Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 46 страниц)

Розділ п'ятнадцятий

Бачачи, що справа зайшла надто далеко, хазяїн присів до Ренцо і, чемно попросивши інших дати юнакові спокій, почав трясти його за руку, намагаючись втовкти йому, що треба йти спати. Та Ренцо весь час називав імена та прізвища, укази, хороших хлоп'ят. Однак слова «постіль» і «спати», повторювані над самим вухом, зрештою дійшли до його свідомості, змусивши гостріше відчути потребу того, що вони означали, і на мить настало прояснення. Крихітка розуму, раптово зблиснувши, дала якоюсь мірою зрозуміти, що значна його частина зникла; достоту як ото останній палаючий смолоскип дає змогу побачити решту, котрі вже позгасали.

Юнак випростав руки, вхопився за стіл, спробував підвестися раз, удруге, зітхнув, похитнувся і втретє, підтримуваний хазяїном, став на рівні ноги. Хазяїн увесь час скеровував Ренцо, допоміг йому пробратися між столом та лавою і, взявши однією рукою свічку, другою чи то повів, чи то потяг його до сходів. Тут, у відповідь на галасливе схвалення тих, хто реготав йому вслід, Ренцо швидко повернувся, і, якби поруч не було підтримки – бо ж хазяїн дуже спритно зумів підхопити його під руку,– він, замість повернутися, просто полетів би перекидом. Отож він усе ж повернувся і вільною рукою кілька разів провів у повітрі, виводячи на знак привітання якісь магічні знаки.

– Ходімо спати, спати! – твердив хазяїн, тягнучи його; він пропхав Ренцо в двері, з іще більшими зусиллями доволік до горішньої площадки маленьких сходів, а потім і до відведеної для нього кімнати. Забачивши наготовану постіль, Ренцо звеселів; він приязно подивився на хазяїна примруженими оченятами, які то спалахували, то загасали, мов пара світлячків. А тоді спробував утримати рівновагу й простяг руки до обличчя хазяїна, щоб поплескати того по підборіддю на знак дружби та вдячності, але це йому не вдалося. Натомість удалося сказати:

– Молодець, хазяїне! Тепер я бачу, що ти благородний чоловік. Це добра справа – дати постіль хорошому хлопцеві, а ота штука щодо імені та прізвища, скажу тобі,– річ неблагородна. Добре, що я теж не позбавлений хитрощів...

Хазяїн і не запідозрював, що Ренцо ще здатний щось тямити, але, маючи великий досвід, він знав, що у людей в такому стані настрій швидко змінюється, тому вирішив скористатися з цього тимчасового просвітлення й зробив ще одну спробу.

– Любий синку,– мовив він з лагідністю в голосі,– таж я зробив це зовсім не через бажання потурбувати вас чи то розвідати про ваші справи. Що вдієш? Закон! Адже й нам доводиться дотримуватись його, інакше нас перших притягнуть до відповідальності. Краще вже зробити по-їхньому... Та й про що, зрештою, йдеться? Пхе, велике діло – сказати два слова! Не для них, а щоб зробити мені задоволення,– ну ж бо, в чотири ока, між собою залагодимо всі наші справи: скажіть мені ваше ім'я, а потім – ідіть собі спати із спокійним серцем.

– У-у, негідник! – закричав Ренцо.– Шахрай! Ти знов чіпляєшся до мене з оцією мерзенною вимогою – ім'я, прізвище, робота?

– Тихше ти, дурню, йди спати,– спробував втихомирити його хазяїн.

Та Ренцо вів далі, підвищивши голос:

– Все зрозуміло, ти й вони – одна братія. Постривай же, постривай, я тобі покажу.

І, повернувшись у бік сходів, загорлав:

– Друзі, хазяїн також із...

– Та то ж я пожартував,– закричав хазяїн просто в обличчя Ренцо, штовхаючи його до ліжка,– чуєш, пожартував. Хіба ти не розумієш, що я сказав це жартома?

– А-а, жартома! Ось тепер ти заговорив правильно. Ну, якщо ти сказав жартома... Справді, усе це – жарти.

І він упав ниць на постіль.

– Ану, роздягайтесь, та мерщій! – сказав хазяїн, долучаючи до поради й допомогу. Коли Ренцо стяг із себе куртку (а це тільки й було потрібно), хазяїн швидко схопив її й заходився нишпорити по кишенях, чи немає там грошей. Знайшовши їх і розміркувавши, що його гостеві завтра доведеться, чого доброго, зводити рахунки не з ним, а зовсім з іншими людьми, і що ця готівка, напевно, потрапить у такі руки, звідки хазяїнові шинку навряд чи вдасться забрати її, він вирішив залагодити бодай цю справу.

– Адже ви хороший хлопець, благородна людина, чи не так? – сказав він.

– Хороший хлопець і благородна людина,– відповів Ренцо. Його пальці марно змагалися з ґудзиками одежі, якої він ніяк не міг зняти.

– То ось що,– сказав хазяїн,– ви б оце зараз, не зволікаючи, й сплатили за своїм невеличким рахуночком, а то мені завтра доведеться вийти з дому в справах...

– Правильно,– сказав Ренцо,– хоч я й хитренький, проте людина благородна... Тільки ж гроші... де їх тепер шукати?

– Та ось вони,– відповів хазяїн і, вдавшися до свого великого досвіду, терпіння й спритності, домігся-таки свого – підрахував усе й примусив Ренцо заплатити.

– Допоможи мені лишень, бо я ніяк не можу роздягтися,– сказав Ренцо,– я, бач, також розумію, що мені страшенно хочеться спати.

Хазяїн допоміг юнакові і, крім того, вкрив його ковдрою, грубувато побажавши на добраніч; але той уже щосили хропів. Спонуканий своєрідною цікавістю, котра часом змушує нас розглядати неприємну нам річ так само уважно, як і річ улюблену, і котра, очевидно, є не що інше, як бажання дізнатися, що ж це так нас хвилює, хазяїн на хвильку затримався й став розглядати надокучливого гостя, піднявши свічку й випроставши руку так, щоб світло падало просто на обличчя Ренцо,– таким чином, він прибрав постави, в якій звичайно малюють Псіхею, що крадькома споглядає риси невідомого чоловіка [95]95
  Псіхея – героїня древньогрецької казки. Чоловіком Псіхеї був бог кохання Ерот (Амур), але це мало залишатись для неї таємницею. Наважившись, за спонуканням заздрісних сестер, порушити заборону і побачити при світлі свого чоловіка, Псіхея втратила кохання Амура.


[Закрыть]. «Осел! – по-думки звернувся хазяїн до сплячого бідолахи.– Сам лізеш у зашморг! Завтра ти мені, мабуть, розкажеш про свої враження. Невігласи! Вештаються по світу, не відаючи, що й до чого, тільки вплутуючи в халепи себе та інших».

Подумавши це й пробурчавши ще щось, хазяїн забрав свічку, вийшов з кімнати й замкнув двері на ключ. З площадки сходів він погукав дружину, сказав їй, щоб вона залишила дітей на дівчинку-служницю, а сама йшла на кухню підмінити його.

– Мені треба вийти в одній справі. Звалився той чортів селюк на мою бідну голову,– докинув він і коротко розповів дружині про прикрий випадок, сказавши наприкінці: – В такий триклятий день потрібне око та ще й яке око, а надто – розважливість. У нас там внизу ціла ватага всякого наброду, всі понапивалися й взагалі люблять непристойності – чого тільки не наговорять! Досить одному з них зопалу...

– Таж і я не дитина і знаю, що мені робити. Досі, здається, не можна сказати, щоб...

– Ну гаразд, гаразд! Та дивись, щоб платили. А щодо їхньої балаканини про завідувача продовольством, про губернатора, про Феррера, декуріонів, кавалерів, Іспанію, Францію й такі інші дурниці,– вдавай, що нічого не чуєш! Досить тільки заперечити, і тобі відразу буде кепсько, а станеш підтакувати,– кепсько буде потім. Сама знаєш: інколи той, хто найбільше кричить... Ну, годі! Тільки-но починається така розмова, повертай голову й голосно кажи: «Іду!» – наче тебе покликали з другого кінця кімнати; я ж постараюсь повернутися якнайшвидше.

Давши ці настанови, він зійшов разом із жінкою вниз на кухню, мимохідь оглядаючи все довкола,– чи не сталось, бува, чого нового,– зняв з кілочка капелюх та плащ, узяв у кутку ціпок, багатозначно глянув на дружину, підтверджуючи вже дані розпорядження, й вийшов. Ідучи вулицею, він знов ухопив ниточку міркувань, початих біля постелі бідолахи Ренцо, й розвивав їх:

«От упертий горець! (Бо ж хоч хай як старався Ренцо приховати своє походження, воно мимоволі виявлялося в усьому його вигляді, у вимові, у вчинках). Така днина, як сьогодні... з моєю спритністю й кмітливістю все скінчилося б гаразд; і треба ж було з'явитися тобі надвечір і відразу зіпсувати мені всю справу. Хіба мало шинків у Мілані, а тебе принесла лиха година саме до мене! Був би ти сам, я б на цей вечір, та й на всі інші, закрив би очі, а зранку навчив би тебе розуму. Так ні ж бо, синьйоре! З'явився ти на мою голову, та ще, задля надійності, в товаристві нишпорки».

На кожному кроці хазяїнові зустрічалися гультяї – то парами, то гуртами – і шепотілися між собою. Звертаючись отак подумки до Ренцо, хазяїн побачив патруль, який наближався. Відступившись, щоб дати солдатам дорогу, він подивився на них краєчком ока й думав далі: «Ось вони – батоги для дурнів! А ти, осле такий, побачивши, як гурток людей ходить і галасує, відразу вирішив, що все на світі має змінитися! І на цій чудовій підставі ти й себе згубив, і мене хотів довести до згуби, а це зовсім несправедливо. Адже я все робив, щоб урятувати тебе, а ти, тварюко, на знак подяки мало був не перевернув мені весь шинок догори дном. Тепер тобі доведеться виплутуватися з біди самотужки, про себе ж я потурбуюся сам. Неначе я просто з цікавості хотів узнати твоє ім'я! Яке мені діло,– зовуть тебе Таддео чи Бартоломео? Невже мені кортить брати в руки перо? Та тільки ж не ви одні хочете, щоб усе було по-вашому. Я теж знаю, що бувають укази нічого не варті,– ото вже новина, треба було горцеві приходити сюди, щоб повідомити її нам! Але ти не знаєш і того, що укази мають на увазі й хазяїв. Теж мені вирискався: тиняєшся по світу й розпатякуєш, а того й не знаєш, що коли хочеш діяти на свій розсуд і плювати на укази, то передусім треба говорити про них із великою осторогою. А для бідолахи хазяїна, який думав би так само, як і ти, і не питав імені у тих, хто виявляє йому честь своїми відвідинами,– чи ж знаєш ти, тварюко, чим це пахне? «...штрафом у триста скуді, будь-кому з названих шинкарів та інших, як указано вище...»Триста скуді! Їх же треба ще заробити, а тут – віддай задурно; «...дві третини з них відраховуються до королівської скарбниці, третина – обвинувачеві або викажчикові»,– нічого собі! «А в разі неспроможності – п'ять років каторги і, крім того, грошова або тілесна покара, на розсуд його ясновельможності».Красненько дякую!»

Додумавши це, хазяїн переступив поріг будинку поліції.

Тут, як і по інших установах, кипіла робота: всюди лунали накази, які вважались найдоцільнішими, щоб відвернути події завтрашнього дня й усунути всяку можливість і привід для під'юджування до нових безпорядків з боку тих, хто прагне цього, і зосередити силу в руках тих, кому належить охороняти порядок. Збільшено загін солдатів біля будинку завідувача продовольством: вулицю з обох боків забарикадовано колодами, заставлено возами. Всім пекарям наказано безперебійно пекти хліб, по довколишніх поселеннях розіслано гінців із наказом везти зерно до міста; до окремих пекарень приставлено знатних громадян, які вирушили туди з самого ранку наглядати за розподілом хліба і своєю присутністю та вмовляннями стримувати неспокійних. Але для того, щоб, як ото кажуть, з одного боку, вдарити по обручу, а з другого – по бочці, тобто надати більшої сили вмовлянням, задля страху було задумано зловити кількох бунтарів. Ця справа була покладена, головним чином, на капітана поліції. І всяк без зусиль може уявити собі, які почуття мав він до бунту та бунтарів, якщо на одному з місць його метафізичної глибокодумності красувалася пов'язка з цілющою примочкою. Всі його нишпорки вже з самого початку хвилювань були при ділі; отож Амброджо Фузелла був насправді, як сказав хазяїн шинку, перевдягненим нишпоркою, посланим в обхід, щоб заскочити на місці злочину когось, чию особу можна було б легко встановити, запам'ятати й простежити. А потім, коли западе нічна тиша, або й назавтра – схопити поміченого суб'єкта.

Почувши кілька слів із проповіді Ренцо, нишпорка відразу спинив на ньому свій вибір: юнак видався йому найбільш придатним для ролі звинуваченого, саме таким, який йому й був потрібен. До того ж, дізнавшися, що він – людина зайшла, Фузелла спробував завдати майстерного удару, приставивши юнака просто тепленьким до в'язниці, як до найнадійнішого заїзду міста, але це йому не вдалося. Проте він зміг повідомити поліції точні відомості, як-от: ім'я, прізвище, походження підозрілої особи, а також із сотню інших гаданих відомостей. Тож, коли хазяїн з'явився до поліції, щоб повідомити все про Ренцо, там уже знали куди більше за нього.

Він зайшов до знайомої кімнати й дав свідчення про те, як йому довелося помістити в себе одного прийшлого, котрий нізащо не схотів назвати себе.

– Ви виконали свій обов'язок, повідомивши поліцію,– сказав поліційний уповноважений, кладучи перо на місце,– але нам усе вже відомо.

«Оце тобі й таємниця,– подумав хазяїн,– потрібна неабияка спритність, щоб отак усе пронюхати».

– Ми також знаємо,– провадив уповноважений, – і його шановне ім'я.

«Чорт забирай, навіть ім'я! І як це вони ухитрилися?» – подумав хазяїн.

– Але ви,– знову почав той, надавши обличчю поважного виразу,– ви не зовсім з нами відверті, тож розповідайте все до останку.

– Що ж я ще маю сказати?

– А ось, бачите, нам достеменно відомо, що він приніс до вас у шинок багато краденого хліба, причім украденого з застосуванням насильства, шляхом грабунку та бунту.

– Приходить до мене хтось із хлібом в кишені – звідки мені знати, де він його взяв? До того ж я, як на смертному ложі, можу сказати, що бачив у нього тільки один буханець.

– Ну звичайно, ви завжди їх виправдовуєте, захищаєте! Коли вас послухати, то всі вони хороші люди. Чим ви доведете, що цей хліб добуто чесним шляхом?

– А чого я маю доводити? Я до цієї справи не причетний: адже я всього тільки хазяїн шинку.

– Проте ви не посмієте заперечувати того, що цей ваш завсідник мав зухвальство висловлюватися проти указів і дозволив собі мерзенні, непристойні вихватки проти герба його ясновельможності?

– Що ви, ваша милість, як же він може бути моїм завсідником, коли я бачу його вперше? Сам диявол, даруйте на слові, прислав його до мого закладу, і якби я його добре знав, то, розсудіть самі, ваша милість, навіщо мені було б тоді питати його ім'я?

– І все ж у вашому шинку, у вашій присутності мало місце підбурювання, лунали заклики до бунту, лунали нарікання, крики, шум.

– Та хіба під силу мені, ваша милість, встежити за всяким безглуздям,– його ж може крикнути будь-хто з оцих горлодерів, які галасують усі водночас! Адже мені доводиться пильнувати своїх інтересів: я чоловік бідний. Та й те сказати, ваша милість добре знає, хто не стриманий на язик, той звичайно швидкий на руку, тим паче що їх ціла ватага, і...

– Так, так... хай собі кричать, роблять що хочуть; завтра, завтра побачимо, чи вилетить у них одур з голови. Як ви гадаєте?

– А я ніяк не гадаю.

– По-вашому, голота взяла гору в Мілані?

– Саме так.

– А ось побачите!

– Я чудово розумію: король завжди буде королем, а хто поплатиться, туди йому й дорога. Та бідному батькові родини аж ніяк не хочеться розплачуватися за інших. Сила на вашому боці, от вам і карти в руки.

– У вас там ще багато людей?

– Чимало.

– А що поробляє оцей ваш завсідник? І далі горлає, підбурює народ, готує безчинства на завтрашній день?*

– Ваша милість має на увазі отого зайду? Він уклався спати.

– Отже, у вас багато людей?.. Чудово. Дивіться, щоб він не втік.

«То що ж це, мені, виходить, треба грати роль поліцейського?» – подумав хазяїн, проте не мовив ані слова.

– Ідіть собі додому, та, будьте розважливі,– докинув уповноважений.

– Я завжди був розважливий. Ваша милість самі можуть сказати, чи я коли завдавав клопотів поліції.

– І, будьте ласкаві, не думайте, що поліція тепер безсила.

– Та боронь боже! Моя хата скраю. Я – хазяїн шинку, ото й тільки.

– Стара пісня! Вам нема чого більше сказати.

– А що ж мені ще казати? Адже правда одна.

– Ну, годі! Поки що спиратимемось на ваше свідчення. Коли виникне потреба, ви нам розповісте докладніше про те, що нас зацікавить.

– А що ж мені ще розповідати? Я більше нічого не знаю. Моєї голови ледве вистачає, щоб залагоджувати свої справи.

– Добре його пильнуйте.

– Сподіваюся, вельмишановний синьйор капітан врахує, що я негайно викопав свій обов'язок. Цілую руки вашій милості.

Удосвіта, коли бідолаха Ренцо, прохропівши вже годин сім, спав іще міцним сном, два сильних штурхани та вигук зовсім поряд: «Лоренцо Трамальїно!» – пробудили його зі сну. Він отямився, потягся, через силу розплющив очі й побачив позаду ліжка чоловіка, вбраного в усе чорне, а обабіч узголів'я – двох поліцейських. Від несподіванки, спросоння та ще й з похмілля від учорашнього вина, про яке вам відомо, Ренцо якусь мить був наче очманілий; гадаючи, що це сон, і до того ж не зовсім приємний, він засовався, щоб прокинутися зовсім.

– Ну то що, вам нарешті все зрозуміло, Лоренцо Трамальїно? – спитав чоловік у чорному плащі, той самий уповноважений, якого ми вже зустрічали звечора.– Ну-бо, мерщій! Вставайте й підете з нами.

– Лоренцо Трамальїно! – повторив Ренцо Трамальїно.– Що це все значить? Що вам від мене потрібно? Хто вам сказав моє ім'я?

– Менше базікай і збирайся мерщій! – звелів один з поліцейських, беручи його за руку.

– Ого! А це що за насильство? – скрикнув Ренцо, вириваючись.– Хазяїне, агей, хазяїне!

– Заберемо його в сорочці? – спитав уповноваженого поліцейський, а тоді мовив до Ренцо: – Чули? Отак і зробимо, якщо негайно не встанете й не підете з нами.

– А навіщо? – спитав той.

– Навіщо – це ви вже дізнаєтесь у синьйора капітана поліції.

– Я? Я чесна людина, я нічого не зробив, і мені дивно...

– Тим краще для вас, тим краще. Вас миттю відпустять, і ви підете собі в своїх справах.

– То відпустіть мене зараз,– сказав Ренцо,– мені зовсім немає чого робити в поліції.

– Ну, годі! Треба кінчати! – сказав один поліцейський.

– То справді заберемо його? – мовив другий.

– Лоренцо Трамальїно! – промовив уповноважений.

– Звідки ви знаєте моє ім'я, ваша милість?

– Виконуйте свій обов'язок,– наказав уповноважений поліцейським, і ті відразу взялися за Ренцо, намагаючись стягти його з ліжка.

– Агей, ви, не чіпайте руками чесної людини. Я й сам зумію одягтися.

– Тоді одягайтеся мерщій,– сказав уповноважений.

– А я й одягаюся,– відповів Ренцо і справді почав збирати одежу, безладно розкидану по ліжку, ніби уламки корабля на березі після аварії. Почавши одягатися, він без упину говорив далі:

– Я зовсім не бажаю йти до капітана поліції, мені там нема чого робити. Коли вже мене так незаслужено ображають, то я бажаю, щоб мене відвели до самого Феррера. Його я знаю, знаю, що він благородний чоловік і дечим мені зобов'язаний.

– Звичайно, звичайно, синку, ми відведемо вас до Феррера,– відповів уповноважений.

В інший час, зачувши таку вимогу, він би розреготався від щирого серця, та зараз було не до сміху. Ще дорогою до шинку він спостеріг на вулицях якийсь рух. Проте нелегко було визначити, що це – відлуння ще не зовсім ущухлого заворушення, а чи початок нового: звідусіль виповзали люди, збирались, ходили юрбами, збивалися в гуртки. І зараз, не подаючи знаку, чи принаймні намагаючись не подати його, уповноважений насторожився, і йому здалося, що гул дедалі зростає. Отож йому хотілося відбутися чимскоріше й відвести Ренцо полюбовно, без шуму, бо якби він вступив з ним у відкриту боротьбу, то не було певності, що на вулиці вони будуть троє проти одного. Уповноважений підморгував поліцейським, щоб вони набралися терпіння й якнайменше дратували юнака, а сам намагався умовити його лагідними словами.

Тим часом Ренцо, неквапно вдягаючись і силкуючись пригадати події вчорашнього дня, майже безпомилково здогадався, що всьому причиною стали як хазяїнові намагання записати його ім'я та прізвище, так і розмови про укази. Однак звідки, чорт забирай, взнав його ім'я оцей у чорному? І що ще в біса сталося цієї ночі,– адже поліцейські так знахабніли, що, певно, хочуть заарештувати не тільки його одного, а ще й когось із тих хороших хлоп'ят, які верховодили всім напередодні й які, мабуть, не всі пішли спати, бо з вулиці долинав чимраз гучніший гул. Глянувши на обличчя уповноваженого, Ренцо помітив на ньому легеньке посмикування – ознаку нерішучості, яку той марно силкувався приховати. Тим-то, щоб, з одного боку, перевірити свої припущення й намацати грунт, а з другого – виграти час і, можливо, навіть спробувати викрутитися, Ренцо заговорив ось як:

– Я добре бачу, з чого це все почалося: з бажання дізнатися моє ім'я та прізвище. Учора звечора я – не брехатиму – був трохи напідпитку; у цих шинкарів часом знаходяться такі підступні вина, а це ж відома річ, що, як ото кажуть, вино випито, то воно й говорить. Та коли вся справа тільки в цьому, то я готовий негайно відповісти вам на всі ваші запитання. До речі, моє ім'я та прізвище ви вже знаєте. Який дідько назвав його вам?

– Так, так, синку! – відповів уповноважений незвичайно улесливо.– Я бачу, ви людина розумна і, повірте мені,– а я вже своє діло знаю,– ви набагато хитріший за інших. Це найкращий спосіб відбутися і швидко, й щасливо: при такому вашому доброму настрої вас після двох слів відпустять на свободу. Та бачите, хлопчику, в мене руки зв'язані. Я не можу відпустити вас зараз, хоч би як мені того хотілося. Отож збирайтеся мерщій і нічого не бійтеся. Тільки-но пересвідчаться, хто ви... та й я від себе скажу... Ви вже покладіться на мене... Але покваптеся, синку!

– А-а! То ви не можете, тоді я розумію,– сказав Ренцо й одягався далі, відхиляючи жестами всяку спробу поліцейських підступитися до нього й примусити вдягатися швидше.

– А ми переходитимемо Соборну площу? – спитав він потім уповноваженого.

– Кудою зволите, хоч і навпростець, аби тільки скоріше відпустити вас на волю,– відповів той, в глибині душі розлючений через неможливість використати це загадкове запитання, що могло б правити за гарний привід для всіляких розпитів. «Буває ж, декому не щастить від народження, як оце мені,– думав він.– От попався молодчик! З усього видно, що йому аби тільки потеревенити. І якби бодай випав маленький передих, то можна було б просто так, extra formam [96]96
  Без формальностей ( латин.).


[Закрыть], зовсім непомітно, шляхом дружньої розмови, без усякого примусу, спонукали його признатися в чому завгодно; це такий чоловік, якого можна приставити до в'язниці вже обробленим, причому він цього навіть і не помітить. І ось такий чоловік, наче навмисне, трапляється мені саме в таку неспокійну годину! Але ж іншого виходу й немає,– міркував він далі, дослухаючись та роззираючись,– і нічого не вдієш, бо ж день, чого доброго, буде гірший від учорашнього».

Про це свідчив незвичайний шум з вулиці. Уповноважений не втримався й розчинив вікно, щоб виглянути назовні. Він побачив стовпище городян, які на вимогу патруля розійтися вибухнули лайкою, але зрештою почали розходитися, невдоволено перемовляючись. Тривожною ознакою видалося уповноваженому й те, що солдати поводилися при цьому надзвичайно чемно. Він зачинив вікно й якусь хвилю вагався, чи доводити справу до кінця, а чи залишити Ренцо під вартою поліцейських, а самому бігти до капітана поліції й доповісти про все. «Але ж мені скажуть,– несподівано подумав він,– що я ні на що не придатний, що я боягуз, що я повинен виконувати накази. Ми на балу, отже, треба танцювати. До дідька всі оці старання! Кляте ремесло!»

Ренцо був уже на ногах; охоронці стояли обабіч нього. Уповноважений зробив їм знак, щоб вони не надто підганяли юнака, а йому сказав:

– Ну, поквапся, синку, ходімо мерщій!

Ренцо, який також усе чув і бачив, замислився. Він уже одяг на себе все, крім куртки, яку тримав у одній руці, нишпорячи другою по кишенях.

– Еге! – мовив він, досить виразно глянувши на уповноваженого.– Тут були грошики й лист, синьйоре мій!

– Ви все одержите назад,– сказав уповноважений, – після виконання незначних формальностей. Ходімо ж!

– Е, ні,– відповів Ренцо, похитуючи головою,– так справа не піде: я вимагаю повернути мені мої речі, синьйоре! За свої вчинки я відповім, але віддайте мої речі.

– Я готовий виявити вам цілковиту довіру: забирайте й покваптеся,– сказав уповноважений, дістаючи з-за пазухи й із зітханням подаючи Ренцо відібрані в нього речі. А той, розкладаючи все по кишенях, пробурмотів крізь зуби:

– Відразу й заховали! Ви мали так багато діла з грабіжниками, що самі мимоволі засвоїли їхні звички.

Поліцейським уже не стоялося на місці, але уповноважений очима стримував їхній запал, а сам думав: «Якщо ти все ж переступиш поріг поліції, то ти мені з лишком заплатиш за все – атож, заплатиш!»

Поки Ренцо надягав куртку і брав капелюха, уповноважений кивком голови звелів одному поліцейському іти вперед сходами, потім відправив заарештованого, а слідом за ним – другого свого підлеглого, а вже позаду всіх пішов сам. Коли вони опинилися на кухні і Ренцо став питати: «А куди ж це сховався клятий хазяїн?» – уповноважений знов зробив знак поліцейським. Ті вхопили юнака – один за праву, другий за ліву руку – і швидко перев'язали йому зап'ястки особливими пристроями, які глумливо називались «рукавцями». Вони складалися (нам неприємно вдаватися в подробиці, недостойні величі історії, проте це необхідно задля ясності), отож вони складалися з шворки, ледь-ледь довшої за середній обхват зап'ястка; на кінцях шворки було прив'язано невеличкі шматочки дерева – щось на взірець маленьких кілочків. Шворкою охоплювали зап'ясток арештанта, а кілочки, пропущені між середнім і безіменним пальцями конвойного, були затиснені в його кулаці; тож, злегка повертаючи кулак, він міг стягувати шворку й у такий спосіб не тільки зашкодити втечі, але й попомучити норовистого арештанта; для цього на шворці було ще й кілька вузлів.

Пробуючи вивільнитися, Ренцо закричав:

– А це що за зрада? Та ще й чесної людини!

Однак уповноважений, у якого для кожного мерзенного вчинку були хороші слова про запас, став умовляти юнака:

– Ви вже потерпіть: вони виконують свій обов'язок. Що вдієш? Усе це пусті формальності: адже ми не можемо обходитися з людьми так, як нам цього б хотілось. Якби ми не виконували того, що нам наказано, то, либонь, нам було б куди гірше, ніж вам. Тож уже трошки потерпіть!

Поки він говорив, двоє, що тримали кілочки, повернули кулаки. Як норовистий кінь, відчувши вудила, Ренцо миттю заспокоївся й вигукнув:

– Терпіння!

– Молодець, синку! – зауважив уповноважений.– Отак усе в нас піде гаразд. Що вдієш! Звичайно, все це неприємно, хіба я сам не бачу? Але ж, добре поводячись, ви відразу й звільнитесь. Я бачу, ви настроєні цілком розважливо, тож хочу допомогти вам і, задля вашого ж добра, дам вам іще одну пораду. Ви вже мені повірте, я в цих справах набив руку: ідіть прямо-прямісінько, не роззираючись на всі боки, не привертаючи до себе уваги. Тоді вас ніхто не помітить, ніхто нічого не побачить і не буде заплямована ваша честь. Не мине й години, як ви опинитесь на волі. Адже в нас стільки всяких клопотів, що вас постараються спекатися чимшвидше, та й я вкину слівце... Ви повернетесь до своїх справ, і ніхто й не знатиме, що ви побували в поліції. А ви,– провадив він далі, звертаючись із суворим виразом до поліцейських,– глядіть мені, не кривдіть цього хлопця: я його заступник. Свої обов'язки ви повинні виконувати, але пам'ятайте, що він – чесна людина, пристойний хлопець, який дуже скоро буде на полі, і він цінує свою честь. Ідіть так, щоб ніхто нічого не помітив: наче ви просто благородні люди, прогулюєтесь у товаристві.– І владним голосом, грізно насупивши брови, закінчив: – Ви мене зрозуміли? – Відтак, уже розпрямивши брови й повернувши до Ренцо обличчя, яке відразу повеселішало й ніби промовляло: «О, ми, звичайно, друзі»,– знову шепнув йому: – Розважливість насамперед! Дивіться на мене: йдіть зосереджено й спокійно; покладіться на того, хто бажає вам добра. Ходімо.

І вони рушили вперед.

Проте, слухаючи всі ці гарні слова, Ренцо не повірив жодному. Не повірив він і в те, що уповноваженому він дорожчий за його помічників і що той так піклується про його репутацію. Та ще й збирається допомогти йому. Ренцо чудово зрозумів, що цей благородний чоловік, побоюючись, коли б дорогою арештантові та не трапилося зручної нагоди вивернутися в нього з рук, наводив усі ці чудові доводи, аби тільки відвернути його від наміру знайти слушну нагоду й скористати з неї. Тож усі вмовляння та поради уповноваженого тільки утвердили Ренцо в намірі, який виник у нього раніше, а саме: діяти якраз навпаки. Проте хай ніхто не подумає, що уповноважений був недосвідчений новачок у своїй справі. Такий висновок зовсім неправильний. За запевненням нашого історика, очевидно, одного з його друзів, плутяга він був несосвітенний, але в цю хвилину страшенно хвилювався, й тому слова його звучали непереконливо. Повірте мені, що в інший час і за інших обставин він перший посміявся б з того, хто, бажаючи обкрутити когось круг пальця, вдався б до жалюгідної спроби виставити свої домагання як безсторонню, дружню пораду.

Але така вже властива всім людям особливість: коли вони схвильовані, занепокоєні й бачать, що хтось інший може вивести їх із важкого становища, вони настійливо, під усякими приводами, просять про це. Так само й хитруни, якщо вони занепокоєні й налякані, підкоряються цьому людському законові. І тому вони в таких випадках дуже жалюгідні на вигляд. Хитромудрі вигадки й тонкі хитрощі, з допомогою яких вони звикли здобувати перемогу, які стали для них ніби другою вдачею і які – коли вдатися до них своєчасно, з потрібним душевним спокоєм і ясністю думки – завдають удару влучно й приховано, а після вдалого завершення справи стають відомими й викликають загальне схвалення,– саме їх хитруни, потрапляючи в скрутне становище, застосовують сяк-так, наосліп, без усякої вишуканості й тонкощів. Зрозуміло, у кожного, хто бачить ці хитрощі та старання, вони викликають лише жаль і сміх, і той, кого ці хитруни силкуються обдурити, намагаючись нічим не виявити себе, навіть з невеликою пильністю чудово помічає всю їхню гру й обертає всі ці хитросплетіння проти них же самих. Тим-то доводиться всіляко радити професійним хитрунам, щоб вони повсякчас зберігали цілковиту присутність духу або ж завжди намагалися триматися в більшості, що, певна річ, іще надійніше.

Отож, тільки-но вони опинились на вулиці, Ренцо почав роззиратися на всі боки і, нахиляючись то праворуч, то ліворуч, уважно дослухався. А втім, особливого скупчення люду й не спостерігалося. І дарма що на багатьох стрічних легко було прочитати якийсь неспокій, все ж усяк ішов своєю дорогою, й заворушення в справжньому розумінні цього слова не було.

– Спокійно! Спокійно! – нашіптував йому за спиною уповноважений.– Пам'ятайте про свою честь, синку.

Але коли Ренцо, уважно придивившись до трьох перехожих із збудженими обличчями, почув, що вони говорять про якусь пекарню, приховане борошно та справедливість, він подав їм знак очима й покашлюванням, яке говорило про що завгодно, крім застуди. Перехожі уважніше придивилися до процесії й поспинялися, водночас із ними поспинялися й інші, а ті, що були вже пішли вперед, повернули назад, приваблені гомоном голосів. Натовп усе збільшувався.