Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 46 страниц)

Що ж до житла й харчування для всіх цих людей, то тут нам можна було б дійти найсумніших висновків, навіть не маючи про це правдивих відомостей, але такі в нас є. Спали покотом по двадцять-тридцять чоловік у кожній з цих кімнаток або попримощувавшись під портиками на купках брудної й смердючої соломи, а часом і на голій землі, бо хоч і наказано, щоб солома була свіжа, в достатній кількості, та насправді вона була погана, її було мало і її не міняли взагалі. Наказано також, щоб хліб випікали добрий,– хіба ж коли-небудь якась службова особа наказувала виготовляти й роздавати погані продукти? До того ж, якщо чогось так важко домогтися в звичайних умовах, навіть при меншій кількості обслуговуваних, то хіба можна було домогтися цього в даному випадку й при такому скупченні людей? В той час подейкували, як про це свідчать мемуари, що до лазаретного хліба домішувано важкі, непоживні речовини, і, на жаль, доводиться вірити, що такі скарги були небезпідставні.

Навіть відчувався брак води. Я маю на увазі – свіжої проточної води: за загальний колодязь правив мілкий рів, викопаний круг стін лазарету, де майже стояча вода була вкрита баговинням і поступово зацвіла, через те що така кількість брудних людей постійно користувалася нею.

До всіх цих причин смертності, які діяли ще дужче, бо перед нами були тіла хворі або виснажені, треба додати й різні коливання погоди: уперті дощі заступила ще впертіша зacyxa, принісши передчасну палючу спеку. До фізичних страждань прилучилися страждання душевні; туга й розпач людей, позбавлених свободи, спогади про минуле життя, скорбота за безповоротно загиблими родичами та друзями, взаємні кривди й відраза одне до одного – стільки різноманітних почуттів, породжених люттю й зневірою, принесених сюди або виниклих тут. Потім – страх і постійне споглядання смерті, яка стала звичайним явищем через усі оті причини і сама теж зробилась новою й могутньою причиною. І немає нічого дивного, що за лазаретною стіною смертність зростала й збільшувалась до такої міри, що мала вже всі ознаки (а багато хто так просто її й називав) моровиці. Можливо, збіг і загострення всіх цих причин тільки збільшили дію зарази чисто епідемічного характеру або (як це, мабуть, трапляється і під час менш тяжкого і тривалого голодування) справді мала місце заразна хвороба, яка в тілах людей слабких, виснажених нуждою, поганим харчуванням, негодою, брудом, стражданнями та розпачем знайшла для себе, так би мовити, відповідні умови й середовище,– одно слово, все необхідне для свого зародження, живлення й поширення (якщо дозволено невігласові мовити тут ці слова; однак нещодавно їх підтвердив, навівши різні докази, один лікар, чоловік так само вчевий, як і проникливий) [143]143
  Мандзоні посилається на твори про чуму міланського лікаря Енріко Ачербі (1735-1827).


[Закрыть]. Можливо, зараза спочатку спалахнула в самому лазареті, як, очевидно, думали, судячи з неясного й неточного донесення, лікарі Санітарного відомства; або ж вона з'явилася ще раніше, але її вчасно не виявили (мабуть, це здасться більш правдоподібним, коли врахувати, що нужда була вже давня й загальна, а смертність – велика). Занесена тепер у цю силу-силенну людей, зараза стала поширюватися там з новою й жахливою швидкістю. Хоч би який із цих здогадів виявився правильним, але денна кількість померлих у лазареті за короткий термін перевищила сотню.

Поки тут усі ще живі були охоплені тривогою, страхом, сумом і трепетом, у Продовольчому відомстві панувала ганебна розгубленість і нерішучість. Питання довго обговорювали, вислухали думку Санітарного відомства; не залишалося нічого іншого, як скасувати все, що було зроблено з такою урочистістю й супроводилося такими видатками й такими утисками. Відкрили лазарет, відпустили всіх іще здорових бідняків, які розбіглися з невимовною радістю. По місту знов залунали благання, але вже слабші, що час від часу й зовсім затихали. Місто знов побачило цю юрбу, вона дуже поріділа й «викликала,– за словами Ріпамонті,– ще більшу жалість від думки, що це могло статися тільки внаслідок смерті». Хворих попереносили до Санта-делла-Стелла, тодішнього притулку для бідних. Більшість там і повмирала.

А тим часом почали золотитися благословенні поля. Селяни-жебраки порозходилися по своїх домівках, поспішаючи на такі бажані жнива. Добрий Федеріго напучував їх, напружуючи останні сили, вишукавши новий спосіб виявити людинолюбство: кожному селянинові, що з'являвся до архієпископату, видавали джуліо [144]144
  Джуліо – срібна монета, випущена на початку XVI ст. при папі Юлії II.


[Закрыть]і серп для жнив.

З жнивами припинився врешті й голод. Проте смертність від епідемії або зарази хоча й падала з кожним днем, усе ж не припинялась аж до осені. Вона мала ось-ось скінчитися, як сталося нове лихо.

Чимало важливих подій із тих, які переважно іменують «історичними», відбулося за цей відтинок часу. Ми вже казали, що кардинал Рішельє після здобуття Лa-Рошелі нашвидкуруч уклав мир з англійським королем, вніс пропозицію в раді французького короля і, вдавшись до вагомих аргументів, наполіг, щоб герцогові Неверському було надано дійову допомогу, а водночас умовив короля самому очолити військо. Поки там готувалися, граф Нассауський, імперський комісар, зажадав у Мантуї від нового герцога передачі своїх володінь Фердінандові, попередивши, що інакше той пошле військо зайняти їх. Герцог, який і за тяжчих обставин відмовлявся згодитися на такі жорстокі й підозрілі умови, тим паче відмовився від них тепер, підбадьорюваний близькою допомогою Франції. Однак відмову було висловлено, наскільки можливо, ухильно й невиразно, причому герцог нібито давав обіцянку підкоритися, та насправді було видно, що він не збирається її дотримати. Комісар поїхав геть, заявивши, що доведеться вдатися до сили. У березні кардинал Рішельє вирушив у похід, із королем на чолі військ. Він попросив у герцога Савойського дозволу перейти через його володіння. Почалися переговори, не давши певного наслідку. Після сутички, що скінчилася на користь французів, знову розпочалися переговори й було укладено угоду, куди герцог, між іншим, вніс умову, щоб Гонсало ді Кордова зняв облогу з Казале, погрожуючи, в разі його відмови, об'єднатися з французами для нашестя на Міланське герцогство. Гадаючи, що він іще добре відбувся, дон Гонсало зняв облогу з Казале, й туди негайно вступив загін французів для підсилення гарнізону.

Цей випадок дав привід Акілліні [145]145
  Акілліні Клаудіо (1574—1640) – італійський поет, представник вигадливого придворно-аристократичного стилю, так званого «маринізму». Прославляв, зокрема, Людовіка XIII та кардинала Рішельє.


[Закрыть]звернутися до короля Людовіка зі своїм знаменитим сонетом «Палайте, горни, дайте нам метал...» та ще з одним, де закликав короля до негайного звільнення Святої землі. Але так уже ведеться, що до порад поетів не дослухаються, а коли в історії ви часом і зустрінете факти, де відчуваються їхні вказівки, то можете сміливо сказати, що все те вже було ухвалено заздалегідь. Кардинал Рішельє, навпаки, наполягав на поверненні до Франції, бо, мовляв, там були справи, які здавались йому більш нагальними. Щоб відвернути таке рішення, Джіроламо Соранцо, венеціанському послові, довелося вдатися до сили-силенної аргументів, проте король і кардинал, дослухаючись до його прози стільки ж, скільки до віршів Акілліні, повернулися назад з головною частиною війська, залишивши всього шість тисяч чоловік у Сузі, щоб утримати за собою прохід і забезпечити дотримання угоди.

Поки це військо відходило в один бік, із другого наближалося військо Фердінанда. Воно вдерлося на територію Гріджоні і Вальтелліни й збиралося перейти кордони міланських володінь. Крім усякої напасті, якою загрожувала його поява, Санітарний трибунал отримав вірогідне повідомлення про те, що в цьому війську є чума, окремі спалахи якої в найманих військах того часу були звичайним явищем,– це засвідчує Варкі [146]146
  Варкі Бенедетто (1503—1565) – італійський історик.


[Закрыть], розповідаючи про чуму, яку вони занесли до Флоренції ще сторіччя тому. Алессандро Тадіно, одному з членів Санітарного відомства (їх було шестеро, крім голови: чотири службові особи й два лікарі),– як розповідає він сам у своєму вже раз наведеному нами «Повідомленні»,– трибунал доручив доповісти губернаторові про жахливу небезпеку, що загрожує всьому краю, коли ці війська перейдуть через нього, вирушивши, за чутками, на облогу Мантуї. Судячи з усіх вчинків дона Гонсало, у нього, видно, було велике бажання посісти почесне місце в історії, яка й справді не могла обійти його своєю увагою. Та, як це часто буває, історія не зуміла або ж не потурбувалася зберегти один з його вчинків, воістину гідних пам'яті, а саме: відповідь, яку він дав Тадіно. Він заявив, що спонуки честі й вигоди, задля яких це військо вирушило в похід, набагато важливіші від тієї небезпеки, на яку йому вказують! Отож в даному разі нехай постараються знайти найкращий вихід із становища і надіються на провидіння.

Через це, щоб знайти найкращий вихід із становища, обидва лікарі Санітарного відомства (вищезгаданий Тадіно і сенатор Сеттала, син знаменитого Лодовіко) [147]147
  Мається на увазі Лодовіко Сеттала, автор трактату «Про чуму».


[Закрыть]подали до Санітарного трибуналу пропозицію, щоб під страхом найтяжчих покар було заборонено купувати будь-які речі у солдатів, які мали проходити мимо. Та годі було переконати в необхідності такого заходу голову, «чоловіка дуже жалісливого, – каже Тадіно, – зовсім нездатного зрозуміти, як це від стосунків із цими людьми та купівлі в них речей може загрожувати смерть багатьом тисячам людей!» Ми наводимо тут цю дрібну рису, як одну з найхарактерніших для того часу. Відколи існує санітарний заклад, навряд чи в якогось іншого голови такого самого відомства з'являлося таке міркування,– якщо взагалі це можна назвати міркуванням.

Що ж до дона Гонсало, то, давши свою відповідь, він невдовзі залишив Мілан. Від'їзд був для нього такий же гіркий, як і його причина. Він дістав відставку за невдалий кінець війни, заводієм і верховодою якої був. А народ зробив його винуватим за пережитий голод, доки Гонсало ще стояв при владі. (Того, що він зробив для спалаху чуми, або не знали, або нікого це не непокоїло, як ми побачимо далі, крім Санітарного трибуналу і, особливо, обох лікарів). Коли він у дорожній кареті виїжджав із королівського палацу, оточений охороною з алебардистів, з двома кінними сурмачами попереду і в супроводі вервечки карет місцевої знаті, йому назустріч залунав різкий свист хлопчаків, що зібралися на Соборній площі й потім побігли за каретою. Коли кортеж з'явився на вулиці, що вела до Тічинських воріт, через які доводилося виїжджати, дон Гонсало опинився серед людського натовпу; одні вже дожидали там, інші збігалися звідусіль, тим паче що сурмачі, чесно виконуючи свої обов'язки, безперестанно сурмили від палацу і аж до міських воріт.

Згодом під час судового розслідування цих безпорядків один з сурмачів на кинутий йому докір, що він своїм дуднінням сприяв збільшенню натовпу, відповів: «Шановний синьйоре, це ж наша робота; і якби їхній світлості не подобалося, що ми грали, їм слід було звеліти, щоб ми замовкли». Але дон Гонсало, або не бажаючи показати свого страху, або через побоювання посилити цим гнів натовпу, або ж тому, що все довкола так приголомшило його, нічого нікому не звелів. Натовп, який охорона марно намагалася відтіснити, біг перед каретою, обабіч і позаду, вигукуючи: «Забирайся-но чимдалі, голоде! Геть, геть, кровопивце!» – і ще дещо гірше. Коли під'їхали до воріт, то на додачу люди стали жбурляти каміння, цеглу, качани, всяке лушпиння,– одне слово, звичайні в таких випадках метальні снаряди. Декотрі з натовпу видерлися на стіни й дали звідти останній залп по каретах, що віддалялись. А невдовзі по тому напасники розпорошилися.

На місце дона Гонсало було прислано маркіза Амброджо Спінолу, чиє ім'я вже встигло здобути у фландрських війнах ту воєнну славу, яка залишається за ним і досі.

Тим часом найманці під верховним командуванням графа Рамбальдо ді Коллальто, другого, трохи не такого знаменитого, але все ж досить відомого італійського кондотьєра, дістали остаточний наказ вирушити в похід на Мантую. У вересні місяці вони вступили в Міланське герцогство.

Наймане військо в ті часи здебільше складалося з авантюристів, понавербовуваних професійними кондотьєрами за дорученням того чи того правителя, а іноді й за свої власні кошти, щоб потім продатися кому-небудь на власний розсуд. Більше від платні людей вабила до цього ремесла надія на грабунки та всякі спокуси вольниці. Твердої й загальної дисципліни в такому війську не існувало, та й не так легко було узгодити її з майже незалежною владою різних кондотьєрів. До того ж останні не дуже тонко тямили в питаннях дисципліни, а коли б захотіли взятися за неї, то важко сказати, в який спосіб удалося б установити й підтримувати її, бо такі, як оце, солдати повстали б проти кондотьєра-новатора, який надумав би заборонити грабунки, і щонайменше залишили б його самого вартувати свої знамена. Крім того, так би мовити, наймаючи ці ватаги, правителі більше турбувалися про те, щоб мати чимбільше людей для успіху свого заходу, аніж про те, щоб узгоджувати кількість солдатів із своїм далеко не повним гаманцем. Через це платню в багатьох випадках видавали з запізненням, частинами, і то дрібними, тож пограбування країн по дорозі було ніби само собою зрозумілим додатком до платні. Мабуть, не меншу славу, ніж саме ім'я Валленштейна, має його знаменитий вислів: «Легше утримувати військо в сто тисяч чоловік, ніж у дванадцять». І те військо, про яке тут іде мова, складалося здебільше з людей, котрі спустошили під його командуванням Німеччину в війні, що прогриміла серед усіх війн: за тривалість її прозвано згодом Тридцятилітньою. Саме тоді йшов її одинадцятий рік. Був тут і власний полк Валленштейна, очолюваний одним з його поплічників. Що ж до інших кондотьєрів, то більшість служила під його керівництвом, і серед них було чимало таких, хто за чотири роки сприяв його сумному кінцеві, що всім відомий.

У війську налічувалося двадцять вісім тисяч піхотинців і сім тисяч вершників. Сходячи з Вальтелліни, щоб перебратися в володіння Мантуї, їм доводилось увесь час рухатись за течією Адди, яка утворює два рукави, а потім тече знову аж до гирла, де впадає в річку По. Після цього вони мали пройти ще добрячу відстань берегом. Загалом перехід території Міланського герцогства забирав вісім днів.

Більшість жителів рятувалася в горах, несучи з собою все найнеобхідніше й женучи худобу. Інші залишались удома, або щоб не кидати когось хворого, або щоб стерегти будинок від пожежі, або щоб наглядати за ціннішими речами, закопаними в землю. Декотрі не йшли геть тому, що їм взагалі не було чого втрачати, або тому, що навіть розраховували трохи розжитися. Коли передовий загін приходив на місце, призначене для днювання, солдати відразу ж розпорошувались по селу та його околицях і негайно починали грабувати; усе, чим можна було поживитися й понести: з собою, відразу зникало, решту вони нищили або руйнували. Меблі перетворювалися на дрова, оселі – на стійла, не кажучи вже про побої, поранення та зґвалтування. Всі виверти й хитрощі населення, яке прагнуло врятувати своє майно, майже завжди були марними, а часом призводили до ще гірших наслідків. Солдати (люди більше обізнані зі стратегією такої війни) обнишпорювали всі потаємні закутки будинків, розбирали й руйнували стіни; на городах вони легко впізнавали нещодавно насипану землю; забиралися навіть у гори, щоб красти худобу; залазили, користуючись послугами якогось негідника, до льохів у пошуках багача, що сховався там, тягли його в будинок і, вдаючись до погроз та побоїв, примушували показати, де він посховував свої скарби.

Нарешті солдати йшли геть. Даленіли звуки барабанів і сурм. На кілька годин западала тривожна тиша. А потім знову клятий барабанний бій та звуки сурм сповіщали про новий загін. Не знаходячи вже більше здобичі, солдати ще розлюченіше розкидали всі рештки, спалювали барила, повипорожнювані їхніми попередниками, руйнували будинки, де вже не було чого брати, і, певна річ, з іще більшою люттю знущалися з жителів; отак щоразу було чимдалі гірше впродовж двадцяти днів – бо саме на стільки загонів ділилося військо.

Першим околом, на який напали ці дияволи, став Коліко. Відтак вони накинулись на Беллано. Потім вступили до Вальсассіни, розпорошилися по ній і вже звідти вийшли на територію Лекко.

Розділ двадцять дев'ятий

Тут серед бідних наляканих людей ми й знаходимо наших давніх знайомих. Хто не бачив дона Абондіо того дня, коли відразу звідусіль поповзли чутки про вторгнення війська, його наближення та звички, той добре й не знає, що таке сум'яття і страх. Уже підходять... їх тридцять, сорок, п'ятдесят тисяч... це дияволи, аріани [148]148
  Аріани – послідовники александрійського священика Арія (IV ст.), який відкидав церковне вчення про триєдність.


[Закрыть], антихристи... вони розграбували Кортенуову... підпалили Прімалуну... спустошують Інтроббіо, Пастуро, Борсіо... вони вже в Балаббіо... завтра будуть тут,– переказувалося з уст до уст. І тут зчинилася паніка. Люди спиняли одне одного, почалися галасливі наради, нескінченні вагання – втікати чи залишатись,– жінки збирались гурточками, всі в розпачі хапались за голову. Дон Абондіо, який вирішив твердо й раніше за всіх накивати п'ятами, вишукував, однак, непереборні перешкоди та жахливі небезпеки на кожному кроці, хоч би куди він утік, усюди, хоч би де сховався. «Що діяти? – вигукував він.– Куди податися?» В горах, не кажучи вже про велику дорогу, було небезпечно: долетіли чутки, що ландскнехти, лазили по них, мов коти, тільки-но довідувалися, що там в чим поживитись. Озеро бурхало, віяв буйний вітер, а до того ж більшість човнярів, боячись, коли б їх не примусили перевозити солдатів і ношу, подалися зі своїми човнами на той бік. Човнів лишалося обмаль, та й ті потім повідпливали, попереповнювані людьми, і, як подейкували, їм щохвилини загрожувала загибель через надмірне завантаження і сильний вітер. Потрібно було також від'їхати чимдалі від дороги, якою мало пройти військо, та було зовсім неможливо роздобути воза, коня чи мула. Довго йти пішки дон Абондіо не міг і боявся, що його наздоженуть. До території Бергамо було не дуже далеко, і він міг би дістатися туди, рухаючись без передиху. Але стало відомо, що з Бергамо спішно вислано загін каппеллетті [149]149
  Каппеллетті – тобто «капелюшки». Так називали албанських солдатів, що перебували на службі у Венеціанській республіці, за їхній своєрідний головний убір.


[Закрыть], щоб охороняти прикордонну смугу й тримати в послуху ландскнехтів. Ці каппеллетті – справдешні дияволи, нітрохи не кращі від ландскнехтів, і зі свого боку наробили стільки лиха, скільки могли. Бідолаха, охоплений жахом, бігав по будинку; витріщивши очі, ходив за Перпетуєю, щоб дійти з нею якогось рішення, але вона, саме вишукуючи різні речі, щоб сховати їх на горищі та по всіх закутках, моталася по будинку, засапана, заклопотана, вантажена всяким мотлохом і відповідала: «Зачекайте лишень, зараз закінчу, попереношу все до надійних місць, а тоді – як люди, так і ми». Дон Абондіо намагався спинити її й обговорити з нею подробиці втечі, але вона сама була налякана до смерті та й на господаря свого злилась за його боягузтво, – одно слово, виявилася за таких обставин куди незгідливішою, ніж завжди. «Викручуються ж люди, викрутимось і ми. Ви вже мені вибачте, але ви вмієте тільки заважати. То що, по-вашому, іншим не хочеться врятувати свою шкуру? Думаєте, солдати прийшли воювати з вами, чи як? Здавалось би, в таку хвилину ви б могли допомогти, а ви тільки під ногами плутаєтеся – пхинькаєте й заважаєте». Такими відповідями вона щоразу відганяла його, вирішивши подумки, коли скінчиться все оте метушливе сум'яття, взяти його, як дитину, за руку й потягти з собою кудись у гори. Полишений у такий спосіб сам на себе, дон Абондіо підходив до вікна, придивлявся і, забачивши якогось перехожого, кричав йому вслід напівплаксивим, докірливим голосом:

– Пожалійте бідного свого курато, знайдіть йому якогось коня, мула чи осла. Невже ніхто не хоче допомогти мені? Ох і люди! То хоч зачекайте на мене, щоб я теж міг піти з вами. Заждіть-но, збереться вас отак чоловік п'ятнадцять-двадцять, отоді всі мене гуртом й проведете. Тільки не кидайте мене. Невже ви хочете кинути мене на поталу цим псам? Адже ви повинні знати, що більшість із них – лютерани, і для них убити пастора – найсвятіше діло! А ви хочете покинути мене тут, щоб мене замучили. От люди, от люди!

Тільки ж до кого звертався він із цими словами? До селян, які проходили мимо, позгинані під тягарем свого злиденного скарбу, заполонені думками про покинуті будинки, підганяючи свою худібку, ведучи за собою дітлахів, так само вантажених понад усяку міру, та жінок, які несли на руках тих, котрі ще не вміли ходити самі. Дехто прискорював ходу, не відповідаючи й не підводячи голови. Дехто казав:

– Ой, синьйоре! Влаштовуйтесь, як собі можете. Ваше щастя, що вам не доводиться думати про родину. Допомагайте собі самі, умудріться вже якось.

– Бідний я! – вигукував дон Абондіо.– Що за люди, що за серця! Куди поділася любов до ближнього! Кожний опікуєтеся тільки сам собою, а про мене ніхто не хоче й думати.– І він знову кидався шукати Перпетую.

– До речі,– питала вона його,– а де ж грошенята?

– Навіщо вони вам?

– Давайте-но їх мені, піду закопаю у городі разом із столовим сріблом.

– Але ж...

– Це що за штучки? Давайте їх сюди, залиште про всяк випадок кілька сольдо, а в усьому іншому покладіться на мене.

Дон Абондіо послухався, підійшов до скриньки, дістав свої багатства й віддав Перпетуї, яка сказала: «Піду закопаю їх у городі під коренем фігового дерева»,– й відразу вирушила туди. Трохи згодом вона повернулася з корзиною, повною харчів, та з невеликим порожнім кошиком і заходилася квапливо складати на дно дещо з білизни, своєї та господаревої, пробурчавши при цьому:

– Хоч молитовники несіть самі.

– Але ж куди ми вирушаємо?

– А всі інші куди? Насамперед вийдемо на дорогу, а там послухаємо та подивимось, що нам робити.

У цю хвилину зайшла Аньєзе з невеликим кошиком за плечима і з таким виглядом, ніби мала важливу пропозицію.

Аньєзе так само вирішила не дожидати приходу непроханих гостей, оскільки була вдома сама та ще й з дещицею золота, дарованого їй Безіменним. Якийсь час вона сумнівалася щодо місця, де їй сховатися. І саме залишок тих цехінів, які в голодні місяці виявилися такими доречними, був головною причиною її тривоги й нерішучості, бо вона чула, що в захоплених селах саме ті, хто мав гроші, опинялись у найнебезпечнішому становищі: з одного боку, їм загрожувала жорстокість іноземців, а з другого – підступи односельців. Правда, вона нікому, навіть під секретом, не розповіла про дар милосердя, що впав на неї, як ото кажуть, з неба, крім дона Абондіо, до якого вона іноді заходила, щоб розміняти скуді, завжди залишаючи йому трохи дрібняків на роздачу тим, хто був бідніший від неї самої. Але сховані гроші, а надто у тих, хто не звик порядкувати великими сумами, змушують власника підозрювати, що інші також знають про них. Отож, поки вона намагалася якнадійніше порозтикати по різних місцях те, чого не могла взяти з собою, і думала про скуді, сховані в неї за пазухою, то згадала, що, приславши гроші, Безіменний великодушно пропонував їй свої послуги; згадала всякі розповіді про його замок, розміщений у такому неприступному місці, куди супроти волі його господаря могли дістатися хіба що птахи,– й вирішила шукати притулку там. Вона знай роздумувала про те, як би влаштувати так, щоб цей синьйор признав її. І відразу згадала про дона Абондіо, який після своєї бесіди з кардиналом завжди виявляв до неї щиру увагу, бо міг робити це, не компрометуючи себе ні в чиїх очах. Оскільки ж Лючія і Ренцо були далеко, то далеко була і можливість того, що до нього звернуться з проханням, яке може піддати його ставлення до Аньєзе тяжкому випробуванню. Добра жінка припускала, що в такому сум'ятті бідолаха мав би почуватися ще в більшій скруті й розгубленості, ніж вона сама, і що її пропозиція, мабуть, могла б виявитися дуже слушною й для нього. Отож, заставши його з Перпетуєю, вона висловила їм свою пропозицію.

– Що ви на це скажете, Перпетує? – спитав дон Абондіо.

– Скажу, що це просто навіяно згори і що нема чого гаяти часу, а треба втікати щодуху.

– А потім...

– А потім... потім, коли потрапимо туди, то будемо дуже раді. Тепер у цього синьйора – і це відомо всім – тільки й на думці, щоб допомагати ближньому. Та він і сам буде дуже радий прихистити нас. Туди, під самісінький кордон та ще на таку височінь, не заберуться, звичайно, ніякі солдати. І знов-таки, там знайдеться й дещо на зуб, бо ж у горах, тільки-но кінчаться оці дари божі,– промовляючи це, вона заходилася класти харчі в кошик, поверх білизни,– нам буде нелегко.

– Навернувся... то він справді навернувся, еге?

– То як же ще можна сумніватися в тому, що всім відомо та й ви бачили на власні очі?

– А чи ми не ліземо самі в клітку?

– Яка там клітка? З усіма оцими вашими страхами, ви, вже вибачте мені, ніколи нічого не вирішите. А ви, Аньєзе, молодець! Це ви чудово придумали.– Поставивши кошик на стіл, вона простромила руки в ремені і завдала його собі на плечі.

– А чи не можна,– спитав дон Абондіо,– знайти когось, хто пішов би з нами, щоб охороняти свого курато? Раптом нам трапиться якийсь розбійник, – а їх тут, на жаль, чимало,– яке пуття з вас обох?

– Знову щось вигадали, аби тільки час гаяти! – вигукнула Перпетуя.– Іти оце зараз шукати чоловіка, коли всяк тільки й думає про себе. Будьте сміливішим! Ходіть-но заберіть свого молитовника та капелюха – і гайда!

Дон Абондіо вийшов і незабаром повернувся з молитовником під пахвою, капелюхом на голові та ціпком у руці. Потім утікачі рушили через хвірточку, яка виходила на пяцетту [150]150
  П'яцетта – невелика площа.


[Закрыть]. Перпетуя замкнула будинок більше задля чистого сумління, аніж покладаючись на міцність замка та дверей, і поклала ключ до кишені. Проходячи повз церкву, дон Абондіо зиркнув на неї й процідив крізь зуби:

– Нехай народ її й охороняє, адже вона служить йому. Якщо люди бодай трохи люблять свою церкву, то вони про неї й потурбуються. А якщо ні, то це вже їхня справа.

Вони попростували через поля мовчки, кожний поринулий у свої думи, роззираючись на всі боки, а надто дон Абондіо – чи не з'явиться, бува, якась підозріла особа або щось надприродне. Ніхто не траплявся назустріч: люди або сиділи по будинках, охороняючи їх, складаючи та ховаючи свої пожитки, або йшли дорогами, що вели просто в гори.

Після зітхань і всіляких нерозбірливих вигуків дон Абондіо почав бурчати дужче, ніж доти. Він сердився на герцога Неверського, якому, мовляв, треба було сидіти у Франції й тішитись життям, виставляючи себе правителем, а він, бачте, наперекір усьому світові захотів стати герцогом Мантуанським; висловлював невдоволення королем, якому слід було б також подумати про інших: давши воді текти вниз – не наполягати на всяких дрібницях, адже він однаково залишиться королем, хоч би хто був герцогом Мантуанським, чи то Тіціо, чи Семпроніо. Та найбільше дон Абондіо був невдоволений губернатором: від того залежало вжити всіх заходів, щоб це лихо обминуло країну, а він онде, бачте, сам його сюди й накликав,– а все від бажання воювати. «Нехай би всі оті синьйори,– бурчав дон Абондіо,– побували тут, та подивилися, та скуштували, що воно за радість. Чуєте: їм, мовляв, є за що звітувати! А тим часом дістається тим, хто ні в чому не провинний».

– Та годі вже, що ви стільки розводитеся про цих людей; адже не вони прийдуть вам на поміч,– говорила Перпетуя.– Усе це, пробачте, звичайна ваша балаканина, від якої немає ніякого пуття. Мене ось дужче непокоїть...

– Що саме?

Перпетуя за цей відтинок шляху вже встигла добре подумати про нашвидкуруч приховане добро й узялася картати себе, що те забула, а те погано приховала, тут лишила слід, який приверне увагу розбійників, а там...

– Нічого собі, – сказав дон Абондіо, який тепер був такий спокійний за своє життя, що вже міг тривожитись за своє майно,– нічого собі! Як же це ви так? Де ж була ваша голова?

– Що? – вигукнула Перпетуя, на мить зупинившись і беручись руками в боки, скільки це їй дозволяв кошик.– Що? Тепер ви дорікаєте, та ви ж самі забили мені баки замість допомогти мені, підбадьорити! Я, може, про ваше добро більше думала, ніж про своє, і хоч би одна душа мені допомогла, а то довелося бути воднораз і за Марфу, і за Магдалину. Коли що станеться, не моя в тім вина. Я зробила більше, ніж мені належало робити.

Аньєзе уривала ці перемовки, починаючи розповідати про свої нещастя. Їй було прикро не стільки через злигодні та всякі втрати, скільки через те, що пропала всяка надія в скорому часі знов обійняти Лючію. Адже, коли ви пам'ятаєте, їхня зустріч мала відбутися саме цієї осені; важко було навіть припустити, щоб у такі часи донна Прасседе виявила бажання приїхати сюди пожити в своєму маєтку, вона скорше втекла б звідси, як це робили інші землевласники.

Вигляд довколишньої місцевості ще дужче загострював думки Аньєзе та посилював її тугу. Розпрощавшися зі стежечками, вони вийшли на великий шлях, той самий, яким уже раз довелося їхати бідній жінці, коли вона, на такий короткий час, везла до себе свою дочку, перебувши з нею в будинку кравця. Вдалині вже мріло те село.

– Зайдімо поклонімося цим добрим людям,– сказала Аньєзе.

– А до речі, й перепочинемо трошки, бо мені цей кошик вже добряче набрид, та й під'їсти чогось не завадить,– сказала Перпетуя.

– З умовою – не гаяти часу, адже ми мандруємо не задля розваги,– озвався й собі дон Абондіо.

Їм були дуже раді, прийняли їх із розкритими обіймами. Ще б пак – адже вони нагадали про добру справу. «Чиніть добро якнайбільшій кількості людей,– зауважує з цього приводу наш автор,– і вам випадатиме частіше бачити обличчя, що радуватимуть вас».

Обіймаючи добру жінку, Аньєзе розридалася, що принесло їй деяке полегшення. Схлипуючи, вона відповідала на розпити господині та її чоловіка про Лючію.

– Там їй куди краще, ніж нам,– сказав дон Абондіо,– вона в Мілані, в безпеці, далеко від цієї чортівні.

– То ви вирішили втікати? Синьйор курато і все чесне товариство? – спитав кравець.

– Звичайно,– в один голос відповіли господар та його служниця.

– Дуже вам співчуваю.

– Ми прямуємо до замку ***,– сказав дон Абондіо.

– Це ви добре придумали: там безпечно, як у церкві.

– А тут не страшно? – спитав дон Абондіо.

– Ото я скажу так, синьйоре курато: ті гості навряд чи сюди припхаються. Слава богу, надто вже ми далеко від їхньої дороги. Хіба, може, якась випадкова вилазка, хай нас бог милує. Але, у всякому разі, час у нас є. Ось тільки спершу треба довідатися, що робиться в тих нещасливих селах, де вони поставали на постій.

Було вирішено спинитися тут, щоб трохи перепочити, а що був час обіду, то кравець сказав:

– Синьйори, прошу вас ушанувати мою скромну трапезу. Пригощайтеся на здоров'я, пропоную це вам від щирого серця.

Перпетуя заявила, що в неї є чим підживитися. Після недовгих взаємних церемоній вирішили, як ото кажуть, влаштувати складчину і пообідати гуртом.