Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 46 страниц)

Розділ десятий

Бувають хвилини, коли душа, надто душа людей молодшу настроєна так, що з найменшою настійливістю від неї можна домогтися всього бодай трохи схожого на добро і жертву,– отак щойно розквітла квітка м'яко ніжиться на своєму тендітному стебельці, готова віддати свій аромат найпершому вітерцеві, який війне на неї. Такі хвилини мали б викликати у всіх набожний і боязкий подив, але звичайно корислива підступність пильно підстерігає цей стан молодої душі, щоб зв'язати волю, нездатну вберегтися.

Читаючи Гертрудиного листа, князь відразу побачив, що відкривається шлях до здійснення його давніх і впертих прагнень. Він звелів сказати дочці, щоб вона прийшла до нього, і, дожидаючи її, вирішив кувати залізо, поки гаряче. Гертруда з'явилася і, не підводячи очей на батька, впала перед ним навколішки, через силу промовивши тільки: «Простіть». Він зробив їй знак підвестися і голосом, навряд підхожим, щоб підбадьорити дочку, сказав їй, що мало бажати чи просити прощення – це надто просто й цілком природно для кожного, хто вчинив поганий вчинок і боїться відплати за нього. Одно слово, він заявив, що прощення треба заслужити. Гертруда, вся тремтячи, спитала, що ж їй належить зробити. Князь (язик не повернеться назвати його тут батьком) не відповів прямо, а став розводитися з приводу Гертрудиної провини, і його слова краяли душу бідолашки, як доторк грубої руки до відкритої рани. Він висловлювався далі в тому розумінні, що коли навіть... коли раніше він і мав намір влаштувати її в світі, то вона сама поклала цьому нездоланну перешкоду; адже у такого благородного чоловіка, як він, ніколи б не стало духу запропонувати дворянинові в жінки синьйорину, яка показала себе з поганого боку.

Нещасливиця слухала, знищена остаточно. Тоді князь, поступово пом'якшуючи і тон, і вислови, заговорив про те, що всяка вина все ж виправна; а її вина належить до тих, спокутування яких передбачено цілком чітко. У цьому злощасному випадку вона повинна вбачати ніби попередження, що для неї світське життя повне всяких небезпек.

– О так! – вигукнула розворушена Гертруда, згораючи від сорому, охоплена якимсь раптовим напливом покори.

– А-а, виходить, і ви розумієте це? – негайно підхопив князь.– Ну то гаразд, не згадуймо більше минулого – його закреслено. Ви прийняли єдино правильне рішення. А що ви йдете на це доброхіть і щиросердо, то вже від мене вимагається зробити ваше майбутнє легким і приємним у всіх відношеннях, улаштувати все так, щоб нове становище відкрило перед вами всі переваги обраного вами шляху. Все це я беру на себе.

Із цими словами князь подзвонив у дзвоник на столику й сказав служникові, який зайшов:

– Княгиню й молодого князя негайно сюди.– Потім провадив далі, звертаючись до Гертруди:

– Я хочу вже тепер поділитися з вами своєю радістю і бажаю, щоб усі зараз же почали обходитися з вами, як належить. Ви почасти відчули на собі батьківську суворість, віднині й надалі ви знатимете тільки люблячого батька.

Ці слова якось аж приголомшили Гертруду. Вона силкувалася збагнути, як же оте сквапне «так» з її уст могло набути такої величезної ваги, і шукала приводу взяти своє слово назад, звузивши його розуміння. Проте князева певність видавалася такою цілковитою, його радість такою безмежною, а ласка такою теплою, аж Гертруда не наважилася мовити жодного слова, яке бодай трохи могло перешкодити тому, що вже звершилося.

Через кілька хвилин зайшла княгиня з молодим князем. Забачивши Гертруду, вони невпевнено й здивовано подивилися їй в обличчя. Але князь із радісним і лагідним виглядом, який закликав їх до того самого, сказав:

– Ось – блудна вівця; і хай це слово буде останнім відголосом сумних спогадів. Вона – втіха нашої родини. Гертруда не потребує більше порад: вона доброхіть забажала того, чого ми хотіли для її ж добра. Вона прийняла рішення, вона сама заявила мені, що прийняла...

Тут Гертруда звела на батька погляд, повний жаху й благання, ніби прохаючи його не доказувати до кінця, але він упевнено скінчив:

– ... рішення піти в монастир.

– Розумниця! Чудово! – вигукнули в один голос мати й син і кинулись обіймати Гертруду. Вона відповідала на ці звірення сльозами, які було розтлумачено, як сльози полегшення. Тут князь почав розлого пояснювати, що він збирається зробити для того, аби майбутнє його дочки було радісним і блискучим. Він говорив про пошану, якою вона тішитиметься в монастирі й в усьому околі; що вона буде там справдешньою княгинею, представницею їхнього роду; що, тільки-но дозволить її вік, її буде зведено у вищий сан, а до того часу її підлегле становище буде чисто формальним. Княгиня і молодий князь знову й знову поздоровляли дівчину й схвалювали її рішення. Гертруда пробувала наче вві сні.

– Доведеться нам тепер призначити день, коли поїхати до Монци з заявою на ім'я абатиси,– сказав князь.– Яка вона буде задоволена! Запевняю вас, весь монастир зуміє оцінити честь, яку йому виявляє Гертруда. А втім... чому б нам не поїхати туди вже сьогодні? Гертруда прогуляється з задоволенням.

– Ай справді, поїдьмо,– сказала княгиня.

– Я піду дам необхідні розпорядження,– вкинув молодий князь.

– Але...– несміливо мовила Гертруда.

– Не поспішайте, не поспішайте...– підхопив князь.– Хай вирішує сама: може, сьогодні вона не має настрою і бажає зачекати до завтра. Вирішуйте самі, коли вам краще їхати. Зволите сьогодні чи краще завтра?

– Завтра, – ослаблим голосом відповіла Гертруда, сподіваючись як-небудь залагодити справу навіть цією маленькою відстрочкою.

– Завтра, – урочисто промовив князь.– Вона призначила від'їзд на завтра! А я тим часом навідаюсь до вікарія черниць з проханням призначити день для випробування.

Сказано – зроблено, і князь справді вирядився (що було немалою милістю з його боку) до вгаданого вікарія. Домовилися про те, що священик прийде через два дні.

Всю решту дня Гертруда не мала ані хвилини спокою. Хотілося перепочити душею від наринулих переживань, зібратися, так би мовити, з думками, усвідомити те, що вона вчинила і що з цього буде, розібратися в своїх бажаннях, затримати рух цієї машини, яка, бувши заведена, працювала так швидко,– але це виявилось неможливим. Події розгорталися вервечкою, чіпляючись одна за одну. Коли князь пішов, Гертруду відразу повели до княгининого будуару, де, за вказівками останньої, її зачесала й убрала власна камеристка княгині. Ледве справу було закінчено, як уже покликали до столу. Гертруді довелося пройти повз шеренги челяді, що низько кланялась і поздоровляла її з одужанням. В їдальні вже сиділо кілька найближчих родичів, яких спішно запросили, бажаючи виявити їм честь і водночас відсвяткувати в їхньому товаристві дві щасливі події: одужання дочки і остаточний вибір нею свого покликання.

Нареченій (так називали дівчат, які готували себе в черниці; і Гертруду при її появі тепер усі величали цим іменем), нареченій знай доводилося відповідати на поздоровлення, які сипались на неї з усіх боків. Вона добре усвідомлювала, що кожна її відповідь була ніби згодою й підтвердженням,– та чи ж можна було відповідати інакше? Тільки-но встигли повиходити з-за столу, як наспів час їхати на прогулянку. Гертруда сіла в екіпаж разом з матір'ю й двома дядьками, що були на обіді. Зробивши звичайну прогулянку, виїхали на Страда-Марія, яка в той час пролягала там, де тепер громадський сад, і була місцем, куди синьйори заїжджалися в екіпажах відпочити після цілоденної праці. Дядьки, як і личило в такий день, розмовляли з Гертрудою, і один з них, котрий, видно, краще за іншого знав усіх осіб, екіпажі, лівреї, весь час розповідав що-небудь про синьйора такого-от або синьйору таку-от. Але раптом він повернувся до Гертруди й сказав:

– Ну, хитрухо! Відразу спекуєтесь усіх цих дурниць, хитруха ви така! Кидаєте нас, бідних мирян, в житейській марноті, а самі починаєте праведне життя й в'їжджаєте, так би мовити, до раю в екіпажі.

Додому повернулися в сутінках. Служники, поквапившись до під'їзду зі смолоскипами, повідомили, що їх дожидає багато гостей. Звістка поширилась швидко, і родичі та друзі з'явилися виконати свій обов'язок. Позаходили до вітальні. Наречена відразу стала божком, іграшкою, жертвою. Кожен намагався заволодіти її увагою: хто брав у неї обіцянку, що вона почастує його цукерками, хто обіцяв навідувати її, хто говорив про таку-от мадре, свою родичку, хто – про іншу мадре, свою знайому, хто вихваляв повітря Монци, хто з піднесенням розводився про ту велику роль, яку Гертруда має там відігравати. Ті, кому ще не вдалося пробитися до дівчини, оточеної з усіх боків, ловили зручну хвилину, щоб наблизитися до неї, й відчували себе ніяково доти, доки не виконали свого обов'язку. Потроху товариство почало розходитись; усі пішли вдоволені, і Гертруда залишилася сама з батьками й братом.

– Нарешті,– сказав князь,– я мав утіху бачити, що всі обходилися з моєю дочкою як з рівною собі. Однак треба відзначити, що й вона трималася чудово й показала, що їй не коштуватиме великої праці в монастирі грати головну роль і підтримати престиж родини.

Вечеряли похапцем, щоб скоріше розійтися і назавтра бути готовими уже з самого рання.

Розстроєна, сердита і водночас дещо запишавшись усіма висловленими їй поздоровленнями, Гертруда тут же пригадала все, що перетерпіла від своєї тюремниці, й, бачачи, що батько готовий догоджати їй в усьому, крім одного, захотіла скористатися зі своєю хвилинної переваги, щоб удовольнити бодай одну з тих пристрастей, які мучили її. Вона сказала про свою велику огиду до тюремниці й стала докладно скаржитися на її поводження.

– Як! – вигукнув князь.– Вона була з вами не досить поштива? Завтра, завтра ж я добряче вичитаю їй. Покладіться на мене: я їй покажу, хто така вона і хто – ви. І в будь-якому разі, дочка, якою я задоволений, не повинна бачити біля себе неприємне їй обличчя.

З цими словами він звелів покликати іншу жінку й наказав їй прислуговувати синьйорині. А тим часом Гертруда, упоюючись одержаним задоволенням, з подивом відчувала, як мало в ньому радості порівняно з тією жадобою помсти, з якою вона до нього прагнула. Всупереч бажанню, її душею заволоділа свідомість того, як швидко вона за цей день наблизилась до монастиря,– думка про те, що тепер для відступу потрібно було б набагато більше сили й рішучості, яких вона в собі вже й не знаходила.

Жінка, що супроводжувала Гертруду до її кімнати, давно вже жила в будинку. Вона була нянькою молодого князя, якого прийняла просто з пелюшок і виходжувала до юних літ. Всіляко догоджаючи йому, вона бачила в ньому свою надію, свою славу. Рішення, прийняте того дня, було нібито її особистим успіхом. І Гертруді, у вигляді останньої розваги, довелося переслухати силу поздоровлень, похвал і порад старенької, вислухати нескінченні розповіді про всяких тіток та двоюрідних бабусь, які були дуже задоволені, постригшися в черниці, бо ж, походячи з такої знатної родини, вони завжди тішилися величезною пошаною, завжди вміла показувати пазурі і в монастирській приймальні іноді досягали того, чого не могли домогтися найповажніші дами в своїх вітальнях. Вона говорила їй про різноманітні візити, які чекають її в майбутньому. Ось одного чудового дня вона побачить у себе молодого князя з дружиною, яка, зрозуміло, буде дуже знатною синьйорою, і тоді сколихнеться не тільки весь монастир, але й весь окіл. Старенька торохтіла, роздягаючи Гертруду; коли Гертруда вже лежала в постелі, вона все ще балакала, не вмовкаючи, балакала й тоді, коли Гертруда вже засинала. Молодість і втома виявилися сильнішими за всякі думи. Сон був тривожний, важкий, повен болісних сновидінь, і все ж його урвав тільки скрипучий голос старенької, яка прийшла будити Гертруду; настав час готуватися до від'їзду в Монцу.

– Вставайте, вставайте, синьйоро наречена! Надворі вже день, а поки вдягнемось та зачешемось, мине не менше години. Синьйора княгиня вже одягаються, їх розбудили на чотири години раніше, ніж звичайно. Молодий синьйор князь уже сходили до стайні й повернулися, вони готові їхати хоч зараз. І моторний же він у нас, розбійник, достоту заєць,– такий уже він з дитинства, я вже це можу вам сказати, адже я його вигляділа. А вже коли він готовий, то не можна примушувати дожидатися, бо ж хоч він і з найкращого тіста в світі, але частенько виходить із себе й гримає. Біднесенький! Шкода мені його: така вже в нього натура. До того ж цього разу він, либонь, і має слушність, адже старається для вас. Боронь боже, щоб хтось зачепив його в таку хвилину! Про всіх йому байдуже, крім хіба самого синьйора князя. Але ж коли-небудь князем стане й він сам,– дай бог, щоб це сталося якнайпізніше. Вставайте-бо скоріше, синьйорино! Що ви на мене так дивитесь? Вам би час уже давно бути на ногах!

Разом з образом розгніваного молодого князя враз знялися,– як зграя горобців при появі шуліки,– і всі інші думки, які купчилися в Гертрудиній свідомості. Вона послухалась, швиденько вдяглася, дала зачесати себе і з'явилася в залі, де вже були батьки і брат. Дівчину посадовили в крісло й подали їй чашку шоколаду, а це в ті часи означало те саме, що колись у римлян одягання в чоловічу тогу [58]58
  Тобто визнання повноліття. В Стародавньому Римі юнак, досягти повноліття, діставав право носити «чоловічу тогу».


[Закрыть].

Коли доповіли, що коней подано, князь відвів дочку вбік і сказав їй:

– Сміливіше, Гертрудо, вчора ви були на висоті, а сьогодні вам доведеться перевершити саму себе. Своєю появою ви повинні вчинити найприємніше враження в монастирі і в цілому околі, де вам визначено посідати перше місце. Вас чекають...– Чи ж варто говорити про те, що ще напередодні князь послав абатисі попередження.– Вас чекають, і погляди всіх будуть звернені на вас. Гідність і невимушеність! Абатиса спитає вас, чого ви зволите. Це формальність. Ви можете відповісти, що просите дозволити вам убратися в чернече одіння в цьому монастирі, де вас виховано з такою любов'ю, де до вас виявлено стільки уваги,– адже ж це найщиріша правда. Постарайтеся мовити ці кілька слів невимушено – так, щоб не можна було подумати, що вам їх підказано й що ви не вмієте говорити сама за себе. Добрі черниці не знають нічого про вашу провину (ця таємниця має бути похована в нашій родині), тим-то не робіть зажуреного, засмученого обличчя, яке може вселити підозру. Покажіть своє походження: будьте чемні, скромні, але твердо пам'ятайте, що серед присутніх, крім нашої родини, не буде нікого, рівного вам.

Не дожидаючи відповіді, князь почав сходити донизу; Гертруда, княгиня і молодий князь рушили за ним. Усі зійшли сходами й усілися в екіпажі. Дорогою вони говорили про світову марноту, про турботи, про блаженство монастирського життя, а надто для молодих дівчат здатного походження. Наприкінці князь нагадав дочці про свої настанови і ще кілька разів повторив їй, як треба відповідати абатисі.

Коли в'їжджали до Монци, у Гертруди стислося серце, але на мить увагу дівчини відвернули якісь синьйори, що зупинили екіпаж і висловили свої поздоровлення. Знову рушили в дорогу і майже ступою поїхали до монастиря під цікавими поглядами городян, які збігалися звідусіль на вулицю. Коли екіпаж зупинився біля монастирських стін перед ворітьми, Гертрудине серце стислося ще дужче. Почали висідати, натовп збився обабіч екіпажу, й служники всіляко силкувалися відтіснити народ. Погляди, звернені на бідолашку, змушували її весь час стежити за собою, та найбільше впливала на неї батькова присутність. Попри весь свій страх перед ним, вона щохвилини шукала його зором, їхні очі зустрічалися, і батьків погляд керував рухами та обличчям дівчини ніби за допомогою невидимих ниточок.

Перетнувши перший дворик, усі зайшли до другого і побачили широко розчинені двері внутрішньої будівлі, переповненої черницями. Попереду в шерензі стояла абатиса, оточена найбільш шанованими черницями, за ними безладним гуртом – решта черниць, дехто навшпиньках, інші хто як, а вже зовсім позаду, постававши на табуретки,– монастирські послушниці. То тут, то там часом поблискували чиїсь оченята, і серед чернечих одінь видніли чиїсь личка; то були найспритніші й насміливіші вихованки, які повхитрялися пробратися в натовп черниць і, непомітно пробираючись наперед, вишукували кожна ніби віконце, щоб і собі побачити щось. В натовпі лунали вигуки на знак вітання та радості, метушливо піднімалося безліч рук.

Підійшли до брами. Гертруда опинилася лицем до лиця з абатисою. Після перших привітань абатиса з веселим, але урочистим виглядом спитала у Гертруди, чого вона бажає в цьому місці, де ніхто ні в чому не може відмовити їй.

– Я прийшла сюди...– почала була Гертруда, але вже налагодившись вимовити слова, які мали остаточно вирішити її долю, вона на хвилю завагалася й замовкла, дивлячись на натовп перед собою. Тієї ж миті вона побачила одну зі своїх близьких подруг, яка дивилася на неї зі співчуттям і лукавством. І ніби казала: «Та ось до чого дійшла наша гордячкам. Цей погляд пробудив у Гертрудиній душі колишні мрії, повернувши їй дещицю попередньої мужності, і вона вже почала була відшукувати для відповіді щось геть несхоже на підказане їй. Тут вона глянула на батькове обличчя, наче бажаючи випробувати свою силу, і побачила на ньому стільки похмурого неспокою й грізного нетерпіння, що відразу занепала духом і квапливо скінчила, немов рятуючись втечею від чогось страшного:

– Я прийшла сюди... з проханням допустити мене вбратися в чернече одіння в цьому монастирі, де мене виховано з такою любов'ю.

Абатиса відповіла, що їй дуже шкода, але за даних обставин статут не дозволяє відразу дати відповідь, яка має висловлювати загальну згоду сестер, крім того, попередньо потрібен іще й дозвіл вищих властей; однак, знаючи про почуття, якими тут перейняті до неї, Гертруда може певно передбачити майбутню відповідь; а поки що ніякий статут не забороняє абатисі та сестрам виявити почуття захвату й замилування, викликані в них цим проханням. Тут знявся неясний гул поздоровлень і привітань. Негайно з'явилися великі таці з цукерками, які спершу піднесено нареченій, а тоді – батькам. Поки одні черниці намагалися оточити Гертруду, другі вітали матір, а треті – молодого князя, абатиса звеліла спитати князя, чи не зволить він пройти до решітки приймальні, де вона чекатиме на нього. Її супроводили дві старші черниці. Забачивши князя, абатиса сказала:

– Князю, дотримуючись статуту, виконуючи необхідну формальність, хоча, звичайно, в даному разі... однак я все ж зобов'язана сказати вам, що кожного разу, коли дівчина просить про допущення до чернецтва... настоятелька,– в даному разі я, недостойна,– зобов'язана попередити вас про таке: якщо батьки ненароком... допустилися насильництва над волею дочки, то вони підлягають за це відлученню. Ви мені вибачте...

– Чудово, чудово, вельмишановна мадре. Я повністю схвалюю вашу сумлінність. Цілком правильно... Але можете не сумніватися...

– Ну що ви, що ви, князю... Я говорила, виходячи зі своїх обов'язків, до того ж...

– Звичайно, звичайно, мадре.

Перекинувшися цими нечисленними словами, співрозмовники розкланялися й розійшлися, ніби кожному з них було обтяжливо довго залишатися віч-на-віч з другим. Кожен пішов до своїх, один – за межі монастирської огорожі, а друга – досередини.

– Ну, вже пора,– сказав князь,– скоро Гертруда дістане змогу вдосталь натішитися товариством шановних сестер. А досі ми їх уже добряче потомили.

Мовивши це, він розкланявся; вся родина рушила за ним; іще раз обмінялися люб'язними словами. І, врешті, поїхали.

Дорогою назад Гертруді не хотілося ні про що говорити. Налякана зробленим нею кроком, присоромлена свідомістю своєї нікчемності, відчуваючи прикрість за інших і за себе, вона з сумом перебирала в пам'яті ще наявні для неї можливості сказати «ні» і боязко давала собі обіцянку виявити в інших випадках більше твердості й присутності духу. Однак страх, викликаний похмурим виглядом батька, досі не пройшов, і Гертруда крадькома позирнула на князя, аби пересвідчитися, що на його обличчі не залишилося ані найменшого сліду гніву. Вона побачила, що він цілком задоволений, і на хвилю відчула якусь полегшу.

Коли приїхали додому, довелось перевдягатися, міняти туалети. Потім обід, кілька візитів, прогулянка в екіпажі й, урешті, вечеря, наприкінці якої князь підняв нове питання: про вибір хрещеної матері. Так звалася дама, під чию опіку, на прохання батьків, віддавали юну кандидатку в черниці на весь час від подання прохання до вступу до монастиря. Цей час було присвячено огляду церков, палаців, вілл, святих місць, одно слово, всіх визначних пам'яток міста та його околиць, щоб юні дівиці, перш ніж проказати свою обітницю, гарненько подивилися на те, від чого вони відрікалися навіки.

– Треба подумати про хрещену,– сказав князь,– адже завтра для випробування з'явиться вікарій черниць, після чого буде порушено питання про капітул [59]59
  Капітул – збори членів чернечого ордену або іншої духовної корпорації.


[Закрыть], щоб сестри висловили свою згоду на її прийняття.

Ці слова було звернено до княгині, яка, зрозумівши, що її запрошують висловитися, почала:

– Либонь, найкраще...

Але князь урвав її:

– Ні, ні, княгине, хрещена передусім має припадати до душі самій нареченій, і хоча за заведеним звичаєм вибір надається батькам, однак Гертруда своєю розсудливістю й розважністю цілком заслужила, щоб для неї було зроблено виняток.– І, звертаючись до Гертруди з виглядом людини, яка повідомляє про незвичайну милість, провадив далі: – Будь-яка дама з тих, що були в нас сьогодні ввечері, володіє всіма якостями, необхідними для того, щоб бути хрещеною дівчини нашого дому, і я вважаю, що серед них не знайдеться жодної, котра не вважатиме за честь виявлену їй перевагу,– тож вибирайте самі.

Гертруда добре бачила, що такий вибір зайвий раз означатиме її згоду. Але пропозицію було висловлено з такою урочистію, що відмова, ба навіть найнесміливіша, могла б видатися образою або ж щонайменше свавільним капризом. І ось вона зважилась і на цей крок, назвавши ту даму, яка того вечора припала їй до душі, тобто ту, яка найбільше від усіх пестила й розхвалювала її, поводячися з нею з тією фамільярністю, щирістю й запобігливістю, що в найперші хвилини знайомства скидаються на давню дружбу.

– Чудовий вибір,– сказав князь, який саме цього і сподівався.

Випадково чи то навмисно, проте вийшло достоту так, як буває, коли ото штукар ляскає перед вашими очима колодою карт і пропонує запам'ятати яку-небудь карту, а потім угадує її, але при цьому показує карти в такий спосіб, що ви помічаєте тільки одну. Ця дама цілий вечір стільки вертілася коло Гертруди, так настійливо займала собою її увагу, що дівчині коштувало б великих зусиль пригадати яку-небудь іншу. Старання цієї дами були ще й не безпричинні: вона вже давно накинула оком на молодого князя, ладячи його за свого зятя, через це всі справи цього дому вважала ніби своїми, і цілком природно, що любій Гертруді вона приділяла нітрохи не менше уваги, ніж найближчі її родичі.

Назавтра Гертруда пробудилася з думкою про вікарія, котрий мав прийти. Саме коли вона розмірковувала, чи не можна скористатися з цієї вирішальної хвилини, щоб якось повернути назад, її покликали до князя.

– Ну, дочко моя, сміливіше! – сказав їй батько.– Досі ви поводили себе чудово, сьогодні треба завершити справу. Все, роблене до цієї хвилини, робилося з вашої згоди. Якби за цей час вашою душею заволодів якийсь сумнів, боягузливе каяття або ще якісь примхи молодості, вам треба було сказати про це; але тепер справа зайшла так далеко, що дитячі вихватки просто недоречні. Добрий чоловік, який має прийти сьогодні, поставить вам сотні запитань про ваше покликання, запитань на зразок: чи за своєю волею ви йдете в черниці, та чому, та як і таке інше. Коли, відповідаючи йому, ви вагатиметеся, то він водитиме вас на мотузочку бозна-скільки часу, що буде для вас справдешньою тортурою. Але може вийти й набагато гірше. Після всіх привселюдних доказів, які вже мали місце, найменше вагання, помічене в вас, поставить на карту мою честь, а то ще й наведе на думку, що я сприйняв вашу похапливість за тверде рішення, що я прискорив справу, що я... таж чи мало ще чого можна придумати! В такому випадку я опинився б перед сумною необхідністю вибирати між двома однакового тяжкими рішеннями: або ж дозволити цілому світові скласти собі негативну думку про моє поводження – чого жодною мірою не дозволяє мені почуття обов'язку перед самим собою; або ж – розкрити істинну причину вашого рішення і...

Але тут, побачивши, що Гертруда густо почервоніла, очі їй налилися сльозами і все обличчя стислося, ніби пелюстки квітки в задушливу спеку перед грозою, князь урвав свою тираду і провадив далі втішливим тоном:

– Ну гаразд, гаразд, усе залежить від вас, від вашої розважливості. Я знаю, що її у вас багато і що ви не дівчинка, щоб в останню хвилину зіпсувати добре налагоджену справу; але я повинен був завбачити всякі можливості. Та нумо не говорити більше про це: погодьмося на тому, що ви відповідатимете щиро, щоб у голові цього доброго чоловіка не змогло виникнути й тіні сумніву. Та й ви самі швидше відбудете всю цю процедуру.

Потім, підказавши кілька відповідей на найімовірніші запитання, князь почав, як завжди, розводитися про втіхи та радощі, приготовані для Гертруди в монастирі. Отак він займав її своїми розмовами, аж доки служник доповів, що прийшов вікарій. Князь нашвидку повторив найважливіші настанови і, як і належало, залишив дочку наодинці зі священиком.

Добрий чоловік з'явився з майже готовою думкою, що Гертруда має велике покликання до чернецтва,– про це сказав йому князь, прийшовши запрошувати його. Щоправда, добросердий вікарій, знаючи, що сумнів – це одна з найважливіших чеснот його служби, дотримувався правила не дуже вірити таким заявам і всіляко стерегтися упереджених думок, однак рідко буває, щоб настійливі й переконливі слова авторитетної людини так або інак не вплинули на того, хто їх слухає.

Після перших поздоровлень вікарій сказав:

– Синьйорино, я прийшов до вас у ролі спокусника – поставити під сумнів те, що ви в своєму проханні оголосили твердим рішенням: я прийшов відкрити вам усі труднощі обраної вами путі й упевнитися, чи ви їх гаразд зважили. Дозвольте запропонувати вам кілька запитань.

– Прошу, запитуйте,– відповіла Гертруда.

Тоді добрий пастир заходився розпитувати її за приписаними статутом правилами:

– Чи відчуваєте ви в своєму серці вільне, не вимушене рішення стати черницею? Чи не було зостосовано погрози або зваблення? Чи не зазнали ви чийогось впливу, приймаючи своє рішення? Скажіть це щиро людині, чий обов'язок – дізнатися про вашу справжню волю, щоб зашкодити застосуванню будь-якого насильства.

Щира відповідь на це запитання постала перед внутрішнім зором Гертруди в усій своїй страшній правдивості. Щоб дати її, треба було б усе пояснити, розповісти, хто і як погрожував їй, одно слово, всю історію... Нещасливиця з жахом відсахнулася від такої думки; вона квапливо стала підшукувати іншу відповідь і знайшла єдину, яка могла швидко й певно звільнити її від цієї муки,– відповідь, найбільш далеку від істини.

– Я йду в монастир,– відповіла вона, намагаючись приховати своє збентеження,– за власним бажанням, без примусу.

– А давно з'явилась у вас така думка? – провадив добрий вікарій.

– Вона була в моїй голові завжди,– відповіла Гертруда, якій після зробленого першого кроку стало вже легше обдурювати саму себе.

– Але яка ж істинна спонука, що змушує вас прийняти чернецтво?

Добрий пастир і не підозрював, яку болючу струну він зачепив, а Гертруда зробила над собою велике зусилля, щоб якимсь чином не виказати сум'яття, викликане в ній цими словами.

– Головна спонука,– відповіла вона,– це бажання служити богові й уникнути світових спокус.

– А чи не криється за цим якоїсь прикрості? Якоїсь... вибачте мені... примхи? Адже часом і миттєве прикре переживання може справити враження, яке здається незгладним, вічним а потім, коли його причина зникає і настрій, кращає, тоді...

– Ні, ні,– поквапилася відповісти Гертруда,– причина саме та, яку я вказала.

Більше з бажання повністю виконати свій обов'язок, аніж через переконаність у необхідності цього, вікарій і далі ставив запитання, але Гертруда твердо вирішила обдурити його до кінця. Крім відрази, яку викликала в неї думка, що про її вагання дізнається цей поважний і справді добрий пастир, котрий, здавалося, був такий далекий від того, щоб підозрювати її в чомусь такому, бідолашка подумала, що він справді міг би перешкодити їй стати черницею; але ж на цьому й скінчилась би вся його участь у її долі, все його сприяння. Бо після його відвідин вона зосталась би віч-на-віч із князем. І добрий пастир не дізнався б, що потім довелося би перетерпіти їй в цьому домі, а якби й дізнався, то попри все своє бажання не зміг би нічим зарадити, хіба що спокійно й витримано поспівчувати їй – це звичайно з поштивості роблять стосовно всякого, хто дав підставу або привід для чиненого йому зла.

Випробувальник раніше стомився питати, ніж нещасливиця – обдурювати, і, чуючи відповіді, весь час погоджені між собою, та не маючи жодної підстави сумніватися в їхній щирості, він урешті заговорив інакше: зрадів разом з випробуваною, почав навіть вибачатися, за те, що забрав у неї стільки часу на виконання свого обов'язку, і додав від себе кілька слів, які, на його думку, могли ще дужче утвердити дівчину в її намірі. На цьому вони й розпрощалися.

Перейшовши анфіладу кімнат і прямуючи до виходу, вікарій зустрів князя, який нібито випадково проходив мимо, і поділився з ним радістю з приводу чудового умонастрою його дочки. Князь, який весь цей час переживав болісний страх, по цьому повідомленні зітхнув з полегшенням; забувши про свою звичайну поважність, ледве не бігцем попрямував до Гертруди й засипав її похвалами, лестощами та обіцянками. При цьому він виявив досить-таки щирі радість і ніжність,– так уже влаштована складна тканина органа, що зветься людським серцем.

Ми не станемо супроводити Гертруду в безперервному круговороті розмаїтих видовищ і розваг. Не станемо ми й докладно описувати зміну її душевних переживань, бо тоді вийшла б історія нескінченних страждань і вагань, надто одноманітна й подібна до того, про що вже мовилось вище. Краса природи, різне оточення й усілякі розваги, які вона діставала, перебуваючи в постійному русі на відкритому повітрі, робили для неї ще осоружнішою саму думку про те місце, де вона зрештою востаннє вийде з екіпажа й уже залишиться назавжди. Ще гострішими були враження від усяких святкувань і прийомів гостей. Сам тільки вигляд наречених, яких при ній називали так у найзвичайнішому й прямому розумінні, завдавав Гертруді нестерпних страждань і викликав у неї пекучу заздрість. І подеколи при погляді на когось їй починало здаватися, що верх блаженства – це можливість називатися чиєюсь нареченою. Іноді пишнота палаців, блискуче довкілля, веселий гомін і шум святкувань п'янили її, викликаючи таке нестерпуче прагнення до радощів життя, що вона давала собі обіцянку відректися, перетерпіти все що завгодно, аби тільки не вертатися під похмуру, мертву сінь монастиря. Та всі ці наміри розвіювалися мов порох при серйознішому розгляді майбутніх-труднощів, при одному тільки погляді на князеве обличчя. І тоді від думки про необхідність назавжди розлучитися з мирськими задоволеннями їй робилося гірко й боляче. Отак хворий, якого мучить гостра спрага, з шаленою люттю дивиться на ложку води і ледве не зі злістю відштовхує її від себе, хоча навіть це єдине, що лікар дозволяє йому випити.