сили терпіти тортури. В усьому поводженні Гертруди сталася різка зміна: вона зробилась набагато стриманіша, спокійніша, кинула насміхатися й бурчати, стала лагідніша, чемніша, аж сестри вітали одна одну з такою щасливою зміною; але вони, звичайно, зовсім не здогадувались про істинну причину цієї зміни, не розуміли, що нова чеснота була не що інше, як лицемір'я, яке доповнило собою інші пороки. Проте ця видимість, ця, так би мовити, зовнішня білизна протрималася недовго. Дуже швидко Гертрудині спокій та привітність вичерпались і відновилися її звичні дивацтва та злі вихватки, знову почали лунати прокльони та насмішки щодо «монастирської тюрми», вимовлені подеколи висловами недоречними в такому місці й з таких уст. Але після кожного такого вибуху наставало каяття, велике старання загладити свою провину з допомогою добрих і лагідних слів. Сестри, скільки було можливо, терпіли ці припливи й відпливи, приписуючи їх химерній і мінливій вдачі синьйори.

Якийсь час ніхто з черниць, очевидячки, ні про що не здогадувався. Та якось синьйора засперечалася за якісь плітки з однією послушницею й заходилася картати останню на всі заставки, ніяк не бажаючи дати їй спокій. Послушниця довго терпіла, аж губу прикусила, та врешті не витримала й кинула наставниці, що вона, мовляв, дещо знає і в свій час неодмінно скаже, де треба. Від тієї хвилі синьйора згубила спокій. Але не минуло й кількох днів, як раз уранці послушниця не з'явилася виконувати свої звичайні обов'язки. Пішли по неї до келії – послушниці там не було; почали гукати – ніхто не відповів; шукали її всюди, обнишпорили все приміщення від горища до підземелля – ніде її не знайдено. І хтозна, які б виникли припущення, коли б під час пошуків не виявили дірки в садовому мурі. Ця обставина наштовхнула всіх на думку, що вона вибралася саме цим шляхом. Було проведено старанні пошуки в Монці та її околицях, особливо в Меде, звідки втікачка була родом, писали в різні кінці, але жодного разу не одержали ані найменших повідомлень. Напевно, дещо й дізналися б, якби, замість шукати далеко, заглянули чимближче. Після загального подиву,– бо ж ніхто не вважав її здатною на таке,– і тривалих пересудів дійшли висновку, що вона, видно, втекла і, можливо, дуже далеко. А що в однієї сестри вихопилось зауваження: «Вона, певно, переховалася в Голландії»,– то відразу стали говорити,– і ця версія утвердилася на якийсь час у монастирі й за його межами,– що вона втекла до Голландії. Однак синьйора, очевидно, не поділяла загальної думки. Не те, щоб вона не вірила цій версії чи то заперечувала її з особливих міркувань: якщо вони в неї були, то вже, зрозуміло, ніхто не вмів так добре приховувати їх, як вона; і, крім цієї історії, що її таємничі глибини їй хотілося зачіпати якмога менше, не було іншої теми, від обговорення якої вона утримувалася з такою охотою. Але що менше вона говорила про це, то більше думала. Скільки разів упродовж дня образ тієї жінки несподівано вимальовувався в її уяві, стояв перед нею й не хотів зникати! Як їй хотілося бачити втікачку живою, бачити її плоть, а не тримати її образ вічно в думках, не бути вимушеною вдень і вночі перебувати під владою тієї невловної, страшної і безплотної тіні! Як хотілося Гертруді почути її живий голос, хоч би чим він загрожував їй, а не дослухатися до постійного примарного шепоту звідкись із глибин свого серця і чути слова, повторювані з такими невтомними впертістю й настирливістю, на які не здатна жодна жива істота.

Десь через рік після цієї події Лючія була рекомендована синьйорі й вела з нею розмову,– саме на ній і спинилася наша розповідь. Синьйору цікавило геть усе, що стосувалося переслідування з боку дона Родріго, а про деякі подробиці вона розпитувала з такою сміливістю й пристрасністю, що все це здавалося, і не могло не здаватися, зовсім несподіваним для Лючії, яка ніколи не думала, що подібні сюжети можуть викликати цікавість черниць. Не менш дивними були й судження, якими синьйора пересипала свої запитання або ж які вона мимоволі висловлювала. Здавалося, вона ніби аж висміювала ту страшну огиду, яку Лючія почувала до цього синьйора, і запитувала, чи він, бува, не виродок, коли вселяє такий страх; здавалося, вона була готова вважати дурною саму Лючіїну впертість, якби та не була викликана перевагою, яку дівчина віддавала Ренцо. Про останнього Гертруда почала розпитувати таке, аж її співрозмовниця, зніяковівши, почервоніла. Тут, схаменувшись, чи не надто вона розпустила язика, що супроводив химерний політ її фантазії, Гертруда спробувала поправити становище й витлумачити свою балаканину в хороший бік, та було пізно: у Лючії так і зостався якийсь неприємний осад і неясний страх. Опинившись врешті віч-на-віч з матір'ю, вона розповіла тій усе. Але Аньєзе, як більш досвідчена, трохи розвіяла її сумніви й по-своєму розкрила цей секрет. «Не дивуйся цьому,– сказала вона,– коли набагато краще пізнаєш світ, як знаю його я, то побачиш, що тут нема чому дивуватися. Синьйори – таж вони всі, хто більше, хто менше, один так, другий інак, трошки пришелепкуваті. Треба дати їм виговоритись, а надто коли маєш у них потребу, і вдати, ніби слухаєш їх серйозно, наче вони говорять діло. Ти чула, як вона мене урвала, ніби я бовкнула якусь дурницю? А я зовсім не звернула на це уваги. Усі вони такі. Тим часом треба дякувати богові, що ця синьйора, видно, поставилась до тебе добре і справді хоче взяти нас під свій захист. А втім, дочко, якщо тобі ще доведеться мати справи з синьйорами, то ти багато чого наслухаєшся, ой багато».

Бажання зробити послугу отцю настоятелеві, приємна свідомість того, що ти заступниця іншим, думка про те хороше враження, яке могло скластися у всіх після її втручання з таким святим наміром, перші ознаки прихильності до Лючії та деяка втіха від думки, що робиш добро невинній істоті, підтримуєш і втішаєш пригноблених,– усе це схилило синьйору взяти близько до серця долю бідолашних утікачок. За настійливою вимогою синьйори та з поваги до неї їх поселили в квартирі воротарки у сусідстві з монастирем і вважали ніби монастирськими службовцями. Мати й дочка раділи від щирого серця, що так швидко пощастило знайти надійний і високоповажний притулок. Обом дуже хотілося жити там у цілковитій невідомості, однак у монастирі це виявилось не так просто, тим паче що був чоловік, який украй наполегливо намагався довідатися про одну з них і в чиїй душі до колишньої пристрасті й досади прилучилася тепер іще й злість, бо його було випереджено й пошито в дурні.

Залишмо поки що жінок у їхньому притулку й вернімося до палаццо дона Родріго в ту хвилю, коли він саме чекав наслідків свого лиходійського задуму.

Розділ одинадцятий

Мов та зграя хортів, котрі після невдалої гонитви за зайцем присоромлені вертають до хазяїна, поопускавши голови й попіджимавши хвости, вертали цієї сумбурної ночі браві до палаццо дона Родріго. Господар ходив у потемках туди й сюди по незаселеній кімнаті горішнього поверху з вікнами на майданчик перед замком. Час від часу дон Родріго зупинявся, дослухаючись, і дивився крізь шпарки поточених шашелем віконниць; він був повен нетерплячки й почасти тривоги не тільки через невпевненість в успіху, але й через можливі наслідки, бо це був найповажніший і найризикованіший захід з усіх, які будь-коли задумував наш відважний герой. Проте він заспокоював себе думкою про остороги, до яких вдавався, щоб усунути всякі докази, якщо не підозри.

«Ну, а на підозри,– думав він,– мені наплювати. Хотів би я знати, чи вишукається охочий забратися сюди, щоб подивитися, чи тут дівка, чи ні. Хай-но тільки поткнеться сюди, його гарно зустрінуть. Нехай і чернець з'являється, нехай. Стара? Хай стара виряджається до Бергамо. Юстиція? Юстиція, пхе! Адже подеста – не хлопчик і не божевільний. А в Мілані? Кому яке діло до них у Мілані? Хто стане слухати її? Хто знає про їхнє існування? Вони не мають ніяких прав на цім світі, за них навіть нікому заступитися – це такі собі, нічиї люди. Та що там, нема чого боятися! А що скаже назавтра Аттіліо! Він уже побачить, плещу я язиком чи ні. А потім... якщо вийде якесь утруднення... звідки знати? Який-небудь незичливець надумає скористатися з цього випадку... що ж, той самий Аттіліо зуміє дати мені пораду, бо йдеться про честь цілої родини...»

Однак найдужче його займала одна думка, в якій він знаходив воднораз і заспокоєння, і поживу для головної своєї пристрасті. Це була думка про ті пестощі та обіцянки, до яких він збирався вдатися, щоб задобрити Лючію. «Адже їй буде тут так страшно одній, серед усіх цих облич, що... чорт забирай, таж найбільш людське обличчя тут усе-таки в мене... що вона буде змушена звернутися до мене, просити мене. А коли вона стане просити...»

Наперед смакуючи ці солодкі хвилини, він нараз зачув тупіт, кинувся до вікна, прочинив його й вихилився назовні. Вони. «А ноші? Що за дідько! Де ж це ноші? Три, п'ять, вісім... усі тут, і Грізо так само, а нош немає. Чорт забирай, Грізо мені за це відповість!»

Коли браві позаходили, Грізо поставив у куток в одній з нижніх кімнат свій костур, зняв старого капелюха та пілігримського плаща і, як того вимагала його посада, якій у дану мить ніхто не заздрив, пішов доповідати донові Родріго. Останній чекав його вгорі на сходах, і, коли з'явилася присоромлена, розгублена фізіономія пошитого в дурні негідника, він сказав, ні – скорше крикнув йому:

– Ну, то що скажете, синьйоре хвалько, синьйоре верховодо, синьйоре «на все мастак»?

– Важко слухати докори,– мовив Грізо, не ступаючи вище першої горішньої сходинки,– коли вірно служив, старався виконати свій обов'язок, навіть ризикуючи шкурою.

– Як же все це вийшло? Послухаємо, послухаємо,– говорив дон Родріго, прямуючи до своєї кімнати, куди за ним подався й Грізо, відразу потому доповівши про те, як він усім порядкував, як діяв, що бачив і чого не бачив, що чув, чого боявся, як намагався поправити справу. Його плутана розповідь була повна сумнівів і розгубленості, які в ту хвилю панували в його думках.

– Бачу, ти не винуватий, ти поводив себе добре,– сказав дон Родріго,– і зробив усе можливе; але... але чи немає в моєму будинку шпигуна? Якщо це так і мені вдасться викрити його,– а ми його викриємо неодмінно,– то я вже йому покажу. Можеш мені повірити, Грізо, буде йому весело.

– У мене також, синьйоре, промайнула в голові така підозра,– відповів Грізо,– і, якщо вона підтвердиться, якщо вдасться викрити цього негідника, синьйор повинен віддати його в мої руки. Хто потішився, примусивши мене пережити таку нічку, той мені за це заплатить! Проте, мені здається, що тут якась інша інтрига, в якій поки що годі розібратися. Завтра, синьйоре, завтра все це з'ясується.

– То вас принаймні ніхто не впізнав?

Грізо відповів, що начебто ні. Розмова скінчилася тим, що дон Родріго дав розпорядження на наступний день, які, до речі, Грізо чудово здогадався б дати й без нього. Необхідно було вранці негайно послати двох браві до старости й зробити тому попередження, що, як ми знаємо, й було зроблено; ще двох – до покинутого будиночка сторожити, не підпускаючи нікого, хто трапиться поблизу, і приховувати ноші від сторонніх очей до настання ночі, коли можна буде послати по них, бо поки що слід було утриматися від будь-яких підозрілих дій; нарешті, піти самому Грізо, а також послати ще двох поштовхатися серед людей й дізнатися все, що можна, про нічний переполох. Віддавши ці розпорядження, дон Родріго пішов спати й відпустив Грізо, засипавши його похвалами, чим явно хотів загладити необдумані образи, якими його зустрів.

– Іди собі спати, бідний Грізо, тобі так потрібен відпочинок. Бідолаха Грізо! В роботі цілісінький день, в роботі півночі, не кажучи вже про ризик потрапити в руки селян, дістати звинувачення у викраденні чесної жінки на додаток до тих, які вже тяжіли над тобою,– і зустріти такий прийом з мого боку! Але що вдієш, люди нерідко ось так і розплачуються. Проте в цьому випадку ти зможеш побачити, що іноді відплата, якщо й не відразу, то все ж рано чи пізно настигає й на цьому світі. А тепер іди спати,– може, настане день, коли ти даси нам в руки інший доказ цього, але вже більш гідний уваги.

Назавтра вранці, коли дон Родріго встав, Грізо вже вирушив у справах. Дон Родріго відразу ж розшукав графа Аттіліо, який при його появі скривив гримасу й насмішкувато крикнув йому:

– Сан-Мартіно!

– Не знаю, що й сказати вам,– відповів, підходячи до нього, дон Родріго,– я заплачу заклад, але не це мене хвилює. Я не говорив вам нічого, бо, признаюся, розраховував сьогодні вранці примусити вас замовкнути. А втім... досить... Тепер я вам розповім усе.

– Тут не обійшлося без того, щоб чернець стромив носа,– сказав кузен, вислухавши все з набагато більшою серйозністю, ніж можна було сподіватися від такого базіки.– Оцього ченця,– провадив він,– з його манерою прикидатися простаком і з його дурними міркуваннями я вважаю хитрим лисом і шахраєм. А ось ви не звірились на мене, приховавши, які дурниці він приходив тоді молоти вам.

Дон Родріго переказав свою розмову з падре Крістофоро.

– І ви все це стерпіли? – вигукнув граф Аттіліо.– Ви дозволили йому спокійнісінько піти?

– А ви б хотіли, щоб я підняв проти себе всіх капуцинів Італії?

– Не знаю,– відказав граф Аттіліо,– чи зміг би я пам'ятати в таку хвилину про існування в світі інших капуцинів, крім цього нахаби. Невже, дотримуючись усіх осторог, так важко знайти спосіб домогтися сатисфакції від якогось капуцина? Треба вміти вчасно виявити щедрість до цілої корпорації, а потім уже можна й безкарно всипати одному з її членів. Ну та годі: він вислизнув від найбільш підходящої для нього покари, тож тепер я візьмуся за нього і, щоб повтішатися, навчу його, як говорити з нашим братом.

– Глядіть, тільки не нашкодьте мені!

– Ну, цього разу покладіться на мене, і я зроблю вам послугу як родич і друг.

– А що саме ви задумали?

– Іще не знаю. Але вже напевно удружу. Я подумаю про це... Дядечко-граф, член Таємної ради,– ось хто повинен зробити мені послугу. Любий мій дядечко-граф! Ото вже я потішаюся щоразу, коли вдається примусити його попрацювати на мене,– його, цього спритника високого польоту! Післязавтра я буду в Мілані, і так або інак нашому ченцеві перепаде на горіхи.

Тим часом подано сніданок, за яким і далі точилася розмова про таку важливу справу. Граф Аттіліо говорив про неї досить невимушено і хоча ставився до неї так, як того вимагала його дружба з кузеном і їхня спільна фамільна честь,– згідно з тими поняттями, які були в нього щодо дружби й честі,– проте часом він не міг утриматися й посміювався в вуса з такої «удачі» кузена. А дон Родріго, безпосередньо зацікавлений у справі, доти потай розраховуючи здійснити ризикований захід і з тріском провалившись, був у полоні ще сильніших пристрастей і важких думок.

– Гарненькі ж плітки поширять тепер ці голодранці по всьому околу! – говорив він.– А мені, зрештою, яке діло? Правосуддя? Плював я на нього. Доказів немає ніяких. А якби й були – мені однаково наплювати! Про всяк випадок я сьогодні вранці наказав попередити старосту, щоб він не подумав доповідати подеста про те, що сталося. Нічого не буде, тільки поповзуть усякі плітки – ось що мене злить, а надто те, що з мене так нахабно посміялися.

– Ви зробили все, як треба, – відповів граф Аттіліо.– Оцей ваш подеста – справжній бовдур, порожня довбешка, не подеста, а зануда... втім, він чоловік благородний, розуміє свій обов'язок. І саме коли доводиться мати справу з такими людьми, треба старатися не ставити їх у важке становище. Якщо який-небудь негідник староста доповість, то подеста, попри всю свою прихильність до нас, усе ж, звісно, буде змушений...

– А ви,– з деяким роздратуванням урвав його дон Родріго,– ви мені псуєте всю справу своєю манерою вічно в усьому йому суперечити, уривати його, а при нагоді навіть висміювати. Справді, якого дідька! Чому подеста не може бути в чомусь упертим ослом, якщо в іншому він благородний чоловік?

– Знаєте що, кузене,– сказав, глянувши на нього з подивом, граф Аттіліо,– я починаю запідозрювати, що ви трошки злякалися. Ви починаєте сприймати серйозно навіть подеста.

– Дозвольте, а хіба не ви самі сказали, що з ним треба рахуватися?

– Атож, сказав,– і якщо йдеться про серйозну справу, то я вам покажу, що я не хлопчисько. Ви знаєте, яка в мене велика рішучість допомогти вам. Я можу власною персоною відвідати синьйора подеста. Як ви гадаєте, чи буде він задоволений такою честю? І я ладен дати йому говорити цілих півгодини про графа-герцога й про нашого синьйора кастеллана – іспанця, й погоджуватися з ним у всьому, хоч хай він навіть меле явні дурниці. А потім я вкину слівце про дядечка-графа, члена Таємної ради; адже ви знаєте, яке враження отакі слівця вчиняють на синьйора подеста. Бо ж, зрештою, він більше потребує нашого заступництва, ніж ви – його потурання. Справді, я піду до нього, і ви побачите – він зробиться до вас іще доброприхильнішим, ніж досі.

Висловивши ці міркування, граф Аттіліо вирядився на полювання, а дон Родріго й далі з тривогою дожидав повернення Грізо. Нарешті, коли настав час обідати, той прийшов з доповіддю.

Переполох минулої ночі був такий бурхливий, а зникнення трьох чоловік із невеликого села – подією такою надзвичайною, що пошуки як через старанність, так і з цікавості, природно, мали стати завзятими й упертими; з другого боку, надто вже багато було людей, які дещо знали, і ці люди навряд чи погодились би мовчати. Тільки-но Перпетуя показувалась у дверях, як хто-небудь одразу чіплявся до неї з розпитами про те, хто ж ото так налякав її хазяїна, і Перпетуя, пригадуючи всі обставини справи й збагнувши врешті, що то ж, по суті, Аньєзе пошила її в дурні, впадала від цієї підступності в таке шаленство, якому неодмінно потрібно було дати вихід. Не те щоб вона стала жалітися перед першим стрічним, в який спосіб її піддурено,– про це вона й не заїкнулася; але не розповідати, як пожартували з її бідним хазяїном, вона була неспроможна, а надто замовчати те, що таку річ задумали й намагалися вчинити такий славний хлопець, така шанована вдова й така скромниця-недоторка. Хоч би як суворо наказував їй дон Абондіо, хоч би як палко просив він її тримати язика за зубами, хоч би як ревно твердила вона йому сама, що нема чого нагадувати їй те, що ясно й зрозуміло само собою,– все ж ця велика таємниця трималася в ній, мов ото в старій, погано стягненій обручами бочці тримається дуже молоде вино, яке бурлить і піниться і, якщо не вибиває чопа, то пускає сік повз нього й виходить назовні піною, просочуючись між клепками, подекуди виступаючи краплями, аж його можна покуштувати і майже точно визначити, що то за вино.

Жервазо, котрий ніяк не міг повірити, що цього разу він знає більше від інших; Жервазо, котрий ставив собі в неабияку заслугу пережитий ним моторошний переляк і думав, що він уподібнився іншим людям, бо замішаний у справу, яка добряче пахне криміналом,– можна сказати, згорав від бажання похвалитися всім цим. І хоча Тоніо, серйозно подумуючи про можливі слідство й суд та необхідність відповідати за все, наказав Жервазо, підносячи кулаки до самого його обличчя, нічого нікому не говорити, все ж не було підхожого засобу, щоб остаточно затулити йому рота. А втім, і сам Тоніо, провівши цю незвичайну ніч поза домівкою, повернувся додому не зовсім звичною ходою, з таємничим виглядом і в такому піднесеному, сприятливому для відвертості настрої, що не зміг приховати пригоди від своєї дружини, а вона, зрозуміло, не була німа.

Найменше за всіх говорив Меніко, бо щойно він розповів батькам про свою роль у цій історії, як вони визнали його участь у провалі заходу, задуманого самим доном Родріго, такою небезпечною справою, що навіть не дозволили хлопчикові доказати все до кінця й тут же дали йому суворий наказ, підкріплений погрозами, мовчати надалі як риба. А назавтра вранці їм здалося, що вжитих ними заходів безпеки замало, і вони вирішили тримати хлопчика під замком весь цей день та ще кілька наступних. І що ж? Коли пізніше вони ж самі теревенили з сусідами і, без усякого бажання показати, що знають більше за них, доходили до темного місця про втечу трьох наших бідолах,– як вони втікали, та чому, та куди,– то самі ж і повідомили, що ті переховуються в Пескареніко. Таким чином, і ця обставина зробилася темою для загального обговорення.

Із усіх цих уривчастих відомостей, зібраних потім докупи й ізшитих, як це звичайно робиться, з клаптиками на додачу, які природно виходять при шитті, можна було скласти таку правдоподібну й доладну історію, що вона витримала б найдоскіпливіший критичний розгляд. Проте саме наліт браві,– епізод надто гучний і надто серйозний, щоб його можна було обійти, до того ж такий, що про нього ніхто нічого не знав до пуття,– цей епізод геть заплутав усю історію. Пошепки вимовляли ім'я дона Родріго – тут думка була одностайна; в іншому все було неясно й будувалося на здогадах. Чимало розповідали й про двох головорізів, яких бачили на вулиці вже надвечір, і про третього, який стояв при вході до шинку. Тільки ж що можна було з'ясувати з допомогою самого тільки цього голого факту? Допитувались у хазяїна шинку, хто був у нього звечора напередодні; але той, коли вірити йому, не міг навіть пригадати, чи він бачив кого-небудь того вечора, і відкручувався від усіх, кажучи, що шинок – однаково що морська гавань.

Та найбільше вносив плутанини в усі голови й розладнував усякі здогади таємничий подорожній, якого бачили і Стефано, і Карландреа,– той самий подорожній, якого розбійники хотіли зарізати і який пішов разом з ними або якого вони силою повели з собою. Чого він приходив? Це душа, прибула з чистилища на допомогу жінкам, казали одні. Це засуджена душа подорожнього, плутяги й нечестивця, який постійно з'являється вночі, щоб приставати до тих, хто чинить те саме, що й він чинив за життя, запевняли другі. На думку третіх, то був справдешній живий подорожній, якого розбійники таки хотіли зарізати, побоюючись, що він почне кричати на все село. Ні, це був (подивіться, до чого тілька можна додуматися!) один із тих самих грабіжників, перебраний подорожнім. Одно слово, він був то тим, то іншим,– ким завгодно,– і забракло б усієї прозорливості й досвідченості Грізо, щоб установити, хто ж то був насправді, якби йому довелося встановлювати цю подробицю історії тільки з чужих слів. Та, як відомо читачеві, те, що робило всю історію заплутаною для інших, було якраз більш ніж ясне для нього самого. Послуговуючись цим як ключем для тлумачення інших відомостей, зібраних ним особисто або через підлеглих йому вивідувачів, він з усього цього міг скласти для хазяїна досить повну доповідь.

Грізо негайно замкнувся з доном Родріго і повідомив його про витівку, вчинену нещасними зарученими. Цим, природно, пояснювалось те, що будинок виявився порожнім, і те, що вдарено на сполох; відпала, необхідність припускати, що в будинку завівся зрадник, як думали ці два шановні синьйори. Повідомив він його й про втечу заручених; і для цього теж неважко було знайти пояснення: переляк заскочених на місці злочину або ж якесь попередження про наліт, отримане ними, коли про нього стало відомо й усе село переполошилося. На закінчення Грізо сказав, що вони переховуються в Пескареніко; далі його обізнаність не сягала.