Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 46 страниц)

Та юнак не мав ніякого бажання заходити до такого виноградника і, мабуть, простояв біля нього менше часу, ніж ми витратили на цей невеликий опис. Попростував далі. Неподалік стояв його будинок. Він перетнув город, ідучи по коліна в густій траві,– город позаростав так само, як і виноградник. Ренцо ступив на поріг однієї з двох кімнат нижнього поверху. Шум його кроків та поява викликала переполох і втечу кількох пацюків, які кинулися врозтіч і поховалися в гною, що вкривав усю підлогу,– то були рештки постою ландскнехтів. Глянув на стіни: вони були пооблуплювані, брудні, закіптюжені. Звів очі до стелі: справдешнє царство павуків. І нічого більше. Він пішов і звідси, обхопивши голову руками, пішов по стежці, яку щойно протоптав у траві. Ступивши кілька кроків, він звернув ліворуч, на другу стежку, яка вела в поле, але, не побачивши й не почувши жодної живої душі, попрямував до будинку, де сподівався зупинитися. Уже почало смеркати. Його друг сидів біля порога на дерев'яній лавочці, схрестивши руки на грудях і втупивши очі в небо,– достоту вбита горем і здичавіла в самотності людина. Зачувши кроки, він обернувся подивитися, хто б це міг бути, і, піднісши догори руки, голосно сказав тому, кого, як йому здалося, він побачив у сутінках крізь гілля та зелень.

– Невже тільки я один на все село? Хіба я вчора мало попрацював? Дайте мені трохи відпочити – це теж буде справою милосердя.

Не розуміючи, що все це значить, Ренцо у відповідь назвав його на ім'я.

– Ренцо! – вигукнув той напівзапитально.

– Оце я і є, – сказав Ренцо, і вони кинулись один до одного.

– То це й справді ти! – мовив друг, коли вони обнялися.– Який я радий бачити тебе! Хто б міг подумати? А я вже був переплутав тебе з гробарем Паоліно – він приходить мучити мене, загадуючи йти ховати мерців. Ти знаєш, що я зостався один, зовсім один, як палець?

– На жаль, знаю,– сказав Ренцо.

Отак, обмінюючись дружніми привітаннями, уриваючи один одного запитаннями та відповідями, зайшли вони разом до будиночка. І там, теревенячи далі, друг заходився господарювати, щоб із честю прийняти Ренцо, скільки це дозволяла така несподівана зустріч і такий час. Він поставив на плиту воду і взявся готувати поленту, але потім передав копистку Ренцо, щоб той мішав тісто, а сам вийшов надвір, мовивши:

– Оце і я залишився один! Ох, зовсім один!

Він повернувся з відерцем молока, шматком в'яленого м'яса, двома козячими сирками, кількома смоквами та персиками. Коли все було розставлено, а поленту викладено в дерев'яну миску, друзі сіли за стіл, дякуючи один одному: друг – за відвідини, Ренцо – за прийом. І майже після дворічної розлуки вони відразу відчули себе набагато ближчими друзями, ніж у ті часи, коли бачились ледве не щодня. Бо й тому, й тому – каже тут наш рукопис – довелося витримати ті випробування, що вчать людей цінувати, який це бальзам для душі справжня прихильність: ота, що її сам відчуваєш до інших, і ота, яку зустрічаєш з їхнього боку.

Звичайно, найбільше Ренцо хотів побачити Аньєзе, і не тільки через його давню й особливу прихильність до неї, але й тому, що серед питань, які йому хотілося чимскоріше з'ясувати, було одне, ключ від якого лише вона тримала в руках. Він навіть завагався, чи продовжувати свою подорож, чи спершу вирушити на пошуки Аньєзе, бо до неї було недалеко. Та, розміркувавши, що Аньєзе однаково не могла нічого знати про долю Лючії, він повернувся до свого попереднього наміру іти, куди йшов, щоб вирішити всі свої сумніви, почути свій вирок і потім уже особисто переказати всі новини її матері.

Проте вже від свого друга він довідався чимало такого, про що й не здогадувався. Багато що стало йому ясно, в чому він доти сумнівався,– і Лючіїні пригоди, і переслідування, яких зазнав сам, і те, як донові Родріго довелося втікати, підібгавши хвоста, після чого той негідник уже не потикав носа в ці місця,– одно слово, юнак з'ясував собі все сплетіння подій. Почув він також (що мало для нього неабияку вагу) справжнє прізвище дона Ферранте, бо хоча Аньєзе й сказала своєму писаці повідомити Ренцо це прізвище, та тільки сам бог знає, як його було написано. У всякому разі, бергамський тлумач, читаючи листа, спотворив його так, що коли б Ренцо пішов розшукувати в Мілані будинок з таким мешканцем, то, либонь, не знайшлося б жодного чоловіка, який би здогадався, про кого йде мова. А тим часом це була єдина ниточка в його руках для розшуків Лючії. Що ж до правосуддя, то, як він пересвідчувався чимдалі більше, воно являло собою досить далеку небезпеку, й не варто було про неї думати: синьйор подеста помер від чуми,– хто знає, коли пришлють на його місце іншого,– більшість поліцейських також перемерла, а у тих, хто лишився живий, голова була добряче забита новими справами, щоб іще думати й про старі.

Він розповів другові про свої лихі пригоди й у відповідь вислухав багато всяких історій – про те, як ішли війська, про чуму, про мазальників, про чудеса.

– Жахливі всі оці речі,– говорив друг, ведучи Ренцо до кімнати, де ніхто не жив після, чуми, – речі, яких, здавалось, не побачиш ніколи на світі, здатні на все життя забрати в тебе всяку радість. А поговориш про них із друзями, відразу стає легше.

Удосвіта обидва з'явились на кухні. Ренцо в дорожньому вбранні, підперезаний поясом, схований під курткою, з ножем у кишені штанів. Клуночок, без якого легше було йти, він залишив на збереження в друга.

– Коли все складеться гаразд,– мовив він,– коли я знайду її живу, коли... ет, нехай... Тоді я знов пройду через наше село. Збігаю в Пастуро повідомити добру звістку нашій бідній Аньєзе, а потім... потім... Та якщо, не доведи господи, яке нещастя... Тоді вже я не знаю, що робитиму й куди подамся. Тільки, звичайно, в тутешніх краях ви мене більше не побачите.

Він мовив це, стоячи на порозі вхідних дверей, і, підвівши голову назустріч рідній зорі, якої так давно вже не бачив, дивився на неї з ніжністю й воднораз із смутком. Друг, як звичайно, всіляко намагався підтримати в ньому надії на майбутнє, умовляв узяти з собою бодай дрібку харчів, далі провів його трохи й розпрощався з ним, побажавши всього найкращого.

Ренцо вирушив у дорогу без поспіху, бо вважав, що йому вистачить часу, щоб того самого дня дістатися до Мілана, аби назавтра з самого рання зайти до міста й негайно розпочати пошуки. Дорогою жодних пригод не трапилося і ніщо не відвертало Ренцо від його думок, крім уже звичного видовища злиднів і печалі. Як і напередодні, він у певний час зупинився в гайку перекусити й відпочити. Проходячи в Монці перед відчиненою крамницею з виставленими буханцями, він попросив два, щоб не зостатися без їжі. Булочник не дозволив йому ввійти, а, поставивши на лопатку невелику миску з водою та оцтом, сказав укинути туди гроші, коли ж юнак зробив це, він щипцями подав йому, один за другим, буханці, які Ренцо й поклав до кишень.

Надвечір він добувся до Греко, не знаючи, між іншим, назви цього містечка. Але, частково зі спогадів після минулої подорожі, частково пригадавши шлях, пройдений від Монци, він вирішив, що вже має перебувати неподалік від міста, тому й звернув з великої дороги пошукати в околі щось на зразок заїзду, щоб переночувати там,– він уже більше не бажав зупинятися в шинках. Ренцо знайшов дещо краще, ніж сподівався: помітив отвір в огорожі навколо дворика якоїсь садиби й шаснув туди про всяк випадок. У дворі не було нікого. З одного боку він побачив великий навіс, під яким лежала купа сіна, й приставлену до неї драбину. Роззирнувшись довкола, він навмання поліз нагору, вклався там спати, й справді швидко заснув, і не прокидався аж до світання. Вранці він підповз навкарачках до краю свого величезного ліжка, висунув голову і, нікого не побачивши, зліз там само, де вилазив звечора, й вирушив у дорогу вузькими стежечками. Міланський собор правив йому за вказівну зірку. Невдовзі він опинився під стінами Мілана, між Східними й Новими воротами, трохи ближче до останніх.

Розділ тридцять четвертий

Про те, в який спосіб можна проникнути до міста, Ренцо чув з балачок: існує найсуворіший наказ не пропускати нікого без санітарного свідоцтва, однак туди все ж любісінько зайде всякий, хто зуміє бодай трохи приноровитися й вибрати слушну мить. Так воно й було насправді. І навіть не торкаючись загальних причин, через які в ті часи кожне розпорядження виконувалось погано, не торкаючись і причин окремих, які утруднювали його неодмінне виконання, доводиться сказати, що Мілан перебував тепер у такому становищі, що вже не було жодного сенсу оберігати його, та й, власне, від чого? Будь-хто, зайшовши туди, здавався скорше байдужим до свого власного здоров'я, аніж небезпечним для здоров'я городян.

З огляду на все де, задум Ренцо полягав у тому, щоб спробувати проникнути до міста через перші-ліпші ворота, а в разі якихось труднощів іти попід стіною зовні, аж до наступних воріт, де, можливо, пройти виявиться легше. Одному богові відомо, скільки, на думку Ренцо, було воріт у Мілані.

Отож, підступивши аж до стіни, він зупинився й став роззиратись, як ото чоловік, котрий не знає, куди йому податися, і ніби звідусіль дожидає й шукає настанов щодо цього. Але праворуч і ліворуч він бачив лише дві стрічки кривулястої дороги; просто перед собою – відтинок стіни; і ніде ані найменшої ознаки життя, хіба що десь з-по-за земляного валу вихоплювався стовп чорного диму, який потім ширшав і перетворювався на велетенські клуби, що розпливалися в непорушному сірому повітрі: то палили одежу, постіль та інші зачумлені домашні речі. І ці скорботні багаття безперестанно спалахували не тільки тут, але й усюди, на всіх міських стінах.

День був похмурий, повітря важке, все небо затягло хмарами, або, вірніше, рівною неповорушною імлою, яка, здавалося, геть закрила сонце, не обіцяючи, однак, дощу. Навкруги – поля, місцями неорані й геть поспалювані, зелень – миршава, на пов'ялому, пониклому листі – ні краплі роси. На додачу це безлюддя, ця тиша поблизу великого міста повнила новою тривогою душу Ренцо, уже й так занепокоєну, й забарвлювала його роздуми в ще похмуріші тони.

Постоявши отак якийсь час, він пішов, навмання праворуч, попрямувавши, й сам того не знаючи, до Нових воріт, яких не помітив, незважаючи на близьку відстань, пішов через бастіон, що затуляв їх. Ступивши кілька кроків, він врешті почув теленькання дзвіночків, яке то затихало, то чулося знову, а відтак і окремі людські голоси. Він рушив далі і, завернувши за ріг бастіону, відразу побачив дерев'яну будку, а на порозі – вартового, який зі стомленим і неуважним виглядом спирався на мушкет. Позаду тягся частокіл, а за ним виднілися ворота, власне, два виступи в стіні з захисним дашком над стулками. Ворота були розчахнуті навстіж, як і ґратчаста хвіртка частоколу. Перед входом упоперек дороги на землі стояли зловісні ноші, куди два монатті вкладали якогось бідолаху, щоб нести його геть. То був начальник митної сторожі, який щойно захворів на чуму. Ренцо зупинився, чекаючи, доки все скінчиться. Коли монатті віддалилися й ніхто не прийшов замкнути хвіртку, Ренцо, вважаючи цю мить слушною, квапливо підступив до входу. Але вартовий сердито гукнув до нього: «Агей, куди ти?» Ренцо знов зупинився і, підморгнувши вартовому, дістав і показав йому золоту монету. Чи то перехворівши чумою, чи то відчуваючи менший страх перед нею, ніж любов до грошей, вартовий зробив Ренцо знак кинути йому монету і, коли та впала до його ніг, шепнув: «Проходь-бо мерщій». Ренцо, недовго думаючи, пройшов через хвіртку, потім – через ворота і подався далі. Ніхто його не помітив і не звернув на нього уваги. Тільки одного разу,– не встиг він іще ступити й сорока кроків,– зачулося знову: «Агей, ти куди?» Це гукнув йому вслід митний наглядач. Але цього разу Ренцо вдав, що нічого не чує, і, навіть не озирнувшись, прискорив ходу. «Агей!» – знову гукнув митник, проте голосом, в якому чулося більше роздратування, аніж рішучість. Побачивши, що його не слухаються, він знизав плечима і повернувся до своєї будки, як людина, для якої було важливіше не підходити надто близько до перехожих, аніж розпитувати їх.

Вулиця, що нею прямував Ренцо, вела тоді, як і тепер, просто до каналу під назвою Навільйо. Обабіч тяглися огорожі, виднілися церкви й монастирі, зрідка – будинки. В кінці цієї вулиці й на середині тієї, яка тягнеться уподовж каналу, височіла колона з хрестом, відома під назвою Сант-Евсебіо. А що Ренцо дивився весь час уперед, то тільки й бачив цю колону. Дійшовши до перехрестя, яке ділило вулицю майже навпіл, і роззирнувшись на всі боки, він побачив праворуч, на вулиці, що зветься великим проспектом Санта-Тереза, якогось городянина – він ішов просто до Ренцо. «Нарешті християнська душа!» – подумав юнак і відразу повернув до чоловіка, сподіваючись розпитати про потрібну йому адресу. Той теж помітив стрічного чужинця й кидав на нього здалеку підозріливі погляди, а надто коли спостеріг, що Ренцо, замість іти своєю дорогою, попрямував йому назустріч. Коли вони зійшлися, Ренцо з властивою горцям шанобливістю зняв капелюха і, тримаючи його в лівій руці, машинально застромивши праву в наголовок, ступив уже рішучіше до незнайомця. Але той, витріщивши очі, позадкував, підняв сучкуватого ціпка й, націливши його залізним наконечником просто в живіт Ренцо, крикнув:

– Геть! Геть!

– Ог-го! – і собі вигукнув юнак. Він надяг капелюх собі на голову, а що в ту мить, як казав він згодом, розповідаючи про цей випадок, йому найменше хотілося заводити будь-які суперечки, то він повернувся до цього дивака спиною й пішов далі своєю дорогою, або ж, краще сказати, тією дорогою, на яку потрапив.

Той теж пішов своєю дорогою, тремтячи від страху й озираючись. А вдома розповідав, що до нього підходив мазальник, лагідний і чемний на вигляд, але з обличчям шахрая, і в руках він тримав чи то коробочку з маззю, чи то пакунок з порошком (він не зовсім був певен, що саме), а одна рука була застромлена в капелюх, і мазальник неодмінно утнув би йому якусь штуку, коли б він не зумів утримати його чимдалі від себе. «Підступив би до мене ще на крок,– додавав він,– і я проткнув би його без усяких вагань. Клятий негідник! Як на те лихо, ми були в такому безлюдному місці, а якби здибалися в центрі Мілана, то я погукав би народ, і ми б його злапали в одну мить. Не сумніваюсь, що він мав у капелюсі і оте кляте зілля. А там, віч-на-віч, я й так багато зробив, що наполохав його, не ризикуючи накликати на себе нещастя, адже пучку порошку кинути недовго, та й вони добре наважили на цьому руку, до того ж їм допомагає сам диявол. Тепер він, напевне, гуляє по Мілану, і хто знає, скільки він там накоїть лиха!» І до кінця свого життя,– а прожив він ще довго,– щоразу, коли заходила мова про мазальників, він повторював свою історію, причому докидав: «Ті, хто ще наважується твердити, що це брехня, хай мені цього не кажуть, бо все це треба було побачити на власні очі».

Далекий від найменшого уявлення про небезпеку, якої він уник, і скорше розлючений, аніж наляканий, Ренцо простував далі, розмірковуючи про те, як із ним обійшлися, і в якійсь мірі здогадуючись, що саме міг подумати про нього той стрічний. Та все це здавалось йому геть неймовірним, і він дійшов висновку, що перехожий був просто божевільний. Однак Ренцо подумав: «Справа почалася погано. Така вже, видно, моя нещаслива доля в цьому Мілані. Коли я заходив до міста, мені нібито пощастило, та потім, щойно я опинився всередині, на першому ж кроці – самі тільки неприємності. Ну що ж! Хай бог помагає... якщо я знайду... якщо мені пощастить знайти,– ет, тоді все це здаватиметься дрібницями».

Діставшись до мосту, він, не вагаючись, повернув ліворуч, на вулицю Сан-Марко, бо подумав – і цілком слушно,– що вона має вивести його в центр міста. Посуваючись уперед, він роззирався на всі боки, намагаючись розшукати бодай якусь живу душу, але побачив лише напівзотлілий труп у неглибокому рові, прокопаному між поодинокими будинками (в той час їх було ще менше) та вулицею.

Пройшовши далі, він почув вигук: «Агей, послухайте!»– і, повернувшись на голос, побачив неподалік, на балконі самотнього будиночка, бідну жінку з цілим гуртом дітлахів довкола. Гукаючи його далі, вона воднораз робила знаки рукою. Ренцо прожогом кинувся на поклик, і, коли підбіг близько, жінка сказала йому:

– Молодий чоловіче, в ім'я наших любих померлих близьких, зробіть таку ласку: сходіть до комісара й повідомте, що про нас тут забули. Нас зачинили в будинку як підозрілих, бо мій чоловік помер. Як бачите, вони забили двері, і від учорашнього ранку ніхто навіть не приніс нам попоїсти. Ось уже кілька годин ми стоїмо тут, і хоч би одна християнська душа, потрапивши мені на очі, зглянулась над нами, а мої бідолашки помирають з голоду.

– З голоду! – вигукнув Ренцо й, стромивши руки до кишень, дістав звідти обидва буханці, мовивши:–  Послухайте, опустіть-но мені щось сюди, куди б я міг покласти хліб.

– Хай віддячить вам за це господь! Зачекайте хвилинку,– мовила жінка й пішла по мотузку, на якій потім опустила кошик.

Тим часом Ренцо згадав про ті буханці, що знайшов під хрестом, прийшовши першого разу до Мілана, й подумав: «Ось і повернення боргу; мабуть, це краще, ніж якби я повернув їх справжньому господареві, бо ж тут – воістину вияв милосердя».

– А ось щодо комісара, люба синьйоро,– мовив він, кладучи буханці в кошик,– то я ніяк не можу стати вам у пригоді, бо, щиро кажучи, я не тутешній і зовсім не знаю міста. Та все ж, коли зустріну чоловіка люб'язного й чемного, з яким можна буде поговорити, то скажу йому.

Жінка попросила його зробити їй таку ласку й назвала свою вулицю.

– А ви теж,– провадив Ренцо,– могли б, певно, без усяких клопотів зробити мені одну ласку, справжнє добродіяння. Чи не знаєте ви, де тут будинок одних знатних людей, великих тутешніх синьйорів, будинок ***?

– Я знаю, що такий будинок у Мілані є, але де саме він стоїть, сказати правду, не пам'ятаю. Ідіть уперед, он туди; може, хтось трапиться, хто вкаже вам, де це. Та не забудьте потурбуватися про нас.

– Будьте спокійні,– мовив Ренцо й попрямував далі.

Щокрок він чув, як голоснішає й наближається шум,– його він почав вирізняти, ще стоячи на бруківці й розмовляючи з жінкою: шум коліс, тупіт коней, теленькання дзвіночків і час від часу ляскання батогів упереміш з окриками. Ренцо напружено вдивлявся вперед, але нічого не бачив. Коли він добувся до кінця вулиці й перед ним постала площа Сан-Марко, то перше, що впало йому в очі, були два стовпи з мотузкою й якимись блоками, і він відразу впізнав (за тієї доби то була звичайна річ) осоружний пристрій для тортур. Такі пристрої було споруджено на всіх площах та найширших вулицях, щоб представники кожного кварталу, маючи найнеобмеженіші повноваження, могли негайно брати на муки всякого, хто здався б їм гідним покари: чи то хворих, зачинених по будинках, які посміли вийти, чи то просто службовців, що не виконували своїх обов'язків, а чи будь-кого іншого. Це був один із крайніх і недійових заходів, до яких у ті часи, а надто в таких випадках, вдавалися з зайвим запалом.

І, поки Ренцо розглядав цей пристрій, розмірковуючи, чому його споруджено саме тут, до нього все виразніше долинав чимраз ближчий шум, і він побачив, як з-поза рогу церкви з'явився чоловік, вимахуючи дзвіночком. Це був пристав. За ним виткнулася пара коней, які, витягуючи шиї й упираючись копитами, насилу посувалися вперед. Вони тягли воза з мертвими, потім їхав іще один віз, далі ще й ще. Обабіч, поряд з кіньми, йшли монатті, підганяючи їх батогами, копняками та лайкою. Трупи, майже всі оголені або ледь прикриті якимись лахами, були накидані абияк; вони сплелися, мов той клубок змій, що розгортається від дії весняного тепла. Від кожного поштовху, від кожного струсу ці зловісні купи огидно здригалися й розвалювались, теліпалися голови, розсипалося жіноче волосся, звисали руки, починаючи ляпати по колесах,– усе це зайвий раз переконувало людину, перейняту жахом, наскільки отаке видовище може зробитись іще скорботнішим і непристойнішим.

Юнак спинився на розі площі, біля поручнів каналу, й став молитися за невідомих небіжчиків. Раптом жахлива думка блискавично сяйнула йому в голові: «А що, коли там, разом з... під сподом... О господи! Зроби так, щоб цього не було! Зроби так, щоб я про це не думав!»

Коли похоронна валка зникла, Ренцо рушив з місця й перетнув площу, звернувши вздовж каналу ліворуч тільки тому, що валка їхала в протилежний бік. Ступивши кілька кроків між бічною стіною церкви й каналом, він побачив праворуч міст Марчелліно, попрямував до нього й вийшов на Борго-Нуово. Дивлячись уперед, усе з тим самим наміром знайти кого-небудь, хто показав би йому дорогу, він помітив на другому кінці вулиці священика в камзолі й з ціпочком у руці; священик стояв біля прочинених дверей, нахиливши голову й приставивши вухо до отвору, а невдовзі він побачив, як святий отець підняв руку для благословення. Він здогадався, і слушно, що то був кінець чиєїсь сповіді, й вирішив подумки: «Ось такий чоловік мені якраз і потрібен. Якщо вже й священик, виконуючи свої пастирські обов'язки, не виявить бодай краплі милосердя, бодай трохи любові й щирої прихильності, то доведеться сказати, що нічого цього вже немає на світі».

Тим часом священик, відступивши від дверей, попрямував у бік Ренцо, весь час якнайстаранніше тримаючись середини вулиці. Порівнявшись з ним, Ренцо зняв капелюха, даючи священику зрозуміти, що хоче звернутися до нього. Водночас він зупинився чимдалі, бажаючи показати, що не збирається підступати ближче. Той так само спинився, приготувавшись слухати, проте встромив перед собою в землю ціпочок, ніби загородження. Ренцо виклав своє прохання, яке священик відразу вдовольнив, не тільки назвавши вулицю, де стояв потрібний будинок, але й вказавши точний маршрут, бо бачив, що бідолаха дуже потребує цього. Він назвав йому з допомогою різних «праворуч» і «ліворуч», церков, і хрестів ті шість чи вісім вулиць, які юнак мав пройти, щоб досягти мети.

– Хай збереже вас господь у доброму здоров'ї і нині, й вовіки,– сказав Ренцо. А коли той уже був зібрався йти, Ренцо додав:—Зробіть, коли ваша ласка, іще одну добру справу,– і розповів йому про забуту жінку. Священик подякував Ренцо за те, що той надав йому нагоду вчинити таку потрібну справу милосердя, пообіцяв попередити, кого треба, й пішов. Ренцо теж рушив далі, намагаючись повторювати подумки дорогою вказаний маршрут, щоб не довелося знову розпитувати на кожному розі. Але ви навіть не зможете уявити собі, якою важкою виявилася для нього ця справа, і не стільки тому, що вона сама по собі була важка, скільки через нове занепокоєння, яке огорнуло його душу, коли він почув назву вулиці й точний маршрут. Однак то були вказівки, яких він сам хотів і домагався, без них він ніяк не міг обійтися. Та й йому не сказали нічого такого, що можна було б розтлумачити як зловісне пророцтво. Але що вдієш? Сама тільки думка про те, що кінець уже близько й скоро всі злигодні й сумніви розвіються, коли він почує: вона жива або, навпаки, вона мертва,– так схвилювала його, що в цю мить йому захотілось блукати в темряві навмання, тільки починати свою подорож, до кінця якої він тепер наближався. Але він зібрав усю свою силу й сказав самому собі: «Ну, коли я тепер поводитимусь як хлопчисько, то що ж буде далі?» Трохи підбадьорившись, він ішов своїм шляхом, віддаляючись від околиці міста.

Який воно мало тепер вигляд, це місто! І на що воно перетворилося навіть порівняно з тим, яким було рік тому, під час голоду!

Ренцо довелося переходити саме одну з найпохмуріших і найбезлюдніших частин Мілана через той перетин вулиць, що звався карробіо Нових воріт. (У той час там посередині стримів хрест, а проти нього, поряд з місцем, де нині стоїть церква Сан-Франческо-ді-Паола, була старовинна церква Сант-Анастазіа). В цьому околі небезпека заразитися та сморід від покинутих трупів були такі, що ті нечисленні жителі, які залишалися живими, були вимушені повибиратися звідти. Отож до того смутку, який викликало у перехожого оце видовище безлюддя й занедбаності, долучилося почуття жаху й відрази перед слідами та покидьками ще зовсім недавнього тутешнього життя. Ренцо наддав ходи, намагаючись підбадьорити себе думкою, що його мета ще далеко, й сподіваючись, що, перш ніж він досягне її, картина бодай трохи зміниться. І справді, незабаром він потрапив у таке місце, яке, либонь, можна було б назвати містом живих,– але, господи, що це було за місто і що за живі! Усі вхідні двері будинків через страх або підозру були позамикані, крім тих, які порозчахувано навстіж,– у будинках, покинутих напризволяще або розграбованих. Одні були позабивані й позапечатувані, бо там лежали мертві або ж хворі на чуму, на інших– намальовані вуглиною хрести, щоб вказати монатті, що тут лежать мерці, яких треба повивозити. Усе це здебільше мало випадковий характер, залежно від того, де саме опинився який-небудь комісар Санітарного відомства або інший службовець, захотівши виконати розпорядження або вчинити здирство. Усюди ганчір'я і – що гидкіше від усякого ганчір'я – гнійні пов'язки, смердючі підстилки або ж повикидувані з вікон простирадла. Подекуди – трупи людей, померлих раптово на вулиці й покинуті там, доки над'їде віз і попідбирає їх, або таких, що повипадали з возів чи просто повикидувані з вікон: ось до якого здичавіння довели людей їхня упертість і жорстокість лиха, притлумивши в них усяке співчуття, всяку повагу до загальних інтересів! Усюди вщухли гомін крамниць, стукіт екіпажів, викрики продавців, теревені перехожих. Мовчання смерті лише зрідка порушували гуркіт похоронних возів, благання жебраків, тужливі скарги хворих, дикі зойки збожеволілих, перегукування монатті. Удосвіта, опівдні й вечорами соборний дзвін закликав читати особливі молитви, встановлені кардиналом. Цьому дзвонові відповідали дзвони інших церков, і тоді можна було бачити, як люди, визираючи з вікон, спільно проказували молитви: можна було чути шерех голосів і жалібні стогони, від яких віяло смутком, що до нього, між іншим, домішувалась і деяка надія на втішення.

На цей час, мабуть, зо дві третини городян вимерло, більша частина покинула місто або ж була хвора, незначна кількість людей прибувала ззовні, а серед тих небагатьох, що ходили по вулицях, хіба тільки випадково, після довгих пошуків можна було побачити чоловіка, у вигляді якого не було б помітно певних дивацтв, що вказували б на згубну зміну обставин. Міські вельможі з'являлися на вулицях без довгих плащів з відлогами – в ту добу невід'ємного атрибуту цивільного вбрання; священики – без сутан, і навіть ченці ходили в камзолах. Взагалі не носили ніякого одягу, який міг би метлятися, торкнутися чогось або ж якось полегшити роботу мазальників (саме цього боялися найдужче). Щоправда, крім прагнення ходити, наскільки це можливо, підібравшись і підперезавшись, у зовнішності кожної людини була помітна якась розпущеність і недбалість: довжелезні бороди у тих, хто звик їх носити; а ті, хто звичайно голився, тепер повідрощували їх; волосся на голові також довге й покуйовджене, не тільки через недбалість, звичайно породжувану безперестанним розпачем, але й унаслідок підозрілого ставлення до перукарів,– з-поміж них одного, такого собі Джанджакомо Мору, було схоплено й засуджено, як явного мазальника. Його ім'я, ганебно прославившись на якийсь час у місті, заслуговувало б на гучнішу славу й вічну жалість. Більшість людей носила в одній руці палицю (а декотрі – навіть пістолет, як грізне попередження всякому, хто надумав би підступити надто близько), а в другій – запашні коржики або металеві чи дерев'яні порожнисті кулі з повкладуваними досередини губками, просоченими лікувальним оцтом. Їх раз у раз підіймали до носа або весь час тримали біля нього. Декотрі носили прив'язаний до шиї слоїк з невеликою кількістю ртуті, цілком упевнені, що вона має властивість поглинати й затримувати в собі всяку заразу, й турботливо міняли цю ртуть через кожні два дні. Знатні люди не тільки з'являлись без звичайного почту, але й нерідко – з кошиком у руці, коли йшли робити необхідні закупи. Друзі, зустрічаючись на вулиці, сам на сам, вітали один одного здалеку, квапливим кивком. Кожний перехожий мав чимало клопотів: доводилось обходити найрізноманітніші огидні й смертоносні перешкоди, що ними була всіяна, а де-не-де навіть захаращена земля. Всяк намагався триматися середини вулиці, як від страху перед новими покидьками або чимсь іще страшнішим, що могло випасти з будь-якого вікна, від страху перед отруйними порошками, які нібито часто сиплються звідти на перехожих, так і від страху перед стінами, що могли бути обмазані. Отак невігластво й надто великий розпач створювали все нові тривоги й навіювали фальшиві побоювання замість розумних, рятівних заходів, повідкладуваних на майбутнє із самого початку.

Ми описали тільки найменш моторошне й найменш сумне з того, що можна було бачити довкола, ми говорили лише про здорових, заможних людей! Отож, змалювавши картини стількох страждань і пам'ятаючи про куди тяжчі, повз які нам іще доведеться провести читача, ми не станемо зараз затримуватися, розповідаючи про те, що за видовище були зачумлені, котрі ледве переставляли ноги або валялися на вулицях,– бідняки, жінки, діти. Кожен свідок цього видовища міг, либонь, знайти якесь безнадійне втішення,– а це на нащадків справляє величезне й гнітюче враження,– утішення від свідомості того, що хтось усе-таки вижив.

Ренцо пройшов уже добрячий відтинок своєї дороги в цьому царстві розпачу, аж ураз, ще на досить великій відстані від вулиці, куди йому належало завернути, він зачув звідти неясний гул, з-посеред якого вирізнялося таке знайоме й страшне теленькання дзвоника.

Добувшися до рогу цієї вулиці, однієї з найширших у місті, він побачив на її середині чотири вози. І як ото на хлібному ринку люди снують туди й сюди, вантажачи й вивертаючи мішки, така метушня була й тут: одні монатті заходили до будинків, інші виходили звідти з вантажем на плечах і клали його на того або того воза. Декотрі з-них були в червоній, форменій одежі, інші – без цієї особливої прикмети, багато хто з іще мерзотнішою ознакою – різнобарвними султанами й китичками, якими ці огидні тварюки прикрашали себе, веселячись серед страшного загального горя. Повсякчас із вікон лунали зловісні оклики: «Монатті, сюди!» І з цього сумного зборища ще зловісніше озивався грубий голос: «Зараз, зараз!» Мабуть, то були мешканці, які бурчали й квапили монатті, що відповідали їм лайкою.