Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 33 страниц)

Частина друга
СІМ БУКВ

Розділ п’ятий
«ГЧ»

Микола Тунгусов із захопленням створював свій таємничий генератор. Поява старого друга, Федора, не тільки не відвернула його від цієї роботи, а навпаки – ще посилила бажання якнайшвидше довести справу до кінця. Всі розрахунки були добре продумані, перевірені, і Микола вірив в успіх. Треба прямо сказати – у нього були підстави для цього. Інженера Тунгусова вважали талановитим винахідником-раціоналізатором: на багатьох заводах столиці, де технологічний процес вимагав великих швидкостей або надвисокої точності, уже були впроваджені його дотепні пристрої. На всьому, що робив Микола, лежав відбиток високої майстерності і великої любові до свого витвору. Його прилади були не тільки технічно досконалі, але й зручні, красиві, витончені.. Тунгусов любив робити все своїми руками, осягати своїм розумом і не переставав вивчати яке-небудь питання або виготовляти деталі доти, поки найсуворіша перевірка не переконувала його в тому, що він цілком оволодів предметом і виконав роботу відмінно.

Чим глибше забирався Микола в хащі електрики, тим дужче вона захоплювала його. В спектрі електромагнітних коливань він бачив океани майбутньої могутності людини. Цей спектр містив у собі світло, тепло, можливість бачити і чути на безмежні відстані, підкоряти собі простір, час.

Ультракороткі хвилі були одним з останніх етапів шляху молодого вченого. Він підійшов до них, вивчаючи техніку зв’язку, йому було ясно, що радіо, телефон, телебачення уже починають старіти, відстають од нових, цілком здійсненних технічних ідей, вимагають переходу на ультракороткі хвилі. Микола уявив собі, який вигляд повинні мати ці нові конструкції, деякі з них розрахував, потім зробив дослідні екземпляри. Так виникла думка створити портативний радіотелефон для зв’язку в армії. З’явився «радіокод» – маленький, витончений апаратик, що перетворював людську мову, кинуту в ефір, на якусь несусвітну звукову нісенітницю, котру другий такий самий апаратик за певної настройки автоматично розшифровував і знову перетворював на ясну мову. Експерти визнали винахід надзвичайно цінним.

Але незабаром Микола облишив зв’язок: тут усе було досить ясне. Він захопився дослідженнями, які на деякий час відвернули його від технічних проблем. Це був вплив ультракоротких хвиль на живий організм. Микола збудував генератор для опромінювання і поринув у біологію. Він шукав причину явищ, яких ніхто до пуття не міг пояснити. Чому гинуть миші, кролики, мухи, блощиці, бактерії, коли на них падає невидимий промінь? Чому, якщо змінити хвилю або тривалість опромінювання, бактерії починають, навпаки, швидко розвиватися, хворі тварини швидко одужують? Чому рослини, насіння яких на одну секунду потрапило під дію високочастотного поля, краще ростуть, дають більше плодів? А іноді це поле затримує процес розпаду в органічних речовинах.

Та чи все це так? Він перевіряв. Досліди підтверджували: вірно, так.

А що кажуть про це вчені? Вчені сперечалися.

Одні твердили, що всі дії ультракоротких хвиль зводяться до «теплового фактора». Хвилі високої частоти, мовляв, викликають те чи інше підвищення температури, яке в різних випадках може бути або стимулятором розвитку, або згубним для організму. От і все! Інші доводять, що це якось специфічно впливають хвилі.

У Будинку вчених влаштовувалися тривалі дискусії на цю тему між фізиками, біологами, лікарями. Утворилося два табори: до «тепловиків» приєднувалися здебільшого старі авторитети, теоретики, тверезі вчені, які «не вірили в чудеса». Табір «специфіків» складався переважно з молоді, з ентузіастів-короткохвильовиків, які майже всі в минулому, а дехто і зараз були радіолюбителями.

Тунгусов відчував, що ентузіасти мають рацію, але їхні докази були недостатньо переконливі, допускали різні тлумачення.

Він розпочав свої досліди. Суперечка мала принципове значення, і треба було знайти істину.

І от випадково він зробив відкриття, яке розв’язало питання. Він опромінював ультракороткими хвилями насіння редису і потім серіями висівав його у горщечках. Якось з’ясувалося, що не тільки опромінене насіння давало кращий урожай, а й те, яке просто зберігалося поруч з ним. Виходило, що опромінене насіння само ставало джерелом випромінювання! Зрозуміло, що ні про який «тепловий фактор» тут уже не могло бути й мови.

Тунгусов старанно перевірив це спостереження і, нарешті, виступив на чергових дискусійних зборах з коротким повідомленням. Ентузіасти святкували перемогу, а винуватець торжества раптом зник: відкриття привело його до нових захоплюючих ідей.

Так ішов Микола вперед, і перед ним відкривалися все нові обрії.

Так він підійшов до своєї теорії «хвильової системи елементів».

Уже давно вчені почали помічати, що багато тіл і речовин мають якусь дивну властивість – на відстані діяти певним чином на інші тіла біологічного походження. Тонкий корінець звичайної цибулі, повернутий кінчиком на бокову поверхню другого корінця, викликав у ньому посилений поділ клітин. Пульсуюче серце жаби, мозок пуголовка, м’язи різних тварин, навіть людська кров, діючи на близькій відстані, змушують культуру дріжджів посилено розвиватися. Вода, метали, руди і деякі лікарські речовини викликають інколи невимушене скорочення мускулів руки в людини. З давніх-давен цим користувалися деякі, очевидно, особливо сприйнятливі люди для відшукування підземних вод і цінних металів за допомогою «маркшейдерської палички» – дерев’яного кілочка, затиснутого в руках.

Факти накопичувалися в голові Тунгусова і не давали спокою його допитливій, рухливій, як ртуть, думці. Він порпався в бібліотеках, розшукував у букіністів якісь старі фоліанти про алхімію, уважно вчитувався в книги, що викладали вчення індійських йогів.

З усієї цієї старовини він легко відкидав лузгу таємничості й містики і знаходив здорові зерна справжньої наукової думки, правильних спостережень і узагальнень.

Від багатьох тіл справді випромінюється якесь, очевидно дуже слабке, але іноді досить-таки сильно діюче проміння. Тепер це вже точно встановлено в багатьох сучасних лабораторіях, які мало не кожного дня знаходять все нові й нові джерела випромінювання.

Природа цього проміння ще не була зрозуміла. Більшість дослідників гадали, що воно належить до ультрафіолетової ділянки електромагнітного спектра, до його короткохвильової частини. Інші, навпаки, вважали, що нове проміння відрізняється від електромагнітного. Його не можна було ні спіймати, ні відтворити ніякими фізичними методами. Вивчати це проміння можна було, тільки спостерігаючи його вплив на різноманітні об’єкти, переважно біологічні.

Ця обставина дуже гальмувала дослідження. Коли б можна було якось збільшити мізерну потужність випромінювання, природа його з’ясувалася б, безперечно, набагато швидше. Але як регулювати потужність, не знаючи природи явища?

Цей замкнений круг Тунгусов розірвав своєю блискучою гіпотезою про «електромагнітне життя речовин», його наштовхнули на цю думку безліч і різноманітність джерел випромінювання, що були відкриті багатьма дослідниками. То нові метали, то мінерали, то органічні речовини – кістки, мускули, кров, мозок, то хімічні реакції виявлялися «випромінювачами». Часто бувало, що речовини, які нічого не випромінювали, за певних особливих умов робилися активними джерелами випромінювань.

…Це трапилося на вулиці, увечері, коли Тунгусов повертався додому. Проходячи повз книжковий магазин, він, за звичкою, зупинився біля вітрини, щоб подивитися новинки. Нічого цікавого не було; можливо, зайнятий своїми думками, він просто не помітив нічого, але, відійшовши од вітрини, раптом побачив перед собою, як у тумані, книжку. Гладенький сірий коленкор, чіткі великі літери: «Д. І. Менделєєв» – і внизу в тонкій чорній рамці білий прямокутник із зображенням першого запису системи елементів, зробленого від руки самим великим ученим.

«Періодична система… Всі речовини в природі складаються з дев’яноста двох елементів. Кожен з них відрізняється від попереднього тим, що його атом містить на один електрон більше. А в ядрі атома стільки ж позитивних зарядів, скільки електронів на орбітах. Атом – електрична система, електрони рухаються навколо ядра по своїх орбітах, по різних енергетичних сферах, перестрибують з однієї сфери на іншу… Так, так… Нічого нема дивного в тому, що цей рух породжує електромагнітну хвилю».

Тунгусов уже не йшов, а майже біг, підкоряючись стрімкому потокові своїх думок. Він немовби наздоганяв свою ідею, яка була вже зовсім близько…

І от він наздогнав її.

Кожний елемент випускає промені лише певної довжини хвилі. Її можна обчислити. Ця хвиля – така ж постійна ознака елемента, як питома вага, як маса його атома.

Тепер можна скласти новий варіант таблиці Менделєєва; в ній, крім атомної ваги і порядкових номерів, що позначають кількість електронів у атомі, стоятимуть нові цифри: довжини хвиль тих випромінювань, які виходять від даного елемента!

А в спектрі променистої енергії де-небудь, очевидно, між рентгенівським і ультрафіолетовим промінням з’явиться новий ряд з позначеннями: «проміння водню», «проміння літію», «проміння заліза», «проміння золота»…

Багато що ставало тепер зрозумілим. Усі тіла, всі речовини, а виходить і сполуки їх, і реакції дають випромінювання. Різниця між ними тільки в довжині хвиль. А від довжини хвилі залежить характер їх впливу на оточуючі тіла. Ось тому поки що виявлено лише деякі джерела випромінювання, саме ті, вплив яких вдалося помітити дослідникам. Ці випромінювання наповнюють світ своїми невідчутними потоками, поєднуються, зливаються одне з одним, знаходять резонанс у схожих за складом тілах і, можливо, посилюють їх власну променисту енергію.

Ця енергія дуже мала, мізерно мала; не дивно, що досі не знайшлося фізичного приладу, детектора, щоб її виявити. Справді, яке електромагнітне поле може утворитися навколо атома? Підрахувати, обчислити енергію такого поля, звичайно, можна, але нема такого приладу, на показання якого ця мікроскопічна енергія могла б подіяти більш-менш помітно.

Відчуваючи під собою твердий грунт своєї «хвильової системи елементів», Тунгусов упевнено поринув у цю нову фазу шукань. Він кинув у бій всі засоби сучасної фізики і радіотехніки, намагаючись посилити потужність нового проміння. І знову обчислював, розраховував, креслив…

Засоби і методи ультракороткохвильової радіотехніки стали тепер майже непридатними: з їх допомогою можна було керувати хвилями завдовжки від десяти метрів до одного сантиметра, а тут, як показували розрахунки, хвилі вимірювалися тисячними частками мікрона! Кількість переходила в якість: колосальна частота коливань підпорядковувалася іншим законам. Радіотехніка трохи поступалася місцем оптиці, бо ці мікрохвилі були близькі до хвиль світла і в багатьох випадках поширювалися за законами світлового променя. Але все-таки за своєю природою це були електромагнітні хвилі, і Тунгусов не сумнівався, що зуміє оволодіти ними.

Захоплений роботою, він гостро відчував нестачу часу. Інститут поглинав увесь день, для «ідей» лишалися хвилини. Він узяв відпустку, замкнувся вдома, нікого не приймав і часто навіть не відповідав на телефонні дзвінки, змушуючи «розмовляти» свого невтомного автоматичного секретаря. Зміна дня і ночі не мала для Тунгусова ніякого значення. Він лягав спати, коли відчував, що повіки злипаються незалежно від його волі, а голова затуманена і стомлена. Через шість-сім годин він уже прокидався, схоплювався і, якщо в цей час не стояла глибока ніч, якоюсь мірою спілкувався із зовнішнім світом.

Повільно відчинялися двері, і цей «зовнішній світ» в образі сусідки тітки Паші, доброї істоти непевного солідного віку, немовби вливався до кімнати. Навантажена посудом, вона входила задки і потім незграбно поверталася перед щільно зачиненими дверима.

Смішна і зворушлива це була людина. Маленька на зріст, але огрядна, вся якась безформна і м’яка, обв’язана теплими хустками, завжди у валянках, вона, однак, енергійно виконувала безліч всіляких загальноквартирних обов’язків, і мешканці одностайно вважали її «головною хазяйкою».

Тунгусов жартома називав тітку Пашу «годувальницею», бо їй він довірив турботи про своє харчування. Це був мудрий крок, зроблений, якщо уважно розібратися, не так Тунгусовим, як самою тіткою Пашею, і до того ж із самих альтруїстичних мотивів. Вона з такою увагою і любов’ю виконувала свої обов’язки, наче піклувалася про рідну їй людину. І хто знає, що було б з Миколою, коли б він і досі недоїдав, жив на випадкових їдальнях. Завжди захоплений своїми ідеями і роботою, він ніколи не згадував про їжу, доки не відчував, що падає з ніг від голоду. Так він потроху одвикав їсти, помітно худів, слабшав, і тільки наполегливе втручання тьоті Паші повернуло йому природну силу.

А втім, роль тьоті Паші в житті Тунгусова не обмежувалася тільки піклуванням про його харчування. У неї не було сім’ї: чоловік і син загинули під час громадянської війни. Потреба про когось піклуватись, ніжність роками лежали глибоко під спудом, не знаходячи виходу. Микола теж був одинак. На нього і був спрямований теплий потік материнської любові Параски Гаврилівни.

Любов ця була проста, як проста була і сама тьотя Паша. Вона стежила, щоб його білизна була чиста, прала, штопала, іноді купувала й сама, що вважала за потрібне, із грошей, які давав їй на господарство Тунгусов; він же ніколи не питав звіту і відчував безмежну вдячність до своєї «годувальниці» за те, що вона звільнила його від усіх цих неприємних турбот.

Одного тільки не могла подолати тьотя Паша: примусити Тунгусова вчасно лягати спати. Почувши з кухні, що він встав і вмився, вона швидко збирала сніданок чи обід, залежно від часу, і входила до нього, намагаючись здаватися похмурою і невдоволеною.

– Доброго ранку, тьотю Пашо! – стрічав її Тунгусов, квапливо закінчуючи свій нескладний туалет.

Вона бурчала у відповідь м’яким баском:

– Ранку, ранку… Знову ніч не спав?

– Не спав, тьотю Пашо, працював.

– Ну що це таке! Хіба так працюють? Ти, Миколо Арсеновичу, тільки своє здоров’я так занапастиш. Поглянь на себе: зелений зробився. Що це? Сидиш день і ніч запертий, повітря гидке, напалив, смердить… Ну? Хіба можна? Інші он теж працюють: і погуляють, і фізкультурою займуться…

– У мене, тьотю Пашо, мозок тепер фізкультурою займається!

– Мозок! Це що! От і видно, що мозок у тебе неладний, любий. їж, сідай, прохолоне…

Теоретичні дослідження тим часом наближалися до кінця. Розрахунки і формули спершу в уяві Тунгусова, а потім і в дійсності набирали обрисів і форм деталей заповітного генератора.

Деякі з них йому по знайомству виготовляли на заводах, у наукових установах, де Тунгусову як консультантові від інституту доводиться незмінно блискуче вдосконалювати застарілу техніку. Але більшість деталей він робив сам у себе в кімнаті, яка вже зовсім перетворилася на фантастичну лабораторію середньовічного алхіміка. Тут же, в тигельках, ретортах, колбах, плавилися, очищались, випадали в розчинах осадками і кристалами чисті елементи – майбутні модулятори несучої хвилі головного випромінювача.

Основне джерело випромінювання цього генератора мало вигляд балона з кварцевого скла; з балона химерно стирчали роги відводів, через які входили всередину електроди. Внизу, в двох западинах товстого дна, – свинець, метал, не всі таємниці якого розкриті наукою. Він один здатний затримувати будь-які види електромагнітного випромінювання; навіть рентгенівське і гамма-проміння радію не може пройти крізь свинець. У менделєєвському ряду свинець посідає особливе місце; це останній із стійких елементів, який не розпадається. Всі елементи з більшою, ніж у свинцю, атомною вагою радіоактивні: вони безперервно розпадаються на невидимі складові частинки і зникають протягом більш чи менш тривалого часу. І ніщо не може зупинити цього розпаду.

Електронний потік з верхньої частини балона падає вниз на свинець, нагріває його, розтоплює. Свинець кипить, наповнює балон своєю парою, яка згущається біля охолоджених стінок і дрібними важкими крапельками збігає по склу. Електрони з космічною швидкістю проносяться по балону, стикаються з атомами свинцю, збивають, стрясають їх атомні системи. Примарне, сірувате світло видає ці нечутні катастрофи. І разом з ним через кварц вільно виходять хвилі – промені, які вловлюються електрооптичною системою, що оточує балон, і збираються в один невидимий потік.

Микола знайшов спосіб змінювати хвильовий склад цього потоку. Закони гармонійних коливань і модуляцій допомогли йому приборкати вперті свинцеві частоти, підпорядкувавши їх ритмові природних випромінювань хімічних елементів. Так він дістав можливість перетворювати промінь генератора на промінь будь-якого металу, будь-якого хімічного елемента.

От саме в цей найнапруженіший момент досліджень виявилося, що окремі деталі оптичної системи, замовлені в майстерні інституту, зроблені невдало. Тунгусов відніс їх назад, але майстерня була вже зайнята черговою терміновою роботою. Доводилося чекати. Без цієї оптики рухатися далі не можна було.

І Микола раптом відчув дивну, страшну порожнечу навкруги. Робота, якою він жив кожну хвилину, припинилася, і він не знав, куди себе подіти. Цього з ним ще не було. Раніше, в роки його «життєвої системи», якій він заприсягав назавжди, цього не могло бути. «Завоювання культури» – його самоосвіта і самовиховання – вимагало від нього величезних зусиль і безліч часу, і часто траплялося, що Микола не знав, «за що схопитися». І раптом – нічого робити! Чи не став він «інженером»? Цей термін він сам вигадав ще в епоху великих битв з Федором, коли вони тільки визначали свої погляди на життя, на своє призначення в ньому. Перед ним виринули рядки з зошита, де він тоді записував деякі свої думки. Там фігурувало двоє слів: Інженер – з великої букви, улюблений символ всебічно розвиненої, висококультурної людини-творця, і «інженер» в лапках, з маленької букви – уособлення ділової, але дріб’язкової, вузько обмеженої натури, – «нікчема» стояло там в дужках…

Пригадувалися епізоди ідеологічних битв. «Якщо ти добре будуєш заводи, електростанції або конструюєш машини, – соціалізмові начхати, що ти не вмієш грати на скрипці, або не читав «Війну і мир», або не цвенькаєш по-англійськи», – запально твердив Федір.

«Ні, брат, брешеш… – не одразу знаходячи гідну відповідь на зовні переконливі докази друга, і тому не дуже впевнено парирував Микола. – І твоя нікчемна думка в основі шкідлива… бачу її добре, ти мене на скрипку не піймаєш…»

Микола тоді спалахнув і, розійшовшись, так розтрощив друга за недооцінку, – вже не тільки культури, а й самого соціалізму, – що той злякався своєї помилки і відступив.

А тепер, ось уже років зо два, Микола тільки своєю електротехнікою й займається, та, чесно кажучи, і не цікавиться нічим, хоча йому так далеко ще до Інженера!

Проте гірка хвиля сумнівів спливла так само швидко, як і налетіла. Заспокійливих контраргументів тут було багато: електротехніка – це спеціальність, і їй по праву належить максимум часу та уваги; все нове треба впроваджувати негайно; зрештою, це тимчасово, не завжди ж будуть такі термінові справи…

Головного ж, у чому і ховалася небезпека, Микола так і не схопив: усе, що не стосувалося його спеціальності, уже не вабило його до себе, як раніше…

Отоді-то на перший план і випливло ще неохололе захоплення ультракороткохвильовим телефоном, і Микола із звичною енергією почав «просувати» його.

І треба ж, щоб у цей час з’явився Федір – перша людина, якій Микола розповів про свій «генератор чудес». Мало того, на другий день після їх зустрічі з майстерень оптичного інституту повідомили про те, що перші замовлені деталі готові. Так Тунгусов знову повернувся до свого улюбленого дітища.

Федір навідував тепер друга через кожні два-три дні. І не тільки почуття дружби нестримно тягло його до Миколи: він знайшов у ньому невичерпне джерело нових знань, захоплюючих, майже фантастичних для нього ідей.

Будь-хто інший заважав би Миколі самою своєю присутністю. Не кажучи вже про те, що Федір просто практично допомагав другові під час роботи, він виявився тим вдячним співрозмовником, з яким Микола міг ділитися думками. Коли Федір приходив, Тунгусов зовсім змінювався; звичайно стриманий і мовчазний, навіть потайний, він легко підхоплював будь-яке запитання Федора, пояснював, показував досліди, які були дуже схожі на фокуси досвідченого естрадного маніпулятора, і радів щирому подиву друга.

Захоплюючись, він іноді виходив за межі зрозумілого Федорові, але й тоді не переставав розвивати свої думки, відчуваючи, що його пояснення переходять у творчий процес, цінний для нього самого. Після таких бесід, незважаючи на, здавалося б, пасивну роль Федора в них, у голові в Миколи завжди виникало щось нове, щось там осідало, викристалізовувалося… Це було щось схоже на хімічну реакцію, яку викликає наявність каталізатора, хоча сам він у цій реакції, очевидно, не бере участі…

Словом, знову забилося поруч з Миколою близьке серце, і всі справи, все життя його набули нового змісту, нової відповідальності.

Радіограма з Німеччини спершу не справила на Миколу помітного враження; її затьмарила поява Федора. Подумавши тоді трохи над шифром, друзі вирішили, що розгадати його, не маючи ніяких даних, хоча б натяків на зміст, просто неможливо, а тому і не варто сушити голову.

Однак думка про шифр не давала Миколі спокою і з кожним днем ставала настирливішою і тривожнішою. Звичайно, це був важкий і ризикований крок з боку німця. Навіщо зроблено цей крок? Шифр – значить таємниця. Як розкрити її тільки одній людині – Миколі, в радіорозмові, яку можуть чути всі – і друзі, й вороги?! Микола ставив себе на місце німця і бачив, що завдання може бути розв’язане тільки в тому разі, якщо він сам проявить досить винахідливості і волі до його розв’язання. І от уже не хвилини, а цілі години Микола сушив голову над цими сімома буквами. Федір приходив найчастіше в дні і годний «ефірної вахти» вечорами. Вони пили чай і вигадували сотні різних способів знайти в буквах який-небудь смисл.

Через кілька днів німець знову з’явився в ефірі, несподівано, як метеор, і, очевидно, тільки для того, щоб зв’язатися з Миколою.

– Як схема? – коротко спитав він.

– Bd. Sory. Nil, – відповів Микола. – Погано. Дуже шкодую, що нічого не зрозумів.

– Продовжуйте експерименти, прошу вас, – передав німець і зник з ефіру.

Наступного разу, замість відповіді на запитання про схему, Микола спитав:

– Чи можна виготувати її без допоміжних даних?

– Можна. Залучіть друзів, ви всі її добре знаєте, – була відповідь.

А ще через день, очевидно під тиском якихось подій, навіть не запитавши нічого, німець попросив прийняти «роботу за схемою» і передав зашифрований цифровий текст, що зайняв майже цілу сторінку у «вахтовому журналі» Миколи.

– От, Федю. Це вже повідомлення, – замислено говорив Микола. – Очевидно, те саме, для якого потрібна була вся ця ефірна конспірація з шифром… Що ж робити, кого ще залучити?… Ясно, що ми її добре знаємо…

– Кого «її»?

– Та цю саму схему, те, що означають букви, те, чого ми ніяк не можемо розгадати… і що, звичайно, нам добре відоме, бо тільки на це й міг розраховувати німець!.. Зрозуміло лише одне: ці букви, як би вони не були перемішані, не можуть скласти слова, бо тут шість приголосних і лише одна голосна. Таких слів не буває. Найшвидше це перші літери слів якоїсь загальновідомої фрази, вислову, приказки, лозунга, можливо, назви установи, якої-небудь організації…

Була знову перерва в роботі, кварцева оптика затримувала монтаж генератора. Друзі з видимою насолодою любителів повільно сьорбали міцний чай, майстерно заварений тіткою Пашею, і посилено копалися в пам’яті, вишукуючи підхожі словосполучення в лозунгах, приказках, популярних піснях… Микола сипав догадками, як із казкового рогу достатку. У Федора справа йшла гірше. Цього вечора думки його були зайняті іншим, і він тільки чекав зручної хвилини, щоб змінити тему.

– Сьогодні я тобі поганий помічник, – сказав він, нарешті. – Голова не тим зайнята.

– А що в тебе? – стрепенувся Микола.

…Інженерна доля Федора складалася взагалі невдало, його потяг до механіки, машинобудування раз у раз натикався на різні обставини, що збивали його з прямого і, здавалось, такого простого шляху. У військово-технічному авіаційному училищі йому довелося зайнятися моторами. Вже тут йому загрожувало відхилення в бік технології і навіть ще менш потрібної йому експлуатації. Федір, однак, вважав це відхилення випадковим і, звичайно, тимчасовим, тому нічого загрожуючого в ньому не вбачав. Проте на заводі, куди його потім направили, Федір, як людина сумлінна і здатна зацікавитися справою, почав швидко просуватися і непомітно для себе утверджувався як технолог.

Це був час багатого на «дитячі хвороби», але надзвичайно бадьорого і рішучого старту молодої радянської промисловості. Кинутий ще Леніним клич – «догнати і перегнати!» – був чи не найпопулярнішим і, здавалось, легко здійсненним лозунгом народу, «ДІП» – червоніло на стінах цехів і заводських воротах, «ДІП» – кидалося з стрімких лобів паровозів, з бортів пароплавів, «ділами» називалися нові верстати, машини, прилади…

Зрозуміла, доступна всім, життєво необхідна для країни ленінська ідея заволоділа серцями. Учбові заклади, звичайно, робили свою справу, готували спеціалістів, але не вони вирішували тоді основне завдання. Широкий і незборимий, як океанський приплив, радіолюбительський рух постачав кадрами – хай не завжди дипломованими, але по-справжньому творчими і невгамовними – радянську радіотехніку. Захоплені польотом саморобної іграшки авіамоделісти довбали вищу математику і починали будувати справжні літаки. І так всюди. Це були ентузіасти, захоплені ідеєю творіння – досягти, оволодіти, переступити! Вночі вони сиділи над книгами і зошитами, щоб вдень виконати чергове завдання.

Був серед них і Федір. Зовсім уже нові для нього речі довелося йому вивчати, коли виникла раптом на заводі нагальна потреба організувати власне виробництво… дерева. Дерево відігравало тоді ще чималу роль в авіації і йшло на пропелери, фюзеляжі транспортних, спортивних та інших літаків і планерів.

Простудіювавши потрібну літературу, Федір дістав відрядження і зробив велике турне по деяких підприємствах Союзу. Тут він побачив, як на практиці, шляхом особливих маніпуляцій – підготовки, сушіння, склеювання і обробки – деревина перетворювалася на матеріал, що міг би конкурувати з металом. Нове коло знань і справ захопило Федора, і він добре впорався з дорученим йому завданням.

Однак минали роки, металургія теж не спала, і деревина починала потроху виходити з ужитку в авіації, поступаючись місцем легким і міцним сплавам металів. І коли Федір, демобілізувавшись, повернувся до Москви, в нього, як у досвідченого спеціаліста по деревині, мертвою хваткою вчепилися… «музиканти». Так охрестили в промислових колах Москви заповзятливих і вимогливих організаторів великої фабрики музичних інструментів. Фабрика вже працювала, випускала продукцію – дуже низької якості і зовсім незадовільну кількість. Тим часом це підприємство було добре оснащене технікою, мало чудовий, добре підібраний колектив робітників, серед яких виявилося чимало старих кустарів, прославлених майстрів скрипок, віолончелей, гітар…

Причиною відставання фабрики був сушильний цех. Він не встигав постачати виробництву деревину потрібної якості, і «музиканти» всі свої сили кинули на розшуки досвідченого спеціаліста, який міг би налагодити роботу цеху і вивести фабрику з прориву. Тонко організована розвідка виявила інженера Решеткова, тільки-но він з’явився в одному з відділів Наркомату важкої промисловості на площі Ногіна…

Спершу «музиканти» просто і делікатно запропонували Федорові працювати у них. Федір мало не розреготався у відповідь, – такою кумедною йому здавалася перспектива стати діячем «музичної фабрики» порівняно з його знову воскреслими мріями про велику техніку. Він відмовився дуже переконливо і твердо. Тоді «музиканти» застосували обхідний маневр. Вони докладно розповіли йому про свої труднощі і просили терміново відвідати фабрику, оглянути сушильний цех і – всього-навсього – провести консультацію, допомогти їм порадою… На це Федір охоче погодився, тим паче, що вже почував себе винним перед ними: дуже вже явно вони були засмучені його відмовою. До того ж головні «музиканти» – директор і головний інженер – сподобалися Федорові, він відчував у них справжніх ентузіастів свого виробництва. Федір захопився оглядом фабрики. Він побачив і взнав багато цікавого і нового для себе. Закінчивши обхід, вони зібралися в цеховій конторці. Тут настав момент головного удару.

– І от що виходить у результаті всіх наших виробничих зусиль, – сумовито сказав директор, знімаючи з стіни гітару, що висіла там серед інших інструментів. – Спробуйте…

Федір не був ні музикантом, ні особливим цінителем музики, але мав добрий слух, любив гітару і трохи, по-ділетантськи, грав на ній. Усе це директор встиг обережно вивідати в нього.

– Пошліть за Андрійовичем, хай принесе свою, – сказав він головному інженерові.

Гітара, яку розглядав Федір, була «шикарна», сяяла дзеркально покладеним лаком, майстерною інкрустацією з перламутру. Перемагаючи в собі деяку ніяковість, він узяв кілька звичних акордів. Звук як звук… Так само, мабуть, звучали і ті гітари, на яких йому доводилося грати…

– Ні, справді, я не беруся судити, – сказав він, знизавши плечима. – Нічого особливо поганого не помічаю.

– Стривайте, зараз помітите… Все пізнається в порівнянні, – посміхнувся директор. – Заходь, Андрійовичу!

На порозі кімнати з’явився літній, зовсім маленький на зріст, худорлявий чоловічок у синій спецівці. Лівою рукою він міцно притискав до грудей стареньку, потерту і непоказну гітару середніх розмірів.

– Познайомтесь, товаришу Решетков, це наш головний учитель і найсуворіший суддя, старий гітарний майстер – колишній кустар-одиночка. Великий маг і чарівник, що знає всі таємниці тонкого мистецтва…

– Годі тобі, Тимофію Петровичу… – невдоволено перебив майстер, сухувато вітаючись з Федором. – Навіщо кликали?

– Хочемо показати товаришеві інженеру, які бувають на світі гітари.

– Граєте? – спитав майстер, пронизливо дивлячись поверх окулярів на Федора.

– Та ні… так… трішки…

– Що ж, подивіться.

Приймаючи гітару з рук Андрійовича, Федір почув складний і дивний звук – наче гітара простогнала або злякано прошепотіла щось хазяїнові. Вона звучала від одного лише дотику до неї!.. Він обережно взяв акорд, другий… Так… Це було щось зовсім особливе. Там, у красивому фабричному інструменті, його пальці викликали якесь невдоволене, насильне звучання струн. Ці струни чути було кожну окремо, їх легко можна було розрізнити в акорді. Мовби струн і не було. Були звуки – злиті, багаті, гармонійні, вони вільно і охоче виникали від легкого дотику пальців і йшли не від струн, а з самого нутра інструмента, зливаючись, змушуючи відчутно тремтіти все легке тіло гітари. І така приємна, така принадна була ця чутлива покірність інструмента, що Федорові нестримно захотілося грати, грати без кінця… Він злякався. Ці кілька улюблених акордів – було все, що добре знали його пальці. Хіба можна ображати довірливість струн невірним, грубим дотиком? Яку відповідь дадуть вони?..