Текст книги "Заручені"

Автор книги: Алессандро Мандзони

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 46 страниц)

– Як саме?

– Бовдурами.

– Не дуже приємне прізвисько!

– Але ж називають! Отже, вродженому міланцеві, який хоче жити в Бергамо, доводиться миритися з цим. Назвати міланця бовдуром для них те саме, що величати високого синьйора ваша ясновельможність.

– На мою думку, вони дозволяють собі називати так того, хто це терпить.

– Е, любий мій! Якщо ти не згоден щоразу ковтати це прізвисько, тоді тобі нема чого й потикатися сюди. Довелось би весь час хапатися за ніж; припустімо, якщо навіть ти й заріжеш двох, трьох, чотирьох, то врешті знайдеться такий, що заріже тебе,– та чи ж хочеться стати перед престолом всевишнього з трьома або чотирма вбивствами на душі?

– Але якщо міланець такий, що в нього тут трошки є? – І Ренцо постукав себе пальцем по лобі, як отоді в шинку «Повний місяць».– Я маю на увазі – добре знає свою справу?

– Все одно: тут і такого прозвуть бовдуром. Знаєш, як каже мій хазяїн, коли починає говорити про мене зі своїми друзями? «Цей бовдур став у моєму ділі просто-таки десницею божою; якби в мене не було цього бовдура, то я б зовсім зашився». Такий уже тут звичай.

– То дурний звичай! А коли вони побачать, що ми вміємо працювати (бо, зрештою, ми занесли сюди це виробництво, і воно тут розвивається дякуючи нам), невже це не змусить їх змінитися?

– Поки що ні, можливо, з часом. Хіба що дітлахи, які підростають... а з людьми дорослими вже нічого не вдієш. Вони вже засвоїли цю дурну звичку і не збираються її кидати. Та й, кінець кінцем, не велика біда. А ось та люб'язність, яку до тебе збираються виявити наші любі земляки,– це вже зовсім інша річ.

– Так, звичайно. Якщо все зло тільки в отому прізвиську...

– О, коли ти це зрозумів, усе складеться гаразд. Ходімо до господаря, й не занепадай духом.

Справді, все склалося гаразд, саме так, як обіцяв Бортоло, тож ми вважаємо зайвим докладно розповідати про це. І воістину, це була допомога провидіння, бо ж щодо майна та грошей, залишених Ренцо вдома, то ми зараз побачимо, в якій мірі можна було на них розраховувати.

Розділ вісімнадцятий

Того самого дня, 13 листопада, до синьйора подеста в Лекко прибув посланець і вручив йому депешу синьйора капітана поліції з наказом провести всебічне й найдокладніше розслідування, щоб дістати відомості про одного молодого чоловіка, на ймення Лоренцо Трамальїно, прядильного майстра, котрий втік від praedicti egregii domini саріtanei [104]104
  Вищезгаданого високого пана капітана ( латин.).


[Закрыть]; слід з'ясувати таке: чи він не повернувся palam vel clam [105]105
  Явно чи таємно ( латин.).


[Закрыть]до свого села, до якого точно – ignotum, але verum in territorio Leuci; quod si copertum fuerit sic esse [106]106
  Невідомо, але саме на територію Лекко; і якщо буде встановлено, що це так ( латин.).


[Закрыть], названий синьйор подеста хай постарається quanta maxima dili'gentia fieri poterit [107]107
  Зробити це з якомога більшим старанням ( латин.).


[Закрыть], узяти його і, належним чином зв'язаного та закованого в добрячі кайдани,– оскільки непридатність звичайних «рукавців» для названої особи доведена на досвіді,– перепровадити до в'язниці, де й тримати під надійною охороною, щоб потім передати особі, посланій прийняти його. Як у позитивному, так і в негативному випадку, accedatis ad domum praedicti Laurentii Tramaliini, et, facta debita diligentia, quidquiJ ad rem repertum fuerit auferatis; et informationes de illius prava qualitate, vita, et complicibus sumatis [108]108
  Маєте приступити до будинку названого Лоренцо Трамальїно і з належною ретельністю вилучити все, що буде знайдено, пов'язане з даною справою, а так само зібрати відомості про його погані риси, про його життя та про його спільників ( латин.).


[Закрыть]і про все сказане й зроблене, виявлене й невиявлене, взяте й залишене diligenter referatis [109]109
  Докладно розповісти ( латин.).


[Закрыть].

Синьйор подеста, якого, провівши ретельні розшуки, повідомили, що ця особа до села не поверталася, викликав до себе сільського старосту й звелів, щоб той відвів його до вказаного будинку в супроводі численного почту, що складався з поліцейських і чиновників. Будинок було замкнуто. Вони зламали двері і взялися до справи з належною ретельністю, тобто, висловлюючись просто, почали діяти, як у місті, взятому приступом. Звістка про цей похід негайно поширилася по цілому околу й дійшла до падре Крістофоро, який, вражений і засмучений, розпитував кого тільки міг, щоб бодай щось дізнатися про причину такої несподіваної події. Але йому вдалося зібрати тільки непевні чутки, і він негайно написав падре Бонавентурі, сподіваючись отримати від нього точніші відомості. Тим часом родичів і друзів Ренцо викликали дати свідчення про те, що вони знають про погані риси його вдачі. Носити прізвище Трамальїно відтепер стало нещастям, ганьбою, злочином. В селі зчинився переполох. Потроху люди довідалися, що Ренцо серед білого дня в самому центрі Мілана вислизнув з рук поліції й зник. Подейкували, ніби він учинив якийсь тяжкий злочин; але який саме – ніхто не міг нічого сказати до пуття, тільки на різні способи обговорювали випадок. І що тяжчий злочин приписувано Ренцо, то менше вірили цьому в селі, де його знали як чесного хлопця. Більшість, думок сходилося на тому (і це мовилось пошепки на вухо один одному) , що вся ця історія – справа рук тирана дона Родріго, щоб згубити свого нещасливого суперника. Ось що таке доходити висновку шляхом індукції без необхідного знання фактів,– так часом можна даремно скривдити навіть негідника.

Але ми, як ото кажуть, із фактами в руках можемо твердити, що коли він і не брав, участі в лихих пригодах Ренцо, та все ж радів, наче вони були його роботою, і тріумфував зі своїми прибічниками, а надто з графом Аттіліо. Останній, згідно зі своїми попередніми намірами, мав у цей час перебувати уже в Мілані. Але після перших звісток про бунт, про те, що чернь розгулює по вулицях і до того ж не боїться ударів палицею, він вирішив залишитися в селі, доки все вщухне. Тим паче що, покривдивши дуже багатьох, він мав певну підставу побоюватися: адже дехто з числа покривджених, досі мовчавши тільки тому, що відчував своє безсилля, може набратися духу за довколишніх обставин і вважатиме дану хвилину найбільш слушною, щоб відомстити за всіх.

А втім, ця відстрочка була не дуже тривалою. Присланий з Мілана наказ про переслідування Ренцо був уже ознакою того, що порядок в місті відновлюється; і майже одночасно прийшло й пряме підтвердження цього. Граф Аттіліо негайно виїхав, під'юджуючи свого кузена вперто йти до мети й домогтися успіху, обіцяючи зі свого боку негайно докласти зусиль, щоб усунути з його дороги ченця. Отака доречна лиха пригода з нікчемним суперником мала зіграти чудову роль у цій справі.

Не встиг Аттіліо від'їхати, як із Монци цілий і неушкоджений прибув Грізо. Він доповів своєму господареві про все, що зміг вивідати: Лючія, виявляється, знайшла притулок у такому-то монастирі, під заступництвом такої-то синьйори. Дівчина весь час ховається, ніби справдешня черниця: ніколи не виходить за ворота монастиря й буває присутня на всіх церковних відправах, стоячи за заґратованим віконцем. Це дуже не подобається багатьом, хто краєчком вуха чув про її пригоди та незвичайну красу й був би не проти роздивитися на неї ближче.

Від цього донесення неначе біс вселився в дона Родріго, або ж, вірніше сказати, біс, який доти сидів у ньому, зовсім розперезався. Що ж тепер робити? Досі сприятливий збіг обставин усе дужче розпалював його пристрасть, інакше кажучи – оту суміш себелюбства, люті й нахабної примхливості, з яких і складалася його пристрасть. Ренцо відсутній, він – опальний вигнанець, бандит, тож щодо нього все дозволено, і його наречену можна вважати, в певному розумінні, майном бунтаря. Єдиний чоловік у світі, який хотів би й міг утрутитися в цю справу й зчинити такий шум, що його зачули б здалеку й притім навіть високі особи, був оцей божевільний падре Крістофоро, що незабаром, мабуть, буде позбавлений змоги шкодити справі. І ось тобі – нова перешкода, яка не те щоб зводила нанівець усі ці переваги, але, можна сказати, робила їх недійовими.

Монастир у Монці, навіть коли б у ньому не було синьйори, виявився для дона Родріго кісткою не по зубах, і хоч хай як він подумки кружляв довкола цього притулку, він не міг придумати жодного способу заволодіти Лючією силою чи підступом. Дон Родріго уже був майже готовий відмовитися від свого задуму й виїхати кружним шляхом до Мілана, щоб навіть не переїжджати Монци. А там кинутися у вир друзів і всіляких розваг, аби веселими втіхами зовсім відігнати від себе цю думку, яка стала такою болісною для нього. Ох, ці ж друзі! Обережніше з цими друзями! Замість розвіятися, він міг у їхньому товаристві наскочити на нові неприємності, бо ж Аттіліо напевно вже розбовкав про все й викликав загальну цікавість. З усіх боків почнуть розпитувати про цю горянку,– доведеться все пояснити. Вирішив удовольнити свою примху, а що з цього вийшло? Взялися до справи, сказати правду, не зовсім пристойної, але ж не можна завжди стримувати своїх пристрастей. Головне – вдовольнити їх. То як же вийти з цього становища? Залишити переможцями на полі битви селюка й ченця? Оце так! І несподівано щасливий випадок, без усяких твоїх старань, усунув селюка, а спритний друг обіцяв усунути ченця, то хіба можна не використати обставин й ганебно облишити свій задум? Тоді хоч не з'являйся у благородному товаристві, бо засміють. І потім, як ти повернешся до свого маєтку, в село, де, не кажучи вже про безперестанні й болісні нагадування про цю твою пристрасть, ти носитимеш на собі ганебну пляму від невдалого задуму, де водночас ростиме загальна ненависть до тебе й занепадатиме твоя всемогутність? Де на обличчі кожного голодранця, незважаючи на низькі уклони, можна буде прочитати в'їдливе: «Що, вхопив шилом патоки? Який-бо я радий!»

Шлях кривди широкий, зауважує з цього приводу наш автор, та це не означає, що він зручний: є на ньому свої терени, свої слизькі місця. Шлях цей неприємний і стомливий, хоч і йде вниз.

Дон Родріго не хотів ні зійти з цього шляху, ні повернути назад, ані спинитися, проте дійти до кінця сам був неспроможний. Та йому спала на думку одна річ, яка могла б допомогти йому в цій справі, а саме: звернутися до одного чоловіка, чия рука діставала туди, куди не досягав навіть зір інших. Для цього чоловіка важкість заходу нерідко ставала додатковою підставою взятися за нього. Проте тут були свої незручності й певний ризик, тим більший, чим менше можна було розраховувати все заздалегідь, бо ж важко було визначити загодя, до чого доведеться дійти, зв'язавшися з таким чоловіком – дуже могутнім спільником, але й не менш норовливим і небезпечним кондотьєром.

Ламаючи собі голову, дон Родріго кілька днів вагався: продовжувати справу чи облишити її. І обидва рішення таїли в собі неприємності. Тим часом надійшов лист від кузена з повідомленням, що задумана інтрига починається добре. А невдовзі після блискавки вдарив грім. Одного чудового ранку поширилася чутка, що падре Крістофоро відбув з монастиря Пескареніко. Цей такий швидкий успіх і лист від Аттіліо, в якому той усіляко підбадьорював кузена, погрожуючи в противному разі загальними насмішками, все більше спонукали дона Родріго до ризикованого заходу. Останнім поштовхом була несподівана звістка, що Аньєзе повернулася додому,– отже, на одну перешкоду менше на шляху до Лючії.

Дамо звіт про ці дві події, почавши з останньої.

Тільки-но мати й дочка влаштувалися в своєму притулку, як по Монці, а значить, в монастирі, поширилася звістка про великий бунт у Мілані, а слідом за цією головною новиною – нескінченна вервечка подробиць, які щохвилі множились і змінювались. Воротарка, якій із свого будинку було дуже зручно тримати одно вухо до вулиці, а друге – до монастиря, збирала новини і тут, і там, про все доповідаючи своїм гостям: «До в'язниці посадовили двох, шістьох, вісьмох, чотирьох, сімох... їх повісять, одних перед «Пекарнею на милицях», інших у кінці вулиці, де будинок завідувача продовольством. Ох-ох-ох! Ви тільки послухайте: один утік, родом чи з самого Лекко, чи з околу. Імені його я не знаю, але довідаюсь обов'язково. Цікаво, чи знаєте ви того хлопця?»

Зважаючи на те, що Ренцо прибув до Мілана якраз у фатальний день, це повідомлення викликало неспокій у жінок, а надто у Лючії. Та уявіть собі, що було, коли воротарка сказала їм: «А той хлопець, який втік, щоб не потрапити на шибеницю, якраз із вашого села, прядильник шовку, звуть Трамальїно, знаєте такого?»

У Лючії, котра сиділа й підшивала щось, робота так і випала з рук. Вона поблідла, змінилася на обличчі, тож воротарка, певна річ, помітила б це, якби була ближче до неї. Та вона стояла на порозі з Аньєзе, а остання хоч і теж була вражена, однак не до такої міри, й змогла опанувати себе. Аби тільки щось відповісти, вона сказала, що в маленькому сільці всі знають одне одного, і вона його також знає, але їй невтямки, як могло з ним скоїтися таке, бо він хлопець сумирний. Відтак спитала, чи правда, що він утік, і куди.

– Утік! Усі кругом говорять. Але куди – невідомо; може, його знову схоплять, а може, він у надійному місці. Та якщо вже він знов потрапить у їхні пазурі, оцей ваш сумирний хлопчина...

На щастя, тут воротарку хтось покликав, і вона пішла. Уявіть собі, що було з матір'ю й дочкою. Упродовж кількох днів бідна жінка й невтішна дівчина не знали анічогісінько, думаючи лише про те, як, та чому, та які будуть наслідки такої прикрої події. Коли випадала нагода, вони пошепки обговорювали між собою це страшне повідомлення.

Нарешті, якось у четвер, до монастиря з'явився невідомий чоловік і спитав Аньєзе. Це був рибалка з Пескареніко, котрий, як звичайно, їхав до Мілана продавати рибу. Добрий фра Крістофоро попросив його, щоб по дорозі через Монцу він завернув до монастиря, передав поклін жінкам, розповів їм про сумну пригоду з Ренцо, порадив набратися терпіння й надіятися на бога та запевнив бідолашних, що він, смиренний чернець, звичайно, їх не забуде й чекатиме нагоди допомогти їм, а поки що неодмінно щотижня повідомлятиме їм новини в отакий спосіб або ж якось інакше. Більше про Ренцо посланець не зміг повідомити нічого нового й вірогідного, крім того, що в його будинку зроблено обшук і вжито заходів, щоб затримати втікача. Але відразу додав, що всі пошуки скінчилися безуспішно й достовірно відомо тільки, що він щасливо перебрався на бергамську територію. Така певність, годі й казати, була величезним втішенням для Лючії. Від тієї хвилини вона вже не плакала безперервними й гіркими сльозами, знаходила велике заспокоєння в щиросердих розмовах з матір'ю і в молитвах висловлювала хвалу Господові.

Гертруда частенько викликала її до своєї особистої приймальні й подовгу бесідувала з нею, захоплюючись безпосередністю й лагідністю бідолашки та постійно вислуховуючи благословення й подяки з її боку. В напливі відвертості Гертруда розповіла їй також частину своєї власної історії (її бездоганну частину) про те, скільки вона вистраждала, перш ніж піти страждати до монастиря,– й недовірливе ставлення до неї враженої Лючії потроху перейшло в палке співчуття. В цій історії вона знайшла більш ніж досить підстав для пояснення деяких дивацтв своєї заступниці, тим паче що тут стало в пригоді й міркування Аньєзе щодо мізків у синьйор.

Проте, хоч хай як хотілося дівчині відповісти цілковитою відвертістю на довіру, виявлену Гертрудою, їй навіть і на думку не спадало поділитися з нею своїми новими тривогами, своїм новим нещастям, сказати про те, хто для неї цей прядильник-утікач, бо дуже не хотілося їй розголошувати цю новину, таку ганебну й прикру. Так само вона ухилялася, скільки могла, од відповідей на повні цікавості Гертрудині розпити про події перед заручинами. Але тут вона керувалася не міркуваннями розсудливості: невинній бідолашці вся її власна історія видавалася дражливішою й важчою для розповіді, ніж усі ті, які вона чула або ж могла почути від синьйори. В них ішлося про утиски, підступи, страждання,– все це сумні й страшні речі, але про них можна було говорити. А в її власній історії до всього долучалось іще одне почуття, одне тільки слово – кохання, і їй здавалося неможливим вимовити його, говорячи про себе саму, а висловитися якось інакше вона не могла, бо це здавалося їй негожим.

Така постійна настороженість часом викликала у Гертруди прикре почуття, але скільки у Лючії було прихильності, поваги, вдячності і навіть довіри! Інколи, можливо, така незвичайна соромливість, така боязливість не подобалися Гертруді ще дужче й з іншої причини, та все це зникало від солодкої думки, яка повсякчас верталася до неї, коли вона дивилася на Лючію: «Адже я роблю їй добро». І так воно насправді й було, бо, не кажучи вже про притулок, ці бесіди, ці родинні пестощі неабияк втішали Лючію. Втішала її також і безперервна праця. Вона весь час просила дати їй роботу. Навіть до приймальні завжди приносила якесь рукоділля, щоб «руки не гуляли». Проте сумні думки вдираються усюди! Ось вона все шиє й шиє (ця робота для неї майже зовсім нова), а в її мріях – рідне мотовило, а за ним – стільки всього іншого!

У наступний четвер до них знов завернув рибалка чи то якийсь інший посланець з вітанням від падре Крістофоро й знову підтвердив, що втеча Ренцо минулася щасливо. Певніших відомостей про його гіркі блукання не було зовсім, бо, як ми вже сказали читачам, капуцин сподівався отримати їх від свого міланського побратима, якому він передоручив Ренцо. Але той відповів, що так і не бачив ні юнака, ні листа. Щоправда, приходив хтось із села, питав його, але, не заставши, пішов і більше не з'являвся.

У третій четвер не було нікого. Це не тільки позбавило бідних жінок бажаного й довгожданого втішення, але й стало приводом для занепокоєння, для сотні страшних підозр, як це завжди трапляється через кожну дрібницю з тими, хто перебуває у важкому й непевному становищі. Аньєзе й раніше подумувала, як би його побувати вдома. Коли обіцяний посланець не з'явився, її рішення зміцніло. Та для Лючії відірватися від материної спідниці було нелегко. Проте пристрасне бажання довідатися про щось і певність в надійності притулку, такого безпечного й святого, зламали її опір. І вони ухвалили між собою, що назавтра Аньєзе вийде на велику дорогу й стане дожидати рибалку, який мав би проїхати мимо, вертаючи з Мілана. Вона попросить його зробити їй таку ласку – підвезти її до Пескареніко по дорозі до рідних гір. Справді, Аньєзе зустріла його, спитала, чи падре Крістофоро не давав йому яких-небудь доручень для неї. Але рибалка цілий день перед від'їздом ловив рибу й нічого не знав про ченця. Аньєзе не довелося довго просити його. Вона попрощалася з синьйорою й дочкою, поплакала, як заведено, пообіцявши негайно дати знати про себе й скоро повернутися,– й поїхала.

В дорозі нічого особливого не сталося. Як звичайно, переночували в заїзді, вдосвіта рушили далі й рано-вранці прибули до Пескареніко. На невеликому майдані перед монастирем Аньєзе розпрощалася зі своїм візником, без кінця повторюючи йому вслід: «Хай благословить вас Господь». Їй дуже хотілося, перш ніж вирушити додому, побачитися зі своїм благодійником, падре Крістофоро. Вона подзвонила в дзвіночок. У воротах з'явився фра Гальдіно, той самий, що приходив по горіхи.

– А-а, синьйоро моя, яким це вітром?

– Та я б хотіла побачити падре Крістофоро.

– Падре Крістофоро? Його немає.

– Невже? А він скоро повернеться?

– Та як вам сказати...– мовив чернець, знизуючи плечима й втягуючи поголену голову у відлогу.

– А куди ж він відбув?

– До Ріміні.

– Куди?

– До Ріміні.

– А де це?

– Далеко! – відповів чернець, прокресливши в повітрі прямовисну лінію, ніби бажаючи показати цим величезну відстань.

– Ой лишенько! Чого ж це він відбув туди так несподівано?

– Бо так зволив падре провінціал.

– То навіщо ж було відсилати його? Адже він і тут робив багато добра. О Господи!

– Якби старшим та доводилося звітуватись про свої розпорядження, то що б то був за послух, моя синьйоро?

– Воно-то так. Тільки для мене це просто погибель.

– Знаєте, мабуть, в чім річ. Очевидячки, в Ріміні виникла потреба в хорошому проповіднику (вони у нас всюди є, але часом потрібен такий чоловік, який просто створений для цього). Тамтешній падре провінціал, треба думати, й написав тутешньому падре провінціалові, чи немає, мовляв, у нього такого й такого чоловіка, а наш падре провінціал і подумав: «Тут не обійтися без падре Крістофоро». Ось так воно, мабуть, і було, розумієте?

– Ох, ми нещасні! І коли ж це він відбув?

– Позавчора!

– Отак! І чому я не послухалася свого передчуття та не приїхала за кілька днів раніше! А невідомо, коли він може повернутися? Хоча б приблизно?

– Е, моя синьйоро! Це відомо самому тільки падре провінціалові, а може, й ні. Коли у нас падре проповідник злітає вгору, то годі завбачити, на якій гілці він сяде. То туди його кличуть, то сюди, а в нас монастирі в усіх чотирьох частинах світу. Скажімо, падре Крістофоро в Ріміні наробить багато шуму своїми великопостними проповідями,– бо ж він не завжди проповідує без підготовки, як це він робить тут для рибалок і селян. Для міських кафедр у нього є свої чудові проповіді, писані, й до того ж найкращі. От усюди й поширюється слава про великого проповідника. Тож можуть прибути по нього з... та як я можу знати, звідки? І тоді доведеться посилати його туди, бо ж ми всі живемо щедротами всього світу і, воістину, зобов'язані служити цілому світові.

– О господи, господи! – знову вигукнула Аньєзе, мало не плачучи.– Що ж мені робити без цього чоловіка? Адже він був нам за батька! Для нас це просто погибель!

– Послухайте, добра синьйоро, падре Крістофоро справді достойний чоловік, але у нас є й інші, хіба ви не знаєте? Щирі, розумні, які вміють обходитися і з синьйорами, і з бідняками. Може, звернетесь до падре Анастасіо? Або, може, до падре Джіроламо? А ні, то, може, до падре Цаккаріа? Бачите, оцей падре Цаккаріа – дуже примітний чоловік! І не звертайте уваги, як деякі невігласи, на те, що він такий хирлявий, і голосок у нього деренчливий, і борідка ріденька-ріденька. Не скажу, що він саме призначений для проповідей,– адже в кожного свої обдаровання,– ну, а щоб дати пораду, то знайте, це чоловік що треба!

– Ой ні, на бога! – з вдячністю вигукнула Аньєзе, але й з нетерпінням, як це завжди буває, коли відповідають на пропозицію, яка не дуже подобається, хоч і дається від щирого серця.– Що мені з того, що один падре такий, а другий такий, коли той бідолаха, якого тут більше немає, знав усі наші справи і все влаштував, щоб допомогти нам.

– Ну, тоді доведеться потерпіти.

– Це я знаю,– відповіла Аньєзе,– пробачте, що потурбувала.

– Та що ви, добра синьйоро! Мені вас дуже шкода. А коли ви вирішите звернутися до когось із нашої братії, то монастир осьдечки, завжди на своєму місці. Ну, та й я скоро знов навідаю вас – прийду збирати олію.

– Бувайте здорові,– попрощалася Аньєзе й попрямувала до свого села, засмучена, збентежена, розгублена, як отой бідний сліпець, що згубив свого ціпка.

Обізнані дещо краще, ніж фра Гальдіно, ми можемо розповісти, як усе те відбувалося насправді. Щойно приїхавши до Мілана, Аттіліо, як і обіцяв кузенові Родріго, вирядився навідати їхнього спільного дядька, члена Таємної ради. (Це була рада, яка складалася за того часу з тринадцяти чоловік, цивільних і військових; губернатор радився з ними про справи, а в разі смерті або зміни губернатора рада тимчасово перебирала на себе всю владу). Дядько-граф, цивільна особа і один із найстаріших членів ради, мав там деяку вагу, а в хисті використовувати її для своєї мети й діставати від цього вигоду був неперевершений. Говорив він завжди загадково, мовчав багатозначно; завжди чогось не доказував; примружував очі, що в нього значило: «Не можу сказати»; лестив на всі заставки, не даючи жодних обіцянок; чемно погрожував,– усе в нього було скеровано до однієї мети, і з усього він так чи інакше мав користь. Іноді він, бувало, промовить: «Я в цій справі нічим не можу вам допомогти»,– і це була суща правда, але скаже це з таким виглядом, що йому ніхто не повірить; отож зрештою склалася перебільшена думка про його можливості, а звідси й зріс його вплив: так по аптекарських крамничках часом іще трапляються коробки з таємничими арабськими написами, а всередині – порожні, проте вони сприяють підтриманню репутації крамнички. Вплив дядечка-графа, що вже давно й безперервно зростав, хоча й досить повільно, за останній час зробив раптом, як ото кажуть, гігантський стрибок у зв'язку з однією надзвичайною обставиною, а саме: його поїздкою до Мадріда з посланням до королівського двору. Про те, як його там приймали, треба було послухати з його власних уст. За словами дядечка, граф-герцог виявив до нього особливу увагу, наблизивши його до себе настільки, що якось навіть у присутності всього двору спитав, чи сподобався йому Мадрід, а іншого разу, стоячи з ним в амбразурі вікна, віч-на-віч, сказав йому, що Міланський собор – найбільший храм у володіннях короля.

Засвідчивши дядечкові-графу свою повагу й повітавши його від імені кузена, Аттіліо промовив із тим поважним виглядом, якого він міг прибирати при нагоді:

– Я вважаю своїм обов'язком, анітрохи не принижуючи дона Родріго, попередити вас, синьйоре дядечку, про одну справу, яка без вашого втручання може набути серйозного характеру й призвести до поганих наслідків.

– Можу собі уявити: знов щось устругнув.

– Щиро кажучи, цього разу винуватий не мій кузен. Але він дуже схвильований, і, повторюю, тільки ви особисто, синьйоре дядечку, можете...

– Побачимо, побачимо...

– Там у них є один чернець-капуцин, він має щось проти Родріго, й справа дійшла до того, що...

– Скільки вже разів я говорив вам, одному й другому: залиште ви цих ченців варитися у власній юшці! Вони завдають досить клопотів і тим, кому доводиться... кого це стосується...– Тут він засопів.– А ви, здається, могли б уникнути...

– Синьйоре дядечку, в даному разі – і мій обов'язок сказати це – Родріго був би радий з ним не зв'язуватися, але чернець має зуб проти Родріго й усіляко його зачіпає.

– Якого ж дідька той чернець хоче від мого небожа?

– Насамперед це чоловік в'їдливий, ця його риса добре всім відома. Сваритися з кавалерами – це в нього ніби професія. Він, бачте, чи то опікає, чи то наставляє – звідки мені знати – якусь тамтешню сільську дівчину й відчуває до неї прихильність... Таку прихильність... не скажу – корисливу, але надзвичайно ревниву, помисливу, образливу.

– Розумію,– мовив дядечко-граф, і в його очах крізь тупість, майстерно замасковану навичками багаторічної дипломатії, раптом зблиснуло щось підступне, що справляло неприємне враження.

– З деякого часу цей чернець утовк собі в голову, що Родріго накинув оком на цю...

– Втовк собі в голову... втовк собі в голову... але я також знаю синьйора Родріго. Щоб виправити його, потрібен, мабуть, адвокат куди досвідченіший за вашу милість.

– Шановний синьйоре дядечку! Я, звичайно, готовий повірити, що Родріго, можливо, дозволив собі якийсь жарт стосовно цієї дівчини, зустрівши її на вулиці, – адже ж він молодий і, врешті, не капуцин. Але ж це дрібниці, на яких, синьйоре дядечку, не варто й зупинятися. Важливо те, що цей чернець почав говорити про Родріго, ніби про якогось пройдисвіта, й намагається нацькувати на нього весь окіл.

– А що інші ченці?

– Та вони в ці справи не втручаються, бо знають його як дуже гарячу голову й до того ж ставляться з великою повагою до Родріго. Проте, з другого боку, цей чернець має великий вплив на селюків, бо він, до речі, розігрує з себе святого і...

– Гадаю, він не знає, що Родріго мій небіж?

– Знає! Саме це його найбільше й розпалює.

– Як? Чому?

– Та він, бачте, дістає особливу втіху в тому, щоб накапостити саме Родріго, який має надійного заступника, та ще й з таким величезним впливом, як ваша милість. Він каже, що йому наплювати на всяких вельмож і політиків, і що вірьовка Сан-Франческо спиняє навіть мечі, і що...

– Зухвалий чернець! Як його ім'я?

– Фра Крістофоро з ***,– відповів Аттіліо. Дядечко-граф, узявши з коробочки на столі пам'ятну книжечку, сопів, сопів та й записав-таки в неї це безталанне ім'я. Тим часом Аттіліо вів далі: – Цей чернець завжди був такої вдачі, адже його життя добре відоме. Він простого звання, але, маючи деякі грошенята, захотів у себе на батьківщині змагатися з кавалерами; розлютований тим, що це виявилось йому не під силу, він убив одного з них, а потім, щоб уникнути шибениці, постригся в ченці...

– Ач, який молодець! Чудово! Побачимо, побачимо,– казав дядечко-граф, знай сопучи далі.

– А тепер,– підхопив Аттіліо,– він розлютований більше ніж будь-коли, бо один задум, який він так плекав, не вдався. Уже тільки з цього, синьйоре дядечку, ви можете судити, що це за чоловік. Він, бачте, хотів віддати ту дівку заміж; чи то щоб урятувати її від світових спокус,– ви мене розумієте,– чи то з якоїсь іншої причини, але будь-що хотів віддати її заміж; і знайшов... підхожого чоловіка – також свого улюбленця, особу, яку, можливо, і навіть напевно, ви, синьйоре дядечку, знаєте на ймення, бо ж Таємна рада, я переконаний, мала займатися цією достойною особою.

– Хто ж це такий?

– Та один прядильник шовку, Лоренцо Трамальїно, той самий, що...

– Лоренцо Трамальїно! – вигукнув дядечко-граф,– Чудово! Та й молодець падре! Зрозуміло... справді... у того там був лист до одного... Шкода, однак, що... А втім, дарма. Прекрасно! А чому дон Родріго нічого не сказав мені про все це? Чому ж він дає справі зайти так далеко і не звертається до того, хто може й хоче наставити його й допомогти йому?

– Скажу вам щиру правду й цього разу,– провадив Аттіліо.– З одного боку, знаючи, скільки клопотів, скільки важливих справ у голові в синьйора дядечка (тут дядечко, засопівши, поклав руку на голову, ніби бажаючи показати, як важко вмістити там усі оті справи), він не зосмілився завдати вам іще одного зайвого клопоту. А потім, скажу відверто, Родріго такий сердитий, так усі ці підлості з боку ченця йому наостогидли, що він готовий розправитися з ним сам і не домагатися законного правосуддя, спираючись на підтримку синьйора дядечка. Я намагався заспокоїти його, але, бачачи, що справа обертається погано, я вважав своїм обов'язком попередити про все вас, синьйоре дядечку,– адже, зрештою, ви голова й стовп усієї нашої родини.

– Ти вчинив би краще, поговоривши зі мною раніше.

– Ваша правда! Але я весь час думав, що справа залагодиться сама собою,– чернець або набереться розуму, або залишить цей монастир; як це в них завжди буває – сьогодні тут, а завтра там; усе на цьому й скінчилося б. Однак...

– Тепер я сам візьмуся залагоджувати цю справу.

– Я так і думав, що дядечко-граф з його розважливістю, з його авторитетом зуміє відвернути скандал і водночас врятувати честь Родріго, бо ж це і його власна честь. Цей чернець, казав я собі, вічно носиться з вірьовкою Сан-Франческо, та якщо вже користуватися нею доречно, оцією вірьовкою Сан-Франческо, то немає потреби неодмінно носити її круг черева. У синьйора дядечка, певно, знайдеться сотня засобів, яких я не знаю (знаю тільки, що падре провінціал – як і належить – ставиться до вас з глибокою пошаною), і коли синьйор дядечко вважає, що в даному випадку найкращим засобом було б примусити ченця змінити клімат, то досить вам сказати два слова...