Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 33 страниц)

Микола сидів, затуливши обличчя руками, і з-під долонь його швидкими краплями збігали сльози. Він і сам не міг би сказати, що з ним. Це була буря почуттів, змішаних у якомусь могутньому вихорі. Надія, що спалахнула знову, захоплюючі ідеї Ридана, гірке каяття за гнів, який привів його сюди, – усе сплуталося в цьому живлючому пориві. Микола припав до Ридана, що сів біля нього, стиснув його руки своїми мокрими долонями.

– Коли б ви знали… – тільки й міг він промовити.

– Я знаю, – відповів Ридан. – Знаю про ваше кохання. Знаю те, про що ви й гадки не маєте… – він глянув на годинник. – Заспокойтесь, Миколо Арсеновичу, але… не треба надто сподіватись. Я сказав вам тільки про принципові можливості. На практиці ще багато труднощів і невідомих перешкод, які майже неможливо передбачити.

Виходить, ви все-таки думаєте…

– Я боротимусь, екс-пе-ри-мен-туватиму, – сердито перебив Ридан, – поки не побачу, що дальші спроби марні. – Він знову подивився на годинник. – Час іти, там уже готові аналізи. От що, посидьте тут хвилин десять, постарайтесь заспокоїтись як слід. Мені треба поговорити з вами про дещо.

Він прийшов через півгодини. Микола міцно спав у м’якому кріслі. «От і чудово», – пробурмотів Ридан і знову тихо вийшов, його зустріла Наталя з якимсь пакунком у руках.

Пригнічена горем, вона знайшла нарешті собі заняття: треба було розібрати і впорядкувати речі, привезені з Уфи. Перше, що потрапило їй на очі, був довгастий пакунок, загорнутий, очевидно, поспіхом, в одне із простирал і міцно перев’язаний вірьовкою. Він був засунутий під ремінці палаткового тюка. Наталя згадала, що Федір просив її передати пакунок Миколі, як тільки той трохи заспокоїться.

– Микола у вас, Костянтине Олександровичу? – спитала вона.

– Тут, Наталочко, він заснув, чекаючи мене. Хай поспить, не треба будити. А що?

– Ось Федір просив передати йому пакунок.

– Що в ньому?

– Не знаю.

Ридан узяв пакунок, помацав його, обдивився. Під вірьовкою лежав ретельно складений аркушик паперу, на якому було написано: «Особисто Миколі».

– Гаразд. Прокинеться – тоді.

Обережно поклавши пакунок на диван, Ридан щільно причинив двері в кабінет і майже бігом попрямував в операційну.

Багато гострих моментів довелось пережити професорові в цій кімнаті, багато разів за останнє десятиліття тут вирішувалась доля людей, доля його самого як ученого, його сміливих ідей і дивовижних операцій. Але ніколи ще він не входив сюди з таким непереборним хвилюванням.

Хірург мусить бути твердим. Він повинен уміти затамовувати в собі жалість, переборювати нерішучість, не допускати найменшого відхилення в русі скальпеля від раптового болісного крику. Пацієнт, який лежить на операційному столі, теплий і сповнений трепету, повинен перетворитись для нього в препарат з анатомки. Ридан досконало володів цією здатністю. Але зараз він відчував, що може втратити її. Синювато-білий труп, що повільно обертався в прозорому циліндрі, з усіх боків охоплений ремінцями, лапками, розтяжками, із вставленими всередину зондами й гумовими рурками, з тампонами, які стирчали всюди, – труп цей і тепер був для Ридана тілом дочки. Химерне оснащення, що охопило це тіло, створене й прилаштоване самим Риданом, тепер лякало його, як морг лякає людину, коли та вперше входить до нього.

Два досвідчених асистенти безперервно чергували в операційній і вели спостереження. Ніхто, крім них і професора, не заходив туди.

Чергові аналізи та спостереження, фіксовані щогодини, були готові, і Ридан заглибився в їх вивчення. Ознак розпаду білків не було. Велетенський «компас» – система, що підтримувала тіло в безперервному й складному обертанні, – виправдовував своє призначення: кров, яка в утоплеників не скипається, як і раніше, рівномірно розподілялась по всьому тілі. Коли б не було цього руху, кров під впливом власної ваги почала б стікати вниз, переповнюючи й руйнуючи одні судини та спорожняючи інші. Те саме відбувалося б і з іншими рідинами, які наповнюють різні органи.

Блідо-рожевувата піна в бронхах зникла. Вода, що задушила Ганну і щільно залила альвеоли верхньої частини легенів, помітно стекла. Через кілька годин, якщо не порушиться процес розсмоктування та вилучення води через трахеї, можна буде вважати підготовку закінченою. Але в цей час відбуватимуться найпростіші й найстрашніші тепер фізико-хімічні процеси: незліченні рідкі речовини всередині організму, точно розділені природою спеціальними оболонками та перегородками, почнуть проникати одна в одну, змішуватись. Це – осмос. Перегородки бездіяльні й інертні, втратять пильність і перестануть затримувати їх. Органи наповнюватимуться чужими для них соками й можуть втратити здатність працювати. Наскільки далеко може зайти цей процес, важко сказати і неможливо простежити.

Ще аналіз. Аналіз фізіологічного розчину, який саме циркулює у травному тракті. В цій рідині під час першого промивання виявилось багато крові. Очевидно, шлунковий сік, що зібрався в шлунку та кишечнику, став руйнувати їхні стінки, почалося самоперетравлення, з’явились виразки, Ридан впустив фізіологічний розчин, який містив у собі речовину для скипання крові, і тепер цей розчин вбирав зрадницький сік, що в живої людини так тісно пов’язаний з появою апетиту. Зараз крові в рідині стало менше. Очевидно, виразки загоювались. Все ж слід було трохи посилити циркуляцію.

Ридан поділився своїми міркуваннями з асистентами, збільшив тиск рідини й повернувся в кабінет.

Микола вже не спав. Він тримав у руках записку, яка була прикріплена до пакунка, принесеного Наталею. Вигляд у Миколи був приголомшений: якесь нове хвилювання опанувало його. Ридан відразу помітив це.

– Що сталося? – спитав він. Микола простягнув йому записку.

– Читайте! Федір писав:

«Колю, любий мій! Коли ми збирали останні речі на березі, щоб летіти за вами, мене тихенько відкликав у кущі один з плотарів, який допомагав нам. Виявилось, що це був той самий хлопець, якого – пам’ятаєш? – ти витяг з води. Він дістав із заростей ці два шматки нашого кормового весла, яке стало причиною нашого лиха, і сказав, нібито знайшов їх у тому місці, де затонув човен. Верхня частина весла була зовсім ціла й плавала на воді, прибита течією до плоту. Він її обрубав, щоб зручніше було везти. А нижній уламок лопаті, як він казав, чогось стирчав у щілині між колодами, і він насилу витягнув його звідти. Не знаю, як це могло статися. Не вірити хлопцеві немає підстав, він, видно, дуже прихильний до всіх нас, за винятком Альфреда, якого згадує не інакше як лайкою, не маючи до нього ані найменшого співчуття, і якому дуже настійливо просив цих уламків не показувати й нічого про них не казати. Ну, прощай, дорогий друже! Кріпись, бережи себе, Наталю та К. О. Твій Федір».

– Та-ак! – задоволено сказав Ридан. – Чудово! Як це до речі!

Поки професор читав, Микола розгорнув пакунок і уважно оглянув уламки весла. Наслідки огляду, видно, приголомшили його ще більше, ніж зміст записки.

– Костянтине Олександровичу! – вигукнув він, – Весло не могло б зламатися в цьому місці об воду… Дивіться: злам проходить трохи нижче середини лопаті. Коли б усе сталося справді так, як пояснив Віклінг…

– Усе сталося не так, як пояснив Віклінг, – перебив його Ридан. – Слухайте, Миколо Арсеновичу, ми маємо справу не з нещасним випадком, як ви думали до цього часу, а із злочином.

– Злочином?!

– Так, Віклінг утопив Ганну навмисне, я знав про це ще тоді. В той самий момент. Більше того, я знав раніше, години за дві, що може трапитись нещастя.

– Дозвольте… це неймовірно, Костянтине Олександровичу! За дві години, навіть за півтори години перед тим Галя була в лісі, збирала гриби. І потім, хто міг вас повідомити?

– Вона сама. Точніше – її мозок. «ГЧ», пристосований вами для приймання мозкових імпульсів, виявився здатним діяти не лише в лабораторному масштабі. Це одне з найбільших наукових завоювань нашого часу, Миколо Арсеновичу! Але про це потім… – Ридан знову вийняв годинник. – Словом, «ГЧ» підсилив і передав мені деякі емоції Ганни. Правда, ця передача була дуже недосконала. Але я щодня робив спроби її ловити і, нарешті, пристосувався розрізняти імпульси навіть не дуже збудженого мозку. Досить ясно до мене доходили іноді – ви вже пробачте мені, але це тільки тішило мене, – її пориви кохання до вас.

– До мене?! Вона… кохала… мене?!

– Як, ви не знали цього?

– Ні. – Микола ладен був заридати.

– Тримайте себе в руках, – суворо сказав Ридан, щоб виправити невмисну помилку. – Наша розмова не закінчена, а час мій уже минає. Отож, найчіткіші сигнали пішли в день катастрофи. Постараюсь передати вам коротко те, що я зловив з уявлень Ганни, які долітали до мене, ніби видіння.

В момент особливо гострих напружень її мозку ці уявлення досягали такої ясності й сили, що ставали моїми власними. Я просто втрачав свою свідомість, бачив, думав і відчував те, що бачила, думала й відчувала вона. Потім імпульси слабшали, починали плутатись з моїми, періодично зникали, виникали прогалини…

Не знаю, чи збирала вона гриби, але години за дві до останнього сигналу, – можливо, це було в лісі, – вона опинилася поруч з Віклінгом та ще якоюсь людиною і слухала їхню розмову, з якої можна було зрозуміти, що Віклінг – не той, за кого він себе видає. Тут фігурували машини Гросса, шифрована радіограма.

Ганна сховалася, пройнята жахом, і боялась поворушитись. Тут прогалина, – може, вона знепритомніла. Через деякий час я знову відчув вторгнення її емоцій. Вона сама. Короткий порив радості, торжество звільнення від небезпеки. Вона поривається до вас. Тут знову досить тривала прогалина. І ось вона знову з Віклінгом, уже в човні… Спалах гніву, відраза до нього… Потім раптовий переляк, падіння у воду, жах загибелі, страшенні зусилля вибратися з-під плоту і, нарешті, спалах некробіотичного випромінювання – жахливий, ні з чим не зрівнянний сигнал смерті… Ось коротко те, про що я дізнався тоді. З усього цього ясно, що Віклінг стежив за вами і щось замишляв із своїм спільником. До речі, ви одержали лист від Ниркіна, посланий одночасно з моїм листом Ганні? Ні? Ну от! Віклінг, очевидно, перехопив його. Ганна дізналась про це, викрила його, і він, щоб врятувати свою шкуру, інсценував нещасний випадок.

Ридан підійшов до свого стола, пересунув на ньому якісь речі, намагаючись відігнати тривожні спогади й заглушити хвилювання.

– Падлюка! – шепотів Микола. – Ех, коли б я не був такий сліпий!

– Так, він маскувався вміло, – вів далі професор. – Тепер, Миколо Арсеновичу, треба діяти. Досі я не міг вжити ніяких заходів: у мене не було доказів. Уявляєте, що могло б вийти, коли б перед слідчими органами я обвинуватив Віклінга у вбивстві й шпигунстві лише на підставі даних, повідомлених мені імпульсами мозку загиблої дочки? Мабуть, мене запроторили б у будинок божевільних. Тепер у нас є докази. Уламки весла, приставлені цим славним хлопцем-плотарем, зникнення листа…

– Є ще доказ, – пригадав раптом Микола. – Галя, йдучи в ліс, узяла з собою револьвер. Повернувшись, вона не переодягалась, навіть не заходила в палатку: Віклінг одразу посадив її в човен, і вони відпливли. Потім… револьвера не знайшлося в її кишеньці, яку вона спеціально для цього зробила на платті, під поясом.

– Так, так, – підтвердив Ридан. – Перед падінням у воду вона мала намір стріляти у Віклінга, це я добре пам’ятаю, виходить, тримала револьвер у руці. Доказів більше, ніж досить. Дійте, друже мій. Я не можу цим зайнятись, та й ви краще за мене справитесь. Але заклинаю: будьте обережні, ви тепер розумієте, що ворог небезпечний і підступний. Адже це війна, не забувайте. Наталі, мабуть, нічого поки що не кажіть. Ці шматки весла заховайте, бережіть, як зіницю ока. А Віклінга треба взяти так, щоб ніхто про це не міг догадатися протягом кількох днів, поки не буде виловлено всю зграю. Тут я вам, певно, зможу допомогти. Він, звичайно, прийде до мене, і, гадаю, дуже скоро, інакше його поведінка стала б підозрілою. Крім того, моя радіограма і всі дальші маніпуляції з Галею не могли не викликати в ньому деяких побоювань. Ось що… Зв’яжіться з ким належить і організуйте надійну групу людей, які в перший-ліпший момент за умовним сигналом можуть прибути сюди, не викликаючи підозріння, хоча б під виглядом наших співробітників. А я беру на себе ізолювати Віклінга тут хоч на тиждень, він сам з радістю на це погодиться й навіть попередить своїх спільників, щоб про нього не турбувались. Так буде виграно час для слідства. Ну, то я йду… Починайте зараз же.

Передбачення Ридана збулося скоріше, ніж він сам чекав.

Як тільки Микола пішов з дому, у передпокої пролунав боязкий, нерішучий дзвінок. Відчинила Наталя. Віклінг увійшов мовчки, невпевнено почекав, поки вона простягне йому руку, потім схопив цю руку з вдячністю.

– Здрастуйте, Наталю.

– Здрастуйте, Альфред.

Він подивився на знайомі речі, розкидані по всьому передпокою, сів на ріг одного з ящиків, схилив голову на руки.

– Я не витримав самотності, Наталю, і от прийшов… Скажіть, коли ховатимуть?

– Не знаю.

– А де вона?

– Не знаю… Десь там. – Вона кивнула в бік інституту. – І ніхто нічого не знає, крім Костянтина Олександровича. Він щось робить з нею… Дуже зайнятий, ми майже не бачимо його.

Віклінг підвів голову.

– Що тепер можна зробити? – з тугою промовив він. – Я прийшов, щоб поговорити з ним. Ви не можете сказати про мене?

Наталя мовчки зняла трубку внутрішнього телефону, натиснула одну з кнопок на диску апарата.

– Костянтине Олександровичу, прийшов Альфред, хоче вас бачити… Гаразд. – Вона поклала трубку на місце. – Він просить вас зачекати, зараз прийде.

Минуло не менш як півгодини гнітючої непотрібної розмови, поки нарешті прийшов Ридан. З тим самим виразом вдячності потис Віклінг простягнену йому руку.

Вони ввійшли в кабінет. Ридан причинив двері, посадив Віклінга, глухо поцікавився його самопочуттям. Той не відповів. Здавалось, він не чув запитання; зморшки страждання знову поборознили його обличчя.

– Я не знаю, чого прийшов до вас, – сказав він. – Дуже важко переносити горе, мені – особливо, бо я винуватець того, що сталося. Ось… я хотів просити… Дайте мені можливість хоч як-небудь спокутувати свою провину. Я готовий…

– Зачекайте, Віклінг, – перебив Ридан. – Я розумію ваш стан і постараюсь полегшити його при одній умові: якщо все, про що ви дізнаєтесь зараз, залишиться таємницею, абсолютною таємницею для всіх.

Віклінг подивився на професора мутним поглядом.

– Це надто легкі умови. Мені потрібне випробування найважче, труднощі, нездоланні для…

– Пробачте, що перебиваю вас. Я дуже поспішаю, в моєму розпорядженні зараз буквально лічені секунди. Труднощі теж будуть. Але перша умова – таємниця. Згодні?

– Звичайно, Костянтине Олександровичу. Клянусь, що я збережу таємницю й виконаю будь-які ваші умови!

– Гаразд. Слухайте! Я намагаюсь повернути життя Ганні. Гадаю, що мені це вдасться…

Віклінг зірвався з місця. Скорботні зморшки раптом змінились виразом жаху на його обличчі.

– Це неможливо, – швидко прошепотів він.

– Ні, можливо. – Голос професора звучав цілком спокійно. – Але це важке завдання, і відразу здійснити його навряд чи вдасться. На це потрібен тривалий час. Крім того, мені потрібна допомога відданих людей, що не рахуватимуться ні з часом, ні з затратою енергії, людей, на яких я міг би покластися цілком і з допомоги яких міг, би скористатися в будь-яку хвилину дня і ночі. Микола Арсенович уже допомагає мені, ви будете другим. Якщо час дозволяє вам…

– Моя відпустка триватиме ще два тижні. А якщо потрібно буде…

– Чудово, вистачить поки що. Отож, друга умова: принаймні на тиждень ви переселяєтесь сюди. Ніхто не повинен знати про це. Всякі ваші зносини з зовнішнім світом припиняються. Пошта, телефон перестають існувати для вас. Можете повідомити всіх друзів і знайомих, що ви виїжджаєте, скажімо в Ленінград, за моїм дорученням. От, якщо згодні, приходьте завтра рівно о дев’ятій вечора… А тепер, пробачте, я повинен іти.

Віклінг схопив руку професора обома руками, з жаром потряс її і з приголомшеним виглядом вилетів з кабінету. Ридан з хвилину стояв біля вікна й стежив, як він зигзагами йшов через палісадник, потім вулицею усе з тим самим виглядом людини, збентеженої і вкрай заглибленої у свої думки.

* * *

До вечора набряклі легені Ганни стислись до норми. Груди, що зупинилися в спазматичному, надмірно широкому віддиху, нарешті опустилися. Мікрорентген показав, що бронхи та альвеоли тепер набули майже правильної форми. Сухе повітря, що вводилося рурками під дуже слабким тиском, проходило все далі й прискорювало витіснення зайвої вологи.

За розрахунками Ридана, через дві години можна буде розпочати останню, вирішальну операцію.

Ридан дуже хвилювався. Через дві години або з’явиться надія на щастя, ні з чим не зрівнянне, неймовірне, або… буде удар – останній, найнещадніший, після якого вже не лишиться ніякої надії. Думаючи про можливість щасливого кінця, Ридан часом мало не втрачав самовладання. Думки про крах, навпаки, примушували його сковувати почуття, що вислизали з-під волі, перетворювати їх енергію в роботу. Ридан помітив і зрозумів цей парадокс і вже намагався не допускати розслаблюючих думок про щасливий кінець.

Він думав, що треба ще зробити, чого не можна випустити з уваги. У думці проникав всередину тіла, що оберталося в «компасі», обдивлявся, обмацував кожний орган, перевіряв його колір, консистенцію, його працездатність. Іноді в якому-небудь куточку цього складного господарства виникала неясність. Тоді він кликав на допомогу Івана Лукича або Вікентія Сергійовича, які з самого початку були втаємничені в усе те, що відбувалося. І от вони разом розбирали за найменшими зрушеннями, за невловимими хімічними реакціями ділянку, що не піддавалась ясному аналізові, сперечалися, спільно встановлювали, як вона повинна була б поводитися.

Ці троє та Микола, якого обсипало жаром, коли він бачив страшну споруду Ридана, тепер майже не виходили з операційної, і ніхто, крім них, не заходив до неї.

Цього вечора нові, нікому не знайомі люди прийшли в будинок, під керівництвом Матусі зайняли пости на всіх входах і виходах в особняку.

Настала ніч.

Останні хвилини минали в зосереджених, обережних думках, у напруженій роботі. Поставили операційний стіл. Навколо нього, як мовчазні свідки, насторожились уважні, чутливі прилади. Вони були готові вловити й зафіксувати кожний рух, віддих, биття пульсу й тепло, які можуть виникнути в тілі. Вони могли послужливо подати в будь-який момент усе, що потрібно буде організмові: готову кров, кисень, лікарські рідини.

Бокову стіну операційної покрили квадратним свинцевим листом. Біля протилежної стіни Микола встановив «ГЧ» на тринозі.

Опівночі були зроблені останні аналізи. Ридан переглянув їх.

– Усе гаразд, – сказав він, стримуючи хвилювання. – Почнемо… Вікентію Сергійовичу, вмикайте підігрівання крові в термостаті.

Консервована кров у шестилітровому термостаті була приготована на той випадок, якщо в судинах тіла виявляться згустки закипілої крові. Вони могли закупорити серце, що почне битися. План Ридана – уникнути складної операції розтину грудей – тоді зривався. У дію вступав інший план. Ридан на деякий час виключає серце. В цьому випадку в розітнуті артерії по рурках линутиме зігріта, вже насичена киснем кров з автожектора – дивовижного приладу, який стояв трохи осторонь. Витвір геніальної думки радянського вченого, цей прилад міг замінити людині її власне серце і легені на той час, поки, хірург вилікує ці органи і знову введе їх у роботу.

Ридан підійшов до «компаса». Збоку, на невеликому розподільному щитку, він повернув якісь краники й сказав:

– Вимикаю охолодження й рідину. Циліндр обертався ще з хвилину.

– Досить, – сказав Ридан. – Припиніть обертання. Витягайте всі шланги… проводи… Знімаємо циліндр.

Люди в білих халатах узяли важкий футляр, швидко винесли його в сусідню кімнату і обережно поклали на нерухомий конвейєр «консерватора», просто під його рефлектор. Микола став до пульта.

– Консервуючі умови непотрібні, – сказав йому Ридан. – Дайте слабку хвилю для нагрівання тіла, потім плавно підвищуйте потужність потоку.

Червона лінія на стрічці термографа, що реєстрував температуру тіла, швидко поповзла вгору.

Поверхня циліндра почала прояснюватись. Через три хвилини термограф показав тридцять дев’ять градусів.

За знаком Ридана Микола вимкнув генератор. Циліндр знову внесли в операційну, зняли з нього кришку.

Надія, ледь спалахнувши було в душі Миколи, знову померхла, коли він побачив близько перед собою це обличчя з напіврозплющеними очима, затягненими каламутною свинцевою пеленою. Це було дивно схоже на Ганну, але чуже обличчя, не те, яке він так знав і кохав. І він не знайшов у цьому обличчі нічого, що могло б обіцяти життя.

– Переносимо на стіл. Беремо всі четверо… Миколо Арсеновичу, тримайтесь, або я вас попрошу звідси.

Ганну поклали на стіл, на товстий шар вати, вкритий простинею.

Реєстраційні прилади швидко простягли свої гнучкі щупальця до тіла і ніби присмоктались до нього.

– Увімкніть «ГЧ», Миколо Арсеновичу, і перевірте. Так… Мікрофон, підсилювач, репродуктори? Все, здається, Іване Лукичу?

– Все, – відповів хірург.

– Все, – тихо повторив Вікентій Сергійович.

– Пускайте кімограф. – Ридан підійшов до «ГЧ» і почав настроювати його.

Широка стрічка кімографа тим часом зарухалась, і кілька тонких важільків почали креслити на ній лінії. Дві з них відразу ожили: лінія, що фіксувала час у секундах, і лінія температури, яка повільно знижувалась. Решта важільків повинна була відмічати на стрічці пульс, дихання, тиск крові. Вони були нерухомі і залишали за собою рівні горизонтальні лінії. Ридан зволікав, йому лишалось тепер зробити тільки один маленький рух: повернути вимикач «ГЧ», настроєний на ту хвилю мозку, яка збуджувала діяльність серця. Чимало праці й винахідливості доклав професор, щоб знайти цю хвилю, і Сімка ледве не став жертвою шукань. Адже для того, щоб перевірити дію хвилі на мозок вищого ссавця, треба було перед цим спинити його серце. А втім, ще й тепер Ридан не був цілком упевнений, що хвиля знайдена правильно: на людині він ще не перевіряв її.

І ось він стояв біля генератора, торкався пальцями вимикача… і не наважувався його натиснути. Ще й ще раз він схилявся до візира, перевіряв, чи точно скерується промінь на голову й груди Ганни.

Нарешті, зусиллям волі він затамував сумніви.

– Даю хвилю серця, – сказав він глухо й натиснув важільок.

Мертва тиша запанувала в кімнаті. Було чути тільки шарудіння тоненьких штифтиків по стрічці кімографа, на яку всі спрямували погляди.

Минула хвилина. Повільно потяглася друга.

Лінія серця повзла, як і досі до цього, рівно.

Микола, до болю в грудях стримуючи дихання, дивився на таке дороге і вже зовсім чуже обличчя. Чомусь виринула згадка про перше випробування «ГЧ», коли він чекав, скерувавши промінь на мідний брусок, що мідь перестане бути міддю…

Ще болісніше проповзла третя хвилина.

Ридан різко порушив загальну нерухомість, нахилившись до генератора, і всі повернули до нього голови. Він підсилив потужність випромінювання, знову випростався й застиг, мов статуя.

Ще два хвилинних інтервали протяглася мертвотно рівна лінія серця, і знову на стільки ж поділок Ридан повернув регулятор потужності.

І раптом важільок серця ледь помітно здригнувся і почав підніматися… Обережний шерех виник у репродукторі.. Усі здригнулися од дзвінкого голосу Ридана:

– Почалося стиснення!

Важільок кімографа впав і знову завмер: по стрічці від нього повільно відсувалась одна нерівна хвиля…

Знову томливе чекання: що це було – перший удар серця, яке насилу пробуджувалося, чи… Ні, це пробудження! Ось знову піднявся важільок, уже швидше й вище, потім ще раз, іще… Напруження застигло на обличчях людей: вони ще боялися повірити… Ні, це пробудження! Все рівніші хвилі йшли по стрічці…

– Заждіть, генератор ще не ввімкнений, – промовив Ридан, сам не вірячи у свої сумніви. Він лунко клацнув вимикачем, а важільок і далі робив свої веселі змахи вгору і вниз, угору і вниз!

Серце Ганни почало битися!..

Раптом гучне шипіння й булькання, наче каскад води, що спадав зі скелі, ринуло з репродуктора, і вже не треба було стежити за лініями кімографа, бо всі побачили, як заворушився блискучий кружок мікрофона, що припав до грудей Ганни.

Перший короткий важкий віддих…

– Сухе повітря! – майже крикнув Ридан, підскакуючи до стола.

Та вже Вікентій Сергійович пригнув розтруб респіратора на гнучкому штативі впритул до рота Ганни. Більш як дві хвилини минуло, перш ніж знову, вдруге, важко піднялися груди. Обезводнене повітря швидко вбирало в себе зайву вологу в легенях і виносило її назовні…

– Кисень, – сказав Ридан.

Ганна дихала слабко й рідко, але вже рівно,

Микола бачив усе, але ніяк не міг повірити у ці ознаки життя, що здавалися йому штучними.

Справді, серце б’ється, легені дихають. Але чи означає це, що Ганна живе? Ось вона лежить перед ним, ледве прикрита краєм простирала, з-під якого все ще виходять шланги й проводи, нерухома, з невидющими, як і до цього, очима… Де ж життя? Справжнє, живе, а не це лабораторне життя – з приладами, шлангами, проводами… Чи не завчасно радіє Ридан?

Поволі, намагаючись не привертати до себе уваги, Микола вийшов у сусідню кімнату, потім у коридор. Там сів на підвіконня й закурив.

До нього долинав торжествуючий голос професора, і він силкувався уявити собі, що тепер робиться в цій кімнаті, наповненій машинами, апаратами, приладами. Це вони, машини, примушували тіло дихати. Може, вони ж змусять його бачити, чути, думати, сміятися… Що ж це значить?

Висновку Микола зробити не міг. Він відчув знову втому, голова відмовлялась од усього складного.

– Зіниця – дві, товариші! – дзвеніло в операційній. – Кофеїн у вену… Рогівковий рефлекс!

Микола повернувся до кімнати.

Підійшовши до стола, він здригнувся й зупинився. Що це? Вже не та Ганна лежить перед ним, щось змінилося. Її груди тріпочуть, сповнені життєдайними ударами серця. Як порожевіла шкіра!

– Дивіться!

Ридан спрямував в око промінь операційного рефлектора. Микола схилився до самого обличчя Ганни,

Крізь рогівку, що виблискувала вологою, немов в усмішці, звужувалась зіниця, і навколо неї грали золоті іскорки.

– Живе! – вихопилось у Миколи. Радість завирувала в ньому. Він кинувся до Ридана, обхопив його своїми ведмежими лапами…