Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 46 страниц)

Дітлахи з великою радістю повсідались біля Аньєзе, своєї давньої приятельки.

– Мерщій, мерщій,– звелів кравець одній із дівчаток (тій самій, яка колись носила їсти вдові Марії,– не знаю, чи пам'ятаєте ви цей випадок), – піди облущ із п'ятеро скороспілих каштанів, що лежать у кутку, й спечи їх.

– А ти,– звернувся він до одного з хлопчаків,– піди в город, трусни персикове дерево, щоб упало штук кілька, і принеси їх сюди, тільки гляди мені – не теє! А ти,– повернувся він до другого,– видерись-но на фігове дерево та нарви, які спіліші. Адже ви всі добре наважили руку на цій справі!

Сам він подався просвердлити барильце з вином, а дружина – дістати скатертину та серветки. Перпетуя повикладала свої харчі. Накрили на стіл. На найпочеснішому місці були серветка й фаянсова тарілка для дона Абондіо разом із прибором, прихопленим у кошик Перпетуєю. Сіли до столу й пообідали, якщо й не дуже весело, то все ж веселіше, ніж цього сподівався будь-хто з гостей того дня.

– Що ви скажете про таке лихо, синьйоре курато? – спитав кравець.– Неначе читаєш про нашестя сарацинів на Францію [151]151
  Тобто вторгнення арабів у Францію з Іспанії у VIII ст., яке було відбите Карлом Мартеллом (битва під Пуатьє, 732 p.).


[Закрыть].

– Що ж я можу сказати? Видно, й це мало впасти нам на голову!

– І все ж ви вибрали собі надійне пристановище,– провадив далі господар,– хто туди зважиться полізти? І товариство там знайдете. Я чув, що там переховується вже чимало народу й щогодини прибувають усе нові втікачі.

– Хочу сподіватися,– мовив дон Абондіо,– що нас там радо приймуть. Я знаю цього чудового синьйора. Якось мені випала честь бути в його товаристві, він був тоді надзвичайно люб'язний.

– А мені,– сказала Аньєзе,– він звелів через найсвітлішого монсиньйора переказати, щоб у разі якоїсь потреби я зверталась просто до нього.

– Яке велике, чудесне навернення! – вигукнув дон Абондіо.– І як стійко він тримається, чи не так? Дуже стійко.

Кравець почав розводитися про святе життя Безіменного, про те, як той – бич для всього околу – раптово зробився для всіх прикладом і благодійником.

– А де ж усі ті, кого він тримав при собі... уся його челядь? – спитав дон Абондіо, який не раз уже чув дещо про це, але все ще не міг остаточно заспокоїтись.

– Більшість відпущено,– відповів кравець.– а ті, що при ньому, геть змінились, і то як! Одно слово, цей замок зробився просто Фіваїдою [152]152
  Фіваїда – область у Єгипті, улюблене місце християнських самітників.


[Закрыть],– адже ви знаєте про ці речі.

Потім господар завів з Аньєзе розмову про кардинала.

– Великий чоловік! – мовив він.– Великий чоловік! Шкода, що він був у нас поспіхом, мені навіть не випало вшанувати його як слід. Як би мені хотілося побесідувати з ним іще раз, у спокійніших умовах!

Коли встали з-за столу, кравець показав усім малюнок із зображенням кардинала, що його він прибив до дверної стулки на знак своєї поваги до високої особи, а також щоб мати змогу похвалитися перед усяким, хто трапиться, що кардинал на малюнку не схожий на себе, і що йому, мовляв, випало бачити кардинала особисто, зовсім близько, просто ось в оцій кімнаті.

– То це вони що, отаким його й хотіли намалювати? – спитала Аньєзе.– Одежею він схожий, а...

– Правда, не схожий? – підхопив кравець.– І я завжди кажу те саме: адже нас обдурити годі, чи не так? Ну та гаразд, тут хоч його ім'я написано – все ж пам'ять.

Дон Абондіо поспішав. Кравець узявся знайти воза, щоб підвезти їх аж до підніжжя гори, на якій стояв замок. Він відразу вирушив на пошуки, невдовзі повернувся й сказав, що віз їде. А тоді запропонував донові Абондіо:

– Синьйоре курато, якщо зволите взяти з собою туди нагору яку-небудь книжечку, щоб побавити час, то я, хоч і бідний, але можу прислужитися вам,– адже я трохи читаю задля розваги. Твори, звичайно, не на ваш смак, книжки в мене народною мовою, та все ж...

– Дякую, дякую,– відповів дон Абойдіо,– нині такі часи, що голови ледве вистачає, щоб упоратися з найнеобхіднішим.

Поки відбувався обмін чемностями, прощальними словами, побажаннями щасливої дороги, запрошеннями та обіцянками заїхати дорогою назад, віз підкотив до воріт. В нього поставили кошики, потім повсідалися їздці, а тоді вирушили з дещо більшими вигодами й душевним спокоєм у другу половину своєї подорожі.

Кравець сказав донові Абондіо істинну правду про Безіменного. Дійсно, від того дня, як ми з ним розпрощались, він безперестану робив далі те, що поставив собі тоді за мету, а саме: виправляв учинене ним зло, шукав миру з усіма, допомагав бідним, одно слово, постійно чинив добро, де тільки можливо.

Сміливість, якою він славився в минулі часи, нападаючи сам або захищаючись, нині виявлялася в тому, що він не робив ні того, ні іншого. Ходив завжди один, беззбройний, готовий прийняти будь-який удар за ту силу-силенну лиходійств, які вчинив, упевнений в тому, що вдаватися до сили, захищаючи того, хто заборгував стільком людям, було б рівноцінно новому лиходійству; він був певен, що всяке зло, вчинене йому, було б образою бога, але справедливою відплатою йому самому. А карати за образу він має менше права, ніж хто інший.

Незважаючи на все те, він був захищений нітрохи не менше, аніж за того часу, коли задля своєї безпеки тримав при собі таку силу озброєних людей, не рахуючи себе самого. Пам'ять про його колишню жорстокість і нинішня очевидна для всіх сумирність начебто мали б: перша – викликати постійне бажання помсти, друга – робити цю помсту такою легкоздійсненною, а тим часом вони, навпаки, відганяли всяку думку про помсту й вселяли захват, що й правив йому за головний засіб захисту. Адже це був той самий чоловік, якого ніхто не зміг упокорити і який упокорив сам себе. Притаєні кривди, в минулому розпалювані його зневагою до людей і страхом перед ним, розвіялися перед упокореним виглядом Безіменного. Покривджені подіставали, всупереч усяким сподіванням і без жодного ризику, таке вдоволення, якого не змогли б дістати навіть від найуспішнішої відплати, а саме: вдоволення бачити такого чоловіка, коли він розкаявся в своїх гріхах і, так би мовити, поділяв їхнє власне обурення. Багато хто, таївши в серці впродовж багатьох років гірке й болісне почуття свого безсилля перед Безіменним, знаючи всю неспроможність відплатити йому за яку-небудь велику кривду, – тепер, зустрівши його-віч-на-віч, беззбройного, з виглядом людини, яка не хоче чинити опору, відчували в собі єдине бажання – висловити йому свою повагу. В цьому добровільному приниженні увесь вигляд Безіменного, манера триматися набули всупереч його волі щось вищою мірою величне й благородне, бо ж більше, ніж доти, у його поводженні виявлялась цілковита зневага до небезпеки.

Навіть найбрутальніша й найскаженіша ненависть була ніби зв'язана й стримувалась загальним схилянням перед цим розкаяним і милосердним чоловіком, і те схиляння було таке велике, що нерідко він потрапляв у скрутне становище, бо мусив оборонятися від виявів цього почуття й пильнувати, щоб не виказати на виду й у вчинках свого каяття й щоб надто не принижуватися, аби не бути надто піднесеним. У церкві він вибрав собі найостанніше місце, і ніхто б не посмів сісти на нього, бо це було б рівноцінним захопленню почесної посади. Скривдити цього чоловіка або навіть поставитися до нього без належної поваги могло б здатися не так нахабством ї ницістю, як блюзнірством. Ці та й інші причини відвертали також від нього караючий меч правосуддя, гарантуючи йому і з цього боку безпеку, про яку він навіть не думав. Громадське становище Безіменного й родинні зв'язки, завжди використовувані для повного захисту, важили для нього саме тепер набагато більше, бо за його іменем, досі славетним своєю підлістю, уже закріпилася слава чоловіка взірцевої поведінки, слава навернення. Влада і знать висловлювали з цього приводу свою радість так само відверто, як і народ. Тож було б принаймні дивно виявити жорстокість щодо людини, яка стала предметом загального захоплення. До того ж власті, зайняті постійними і часто невдалими придушеннями давніх і нових бунтів, могли бути якоюсь мірою вдоволеними, нарешті позбувшися неприборканого й неспокійного бунтівника,– тим паче що це навернення принесло з собою таке переродження, яке власті не звикли бачити і навіть не наважувалися вимагати. Непокоїти святого навряд чи було б гарним засобом для того, щоб забути про сором за своє колишнє невміння напоумити злочинця, а покара задля прикладу, в разі її застосування, призвела б тільки до того, що остаточно відбила б у таких, як він, бажання стати на шлях істинний. Можливо також, що роль, яку зіграв у цьому наверненні кардинал Федеріго, і його ім'я, зв'язане з іменем наверненого, правили для останнього ніби за священний щит. Та й за тогочасних обставин і понять, при тих своєрідних взаємних стосунках духовної й світської влади (а священики та вельможі часто бували на ножах між собою, ніколи, однак, не прагнучи до взаємознищення, навпаки, постійно чергуючи ворожі дії з актами взаємовизнання й свідченнями поваги, крокуючи часто навіть укупі до загальної мети, а втім, ніколи не укладаючи миру), отож за тогочасних обставин і понять до певної міри могло здаватися, що примирення з духовною владою несло з собою забуття, навіть повне прощення гріхів владою світською, оскільки перша самотужки домоглася бажаного для обох.

Отже, цього чоловіка, на якого – був би він зробив хибний крок і впав – навперебій би накинулися великий і малий, щоб розтоптати, тепер щадили всі.

Щоправда, було й чимало таких, кому це навернення – спричинившись до такого шуму – дало все що завгодно, крім задоволення; то все були наймані злочинці, численні співучасники лиходійстві вони втрачали ту могутню силу, на яку звикли спиратися. Адже вмить урвалися всі ниточки давно задуманих підступів, можливо, навіть саме в ту мить, коли вже мала надійти звістка про їхнє невдале завершення. Але ми вже бачили, які розмаїті почуття викликало це навернення у найманих убивць, що перебували тоді при Безіменному, й почули про це з його власних вуст: подив, горе, смуток, досаду – всього потроху, крім презирства й ненависті. Те саме відчували й інші його поплічники в різних місцях, а так само й спільники більш високого польоту, зачувши приголомшливу новину. Зате скільки зненависті дісталося кардиналові Федеріго – про це свідчать наведені в іншому місці слова Ріпамонті. На Федеріго дивилися як на чоловіка, що втрутився в чужі справи, аби розладнати їх, а Безіменний прагнув тільки до спасіння своєї душі – на це ніхто не мав права скаржитись.

Потроху більшість найманих убивць, не зумівши пристосуватися до нових вимог і не сподіваючись на зміну справ, пішли геть. Хто подався шукати іншого господаря, можливо, навіть серед колишніх друзів Безіменного; хто завербувався в яке-небудь «терцо» [153]153
  Полк ( ісп.).


[Закрыть], як тоді казали: іспанське, мантуанське або ще якоїсь із воюючих сторін; хто вийшов на велику дорогу чинити дрібний грабунок на свій страх і ризик; а хто заспокоївся, почавши шахраювати. В такий же спосіб, треба гадати, повелися й усі ті, хто раніше діяв під його керівництвом і по інших околах. Щодо тих, хто зумів пристосуватися до нового способу життя або ж прийняв його доброхіть, то більшість із таких, родом із долини, повернулася на свої поля або до ремесел, вивчених іще змалку, а потім занехтуваних. Прийшлі ж позалишалися в замку як служники; і ті й ті, ніби знов діставши благодать водночас із своїм господарем, жили, як і він, не чинячи й не терплячи зла, беззбройні й усіма шановані.

Коли під час вторгнення найманців декотрі втікачі з потерпілих від нашестя поселень поприходили нагору до замку просити притулку, Безіменний, вдоволений тим, що гнані шукають пристановища в тих самих стінах, на які так довго поглядали здалеку, ніби на велетенське чудовисько, прихистив цих позбавлених даху людей скорше з вияву вдячності, аніж звичайної ласки; він звелів сповістити, що його замок відчинено для всякого, хто захоче знайти в ньому притулок, і відразу постановив привести до стану оборони не тільки замок, а й усю долину на той випадок, якби ландскнехти або каппеллетті спробували зайти сюди, щоб похазяйнувати. Він зібрав усіх служників, нечислених, зате відданих, і звернувся до них із промовою про те, що господь посилає їм і йому гарну нагоду допомогти ближнім, яких вони в свій час так пригнічували й примушували тремтіти. Своїм звичайним владним голосом, який виказував певність цілковитого послуху, він виклав у загальних рисах те, чого вимагав від них, а надто докладно розповів; як поводити себе, щоб люди, які приходили сюди нагору в пошуках пристановища, вбачали в них тільки друзів і захисників. Потім він наказав попереносити з кімнати на горищі вогнепальну, ріжучу й колючу зброю, яка вже певний час валялася там купою, й пороздавав її. Своїм селянам і орендарям у долині він звелів переказати, щоб усі охочі приходили зі зброєю до замку. Тим, хто не мав зброї, він давав свою; відібрав декотрих, призначивши їх ніби командирами, і поставив інших під їхнє командування, порозставляв пости біля всіх проходів і в інших місцях долини, на схилі гори, біля замкових воріт; встановив години й порядок, зміни вартових, як у справдешньому таборі і як це було заведено в самому замку за часів злочинного життя його володаря.

В одному кутку цієї ж кімнати на горищі окремо стояла або лежала на підлозі зброя, яку носив тільки він сам. Тут був його знаменитий карабін, мушкети, шпаги, мечі, пістолети, криві ножі, кинджали. Ніхто з слуг не торкнувся їх; вони вирішили спитати господаря, яку зброю він накаже принести собі. «Ніяку»,– відповів Безіменний і, чи то через обітницю, чи то навмисне, так і залишався беззбройним на чолі цього своєрідного гарнізону.

Водночас він доручив чоловікам і жінкам, які працювали в нього або були його підвладні, влаштувати у палаці житло для чимбільшої кількості людей, порозставляти ліжка, порозкладати солом'яники та матраци по кімнатах і покоях, перетворених на загальні спальні. Він також дав розпорядження підвозити в достатку харчові припаси, щоб прогодувати гостей, яких йому пошле господь і яких щодень справді ставало чимраз більше. Сам він ніколи не сидів згорнувши руки. В замку або поза ним, сходячи догори й спускаючись донизу, він обходив усю долину, усюди давав розпорядження, підбадьорював людей, міняв варту, словом і ділом, навіть просто своєю присутністю робив і підтримував порядок. У будинку й на дорозі він зустрічав новоприбулих. І всі, вже бачивши його або зустрічаючи вперше, дивилися на нього з захватом, на мить забуваючи ті злигодні та страхи, що позаганяли їх на отакенну височину, І оберталися ще раз подивитися йому вслід, коли, розставшися з ними, він ішов далі в своїх справах.

Розділ тридцятий

Хоча найбільший наплив народу був не з того боку, звідки троє наших утікачів прямували до долини, а з протилежного входу в неї, проте й тут їм назустріч траплялися супутники й товариші в біді, які вже повиходили або починали виходити з попередніх доріжок та вузьких путівців на великий шлях. За таких обставин усі зустрічні відчувають себе немов давні знайомі. Щоразу, коли віз наздоганяв якогось пішохода, подорожні засипали одне одного запитаннями й відповідями. Хто втік загоди, як і наші подорожні, не дожидаючи приходу солдатів; хто уже чув звуки барабанів і труб; хто навіть устиг побачити самих солдатів і описував їх так, як звичайно описують щось перелякані люди.

– Нам іще поталанило,– говорили обидві жінки,– тож подякуймо Господові. Кат його бери, все те майно: хоч самі зосталися цілі.

Але дон Абондіо не бачив причини радіти разом з ними. Навпаки, оцей наплив народу, а ще більший наплив з другого боку долини, про який він здогадувався, починав вселяти в нього тривогу.

– Оце так історія! – буркотливо казав він обом жінкам, коли нікого не було поблизу.– Оце так історія! Хіба ви не розумієте, що дозволити збиратися такій тьмі народу в одному місці – це однаково ніби навмисне заманювати сюди солдатів? Адже всі забирають із собою своє добро, і в будинках не залишається нічого; тож солдати й розміркують, що, мовляв, там нагорі накопичились усякі скарби! І неодмінно завітають туди. Нещасний я чоловік: вліз у таку халепу!

– Та що ви! Навіщо ж їм дертися нагору? – відказувала Перпетуя.– У них своя дорога. До того ж я завжди чула, що під час небезпеки краще, коли збирається багато людей.

– Багато! Багато! – перекривив її дон Абондіо.– Нещасна жінка! Хіба ви не знаєте, що один ландскнехт із'їсть живцем цілу сотню таких, як ми? Та й потім, коли вони розпочнуть свої дурні витівки, то велика нам буде радість! Воюватися з ними? Ох, я нещасний! То вже краще було йти просто в гори. І загорілося ж усім зібратися в одному місці!.. Які ж бо дурні! – пробурчав він тихше.– Усі знай сунуть, знай сунуть сюди – одні за одними, наче вівці, без усякого пуття.

– Як отак міркувати,– зауважила Аньєзе,– то й вони можуть сказати про нас те саме.

– Та помовчіть хвильку,– мовив дон Абондіо,– балаканиною тут годі зарадити. Що зроблено, те зроблено. Коли ми вже тут, то доведеться тут і залишитися. Усе буде за волею провидіння. Нехай нам бог помагав.

Але його настрій ще дужче погіршав, коли він побачив при вході в долину неабияку варту з озброєних людей, що стояли біля дверей якогось будинку та розташувалися на нижньому поверсі. Усе це скидалося на казарму. Він куточком ока глянув на них. Це були вже не ті обличчя, які йому довелося побачити під час своїх перших злощасних відвідин; коли серед них і траплялися декотрі з попередніх браві, то ці, в усякому разі, помітно змінились. І все ж не можна сказати, що це видовище було для нього особливо приємне. «Ох, я нещасний! – подумав він.– Ось вони й починаються, оці дурні витівки. Та інакше й не могло бути: від такого чоловіка цього й слід було сподіватися. Тільки ж що він надумав? Воювати, чи що? Зображати з себе короля? Ой, я нещасний! За таких обставин хоч під землю ховайся, а він усіляко намагається привернути до себе увагу, сам так і лізе на очі,– коли ваша ласка, ласкаво просимо!»

– От бачите, господарю,– сказала йому Перпетуя,– і тут є хоробрі люди, вони зуміють захистити нас. Хай-но тепер поткнуться сюди солдати! Тут народ зовсім інший, це не наші боягузи, які тільки й уміють що давати драла.

– Та цитьте-бо ви! – стиха, але сердито відповів дон Абондіо.– Цитьте! Ви й самі не знаєте, що кажете. Благайте бога, щоб солдати поспішали й не завітали сюди поцікавитись, що тут діється і як у цім місці хочуть зробити справдешню фортецю. Хіба ви не знаєте, що на те вони й солдати, щоб брати фортеці? Більше їм нічого й не треба. Для них піти на приступ – однаково що піти на весілля: адже все, що вони знайдуть,– їхня здобич, а людей вони просто дорізують. Бідний я! Усе одно подивлюся, чи не можна де сховатися серед цих скель. Але в битву вони мене не заманять, не заманять, оце вже дзуськи!

– Ну, коли ви навіть боїтеся, щоб вас захищали і допомагали вам...– почала була Перпетуя.

Але дон Абондіо гостро, хоча й стиха, урвав її:

– Замовкніть, та дивіться не подумайте переказувати комусь ці розмови. Запам'ятайте, що тут треба завжди робити веселе обличчя й погоджуватись з усім, хоч би що ви побачили.

В «Страшній ночі» вони застали ще один загін озброєних людей, яким дон Абондіо, однак, чемно вклонився, повторюючи подумки: «Горе ж мені, горе: я потрапив до справжнього табору!»

Тут віз зупинився. Усі повисідали. Дон Абондіо квапливо заплатив і відпустив візника, а тоді почав мовчки сходити нагору з обома своїми супутницями. Вигляд цих місць відновлював у його пам'яті спогади про ті тривоги, які він пережив тут; але тепер до них додавались іще й нові. Аньєзе, котра ніколи не бачила цих місць, але в уяві намалювала собі про них досить фантастичну картину, відтворюючи її перед собою щоразу, коли думала про жахливу Лючіїну подорож, тепер, побачивши їх, по-новому й набагато гостріше переживала цей болісний спогад.

– О боже, синьйоре курато! – вигукнула вона.– Подумати тільки, що моїй бідолашній Лючії довелось їхати цією дорогою!

– Ви зрештою замовкнете, дурна ви жінко! – прокричав їй на вухо дон Абондіо.– Хіба можна вести тут такі розмови? Ви що, не знаєте, що ми в його володіннях? Ваше щастя, що ніхто вас зараз не чує, та коли ви говоритимете отак і далі...

– То це навіть тепер, коли він святий?...– спитала Аньєзе.

– Мовчіть,– відказав їй дон Абондіо,– гадаєте, про святих отак і можна патякати все, що зайде в голову? Краще подумайте, як подякувати йому за те добро, яке він зробив для вас.

– Ну, про це я досі подумала,– чи, може, вам здається, що мені бракує пристойного поводження?

– Пристойне поводження – це не говорити речей, які можуть не сподобатись, а надто тим, хто не звик їх слухати. І добре затямте собі: тут не місце пускати плітки й базікати про все, що спаде на думку. Як ви вже знаєте, це замок поважного синьйора. Бачите, скільки тут товпиться народу. Сюди приходять усякі люди, а тому треба бути чимрозсудливішими: обмірковуйте свої слова, і головне – говоріть якнайменше, тільки в разі крайньої потреби. Промовчите – ніколи не помилитесь.

– Ви куди гірше робите з усіма вашими...– вкинула була Перпетуя.

– Та годі-бо вам! – з люттю засичав на неї дон Абондіо, але враз швидко зірвав з голови капелюха й зігнувся в низькому уклоні, бо, глянувши вгору, побачив, що з гори сходить, прямо до них, Безіменний. Він також помітив і впізнав дона Абондіо й поквапився йому назустріч.

– Синьйоре курато,– мовив він, підійшовши до нього,– я хотів би запропонувати до ваших послуг мій будинок за приємніших обставин. Але, у всякому разі, я дуже радий стати вам бодай якось у пригоді.

– Я був упевнений у великій доброті вашої милості,– відповів дон Абондіо,– тому й узяв на себе сміливість прийти потурбувати вас за таких сумних обставин і, як бачить ваша світлість, я дозволив собі прийти до вас не сам. Ось це моя домоправителька...

– Ласкаво просимо,– сказав Безіменний.

– А ось це,– провадив далі дон Абондіо,– жінка, якій ви вже зволили вчинити добро. Це мати тієї самої... тієї самої...

– Лючії,– мовила Аньєзе.

– Лючії! – вигукнув Безіменний, звертаючись до Аньєзе, низько схиливши голову.– Я – добро? Це я? Господи милосердний! Це ви... робите мені добро, приходячи сюди... до мене... до цього будинку... Ласкаво просимо! Ви несете з собою благословення боже.

– Та що ви! – сказала Аньєзе.– Прийшли тільки потурбувати вас. І до речі,– вела вона далі, наблизившись йому аж до вуха,– мені треба подякувати вам...

Безіменний відразу урвав її, почавши з цікавістю розпитувати про Лючію. Довідавшися про всі новини, вія повернув назад, щоб привести до замку нових гостей, і зробив це всупереч їхній церемонній відмові. Аньєзе підморгнула донові Абондіо, немовби хотіла сказати: «Ось бачите, не дуже нам треба, щоб ви тут лізли до нас із своїми порадами...»

– А у вашій парафії вони вже були? – спитав Безіменний дона Абондіо.

– Ні, синьйоре, я не захотів дожидати цих дияволів,– відповів дон Абондіо.– Сам тільки бог знає, чи пощастило б мені вирватися живим і з'явитися сюди, щоб потурбувати вашу милість.

– Гаразд, не занепадайте духом,– сказав Безіменний,– тепер ви в безпеці. Сюди вони не прийдуть, а якщо й спробують поткнутися, то ми напоготові й зустрінемо їх, як належить.

– Сподіваймося, що не прийдуть,– зауважив дон Абондіо.– Я чув,– додав він, показуючи пальцем на гори, які прикривали долину з протилежного боку,– я чув, що й там вештається інша ватага, але... але...

– Це правда,– відповів Безіменний,– але не сумнівайтесь, ми готові зустріти і їх.

«Між двох вогнів,– думав собі дон Абондіо,– саме між двох вогнів. І як це я піддався? І кому? Двом кумасям! А цей почувається, як риба в воді! Що за народ тепер на світі!»

Коли вони зайшли до замку, синьйор наказав провести Аньєзе і Перпетую до однієї з кімнат приміщення, виділеного для жінок, яке займало три боки другого дворика, в задній частині будівлі, що стояла на видовженому виступі скелі, просто над безоднею. Чоловіків поміщено в правому й лівому крилі другого дворика і в тому, який виходив просто на еспланаду. Середня будівля, що ділила обидва дворики, з'єднані між собою широким коридором, якраз проти головних воріт, була частково зайнята харчовими припасами, а також правила за склад для речей, що їх утікачі хотіли зберегти цілими. В чоловічому приміщенні було кілька кімнат, призначених для духовних осіб, які могли прибути до замку. Безіменний сам провів туди дона Абондіо, що першим вступив у помешкання.

Наші втікачі прожили в замку днів двадцять три – двадцять чотири серед безперестанного руху, в великому товаристві, яке, особливо в перші дні, чимраз більшало. А втім, нічого надзвичайного не сталося. Либонь, не минало й дня, щоб не доводилося братися до зброї. Онде звідти йдуть ландскнехіи! Он там показались каппеллетті! При всякому такому русі Безіменний посилав у розвідку, а коли треба було, то й сам очолював людей, яких завжди тримав при зброї, і вирушав з ними за межі долини, в той бік, звідки загрожувала небезпека. І дивно було бачити цей загін людей, озброєних з голови до п'ят, вишикуваних у бойовому порядку під командою беззбройного чоловіка. У більшості випадків їм траплялися лише фуражири та купки мародерів, які втікали, перш ніж їх встигали злапати. Та одного разу, переслідуючи кількох чоловік, щоб відзвичаїти їх надалі з'являтися в тутешніх місцях, Безіменний отримав звістку, що невелике сусіднє містечко зазнало нападу й пограбування. Те вчинили ландскнехти з різних загонів, які, відставши задля розбою, з'єдналися й стали зненацька нападати на села у сусідстві з тими, де порозташовувалися війська. Вони оббирали й усіляко кривдили жителів. Безіменний звернувся з короткою промовою до своїх людей і повів їх рятувати нещасних.

Прибули вони туди несподівано. Грабіжники, які твердо розраховували на легку здобич, побачили, що їм доведеться мати справу з регулярним загоном, готовим до бою, облишили свій грабунок і, не дожидаючи один одного, кинулися чимскоріше туди, звідки прийшли. Безіменний переслідував їх якийсь час, а тоді, ставши на перепочинок, зачекав, чи не станеться чого-небудь нового. Врешті він повернув додому. Коли він на зворотному шляху переходив урятоване від грабіжників містечко, важко переказати, якими вітаннями та благословеннями проводжали жителі невеликий загін своїх визволителів і їхнього командира.

У замку, серед цього випадкового зборища людей різного стану, звичок, статі та віку, жодного разу не було якогось значного безладу. Безіменний порозставляв у різних місцях варту, яка пильнувала, щоб не виникало жодних непорозумінь, причому це робилося з тим старанням, яке кожен звичайно докладає до всього, в чому належить звітуватися перед господарем.

Крім того, він попросив духовних та інших найавторитетніших з-посеред прихищених тут осіб робити обходи й зі свого боку наглядати за всім. Часто обходив замок і сам Безіменний. Його можна було бачити всюди. Та навіть і за його відсутності вже сама тільки згадка про те, чий це будинок, стримувала від необдуманих вчинків усякого, хто перебував тут. Що ж до розваг, то охочих повеселитися було мало. Думка про домівку та про кинуте майно, а у декого – ще й про близьких та друзів, які позоставалися в більшій небезпеці, вісті, що надходили ззовні,– усе це, послабляючи загальний дух, постійно підтримувало й посилювало у скупченого народу пригнічений настрій.

Проте були й буйні голови, люди міцного гарту й бадьорішого духу, які намагалися провести ці дні чимвеселіше. Вони позалишали свої домівки, не маючи достатньо сили захищати їх, але не знаходили вдоволення в пхиньканні та зітханнях за тим, що неможливо було вернути. Ці не силкувались уявити собі подумки те спустошення, яке, на їхнє лихо, їм таки судилося побачити. Знайомі між собою родини тримались укупі або й, опинившись тут нагорі, вступали в нові дружні зв'язки. Зборище в такий спосіб розпалося на розмаїті гуртки відповідно до уподобань та звичок кожного. Хто мав якісь гроші, той ходив обідати в долину, де з цієї нагоди нашвидкуруч було відкрито кілька шинків. В одних утікачів кожен проковтнутий шматок супроводився зітханнями, і тільки й було мови, що про лихо, яке спіткало їх; інші – навпаки, про злигодні й не згадували, говорили, що про них не слід і думати. Тим, хто не міг або не хотів витрачатися на їду, роздавали хліб, суп і вино. Крім того, щоденно накривали кілька столів для тих, кого господар запрошував на обід окремо. До останніх належали й наші знайомі.

Щоб не їсти хліба на дурничку, Аньєзе й Перпетуя зголосилися взяти участь в обслуговуванні втікачів, прийнятих із такою щедрою гостинністю, і це забирало в них значну частину дня. Решту часу вони проводили в балачках із приятельками, з якими познайомилися в замку, та із злощасним доном Абондіо. Йому не було чого робити, проте він не нудьгував, бо ж страх був постійним його супутником. Безпосередній страх перед нападом солдатів, очевидячки, минувся, а якщо й лишився, то не дуже його непокоїв, бо, трошки поміркувавши, дон Абондіо зміг переконатися, який безпідставний був той страх. Але картина околу, що аж кишів з усіх боків солдатнею, вигляд зброї та озброєних людей, які снували перед ним туди й сюди, сам замок і саме цей замок, думки про різні випадки, які могли статися будь-якої миті за таких обставин,– усе це наганяло на нього неясний, несказанний і постійний жах, не кажучи вже про ту тугу, яка гризла його від думки про покинуту домівку. За весь час свого перебування в цьому пристановищі він ніколи не відходив від нього бодай на рушничний постріл і жодного разу навіть не пробував зійти донизу. Єдина його прогулянка полягала в тому, що він виходив на еспланаду і трохи кружляв довкола замку то з одного, то з другого боку, заглядаючи вниз, у безодню, вишукуючи, чи немає де якогось проходу, хоч малесенької стежечки, що нею можна було б вибратися в пошуках затишної місцинки, коли добряче припече. Усім своїм товаришам по пристановищу він виказував глибоке шанування й кланявся дуже низько, але знався з небагатьма. Найчастіше, як ми вже казали, дон Абондіо вів розмови з обома жінками: з ними він відводив душу, і часом бувало й таке, що Перпетуя покрикувала на нього, а Аньєзе навіть соромила його. За столом, де він залишався недовго й говорив дуже мало, він вислухував усі новини про страшне пересування військ; ті новини надходили щоденно, то переказувані від містечка до містечка з уст в уста, то принесені яким-небудь очевидцем, що попервах був наважився зостатися вдома, але врешті втік, не встигнувши нічого врятувати. І щодень випливала чергова історія про якесь нове лихо. Декотрі, оповідачі за покликанням, старанно збирали всі чутки, проціджували всі повідомлення і потім підносили іншим уже самі вершки. Люди заводили суперечки про те, які полки найлютіші, що гірше – піхота чи кіннота, називали, хто як умів, імена відомих кондотьєрів. Розповідали про їхні колишні діяння, докладно перелічували стоянки та переходи: такого-то дня такий-то полк розпорошився по таких-то містечках, а завтра він, мовляв, налетить на інші, такі й такі, де тим часом лютує й чинить іще гірші лиходійства інший полк. Найбільше брали до уваги й намагались зібрати відомості про ті полки, які один за одним переходили міст в Лекко, бо можна вже було вважати, що вони подалися геть і, по суті, перебувають за межами країни. Пройшла кіннота Валленштейна; за нею – піхота Мероде, ангальтська кіннота, бранденбурзька піхота, потім – кіннота Монтекукколі, й слідом – кіннота Феррарі, пройшли Альтрінгер, Фюрстенберг, Коллоредо; відтак хорвати, Торквато Конті, за ним ще і ще; волею небес, пройшов і Галіссо – він був останній. Від'їхав і летючий загін венеціанців, отож вся країна врешті звільнилася. Ті втікачі, що з'явилися до замку з містечок, які були захоплені першими і першими звільнені, покинули своє пристановище; щодня верталися додому все нові й нові втікачі, як ото після осінньої бурі з густолистої крони великого дерева з усіх боків вилітають птахи, прихистившися там на час негоди. Троє наших знайомих пішли майже останніми, а все через дона Абондіо, який побоювався, що коли повернутися додому надто швидко, то неодмінно наштовхнешся на бродячих ландскнехтів, котрі повідбивалися й повідставали від війська. І хоч би скільки Перпетуя розводилась про те, що чим довше баришся, тим більше розпалюєш у грабіжника бажання залізти в будинок і позабирати останні пожитки, однак, коли йшлося про врятування власної шкури, дон Абондіо завжди виходив переможцем,– якщо тільки безпосередня небезпека не змушувала його зовсім втрачати голову.