Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 46 страниц)

– Іду! – відповіла вона, ставлячи на звичне місце на столі глечичок улюбленого вина дона Абондіо, й неквапно рушила на поклик; та не встигла вона дійти до порога кімнати, як дон Абондіо вже вступив досередини важкою ходою, з похмурим виглядом і засмученим обличчям. Досвідченим оком Перпетуя відразу спостерегла, що сталося щось справді небуденне.

– Боже милостивий! Що з вами, синьйоре хазяїне?

– Нічого, нічогісінько,– відповів дон Абондіо і, важко дихаючи, сів у своє велетенське крісло.

– Як це нічого? І це ви кажете мені? У вас такий жахливий вигляд! Щось сталося – не інакше!

– Ради всього святого! Коли я кажу «нічого», то це або нічого, або ж щось таке, чого я не можу сказати.

– Не можете сказати навіть мені? А хто ж тоді турбуватиметься про ваше здоров'я? Хто вам дасть добру пораду?

– Ой! Та помовчіть-бо! І не несіть сюди нічого, краще налийте мені склянку мого улюбленого вина.

– І ви ще станете запевняти мене, що нічого не сталося? – мовила Перпетуя, наповнивши склянку й тримаючи її в руці, неначе збиралася віддати її тільки як винагороду за таємницю, яку так нетерпляче жадала почути.

– Давайте-бо, дайте сюди! – сказав дон Абондіо, взявши склянку тремтячою рукою й швидко випорожнивши її, наче там були ліки.

– То ви, либонь, хочете примусити мене всюди ходити й розпитувати, що це воно скоїлося з моїм хазяїном? – спитала Перпетуя, стоячи перед ним руки в боки ліктями вперед і пильно дивлячись на нього, ніби силкуючись вирвати таємницю йому з очей.

– Ради всього святого! Не пускайте пліток, не зчиняйте шуму: тут можна поплатитися... головою.

– Головою?

– Так, головою...

– Адже ви чудово знаєте: щоразу, коли ви зі мною говорили про щось відверто, під секретом, то я ж ніколи...

– Атож! Скажімо, коли...

Перпетуя зрозуміла, що зачепила не ту струну. Тим-то, відразу змінивши тон, вела далі схвильованим голосом, спроможним розчулити співрозмовника.

– Любий хазяїне, адже я завжди була до вас прив'язана; і якщо я зараз хочу дізнатися, то тільки від щирого серця, і мені хочеться допомогти вам, дати добру пораду, підтримати вас...

Власне кажучи, сам дон Абондіо прагнув звільнитися від своєї болючої таємниці так само палко, як і Перпетуя вивідати її; ось чому, чимдалі слабше відбиваючи нові й чимраз напористіші атаки з її боку і попередньо примусивши її присягтися кілька разів, що вона нікому ані мур-мур, він врешті з багаторазовими перервами, ахами й охами розповів їй про свою злощасну пригоду. Коли ж дійшло до страшного ймення головного призвідця, Перпетуя повинна була дати нову, особливо урочисту клятву,– і дон Абондіо, вимовляючи фатальне ім'я, з тяжким зітханням відхилився на спинку крісла, а тоді, здіймаючи руки, як ото ніби наказуючи й воднораз благаючи, промовив:

– Тільки ж ради всього святого...

– О боже! – вигукнула Перпетуя.– Ну та й негідник же він, ну й тиран! Нема в нього страху божого!

– Та замовчіть-бо! Чи ви хочете зовсім згубити мене?

– Та що ви! Ми тут зовсім самі, ніхто не почує. Але що ж ви збираєтесь робити, бідний мій хазяїне?

– От бачите,– роздратовано відповів дон Абондіо,– бачите, які ви вмієте давати поради. Знай питаєте мене, що робити та що робити, неначе вскочили в халепу ви і мені доводиться вирятовувати вас.

– Та ні ж бо, що там я? Може б, і я дала вам якусь пораду, тільки ж чи буде з того пуття?

– То вже побачимо!

– Моя порада така: оце всі кажуть, що наш архієпископ чоловік святий і впливовий, нікого не боїться, і немає для нього більшої радості, коли йому вдається провчити котрогось із цих тиранів і захистити якого-небудь бідного курато. То я ось що скажу: напишіть йому гарного листа й доведіть до його відома, що до чого...

– Та замовкніть ви зрештою! Ось які поради даєте ви нещасному чоловікові! Якби, боронь боже, мені всадили заряд у спину, то що, по-вашому, зі мною став би возитися архієпископ?

– Ну, бачите, пострілами просто так не сиплють,– це вам не конфетті! Та й оці пси хоч і гавкають, але не завжди кусають. Ось я помітила: хто вміє показати зуби й примусити поважати себе, того шанують і поважають, а що ви ніколи не хочете висловити своєї думки, то ми докотилися до того, що, даруйте на слові, всяк...

– Замовкніть!

– Що ж, я замовкну! А все ж воно правда,– коли весь світ бачить, що хтось завжди, в будь-якому випадку відразу готовий опустити вітрила...

– То ви замовкнете чи ні? Чи ж підхожий зараз час верзти всякі нісенітниці?

– Та годі вам! Ще встигнете надуматися за цілу ніч. Тільки навіщо робити собі шкоду й псувати здоров'я? З'їли б шматочок...

– Еге ж, я подумаю,– буркнув у відповідь дон Абондіо,– звичайно, подумаю, бо ж є про що.– І, підвівшись, додав: – А їсти я нічого не хочу, нічого,– зараз не до того, я добре знаю, що викручуватися доведеться мені самотужки. І то ж треба, щоб це скоїлося саме зі мною!

– Випили б бодай іще ковточок,– мовила Перпетуя, наливаючи вина.– Адже ви знаєте, як це завжди допомагає вашому шлункові.

– Ой, не до того тепер, зовсім не до того!..– І з цими словами він узяв свічку й подався нагору до своєї кімнати, бурмочучи собі під ніс: «Гарна історія! І це з отаким благородним чоловіком, як я! Що ж це воно буде завтра?»

Уже аж на порозі він повернувся до Перпетуї, приклав пальця до вуст, повільно й урочисто вирік: – Ради всього святого! – і зник у кімнаті.

Розділ другий

Розповідають, нібито принц Конде [19]19
  Конде Луї де Бурбон (1621—1686) – французький полководець. Біля Рокруа (16 травня 1643 року) здобуто першу з тих великих перемог, які сприяли укладенню вигідного для франції Вестфальського миру, що поклав край Тридцятирічній війні (1618—1648).


[Закрыть]міцно спав уночі напередодні битви при Рокруа. Але, по-перше, він був дуже стомлений, а по-друге, він уже повіддавав усі необхідні накази й остаточно вирішив, що йому робити вранці. Навпаки, дон Абондіо знав тільки те, що на завтра передбачається бій; тим-то більшу частину ночі він провів у тривожних роздумах. Не надавати ваги залякуванням і погрозам браві й обвінчати молодих, – таке рішення він не став і обмірковувати. Розповісти Ренцо про все, що скоїлося, й укупі з ним пошукати вихід...– боже збав! «Не пробалакайтесь... бо інакше...» – сказав один із браві, і, згадавши, якою погрозою пробриніло оце «бо інакше...», дон Абондіо не тільки не посмів подумати про порушення такого наказу, але й, більше того, став каятись, що звірився на Перпетую. Втекти? Але куди? А що далі? Скільки буде клопотів? Тільки те й роби, що звітуйся! По кожному відкинутому рішенню бідолаха неспокійно крутився в постелі. У всякому разі, найкраще і найбезпечніше, як йому здавалося, було виграти час, усіляко водячи за носа Ренцо. До речі, він згадав, що залишається всього кілька днів до посту, коли вінчатися заборонено. «От якби мені вдалося притримати цього парубійка на кілька днів, то я мав би аж два місяці передиху, а за два місяці чимало води спливе». Він обмірковував різні докази, які можна було б навести, і хоча вони видались йому дещо непереконливими, він усе ж заспокоював себе думкою, що його авторитет надасть цим доказам належної ваги, а багаторічний досвід дасть йому велику перевагу перед неотесаним парубчаком. «І справді,– казав він собі подумки,– Ренцо думає про свою кохану, а я думаю про свою шкуру; я більше зацікавлений, не кажучи вже про те, що я й хитріший. Любий синку, якщо вже тобі так приспіло, то я нічим не можу зарадити, у всякому разі, страждати за тебе я не бажаю». Трохи заспокоївшись після прийняття рішення, він урешті склепив очі. Але як він спав і що йому тільки не снилося! Браві, дон Родріго, Ренцо, стежка, скелі, втеча, переслідування, крики, постріли...

Перше пробудження відразу після нещастя, коли гостро усвідомлюється тяжке становище, буває дуже гірке. Свідомість, щойно прояснившись, поволі вертається до звичних уявлень попереднього спокійного життя,– аж раптом думка про новий стан справ брутально вступає в свої права, і гіркота робиться ще більшою від цього блискавичного співставлення. Переживши цю гірку хвилину, дон Абондіо хутко перебрав подумки прийняті вночі рішення, укріпився в них, упорядкував їх, а потому встав і почав дожидати Ренцо з деяким острахом, але водночас і з нетерпінням.

Лоренцо, або, як його всі називали, Ренцо, не примусив довго чекати на себе. Щойно, на його думку, настав час, коли можна було, не порушуючи правил пристойності, з'явитися до курато, як він подався до нього з радісним поспіхом двадцятирічного юнака, який має того дня взяти шлюб із коханою дівчиною. Зоставшися з юних літ сиротою, він займався ремеслом прядильника шовку – ремеслом, так би мовити, спадковим у його родині і доволі прибутковим у попередні роки; тепер воно вже перебувало в стані занепаду, однак не в такій мірі, щоб умілий ремісник не зміг достатньо виробити для безбідного життя. Замовлень що не день надходило все менше, але безперервна еміграція робітників, яких переманювано до сусідніх італійських держав [20]20
  У XVII ст. Італія складалася з окремих дрібних держав, підкорених Іспанією або залежних від неї. Незалежність зберігали Венеція, Папська область і Савойське герцогство, в яке входив П'ємонт.


[Закрыть]усякими обіцянками, привілеями та гарними заробітками, призводила до того, що для тих, хто зостався вдома, роботи не бракувало. Та й те сказати, Ренцо мав невеличкий клаптик землі, який він віддавав на обробіток, а також обробляв сам, коли прядильня стояла без роботи,– отож у своєму колі він міг вважатися чоловіком заможним. І дарма що цей рік був іще злиденніший від попереднього і вже давався взнаки справдешній голод, наш хлопчина, котрий зробився ощадливим, відколи йому запала в око Лючія, був поки що забезпечений усім необхідним і не підтягував паска.

Він з'явився перед доном Абондіо в святковому вбранні: капелюх з різнокольоровими перами, з кишеньки штанів стирчало гарне руків'я кинджала, на обличчі – відбиток урочистості й воднораз хвацькості, властивої в ті часи навіть найсумирнішим людям. Стриманий і загадковий прийом, влаштований йому доном Абондіо, дуже не пасував до веселого й рішучого поводження хлопця.

«Видно, його голова чимось заклопотана»,– подумав Ренцо, а відтак сказав:

– Я прийшов довідатися, синьйоре курато, о котрій годині ви скажете нам з'явитися до церкви.

– А ви про який день говорите?

– Як це про який день? Хіба ви не пам'ятаєте, що вінчання призначено на сьогодні?

– На сьогодні? – перепитав дон Абондіо, ніби почув про це вперше.– Сьогодні, сьогодні... ні, ви вже потерпіть: сьогодні я не можу.

– Сьогодні не можете? Що ж сталося?

– По-перше, я почуваюсь, як ви бачите, не зовсім гаразд.

– Дуже шкода. Але те, що ви маєте зробити, забере зовсім небагато часу та й не вимагатиме великих зусиль...

– Та й потім... потім... потім...

– Що «потім», синьйоре курато?

– Потім... є певні труднощі.

– Труднощі? Що ж це можуть бути за труднощі?

– Залізли б ви в мою шкуру, то знали б, скільки в таких справах трапляється всяких труднощів, скільки нам доводиться звітуватися. А я чоловік надто м'якосердий, я тільки й думаю, як би усунути з дороги перешкоди, як би полегшити все, прислужитися комусь,– ось через це нехтую свої обов'язки, а потім на мене ж таки й сипляться докори, а то ще й гірше...

– Але ж бо, ради всього святого, не мучте мене більше, а скажіть просто і ясно, в чім тут річ!

– Чи ж вам відомо, скільки потрібно виконати формальностей, щоб виконати обряд вінчання за всіма правилами?

– Кому-кому, а мені це вже добре відомо,– відповів Ренцо, починаючи гарячкувати,– адже ви мені останнім часом вже доволі морочили голову. Але хіба досі ще не все закінчено? Хіба не зроблено все, що належало зробити?

– Все, все! Це вам так здається. А в дурнях, даруйте на слові, лишаюся я, бо порушую свої обов'язки, щоб тільки не примушувати страждати когось. Але тепер... досить! Я знаю, що кажу. Ми, бідні курато, опиняємось під молотом на ковадлі. Вам нетерпеливиться,– ну що ж! Я вам співчуваю, бідний молодий чоловіче, – тільки ж наше начальство... та, зрештою, годі про це, адже всього сказати не можна. А перепадає за все знов-таки нам.

– Та роз'ясніть-бо мені до ладу, яку ще там треба виконати формальність, як ви ото кажете, і я її виконаю негайно.

– Ви знаєте, скільки існує безумовних перешкод перед вінчанням?

– А звідки ж мені їх знати, оті ваші перешкоди?

– «Error, conditio, votum, cognatio, crimen, cultus disparitas, vis, ordo, ligamen, honestas, si sis affinis... [21]21
  Перелік перешкод до вінчання: «Помилка, стан залежності, провинність, різні віровизнання, примус» і т. д. ( латин.).


[Закрыть]» – почав був дон Абондіо, перебираючи на пальцях.

– Ви що – знущаєтеся з мене? – урвав його юнак.– Нащо вона мені здалася, оця ваша латина?

– А якщо ви нічого в цьому не тямите, то майте терпець і покладіться на тих, хто добре знає справу.

– Досить, синьйоре курато!

– Тихше, мій любий Ренцо, не гнівайтесь, прошу, я ладен зробити... все, що від мене залежить. Мені дуже хочеться бачити вас задоволеним, і я бажаю вам тільки добра. Ох, як подумати, як вам гарно жилося, чого вам бракувало? І зайшов же вам до голови цей одур – женитися.

– Що це ще за розмови, синьйоре? – урвав його Ренцо, чи то здивований, чи то розгніваний.

– Та ні, це я тільки так. Ви вже потерпіть... це я так тільки... Хотілось би бачити вас задоволеним.

– Одно слово...

– Одно слово, любий мій синку, я тут ні при чому; не я писав закон! І, перше ніж виконати обряд вінчання, ми справді змушені провести деякі розслідування і впевнитися, що перешкод не існує.

– Однак скажіть мені врешті, яка ще з'явилася перешкода?

– Потерпіть трошки, не такі це справи, щоб їх можна було вирішувати так просто. Я сподіваюсь, що й тут нічого не виявиться, але, незважаючи на це, ми все ж зобов'язані провести розшук. Текст ясно й чітко проголошує! «Anteqam matrimonium denunciet... [22]22
  Перш ніж оголосити шлюб... ( латин.)


[Закрыть]»

– Таж я сказав вам: не потрібна мені ніяка латина!

– Але ж повинен я якось пояснити вам...

– То хіба ви ще не скінчили цих розслідувань?

– Кажу ж вам: я зробив іще не все, що належить...

– Чом же ви не зробили цього вчасно? Навіщо ж було казати мені, буцімто все готово?

– Ну ось, ви мені й дорікаєте за мою надмірну добрість! Я поробив усякі полегшення, щоб чимскоріше прислужитися вам... але, бачите, тут сталося щось таке... та годі, це вже моя справа.

– Що ж мені, по-вашому, робити?

– Потерпіти кілька днів. Любий мій синку, кілька днів – не вічність! Потерпіть уже!

– І скільки ще саме?

«Начебто все ладнається»,– мовив собі по думки дон Абондіо і з незвичною для нього манірністю вирік:

– Що ж, тижнів за два я постараюсь... зроблю, що можу.

– Два тижні! Оце вже й справді новина! Зроблено все за вашим бажанням, ви самі вказали день, цей день настав, і ось ви мені кажете, щоб я чекав іще аж два тижні! Два тижні!..– запально повторив він, підвищуючи голос, і, піднявши руку, потряс кулаком у повітрі; хто знає, якого коника він викинув би по цьому вигуку, якби дон Абондіо не урвав його, квапливо й воднораз обережно схопивши за другу руку.

– Стривайте, стривайте, ради всього святого, не сердьтеся! Я постараюсь, подивлюся, чи не можна буде за тиждень...

– А що я маю сказати Лючії?

– Скажіть їй, що це мій недогляд.

– А що стануть говорити люди?

– А ви кажіть усім, що це я помилився, усе від зайвого поспіху, від щирої моєї добрості; звертайте все на мене. Чого ж вам іще? Отже – за тиждень.

– А потім не з'являться інші перешкоди?

– Ну, коли я вам кажу...

– Гаразд, я згоден зачекати ще тиждень. Але затямте собі: після цього ніякі вмовляння на мене не подіють, А поки що – моє шануваннячко.

І по цій мові він пішов, уклонившись донові Абондіо не так низько, як звичайно, й глянувши на того не стільки шанобливо, як велемовно.

Вийшовши на дорогу і – вперше за весь час – прямуючи без усякого бажання до будинку своєї нареченої, Ренцо з обуренням простежував подумки щойно скінчену розмову і чимраз більше вважав її дивною. Холодний і ніяковий прийом з боку дона Абондіо, його мова, плутана й запальна водночас, його сірі очиці, що безперестану бігали врізнобіч під час розмови, ніби боячись зустрітися зі словами, які вилітали з уст, його вдаваний подив, наче він уперше чує про вінчання, вже домовлене з ним так твердо, а найбільше – його постійні натяки на якусь важливу обставину, без ясної вказівки, в чім річ,– усе це разом узяте наводило Ренцо на думку, що тут криється якась таємниця, несхожа на те, в чому намагався переконати його дон Абондіо. На мить юнак спинився у ваганні, чи не вернутися йому, щоб приперти дона Абондіо до стіни й примусити заговорити напрямки, але, звівши очі, побачив Перпетую, яка йшла попереду й звернула в городець за кілька кроків від будинку. Ренцо гукнув до неї, коли вона відчиняла хвіртку. Прискоривши ходу, він наздогнав Перпетую, затримав біля входу і, намірившись вивідати щось певніше, вирішив поговорити з нею.

– Доброго ранку, Перпетує. А я сподівався, що ми сьогодні з вами гарно погуляємо.

– Що вдієш... На все воля божа, бідний мій Ренцо.

– Скажіть мені дещо, коли ваша ласка. Цей непутящий синьйор курато намолов мені такого, чого я так гаразд і не розібрав; тож поясніть мені до пуття, чому він чи то не може, чи то не хоче повінчати нас сьогодні?

– Ой, невже ви вважаєте, що я знаю секрети свого хазяїна?

«Я так і знав, що тут якась таємниця»,– подумав Ренцо. І, щоб витягти її на світ божий, провадив далі:

– Ось що, Перпетує, будьмо друзями: розкажіть мені, що знаєте, допоможіть бідному хлопцеві.

– Кепська річ – народитися бідним, любий мій Ренцо.

– Атож,– підтакнув він, чимдалі дужче укріплюючись у своїх підозрах, і, намагаючись підступитися ближче до справи, докинув: – Правда ваша, та чи ж воно гоже священикам погано ставитись до бідних?

– Послухайте, Ренцо, я нічого не можу сказати, бо... нічого не знаю; але можу запевнити вас в одному: мій хазяїн не хоче кривдити ні вас, ані когось іншого,– він тут ні при чому!

– А хто ж тут при чому? – спитав Ренцо з найбайдужішим виглядом, але його серце при цьому аж завмерло і він увесь насторожився.

– Кажу ж вам, що нічого не знаю... А от за свого хазяїна я заступлюсь, бо мені боляче слухати, коли його звинувачують у бажанні вчинити комусь неприємність. Бідолашний! Якщо він чимсь і грішний, то тільки надмірною добрістю. А оті негідники, тирани, люди, котрі не знають страху божого, геть знахабніли...

«Негідники! Тирани! – подумав Ренцо.– Це аж ніяк не стосується духовного начальства».

– Ось що,– мовив він, через силу приховуючи чимраз більше хвилювання,– ось що: скажіть мені скоріше, хто це.

– А-а! Розумію: вам аби лиш примусити мене говорити, а я не можу нічого сказати, бо... нічого не знаю; коли я нічого не знаю, то це однаково, якби я поклялася мовчати. Хоч беріть мене на муки – не витягнете з мене ані слова. Прощавайте, не варто гаяти марно час нам обом.

І з цими словами вона поквапилась на город, замкнувши за собою хвіртку. Вклонившись їй, Ренцо пішов назад, але обережно, щоб вона не помітила, куди він іде; та опинившись поза досягом слуху доброї жінки, він прискорив крок, миттю опинився біля дверей дона Абондіо, зайшов до будинку й попрямував до кімнати, де залишив старого. Забачивши його там, Ренцо витріщив очі й з рішучим виглядом підступив до нього.

– О! А це що має значити? – спитав дон Абондіо.

– То хто цей тиран? – спитав Ренцо голосом людини, яка вирішила будь-що добитися певної відповіді.– Хто цей тиран, який не хоче, щоб я одружився з Лючією?

– Що? Що? Що таке? – пробелькотав спантеличений старий; обличчя його нараз зблідло й зробилося в'яле, мов ганчірка, вийнята з ночов. Бурмочучи щось і далі, він підхопився з крісла й кинувся до дверей. Але Ренцо, який, видно, чекав цього й був насторожі, випередив його – він повернув ключа й поклав його до кишені.

– Ну, синьйоре курато, зараз ви таки заговорите! Всі знають геть усе про мої справи, тільки не я. Отож і я, чорт забирай, хочу знати, що й до чого. Як його звуть?

– Ренцо! Ренцо! На бога, схаменіться, що ж це ви робите? Подумайте про свою душу.

– А я саме й думаю про те, що хочу все знати негайно, цю ж хвилину! – І, мовивши це, він, можливо без жодного заміру, взявся за руків'я кинджала, що стримів у нього з кишені.

– Милосердя! – простогнав дон Абондіо здушеним голосом.

– Я хочу знати!

– Хто сказав вам?..

– Е, ні! Досить балаканини! Відповідайте і не крутіть.

– Ви що – хочете моєї смерті?

– Я хочу знати те, що маю право знати!

– Але ж коли я пробалакаюсь, то мені кінець. Невже ж мені життя не дороге?

– Ось тому й говоріть!

Оце «ось тому» було вимовлено з такою наполегливістю, а вигляд Ренцо зробився такий погрозливий, що дон Абондіо й думати не смів про подальший опір.

– То ви мені обіцяєте, ви клянетеся мені,– мовив він,– ні з ким про це не говорити?..

– Якщо ви мені негайно не назвете його імені, я обіцяю вам утнути таке...

У відповідь на цю нову погрозу дон Абондіо, з виразом обличчя й очей людини, якій зубодер стромив у рот кліщі, промимрив:

– Дон...

– Дон? – повторив Ренцо, ніби бажаючи допомогти пацієнтові виплюнути те, що лишилося; він стояв, нахилившись, наставивши вухо до губів дона Абондіо й заклавши за спину випростані руки із стиснутими кулаками.

– Дон Родріго! – вирік скоромовкою катований, блискавично виштовхнувши з себе ці кілька складів і ковтаючи при цьому приголосні, почасти від хвилювання, а почасти тому, що, спрямовуючи незначні рештки своєї уваги на встановлення деякої рівноваги між двома неподоланними страхами в своїй душі, він ніби хотів вилучити з обігу й примусити зникнути ці слова в ту саму мить, коли його присилували вимовити їх.

– От собака! – заволав Ренцо.– А як же він зробив це? Як він вам сказав, щоб ви...

– Як! Як! – майже обурено відповів дон Абондіо; після такої принесеної ним тяжкої жертви, він усвідомлював, що Ренцо тепер до певної міри його боржник.– Я б хотів, щоб це вас зачепило так само, як зачепило мене, котрий тут зовсім ні при чому; тоді й у вас одразу вилетів би з голови весь одур!

І він заходився найпохмурішими фарбами змальовувати жахливу зустріч, і, розповідаючи, чимдалі більше давав волю своєму гнівові, якому доти страх не дозволяв вилитися назовні. Разом з тим, бачачи, що Ренцо, водночас розлютований і пригнічений, стоїть перед ним з похиленою головою, дон Абондіо досить весело провадив далі:

– Оце так! Гарненьку ж ви затіяли справу! Зробили мені послугу!.. Зіграли таку штуку з благородним чоловіком, вашим духівником! Та ще й у його власному домі! В святому місці! Який-бо героїчний подвиг! На нещастя мені, на нещастя й собі самому примусили мене сказати те, що я приховував із розважності, задля вашого ж добра! І ось тепер ви все знаєте! Хотів би я бачити, що ви зі мною зробите... Ради всього святого. Тут не до жартів. Справа, не в тому, хто правий, а хто неправий,– справа в тім, хто сильніший. Допіру вранці, коли я давав вам добру пораду... як ви відразу розлютились! А я ж думав і про себе і про вас... Ну то що? Відімкніть бодай двері, віддайте мені мого ключа.

– Може, я вчинив і неслушно,– мовив до дона Абондіо Ренцо, і голос його забринів лагідніше, хоча в ньому ще кипіла лють проти щойно виявленого ворога,– може, я вчинив і неслушно, але, поклавши руку на серце, подумайте лишень, якби на моєму місці...

Сказавши це, він дістав із кишені ключа й пішов відмикати двері. Дон Абондіо подався слідом за ним, і, поки Ренцо повертав ключ у замку, старий підступив до нього, а тоді з поважним і стурбованим обличчям, піднявши до очей Ренцо три перші пальці правої руки, ніби бажаючи зі свого боку допомогти йому, промовив:

– Принаймні покляніться...

– Може, я вчинив і неслушно, то вибачте мені,– відповів Ренцо, розчиняючи двері й рушаючи геть.

– Покляніться...– повторив дон Абондіо, хапаючи його за плече тремтячою рукою.

– Може, я вчинив і неслушно,– ще раз повторив Ренцо, випручуючись, і стрімголов вискочив, розлючений, уриваючи в такий спосіб суперечку, котра, як і будь-яка літературна, філософська або й інша дискусія, могла затягтися навіки, бо кожна сторона тільки те й робила б, що торочила свої аргументи.

– Перпетує! Перпетує! – загукав дон Абондіо після марних спроб вернути втікача. Перпетуя не озивалась, і дон Абондіо перестав розуміти взагалі, що воно діється.

Навіть куди значнішим, ніж дон Абондіо, людям не раз доводилося переживати такі неприємні потрясіння, таке невизначене становище, коли найкращим виходом здається вкластися в ліжко, удавши з себе хворого. Цього виходу йому не довелось навіть і шукати, він з'явився сам по собі. Вчорашній переляк, тривожне безсоння минулої ночі, новий, щойно пережитий переляк, тривога за майбутнє,– все це подіяло на нього. Пригнічений і отупілий, опустився він у крісло і, відчувши, що все його тіло якось морозить, став, зітхаючи, розглядати свої нігті, гукаючи час від часу тремтячим і сердитим голосом: «Перпетує!» Остання врешті з'явилася з велетенською капустиною під пахвою; її обличчя виказувало байдужість, ніби нічого й не сталося. Я звільню читача від усіх скарг, співчуттів, звинувачень, виправдань, від усяких «тільки ви й ніхто інший могли вибовкати це» та «я нікому нічого не говорила»,– одно слово, від усіх звичайних у таких випадках розмов. Досить буде сказати, що дон Абондіо звелів Перпетуї взяти двері на засув, ні в якому разі нікому не відчиняти, а якщо хто постукає, то відповідати через вікно, що синьйор курато нездужає й лежить із нападом пропасниці. Потому він став повільно підніматися сходами, повторюючи через кожні три приступки: «Влип! Влип!» А тоді вклався в постіль, де ми його поки що й залишимо.

Тим часом Ренцо ошаліло крокував до свого будинку. Він іще не вирішив, що йому робити, але його вже охопило невідступне бажання вчинити щось небуденне й страшне. Тирани, кидаючи виклик, усі ті, хто так або інакше кривдить інших, винні не тільки в чиненому ними злі, а й у тому потрясінні, якому вони піддають душі кривджених ними людей. Ренцо був хлопець сумирний, далекий від кровожерності, відвертий, вільний від підступних задумів, але в ту хвилину душа його жадала крові, а уява була геть поглинута вигадуванням якоїсь пастки. Йому хотілось помчатися до будинку дона Родріго, вхопити того за горло і... Але тут він схаменувся: ця оселя була подібна до фортеці, охоронялася ззовні й кишіла всякими браві всередині; тільки випробувані друзі та служники могли вільно заходити туди, без огляду з голови до ніг; а незнайомого скромного ремісника туди не впустили б без перевірки, тим паче його, якого там напевно знають дуже добре. Потім він був надумав узяти рушницю, сховатися десь за загорожею й вичікувати, чи не з'явиться дон Родріго один. Він із жорстокою насолодою тішився уявною картиною: ось він чує ходу, його ходу; обережно підводить голову, впізнає лиходія, наставляє рушницю, цілиться, стріляє, бачить, як той падає й корчиться; він посилає ворогові прокляття й біжить дорогою до кордону, щоб опинитися в безпеці. А як же Лючія? Щойно це ім'я перетнуло зловісний світ його фантазії, як відразу туди шугнули роєм добрі думки, властиві його душевному складу. Згадав останній заповіт своїх батьків, згадав бога, мадонну й святих, подумав про не раз відчуте задоволення від свідомості, що на його сумлінні немає жодного злочину, подумав про жах, який не раз охоплював його при розповіді про якесь убивство,– і зі страхом і гризотою, але воднораз із якоюсь радістю опам'ятався від своїх кровожерних задумів, радіючи, що то була лише гра уяви. Але скільки роздумів викликала думка про Лючію! Скільки надій, скільки обіцянок, таке омріяне, майбутнє, яке видавалось уже майже теперішнім, і, врешті, цей такий довгожданий день. То як же тепер, якими словами повідомити їй цю новину? І потім, яке саме прийняти рішення? Як зробити її своєю, на зло цьому підступному всесильному лиходієві? Водночас у голові в нього промайнула не певна підозра, а якийсь туманний болісний здогад: зухвальство дона Родріго можна було пояснити не чим іншим, як його тваринною пристрастю до Лючії. А Лючія? Щоб вона сама дала до цього бодай найменший привід, найслабшу надію,– такої думки Ренцо не міг припустити ані на мить. Та й чи знала вона хоч щось про це? Чи міг він запалати цією мерзенною пристрастю, щоб вона цього не помітила? Чи посмів би він вдаватися до таких дій, не випробувавши її якось інакше? А Лючія ніколи жодного слова не сказала про це йому! Своєму нареченому!

Опанований такими думками, він пройшов повз свій будинок посеред села й попрямував до Лючіїного будинку, що стояв скраю, майже за околицею. Перед цим будинком був невеликий двір, що відокремлював його від вулиці, огороджений невисоким муром. Ренцо зайшов у двір і почув невмовкаючий гул голосів із кімнати нагорі. Він здогадався, що це приятельки та кумасі, які зібралися, щоб супроводити Лючію, і не схотів, щоб вони побачили його обличчя, засмучене почутою новиною. Дівчинка, яка була в дворі, кинулась йому назустріч, вигукуючи: «Наречений! Наречений!»

– Тихше, тихше, Беттіно! – сказав їй Ренцо.– Ходило сюди. Слухай, біжи нагору до Лючії, відклич її вбік і шепни їй на вухо... тільки гляди, щоб ніхто не почув і нічого не помітив... отож скажи їй, що мені треба поговорити з нею, що я чекаю її в нижній кімнаті... і нехай іде відразу!

Дівчинка помчала сходами, радісна й горда даним їй таємним дорученням.

У цю хвилину мати саме скінчила одягати Лючію, і подруги з усіх боків обступили виряджену наречену й крутили її туди й сюди, щоб роздивитися чимкраще. А вона поверталася, відбиваючись із властивою селянкам дещо войовничою скромністю, затуляючи ліктем схилене на груди обличчя й насупивши густі чорні брови, тим часом як уста мимоволі розтягалися в усмішці. Чорне шовковисте волосся, розділене вузькою білою смужкою проділу, було зібране на потилиці в численні дрібні кіски, згорнуті кільцями й заколоті довгими срібними шпильками, які розходились віялом, витворюючи ніби сяйво ореола,– так і досі зачісуються селянки поблизу Мілана. На шиї висіло намисто з гранатів упереміж із золотими філіграновими бусинами. Її стан облягав багатий корсаж із розмережаної квітами парчі, з приставними рукавами, прив'язаними гарними бантами. На ній була коротка спідниця з цупкого шовку з безліччю дрібних брижів, червоні панчохи й візерунчаті, так само шовкові, черевички. Опріч цього весільного вбрання, Лючію красила її скромна краса, ще дужче розквітла від багатьох переживань, відбитих на виду: радості, стримуваної слабкою ніяковістю, тихого смутку, який часом проступає на обличчі кожної нареченої і, не применшуючи краси, накладає на неї особливий відбиток. Маленька Беттіна протислася крізь коло, підійшла до Лючії і, обережно давши знак, що хоче щось повідомити, шепнула на вухо кілька слів.

– Я вийду на хвильку й відразу повернуся,– сказала Лючія жінкам і квапливо вийшла. Забачивши схвильоване обличчя Ренцо, вона спитала, охоплена якимсь страшним передчуттям:

– Що сталося?

– Лючіє,– мовив Ренцо,– на сьогодні все пішло шкереберть, і один бог відає, коли нам пощастить стати чоловіком і жінкою.

– Як? – спитала Лючія, геть розгубившись.

Ренцо коротко розповів їй, що сталося цього ранку. Вона слухала його з тривогою, а почувши ім'я дона Родріго, вся спаленіла, здригнулася й вигукнула: