Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 46 страниц)

Якось уранці дон Родріго виїхав верхи в мисливському спорядженні в супроводі невеликого загону піших браві. Біля його стремена йшов Грізо, інші четверо – позаду. Процесія попрямувала до замку Безіменного.

Розділ двадцятий

Замок Безіменного вивишався над вузькою й похмурою долиною, на верхівці горба, що виступав із суворого гірського пасма, і важко було сказати, чи горб був з'єднаний з пасмом, а чи відокремлений від цього нагромадження скель урвищами й цілим лабіринтом печер та проваль, які займали також і обидва його схили. Горб був приступний тільки з боку долини. Тут спускався досить крутий, але рівний і безперервний схил. Нагорі тяглися луки, а дещо нижче – оброблені поля з подекуди розкиданими хижками. Дно долини було ложем із гальки, де збігав, залежно від пори року, або мирний струмочок, або й бурхливий потік, правлячи в той час за кордон між двома державами. На протилежних схилах, що витворювали, так би мовити, другу стіну долини, внизу також траплялися оброблені поля. Решта – то все були скелі й валуни, стрімкі кручі, непрохідні й голі, хіба тільки по тріщинах та гребенях порослі кущиками.

З висоти цього похмурого замку, ніби орел у своєму закривавленому гнізді, відлюдькуватий господар владарював над усім довколишнім простором, куди тільки могла ступити людська йога, і ніколи не бачив нікого ні просто над собою, ні в височині. Кидаючи погляд довкола, він охоплював усе приступне зорові – і схили, і долини, і дороги, і стежки під ним. Та стежка, що, вигинаючись, піднімалася до страшної оселі, розгорталася перед тим, хто дивився на неї згори, змієподібною стрічкою: з вікон, з бійниць синьйор міг спокійно стежити за кожним кроком по ній усякого подорожнього й сотні разів узяти його на приціл. А з допомогою гарнізону із своїх браві, який він тримав напоготові, Безіменний міг знешкодити на стежині або й поскидати з неї в безодню навіть цілий загін, перш ніж бодай один чоловік дістався б до вершини. А втім, не тільки нагору, але й у долину, навіть мимохідь, ніхто не смів ступити ногою, не будучи впевненим у доброму ставленні до нього володаря замку. А коли б там з'явився поліцейський, то він би був сприйнятий за розвідника, заскоченого зненацька в ворожому таборі. Про тих, хто зважився зробити такий дослід, розповідали трагічні історії; проте все це були давно минулі справи, і ніхто з молоді не пам'ятав, щоб йому довелось бачити в долині бодай одного з тієї породи, живого чи мертвого.

Ось так описує наш анонім це місце,– його назву він замовчує. До того ж, щоб не вивести нас на слід, він нічого не розповідає про подорож дона Родріго і переносить його відразу на середину долини, до підніжжя горба, до самого початку крутої й кривулястої стежини. Там стояла таверна, яку можна було б назвати й вартівнею. На старезній почепленій над входом вивісці було намальовано з обох боків по сяючому сонцю, але народ, який то повторює назви так, як їх почує, то змінює їх по-своєму, охрестив цю таверну не інакше, як «Страшна ніч».

Зачувши чимраз ближчий тупіт копит, на порозі таверни став молодецький хлопчина, озброєний до зубів, мов сарацин. Подивившись на дорогу, він подався досередини попередити трьох головорізів, котрі грали в карти, позаяложувані й позгинані, ніби черепиця. Один з них, очевидно, ватажок, підвівся, виглянув назовні й, упізнавши друга свого господаря, шанобливо повітав його. Дон Родріго, відповівши йому поштивим уклоном, спитав, чи синьйор у себе в замку, і, діставши ствердну відповідь від цього начальника варти, він зліз з коня й кинув повіддя Тірадрітто, одному із своєї свити. Відтак зняв із себе рушницю й віддав її Монтанароло, ніби щоб збутися зайвого тягаря перед дорогою нагору, а насправді тому, що знав: ходити з рушницею до замку не дозволялося. Потім дістав з кишені кілька берлінг і кинув їх Тінабузо, мовивши: «Зачекайте мене тут і тим часом повеселіться тут із цими добрими хлопцями». Нарешті, він вийняв кілька золотих скуді й подав їх начальникові варти, сказавши, що половина – його, а друга має бути розділена між його людьми. І, нарешті, в супроводі Грізо, котрий також зняв і залишив рушницю, дон Родріго, вже пішки, став сходити вгору.

Тим часом вищеназвані браві, а з ними четвертий – Сквінтернотто (зверніть лишень увагу на прізвиська [112]112
  Тірадрітто означає буквально «Ходи прямо», Монтанароло – «Маленький горець», Тінабузо – «З вертепу», Сквінтернотто – «Спотворений».


[Закрыть], так старанно збережені для нас анонімом) – зосталися разом із трьома людьми Безіменного та ще з тим молодим хлопцем – майбутнім кандидатом на шибеницю. Вони почали грати в карти, пити й по черзі розповідали про свої подвиги.

Один з людей Безіменного, який також ішов нагору, невдовзі наздогнав дона Родріго, глянув на нього, впізнав і привітався, позбавивши останнього від неприємного обов'язку називати своє ім'я та розповідати про себе кожному стрічному, котрий не знав його в обличчя. Коли підійшли до замку, дона Родріго завели досередини (проте йому довелося залишити Грізо біля входу). Потім його повели нескінченними темними коридорами і через анфіладу кімнат з розвішаними там мушкетами, шаблями, алебардами та розставленими на варті браві. Трохи згодом його впустили до кімнати, де перебував Безіменний. Той підвівся назустріч гостеві, відповідаючи на його привітання й водночас оглядаючи його руки й обличчя, як він, за звичкою, майже мимоволі неодмінно робив з кожним своїм відвідувачем, хоч би то був найдавніший і найвипробуваніший його друг.

Безіменний був високого зросту, смаглявий і майже лисий. Уціліле волосся – рідке й сиве, обличчя в зморшках. На перший погляд йому можна було дати, либонь, більше його шістдесяти років, однак постава, рухи, різкі риси обличчя, похмурий, але жвавий блиск очей говорили про тілесну й душевну силу, яка могла б вважатися винятковою навіть для молодої людини.

Дон Родріго сказав, що прийшов по пораду та допомогу; бо, зв'язаний важкою для виконання обіцянкою, відмовитися від якої йому не дозволяє честь, він, мовляв, згадав запевнення високошановного господаря, котрий ніколи не давав порожніх обіцянок,– і Родріго заходився викладати свій лиходійський задум. Безіменний дещо вже знав про це, хоча й з чуток; слухав уважно, як із цікавості до таких історій, так і тому, що тут було замішане одне ім'я, йому відоме й украй осоружне,– ім'я фра Крістофоро, відкритого ворога насильників не тільки на словах, але, при нагоді, й на ділі. Дон Родріго, знаючи, з ким говорить, почав усіляко перебільшувати труднощі здійснення свого задуму: далека відстань, монастир, синьйора!.. У відповідь на це Безіменний, ніби за підказкою якогось демона, що причаївся в його душі, несподівано урвав дона Родріго, сказавши, що бере все здійснення на себе. Він записав ім'я нашої бідолашної Лючії і відпустив гостя зі словами: «Невдовзі ви дістанете від мене вказівку, що вам робити».

Якщо читач іще пам'ятає такого собі Еджідіо, який проживав поряд з монастирем, де переховувалася бідолашна Лючія, то хай знає, що це був один із найвідданіших і найближчих спільників Безіменного в його лиходійствах. Саме тому останній з такою готовністю та рішучістю і дав свою згоду донові Родріго. Проте щойно він зостався сам, як його охопило не те щоб каяття, а якесь прикре почуття, що він дав слово. Від певного часу вчинені ним лиходійства викликали у Безіменного якщо й не докори сумління, то якусь тривогу. Нагромадившись у величезній кількості, нехай і не на його сумлінні, так принаймні в його пам'яті, вони пробуджувалися тепер щоразу, коли він чинив якесь нове лиходійство, і всі разом поставали в його свідомості, мерзенні й страшні, а їхній тягар, уже й без цього важкий, знай зростав. Огида, яку він відчував, чинячи перші злочини, згодом переборена й майже зникла, нині знову давалася взнаки. Але якщо в ті далекі часи картина невідомого майбутнього й почуття міцної живучості повнили його душу безтурботною певністю, то тепер, навпаки, саме думки про майбутнє робили теперішнє чимдалі тужливішим.

«Старість, смерть – а потім?» І дивна річ, образ смерті, який у хвилину грізної небезпеки перед лицем ворога звичайно подвоював завзяття цього чоловіка й розпалював у ньому гнів і відвагу,– цей самий образ, постаючи перед ним тепер у мовчанні ночі, в неприступності його замку, вкидав його в стан несподіваної розгубленості. То вже була загроза смерті не з боку супротивника, так само смертного; її було годі відбити гострішою зброєю, спритнішою рукою; вона наближалася сама, вона зароджувалась звідкись ізсередини; можливо, вона була ще далеко, та з кожною миттю підходила чимраз ближче; і поки розум болісно бився над тим, як би відігнати саму думку про неї, вона знай наближалася.

Спочатку постійні приклади різних злочинів, безперервне, так би мовити, споглядання насильства, помсти, вбивства надихало його на жорстоке змагання й водночас правило йому ніби за захист від докорів сумління. Тепер же в його душі часом піднімалося неясне, але жахливе уявлення про особисту відповідальність, про незалежність розуму від будь-яких прикладів. Тепер він відчував іноді страшну самотність саме тому, що, вирізнившись із загальної маси лиходіїв, він стояв попереду їх усіх. Той бог, про якого він чув, але якого вже давно не вважав за потрібне ні заперечувати, ані визнавати, бо ж був зайнятий тільки тим, що облагоджував яку-небудь справу,– той бог тепер у хвилини безпричинної туги чи страху, здавалось йому, гукав у його душі: «А все ж я існую!» В часи раннього кипіння пристрастей закон, проголошуваний в ім'я бога, видавався йому прямо-таки ненависним. Тепер же, коли він цей закон несподівано згадував, його розум, усупереч волі, сприймав закон як щось непорушне. Проте він не тільки не ділився ні з ким цією своєю новою тривогою, а навпаки, глибоко приховав її і прикрив видимістю ще лютішої жорстокості. У такий спосіб він намагався приховати її і від себе самого, якщо не притлумити зовсім. Із заздрістю пригадуючи ті часи (бо ж ні знищити, ні забути це було неможливо), коли він, бувало, чинив беззаконня без жодних докорів сумління, з самою тільки думкою про успіх, він робив усе можливе, щоб якось повернути ті дні, щоб зберегти чи відновити давню волю – живу, горду, тверду, і запевнити себе самого в тому, що він усе ще той, колишній.

Отак і в даному випадку він несподівано дав слово донові Родріго, щоб відрізати собі шлях до відступу. Та щойно Родріго пішов, він нараз відчув, як слабне в ньому рішучість, яку він вселив собі, щоб дати цю обіцянку. Він відчував, як потроху в його свідомість проникає спокуса порушити дану обіцянку. Але ж це означало б мати жалюгідний вигляд в очах свого друга, в очах свого нікчемного спільника. Щоб відразу урвати такі болісні вагання, він покликав Ніббіо, одного з найспритніших і найсміливіших своїх помічників у лиходійствах,– його він звичайно використовував, щоб підтримувати зв'язок з Еджідіо. З найрішучішим виглядом він наказав йому негайно осідлати коня, вирушити просто до Монци, повідомити Еджідіо про дану обіцянку й зажадати допомоги для її виконання.

Гонець-розбійник повернувся набагато раніше, ніж його чекав господар, з відповіддю Еджідіо, що це справа легка й певна, йому тільки потрібна карета з двома-трьома перевдягненими браві, а решту він бере на себе й сам усім керуватиме. Після цієї звістки Безіменний, хоч хай що коїлося в його душі, терміново дав наказ самому Ніббіо підготувати все, як сказав Еджідіо, й вирушити в похід з двома спільниками, чиї імена він йому назвав.

Якби Еджідіо для виконання тієї страшної послуги, якої від нього вимагали, довелося розраховувати тільки на свої звичайні можливості, то він, напевно, не дав би так швидко такої твердої обіцянки. Але в тому монастирі, де нібито все мало чинити йому перешкоду, у цього жорстокого бандита була підтримка, відома лише йому самому. І саме те, що для інших виявилось би найнездоланнішою перепоною, було слухняним знаряддям в його руках. Ми вже розповідали, як нещасна синьйора одного разу дозволила собі вислухати його, і читач, треба гадати, зрозумів, що цей раз не був останній, а лише перший крок на її кривавому, огидному шляху. Той голос, який здобув владу над нею і, я б сказав, міг штовхнути синьйору навіть на злочин, тепер зажадав від неї принести в жертву невинне створіння, яке перебувало під її захистом.

Ця вимога вкинула Гертруду в жах. Втратити Лючію через якийсь непередбачений випадок, без усякої провини з боку тієї, було для Гертруди нещастям, тяжкою покарою, та ось їй наказано розлучитися з нею шляхом ницого віроломства,– і тому душу синьйори аж роздирали докори сумління. Нещасна перебрала подумки всі шляхи, щоб відпекатися від жахливого наказу, крім єдиного, певного, котрий завжди був відкритий перед нею. Злочин – це суворий і невблаганний господар, якого може збороти тільки той, хто беззастережно виступить проти нього. А на це Гертруда не могла відважитись – і послухалася.

Було призначено день, наближалася домовлена година; Гертруда, зоставшися з Лючією наодинці в своїй особистій приймальні, пестила її більше, ніж звичайно, а Лючія, приймаючи пестощі, відповідала на них чимраз ніжніше, як ото овечка без найменшого страху тремтить під рукою вівчаря, що гладить її й лагідно підштовхує вперед; повертаючись, вона лиже йому руку, не відаючи того, що перед кошарою її дожидає різник, якому вівчар щойно продав її.

– Мені потрібна велика послуга, і тільки ви можете зробити її. Дарма що в мене багато підлеглих, проте покластися немає на кого. Для однієї дуже важливої справи – про неї я вам розповім потім – мені необхідно негайно переговорити з отим отцем настоятелем капуцинів, який привів вас, моя бідна Лючіє, до мене. Але треба, щоб ніхто не знав, що саме я посилала по нього. Крім вас у мене немає нікого, хто міг би виконати це доручення в цілковитій таємниці.

Лючія була вражена таким проханням. З властивою їй соромливістю, проте не приховуючи свого великого подиву, вона відразу, щоб позбутися доручення, почала наводити докази, які синьйора мала зрозуміти і передбачити: без матері, сама, глухою дорогою, по незнайомій місцевості... Але Гертруда, пройшовши диявольську школу, також здивувалася й виявила крайнє невдоволення такою впертістю тієї, на кого вона так певно розраховувала, й вдала, що вважає її відмовки безглуздими... Адже ж це серед білого дня, якісь два-три кроки дорогою, що нею Лючія пройшла кілька днів тому; та й якби навіть вона ніколи раніше тудою не ходила, то досить тільки пояснити їй – і тут уже годі помилитися!.. Одно слово, Гертруда наговорила стільки, аж у бідолашки, розчуленої й скривдженої водночас, вихопилось:

– Ну гаразд, що накажете мені зробити?

– Ідіть до монастиря капуцинів, – тут Гертруда знов почала пояснювати дорогу.– Звеліть покликати отця настоятеля, скажіть йому віч-на-віч, щоб вій негайно з'явився до мене і щоб нікому не казав, що це я послала по нього.

– А що ж я скажу воротарці, коли вона спитає, куди я йду? Вона ж ніколи не бачила, щоб я виходила з монастиря.

– Постарайтеся пройти непомітно. А як не вдасться, то скажіть їй, що, мовляв, ідете до такої-то церкви, куди ви обіцяли прийти помолитися.

Це було нове утруднення для бідолашки – адже доведеться брехати! Але синьйорі знов зробилося так прикро, коли Лючія стала заперечувати, і вона почала так палко переконувати її, що, мовляв, не можна ставити дурну делікатність вище вдячності, аж дівчина, скорше зніяковіла, ніж переконана, а головне – схвильована дужче, ніж будь-коли, сказала: «Гаразд, я піду, і хай допоможе мені Господь». І рушила в дорогу.

Коли Гертруда, стежачи за нею з-за ґрат пильним і похмурим поглядом, побачила її вже на порозі, вона, ніби охоплена непереборним почуттям, гукнула:

– Послухайте, Лючіє!

Та озирнулася й підійшла до ґрат. Але в злочинній Гертрудиній свідомості вже знов узяла гору ота думка, яка постійно панувала над іншими. Вдавши, що не зовсім задоволена тими своїми вказівками, вона знов стала пояснювати Лючії дорогу, якої слід було триматися, і відпустила дівчину, мовивши: «Зробіть усе так, як я вам сказала, й вертайтеся чимскоріше». Лючія пішла.

Непоміченою прослизнула вона через монастирські ворота й вийшла на вулицю, потупивши очі, тримаючись попід стіною. Одержані вказівки та власна пам'ять допомогли їй знайти міські ворота. Вона пройшла крізь них і, замислена, охоплена страхом, попрямувала великою дорогою, а за кілька хвилин дісталася до тієї, що вела до монастиря. Лючія відразу впізнала її.

Ця дорога,– вона така залишилася й до сьогодні,– мов те річкове русло, проходить між двома високими схилами, порослими кущами, що витворюють над нею ніби склепіння. Ступивши на цю безлюдну дорогу, Лючія відчувала чимдалі більший страх і прискорила крок, та невдовзі дещо підбадьорилася, побачивши дорожню карету, яка саме спинилася, а біля неї, перед розчиненими дверцятами, двох переїжджих, що роззиралися на всі боки, ніби сумніваючись, у який бік їм їхати. Ідучи далі, вона почула, як один з них сказав: «А онде йде славна дівчина, вона нам покаже дорогу». І справді, коли вона порівнялася з каретою, той, що говорив, звернувся до неї з чемністю, яка явно не відповідала його зовнішньому виглядові:

– Скажіть, дівчино, чи не покажете ви нам дорогу на Монцу?

– Таж ви їдете якраз у протилежний бік,– відповіла бідолашка.– Монца ондечки... – і вона повернулася, щоб показати пальцем.

У цю мить другий (це був Ніббіо) несподівано вхопив її за стан і підняв над землею. Лючія з жахом повернула голову й пронизливо закричала. Розбійник силою заштовхав її в карету. Там її підхопив браві, що сидів на передній лавці, і, поки вона виривалася й кричала, посадовив її просто перед собою, а третій намагався заглушити її крики, затискаючи їй рот хусточкою. Тим часом Ніббіо спритно вскочив досередини, дверцята захряпнулись, і карета покотила. А той, що перший звернувся до Лючії з підступним запитанням, залишився на дорозі, роззираючись довкола, чи не біжить хто на Лючіїні зойки: нікого ніде не було. Тоді він подерся на високий схил обіч дороги, чіпляючись за кущі, й зник. То був один із помічників Еджідіо. Це він стояв з удаваною байдужістю в дверях будинку свого господаря, щоб простежити, коли Лючія вийде з монастиря, і добре роздивитися її, щоб упізнати потім; відтак побіг навпростець до умовленого місця, щоб дожидати дівчину там.

Хто здатен описати жах і тугу Лючії, висловити те, що відбувалося в її душі? Вона широко розплющувала перелякані очі, тривожно роззираючись, щоб з'ясувати своє страшне становище, й відразу заплющувала їх від огиди й жаху перед пиками розбійників. Дівчина виривалася, але її міцно тримали з усіх боків. Вона вибивалася з сили, не раз пориваючись кинутися до дверцят, але пара м'язистих рук тримала її, ніби пришпиливши, в глибині карети, а ще дві пари здоровенних ручиськ пригинали додолу. Щоразу, тільки-но вона розтуляла рота, щоб закричати, їй затуляли його хусткою. Тим часом три диявольські пащі, які намагалися говорити людськими голосами, без кінця повторювали: «Заспокойтесь, заспокойтесь, не треба боятися, ми вас не скривдимо!» По кількох хвилинах нерівної боротьби вона ніби притихла: руки в неї ослабли, голова відхилилася назад, і вона через силу підняла повіки, втупившись в одну точку. І їй здалося, що страшні пики перед нею, хитаючись, зливаються в якусь величезну пляму. Рум'янець зійшов з обличчя, воно вкрилося холодним потом. Лючія знепритомніла.

– Та не бійтеся! – говорив Ніббіо.

– Не бійтеся! – вторили йому обидва інші негідники.

Але повна втрата чуттів позбавляла її в ту хвилину змоги почути заспокійливі слова, що ними щедро сипали ці страшні голоси.

– Чорт забирай, та, може, вона вмерла?! – мовив один з них.– А що, коли й справді померла?

– Де там померла! – відказав другий.– Просто знепритомніла, з жінками таке буває. Я добре знаю, коли мені доводилось спроваджувати на той світ байдуже кого – чоловіка чи жінку, то вигляд у них був інакший.

– Ну, годі вам базікати,– сказав Ніббіо.– Робіть що належить і не пхайте носа не в своє діло. Дістаньте лишень мушкети з-під козлів і тримайте їх напоготові, бо в лісі, куди ми зараз заїжджаємо, завжди ховаються негідники. Та не виставляйте їх напоказ, чорт би вас ухопив! Сховайте їх за спини,– хіба ви не бачите, що вона в нас, ніби мокре курча, непритомніє від усяких дрібниць? А побачить зброю, то, чого доброго, й справді ратиці відкине. Коли вона прийде до тями, дивіться, не полохайте її. Не чіпайте, доки не подам знаку. Щоб втримати її, досить мене самого. І мовчіть – говоритиму я.

Тим часом карета, котячи щодуху, заїхала до лісу.

Через якийсь час бідна Лючія стала приходити до пам'яті, ніби після глибокого й тяжкого сну, й розплющила очі. Насилу спромоглася розглядіти все те страшне, що оточувало її, й зібратися з думками. І врешті знову зрозуміла весь жах свого становища. Першим її пориванням було – зібрати слабкі сили, що повернулися до неї, ще раз кинутися до дверцят і вистрибнути з карети. Але її втримали, і вона встигла тільки на мить забачити дику й безлюдну місцевість, по якій її везли. Вона знов пронизливо зойкнула, але Ніббіо, підносячи своє ручисько з хусткою, сказав їй якомога лагідніше:

– Тихше, тихше! Так буде краще й вам самій. Ми не збираємось кривдити вас, та якщо ви не замовкнете, то доведеться вас примусити.

– Пустіть мене! Хто ви такі? Куди ви мене везете? Навіщо ви схопили мене? Пустіть мене, пустіть!

– Кажу ж вам: не бійтеся. Ви ж не дитина і повинні зрозуміти, що ми не збираємося кривдити вас. Хіба ви не бачите, що ми вже сто разів могли б вас убити, якби мали лихі наміри? Тож поводьтеся спокійніше.

– Ні, ні, відпустіть мене, і я піду своєю дорогою. Я вас не знаю.

– Зате ми вас знаємо.

– Пресвята діво! Звідки ж ви мене знаєте? На бога, відпустіть мене. Хто ви такі? Навіщо схопили мене?

– Бо нам так наказано.

– Хто? Хто міг наказати вам?

– Спокійно! – сказав Ніббіо з суворим виразом обличчя.– Таких запитань нам не ставлять.

Лючія зробила ще одну спробу несподівано кинутися до дверцят, але, побачивши, що це марна справа, знову вдалася до благань. Вона низько похилила голову, по щоках їй текли сльози, ридання уривали голос; благально згорнувши руки, вона просилася:

– Заради самого бога, ради пресвятої діви, відпустіть мене! В чому я провинна? Адже я бідне створіння і нічого вам не вчинила. А те, що ви заподіяли мені, я пробачаю вам від щирого серця й молитиму за вас бога. Якщо у вас є донька, дружина, мати, подумайте лишень, як страждали б вони, опинившись на моєму місці. Згадайте: всім нам судилося померти, настане день, коли й ви захочете, щоб Господь виявив до вас своє милосердя. Відпустіть же мене, залиште мене тут. Господь вкаже мені дорогу.

– Не можемо.

– Не можете? Господи! Але чому ж? Куди ви хочете відвезти мене? Навіщо...

– Не можемо, та й годі. Та ви не бійтеся, ми вас не скривдимо. Заспокойтеся, й ніхто вас не зачепить.

Пригнічена, змучена, в розпачі від того, що її слова не справляли ніякого враження, Лючія звернулася до того, в чиїх руках серця людськії, хто може пом'якшити навіть найскам'яніліші з них. Вона забилася якнайдалі в куток карети, склала на грудях руки хрестом і якийсь час молилася подумки, а потім дістала чотки й почала молитися по них з такою палкою вірою, як досі ніколи в житті. Час від часу в сподіванні, що їй пощастить виблагати милосердя, до якого вона закликала, Лючія починала благати своїх мучителів, однак намарне. Потім знов непритомніла й знов приходила до тями – для нових тривог і страждань. Та нам бракує духу описувати їх далі: глибоке співчуття квапить нас до кінця цієї подорожі, що тривала понад чотири години, а нам же й після неї доведеться пережити чимало тривожних хвилин. Тож перенесімося до замку, де дожидали нещасної. Безіменний чекав її з неспокоєм, з якоюсь незвичайною для нього душевною розгубленістю. Дивна річ! Цей чоловік, що холоднокровно порядкував життям стількох людей і в усіх своїх вчинках не переймався нічиїми стражданнями, хіба тільки подеколи відчуваючи дику насолоду від помсти,– тепер цей чоловік, коли мав зустрітися з незнайомою бідною селянкою, відчув ніби дрож, я сказав би, майже страх. З високого вікна свого замку він уже давно дивився туди, де починалася долина. Аж ось з'явилася карета, що повільно посувалась уперед: скажений чвал на початку подорожі вичерпав запал коней і вимотав їхні сили. І хоча звідти, звідки він спостерігав, карета здавалася не більшою від іграшкового візка, він одразу впізнав її, і серце в нього закалатало.

«Чи вона там? – було його першою думкою.– Скільки ж з нею мороки! Швидше б спекатись її». І він був зібрався покликати одного зі своїх помічників, щоб вислати його назустріч кареті з наказом до Ніббіо повернути назад і відвезти Лючію до палацу дона Родріго. Але якийсь внутрішній голос владно примусив його відмовитися від цього наміру. Треба дати якийсь наказ: нестерпно було стояти отак і покірно дожидати цієї карети, що наближалася черепашою ходою, ніби якась зрада або ж – звідки знати – ніби відплата. І він наказав покликати стару служницю.

Ця жінка народилася в цьому самому замку, де її батько колись давно служив сторожем, і тут-таки прожила все своє життя. Те, що їй довелось бачити й чути з самісіньких пелюшок, вселило в неї величне й грізне уявлення про могутність своїх господарів, і вона вважала найголовнішим правило, засвоєне нею з усіляких настанов і прикладів, яке вимагало сліпого послуху синьйорам у всякому ділі, бо ж вони могли зробити велике зло і велике добро. Ідея покірності, присутня в зародку в серцях усіх людей, розвивалась у її серці разом з почуттям пошани, страху, рабської відданості; вона зрослася з цими почуттями й пристосувалася до них.

Коли Безіменний, зробившися володарем, став так страшно застосовувати свою силу, служниця спочатку пройнялась якимсь почуттям огиди, але водночас іще більш глибокої покірності. З плином часу вона звикла до того, що їй доводиться бачити й чути щодня: могутня й неприборкна воля такого великого синьйора була для неї ніби невідворотною долею. Ставши дорослою дівчиною, вона вийшла заміж за одного з домашніх служників, який невдовзі по тому взяв участь в одній небезпечній вилазці й поліг кістьми на великій дорозі, залишивши її вдовою. Синьйор не забарився відомстити за свого слугу, і ця помста принесла їй кровожерну втіху, а воднораз і посилила в ній гордовиту свідомість того, що вона пробував під таким високим заступництвом.

Відтоді вона дуже рідко виходила за межі замку, і потроху в неї не лишилось інших уявлень про життя людей, крім тих, які вона діставала тут. Вона не виконувала ніякої певної роботи, але постійно то один, то другий з розбійничої ватаги синьйора давав їй якесь доручення, і це вимотувало її. То їй доводилося латати лахміття, то нашвидкуруч готувати страву для тих, що поверталися з якоїсь вилазки, то доглядати поранених. До того ж усі накази, докори й висловлення вдячності завжди супроводилися глумом та лайкою. Звичайно її називали просто «старою». А епітети, які кожний неодмінно додавав до цього прізвиська, мінялися щоразу залежно від обставин і настрою того, хто говорив. А вона, за натурою ледача та ще й доведена до сказу,– два основні її пороки,– інколи відповідала на ці люб'язності слівцями, в яких сам сатана впізнав би себе скоріше, ніж у словах тих, хто піднімав її на глум.

– Бачиш онде карету? – спитав її синьйор.

– Бачу,– відповіла стара, піднімаючи своє загострене підборіддя й витріщаючи глибоко запалі очі, які, здавалось, от-от мали вискочити з очниць.

– Скажи, хай негайно наготують ноші, сідай в них і накажи знести тебе до «Страшної ночі». Та мерщій, щоб дістатися туди раніше від карети: бач онде, якою черепашою ходою вона посувається. У цій кареті їде... тобто має їхати... одна дівчина. Якщо вона там, то перекажи Ніббіо, щоб він пересадовив її в ноші, а сам негайно з'явився до мене. Сама ж сідай разом з цією... цією дівчиною і, коли підніметесь сюди, відведи її до своєї кімнати. Якщо вона спитає, куди ти її ведеш, чий це замок,– дивись мені, не...

– Ну що ви! – урвала його стара.

– Але,– провадив далі Безіменний,– ти підбадьори її.

– Що ж маю їй сказати?

– Як це – що сказати? Я ж тобі кажу: підбадьори. Дожити до таких літ і не знати, як заспокоїти людину, коли це потрібно? Хіба ніколи серце твоє не завмирало від тривоги? Хіба ти ніколи не відчувала страху? Невже ти не знаєш слів, якими можна втішити в такі хвилини? Ось такі слова ти їй і скажи,– придумай їй, зрештою, чорт забирай! Іди!

Коли служниця пішла, він трохи постояв біля вікна, втупивши погляд у карету,– тепер вона здавалася вже набагато більшою; відтак звів очі до сонця, яке щойно сховалося за горами, потім подивився вище, на розкидані по небу хмари, що на мить із темних поробились майже вогняними. І відійшов від вікна. Далі зачинив його й став ходити туди й сюди по кімнаті кроками квапливого подорожнього.