Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 46 страниц)

Розділ двадцять третій

Дожидаючи години, коли він мав іти до церкви, щоб відправити службу, кардинал Федеріго був поринулий у свої вчені заняття,– що він звичайно робив у всяку вільну хвилину,– аж тут до нього із стривоженим обличчям зайшов калелан-хрестоносець.

– Дивні відвідини, воістину дивні, монсиньйор.

– Хто там такий? – спитав кардинал.

– Та не хто інший, як синьйор...– відповів капелан і, багатозначно карбуючи склади, вимовив ім'я, якого ми не можемо назвати нашим читачам. А тоді докинув: – Він тут власною персоною, в сусідній кімнаті, і вимагає, ні більше ні менше, щоб його допустили до вашої світлості.

– Він?! – мовив кардинал, і обличчя в нього просяяло; потім підвівся з крісла й згорнув книжку.– Просити, просити негайно!

– Але ж...– відказав капелан, не рушаючи з місця,– адже вашій милості добре відомо, хто він такий, оцей бандит, цей знаменитий...

– А хіба ж не величезне щастя для кардинала, що в такого чоловіка виникло бажання прийти до нього?

– Пробачте...– стояв на своєму капелан,– ми ніколи не зважувались торкатися деяких речей, бо монсиньйор зволить казати, що це, мовляв, небилиці; однак при нагоді, мені вдається, наш прямий обов'язок... зайва старанність породжує ворогів, монсиньйоре, і нам цілком певно відомо,– чимало розбійників нахвалялося, що раніше або пізніше...

– І що ж вони зробили? – урвав його кардинал.

– Я маю на увазі, що цей чоловік – заводій усяких лиходійств, головоріз-відчайдух, який підтримує зв'язки з найстрашнішими розбійниками, і цілком можливо, що його підіслано...

– Та й звичаї ж у вас,– урвав його, все ще всміхаючись, Федеріго,– щоб солдати та наганяли страх на генерала перед битвою.– А потім, роблячись задумливим і поважним, провадив далі: – Мені здається, що Сан-Карло не став би довго розмірковувати – прийняти йому такого чоловіка чи ні,– він би просто вийшов і завів його сам. Нехай зайде сюди негайно: він і так уже задовго чекає.

Капелан попрямував до дверей, бурмочучи собі під ніс: «Нічого не вдієш – усі ці святі такі упертюхи».

Відчинивши двері й заглянувши до кімнати, де перебував відвідувач і весь синкліт, він побачив, що священики збилися по один бік, перешіптуючись і скоса поглядаючи в куток, де самотою стояв синьйор. Капелан рушив до Безіменного і, косячи на нього краєчком ока, скільки це було можливо, прикидав подумки, яка диявольська зброя може бути схована під цією курткою та що не завадило б, перш ніж впустити його, запропонувати принаймні... Та зважитись на таке капелан не посмів. Він підступив до Безіменного й сказав:

– Монсиньйор чекає на вашу милість. Чи не зволите пройти за мною?

І він рушив уперед, через невеличкий гурт священиків, котрі розступилися перед ним, а капелан кидав праворуч і ліворуч погляди, які промовляли: «Що вдієш! Хіба ви не знаєте, що наш святий отець завжди поверне по-своєму?»

Забачивши на порозі Безіменного, Федеріго з привітним і ясним обличчям пішов йому назустріч, розкриваючи обійми, немов бажаному гостеві, і негайно зробив знак капеланові вийти. Той послухався.

Залишившись вдвох, обидва якийсь час мовчали; кожний був збентежений по-своєму. Безіменного, привабленого сюди швидше якоюсь незбагненною силою, ніж певним наміром, мордували два супротивних почуття: з одного боку, бажання й неясне сподівання якось заспокоїти душевні муки, а з другого – досада, сором від усвідомлення того, що він прийшов сюди як покаянний грішник, як покірна, жалюгідна людина,– прийшов признатися в своїй провині й благати прощення. І він не знаходив слів, та майже й не шукав їх. Проте, звівши очі й поглянувши кардиналові в обличчя, він раптом відчув, що його охоплює владне й воднораз зворушливе почуття пошани до цього чоловіка, і в ньому стала зростати довіра, зненависть пом'якшала, і це, не принижуючи його гордості, сковувало її і, так би мовити, змикало йому вуста.

Зовнішність Федеріго справді свідчила про його вищість і викликала любов до нього. В святого отця від природи була невимушена й спокійно-велична постава, до того ж не зігнута роками і не обважніла; він мав поважні й жваві очі, ясне чоло з печаттю глибоких дум і,– незважаючи на сивину, на блідість, на сліди здержливості, на сліди роздумів і втоми,– якусь майже юнацьку свіжість. Риси його обличчя промовляли про те, що в минулому воно було прекрасним у повному розумінні цього слова. Звичка до піднесених і добромисних думок, душевний спокій протягом довгого життя, любов до людей, безперестанна радість невичерпної віри замінила ту колишню красу іншою, я сказав би, старечою красою, яка ще чіткіше вирізнялася на тлі величної простоти його червоної мантії.

І кардинал якийсь час так само вдивлявся в Безіменного своїм проникливим поглядом,– він давно вже навчився читати людські думки за виразом обличчя. І на тому похмурому, засмученому обличчі промайнуло, як йому здалося, щось схоже на надію, яку й він відчув у собі самому, коли йому доповіли про прихід цього чоловіка. Отож святий отець з хвилюванням сказав:

– Яка радісна зустріч! І як мені дякувати вам за ваше добре рішення, дарма що в ньому є й певний докір мені.

– Докір вам? – з подивом вигукнув синьйор, зворушений цим зверненням і вдоволений тим, що кардинал зламав кригу в почав розмову перший.

– Ясна річ, це докір мені, адже я дозволив вам випередити мене. Мені слід було вже давно і не один раз відвідати вас.

– Вам – мене? Та ви знаєте, хто я? Чи ж вам хоч правильно назвали моє ім'я?

– Невже ви гадаєте, що ту радість, яка сповнює мене і, безсумнівно, проступає на моєму обличчі, я міг би відчувати при появі незнайомої людини? Саме ви й змушуєте мене переживати її; повторюю, саме ви, кого я повинен був би шукати всюди, кого я так щиро полюбив і жалів, за кого так палко молився; ви один з дітей моїх; до речі, я люблю всіх і від усього серця, але ви той, кого мені найдужче хотілося здобути і обійняти, якби я тільки міг сподіватися цього. Але бог, тільки бог може творити чудеса, і він ставиться вибачливо до немічних сил і слабостей своїх скромних слуг.

Безіменний був вражений цією полум'яною промовою, цими словами, які так певно відбивали те, чого він сам іще не сказав і що ще не цілком наважився сказати. Схвильований, збентежений, він мовчав.

– То як же це виходить? – з іще більшою теплотою вів далі Федеріго.– Ви маєте для мене добру звістку і так довго примушуєте мене мучитися?

– Добру звістку? В моїй душі пекло, звідки ж мені взяти добру звістку? Скажіть же, коли знаєте, що то за добра звістка, якої ви чекаєте від такої людини, як я?

– А та, що бог торкнувся вашого серця й хоче навернути вас до себе,– спокійно відповів кардинал.

– Бог! Бог! Якби ж то побачити його! Якби почути! Де він, цей бог!

– Ви мене питаєте про це? Ви? Та хто ж ближче до нього, ніж ви? Хіба ж ви не відчуваєте його в своєму серці, якого він торкнувся? Бог потряс ваше серце, не дає йому спокою й водночас вабить вас до себе, давши вам проблиск надії на примирення, на втішення, на безмежне, повне втішення, тільки-но ви пізнаєте Господа, станете його сповідувати, молитиметесь йому.

– Так, це правда, щось мучить мене, неначе гризе ось тут. Але бог? Якщо це бог, такий, як про нього кажуть, то навіщо я йому?

У цих словах бринів безнадійний відчай. Та Федеріго відповів на них урочистим, натхненним тоном.

– Навіщо ви йому? Що йому робити з вами? Ви – знамення його могутності і його милосердя. Ніхто більше, ніж ви, не може послужити для прославлення його! Весь світ давно вже волає проти вас, тисячі й тисячі голосів проклинають ваші вчинки.– Безіменний здригнувся й на мить був вражений, зачувши таку незвичну для себе мову, а ще дужче вразило його те, що він не відчував при цьому ніякого гніву, а навпаки, навіть якесь полегшення.– Та хіба це для слави господньої? – провадив Федеріго.– Адже все то голоси жаху, голоси себелюбства, хай навіть і справедливості, тільки ж ця справедливість така незначна, така зрозуміла! Можливо, серед них лунають, на жаль, навіть голоси заздрощів до оцієї вашої злощасної могутності, до оцієї – до сьогоднішнього дня – такої сумної твердості вашого духу. Та коли ви самі повстанете, щоб засудити своє життя й виголосите собі вирок,– о, тоді прославиться ім'я господнє! А ви ще питаєте, навіщо ви йому? Шляхи господні несповідимі!.. Хіба я, слабка людина, можу знати, для чого ви станете потрібні Господові? Куди спрямує він вашу могутню волю, несхитну твердість, коли він наповнить, запалить вас любов'ю, надією, каяттям? То хто ж ви такий, чоловіче грішний, коли вважаєте, що могли безкарно задумувати й чинити великі лиходійства, а бог не може вернути вас на шлях інстинний? Навіщо ви потрібні богові, питаєте ви? А щоб дарувати вам прощення! А щоб спасти вас! А щоб ви спокутували свої гріхи! Чи ж це не славні й достойні справи його? Подумайте тільки: коли я, нікчемний, жалюгідний чоловік, так потерпаю зараз про ваше спасіння, що радий би віддати за нього – господь тому свідок! – усю решту днів моїх,– то подумайте, яким великим має бути милосердя того, хто вселяє мені милосердя до вас, таке недосконале, але таке животворне; як любить вас, як опікується вами той, хто керує мною й вселяє до вас любов, яка окриляє мене.

В міру того, як ці слова злітали з кардиналових уст, усе його обличчя, погляд, усі рухи посилювали їхній зміст. Обличчя Безіменного, покривлене судомами, спершу виказало подив і увагу, потому на ньому проступили глибокі й не такі тривожні переживання. Очі, які з дитинства не відали сліз, зволожилися. А коли відбриніли кардиналові слова, Безіменний затулив обличчя руками й вибухнув нестримними риданнями, які були ніби останньою і найяснішою відповіддю.

– Боже великий і милостивий! – вигукнув Федеріго, зводячи очі й руки до небес.– Що зробив я, раб недостойний, пастир ледачий? За що прикликав ти мене на цю учту милосердя твого? За що зробив мене достойним бути присутнім при такому радісному чуді? – І з цими словами він простяг Безіменному руку.

– Ні! – вигукнув той.– Ні! Далі, далі від мене! Не брудніть цієї руки, невинної і милосердної. Ви не знаєте всього того, що вчинила рука, яку ви хочете потиснути.

– Дозвольте мені,– сказав Федеріго, в палкому пориві беручи за руку Безіменного,– дозвольте мені потиснути цю руку, яка виправить стільки помилок, вчинить стільки добродіянь, полегшить стільки страждань і, беззбройна, смиренно і покірно простягнеться до своїх ворогів!

– Це вже занадто! – промовив, ридаючи, Безіменний.– Залиште мене, монсиньйоре, добрий Федеріго, залиште мене! Натовп народу дожидає вас, стільки добрих невинних душ, стільки людей, прийшлих здалеку, щоб бодай раз глянути на вас, почути вас. А ви затримуєтесь... та ще й через кого!

– Залишмо дев'яносто дев'ять овець,– відповів кардинал,– вони в безпеці пасуться на горі; я ж хочу побути з тією одною, яка заблудилась. Можливо, ці душі зараз куди щасливіші, ніж коли б їм довелося бачити свого нікчемного кардинала. Може, всевишній, сотворивши над нами чудо милосердя, наповнює їх радістю, про причину якої вони ще й не здогадуються. Може, ці люди, самі того не відаючи, пробувають у єднанні з нами; може, дух святий пробуджує в їхніх серцях неясне почуття любові до вас, і вони вже проказують за вас молитву, яку він чув, вселяючи їм милосердя до вас, ще не знайомої їм людини.

Із цими словами вія обійняв Безіменного. Той, зробивши спробу ухилитися, на мить замислився, але потім піддався, ніби скорений цим великодушним поривом і також обійняв кардинала, сховавши на його плечі своє схвильоване, змінене обличчя. Гарячі сльози капали на незаплямовану кардиналову мантію, і безгрішні руки Федеріго з любов'ю обіймали цього чоловіка, торкаючись його куртки, на якій він звичайно носив зброю насильства й підступу.

Вивільняючись з обіймів, Безіменний знов затулив очі рукою і, водночас звівши обличчя, вигукнув:

– Боже істинно великий! Боже істинно милосердний! Тепер я пізнаю себе і розумію, хто я; гріхи мої стоять переді мною; я гидкий самому собі – і однак... однак я чую полегшення, радість, так, радість, якої ніколи не відчував за все своє страхітливе життя!

– Це полегшення,– сказав Федеріго,– послане вам богом, щоб навернути вас до себе, надихнути на безповоротний вступ у нове життя, де вам доведеться стільки зруйнувати, стільки виправити, стільки оплакати.

– О я нещасний! – вигукнув синьйор.– Скільки... скільки... такого, що мені залишається тільки оплакувати! Але зате є і щойно початі справи, в які я можу урвати з самого початку, і є одна така, яку я можу урвати зараз же, розладнати, відвернути.

Федеріго почав уважно слухати, і Безіменний розповів коротко з, либонь, іще більшою огидою, ніж це зробили ми, всю історію насильства, вчиненого над Лючією, всі страхи й страждання бідолашки; як вона благала, і яке сум'яття ці благання викликали в його душі; він повідомив також, що вона все ще перебуває в його замку.

– То не гаймо часу! – вигукнув Федеріго, охоплений співчуттям і бажанням допомогти бідолашній.– Який-бо ви щасливий! Це для вас запорука прощення. Бог зробив вас знаряддям порятунку для тієї, для якої ви хотіли стати знаряддям погибелі. Хай благословить вас господь! Господь уже благословив вас! Вам відомо, звідки родом наша бідна страдниця?

Безіменний назвав Лючіїне село.

– Це недалеко звідси,– сказав кардинал,– хвала богові; і, можливо...– Мовивши це, він швиденько підійшов до столу і подзвонив у дзвіночок. Негайно із заклопотаним виглядом зайшов капелан і найперше подивився на Безіменного. Він побачив змінене обличчя, почервонілі від сліз очі, і, перевівши погляд на кардинала, помітив на його виду, під незмінною стриманістю, вияв особливої поважної радості і якоїсь майже нетерплячої заклопотаності. Капелан завмер, уже готовий розкрити рота від подиву, та кардинал вивів його з цього споглядального стану, запитавши, чи немає серед присутніх священиків курато із ***.

– Він тут, монсиньйоре,– відповів капелан.

– Негайно покличте його сюди,– звелів Федеріго,– і разом з ним – місцевого курато.

Капелан вийшов і попрямував до кімнати, де зібралося духівництво. Всі погляди повернулись до нього. А він, так і зоставшися з розкритим ротом і все ще сповненим подиву обличчям, мовив, вимахуючи піднятими руками:

– Синьйори, синьйори! Наес mutatio dexterae Excelsi. [116]116
  Це навернення – справа десниці всевишнього ( латин.).


[Закрыть]– І якусь хвилину постояв мовчки. Потому, відразу перейшовши на свій звичний діловий тон, додав: – Його превелебність викликає до себе місцевого синьйора курато і курато з ***.

Перший названий відразу ступив уперед, і водночас в глибини натовпу зачувся протяглий здивований вигук:

– Мене?

– Ви синьйор курато з ***? – спитав капелан.

– Так, але...

– Його превелебність викликає вас!

– Мене? – повторив той самий голос, явно бажаючи сказати цим одним словом: «При чому ж тут я?» Цього разу, водночас із вигуком, наперед вийшов і другий курато – дон Абондіо власною персоною. Ступав він неохоче, і його обличчя виказувало щось середнє між подивом і досадою. Капелан зробив йому знак рукою, який означав: «Прошу йти за мною, чого ж ви баритеся?» Отак, ідучи попереду двох курато, він попрямував до кімнати і ввів їх досередини.

Кардинал випустив руку Безіменного, з яким встиг за цей час обговорити, що належить робити далі. Відійшовши трохи вбік, він знаком підкликав до себе місцевого курато. Коротко розповів йому, в чім річ, і спитав, чи той не зможе швидко знайти порядну жінку, яка погодилась би вирядитись у ношах до замку по Лючію; потрібна розумна й добросердна жінка, що змогла б виконати таке несподіване доручення й зуміла б знайти найслушніше обходження та найдоречніші слова, щоб сповнити надією, заспокоїти бідолашку, в чиїй душі, після стількох тривог і хвилювань, саме звільнення, чого доброго, викличе нове сум'яття. Подумавши якусь хвилину, священик відповів, що в нього є на прикметі така жінка, і вийшов.

Підкликавши кивком голови капелана, кардинал наказав йому негайно спорядити ноші та носіїв і осідлати двох мулів. Коли й капелан пішов, кардинал звернувся до дона Абондіо.

Дон Абондіо, який тримався чимближче до кардинала, аби тільки бути далі від другого синьйора, весь час поглядав спідлоба то на того, то на того, знай ламаючи собі голову над тим, що ж означає вся ця метушня. Підступивши ближче й уклонившись, він сказав:

– Мені повідомлено, що ваше високопреосвященство кликали мене, але я гадаю, що сталася помилка...

– Ніякої помилки немає,– відповів Федеріго.– Маю, для вас добру звістку і воднораз утішливе, якнайприємніше доручення. Одна з ваших парафіянок, котру ви напевне оплакували як загиблу, Лючія Монделла, знайшлася й перебуває у сусідстві, в будинку ось цього мого любого друга. Ви негайно вирядитеся з ним і з однією жінкою, яку зараз мав привести місцевий синьйор курато, вирядитесь, повторюю, по цю вашу парафіянку й приставите її сюди.

Дон Абондіо хотів приховати досаду,– ба, мало того,– тривогу й прикрість, які викликало в нього це доручення, або, вірніше, наказ. Та вже не маючи часу приховати гримасу невдоволення, що скривила його лице, він низько похилив голову на знак послуху. І підняв її тільки для того, щоб зробити другий глибокий уклін – цього разу Безіменному, водночас жалібно глянувши на нього, мовляв: «Я в ваших руках, пощадіть: parcere subjectis [117]117
  Щади покірних ( латин.).


[Закрыть]».

Кардинал спитав його, чи є в Лючії родичі.

– З близької рідні, з ким вона живе або могла б жити, в тільки мати,– відповів дон Абондіо.

– А зараз мати вдома, в селі?

– Так, монсиньйоре.

– А що цю бідну дівчину,– провадив Федеріго,– не дуже швидко можна повернути до рідної оселі, то для неї великою втіхою буде чимшвидше побачитися з матір'ю; тому, якщо тутешній синьйор курато не повернеться, доки я піду до церкви, прошу вас переказати йому, щоб він підшукав віз або ж мула чи коня й послав путящого чоловіка по цю жінку, щоб привезти її сюди.

– А може, поїхав би я? – спитав дон Абондіо.

– Ні, ні! Я вас попросив уже про інше,– відказав кардинал.

– Я мав на увазі,– заперечив дон Абондіо,– підготувати нещасну матір. Це дуже чутлива жінка, і тут потрібен чоловік, який її знає, зуміє до неї підійти, бо коли б замість добра та не вчинити їй зла.

– Саме тому я й прошу вас попередити синьйора місцевого курато, щоб він вибрав підходящого чоловіка. А ви потрібніші в іншому місці,– відповів кардинал.

Він хотів додати: для цієї бідної дівчини зараз найважливіше побачити в замку знайоме обличчя, вірну людину, потому як вона стільки годин мучилася в такій страшній невідомості щодо свого майбутнього. Та він не наважився відкрито висловити ці міркування в присутності Безіменного. І все ж кардиналові здалося дивним, що дон Абондіо не зрозумів його з півслова і сам не дійшов такого висновку. Пропозиція дона Абондіо і ота його настійливість здалися кардиналові недоречними, і він одразу запідозрив, що під цим криється ще щось. Глянувши донові Абондіо в обличчя, він легко здогадався, що той боїться їхати з цим страшним чоловіком, боїться зайти до його замку навіть на кілька хвилин. Тому, бажаючи остаточно розсіяти підозри дона Абондіо і воднораз вважаючи нечемним відводити вбік курато і шептатися з ним у присутності синьйора, його нового друга, Федеріго вирішив, що найкраще поговорити самому з Безіменним. З його відповідей дон Абондіо нарешті зрозуміє, що це вже не той чоловік, якого треба боятися.

Отож кардинал підійшов до Безіменного і з тим невимушеним і довірливим виглядом, який буває при новій і великій прихильності, як і при давній дружбі, звернувся до нього:

– Не подумайте, що з мене досить на сьогодні цих ваших відвідин. Адже ви повернетесь, чи не так, разом із цим шановним отцем церкви?

– Чи повернусь я, питаєте? – відповів Безіменний.– Та якби ви навіть прогнали мене, то я, мов жебрак, уперто стояв би під вашими дверима. Я повинен говорити з вами, чути, бачити вас! Ви мені необхідні!

Федеріго взяв Безіменного за руку, потис її й промовив:

– Зробіть таку ласку – зостаньтеся потім пообідати з нами. Я чекатиму на вас. Тим часом я піду молитися й висловлювати хвалу Всевишньому разом із народом, а ви йдіть збирати перші плоди милосердя.

Дон Абондіо був присутній при цих звіреннях, мов той боязкий хлопчик, котрий бачить, як при ньому хтось спокійно гладить свого велетенського лютого пса з налитими кров'ю очима, про якого всі знають, що він кусається й наганяє страх, і водночас чує, як хазяїн каже, що його песик – добра тваринка, спокійна-спокійна. Хлопчик дивиться на хазяїна і не заперечує, але й не підтакує, дивиться на пса і не зважується підступити до нього, боячись, коли б, бува, ця добра й спокійна тваринка не вишкірила зуби та не розправилася з ним, але не сміє й відійти, щоб його не стали вважати боягузом; а сам собі думає: «Утекти б чимшвидше додому».

Коли кардинал попрямував до дверей, не випускаючи руки Безіменного й ведучи його за собою, йому знов потрапив на очі бідолаха дон Абондіо, який залишився там, де стояв, ображений, невдоволений, із набурмосеним обличчям. Подумавши, що це невдоволення могла викликати думка, нібито до нього поставились без належної уваги й наче забули в далекому кутку, а надто порівняно з тим, як тепло прийняли і приголубили такого лиходія, кардинал, ідучи, обернувся до курато й, спинившись на мить, мовив з привітною усмішкою:

– Синьйоре курато, ви завжди зі мною в будинку милосердного отця нашого; а цей... цей perierat et inventus est [118]118
  Гинув і знову здобутий ( латин.).


[Закрыть].

– О, я дуже щасливий! – сказав дон Абондіо, низько вклоняючись обом.

Кардинал пішов уперед, штовхнувши двері, які зовні негайно розчахнули два служники, що чекали обабіч, і дивна пара постала перед цікавими поглядами присутнього в кімнаті духівництва. На обох обличчях були написані різні, але однаково глибокі переживання: вдячлива ніжність і смиренна радість проступали на благородному виду Федеріго; на обличчі Безіменного – сум'яття; втихомирене надією, не знайома йому боязкість, каяття, крізь яке, однак, проглядала сила дикої, неприборканої вдачі. Згодом говорили, що декотрим із присутніх у ту мить спали на думку слова пророка Ісайї: «І пастимуться вкупі вовк з ягнятком... і лев, як віл, їстиме полову». На дона Абондіо, який ішов за ними, ніхто не звернув уваги.

Коли всі вони вийшли на середину кімнати, кардиналів служник, з'явившись у ту мить, підступив до нього й доповів, що накази, передані йому капеланом, виконано: ноші та два мули вже готові, затримка лише за жінкою, яку має привести місцевий курато. Кардинал сказав служникові, що тільки-но приїде курато, хай негайно переговорить з доном Абондіо, і що надалі треба робити все за розпорядженням дона Абондіо та Безіменного. Останньому він знов потис руку, мовивши: «То я чекаю на вас!» – і, повернувшись, щоб уклонитися донові Абондіо, попрямував до церкви. Духівництво рушило за ним довгою, мов вервечка, юрбою. Друзі по подорожі лишилися в кімнаті удвох.

Весь поринувши в себе, Безіменний в задумі нетерпляче чекав хвилини, коли зможе позбавити від страждань і звільнити з ув'язнення свою Лючію,– «свою» тепер у зовсім іншому розумінні, ніж напередодні. Його обличчя виказувало стримуване хвилювання, що переляканому поглядові дона Абондіо легко могло здатися й чимось гіршим. Курато крадькома поглядав на Безіменного: йому дуже кортіло завести з ним дружню розмову. «Тільки що ж мені сказати? – розмірковував він.– Сказати ще раз, що я, мовляв, дуже радий? Дуже радий, власне, чому? Тому, що ви, мовляв, бувши досі дияволом, врешті вирішили стати порядною людиною, як і всі інші? Гарний комплімент! Е-хе-хе! Хоч би як я крутив, а всі мої поздоровлення можна буде зрозуміти лише так. Та й, зрештою, чи ж воно правда, що він зробився порядною людиною? Отак, із доброго дива! Таких коників на цім світі викидають скільки хоч із найрізноманітніших причин! Та й що я, зрештою, знаю? Але мені однаково треба їхати з ним! Та ще й до цього жахливого замку! Ох, і справи! Ох, і справи! Сказали б мені таке сьогодні вранці! Ну, якщо все щасливо для мене скінчиться, то я вже покажу синьйорі Перпетуї! Адже вона силою погнала мене сюди, коли в цьому не було жодної потреби: збираються, мовляв, усі довколишні парафіяльні курато, навіть здалеку їдуть, і відставати від інших не слід; розійшлася – ось і вплутала мене в отаку халепу! Який-бо я нещасливий! І все ж треба щось сказати йому».

Поміркувавши і так і сяк, він врешті вирішив, що було б незле сказати таке: «Я ніколи не смів надіятися, що матиму щастя перебувати в такому вельмишановному товаристві». І тільки-но був розтулив рота, як зайшов служник із місцевим курато; він повідомив, що жінка вже чекав в ношах, а тоді звернувся до дона Абондіо, щоб дізнатися про інші розпорядження кардинала. Дон Абондіо насилу відповів, а все через розпорошеність своїх думок. Потім, підступивши якнайближче до служника, мовив:

– Ви вже дайте мені сумирнішого мула, бо, щиро кажучи, верхівець з мене поганий.

– Не бійтеся,– не без єхидства відказав служник,– це мул нашого писаря, а він у нас людина вчена.

– От і добре,– погодився дон Абондіо і подумки докинув: «Дай боже, щоб усе скінчилося гаразд».

Безіменний на перший поклик квапливо кинувся до виходу і тільки тоді помітив, що дон Абондіо залишився позаду. Він зупинився, чекаючи на нього, і, коли той підійшов, засапавшись, готовий просити вибачення, синьйор з уклоном, чемно й шанобливо пропустив його перед себе,– ця обставина дещо втішила переляканого бідолаху. Та, щойно ступивши в дворик, він побачив таке, що вкрай зіпсувало йому цю невелику втіху: Безіменний попрямував у куток і, схопивши свій карабін однією рукою за цівку, а другою за ремінь, спритним рухом, ніби виконуючи військову вправу, перекинув його через плече.

«Ох! – зітхнув подумки дон Абондіо.– І що тільки він збирається робити з оцією штукою? Оце так власяниця, оце так самобичування для новонаверненого! А раптом йому в голову зайде якийсь одур! Ну й поїздка! Ну й поїздка!»

Якби Безіменний бодай запідозрив, які думки опосідали його супутника, то важко сказати, щоб він зробив, аби тільки заспокоїти того. Та він був за тисячу миль від такої підозри, а дон Абондіо зі свого боку силкувався приховати найменший рух, який міг би зрадити його потаємну думку: «А я вашій милості не довіряю».

Підійшовши до хвіртки, що виводила на дорогу, вони побачили двох споряджених мулів. Безіменний скочив на того, якого підвів йому конюх.

– А цей мул не норовистий? – спитав служника дон Абондіо, опускаючи ногу, яку вже був підняв до стремена.

– Сідайте спокійно, не бійтеся: це просто ягня.

Дон Абондіо вчепився в сідло й з допомогою служника видерся на мула.

– Гоп! Гоп! Гоп!

І ось він уже верхи.

Ноші трохи попереду, між двома мулами, рушили за командою погонича, і вся валка посунула дорогою.

Довелось проїжджати повз церкву, переповнену молільниками, через невелику площу, де також юрмилися парафіяни, свої й чужі, яким не пощастило протовпитись до храму. Незвичайна новина вже встигла поширитися серед люду, і при появі нашої компанії, при появі цього чоловіка, який нещодавно викликав у всіх страх і прокляття, а тепер – радісний подив, у натовпі залунав майже схвальний гомін; народ розступився, і воднораз почалася тиснява – всім хотілося побачити його якнайближче. Проїхали ноші, причеплені між двома мулами, проїхав і Безіменний. Перед широко розчиненими дверима церкви він зняв капелюх і схилив своє таке грізне чоло майже аж до гриви мула під шепіт сотень голосів: «Хай благословить вас господь!» Дон Абондіо також зняв капелюх, уклонився й подумки віддав себе на волю божу, але, зачувши урочистий протяглий спів своїх співбратів, він відчув якийсь жаль, ніжність і таку глибоку печаль, аж через силу втримався від сліз.

Коли вони, видобувшись за околицю, опинились у чистому полі, їдучи далі безлюдними звивистими дорогами, думки дона Абондіо огорнула ще похмуріша пелена. Єдине, на чому він міг довірливо спинити свій погляд, був погонич. Якщо він служить в кардинала, то, звичайно, має бути чесним хлопцем, та й, крім того, в нього вигляд не боягуза. Час від часу з'являлися перехожі, також гуртами, кваплячись подивитися на кардинала, але це тільки ненадовго заспокоювало дона Абондіо, який щокрок наближався до тієї страшної долини, де можна зустріти лише поплічників кардиналового друга, і то яких поплічників! Йому й зараз, більше ніж досі, хотілося завести розмову з цим кардиналовим другом, щоб промацати його як слід і водночас підтримати в нього гарний настрій. Проте замислене обличчя Безіменного відбивало в дона Абондіо всяку до того охоту. Тому він був змушений розмовляти сам із собою. Ось тільки дещо з того, що бідолаха звіряв собі під час цього переїзду, бо якби вдалося записати все, то вийшла б ціла книжка.

«А воно, либонь, і правильно кажуть, що в святих і розбійників по всьому тілу ніби ртуть розлита,– мало того, що вони самі вічно крутяться, їм би хотілось, коли б це було можливо, примусити танцювати весь рід людський. І треба ж було цим невгамовним вибрати саме мене, який нікого не чіпає, і вплутати в свої справи,– саме мене! А я хочу тільки одного: щоб мені дали жити спокійно! Взяти хоча б цього навіженого негідника дона Родріго! І чого йому бракувало, щоб бути найщасливішою людиною на світі? Якби ж то він мав бодай крапельку здорового глузду... Багатий, молодий, усюди його шанують, поважають. З жиру казиться! Йому, бачте, набридло пробувати в добробуті, тож треба неодмінно створити для себе й для інших усякі клопоти. Жити б йому в розкошах,– так ні, де там! Придумав собі діло – ганятися за жінками,– найдурніше, найбільш розбійниче, найбезумніше діло на цім світі. Він міг би в'їхати до раю на кареті,– але ж ні! На одній нозі лізе просто до сатани в пекло! А цей? – Тут він подивився на Безіменного, неначе запідозривши, що той підслуховує його.– Цей спершу поставив догори ногами весь світ своїми лиходійствами, а тепер ставить усе догори ногами своїм наверненням... якщо тільки це правда... А все окошується на мені! І ото завжди так: коли вже вони народились із такою сверблячкою в тілі, то тільки те й знають, що зчиняють галас. А хіба так важко прожити життя порядною людиною, скажімо, як оце я? Та ні ж бо! Їм треба четвертувати ближнього, різати, чинити лиходійства... горе мені, бідному!.. А після всього – нова затія: каяття! Адже покаятися, коли вже з'явилась така забаганка, можна й у себе вдома, тихенько, без усякої помпи, не турбуючи ближнього свого. А його превелебність ні сіло ні впало відразу розкриває обійми: «Любий друже! Любий друже!» Бере все на віру, що той каже, наче вже бачив, як той творить чудеса. І відразу приймає рішення, поринає в нього цілком, з руками й з ногами: і це мерщій, і те мерщій,– а у нас це зветься просто необачність! І без зайвих слів віддає йому на поталу бідного курато! Це називається розіграти чоловіка в чіт і лишку. Такий святобливий кардинал, як він, мав би пильнувати своїх пастирів, мов око в лобі. Крапелька холоднокровності, крапелька розсудливості, крапелька милосердя – усе це, гадаю я, сумісне й зі святістю. А якщо все це тільки про людське око? Хіба ж можна розгадати всі хитрощі? Тим паче таких людей, як оцей? І подумати тільки, що мені доводиться їхати з ним до його замку! А може, до цього причетний диявол? Бідний я, бідний! Краще про це не думати. І що то за плутанина така з Лючією? Чи немає тут якої домовленості з доном Родріго? Ну й люди! Тоді принаймні справа була б ясна. Тільки ж як це вона потрапила йому в пазурі? Хто його знає! У них там якась таємниця з монсиньйором; а мене ось примушують трястися дорогою в такий спосіб і слова мені не кажуть. Чужі справи мене не обходять, але коли доводиться ризикувати своєю шкурою, то, здається, маєш право й дізнатись про дещо. Якби ж ішлося про те, щоб забрати цю бідолашку, то вже нехай. Хоча, звичайно, він і сам міг би прекрасно привезти її. І знов-таки, якщо він покаявся насправді й зробився такий святий, то навіщо йому я? Оце так содом! Та годі! Бог вирішив, щоб було так,– багато буде клопотів, але потерпимо! Та й за бідну Лючію я дуже радий: вона, либонь, так само відбулася дорогою ціною – самому тільки небу відомо, що вона перетерпіла. Певна річ, мені її шкода, і все ж вона народилася мені на погибель... Зазирнути б у душу цьому синьйорові, довідатися, про що він думає. Хто знає? То він удає з себе святого Антонія в пустині, то перед вами справжній Олоферн [119]119
  Антоній – самітник, «батько чернецтва» (251—356). Олоферн – лютий воєначальник царя Навуходоносора ( бібл.).


[Закрыть]. Ох, бідний я, бідний! Ну та гаразд! Небеса повинні допомогти мені, бо ж не своєю примхою вплутався я в усю цю колотнечу».