Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 46 страниц)

– Бережіться! Спокійно, синку! Глядіть, адже вам буде гірше; не псуйте собі життя! Ваша честь, репутація...– і далі нашіптував уповноважений. Але Ренцо не здавався. Поліцейські перезирнулись і, гадаючи зробити краще (адже помилятися властиво всякому), злегка стисли «рукавці».

– Ой-ой! – скрикнув Ренцо від болю; на крик люд стовпився довкола щільніше; перехожі збігалися з усіх кінців вулиці; процесія затрималася.

– Це злочинець,– пошепки пояснював уповноважений тим, хто стояв ближче до нього,– грабіжник, спійманий на місці злочину. Краще б ви йшли собі й дали пройти начальству.

Але Ренцо, зрозумівши, що настала сприятлива мить, і побачивши, що поліцейські поблідли від страху, подумав: «Коли я зараз не допоможу собі, то буду сам винен в усьому». Й нараз голосно звернувся до натовпу:

– Братці! Мене ведуть до тюрми за те, що я вчора кричав: «Хліба й правосуддя!» Я нічого поганого не вчинив, я чесна людина, допоможіть мені, не кидайте напризволяще, братці!

У відповідь залунав схвальний гомін, чітко вирізнялися голоси співчуваючих. Поліцейські спочатку наказували, потім стали вимагати й, урешті, просити ближчих до них розступитися, дати дорогу. Юрба натомість напирала й тиснула чимдалі дужче. Зрозумівши, що непереливки, поліцейські повипускали «рукавці» й поквапились змішатися з натовпом, намагаючись непомітно вибратися з нього. Уповноважений палко бажав зробити те саме, але це було нелегко через чорний плащ. Не на жарт перелякавшись і зовсім збліднувши, бідолаха весь зігнувся, стараючись зробитися непомітним, щоб бодай якось сховатися від натовпу, та досить було йому звести очі, як він зустрічався з десятками втуплених в нього поглядів. Він усіляко силкувався видаватися стороннім чоловіком, котрий просто так, зовсім випадково, проходив мимо й виявився затисненим у натовпі, як соломинка в крижині. І, зустрічаючись поглядом із ким-небудь, що пильно дивився на нього й супився грізніше від інших, він, скрививши рота в усмішці й прибравши дурнуватого вигляду, питав: «Що тут сталося?» – «У-у, гайвороння!» – відповідав той. «Гайвороння! Гайвороння!» – гриміло довкола. Вигуки супроводжувалися штурханами, тож невдовзі уповноважений почасти з допомогою власних ніг, а почасти – чужих ліктів, досяг того, що в дану хвилю було для нього найважливіше: вибрався з тисняви.

Розділ шістнадцятий

«Рятуйся, рятуйся, чоловіче добрий!» – «Ось монастир, а онде церква».– «Сюди! Сюди!» – чув Ренцо з усіх боків. Що треба втікати, він, напевно, й сам чудово розумів. Тільки-но в нього сяйнула надія видертися з пазурів поліцейських, як юнак почав розмірковувати, що ж йому робити далі, й прийняв таке рішення: якщо тільки вдасться, іти без передиху, аж доки вибереться не тільки з міста, але й за межі Міланського герцогства. «Адже хоч хай там як, а моє ім'я,– міркував він,– занесено в їхні погані списки; знаючи ім'я та прізвище, вони злапають мене в будь-яку мить». Що ж до якогось притулку в місті, то сховатися там варто було б тільки в тому випадку, якби поліцейські гнались за ним по п'ятах. «Бо ж коли можна бути вільною пташкою в лісі,– думав він,– то навіщо ставати птахом у клітці?»

І він вирішив сховатися в тому селищі Бергамської провінції, де проживав його брат Бортоло, котрий, якщо пригадуєте, не раз запрошував перебратися до нього. Але як знайти туди дорогу – ось у чім заковика. Опинившися в незнайомій частині незнайомого, можна сказати, міста, Ренцо не знав навіть, через які ворота треба вийти, щоб вирушити в напрямку Бергамо. А коли б навіть знав, то не зумів би пройти до потрібних воріт. Ренцо вже хотів був розпитати про дорогу в когось із своїх визволителів, але протягом кількох хвилин, які залишалися в нього, щоб обміркувати становище, він мигцем згадав ще й про зброяра, цього послужливого чоловіка, батька чотирьох дітей, тож зрештою йому не захотілося розкривати своїх намірів перед величезним натовпом, де, чого доброго, міг виявитися другий чоловік з тієї ж породи нишпорок. Юнак відразу вирішив чимскоріше відійти якнайдалі, а про дорогу розпитати потім – там, де ніхто не знатиме, хто він і чому питає. Сказавши своїм визволителям: «Дякую вам, братці, хай благословить вас бог»,– і вийшовши з натовпу, який широко розступився перед ним, Ренцо чимдуж кинувся навтьоки. Він метнувся за ріг, а тоді помчав якоюсь вуличкою. Коли йому здалося, що він відбіг досить далеко, юнак сповільнив біг, щоб не викликати підозрінь, і почав оглядатися, вибираючи чоловіка з обличчям, гідним довіри, до якого можна було б звернутися з запитанням. Та це було не так просто. Всякі розпити вже викликали підозру. Дорога була кожна хвилина. Поліцейські, зібравшися з силами, безсумнівно знов кинуться за ним навздогін. Чутка про втечу арештанта могла докотитися й сюди. Через це юнакові довелось уважно придивитися щонайменше до десятка чоловік, перш ніж вдалося вибрати підходяще обличчя. Он той товстун, що стоїть на порозі своєї крамниці; він розставив ноги, випнув черево і, тримаючи руки за спиною та задерши обличчя з жирним подвійним підборіддям, знічев'я то зводиться навшпиньки всією своєю хитливою громадою, то знов стає на підбори,– уся його фізіономія виказує цікавого базіку, який, замість відповісти, ще почне сам розпитувати. А онде той, другий, що йде навстріч, розквасивши губи, з непорушним поглядом, не тільки не зуміє до пуття розказати дорогу, а й своєї, мабуть, не знає. А отой хлопчак, дуже спритний на вигляд, видно, неабиякий хитрун і, либонь, здатний, просто пустуючи, направити бідного селянина в протилежний бік. Ось так людина, опинившись у скрутному становищі, всюди наштовхується на все нові перепони.

Побачивши врешті одного чоловіка, що простував швидкими кроками, Ренцо подумав, що у цього, видно, якась нагальна справа, тож він одразу, без зайвих розмов, відповість йому. А зачувши, що той іще й бурмоче щось собі під носа, юнак вирішив, що це напевно чоловік щирий. Ренцо підійшов до нього й сказав:

– Скажіть, будьте ласкаві, синьйоре, в який бік треба йти до Бергамо?

– До Бергамо? Через Східні ворота.

– Дякую. А кудою йти до Східних воріт?

– Ідіть цією вулицею, ліворуч, і потрапите на Соборну площу, звідти...

– Дякую, синьйоре, там я вже дійду... Хай винагородить вас Господь! – І він поквапливо пішов у вказаному йому напрямку. Перехожий подивився йому вслід і, пов'язавши швидке зникнення юнака з поставленим запитанням, пробурмотів собі: «Або він сам чогось накоїв, або ж хтось замишляє лихе проти нього».

Ренцо вийшов на Соборну площу, перетнув її, пройшов повз купу попелу та обгорілих головешок, упізнавши рештки ілюмінації, що її свідком він був напередодні; минув соборні сходи; побачив «Пекарню на милицях», напіврознесену того ж таки дня; тепер її стерегли солдати. Тією самою дорогою, якою він ішов разом із натовпом, Ренцо підійшов до монастиря капуцинів, окинув побіжним поглядом площу перед собою, подивився на церковні двері і з зітханням подумав: «Але ж учора чернець дав мені все-таки добру пораду: залишатися в церкві, дожидаючи падре Бонавентуру й проказуючи молитви».

Тут Ренцо на мить зупинився, щоб краще роздивитися ворота, через які мав пройти, і, здаля забачивши біля них численну варту, він, із дещо збудженою уявою (доведеться поспівчувати йому – у нього були на те підстави), відчув якесь ніби небажання йти через ці ворота. Адже ось зовсім напохваті надійний притулок, де з листом від падре Крістофоро його добре приймуть. Спокуса зайти туди була дуже велика. Але Ренцо відразу ж схаменувся, подумавши: «Ні, краще бути вільною пташкою в лісі, доки моїх сил. Хто його знає? Бо ж не стануть поліцейські розриватися на частини, щоб спостерігати мене біля всіх міських воріт?» Він обернувся подивитись, чи вони не йдуть із того боку, але там не видно було нікого, хто б звернув на нього увагу. Він рушив далі, через силу стримуючи свої норовисті ноги, які так і поривались бігти, саме коли треба було йти неквапним кроком. З безтурботним виглядом, тихо насвистуючи, Ренцо підійшов до міських воріт.

У самому проході стояло кілька митних наглядачів і прислані на підмогу іспанські солдати. Але всі вони стежили за дорогою, щоб перегородити шлях до міста тим, що по першій звістці про бунт сходяться звідусіль, як ото злітаються ворони на поле, де щойно відгриміла битва. Тим-то Ренцо, опустивши очі й посуваючись ходою чи то подорожнього, чи то людини, яка прогулюється задля свого вдоволення, вийшов за ворота, не привернувши до себе нічиєї уваги. Але серце в нього завмирало від страху. Помітивши стежечку, що завертала праворуч, він побрався нею, тримаючись осторонь від великої дороги, і йшов так досить довго, перш ніж зважився озирнутися назад.

Отож він ішов і йшов – повз села та селища, знай простуючи вперед, навіть не питаючи їхніх назв. Він був певен, що відходить усе далі від Мілана, й сподівався, що йде в бік Бергамо,– поки що йому було тільки й треба цього. Час від часу озирався назад, іноді починав розтирати зап'ястки. Вони все ще трохи боліли й зберігали на собі червоні смужки – сліди шворок. Його думки, як те легко зрозуміти, були різнобарвним плетивом каяття, неспокою, люті та ніжності. Годі було відразу розібратися в усьому сказаному й зробленому напередодні звечора, розкрити потаємний бік цієї сумної історії, а надто те, як поліцейські могли взнати його ім'я. Підозра, звичайно, падала на шпажного майстра: Ренцо добре пам'ятав, як назвав йому своє ім'я. І, згадуючи тепер, у який спосіб той спонукав його проговоритися, та відновивши в пам'яті поведінку майстра, всі його хитрощі, що з їхньою допомогою він уперто старався чимбільше випитати в нього, Ренцо від підозрінь перейшов майже до цілковитої певності. Проте юнак неясно пригадував, що саме він патякав після того, як шпажний майстер пішов; але з ким він патякав – хоч убий, не міг пригадати. Пам'ять підказувала йому тільки одно, а саме те, що вона весь той час була відсутня. У оцих своїх пошуках бідолаха геть заплутався. Він був схожий на людину, яка попідписувала силу-силенну чистих бланків і довірила комусь, кого вважала втіленням благородства. А коли той виявився останнім шахраєм, ця людина захотіла дізнатися про стан своїх справ. Та що тут дізнаєшся? – в усьому суцільна плутанина! Не менш болісна була й друга думка – про те, що його чекало. Він намагався змалювати своє майбутнє в найяскравіших барвах, а тим часом усі реальні перспективи були вельми жалюгідні.

Невдовзі Ренцо охопив іще болісніший неспокій: треба було знайти дорогу. Пройшовши якусь відстань, так би мовити, навздогад, він побачив, що йому самому знайти її не вдасться. До того ж юнакові дуже не хотілося вимовляти навіть слово «Бергамо», неначе в ньому було щось підозріле або непристойне. І все ж обійтися без цього було аж ніяк не можна. Тому він і вирішив – як і напередодні в Мілані – звернутися до когось стрічного, чиє обличчя йому видасться підходящим. Так він і зробив.

– Та ви відхилилися від великої дороги,– відповів той і, трохи подумавши, пояснив йому, як піти, щоб знов потрапити на неї. Ренцо подякував йому і, вдавши, ніби послухався поради, справді пішов у вказаному напрямку, проте намагався тільки наблизитися до цієї нещасливої великої дороги й далі не губити її з очей,– скільки це можливо, рухатися збоку, але в жодному разі не виходячи на неї. Та легше було задумати, ніж виконати це. Внаслідок цього, ухиляючись то праворуч, то ліворуч, посуваючись, так би мовити, манівцями, керуючись або новими орієнтирами, які він витлумачував по-своєму і пристосовував до своїх планів, або просто йдучи тими дорогами, на які натрапляв,– наш утікач пройшов, либонь, миль двадцять, віддалившись від Мілана не більше, ніж на шість. Що ж до Бергамо, то ще добре, якщо він взагалі не подався в інший бік. Потроху Ренцо переконався, що в такий спосіб він заблукає бозна-куди, й почав шукати якийсь вихід. Йому спало на думку, що непогано було б випитати назву якого-небудь селища чимближче до кордону, куди можна дістатися путівцями. Розпитуючи про те селище та про дорогу до нього, він сміливо міг би не згадувати Бергамо: йому здавалося, що саме оце слово так і промовляє про втечу, вигнання, злочин.

Розмірковуючи над тим, як би ото здобути всі ці відомості, не викликаючи підозри, він помітив зелену гілку [97]97
  Знак шинку.


[Закрыть], вивішену на самотньому будиночку за околицею якогось сільця. Ренцо вже відчув настійливу потребу підживитися й вирішив, що це, напевно, найбільш підхоже місце, щоб упоратися з двома справами водночас. Він зайшов досередини. В будинку була тільки бабуся, що сиділа за прядкою з веретеном у руці. Юнак попросив попоїсти; йому запропонували сиру й хорошого вина. Він узяв сир, але від вина відмовився (так він зненавидів його за ту дурну штуку, яку воно утнуло з ним напередодні). Ренцо сів за стіл і попросив стару поквапитися. Вона в одну мить подала йому страву й засипала його запитаннями – хто він такий та що там таке скоїлося в Мілані, бо чутка про безпорядки долетіла вже й до цього сільця. Ренцо не тільки досить спритно ухилився від її розпитів, але й скористався з важкого становища в місті, аби самому випитати дещо в цікавої старої. Вона почала було питати юнака, куди лежить його шлях.

– А мені треба потрапити в багато місць,– відповів він,– якщо дозволить час, я хотів би завернути на хвильку і в оте село, знаєте, таке велике, не доходячи до Бергамо, біля самого кордону, але ще в Міланському герцогстві... Стривайте, як же це воно зветься? – «Адже по дорозі туди неодмінно має бути якесь поселення»,– подумав він.

– Ви, либонь, маєте на увазі Горгонзолу? – спитала стара.

– Саме так, Горгонзолу! – повторив Ренцо, ніби для того, щоб краще запам'ятати.– А це далеко звідси?

– Та я достоту й не знаю; чи то десять, чи то дванадцять миль. Був би тут якийсь із моїх синів, він би вам сказав точно.

– А як ви гадаєте, чи можна пройти туди цими чудовими стежечками, не виходячи на велику дорогу? Адже там така пилюка! Вже стільки часу не було дощу!

– Мабуть, можна; спитаєте в першому ж селі, яке трапиться вам, коли підете праворуч.– І вона назвала село.

– Гаразд,– мовив Ренцо. Він встав, забрав шматок хліба, який залишився від бідної трапези. Цей хліб дуже різнився від того, який він знайшов напередодні біля підніжжя хреста Сан-Діоніджі. Юнак заплатив, вийшов і звернув праворуч. А щоб без потреби не подовжувати собі шляху, він від поселення до поселення, з назвою Горгонзоли на вустах, дістався врешті туди за півгодини до настання темряви.

Іще дорогою він вирішив зробити там другу коротку зупинку, щоб під'їсти дещо краще. Йому кортіло лягти на ліжко й трохи поспати, але Ренцо ладен був скорше впасти від утоми на дорозі, аніж піддатися такому бажанню. Він хотів дізнатися в першому-ліпшому шинку відстань до Адди, уміло роздобути відомості про якийсь путівець до неї і вирушити далі в дорогу відразу ж після їди. Народившися й вирісши поблизу, так би мовити, другого витоку цієї ріки, він не раз чув, що десь на певному своєму відтинку вона править за кордон між міланськими й венеціанськими володіннями. Він не знав, де саме й на якому саме відтинку пролягав кордон, але зараз було необхідно будь-що переправитися через річку, і якщо пощастить, то ще сьогодні. Він був ладен іти доти, доки стане часу й сили, а потім перечекати до світанку десь у полі, на будь-якому пустирищі, де бог дасть, тільки не в шинку.

Пройшовши кілька кроків по Горгонзолі, він побачив вивіску якогось шинку, зайшов і попросив у хазяїна попоїсти й півпляшки вина: кілька зайвих пройдених ним миль і пізня година прогнали в ньому надмірну огиду до вина. «Прошу вас поквапитися,– докинув він,– мені треба негайно вирушати далі». Він сказав це не тільки тому, що воно було й справді так, але й через побоювання, коли б хазяїн, подумавши, що він збирається ночувати, не став питати його ім'я, прізвище, та звідки він, та в якій справі... Краще якнайдалі!

Хазяїн відповів, що зараз подасть. Ренцо сів край столу, чимближче до дверей,– на звичайне місце невибагливих відвідувачів.

У кімнаті вже сиділо кілька місцевих гультяїв, які, обсудивши й розтлумачивши по-своєму важливі міланські новини вчорашнього дня, жадали дізнатися, що ж там діялося сьогодні, тим паче що вчорашні новини змогли тільки більше розпалити цікавість, аніж вдовольнити її: повстання не придушене, але й не звитяжне – скорше перерване настанням ночі, аніж закінчене; справа незавершена – швидше кінець однієї дії, ніж розв'язка всієї драми.

Відокремившись від решти, один із відвідувачів підійшов до новоприбулого й спитав, чи він, бува, не з Мілана.

– Хто, я? – спитав спантеличений Ренцо: йому потрібно було виграти час.

– Так, ви, якщо дозволите запитати.

Ренцо, похитуючи головою, підібравши губи й видавши якийсь незрозумілий звук, відповів:

– Мілан, скільки я чув... видно, не те місце, куди нині слід було б ходити без особливої на те потреби.

– Отже, там і досі зчиняють шум? – усе настійливіше допитувався цікавий.

– Треба побувати там, щоб знати це,– відповів Ренцо.

– То ви, виходить, не з Мілана?

– Я з Ліскате,– швидко відповів юнак, що вже встиг обдумати свою відповідь. Точно кажучи, він справді прийшов звідти, бо проходив через Ліскате, а назву дізнався дорогою від одного подорожнього, який показав йому це селище – перше, кудою він мав пройти, добираючись до Горгонзоли.

– А-а! – протяг цікавий, ніби бажаючи сказати: «Воно було б краще, якби ти прийшов з Мілана». Проте він відчепився не відразу.– А в Ліскате нічого не чутно про Мілан?

– Можливо, хтось там і знає дещо,– відповів горець,– тільки я нічого не чув.

Ці слова він промовив з особливою інтонацією, яка ясно промовляла: з мене досить. Цікавий повернувся на своє місце, а десь за хвилину з'явився й хазяїн, несучи їжу.

– Скільки звідси до Адди? – спитав Ренцо, процідивши це крізь зуби з заспаним виглядом, який ми вже бачили в нього за інших обставин.

– До Адди – щоб переправитися? – спитав хазяїн.

– Тобто... атож... до Адди.

– А ви хочете переправитись через міст біля Кассано чи поромом з Каноніки?

– Та все одно... Це я тільки так питаю, з цікавості.

– Тому я вам так і відповів, бо тут переправляються порядні люди – ті, в кого все гаразд.

– Зрозуміло! То скільки ж туди?

– Та вважайте так, що і туди, й туди буде однаково – десь миль із шість.

– Шість миль! А я й не думав, що це так далеко,– мовив Ренцо, а потім із цілковитою, доведеною до останнього ступення байдужістю додав: – Ну, а якщо комусь потрібно пройти найкоротшим шляхом, то є ж і інші місця для переправи?

– Звичайно, є,– відповів хазяїн, втупивши в нього погляд, повний лукавої цікавості.

Цього було досить, щоб усі інші наготовані запитання завмерли в юнакових устах. Він підсунув до себе страву й, дивлячись на поставлену хазяїном на стіл пляшку, спитав:

– А вино не розведене?

– Щире золото,– відповів хазяїн,– спитайте будь-кого в нашому селі й в усьому околі, хто в цьому тямить. Та ви й самі побачите.– Мовивши це, він повернувся до компанії гостей.

«Кляті хазяї! – подумки вигукнув Ренцо.– Що більше я їх пізнаю, то гіршими вони мені здаються». І все ж він узявся до їжі з великим смаком. Однак при цьому, не показуючи зовні, що це його стосується, він уважно дослухався до розмов, намагаючись намацати ґрунт, з'ясувати, що тут думають про велику подію, в якій йому довелось брати немалу участь, а головне – подивитися, чи не знайдеться серед присутніх надійного чоловіка, на якого бідолашний хлопець міг би звіритися й розпитати про дорогу, не побоюючись, що його притиснуть до стіни й присилують розповісти все про себе.

– Ого! – сказав один.– Видно, цього разу міланці постановили діяти по-справжньому. Ну що ж! Найпізніше завтра щось та стане відомо.

– Шкода, що я не пішов до Мілана сьогодні вранці,– зауважив другий.

– Якщо ти вирушиш завтра, то й я з тобою,– сказав третій, а за ним – іще два-три чоловіки.

– Я хотів би знати таке,– знов озвався перший,– чи подумають міланські синьйори і про бідних селюків, чи, може, захочуть виправити закон тільки на свою користь. Адже ж ви їх знаєте! Городяни гордії: все тільки для себе, а інших ніби в світі нема.

– Рота, звичайно, й ми маємо, і щоб попоїсти, і щоб сказати своє слово,– мовив другий тихим голосом, зовсім не відповідним такій рішучій заяві,– тож, якщо справу вже почато...– Але він не визнав за потрібне доказувати фразу до кінця.

– Зерно приховано не тільки в Мілані,– почав був ще один із похмурим і підступним виразом обличчя, та в цю мить зачувся цокіт копит. Усі кинулись до виходу й, упізнавши новоприбулого, висипали йому назустріч. То був міланський купець, який, навідуючись щороку по кілька разів у своїх торгових справах до Бергамо, звичайно зупинявся ночувати в цьому шинку. А що він майже завжди заставав тут ту саму компанію, то знав усіх присутніх. Його обступили: один потримав вуздечку, другий – стремено.

– З приїздом! З приїздом!

– Радий вас бачити.

– Добре їхалось?

– Чудово. А ви тут як?

– Та живемо помаленьку. А які новини привезли ви нам з Мілана?

– Ти ба! Новин захотіли! – мовив купець, злазячи з коня й передаючи його служникові.– Таж ви,– провадив він далі, заходячи з усією компанією до шинку,– ви зараз, мабуть, знаєте все краще від мене.

– Сказати правду, нічого ми до пуття не знаємо,– наввипередки заговорили завсідники шинку, б'ючи себе в груди.

– Не може бути! – сказав купець.– Ну що ж, тоді я вам таке понарозповідаю... дуже кепська історія. Агей, хазяїне, моя постійна постіль не зайнята? От і гаразд. Склянку вина і закуску, як завжди, та швидше! Я збираюсь лягти спати чимраніше, щоб устигнути до Бергамо на обід. То отже ви,– провадив він, сідаючи навпроти Ренцо, який мовчки й уважно слухав,– зовсім нічого не знаєте про всю цю вчорашню катавасію?

– Про вчорашню знаємо.

– От бачите,– вів далі купець,– та ви ж знаєте геть усе! Адже я казав, що ви вічно сидите тут, аби випитувати новини в переїжджих.

– Але сьогодні, що було сьогодні?

– А-а, сьогодні? То ви про сьогоднішнє ще нічого не чули?

– Анічогісінько. Ніхто сюди не завертав.

– То дайте мені промочити горло, і я розповів вам про сьогоднішні справи. Дізнаєтеся про все.– Він налив у склянку вина, взяв її в руку, двома пальцями другої руки трохи підняв вуса, відтак розгладив бороду, випив і повів далі: – Сьогодні, любі друзі, день мало не вийшов такий самий бурхливий, як і вчорашній, коли не гірший. Я, можна сказати, сам собі не вірю, що сиджу ось тут і теревеню з вами, бо я вже був відкинув усяку думку їхати й збирався залишитися стерегти свою крамничку.

– Який же дідько там хазяйнував? – спитав один із слухачів.

– О, саме дідько, зараз почуєте.– Подрібнюючи поставлену перед ним страву й почавши їсти, він вів далі свою розповідь. Співтрапезники, розташувавшись обабіч столу, слухали навстоячки, пороззявлявши роти. Ренцо, не показуючи зовні, що це стосується і його, також слухав уважно,– либонь, уважніше за всіх,– звільна дожовуючи останні шматки.

– Тож слухайте, сьогодні вранці негідники, які вчора збили всю цю жахливу бучу, збиралися по домовлених місцях (тут безперечно була змова: усе було підготовано) і знов завели ту саму пісню – почали вештатися по вулицях і горлали, скликаючи людей. Отак буває, коли, вибачте на слові, підмітають вулицю: що далі, то купа сміття більша. Коли їм здалося, що народу зібралося досить, вони вирушили до будинку синьйора завідувача продовольством,– неначе їм мало було тих неподобств, які вони вчинили над ним учора,– над таким синьйором! Які ж бо негідники! А що тільки про нього говорили!. Однак усе те вигадки,– це чудовий синьйор, акуратний, я вас можу запевнити в цьому, бо я в нього своя людина, постачаю сукно на лівреї його служникам. Отож, значить, вирушили вони до його будинку. Треба було бачити, що то за наволоч, такі рила! Уявіть собі, вони пройшли повз мою крамницю – ох, і морди... куди до них братися євреям! А які слова вони вивергали! Хоч вуха затикай, та тільки дуже вже не хотілося привертати до себе уваги. Отож ішли вони з явним наміром розграбувати будинок, але...– Тут, високо піднявши ліву руку, купець розчепірив пальці й приставив великого до кінчика носа.

– Але... що ж? – спитали водночас ледве не всі слухачі.

– А де,– провадив купець,– вулиця виявилася перегородженою колодами та возами, а за цією барикадою стояли стрункі шеренги іспанських солдатів з наведеними на розбійників аркебузами. Коли вони побачили всю цю фортифікацію... Що б ви зробили, бувши ними?

– Повернули б назад.

– Саме так,– вони це й зробили. Та послухайте, що було далі,– чи ж не дідько під'юджував їх? Приходять вони на Кордузіо й бачать пекарню, яку вони ще напередодні збиралися пограбувати. Що ж там відбувалося в цей час? Розподіляли хліб серед постійних покупців. Там саме були й синьйори, притім синьйори найпершої статті, які пильнували, щоб усе йшло як слід. А негідники (кажу вам, що в них вселився сам біс, а до того ж хтось їх ще й підбурював), негідники як скажені вдерлися досередини: хапай, хто що може! В одну мить кавалери, пекарі, покупці, буханці хліба, прилавки, лави, діжі, ящики, мішки, решета, висівки, борошно, тісто – все полетіло шкереберть!

– А іспанські солдати?

– Солдати стояли на варті біля будинку завідувача продовольством. Не можна ж і на кліросі співати, і хреста носити. Кажу вам, усе скоїлося в одну мить: хапай, хто що може. Розтягли все, що могло бодай коли-небудь знадобитися. А потім знову захотіли повторити чудову вчорашню вигадку: позносити все, що лишилося, на площу й розпалити там багаття. Розбійники вже були заходилися виносити добро, аж враз один з них – найвідчайдушніший – зробив веселеньку пропозицію... Як ви гадаєте, яку?

– Яку?

– Звалити в самій крамниці все на одну купу й підпалити, а разом з нею й будинок. Сказано – зроблено...

– Отак узяли й підпалили?

– Постривайте. Одному доброму чоловікові з сусіднього будинку нараз сяйнула думка: він побіг нагору, в житлові кімнати, розшукав розп'яття, прикріпив його до віконної арки, взяв біля узголів'я ліжка дві освячені свічки, запалив і поставив на підвіконня, обабіч розп'яття. Народ почав дивитися вгору. У Мілані, треба вам сказати, ще живий страх божий,– і всі схаменулися. Тобто, я маю на увазі, більшість. Були, звичайно, й такі дияволи, які задля грабунку готові підпалити й сам рай. Проте, побачивши, що народ не на їхньому боці, вони мусили облишити свій намір і принишкнути. Тепер вгадайте, що ж раптом сталося? Все соборне духівництво в хоральних одіяннях, піднявши хреста, рушило врочистою процесією. І архіпастир, монсиньйор Мадзеста, став проповідувати в одному місці, соборний сповідник, монсиньйор Сетала,– в другому, а за ними й решта по різних місцях. «Чесні миряни! Що ж це ви хочете вчинити? Чи ж це приклад, який ви подаєте дітям вашим? Ідіть же собі по домівках. Невже ви не знаєте, що хліб подешевшав, став іще дешевший, ніж досі? Підіть-но подивіться: оголошення вивішено на кожному розі».

– І це правда?

– Чорт забирай! То як ви гадаєте, соборне духівництво вийшло в урочистому одінні так собі, щоб розповідати казки?

– І що ж народ?

– Потроху став розходитись. Усі кинулися до перехресть. Хто вмів читати, справді побачив мету. Тільки подумайте: хліб вісім унцій за сольдо.

– Дешевина!

– Не кажіть! Гарний виноградник, аби лиш вистояв. Знаєте, скільки борошна порозносили вони за вчорашній день і за сьогоднішній ранок? Можна було б прогодувати все герцогство упродовж двох місяців.

– А для решти країни, крім Мілана, ніякого гарного закону не видали?

– Те, що зроблено для Мілана, зроблено цілком за рахунок міста. Не можу вам сказати, що буде для вас,– на те божа воля. Поки що заворушення припинились. Я ще не все вам розповів. Зараз почуєте найцікавіше.

– То що там ще?

– А ось що: чи то вчора звечора, чи то сьогодні вранці чималу кількість бунтарів похапали, й відразу стало відомо, що верховодів буде повішено. Щойно ця чутка поширилася, як люди квапливо порозходилися до домівках, щоб не потрапити в їх число. Коли я від'їжджав, Мілан був схожий на чернечу обитель.

– А що, їх і справді повісять?

– Аякже! І негайно,– відповів купець.

– А народ – що він робитиме? – спитав той самий, який поставив попереднє запитання.

– Народ? Піде дивитися,– відповів купець.– Їм так хотілось бачити, як хрещений чоловік помирає привселюдно, що вони, мерзотники, хотіли порішити синьйора завідувача продовольством. Натомість їм тепер покажуть кількох голодранців з виконанням усіх законних формальностей, у супроводі капуцинів і братів доброї смерті [98]98
  Брати доброї смерті – члени особливого братства, створеного для догляду хворих, поховання померлих, напучення приречених на страту тощо.


[Закрыть], – так їм і треба. Цей захід, бачте, застережний і цілком необхідний. Бо вони набули поганої звички заходити до крамниць і робити запаси, не послуговуючись гаманцем. Якби їх не спинили, то вони б услід за хлібом добралися б і до вина,– і пішло б... зважте самі, чи схотіли б вони кинути таку вигідну звичку? Скажу вам відверто: для порядного чоловіка, який тримає крамницю, це не дуже потішна думка.

– Певна річ,– сказав один із слухачів.

– Певна річ,– в один голос повторили інші.

– І все це,– вів далі купець, витираючи бороду серветкою,– було задумано давно. Була така ліга, вам це відомо?

– Була ліга?

– Атож, була. А все це – підступні задуми наварців й отого французького кардинала,– ви знаєте, кого я маю на увазі: у нього ще й ім'я якесь таке напівтурецьке [99]99
  Натяк на Рішельє.


[Закрыть]. Щодень він задумує щось нове, аби лиш завдати якоїсь шкоди іспанській короні. Та найбільше йому кортить зробити якусь капость Міланові, бо ж він, шахраюга, чудово бачить, що головна сила короля саме тут.

– Ще б пак!

– Бажаєте доказів? Найдужче шуміли саме чужоземці. По місту вешталися типи, яких ніхто ніколи в Мілані не бачив. Ой, до речі, я ж забув розповісти вам про один правдивий випадок, який мені розказали. Поліція злапала в якомусь шинку одного хлопця.

Ренцо, котрий не пустив повз вуха жодного слова а купцевої розповіді, тут увесь аж похолов і навіть аж підскочив, забувши, що треба стримуватись. А втім, ніхто цього не помітив, і оповідач, не уриваючи своєї розповіді, провадив далі: – Про того хлопця поки що нічого не відомо: ні звідки він узявся, ні хто його підіслав, ані якого він роду й племені. Але, поза всяким сумнівом, це був один із верховодів. Уже вчора, в самий розпал безчинств, він буянив на всі заставки, а потім, ніби йому було цього мало, почав проповідувати й запропонував не що інше, як перебити всіх синьйорів. Розбійник! Та як же б стала жити біднота, коли б усіх синьйорів було перебито? Поліція вистежила й схопила того типа, знайшла в нього цілу паку листів і потягла до в'язниці. Та де там! Його поплічники, сторожуючи біля шинку, зібралися великим натовпом і звільнили розбійника.