Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 46 страниц)

– Іди вперед,– сказав він Меніко.– Ми підемо з ним,– докинув він, обернувшися до жінок.

Вони швидко повернули до церкви, перетнули майдан, де ще, з божої милості, не було жодної живої душі, заглибилися в вуличку між церквою та будинком дона Абондіо, пролізли в першу, яка трапилась їм, діру в загорожі й подалися в поле.

Не пройшли вони, либонь, і півсотні кроків, як на майдан посунув натовп, більшаючи щохвилини. Люди переглядалися між собою, у кожного на язиці крутилось запитання і ні в кого не було відповіді. Ті, що поприбігали перші, кинулися до церковних дверей, які були на замку. Тоді люди побігли до дзвіниці, і хтось із них, приставивши рота до невеличкого віконця на зразок бійниці, гукнув досередини: «Який біс там калатає?» Зачувши знайомий голос, Амброджо кинув мотуза й, зрозумівши з гомону, що народу поназбиралося чимало, відповів: «Зараз відімкну». Похапцем надягши на себе принесені під пахвою штани, він пройшов ізсередини до церковних дверей і відімкнув їх.

– Що означає весь цей шум? Що сталося? Де? Хто?

– Як це де? – відповів Амброджо, притримуючи однією рукою двері, а другою оті штани, які він надяг похапцем.– Як! Ви не знаєте? У синьйора курато в будинку розбійники. Сміливіше, хлопці, на допомогу!

Усі посунули до будинку курато і, підступивши до нього натовпом, стали, дослухаючись, дивитися вгору: в будинку панувала повна тиша. Декотрі забігли з боку дверей: вони були замкнені, і ні по чому не було видно, щоб хтось їх торкався. Тоді ці в свою чергу подивилися вгору – жодного відчиненого вікна, ані найменшого шереху.

– Чи є там хто всередині? Агей, синьйоре курато! Синьйоре курато!

Дон Абондіо, котрий, щойно помітивши втечу непроханих гостей, відійшов від вікна, замкнув його і саме в цю хвилину пошепки сперечався з Перпетуєю, яка покинула його самого в такому скрутному становищі, повинен був, на вимогу натовпу, знов появитися біля вікна. Забачивши таке велетенське підкріплення, він розкаявся в тому, що викликав його.

– Що тут було? Що з вами зробили? Хто то такі? Де вони? – кричали йому гуртом голосів з п'ятдесят.

– Нікого вже більше немає. Дякую вам, розходьтеся по домівках.

– Але ж хто тут був? Куди вони подалися? Що сталося?

– Погані люди, які вештаються вночі, але вони вже порозбігалися. Ідіть додому, нікого більше немає, іще раз, діти мої, спасибі вам за ваше добре ставлення.– І по цих словах він сховався, зачинивши вікно.

Тут одні почали бурчати, другі – наспівувати, треті – лаятися. Декотрі знизували плечима й ішли геть. Раптом появився новий чоловік; геть засапавшись, він ледве вимовляв слова. Чоловік цей жив майже навпроти будиночка Аньєзе. Коли почався шум, він виглянув з вікна й побачив у дворику переполох серед браві, яких Грізо намагався заспокоїти. Звівши дух, чоловік крикнув до натовпу:

– Що ви тут робите, хлоп'ята? Диявол не тут, а в кінці вулиці. Внизу, в будинку Аньєзе Монделли, якісь озброєні люди; вони там, в будинку; щось ніби збираються вбити якогось подорожнього. Хто знає, що там за чортівня!

– Що? Що таке? – почалась безладна нарада.– Треба йти. Треба подивитися. Скільки їх? А нас скільки? Хто вони? Старосту!

– Я тут,– озвався староста з середини натовпу,– я тут, але ви повинні допомогти мені й слухатись безвідмовно. Де паламар? Дзвони що є сили! Швидко! Біжіть хто-небудь по допомогу до Лекко! Ідіть усі сюди...

Хто підійшов, а хто за спиною інших і втік. Галас стояв страшний, аж враз з'явився новий свідок, що бачив на власні очі, як незнайомці поспішно втікали, й заволав:

– Покваптеся, хлоп'ята, злодії або розбійники втікають з якимсь подорожнім; зараз вони вже за селом. Тримайте їх!

У відповідь на це повідомлення весь натовп, не дожидаючи наказів начальства, заворушився й урозсип кинувся вниз вулицею. В міру того, як вояцтво посувалося вперед, дехто з передніх сповільнював крок, дозволяючи іншим обігнати себе, й застрягав у самісінькій гущі бойової маси, задні проштовхувались уперед, і, врешті, вся вервечка в безладі добулася до місця призначення.

Були наявні свіжі сліди нашестя: двері навстіж, засув знято, але самих розбійників і слід прохолов. Вступили в дворик, підійшли до дверей нижнього поверху – їх теж було відімкнуто й зірвано. Стали кликати: «Аньєзе! Лючіє! Подорожній! Де подорожній? Мабуть, Стефано бачив його уві сні, отого подорожнього!» – «Та ні ж бо, ні. Карландреа також бачила його. Агей, подорожній! Аньєзе! Лючіє!» Відповіді не було. «Вони потягли їх із собою, потягли з собою». Познаходилися й такі; що закликали переслідувати викрадачів: адже це нечувана мерзенність, і була б ганьба для цілого села, якби всякий негідник міг безкарно з'являтися й хапати жінок, мов шуліка курчат із покинутого току. І от знову ще галасливіша нарада; раптом хтось (згодом так і не вдалося встановити, хто ж це був) пустив чутку, ніби Аньєзе й Лючія сховалися в одному з будинків. Чутка швидко поширилася, їй повірили; про переслідування втікачів відразу перестали говорити, натовп розсипався, й усі розійшлися по домівках. Почалось перешіптування, гомін, стукали в двері, відчиняли їх, з'являлись і зникали вогники, жінки, повихилявшися з вікон, запитували, їм відповідали. Коли ж вулиця спорожніла і все затихло, розмови якийсь час тривали по будинках, чергуючися з позіханнями, щоб уранці розпочатися знову.

А втім, нових подій не було, крім одної: того самого ранку староста стояв на своєму полі, підперши підборіддя рукою й спираючись ліктем на держак заступа, напівзастромленого в землю, а ногою – на сам заступ. Він стояв, мовчки обмірковуючи таємниці минулої ночі й складне питання про те, що йому належало зробити і як було найвигідніше повестися. Аж тут він побачив, що до нього прямують два чоловіки, досить визивні на вигляд, довгочубі, подібні до перших франкських королів, та й всім іншим надзвичайно схожі на отих двох суб'єктів, які за п'ять днів до того перепинили дона Абондіо, а може, це були саме вони. Чоловіки нахабно зажадали від старости, щоб він у жодному разі не доповідав синьйорові подеста про нічну пригоду, а коли його й спитають, щоб не казав правди, та щоб не базікав сам та не заохочував до базікання селян, якщо тільки йому дорога надія мирно сконати у власній постелі.

Наші втікачі досить довго йшли мовчки, швидким кроком, по черзі озираючись назад, щоб подивитися, чи немає, бува, погоні; всі були пригнічені стомливою втечею, занепокоєні невідомістю, в якій опинилися, засмучені невдало зробленою справою і сповнені неясного страху перед новою, невизначеною небезпекою. Це тривожне почуття посилював безперервний сполоховий дзвін їм услід, який, знай даленіючи, чувся їм усе тихіше й глухіше, та зате, здавалося, робився дедалі сумнішим і зловіснішим. Нарешті він замовк. Тільки тоді втікачі, перебуваючи вже серед безлюдного поля й не чуючи ані найменшого шереху довкола, стишили крок. Дещо відсапавшись, Аньєзе перша порушила мовчанку й стала розпитувати Ренцо, як була справа, а Меніко – як сталося, що якийсь диявол проник до них у будинок. Ренцо коротко розповів сумну історію, а потім усі троє звернулися до хлопчика, який уже докладніше передав попередження падре Крістофоро й розповів про все, що бачив сам, та про небезпеку, яка йому загрожувала. Усе це, гай-гай, іще раз підтвердило попередження падре. Слухачі зрозуміли більше, ніж зумів розповісти їм Меніко. Всі троє раптом замовкли, з жахом дивлячись в очі одне одному. І відразу, в одностайному пориві, всі троє поклали руку – хто на голову, хто на плече хлопчикові, ніби бажаючи попестити його й мовчки подякувати йому за те, що він став їхнім ангелом-рятівником. Висловлюючи своє співчуття з приводу пережитого ним хвилювання та небезпеки, на яку він наражався задля їхнього порятунку, вони майже були готові просити в нього прощення.

– А тепер вертайся додому, щоб твої більше не тривожились за тебе,– сказала йому Аньєзе і, згадавши про дві обіцяні монетки, дістала з кишені аж чотири й віддала йому, мовивши:

– Ну, гаразд, моли бога, щоб нам скоріше побачитися знову, і тоді...

Ренцо дав Меніко новеньку берлінгу й довго напучував його нічого не говорити про падре Крістофоро. Розчулений Меніко попрощався з усіма й повернув назад. А ті пішли своєю дорогого в глибокий роздумах – жінки попереду, Ренцо за ними, охороняючи їхню путь. Лючія міцно тримала матір під руку, лагідно й обережно відмовляючись від допомоги, яку Ренцо пропонував їй у важких місцях цієї подорожі, коли вони йшли путівцями: їй було соромно за те, що вона, хай навіть за виняткових обставин, так довго залишалася з ним удвох і допустилася такої близькості,– щоправда, вона сподівалася от-от стати його дружиною. А тепер, коли її мрії так гірко розвіялись, Лючія каялася в тому, що зайшла надто далеко, і до числених її хвилювань додалося тепер іще й почуття сорому, породжене не сумним пізнанням зла, а сорому безпричинного, більше схожого на страх дитини, яка тремтить у пітьмі, сама не знаючи чому.

– А будинок? – раптом спитала Аньєзе.

Та хоч хай як важливе було це питання, ніхто їй нічого не відповів, бо ніхто й не міг дати задовільної відповіді. Мовчки верстали вони далі свою путь і згодом вийшли на невеликий майдан перед монастирською церквою.

Ренцо підійшов до дверей, тихенько штовхнув їх. Двері відразу прочинились, і місяць, прокравшись в отвір, освітив бліде обличчя й сріблясту бороду падре Крістофоро, який стояв на порозі й чекав. Забачивши всіх трьох, він промовив:

– Слава богові! – й порухом запросив прийшлих увійти. Поруч нього стояв другий капуцин – то був послушник-паламар, якого падре Крістофоро проханнями та переконуваннями вговорив не спати і, залишивши вхідні двері незамкненими, бути насторожі, щоб прийняти нещасливців, котрим загрожувала страшна небезпека. Тільки завдяки своєму великому авторитету та славі святої людини падре Крістофоро домігся від послушника такої небезпечної й невідповідної статуту поступливості.

Коли вони зайшли, падре Крістофоро тихо причинив за ними двері. Тут уже паламар не міг стриматися й, відкликавши падре Крістофоро вбік, зашепотів йому на вухо:

– Як же це так, падре! Вночі... в церкві... замикатися з жінками... як же тоді статут... падре?– І похитав головою.

Поки він вичавлював із себе ці слова, падре Крістофоро думав: «Ось бачите: якби це був переслідуваний розбійник, фра Фаціо не став би чинити йому жодної перешкоди, а бідна невинна дівчина, якій пощастило вирватися з вовчих пазурів...»

– Omnia munda mundis [56]56
  Чистим усе чисте ( латин.).


[Закрыть],– вирік він, рвучко повернувшись до фра Фаціо і забувши, що той не розуміє латини. Але ця забутливість якраз і подіяла, як було потрібно. Якби падре Крістофоро почав сперечатися, спираючись на доводи, фра Фаціо, звичайно, знайшов би інші, протилежні, і одному богові відомо, коли і як скінчилася б ця суперечка. Та зачувши латинські слова, повні таємничого змісту й промовлені з такою рішучістю, він подумав, що саме в них і має міститися вирішення всіх його сумнівів. Тож він одразу заспокоївся й сказав:

– Гаразд, вам це краще знати!

– Можете бути певні,– відповів падре і, підійшовши при слабкому світлі лампади перед вівтарем до втікачів, котрі стояли в нерішучому чеканні, сказав їм: – Діти мої, подякуйте всевишньому, який позбавив вас від великої небезпеки. Можливо, саме в цю хвилину...– Тут він став роз'яснювати те, про що натяками дав їм знати через хлопця, посланця; він і не підозрював, що вони знали про все набагато більше його самого, і вважав, що Меніко застав їх удома, перш ніж розбійники встигли проникнути туди. Ніхто не став переконувати його в протилежному, промовчала навіть Лючія, яка все ж відчула докори сумління: «Така потайливість перед такою людиною!» Але ж то була ніч плутанини, хитрощів і всяких обманів.

– Тепер ви бачите, діти мої, – провадив він далі,– що залишатися в рідному селі для вас досить небезпечно. Ви в нім народилися й нікому не вчинили зла, але – така воля господня. Це випробування, діти мої. Зносьте його терпляче, покладаючи надії на всевишнього, не почуваючи злоби, і будьте певні: настане час, коли ви будете вдоволені з того, що відбувається тепер. Я потурбувався знайти для вас притулок на перші дні. Невдовзі, сподіваюсь, ви зможете спокійно повернутися до себе додому: Господь допоможе вам у всіх ваших справах і зробить усе для вашого добра. А я, зрозуміла річ, постараюся виправдати милість, яку він виявив мені, вибравши мене засобом служіння вам, його бідним і любим змученим створінням. Ви,– провадив він, звертаючись до жінок,– можете зупинитися в ***. Там ви будете достатньою мірою захищені від усякої небезпеки і в той же час пробуватимете не дуже далеко від вашого дому. Розшукайте наш монастир, скажіть покликати отця настоятеля й передайте йому ось це послання – він стане для вас другим падре Крістофоро. Ти, Ренцо, теж повинен позбутися як чужої, так і своєї люті. Віднеси це послання до нашого монастиря в Мілані, отого, що біля східних воріт, і віддай падре Бонавентурі з Лоді. Він замінить тобі батька, наставлятиме тебе й підшукає тобі роботу, поки ти не зможеш повернутися й спокійно жити тут. Ідіть на берег озера до гирла Біоне, яка тече за кілька кроків від Пескареніко. Там, біля причалу, ви знайдете човна; гукнете: «Барка!» Вас спитають: «Для кого?» Відповідайте: «Сан-Франческо». Вас візьмуть у човна й переправлять на другий берег, де ви побачите візника, який довезе вас просто до ***.

Якби кому спало на думку поцікавитися, яким же це чином падре Крістофоро так швидко роздобув усі ці засоби перевезення по воді й по суходолу, той показав би необізнаність щодо того, який великий авторитет капуцина, котрий тішиться в народі славою святого.

Залишилося ще потурбуватися про нагляд за будинком. Падре Крістофоро взяв ключі й зголосився передати їх тим, кого вкажуть Ренцо й Аньєзе. Бідолашна жінка, видобуваючи з кишені ключа, тяжко зітхнула, згадавши, що її будинок стоїть зараз відімкнений, що всередині побував сам диявол, і хто знає, чи є там що берегти.

– Перед вашим відбуттям, – сказав чернець, – помолімося всі гуртом Господові, щоб у цій подорожі він завжди пробував з вами і насамперед дав вам сили та ревність бажати того, чого бажає він сам.– Із цими словами він укляк посеред церкви, інші наслідували його приклад. Після того як усі мовчки помолилися, падре Крістофоро тихо, але ясним голосом, розбірливо промовив: – Іще помолімося за нещасного, який вимусив нас піти на цей крок. Ми були б не гідні милосердя твого, о господи, якби всім серцем не просили цієї милості і для нього – адже ж він так її потребує! В стражданнях наших у нас є велика втіха, бо ми пробуваємо в путі, вказаній нам тобою, і коли ми прийдемо до тебе з нашими прикростями, нам їх буде зараховано. Він же – твій ворог. О нещасний! Він змагається з тобою! Змилуйся над ним, господи, пом'якши серце його, хай стане він служником твоїм. Даруй йому всі блага, яких ми можемо бажати самі для себе.

Потому, звівшись, він квапливо сказав:

– А зараз у дорогу, діти мої, не можна втрачати ані хвилини часу. Хай береже вас бог, хай буде супутником вашим ангел його. Ідіть.

Коли вони вже виходили, падре Крістофоро з хвилюванням, яке важко вимовити словами, зміненим голосом додав:

– Серце підказує мені, що ми скоро побачимося.

Звичайно, серце завжди каже тому, хто до нього прислухається, про те, що його чекає. Та чи ж багато знає серце? Так, хіба якусь дещицю з того, що вже сталося.

Не дожидаючи відповіді, фра Крістофоро пішов до ризниці. Втікачі повиходили з церкви, і фра Фаціо замкнув двері, попрощавшися з ними схвильованим голосом. В повній мовчанці попрямували вони до вказаного місця на березі озера. Там побачили човна і посідали в нього, коли обмінялися паролем. Човняр відплив, відштовхнувшись веслом від берега. Потім він узявся за друге весло і, гребучи обома, виплив на відкритий простір, правуючи до протилежного берега. Не було ані найменшого вітерцю; озеро лежало рівне та гладеньке і могло б видатися нерухомим, коли б на ньому не дрижало легке й трепетне сяйво місяця, який дивився в воду з височини небес. Чувся тільки лінькуватий і рівномірний шум прибою, що вдаряв у береговий граніт, далеке дзюркотіння води, яка розбивалася об стояки мосту, та мірний сплеск весел, котрі, розтинаючи лазурову поверхню озера, дружно піднімалися з води, розбризкуючи краплі, й знов занурювалися в неї. Розтята човном хвиля, зливаючись знов за кормою, залишала позаду смужку брижів, яка чимраз більше віддалялася від берега.

Мовчазні втікачі, пообертавшись, дивилися на гори і місцевість, освітлену місяцем і де-де вкриту густою тінню. Чітко вирізнялися села, будинки, хижки. Палаццо дона Родріго зі своєю пласкою вежею, що височіла над тісною купкою будиночків біля підніжжя гірського виступу, видавалося лютим лиходієм, який, причаївшись у темряві серед гурту сплячих, сам не спав, задумуючи злочин. Лючія побачила його й здригнулася. Її погляд ковзнув униз по схилу, туди, де лежало їхнє сільце; вона вдивилася в його околицю, розшукала свій будиночок, густу верхівку фігового дерева, перехиленого через стіну дворика, вікно своєї кімнати і, як ото сиділа в глибині човна, спершися ліктем на борт і поклавши голову на руку, ніби збираючись заснути, отак стиха й заплакала.

Прощавайте, гори, всталі з вод і піднесені до небес; покраяні вершини, знайомі тому, хто виріс серед вас, і закарбовані в його пам'яті не менше, ніж образи найбільш близьких людей; струмки, чиє дзюркотіння розрізняєш як звук звичних, рідних голосів; села, розкидані білими цятками по схилах, ніби отари овець на випасі,– прощавайте! Який же скорботний шлях того, хто, вирісши серед вас, покидає вас. Навіть в уяві того, хто розлучається з вами доброхіть, пориваний жадобою розбагатіти на чужині, в хвилину розстання самі мрії про багатство гублять свою привабливість, подорожній дивується зі своєї рішучості й ладен іти назад, якби ж ото не було в нього надії повернутися коли-небудь багатієм. Чим далі посувається він по рівнині, тим частіше його погляд, розчарований і стомлений, відвертається від цього одноманітного простору, повітря здається йому важким і мертвим; смутний і неуважливий, заходить він у шумні міста, де будинки тягнуться безперервною вервечкою, вулиці, вливаючись одна в одну, ніби утруднюють йому подих, і перед будівлями, якими милується чужинець, він з неспокійною тугою згадує про невелике поле в рідному сільці, про скромний будиночок, що його він давно запримітив і збирається купити, коли повернеться, розбагатівши, назад у гори.

То як же почувається та, яка ніколи не прагнула податися за межі рідних гір жодним, бодай миттєвим бажанням, яка зв'язала з ними всі надії на майбутнє й яку ворожі сили несподівано відкинули далеко від рідних місць! Та, яку відірвано від найдорожчих для неї звичок, чиї надії розбито. Покидаючи рідні гори, їй доводиться йти до чужих людей, котрих вона й знати не знає і від котрих повернеться невідомо коли. Прощавай, рідний будинку, де часом, сидячи в самотніх роздумах, вона з потаємним трепетом училася в шумі людських кроків вирізняти звук кроків жаданих. Прощавай, будинку, поки що чужий, на який так часто мимохідь поглядала вона крадькома, злегка червоніючи, на будинок, де їй уявлялося спокійне, мирне життя дружини й господарки. Прощавай, церкво, куди стільки разів приходила вона з чистою душею, висловлюючи хвалу творцеві, де готувалося виконання священного обряду, де приховане сердечне зітхання мало дістати урочисте благословення, а узаконене кохання – своє освячення. Прощавай! Той, хто дав вам стільки радості, всюдисущий, і якщо він порушує щастя дітей своїх, то тільки для того, щоб дати їм щастя ще більш надійне й велике.

Такі або майже такі думки роїлися в Лючіїній голові, і мало чим різнилися від них думки двох інших подорожніх, коли човен підвозив їх до правого берега Адди.

Розділ дев'ятий

Поштовх човна струснув Лючію, яка, крадькома втерши сльози, підвела голову, вдаючи, що прокинулася. Ренцо став на берег перший і подав руку Аньєзе; та, зійшовши, в свою чергу простягла руку дочці, і всі троє зі смутком подякували перевізникові.

– За що? – відповів він.– Ми на те й живемо на цім світі, щоб допомагати ближньому,– і, здригнувшись, немовби йому запропоновано вчинити крадіжку, відсмикнув руку, коли Ренцо зробив спробу дати йому частину грошей із тих, що він прихопив того вечора з собою з наміром щедро винагородити дона Абондіо, якщо той, хоча й проти своєї волі, зробить йому послугу. Віз стояв уже тут напоготові, візник повітав тих, кого дожидав, усадовив їх, прикрикнув на конячину, стьобнув батогом,– і віз рушив.

Наш автор не описує цієї нічної подорожі, не згадує він і назви того місця, куди фра Крістофоро послав двох жінок; більше того, він навіть заявляє, що не бажає говорити про це. З подальшої розповіді з'ясується причина цього замовчування. Доля Лючії виявиться вплетеною в темну інтригу, затіяну одним чоловіком, приналежним, очевидно, до родини надзвичайно могутньої в ту добу, коли писав автор. Щоб пояснити дивне поводження цього чоловіка в даному випадку, авторові доведеться навіть коротко оповісти його минуле життя; і ця родина постане в таких барвах, які роздивиться всякий, хто прочитає подальшу розповідь. Але те, що бідолаха задля остороги хотів приховати, нам вдалося знайти в іншому місці. Один міланський історик [57]57
  Джузеппе Ріпамонті. Вітчизняна історія. Кн. VI, розд. III, с. 358. ( Прим. автора).


[Закрыть], якому довелося згадати про того самого чоловіка, щоправда, не називає ні його, ані місця дії,– однак про останнє він каже, що це було старовинне й славне містечко, якому тільки бракувало назви міста; на іншій сторінці він розповідає, що там протікає Ламбро, і, врешті, що там є архіпастир. Після співставлення цих даних ми робимо висновок, що це не що інше, як Монца. В багатій скарбниці вчених індукцій знайдуться, можливо, більш тонкі, але навряд чи більш вірогідні. Ми могли б також, спираючись на досить обгрунтовані здогади, назвати й саму родину; але, хоч вона й зовсім вимерла, все ж краще залишити це ім'я ненаписаним, аби не ризикувати зачепити навіть мертвих і залишити вченим бодай якийсь привід для досліджень.

Отже, наші втікачі прибули до Монци невдовзі після сходу сонця. Візник зайшов до шинку і сказав хазяїну, своєму знайомому, щоб він виділив їм кімнату, куди й провів їх. Висловлюючи подяку, Ренцо хотів був змусити і його взяти якусь винагороду, але візник, як і човняр, маючи на увазі іншу нагороду, віддаленішу, але щедрішу, також відсмикнув руку і, наче рятуючись втечею, поквапився до свого воза.

Після вечора, що його ми описали, та ночі, що її кожен може легко уявити собі, проведеної в невеселих роздумах, у безперестанному чеканні якої-небудь неприємної пригоди, при подувах холодного осіннього вітру й безперервних поштовхах незручного воза, від яких прокидався кожен, хто починав злегка склеплювати очі,– після всього цього їм аж не вірилося, що вони сидять на стійкій лаві і все ж у якійсь та кімнаті. Подорожні поснідали, як те дозволяли тяжкі часи та скупі засоби, котрі належало заощаджувати з огляду на невідоме майбутнє,– та й їсти нікому не хотілося. Всі троє несамохіть згадали про бенкет, який вони збиралися влаштувати три дні тому, і кожен важко зітхнув. Ренцо хотів був залишитися з жінками щонайменше до кінця дня – подивитись, як вони влаштуються, зробити їм необхідні послуги. Та падре порадив негайно відіслати юнака його дорогою; тому жінки стали посилатися на цю пораду й висловлювати при цьому всілякі інші міркування: люди, мовляв, починають балакати, що відстрочка робить розлуку ще тяжчою, що він не зможе скоро повернутися й обмінятися з ними новинами; тож Ренцо кінець кінцем вирішив піти геть. Вони домовились, що постараються побачитись чимскоріше. Лючія не приховувала сліз; Ренцо стримувався через силу; міцно-міцно потискаючи руку Аньєзе, він промовив здушеним голосом: «До побачення» – і пішов.

Жінки опинились би в ще скрутнішому становищі, коли б не добрий візник, якому було сказано провести їх до монастиря капуцинів і надавати їм усіляку допомогу. Отож наші подорожні подалися до монастиря, який, а це всім відомо, стоїть біля самої Монци. Коли вони підійшли до воріт, візник смикнув за дзвінок і попросив покликати отця настоятеля. Той з'явився негайно й з порога взяв листа.

– А-а, фра Крістофоро!– сказав він, упізнавши почерк. Голос і вираз його обличчя говорили про те, що він вимовив ім'я свого великого друга. Треба сказати, що наш добрий падре Крістофоро в своєму листі дуже палко відгукувався про жінок і зворушливо повідомляв їхню історію, бо ж настоятель, читаючи листа, часом виказував подив і обурення і, відводячи очі від паперу, дивився на жінок із жалем і співчуттям. Скінчивши читати, він дещо замислився, а тоді сказав: «Тут не обійтися без синьйори; якщо синьйора візьметься за цю справу...»

Потім, відкликавши Аньєзе вбік, на майданчик перед монастирем, він поставив їй кілька запитань, на які та відповіла ствердно. Повернувшися з нею до Лючії, він сказав їм обом:

– Я спробую, дорогі сестри, знайти вам притулок не тільки надійний, але й почесний, поки бог не потурбувався про вас якнайкраще. Чи не бажаєте ви пройти зі мною?

Жінки шанобливо виказали свою згоду. Чернець провадив далі:

– Гаразд, тоді я негайно відведу вас у монастир до синьйори. Проте йдіть за мною на деякій відстані – знаєте, народ полюбляє полихословити, і бог знає, які підуть плітки, якщо отця настоятеля побачать на вулиці з молодою красунею... Я маю на увазі, з жінками взагалі.

І, мовивши це, він пішов уперед. Лючія зашарілася, візник усміхнувся й глянув на Аньєзе, яка, не можучи втриматись, усміхнулася й собі. Коли чернець трохи відійшов, усі троє рушили слідом за ним, витримуючи відстань кроків десять. Тоді жінки спитали у візника (розпитувати отця настоятеля вони не зосмілились), хто така ця синьйора.

– Синьйора,– відповів він,– проста черниця, але не така, як усі. Не подумайте, що вона абатиса або настоятелька, навпаки, судячи з розмов, вона одна й наймолодших черниць, але вона – від Адамового ребра, і предки її були великі люди, прибулі з Іспанії, звідки родом уся тутешня влада,– тим-то її й звуть «синьйорою». Цим хочуть показати, що вона – велика панія, і весь окіл величає її так, бо, кажуть, у цьому монастирі ніколи не бачили подібної особи. Та й уся її теперішня рідня, там, у Мілані, не абихто – це люди, які завжди у всьому мають рацію, а в Монці й поготів: її батько, дарма що не живе тут, вважається першим в околі, через це й вона може робити в монастирі все, що їй потрібно, та й за монастирськими стінами народ дуже поважає її, і якщо вже вона за що береться, то неодмінно домагається свого. Отож якщо цьому доброму ченцеві вдасться передоручити вас їй і вона вас прийме, то можу сказати вам прямо: ви будете як у бога за дверима.

Діставшися до воріт містечка, в ті часи захищених збоку напіврозваленою старовинною вежею та рештками якоїсь маленької фортеці, так само розваленої (можливо, декотрі мої читачі пригадають, що бачили все це ще цілим), настоятель зупинився, озирнувся, чи за ним ідуть інші, потому зайшов у ворота й попрямував до монастиря, де знову спинився на порозі, чекаючи своїх супутників. Потім він попросив візника години за дві-три повернутися з відповіддю; візник пообіцяв і попрощався з жінками, котрі засипали його словами вдячності й дорученнями до падре Крістофоро.

Настоятель запросив матір з дочкою зайти в перший дворик монастиря, завів їх до келії воротарки, а сам вирушив клопотатися в їхній справі. Через деякий час він повернувся радісний і сказав їм іти за ним. З'явився він якраз вчасно, бо дочка й мати вже не знали, як відчепитися від настирливих розпитів воротарки. Поки вони перетинали другий дворик, чернець напучував їх, даючи настанови, як потрібно поводити себе з синьйорою.

– Вона настроєна дуже прихильно до вас,– сказав він,– і якщо захоче, може зробити вам багато добра. Будьте смиренні й поштиві, відповідайте щиро на всі запитання, які вона вважатиме за потрібне поставити вам. Якщо ж вас ні про що не питатимуть, то покладіться в усьому на мене.

Вони опинились у кімнаті нижнього поверху, звідки двері вели до приймальні. Перш ніж зайти туди, настоятель, показавши на двері, мовив упівголоса: «Вона тут»,– як би ото ще раз нагадуючи про свої настанови.

Лючія, яка ніколи не бувала в монастирі, потрапивши до приймальні, стала озиратися, шукаючи очима синьйору, щоб уклонитися їй, і, не виявивши нікого, стояла, мов зачарована. Але, помітивши, що чернець і Аньєзе попрямували в куток, вона подивилася за ними й побачила вікно незвичайної форми з двома товстими й густими залізними решітками, а за решітками – черницю.

На вигляд їй можна було дати років двадцять п'ять, і з першого погляду вона здавалася гарною, однак це була поблякла, відцвіла краса, і я б додав – із слідами руйнації. З-під напнутого на голову й обвислого обабіч обличчя чорного покривала видніла білосніжна полотняна пов'язка, до половини прикриваючи такого ж білого лоба; друга пов'язка, спадаючи брижами й обрамляючи обличчя, переходила під підборіддям у білий плат, який спускався на груди й прикривав весь комір чорного чернечого одіяння. На чоло черниці часто набігали зморшки, мовби від гострого болю, і тоді чорні брови суворо сходились ближче. Очі, так само чорні, то впивалися в обличчя людей з якоюсь чванливою допитливістю, то квапливо втуплювалися в землю, ніби бажаючи сховатися. В певні хвилини уважний спостерігач виявив би, що ці очі шукали любові, жалю, співчуття; іншим разом він, можливо, зауважив би в них миттєвий спалах давньої, але притлумлюваної ненависті, щось погрозливе й жорстоке. Коли синьйорині очі були нерухомо скеровані в далечінь, одні могли вбачати в цьому горду відсутність будь-яких бажань, другі – биття прихованої думки про якусь внутрішню тривогу, що точила цю душу й володіла нею дужче всього на світі. Незвичайно бліде обличчя мало тонкі й вишукані обриси, однак було позначене слідами повільного виснаження. Ледь рожеві губи все ж чітко вирізнялись на цьому блідому тлі,– їхні рухи, як і очей, були раптові, жваві, повні виразності й таємничості. Велика, гарно збудована постать програвала від певної недбалості в поставі або видавалась іноді незграбною від поривчастих вайлуватих рухів, надто рішучих для жінки, не кажучи вже про черницю. В самому одінні де-де виявлялася якась вишуканість і вибагливість, засвідчуючи своєрідність цієї черниці: ліф було оброблено з якоюсь світською витонченістю, а з-під пов'язки на скроню спадало пасмо чорного волосся – обставина, яка промовляла про забутий або знехтуваний статут, бо ж правила приписували носити завжди коротке волосся – таке, як після урочистого обряду постригу.