Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 46 страниц)

Розділ двадцять п'ятий

Назавтра в селі, де жила Лючія, в усьому околі Лекко тільки й було розмов що про неї, про Безіменного, про кардинала та ще про одного чоловіка, котрий хоч би як любив, щоб його ім'я було у всіх на вустах, однак за даних обставин волів би, щоб про нього говорили якнайменше,– ми маємо на увазі синьйора дона Родріго.

Не можна сказати, щоб і раніше не говорили про його свавільні вчинки, щоправда, ті розмови бували уривчасті й велися спідтиха. Два співрозмовники наважувались торкнутися такої дражливої теми, якщо тільки вони надто добре знали один одного. Але й тоді не обговорювали подій з тим запалом, на який були здатні, бо ж, кажучи взагалі, люди, коли їхнє невдоволення може накликати на них серйозну небезпеку, воліють не тільки менше виявляти або й цілком приховувати свої почуття, але й самі їхні переживання бувають куди слабші. Тільки хто ж міг тепер утриматись від розпитів і балачок з приводу випадку, що набув такого розголосу, випадку, де було видно перст божий і де з такого хорошого боку показали себе два відомі чоловіки. Один, у якого палка любов до справедливості поєднувалась із високим становищем; другий, в якому саме насильство, здавалося, було остаточно подолане, неначе найманий убивця склав зброю й прийшов шукати миру. Порівняно з такими постатями синьйор Родріго робився надто непомітною особою. Тепер усі зрозуміли, що таке мучити невинну істоту, яку потім можна було зганьбити, переслідуючи її з нахабною настійливістю, з брутальною жорстокістю, з мерзотною підступністю. Завдяки цій нагоді було згадано й про чимало інших «доблесних» справ названого синьйора: тут уже всі висловлювали свої справжні почуття, підбадьорені кожен тим, що всі думали однаково. Люди перешіптувались, жахались, але все це відбувалося на безпечній відстані від замку дона Родріго з огляду на всяких браві, якими оточив себе цей синьйор.

Неабияка частка цієї загальної ненависті падала також на його друзів і спільників. Добряче дісталося синьйорові подеста, завжди глухому, сліпому й німому, коли йшлося про вчинки цього насильника, – щоправда, теж позаочі, бо ж якщо цей не мав під своєю орудою браві, то мав сбірів. З доктором Крутієм, у якого на думці були тільки плітки та доноси, а також із іншими, подібними до нього дрібними підлабузниками, панькалися набагато менше: на них просто вказували пальцями й поглядали скоса, тож вони визнали за краще якийсь час зовсім не з'являтися на вулиці.

Дон Родріго, вражений наче громом цією несподіваною новиною, такою несхожою на ту звістку, якої дожидав із дня на день, з хвилини на хвилину, цілісінькі два дні просидів розгніваний, замкнувшися в своєму палаццо в товаристві браві; на третій день він поскакав до Мілана. Якби не було нічого іншого, крім людського ремства, то він, напевне, зостався б удома, щоб дати відсіч і, скориставшися з випадку, провчити кого слід, а надто – крикунів; проте остаточно його спонукало до втечі отримане з найвірогідніших джерел повідомлення, що кардинал прибуде в їхні краї. Дядечко-граф, знаючи з усієї цієї історії тільки те, що йому розповів Аттіліо, певна річ, став би домагатися, щоб дон Родріго опинився в центрі уваги і був публічно прийнятий кардиналом якнайкраще. Чи міг дон Родріго тепер розраховувати на це, ясно кожному. А дядечко не тільки домагатиметься цього, а ще й зажадає найдокладнішого звіту про все, адже-бо трапилася така виняткова нагода показати, в якій пошані весь його рід у найвищих представників влади. Тим-то, щоб спекатись такої халепи, дон Родріго встав одного чудового ранку ще до схід сонця, сів у карету, оточив себе з усіх боків браві і, взявши з собою Грізо та наказавши, щоб і решта челяді згодом вирушила слідом за ним, поскакав, ніби втікач, ніби Катіліна [122]122
  Луцій Сергій Катіліна (108—62 pp. до н. е.) – староримський політичний діяч. За умов кризи Римської республіки прагнув захопити владу й установити диктатуру, спираючись на частину римського плебсу та рабів, приваблених його демагогічними обіцянками. Після розкриття змови змушений був тікати з Рима до Етрурії.


[Закрыть], тікаючи з Рима (дозвольте нам дещо піднести дійових осіб нашої історії таким гучним порівнянням), задихаючись від люті й присягаючись незабаром повернутись, але за інших обставин, і відомстити кому належить.

Тим часом кардинал об'їздив парафії по всій території Лекко, спиняючись у кожній один день. Того ранку, коли він мав прибути до парафії, де жила Лючія, багато жителів вийшли на дорогу зустрічати його. Біля в'їзду до села, якраз поряд з будиночком наших жінок, було споруджено тріумфальну арку з вертикальних стовпів і поперечин, всю повиту соломою та мохом і оздоблену зеленими гілками рускусу та гостролисту, де в глибині горіли багряні ягоди. Фасад церкви було прикрашено килимами. З виступу кожного вікна звисали на взірець фестонів розгорнуті ковдри та простирадла, а так само дитячі пелюшки, які певною мірою могли створити враження деякого достатку. На двадцять другу годину [123]123
  Четверта година пополудні.


[Закрыть]– час, коли чекали прибуття кардинала, всі, хто ще залишився вдома, здебільше старі, жінки та діти, теж посунули йому навстріч, одні – вервечкою, інші – гурточками. На чолі виступав дон Абондіо – похмурий серед загального пожвавлення, бо його приголомшував галас, а від постійної метушні довкола, як він твердив увесь час, у нього ішла обертом голова. При цьому він потай побоювався, коли б жінки не бовкнули чого зайвого і щоб йому не довелося відповідати за відмову повінчати молоду пару.

Та ось врешті з'явився кардинал, або, вірніше, натовп, серед якого похитувалися його ноші, оточені почтом, про що можна було здогадатися тільки по тому, що над усіма головами вивишався хрест у руках капелана верхи на мулі. Люди біля дона Абондіо безладно кинулися назустріч цьому натовпу, а сам курато, марно повторивши кілька разів: «Та спокійніше, станьте в ряд, куди ж бо ви?» – сердито повернув назад і, бурмочучи далі: «Просто-таки вавілонське стовпотворіння»,– поквапився зайти до церкви, поки що порожньої, й став там дожидати прибуття процесії.

Кардинал посувався вперед, благословляючи всіх знаком хреста і дістаючи у відповідь благословення з уст стовпленого народу, через силу стримуваного почтом. А що все це були Лючіїні односельці, то вони хотіли влаштувати зовсім винятковий прийом, але це було не так просто: уже ввійшло в звичай, що всюди, хоч би де він проїжджав, усі вибивалися зі снаги, аби зустріти його якнайкраще. Ще тільки-но він став єпископом, під час першого урочистого виходу до собору люди так натискали й так тіснили дона Федеріго, аж виникла загроза його життю й деяким синьйорам поблизу довелось повиймати шпаги, щоб налякати й здати натовп назад. Народ у ті часи був такий дикий та розпущений, що навіть захоплені привітання улюбленому єпископові в церкві доводилось угамовувати майже силою зброї. Та й цього захисту, мабуть, виявилося б не досить, якби головний церемоніймейстер і його помічники, такі собі Клерічі та Пікоцці, молоді священики, сильні тілом і духом, були не підняли його на руки й не пронесли отак від входу аж до головного вівтаря. Відтоді й надалі, під час єпархіальних об'їздів, його перший вступ до церкви щоразу не жартуючи можна було вважати одним із пастирських подвигів, а іноді навіть щасливо уникнутою небезпекою.

Нарешті кардиналові вдалося пробитися до церкви. Він пройшов до вівтаря і після короткої молитви звернувся, як завжди, з невеликою проповіддю до народу, сказавши про свою любов до нього, про своє бажання спасти його, про те, як треба всім готуватися до завтрашньої відправи. Підійшовши після цього до будинку парафіяльного священика, кардинал, серед інших розмов, спитав про Ренцо. Дон Абондіо відповів, що юнак дещо гарячий, упертий і запальний; але на настійливі й чіткіші запитання мусив відповісти, що то чесний хлопчина й що він сам неспроможний збагнути, як це Ренцо міг накоїти такого в Мілані, про що всі говорили.

– Що ж до нашої дівчини,– провадив далі кардинал,– то чи не здається вам, що вона тепер може спокійно повернутися й жити у себе вдома?

– Тепер, звичайно, їй можна повернутися й жити тут, як їй хочеться,– відповів дон Абондіо.– Я кажу «тепер», але...– зітхнувши, пояснив він,– необхідно, щоб ваша милість постійно була тут або ж бодай поблизу...

– Господь завжди близько,– сказав кардинал.– А втім, я подумаю, як улаштувати її в безпеці.

І він звелів, щоб назавтра зранку по жінок було послано ноші з проводирем.

Дон Абондіо пішов, надзвичайно вдоволений тим, що кардинал, згадуючи про молодят, нічого не спитав про його відмову повінчати їх. «Тож, мабуть, він нічого не знає, – заспокоював він себе. – Аньєзе не проговорилась,– оце так чудо! Щоправда, їм іще доведеться побачитись, але я ще раз дам їй настанову, дам неодмінно».

Бідолаха й не підозрював, що Федеріго не торкався цього питання саме тому, що збирався поговорити з ним докладно про все у вільніший час і, перш ніж, так би мовити, відплатити йому по заслузі, хотів вислухати і його пояснення.

Але старання доброго кардинала створити безпеку для Лючії виявились зайвими: потому як він попрощався з нею, стався ряд подій, про які нам доведеться розповісти.

За ті кілька днів, що їх Лючії і її матері випало прожити в гостинному будиночку кравця, обидві жінки, скільки це було можливо, повернулися кожна до своїх звичайних справ. Лючія відразу попросила роботи і, як ото було в монастирі, все шила й шила, усамітнившись у невеличкій комірчині, далі від людських очей. Аньєзе то виходила з будинку, то працювала разом із дочкою. Розмови їхні були тим сумніші, чим вони ставали сердечніші; обидві вже приготувалися до розлуки. Адже овечці не можна було знов опинятися у такому близькому сусідстві з вовчим лігвом. І коли, в який спосіб настане кінець цій розлуці? Майбутнє було темне й неясне, особливо для однієї з них. І все ж Аньєзе втішала себе всякими радісними припущеннями: зрештою, Ренцо повинен незабаром дати звістку про себе, якщо тільки з ним не скоїлась якась біда. А якщо він знайшов собі роботу, прилаштувався і дотримає своєї обіцянки (а хіба можна в цьому сумніватися?), то чому б і не перебратися жити до нього? Вона не раз ділилася своїми надіями з дочкою, а тій важко сказати, що було тяжче – слухати матір чи відповідати їй. Вона свято берегла свою велику таємницю, і їй було дуже прикро, що доводилося вдаватися до різних хитрощів у розмові зі своєю доброю матір'ю. Проте якийсь сором, усілякі побоювання, про які ми говорили вище, нездоланно стримували її, і вона з дня на день відкладала свою неминучу розмову з матір'ю і далі вперто мовчала. Її думки про майбутнє геть розходилися з материними намірами, вірніше, у неї не було жодних думок: вона цілком поклалася на провидіння. Через це й намагалась не вести розмов про майбутнє, переводячи мову на інше, або ж говорила загальними словами про те, що в неї на цім світі не лишилося більше жодних надій і бажань, крім одного, жити разом з матір'ю. При цьому її слова часто уривались сльозами.

– Знаєш, чому все здається тобі таким? – казала Аньєзе.– Ти надто багато вистраждала і вже не ждеш нічого доброго. Але покладися на волю божу, і коли... Коли з'явиться бодай проблиск, бодай найменший промінчик надії, тоді подивимось, як ти заговориш.

Лючія обіймала матір і плакала.

До того ж між жінками та господарями відразу зав'язалася міцна дружба, бо ж де їй виникнути, як не між тими, хто роздає добро й хто його приймає, а надто якщо ті й ті гарні люди? Аньєзе багато говорила з господинею. А кравець і собі намагався розважити їх різноманітними історіями та повчальними міркуваннями: особливо за обідом у нього завжди знаходилось якесь цікаве оповідання або про якогось королевича, або ж про отців-пустельників.

Неподалік від цього села проживало в своєму маєтку одне знатне подружжя – дон Ферранте і донна Прасседе; їхнє прізвище, як звичайно, застрягло на кінчику пера нашого аноніма. Донна Прасседе була літня синьйора, що мала велику схильність до доброчинності – справи, безперечно, достойної, з числа тих, якими може займатися людина, але які, на жаль, можуть завдавати й шкоди. Щоб чинити добро, треба знати, в чому воно полягав; тим часом, і це трапляється з багатьма іншими речами, ми добро не лише осягаємо розумом, але й сприймаємо його крізь призму наших пристрастей, з допомогою наших суждень, наших ідей, які в нас часто пробувають у цілковитому безладі. Вибираючи ідеї, донна Прасседе чинила так само, як, кажуть, треба чинити, вибираючи друзів: ідей у неї було не густо, та зате своїм нечисленним ідеям вона була віддана надзвичайно. Серед оцих нечисленних, як на лихо, було чимало безглуздих, і саме ними вона дорожила найбільше. А тому частенько сприймала за добро те, що насправді ним і не було, або послуговувалась засобами, які спричинялися скорше до протилежного наслідку, або ж вважала дозволеним те, що аж ніяк не могло ним бути,– і все це через сумнівне припущення, що, мовляв, той, хто робить більше, ніж йому належить, мав право чинити, як йому заманеться; бувало, часто вона не бачила того, що було насправді, або ж бачила те, чого не було зовсім, і багато всякого такого іншого; це траплялося з нею, як може трапитися й трапляється а усіма без винятку; щоправда, з донною Прасседе ці речі траплялись надто часто, а головне – всі вкупі.

Зачувши про гучну пригоду з Лючією і наслухавшись розмов про молоду дівчину, вона запалала цікавістю подивитися на неї й послала по матір та дочку карету із старим кучером. Лючія тільки здвигнула плечима й попросила кравця знайти якийсь привід відмовитися. Поки йшлося про простих людей, що прагнули побачити дівчину, з якою сталося чудо, то кравець охоче допомагав їй відпекатися; але в даному випадку відмова здалась йому зухвальством. Він вдався до своєї багатої жестикуляції, вжив силу вигуків і набалакав усякої всячини, що, мовляв, так робити негоже, що це дуже знатна родина, і що синьйорам відмовляти не можна, і що тут, видно, ховається їхнє щастя, і що, незважаючи на все інше, синьйора донна Прасседе вважається святою,– одно слово, набалакав стільки, що Лючія змушена була погодитися, тин паче що Аньєзе, слухаючи кравцеві докази, знай підтакувала: «Правда, правда».

Коли вони стали перед синьйорою, та розсипалась у милих речах і поздоровленнях, розпитувала їх, давала поради; у її мові звучало вроджене почуття деякої вищості, пом'якшеної, однак, такими привітними висловами, підсолодженої такою турботою, підсмаченої таким щиросердям, аж Аньєзе майже відразу, а Лючія дуже скоро звільнилися від обтяжливої шанобливості, яку спершу був навіяв їм поважний вигляд цієї синьйори. Тепер вона їм здалася навіть привабливою. Справа скінчилася тим, що донна Прасседе, зачувши, що кардинал узяв на себе клопіт знайти пристановище для Лючії, раптом запалала бажанням посприяти цьому, ба навіть випередити цей добрий намір, і запропонувала дівчині перебратися в її будинок, де вона, не будучи приставлена ні до якої роботи, на свій розсуд допомагатиме іншим жінкам. При цьому донна Прасседе додала, що постарається сама повідомити про все монсиньйора.

Крім очевидної й прямої користі від такого доброго вчинку, донна Прасседе вбачала в ньому й дещо значніше з її точки зору, взявши собі за мету наставити заблудлу овечку, скерувати на путь істинну створіння, яке цього дуже потребувало. Бо від тієї хвилі, як донна Прасседе вперше почула про Лючію, вона відразу ж вирішила, що молода дівчина, заручена з неробою й бунтівником,– одно слово, з шибеником,– не може бути бездоганною й повинна мати якусь приховану ваду. Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти. Побачення з Лючією зміцнило це її переконання. Не можна стверджувати, що Лючія здалась їй поганою дівчиною по самій, так би мовити, своїй суті, але все ж багато що в ній синьйорі не сподобалось. Низько похилена голова, немов прибите до грудей підборіддя, небажання відповідати або ж звичка відповідати коротко, сухо, ніби через силу, можливо, пояснювалося соромливістю, але звичайно вказували й надвелику впертість. Неважко було здогадатися, що в тій голівці знайшли притулок свої власні думки. А оця звичка раз у раз червоніти, оці стримані зітхання... І потім, ці великі очі,– вони зовсім не подобались донні Прасседе. Вона була твердо переконана, наче знала це з вірогідного джерела, що всі лихі пригоди Лючії були небесною покарою за її дружбу з бунтівником і що то була вказівка згори розлучитися з Ренцо назавжди; а коли це так, то вона повинна посприяти такій меті. Бо ж, як вона часто казала це іншим і самій собі, всі її помисли були скеровані на те, щоб слухатися настанов згори; проте вона часто помилялася, сприймаючи як волю небес свої власні вигадки. Щоправда, про свій другий намір вона анітрохи не натякнула, керуючись правилом: коли хочеш успішно чинити добро людям, то насамперед намагайся приховувати від них свої наміри.

Мати й дочка перезирнулися. При сумній необхідності розлуки ця пропозиція здалась обом слушною хоча б і тому, що синьйорин маєток був зовсім близько від їхнього села. Тим-то, в найгіршому разі, вони все ж могли жити у сусідстві і навіть побачитися при першій поїздці синьйорів до села. Прочитавши згоду в очах одна одної, обидві подякували донні Прасседе й висловили готовність пристати на її пропозицію. А та знов стала сипати милими речами та обіцянками, сказавши, що негайно напише монсиньйорові листа.

Коли жінки пішли, вона примусила дона Ферранте скласти листа; то був учений чоловік, про якого ми розповімо пізніше. В особливо важливих випадках він виконував обов'язки секретаря. А що тепер такий випадок якраз і трапився, то дон Ферранте доклав увесь свій хист, і, подаючи дружині чернетку, особливо палко вихваляв свій краснопис. Це був один із багатьох предметів, які він вивчав, і один з небагатьох, що давав йому право вважати себе господарем дому. Донна Прасседе старанно переписала листа й наказала віднести його до кравцевого будинку. Це було за два або три дні перед тим, як кардинал послав по жінок ноші, щоб відправити їх до рідного села.

Діставшися туди, вони висіли біля будинку дона Абондіо, де спинився кардинал. Він заздалегідь наказав ввести їх, тільки-но вони прийдуть. Капелан, першим побачивши жінок, виконав наказ, тільки трошки затримавши їх, щоб нашвидку дати кілька настанов, як треба величати монсиньйора та зробив іще два-три зауваження щодо дотримання етикету,– що він звичайно робив потай від кардинала, коли траплялася нагода. Для бідолахи було справжньою мукою бачити, як мало щодо цього було порядку в оточенні його високопреосвященства. «А все через надмірну добрість цього святого чоловіка, надто вже він простий в обходженні»,– скаржився він своїм співбратам. І тут же розповідав, що йому доводилось самому не раз чути навіть такі відповіді: «Так, мосьпане; ні, мосьпане!»

Кардинал у цю хвилину саме вів розмову про парафіяльні справи з доном Абондіо, тож останній не мав змоги, як йому того хотілося, дати зі свого боку ще деякі настанови жінкам. Дон Абондіо тільки встиг, коли виходив, а вони трапились йому назустріч, підморгнути їм на знак того, що він, мовляв, задоволений ними і хай вони й далі тримають язика на припоні.

Після перших привітань, з одного боку, та перших поклонів – з другого, Аньєзе дістала з-за пазухи листа й подала його кардиналові, мовивши:

– Це від синьйори донни Прасседе. Вона каже, що добре знає вашу милість, монсиньйоре, та воно й зрозуміло: всі великі синьйори повинні знати одне одного. Почитайте лишень, побачите самі.

– Гаразд,– мовив Федеріго, прочитавши листа й вичавивши врешті смисл із квітчастої красномовності дона Ферранте. Він знав цю родину досить добре, тому й був певен, що Лючію запрошено туди з гарними намірами і вона пробуватиме там у цілковитій безпеці від підступів та приставань свого переслідувача. Що ж до його думки про розумові здібності донни Прасседе, то тут ми не маємо певних відомостей. Мабуть, вона не була тією особою, яку він вибрав би сам для такої мети; але, як ми вже казали або натякнули в іншому місці, він не мав звички втручатися в чужі справи, щоб виправляти їх на краще.

– Прийміть з миром цю розлуку і невідомість, у якій ви пробуваєте,– додав згодом Федеріго,– і вірте, що це незабаром скінчиться і що господь хоче довести все до такого кінця, який він, очевидно, зволив визначити, і твердо запам'ятайте, що його воля – це найкраще, що може бути для вас.

Він окремо звернувся з лагідним напученням до Лючії, і, сказавши кілька втішливих слів обом, благословив і відпустив жінок.

Щойно вони вийшли, як їх обступило, можна сказати, все село, цілий рій друзів і подруг, котрі дожидали їх і повели додому ніби в тріумфальній процесії. Жінки навперебій вітали Лючію й Аньєзе, ойкали, засипали їх запитаннями й голосно висловлювали невдоволення, почувши, що Лючія назавтра від'їжджає. Чоловіки один поперед одного пропонували свої послуги. Кожному хотілося цієї ночі повартувати біля їхнього будиночка. З цього приводу наш анонім навіть визнав за потрібне скласти приказку: «Потребуєте чужої допомоги – намагайтесь обійтися без нікого».

Цей прийом збентежив і зворушив Лючію, та Аньєзе такі дрібниці бентежили мало. А взагалі все те гарно вплинуло на Лючію, трохи відвернувши її від думок і спогадів, які були воскресли в ній посеред усього цього гамору на порозі рідного дому, в цих кімнатках, перед такими знайомими речами.

Коли пролунали удари дзвонів, вістуючи близький початок відправи, всі рушили до церкви, і цей хід перетворився для наших жінок на новий тріумф.

По закінченні відправи дона Абондіо, який забіг глянути, чи добре Перпетуя приготувала все на обід, було викликано до кардинала. Курато негайно з'явився до свого високого гостя, котрий, зачекавши, поки той підійде ближче, повів таку мову:

– Синьйоре курато,– ці слова було сказано тоном, який давав зрозуміти, що це початок довгої й серйозної розмови,– синьйоре курато, чому ви не повінчали цю бідолашну Лючію з її нареченим?

«Отже, виклали все до решти сьогодні вранці!» – встиг подумати дон Абондіо й нерозбірливо замимрив:

– Ваше високопреосвященство, певна річ, зволили чути, який переполох зчинила ця справа: вийшла така плутанина, що й досі годі щось розібрати. Ви, ваша милість, можете скласти про це свою думку хоча б на підставі того, що після стількох перипетій ця дівчина нині в чудесний спосіб опинилася тут, а юнак, також після всяких перипетій, тепер невідомо де.

– Я вас питаю,– урвав його кардинал,– чи це правда, що ще до всіх тих подій ви відмовились провести обряд вінчання в установлений день, як вас про це просили, та яка була цьому причина?

– Звичайно... коли б ваша милість знали... які залякування... які грізні накази мовчати...

І він замовк, не доказавши фрази, в поставі, яка поштиво натякала, що бажання дізнатися більше було б нескромністю.

– Послухайте, – сказав Федеріго суворішим, ніж звичайно, голосом, прибравши відповідного вигляду, – не забувайте, що ваш кардинал, виконуючи свій обов'язок і для вашого ж виправдання, бажає почути від вас, чому ви не зробили того, що за звичайних обставин були б зобов'язані зробити.

– Монсиньйоре,– відповів дон Абондіо, зігнувшись у три погибелі,– я зовсім не мав на увазі... Але я додумав, якщо ця справа така заплутана та давня і тут уже годі чимось зарадити, то нема чого її й ворушити. А втім, усе-таки... адже я знаю, ваше преосвященство не захоче виказати свого бідного курато. Тому що, бачите, монсиньйоре, ваше преосвященство не може бути присутнім усюди, а я ж залишусь тут на поталу... І все ж, якщо ви мені наказуєте, то я розповім, усе вам розповім.

– Говоріть! Я хочу тільки одного – знати, що ви не винні.

І тоді дон Абондіо заходився розповідати злощасну історію. Але він замовчав ім'я головного заводія, назвавши його «поважним синьйором», вчинивши усе ж обачно, скільки це було можливо в такому скрутному становищі.

– І більше жодних інших спонук у вас не було? – спитав кардинал, коли дон Абондіо скінчив.

– Я, можливо, не зовсім ясно висловився,– відповів той,– мені було заборонено вінчати їх під страхом смерті.

– І ви вважаєте це достатньою підставою для того, щоб ухилитися від виконання вашого прямого обов'язку?

– Я завжди старався виконати свій обов'язок, навіть якщо це було пов'язане для мене із значними труднощами, але коли йдеться про життя...

– А коли ви стали перед лицем Церкви,– іще значливішим тоном сказав Федеріго,– для того, щоб посвятити себе служінню їй, чи обіцяла вона вам безпеку для вашого життя? Чи казала вона вам, що обов'язки, пов'язані з вашим саном, вільні від будь-яких випадковостей, захищені від усякої небезпеки? Чи, може, вона казала вам, що там, де починається небезпека, кінчається обов'язок? А чи ж не казала вона вам якраз протилежне? Чи ж не попереджувала вона, що посилає вас, мов ягнятко у вовчу зграю? Хіба ви не знали, що існують насильники, яким може не сподобатись те, що наказано вам? А хіба той, хто дав нам вчення та приклад, і наслідуючи кого, ми дістали право називатися пастирями,– хіба він, сходячи на землю для справи спокутування, може, теж ставив умовою врятування свого життя? Невже ж для його врятування, повторюю, для перебування кілька зайвих днів на землі за рахунок милосердя і обов'язку було потрібне святе помазання, висвячення, благодать священства? Щоб дарувати таку доблесть і викласти таке вчення, вистачить і мирського життя [124]124
  Кардинал, докоряючи донові Абондіо, перелічує найважливіші етапи становлення курато, вказуючи, зрештою, на їхню зайвість, бо, мовляв, прагнення врятувати життя притаманне й простому мирянинові і для цього не обов'язково ставати священиком.


[Закрыть]. Та що це я кажу? Яка ганьба! Мир і сам не приймає такого вчення – у миру теж є свої закони, які приписують зло і добро; мир теж має своє євангеліє, але євангеліє гордині й ненависті; але й там не допускають твердження, що любов до життя – підстава для порушення земних заповідей. Не допускають,– і всі слухаються. А ми? Ми сини й провісники спокути. Що сталося б з Церквою, якби такою мовою заговорили всі ваші співбрати? Де б вона вже була, з'явившись у мир з такими заповідям?

Дон Абондіо стояв із низько похиленою головою: його дух перед такими доказами почувався ніби курча в пазурах сокола, що підняв його в невідому височину, в такі простори, повітрям яких він зроду не дихав. Розуміючи, що треба, зрештою, щось відповісти, він сказав з вимушеною покірністю:

– Отже, монсиньйоре, я винен. Коли моє життя не береться до уваги, то не знаю, що й сказати. Але коли доводиться мати справу з людьми певного гатунку, з людьми, в чиїх руках сила, і вони не хочуть слухати жодних доказів, то, справді, яке пуття виставляти себе сміливцем! А це такий синьйор, котрого годі перемогти, ба навіть якось укоськати.

– А хіба ви не знаєте, що для нас постраждати за справедливу справу – це перемогти! І коли ви не знаєте цього, то про що ж ви тоді говорите у ваших проповідях? Чого ви навчаєте? Яку добру вість несете нещасним? Хто вимагає від вас, щоб ви силою долали силу? Вас ніхто, звісно, не спитає одного чудового дня, чи зуміли ви дати відсіч владодарюючим – ні такої місії, ані можливостей вам ніхто не давав. Але вас, звичайно, спитають, чи вдалися ви до зброї, що була в ваших руках, для виконання того, що вам приписано, навіть коли б знайшлися зухвальці, які намагалися б перешкодити вам.

«Та й диваки ж оці святі! – думав тим часом дон Абондіо.– По суті, весь смисл його слів зводиться до того, що кохання молодої пари для нього важливіше за життя бідного священика». Як на дона Абондіо, то він був би дуже задоволений, коли б розмова на цьому й скінчилася. Та кардинал при кожній паузі мав такий вигляд, ніби чекав якоїсь відповіді: чи то признання, чи то виправдання, чи то ще чогось.

– Повторюю, монсиньйоре,– поквапився відповісти дон Абондіо,– що, як випливає з усього, я винуватий... Звідки ж має взятися хоробрість, коли її немає.

– В такому разі, навіщо ви, міг би я спитати вас, прийняли духовний сан, який зобов'язує вас боротися з мирськими пристрастями? Та краще я спитаю вас, як же ви, коли вже взяли на себе цей сан, могли забути, що вам, служителеві церкви, потрібна мужність для виконання ваших обов'язків і що тільки сам господь неодмінно дасть її вам, коли ви його про це попросите? Чи, може, ви думаєте, що всі ці мільйони мучеників були мужні від народження? Що вони справді не дорожили своїм життям? Всі ці юнаки, які щойно скуштували радостей життя, всі ці старі люди, звиклі сумувати, від думки, що воно йде до кінця, всі ці дівчата, жінки, матері? Всі вони були мужні, бо мужність була їм необхідна, їхня віра – сильна. Знаючи свої слабості й свої обов'язки, чи думали ви про той важкий шлях, яким вам доведеться йти і на якому ви справді опинились?... Та якби ви за стільки років пастирського служіння полюбили свою паству (а як же могло бути інакше?), якби віддали їй своє серце, свої турботи, свої радості,– тоді б у вас, коли це стало потрібно, не забракло б мужності, бо любов відважна. Одно слово, якби ви любили тих, кого віддано під вашу духовну опіку, тих, кого ви називаєте своїми дітьми, і побачили, що двом з них разом із вами загрожує біда, о, тоді, зрозуміло, любов мусила б вас дрижати за них так само, як неміч плоті змусила вас дрижати за себе. І вам зробилося б соромно за свій страх напочатку, бо він був плодом вашої нікчемності; ви б вимолили собі силу, щоб перебороти, прогнати його, адже це була спокуса; зате святий і благородний страх за інших, за ваших дітей,– до нього ви повинні були б прислухатися, він би не дав вам спокою, під'юджував би вас, змусив би подумати, зробити все можливе, щоб захистити їх від навислої над ними небезпеки... Що ж навіяв вам цей страх, ця любов? Що зробили ви для них? Про що ви думали?

І він замовк, дожидаючи відповіді.