Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 46 страниц)

– Добре сказано! Правильно визначено! – в один голос закричали співтрапезники, але слово «голод», ненароком зронене доктором, відразу спрямувало загальну думку на цю сумну тему, і всі заговорили про голод. Тут усі були згодні, принаймні в основному, однак шуму було, мабуть, більше, ніж коли б виникло розходження думок. Усі говорили разом.

– Голоду немає,– переконував один,– винуваті скупники.

– І булочники,– додавав другий,– вони все ховають і ховають зерно. Вішати їх!

– Саме так – вішати, без усякої пощади.

– Влаштувати б їм добрий суд! – кричав подеста.

– Який там суд! – Іще голосніше кричав граф Аттіліо.– Тут розправа коротка – взяти чоловік трьох-чотирьох, а то й п'ятьох-шістьох із тих, які, за загальною чуткою, найбагатші та найзажерливіші, і повісити.

– Потрібні приклади, приклади! Без прикладу нічого не зробиш. Віщати їх, вішати! І побачите – зерно посиплеться з усіх боків.

Кому траплялося, переходячи ярмарок, тішитися тією гармонією, яку створює оркестр вуличних музик, коли в перерві між двома п'єсами кожен настроює свій інструмент, примушуючи його звучати якнайголосніше, щоб самому краще почути його з-посеред інших,– той може скласти собі уявлення про співзвучність цих, з вашого дозволу, висловлювань. А тим часом кожен знай підливав собі знаменитого вина, і похвали йому змішувались, як того й слід було сподіватися, з судженнями доморослих законників, тож найголосніше і найчастіше чулися слова « амброзія» і « вішати їх».

Дон Родріго тим часом поглядав на єдиного чоловіка, який уперто мовчав і тримався спокійно, без найменших ознак нетерпіння чи то поспіху, очевидно, анітрохи не намагаючись нагадати про те, що він усе ж чекає; а втім, було видно, що він не хоче піти геть, не виклавши мети свого візиту. Дон Родріго охоче б спекався його, ухилившись від усякої розмови, проте випровадити капуцина, не давши йому аудієнції, суперечило його правилам. А що уникнути цієї неприємної речі не видавалося можливим, то він вирішив піти їй навстріч і чимскоріше позбутися її. Дон Родріго встав із-за столу, а з ним підвелось усе п'яне товариство, галасуючи й далі. Вибачившись перед гостями, він прибрав поважного вигляду, підійшов до ченця, що підвівся з усіма, і сказав: «Я до ваших послуг»,– а тоді повів його до іншої кімнати.

Розділ шостий

– Чим маю прислужитися? – спитав дон Родріго, спинившись посеред кімнати. Такі були його слова, але інтонація, з якого їх вимовлено, ясно промовляла: «Пам'ятай, хто перед тобою, добре все зважуй і поквапся». Не було певнішого й легшого засобу, щоб додати духу нашому фра Крістофоро, як заговорити з ним визивним тоном. Він був стояв нерішуче, підшукуючи слова, і на чотках, підвішених біля пояса, відлічував пальцями одну молитву за другою, наче надіявся знайти в одній з них те, з чого почати, але після такого звернення дона Родріго відразу відчув, що на його язику з'явилося навіть куди більше слів, ніж потрібно. Проте, подумавши, як важливо не зіпсувати своєї справи або, що ще важливіше, чужої справи, він виправив і пом'якшив ті фрази, які прийшли йому до голови, і з розсудливим смиренням промовив:

– Я хочу просити вас про милість – запропонувати вам відновити потоптану справедливість. Якісь зловмисники зловжили іменем вашої світлості, щоб застрашити скромного курато, перешкодити йому виконати свій обов'язок і цим скривдити двох безневинних людей. Єдиним своїм словом ви можете, присоромивши їх, відновити порушену справедливість і підтримати тих, над ким вчинено таке жорстоке насильство. Ви можете зробити це. А якщо можете... то, зрозуміло, ваше сумління, честь...

– Про сумління ви говоритимете мені, коли я прийду до вас сповідатися. Що ж до моєї честі, то звольте знати, що єдиний її хранитель – це я і тільки я; тому я вважаю нахабою і образником моєї честі всякого, хто заявить про своє зухвале бажання розділити зі мною цю турботу.

Зрозумівши, що синьйор намагається витлумачити його слова на гірше, перетворити бесіду на сварку й не дати йому перейти до суті справи, падре Крістофоро вирішив проковтнути все, хоч би що його співрозмовникові забаглося сказати, і тут же смиренно відповів:

– Якщо я сказав щось вам неугодне, то це вийшло ненароком. Ви вже мене виправте, полайте, якщо я не вмію говорити як належить, але все таки, будьте ласкаві, вислухайте. Ради всього святого, ради господа, перед яким нам усім призначено стати...– із цими словами він узяв невеличкий дерев'яний череп, прикріплений до чоток, і підніс його до очей свого суворого слухача,– не впирайтеся, не відмовте в справедливості, яку так легко й необхідно виявити до цих бідних людей. Подумайте, адже очі господні завжди спрямовані на них, і їхні зойки та стогони чути там, угорі. Невинність – велика сила...

– Годі, падре! – гостро урвав його дон Родріго.– Моя повага до вашого одіяння велика. І тільки одно може змусити мене забути про нього: коли я бачу це одіяння на людині, яка зосмілюється з'явитися до мене в будинок у ролі підглядача.

По цих словах ченцеве обличчя зачервоніло. З виглядом людини, яка проковтнула дуже гірку пілюлю, він провадив далі:

– Адже ж ви й самі не вірите, щоб ця назва пасувала до мене. В душі ви усвідомлюєте, що моє поводження ні нице, ані гідне презирства. Послухайте мене, синьйоре дон Родріго: хай не допустять небеса, щоб настав день, коли ви почнете розкаюватися в тому, що не вислухали мене. Не ставте собі в заслугу... та й що воно за заслуга, синьйоре дон Родріго? Що це за заслуга перед людьми! А перед лицем господа... Тут – багато що вам до снаги, але ж...

– Знаєте що,– відказав дон Родріго, уриваючи його з роздратуванням і воднораз не без деякого переляку,– коли в мене з'явиться бажання послухати проповідь, то я не гірше від інших знайду дорогу до церкви. Але у себе вдома – красненько дякую! – І тоном вимушеного жарту він з усмішкою вів далі: – Ви мене оцінюєте вище мого звання. Домашній проповідник! Таке буває тільки в королів!

– Бог, котрий вимагає у королів відповіді на те слово, яке дає їм почути у їх власних палацах, бог, котрий нині виявляє до вас милосердя, посилаючи свого служителя – хай недостойного й незначного, але все ж свого служителя,– просити за невинну...

– Зрештою, падре,– сказав дон Родріго, вдаючи, ніби збирається йти геть,– я не знаю, що ви маєте на увазі; я тільки зрозумів одно: йдеться про якусь дівчину, близьку вашому серцю. То йдіть собі виливати душу перед ким завгодно, а порядну людину від такої нудоти, мабуть, звільніть.

Дон Родріго рушив був до виходу, але падре Крістофоро став йому на дорозі, щоправда досить поштиво, і, піднісши руки догори, знову звернувся до нього:

– Так, вона близька моєму серцю, але не більше, ніж ви; тут дві душі, і обидві мені дорожчі від моєї власної крові. Доне Родріго! Єдине, що я можу зробити для вас,– це молити за вас бога, і я це зроблю від усієї душі. Не відмовте мені, не тримайте в тривозі й страсі бідну дівчину. Єдине ваше слово може залагодити все...

– Гаразд,– мовив дон Родріго,– коли ви гадаєте, що я спроможний зробити багато чого для цієї особи, коли вже вона така близька вашому серцю...

– То що? – з тривогою спитав падре Крістофоро, бо весь тон і вираз обличчя дона Родріго не дозволяли йому сповнитися надією, яку начебто могли вселити ці слова.

– А ось що: порадьте їй прийти сюди й віддатись під моє заступництво. Їй нічого не бракуватиме, і ніхто не посміє турбувати її, хай я не буду лицарем!

У відповідь на таку пропозицію досі через силу стримуване обурення ченця вихопилося назовні. Усі його міркування про розважливість і терпіння розвіялись мов дим: у ньому водночас заговорило два чоловіки – колишній і новий, а в таких випадках фра Крістофоро воістину був вартий двох.

– Ваше заступництво! – вигукнув чернець, відступаючи на два кроки. Гордовито опираючись на праву ногу й узявшись у бока правою рукою, він підніс ліву й, випроставши вказівного пальця в бік дона Родріго, пронизав свого співрозмовника розгніваним поглядом.– Ваше заступництво! Добре, що ви так заговорили, що ви зробили мені таку пропозицію. Ви переповнили чашу, і я більше не боюсь вас.

– Як... що ви сказали, падре?

– Я говорю так, як належить говорити з людиною, яку бог залишив і яка вже не може нікого настрашити. Ваше заступництво! Я добре знав, що ця невинна дівчина – під божим заступництвом, але ви, ви дали мені відчути це з такою певністю, що мені вже нема чого далі церемонитися, говорячи з вами про неї. Я маю на увазі Лючію,– як бачите, я називаю це ім'я з піднесеною головою, не потуплюючи очей.

– Що! У моєму домі?

– Я відчуваю співчуття до цього дому: над ним нависло прокляття. Ви побачите, чи відсахнеться правосуддя господнє перед якимись кам'яними мурами, чи відступить воно перед кількома найманими вбивцями. Ви гадали, що бог створив людину за своїм образом і подобою, щоб надати вам задоволення мучити її. Ви гадали, що він не зумів захистити її. Ви знехтували застереженням божим! Ви засудили себе. Фараон зробився жорстоким, як оце й ви, і бог скрушив його. Лючії ви більше не страшні, це кажу вам я, я – жебрущий чернець. А щодо вас, то вислухайте мене... Настане день...

До цієї хвилини дон Родріго пробував між люттю й подивом; ошелешений, він не знаходив слів, та коли побачив, що починаються пророцтва, до його люті ще прилучилося туманне й таємниче почуття жаху.

Швидким рухом він ухопив наставлену на нього з погрозою руку й, повищивши голос, бажаючи урвати зловісні пророцтва, закричав:

– Забирайся геть, нахабний мужлаю, неробо в сутані!

Оці такі виразні слова миттю заспокоїли падре Крістофоро. Жорстоке обходження й лайка вже до такої міри зв'язались у його уяві з необхідністю страждати й мовчати, що, вислухавши ці милі речі, він одразу втратив свій гнів та запал і твердо вирішив спокійно дослухати все, що зволить іще сказати дон Родріго. Тим-то, лагідно вивільнивши руку з пазурів благородного синьйора, він похилив голову й зостався непорушним, достоту як у сильну грозу розхитуване вітром дерево починає розпрямляти своє гілля, тільки-но вітер ущухне, і покірно приймає посланий на нього з неба град.

– Хлопе ти неотесаний! – провадив далі дон Родріго.– Ти судиш по собі! Дякуй своїй сутані, яка прикриває твої негідні плечі, бо тільки вона тебе й рятує, інакше я погладив би тебе, як і належить гладити таких, як ти, щоб навчити розмовляти. Цього разу ходи здоровий, а далі видно буде.

З цими словами він владним, сповненим презирства порухом вказав на двері супроти тих, кудою вони зайшли; падре Крістофоро похилив голову й вийшов, залишивши дона Родріго, який, нестямлячися з люті, ходив туди й сюди, міряючи поле битви.

Коли чернець зачинив за собою двері, то помітив у кімнаті, куди він щойно вступив, чоловіка, котрий тихенько віддалявся попід самісінькою стіною, ніби намагаючись, щоб його не помітили з кімнати, де відбувалася розмова; чернець упізнав старого служника, що впустив його у ворота. Той служив у цьому домі вже років сорок, найнявшися ще задовго до народження дона Родріго на службу до його батька, людини зовсім іншого складу. По смерті батька молодий господар розігнав усю стару челядь і набрав нову, проте залишив цього служника як з огляду на його похилий вік, так і тому, що той хоч і дотримувався зовсім інших правил і звичаїв, ніж дон Родріго, але надолужував цю ваду двома якостями: високою думкою про достоїнства дому та досконалим знанням етикету, причім краще від будь-кого іншого знав і його давні традиції, і найменші подробиці. В очі своєму господареві бідний старий ніколи не зосмілився б висловити натяком, а тим більше відверто, своє невдоволення тим, що йому доводилося бачити щодня; у присутності інших служників він ледве дозволяв собі процідити крізь зуби окремий несхвальний вигук чи то докір, а вони потішалися з нього і часом розважалися, намагаючись довести старого до того, щоб він сказав зайве й почав прославляти колишні звичаї цього дому. Його бурчання завжди доходило до господаревих вух разом з розповіддю про викликаний ним регіт, тим-то й для самого Родріго правило тільки за привід для сміху, не спричиняючись однак ані до найменшого гніву. Зате в дні прийому гостей старий робився важливою й значною особою.

Падре Крістофоро побіжно глянув на нього, кивнув головою й був попростував далі своєю дорогою, але старий із таємничим виглядом підступив до ченця, притулив пальця до губів і знаком запросив його зайти в якийсь темний закуток. Коли вони опинились там, він стиха мовив:

– Падре, я все чув, і мені потрібно терміново поговорити з вами.

– Говоріть швидше, чоловіче добрий.

– Тільки не тут. Крий боже, якщо побачить господар... А я знаю багато чого і постараюся завтра прийти до монастиря.

– А що – є якісь заміри?

– Так, щось тут задумують непевне, я вже це зауважив. Але тепер я буду насторожі й, сподіваюся, розкрию все. Покладіться в цьому на мене. О, мені доводиться бачити й чути тут такі речі... Жахливі речі! Атож, у гарному домі я живу! Але спасіння душі для мене найдорожче від усього.

– Хай благословить вас Господь! – І, тихо мовивши ці слова, чернець поклав руку на голову служникові, який, дарма що був багато старший, стояв перед ним, схилившись із синівською поштивістю.– Господь винагородить вас,– вів далі чернець,– тільки ж не забудьте прийти завтра.

– Постараюся,– відповів служник,– а ви йдіть скоріше звідси і... ради всього святого, не згадуйте ніде нікому мого імені! – Із цими словами він, сторожко оглядаючись довкола, віддалився через другі двері до невеличкої кімнати, яка виходила у дворик; упевнившись, що зовні нікого немає, він покликав у двір ченця, чиє обличчя красномовніше від усяких запевнень давало відповідь на останні слова служника. Старий показав пальцем на вихід, і чернець мовчки пішов геть.

Цей чоловік стояв і підслуховував біля дверей свого господаря. Чи гаразд він учинив? І чи гаразд учинив падре Крістофоро, похваливши його за таке? Згідно із загальноприйнятими і незаперечними правилами – це дуже поганий вчинок, та хіба цей випадок не можна розглядати як виняток? Адже ж бувають винятки із загальноприйнятих і незаперечних правил? Питання ці важливі, але нехай читач, якщо бажає, вирішить їх сам. Ми не збираємось судити про це: з нас досить просто подати факти.

Вийшовши на вулицю й повернувшися спиною до цього лихого дому, фра Крістофоро полегшено зітхнув і став поквапно сходити донизу; обличчя йому горіло, і, як кожен, либонь, уявляє собі, він був стривожений і вибитий з колії тим, що почув, а так само й тим, що наговорив сам. Але така несподівана пропозиція старого стала для нього найміцнішою підпорою: здавалося, саме небо подало йому видимий знак свого заступництва. «Ось промінь надії,– подумав він,– промінь надії, що його провидіння посилає мені. І до того ж саме в цьому домі! А мені геть і не снилося побачити його тут!» Отак міркуючи, він подивився на захід, побачив призахідне сонце, яке ось-ось мало торкнутися вершини гори, й зрозумів, що день наближається до вечора. Тоді він, дарма що почувався стомленим і розбитим після всіх подій цього дня, все ж прискорив крок, щоб устигнути принести хоч би яку новину своїм підопічним і дістатися до монастиря перед настанням ночі – таке було одне з найістотніших і найсуворіше дотримуваних правил капуцинського статуту.

Тим часом у будиночку Лючії повиникали й пообговорювались плани, про які необхідно повідомити читача. Коли чернець пішов, троє, що залишилися, якийсь час перебували в мовчанці. Лючія сумно готувала обід; Ренцо щохвилини збирався піти, щоб не бачити її таку засмучену, і все ж барився. Аньєзе, здавалося, була цілком зосереджена на мотовилі й поглинута роботою, та насправді ж вона обмірковувала свій план, і коли останній, на її думку, визрів, порушила мовчанку такими словами:

– Послухайте-но, дітки! Якщо у вас вистачить сміливості та обережності, якщо ви довіритесь вашій матері (від слова «вашій» Лючіїне серце забилося частіше), я беруся визволити вас із цих ускладнень, мабуть, краще й швидше, ніж падре Крістофоро, хоч він і значна особа.

Лючія завмерла й звернула на неї погляд, де було більше подиву, ніж довіри до такої привабливої обіцянки; а Ренцо уривчасто промовив:

– Сміливості?.. Обережності?.. Та кажіть вже, кажіть, що можна зробити?

– Чи ж не правда,– вела далі Аньєзе,– що якби вас досі повінчано, то була б зовсім інша справа? Адже ж тоді стало б легше владнати все інше?

– Що й казати,– мовив Ренцо,– якби ми були повінчані... живи собі де хочеш, як удома; ось за два кроки звідси, на Бергамській території, кожного працівника по шовку приймають з розкритими обіймами. Таж ви знаєте, скільки разів Бортоло, мій двоюрідний брат, переманював мене туди жити з ним... я там би розбагатів, як і він; і коли я на це не погоджувався, то це ж... що тут приховувати? Усе це тому, що моє серце залишалося тут. А якби нас повінчано, то ми перебралися б туди всі гуртом, придбали собі будиночок та й поживали собі мирно, якнайдалі від цього лиходія; і його б не брала спокуса утнути якусь підлоту. Правда, Лючіє?

– Звичайно,– сказала Лючія, – тільки ж як...

– А ось, як я сказала,– відповіла мати,– сміливість і обережність, тоді це справа неважка!

– Неважка? – в один голос вигукнули Ренцо й Лючія, яким така справа видавалась дуже складною й болісно важкою.

– Зовсім проста, коли вміло її облагодити,– провадила далі Аньєзе.– Слухайте уважно, а я постараюсь пояснити вам до пуття. Я знаю від людей, котрі в цьому добре тямлять, – та й я раз була свідком одного такого випадку,– що для вінчання, певна річ, курато потрібен, та зовсім немає потреби, щоб він виконував обряд,– аби лиш він був присутній при цьому, ото й усе.

– То як же це робиться? – спитав Ренцо.

– А ось послухайте – і все зрозумієте! Потрібні два свідки, втаємничені в справу й дуже спритні. Усі гуртом ідуть до курато,– вся заковика в тім, щоб його заскочити зненацька і він не встиг утекти. Наречений каже: «Синьйоре курато, вона – моя дружина», а наречена каже: «Синьйоре курато, він – мій чоловік». Цілком досить, щоб курато це чув, щоб були свідки,– і шлюб взято, найзаконніший і такий само непорушний, якби повінчав сам папа. Якщо слова проказано, курато може кричати, лютувати, казитися,– все даремно: ви – чоловік і жінка.

– Чи ж воно справді так? – вигукнула Лючія.

– То що, – мовила Аньєзе,– може, ви гадаєте, що за тридцять років, прожитих до вашого народження, я так нічого й не навчилася? Усе саме так, як я вам кажу. Навіщо далеко ходити, одна моя подруга, яка захотіла вийти заміж усупереч волі батьків, учинила в такій спосіб і домоглася свого. Курато, який і не підозрював такого підступу, тримався все ж насторожі, але ці хитруни зуміли все підлаштувати настільки спритно, що заскочили його в найбільш підхожий час, проказали слова й стали чоловіком і жінкою,– щоправда, бідолашка вже через три дні розкаялася в цьому.

Аньєзе казала правду як про можливість здійснення такого заходу, так і про його ризиковність, бо ж якщо, з одного боку, до цього засобу молодята вдавалися, тільки зустрівшися з якоюсь перешкодою або відмовою бути повінчаними звичайним способом, то й парафіяльні курато, зі свого боку, всіляко намагалися уникнути такого вимушеного сприяння, і коли хтось із них усе ж ловився на гачок однієї з таких пар, супроводжуваної свідками, то, як міг, силкувався викрутитися, мов Протей, що вислизав з рук тих, хто хотів силою змусити його пророкувати.

– Якби ж воно було так, Лючіє! – сказав Ренцо, дивлячись на неї з благанням і сподіванням.

– І він ще сумнівається! – вигукнула Аньєзе.– То, по-твоєму, я мелю дурниці? Я потерпаю за вас, а ви мені не вірите! Нічого собі! Ну гаразд! Тоді виплутуйтесь із цієї історії самі,– я умиваю руки.

– Ой ні! Не кидайте нас,– сказав Ренцо.– Я кажу так тільки тому, що все це здається мені надто привабливим. Я в ваших руках, і ви мені однаково що рідна мати.

Від цих слів вдаване обурення Аньєзе вляглося, і вона викинула з голови намір, який, щиро кажучи, й не був серйозний.

– Але чому ж, люба мамо,– спитала з властивою їй скромною стриманістю Лючія,– чому все це не спало на думку падре Крістофоро?

– Не спало на думку? – перепитала Аньєзе.– Ти гадаєш, що йому це не спадало на думку? Спадало, та, мабуть, він не захотів говорити про це.

– Чому ж? – в один голос спитали обоє.

– Чому? А тому, коли ви хочете знати, тому, що духовні особи вважають цю справу не зовсім хорошою.

– Як же так, що ця справа не зовсім хороша, а втім, вважається хорошою, коли вже її зроблено?

– Що я в цьому тямлю? – відповіла Аньєзе.– Адже закони писали вони, як їм було вигідно, а ми – люди маленькі, всього зрозуміти неспроможні. Та й потім – скільки таких речей... Так ось: це однаково, що дати ближньому добрячого ляпаса; адже воно теж наче й негаразд, однак, коли справу зроблено, то й сам папа нічим не зарадить.

– Ну, коли це справа нехороша,– сказала Лючія,– то не слід її й роботи.

– Що? – мовила Аньєзе.– Невже, по-твоєму, я стану вчити чогось такого, що суперечить страху божому? Якби це було всупереч волі батьків, якби ти надумала піти за якогось там волоцюгу... а коли я згодна і ти йдеш за нього, то той, хто чинить усякі перешкоди, просто розбійник, а синьйор курато...

– Все ясно, всяк може це зрозуміти! – урвав її Ренцо.

– Тільки падре Крістофоро не слід казати про це, поки діло буде зроблено,– говорила далі Аньєзе,– а коли все буде зроблено вдало, то як ти гадаєш, що тобі скаже падре Крістофоро? Ой дочко моя, негарно ви пожартували з мене. Духовній особі доводиться казати так, а в глибині душі, повір уже мені, і він буде задоволений.

Хоча Лючія й не знайшла, що зауважити на таке міркування, та, видно, вона все ж і далі трималася своєї думки. Зате Ренцо, остаточно переконаний, сказав:

– Якщо це так, то, виходить, усе гаразд.

– Не поспішай,– відказала Аньєзе.– А свідки ж де? Треба знайти двох чоловік, котрі б погодились і до того ж не проговорились! Та ще зуміти заскочити зненацька синьйора курато, який ось уже два дні ховається у себе вдома! Та втримати його на місці! Адже він, хоч і важкий на підйом, а все ж, я певна цього, тільки-но побачить вашу появу і в такому складі, відразу покаже себе спритнішим від кота і втече, мов диявол від свяченої води!

– Здається, я знайшов вихід, знайшов! – вигукнув Ренцо і так угатив кулаком по столу, аж застрибав розставлений для обіду посуд. І почав викладати свій задум, що його Аньєзе цілком схвалила.

– Усе це якісь хитрощі,– зауважила Лючія,– ця справа не зовсім чиста. Досі ми діяли в усьому чесно. Діймо ж і далі, покладаючись на бога, і він нам допоможе: так сказав падре Крістофоро. Порадьмося з ним!

– А ти послухайся тих, хто в цім тямить більше від тебе,– сказала Аньєзе із строгим виразом на обличчі.– Навіщо радитись із будь-ким взагалі? Господь говорить: «Допомагай собі сам, допоможу тобі і я». Коли справу буде зроблено, ми про все розповімо падре Крістофоро.

– Лючіє,– сказав Ренцо,– невже ви мене не підтримаєте тепер? Хіба ми не владнали все, як і личить добрим християнам? Хіба ми не мали вже стати чоловіком і жінкою? Хіба курато не призначив нам дня й години? І хто винен у тім, що ми тепер змушені вдаватися до деяких хитрощів? Ні, ви не можете відмовити мені в підтримці. Я зараз піду й повернуся з відповіддю.– І, попрощавшися з Лючією благальним поглядом, а з Аньєзе – виразом взаєморозуміння, він квапливо вийшов.

Страждання загострюють розум. І Ренцо, який на досі рівному й спокійному життєвому шляху ніколи не мав потреби надто напружувати свій розум, цього разу придумав таке, що зробило б честь професійному юристові. Здійснюючи свій намір, він подався до такого собі Тоніо, чий будиночок стояв неподалік. Господаря він застав на кухні; спершись коліном на приступку вогнища й притримуючи однією рукою край казанка, поставленого на гарячий попіл, той замішував кривою кописткою скромну сірувату поленту [47]47
  Полента – лемішка з кукурудзяного або ячного борошна.


[Закрыть]з кукурудзи. Його мати, брат і дружина сиділи за столом, а троє чи четверо дітлахів, обступивши батька і втупившися в казанок, дожидали тієї хвилі, коли врешті поленту поставлять на стіл. Але в усьому цьому не було тієї радості, яку звичайно викликає вигляд обіду в того, хто заробив його чесною працею. Кількість поленти визначалася неврожайним роком, а не числом і бажанням їдців, і кожен з них, скоса поглядаючи з відвертою жадібністю на загальну страву, уже, здавалось, обмірковував, як би його найбільше вхопити. Поки Ренцо обмінювався поклонами з усією родиною, Тоніо вивернув поленту на буковий лоток, що стояв напоготові, і вона здавалася на ньому маленьким місяцем серед густих хмар пари. І все ж жінки люб'язно звернулися до Ренцо: «Чи не бажаєте попоїсти з нами?» Селянин в Ломбардії, та й, гадаю, в багатьох інших країнах, неодмінно отак люб'язно запросить усякого, хто застане його за їдою, хоч би відвідувач був багатим пияком, який щойно встав з-за столу, а в самого хазяїна лишився останній шматок.

– Дякую вам,– відповів Ренцо,– я зайшов тільки сказати зо два слова Тоніо; якщо ти, Тоніо, бажаєш, то – щоб не турбувати твоїх жінок – ходім пообідаємо до сусіднього шинку, там і поговоримо.

Ця пропозиція була для Тоніо тим приємніша, що була несподіваною, та й жінки, а так само й діти (бо тут останні рано виявляють кмітливість), з не меншим задоволенням зустріли вилучення одного з претендентів на поленту, до того ж найстрашнішого. Ні про що не питаючи далі, запрошений пішов разом з Ренцо.

Зайшли до сільського шинку, розсілися зовсім вільно, бо злидні віднадили всіх завсідників цього осередку розмаїтих утіх; замовили те, що там знайшлося; випили глек вина, і тоді Ренцо з таємничим виглядом мовив до Тоніо:

– Якщо ти зробиш мені маленьку послугу, я ладен зробити тобі велику.

– Говори, говори все відверто, я до твоїх послуг,– відповів Тоніо, наливаючи.– Нині я готовий за тебе кинутись хоч і в вогонь.

– Ти маєш боржок синьйорові курато в двадцять п'ять лір за ділянку, яку ти орендував у нього для обробітку минулого року.

– Ой, Ренцо, Ренцо! Ти псуєш усе своє благодіяння. Для чого ти про це заговорив? А тепер хорошого настрою – як і не було.

– Якщо вже я завів з тобою мову про цей боржок, то тому, що я, коли бажаєш, надам тобі змогу сплатити його.

– Ти це серйозно?

– Цілком серйозно! Ну то як? Ти був би задоволений?

– Задоволений? Чорт мене забирай, якби я не був задоволений! Бодай задля того, щоб не бачити більше отих кривлянь та похитувань головою, якими щоразу при зустрічі частує мене синьйор курато. А потім оті його слова: «Тоніо, ви не забули?.. Тоніо, коли ми врешті зустрінемось в отій справі?» Це так мені дошкуляє, аж навіть під час проповіді, коли він отак устромить в мене очі, я боюсь: а раптом він скаже привселюдно: «То де ж мої двадцять п'ять лір?» А хай вони будуть прокляті, оті двадцять п'ять лір! І жінчине золоте намисто йому б довелося повернути мені,– а скільки б я на нього дістав поленти... та тільки...

– Що – тільки?.. Якщо ти мені зробиш маленьку послугу, двадцять п'ять лір для тебе наготовані...

– Та говори врешті!

– Але гляди ж! – мовив Ренцо, приклавши палець до губів.

– Для чого це все? Ти ж мене знаєш.

– Синьйор курато знай вигадує всякі безглузді приводи, щоб відкласти чимдалі моє весілля, а я, навпаки, хочу зробити це чимскоріше. Мені достеменно відомо, що коли до нього прийдуть самі заручені та два свідки і коли я скажу: «Ось моя дружина», а Лючія скаже: «Ось мій чоловік»,– то шлюб уважається взятим законно. Ти мене зрозумів?

– Ти хочеш, щоб я був свідком?

– Саме так.

– І заплатиш за мене двадцять п'ять лір?

– Саме так – оце я й мав на увазі.

– Негідник той, хто не дотримає обіцянки.

– Але треба знайти другого свідка.

– А я вже його знайшов. Отой дурник, мій братик Жервазо, зробить усе, що я йому скажу. Ти його почастуєш вином?

– І обідом,– відповів Ренцо.– Ми приведемо його сюди побенкетувати з нами. Тільки ж чи він зуміє?

– А я його навчу: адже ти знаєш, його мозок увесь дістався мені.

– То до завтра...

– Гаразд!

– Надвечір...

– Чудово!

– Тільки ж гляди! – сказав Ренцо, знов прикладаючи пальця до губів.

– Ото ще мені! – відповів Тоніо, підносячи руку й схиляючи до правого плеча голову з виразом на обличчі: «Ти мене ображаєш».

– А якщо жінка тебе спитає, а вона, звичайно, не мине нагоди...

– Щодо брехні, то я своїй жінці заборгував так, що вже й не знаю, чи пощастить коли-небудь розквитатися з нею. Та вже придумаю якусь небилицю, щоб зацитькати її.

– Завтра вранці,– сказав Ренцо,– ми поговоримо докладніше, щоб гарненько домовитись про все.

І по цьому вони вийшли з шинку. Тоніо попрямував додому, вигадуючи всякі дурниці, щоб розповісти своїм жінкам, а Ренцо пішов повідомити своїх про досягнуту угоду.

Тим часом Аньєзе марно намагалася переконати дочку, котра проти будь-якого її доказу висувала то одне, то друге положення своєї дилеми: або ж ця справа нехороша, і її робити не слід; або ж навпаки, то чому тоді не сказати про це падре Крістофоро?

Ренцо повернувся радісний і, розповівши про все, скінчив вигуком: «Ге?» – що мало значити: «От я, так я! Хіба можна було придумати щось краще? Ви б, мабуть, до цього й не додумалися?» – і таке інше...

Лючія тихенько похитувала головою; інші двоє від надмірного хвилювання мало зважали на неї; так обходяться звичайно з дитиною, не сподіваючись, що вона відразу збагне, що насправді відбувається, і від якої згодом проханнями та вмовляннями вдасться домогтися чого треба.

– Добре воно-то добре,– сказала Аньєзе,– тільки ви не все врахували.

– Чого ж іще бракує? – спитав Ренцо.

– А Перпетуя? Про неї ви й геть забули. Тоніо з братом вона ще впустить; а вас, та ще й удвох!.. Тож гарненько подумайте! їй, мабуть, наказано не підпускати вас і близько, як ото хлопчака до дерева із спілими грушами.

– Як же бути? – мовив дещо збентежений Ренцо.

– А ось як,– я уже все це обміркувала. Піду з вами і я. У мене є один секрет, чим привабити її і так зачарувати, що вона не помітить вас – і ви зайдете. Я покличу її і заведу мову про таке... ось побачите.

– Як вам дякувати! – вигукнув Ренцо.– Я завжди казав, що ви в усьому нам підпора.

– Але все це буде ні до чого,– вела далі Аньєзе,– якщо не вдасться умовити Лючію: вона вперто твердить, що це гріх.

Тоді й Ренцо вдався до своєї красномовності, але Лючію годі було чимось переконати.

– Я не годна відповісти на всі ваші докази,– відказала вона,– а тільки бачу одне: щоб зробити так, як ви кажете, доводиться вдаватися до хитрощів, вигадок, брехні. Ой Ренцо, не так ми з вами почали! Я хочу стати вашою дружиною (вимовляючи це слово і пояснюючи оцей свій намір, вона ніяк не могла оволодіти собою і густо зашарілася), але тільки чесним шляхом, із страхом божим, перед вівтарем. Покладімося в усьому на волю божу. Хіба не знайде вій способу допомогти нам краще, ніж це зможемо зробити ми з усіма нашими штуками та хитрощами? І навіщо приховувати все від падре Крістофоро?