Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 33 страниц)

Розділ чотирнадцятий
НА ПІВНІЧНОМУ КОРДОНІ

Темної безмісячної ночі, навесні або восени, коли на Балтиці гуляють люті шторми і тумани щільною в’язкою масою повзуть над морем та берегом, проскочити на радянську землю неважко. Зустріч з «морським мисливцем» в таких умовах – цілковита випадковість, та й локатор попередить про неї вчасно: катер устигне вийти за прикордонну зону, а шлюпку сховають хвилі. Далі – холодна ванна біля лінії прибою – з ніг до голови, коротка боротьба з відпливною хвилею, слизькі, рухливі під ударами «дев’ятих валів» гранітні валуни, неминучі падіння… Це дрібниці, звичайно. Потім вузька – метрів двадцять-тридцять – тверда піщана смужка, за нею – невеликий виступ і – ліс! Таких місць на естонському узбережжі багато.

Так принаймні запевняли всі викладачі в школі.

Усю обстановку, техніку висадки і багато чого іншого Юханнес Ріккерт досконало вивчив із спеціальної секретної літератури і з розповідей досвідчених розвідників. Він мав гостру ділову уяву і на заняттях так майстерно розв’язував будь-які оперативні варіанти, що керівникам самим кортіло якнайшвидше випустити його на справжнє діло. Тим більше, що такого «діла», солідного й неодмінно вдалого, настійливо вимагали обставини: престиж школи дуже похитнувся після кількох провалів її вихованців, а престиж і гроші, які текли з «центру» і осідали в кишенях керівників цієї таємничої організації, було одне й те ж.

Так «Юхо» безсумнівно подавав надії. Чудовий радист і радіотехнік – цього не довелося його навчати, навпаки, він сам проводив практичні заняття в школі з іншими вихованцями. Злий на Радянську владу, що розорила його тітку, в якої він виховувався після смерті матері протягом кількох років у її чудовому маєтку біля озера Виртс-Ярві, недалеко під Тарту. От після цього батько-німець і забрав свого Ганса назад на батьківщину, в Німеччину. А тітка-естонка, позбувшись свого маєтку, почала жити на відлюдному лісовому хуторі біля Ринга, який тепер можна використати як базу: тітка ставилася дуже прихильно до небожа Юханнеса. Крім цього всього, він вільно володіє естонською мовою. Правда, «Юхо» не відзначається фізичним розвитком, він худорлявий, блідий, у гімнастиці поступається перед багатьма іншими. По-справжньому, його слід було б потримати на санаторному режимі ще місяців два-три. Але тепер це неможливо, звичайно. Та й не так уже необхідно – спритність, кмітливість, швидкість реакцій набагато важливіші за фізичну силу.

Коли на шкільних уроках викладачі докладно розписували, як легко їм вдавалося подолати морський кордон Радянської держави, Юханнес в душі усміхався. Він розумів справжню ціну і цій науці, і цим спеціалістам. Якщо не брати до уваги таких «дисциплін», як радіо, стрільба з пістолетів різних систем, шифрування донесень, засоби проти службових собак, найновіші прийоми «джіу-джитсу» і т. д., все інше, що стосувалося поведінки, тактики, було облудою. Ніякої «науки розвідника», принаймні тут, у цій школі, не було.

Так, справді, темної туманної ночі на випадок удачі – якщо не наскочити відразу на сторожовий катер або патруль на березі, можна порівняно просто й швидко опинитися в лісі. Але що далі?

Далі викладачі відразу обривали розповідь про конкретні випадки і починали теоретизувати. Можна вчинити так, можна отак. Так орієнтуватись, так повідомити про себе резидентові, так міняти місця, потім вийти в заздалегідь намічений пункт.

Усе – дурниці. Юханнес чудово уявляв собі: саме тут, у цьому начебто рятівному лісі, і починається найнебезпечніше, найстрашніше. І недаремно з цього моменту розповіді про дійсні події перетворювалися в теорію: саме тут, очевидно, більшість розвідників знаходили свій кінець.

Це й зрозуміло, досить «увійти» в обстановку. Ніч, туман. Куди саме занесло вітром і морською течією шлюпку або гумовий човен – невідомо. Детальна карта узбережжя не допоможе, тим більше, що нічого не видно, ніяких орієнтирів немає. Як сліпе цуценя, людина майже навпомацки кидається до лісу. При цьому треба не залишити слідів на береговій смузі. Майже нездійсненне завдання!.. Кожний валун на березі, кожний кущ здається, – і так справді може бути, – прикордонником. Де там уже «замітати сліди»!.. А через якусь годину берегом пройде дозор з собакою…

Нарешті ліс.

Радянська охорона, звичайно, чудово знає цей «геніальний» спосіб висадки і відповідно будує систему спостережень. Яка ж це система? Яку смугу лісу треба пройти, щоб опинитися за межами регулярного обходу з собаками? І куди, власне, йти? Компас, як відомо, не помічник, якщо не знаєш точно по карті, звідки почав шлях. Світна стрілка покаже, звичайно, «на південь», у глиб країни, бо висадка відбудеться на північному узбережжі, далеко за Талліном, де вже мало островів-вартових, що пильно охороняють радянське узбережжя Балтики. Але там, як зуби старої пилки, стирчать криві півострови, великі й малі, і якщо потрапити на один з них, а це цілком імовірно, то можна, йдучи на південь, опинитися в найнебезпечнішій береговій зоні і навіть вийти знову до моря.

Але, припустімо, вдалося випадково вгадати напрямок і «благополучно» провести решту ночі, притаївшись у лісі, під неминучим у цей час дощем. Настав ранок. Змучена, мокра, до краю змерзла, забруднена людина повинна вийти з лісу, опинитися серед людей, перетворитися в нічим не примітного місцевого жителя. Не можна ані помитися, ані розпалити вогнища… Орієнтуватися можна по звуках: гудках пароплавів, заводів, автомобілів, по шуму поїздів. Якщо їх немає, до них треба дійти, дотримуючись найбільш вірогідного напрямку. У поєднанні з картою й компасом це може дати деякі вказівки. Їх треба обережно перевірити, уточнити, щохвилини ризикуючи бути викритим. Перед тим, як виходити до людей, треба знайти місце для тайника, підготувати його, налагодити антену, передавач, у певний час зв’язатись із резидентом, закопати передавач і все компрометуюче майно й швидко піти геть від цього місця, бо його, можливо, вже запеленгували сторожові радіоспостерігачі… Може, навіть це місце вже оточене прикордонниками…

Ні… Усе це дуже наївно й примітивно. Від дотепності класиків розвідки таких, наприклад, як Томас Лоуренс, тут і сліду немає!

Юханнес уважно слухає «викладачів» і потроху схоплює головне: ніхто з них і сам не вірить у цей «легкий» спосіб переходу кордону. Якщо вони й побували в справжньому ділі, то вціліли тільки завдяки щасливій випадковості. Це просто випливає з їхніх розповідей, якщо добре вдуматись.

А найцінніше спостереження полягає в тому, що вся ця організація – і школа, і зовсім уже таємничий «центр» – чекають, прагнуть, щоб хто-небудь знайшов інший, новий, вірніший і надійніший спосіб.

У Юханнеса є свої потаємні цілі й завдання. Йому за всяку ціну треба відзначитись у школі, щоб, закінчивши її, відразу дістати солідне «діло». В цьому Юханнес уже досяг успіхів, він – один з перших учнів. Треба стати першим.

І ось він починає потай створювати свій новий, оригінальний проект. Основна ідея йому давно ясна: «шкільний» план хибний у самій основі, бо відносна надійність його першої частини – висадка під покровом ночі, туману, бурі – визначає неминучі й майже непереборні на наступному, «лісовому» етапі перешкоди, пов’язані з труднощами орієнтування в цих умовах. Адже завдання розвідника – опинитися серед людей, не викликаючи з їхнього боку ніяких підозр. Навіщо ж створювати цей зайвий і такий ризикований етап? Ні, хай буде складним, важким і, може, дорогим перший етап, але зате він повинен відразу, без особливого риску і цього безглуздого лісу приводити до людей вдень, коли навколо все видно і легко зрозуміти, як поводитися далі, куди податися.

Як це зробити?

А ось як…

Проект був готовий після кількох днів напруженої роботи думки.

За три тижні до закінчення курсу, коли мали відбутися випускні іспити, з’явився інспектор з «центру» для чергової, тепер уже останньої перевірки роботи школи. Це був своєрідний екзамен для її керівників.

Юханнес Ріккерт врахував ситуацію і, вибравши момент, мимохідь повідомив одного з викладачів, що в нього є деякі нові думки про тактику розвідувальної роботи. Як він і чекав, наслідки позначилися негайно і з помітним ефектом. Того ж дня Юханнеса викликали в кабінет директора, де зібралась уся верхівка школи, на чолі з представником «центру».

…План Ріккерта був визнаний оригінальним, сміливим; він заслуговував на негайну практичну перевірку.

– Очевидно, вам, як авторові проекту, було б бажано і здійснити першу таку операцію? – чи то спитав, чи то запропонував інспектор.

– Буду радий виправдати ваше довір’я, пане інспектор, – шанобливо відповів Юханнес, намагаючись приховати свою радість. Тепер він бачив, що потаємна мета його наблизилась.

З цього ж дня Ріккерта звільнили від навчання в школі і зарахували у штат «центру» з відповідною платнею. Його проект зарахували як випускний екзамен. Тепер Юханнес повинен був у найкоротший строк підготувати докладний, абсолютно конкретний план операції і забезпечити виготовлення деяких необхідних для неї технічних засобів, які він сам запропонував.

* * *

Балтика – країна дощів, вітрів і туманів. У Фінській затоці часом випадає до тисячі міліметрів опадів на рік, так доповідають метеорологічні зведення. А туманних днів в середньому нараховується близько шістдесяти.

Щоправда, більшість цих сумних, гнітючих для незвичної людини днів припадає на зиму, весну й осінь, але і в розпал короткого північного літа, в липні – серпні, коли ночі пробігають над Балтикою, як тіні від великої хмари, гнаної вітром, і морська вода, нагріта за довгий день сонцем до 17–18 градусів, вабить до себе купальників і плавців, – навіть у цей блаженний час раз у раз зриваються і дощові дні, і туманні, от уже справді білі, як молоко, ночі.

Однієї такої ночі невідома рибальська шхуна, мабуть, одна з тих, що звичайно борознять води Фінської затоки, шукаючи косяків салаки, підійшла до самого кордону територіальних вод Радянської Естонії зі сходу, далеко від Талліна. Кордону ця шхуна не перетнула, але, зменшивши швидкість, розвернулась і попрямувала вздовж берегової зони далі на схід, вправно додержуючи всіх вигинів і поворотів невидимого берега. Через годину шхуна лягла в дрейф, двигуни затихли. Свіжий північно-західний вітер почав відносити її до берега; ось уже вона опинилась у внутрішніх водах… Ще хвилин десять тривав цей дрейф, потім раптово запрацювали гвинти, шхуна зробила різкий поворот і на найбільшій швидкості зникла в нейтральних водах моря.

Того, що сталося з самого початку, коли судно вперше наблизилось до дванадцятимильної смуги територіальних вод, ніхто і ніщо не могло помітити. З корми на воду було спущено людину в одязі, трохи схожому на скафандр водолаза. Людина плиском лягла на воду спиною догори і так і лишилася лежати на поверхні. Вона тримала перед собою, вхопившись за дві рукоятки, якусь дивну річ, схожу на сигару чи торпеду довжиною близько півметра. Попереду ця торпеда закінчувалась невеликим гребним гвинтом. Шхуна пішла, щоб відвернути увагу, а людина з торпедою якийсь час ще лежала нерухомо.

Туман, усе більше освітлюючись сонцем, що саме сходило, ставав білішим і, здавалось, густішим. Нарешті людина зробила якийсь рух руками й ногами, і на мить стала у воді вертикально, як поплавець. Це дало їй можливість підвести голову над гребенями хвиль і визначити межі видимості. Так, туман починав рідшати. Тепер у її розпорядженні щонайбільше півтори години. А до берега, як відомо, дванадцять морських миль, тобто понад двадцять два кілометри.

Пора.

Людина натиснула стартер, і «торпеда» рвонулась уперед. За нею, міцно стискуючи витягнутими руками поручні, пронизуючи хвилі, мчала людина.

…Приблизно за кілометр від берега вона вимкнула двигун і почала спостерігати. Уже добре було видно пляж, що виблискував білим піском, освітлений сонцем, з поодинокими в цей ранковий час постатями людей.

Юханнес знав усе, що йому треба було знати. Години через три цей відомий навіть за межами Естонії пляж стане весь строкатим від людей, які на ньому загоряють. Отоді, за його планом, і слід було діяти далі, виждавши тут потрібний час.

Але йому вже набридло гратися. Та й «план» цей, певно, відслужив своє. Тепер можна було переходити до іншого плану, справжнього, без лапок.

«Торпеда» плавала тут, поруч. Затерплі, закляклі від напруження пальці вже відійшли й рухались нормально у вільних, непромокальних рукавицях.

Він зробив кілька складних рухів руками, потягнув за якісь кульки, що виступали на зап’ястях, плечах і шиї. Холодна вода потекла струменями всередину комбінезона, обпалюючи руки, груди, живіт, а тепле повітря, свистячи і булькаючи біля шиї, почало виходити назовні. Тіло його поволі занурювалось у воду.

Юханнес взявся за ручки «торпеди» і запустив її. Передня частина комбінезона під тиском води раптом розкрилась, як паща кашалота, і «торпеда» витягла з нього голу людину; на ній були тільки плавки, як у справжнього спортсмена-плавця; за нею на шнурі тягся, здувшись зверху пухирем, напівзанурений у воду мішок-рюкзак з якимсь майном.

Скафандр-комбінезон пішов на дно.

Через кілька хвилин Юханнес знову зупинив свого слухняного морського коня і перевів важельок біля рукоятки. Швидко занурюючись і випускаючи струминками пузирі, «торпеда» теж зникла в жовтувато-зеленій глибині. Юханнес з жалем простежив за нею і поплив до берега, насилу тягнучи за собою мішок.

Зайнятий усіма цими маніпуляціями, він тільки тепер побачив моторний човен з червоним прапорцем на носі, що наближався до нього. Один з двох пасажирів човна, стоячи, розглядав плавця в бінокль.

«От і все!» – усміхаючись, подумав Юханнес.

– Хіба ви не знаєте, громадянине, що в нас заборонено запливати так далеко? – сказав по-естонському чоловік у човні, коли плавець опинився біля борту. – Лінія загородки чітко позначена буйками. Прошу сюди!

Юханнес слухняно вхопився за борт.

Через хвилину він витягнув із свого мішка рушник, білизну, костюм, мовчки витерся і вдягнувся.

Човен ішов кудись убік від пляжу.

«От і все! – в думці радіючи, повторював Юханнес. – Завдання полегшується!»

* * *

Допит наближався до кінця.

Так, це був надзвичайний випадок, «НВ», надзвичайний навіть для органів державної безпеки.

Фашистський розвідник, захоплений береговою охороною, не тільки не чинив опору, а почав з того, що сам попросив доставити його «куди слід». З його поведінки, та й просто з виразу обличчя, ледь помітної усмішки, від якої вперто піднімались куточки губів, блиску спокійних, глибоко посаджених очей було видно, що він почуває себе щасливим, виконавши, нарешті, свою важку місію, про яку щойно розповів, опинившись у Радянському Союзі. Далеко не такий вигляд мали шпигуни й диверсанти, які раніше побували в цій кімнаті і сиділи на цьому ж стільці.

Майор і два капітани державної безпеки, що провадили допит, з цікавістю вислухали його довгу, докладну розповідь. Це була ціла епопея складної і дуже небезпечної боротьби за виконання дорученого йому завдання. Він говорив сухо, лаконічно про факти й події, а з них створювався образ сміливого, самовідданого антифашиста-підпільника. Усе, що він розповідав, уявлялось принаймні ймовірним. Деякі факти секретного характеру були відомі офіцерам, інші – могли бути перевірені. Але основну мету розвідника – передати відомості про винахід, який мав важливе оборонне значення, можна було оцінити лише після тривалої перевірки і вивчення спеціалістами приставлених ним даних.

Вірити чи не вірити?.. Хіба не може все це виявитись новим, талановито розіграним трюком?

– Чого все-таки ви обрали такий складний шлях – через шпигунську організацію, щоб виконати своє завдання? – спитав майор. – Можна було просто перейти кордон де-небудь і здатися прикордонникам.

– Спочатку я так і думав зробити, – відповів розвідник. – Потім пересвідчився, що це дуже небезпечно. Мене могли схопити свої ж. Або просто вбити. Мета не була б досягнута. Розвідка принаймні гарантує безпеку переходу з одного боку… А потім, уже в школі, я зрозумів, що можу здобути з неї більше користі…

– Тобто…

– Ось про це я й хотів зараз розповісти. План, який я запропонував розвідувальному центрові, стосувався не тільки техніки, як пробратися на територію Радянського Союзу. Я переконав їх, що мені легко вдасться організувати надійну базу на хуторі біля Рингу, в моєї тітки, про яку ви вже знаєте, і переправити туди відразу цілу групу диверсантів і шпигунів. Операція розроблена з усіма деталями. Висадка групи відбудеться після того, як у мене тут усе буде готове.

– Висадка за вашим способом?

– Не зовсім так. Це ще експеримент. Будуть використані тільки «торпеди» для переправки із шхуни на берег, вважається, що вони врятовують від небезпеки бути виявленими локатором. Але це вирішено проробити вночі, в туман і з проникненням у ліс – за старим звичаєм, – звідки я повинен допомогти їм вибратись. За таких умов вони вважають цей спосіб надійним… Таким чином, вам надається можливість узяти всю цю групу і, тим самим, значно послабити їхню розвідку. Якщо, звичайно… ви повірите мені…

– Події самі покажуть, наскільки правдиво те, що ви розповіли, – сказав один з офіцерів.

– Бачте… одна обставина ускладнює це. Уся група прибуде на промисловій шхуні «Ервалла» – тій самій, що привезла й мене. Вона зафрахтована в Стокгольмі для розвідки риби, а насправді обслуговує центр. Як тільки я повідомлю про закінчення підготовки, шхуна вийде у Фінську затоку. Мені наказано перетворитися в рибалку, на парусному човні зустріти її у відкритих водах і перейти на неї. Тут я повинен буду доповісти начальству про свою висадку і про все, що мені вдалося зробити в Естонії. Очевидно, тут відбудеться нарада з представниками центру. Обговорюватимуть мій досвід. Потім я повернуся на берег, щоб першої туманної ночі зустріти десант в уже визначеному місці й вивести групу з лісу. На жаль, у мене не було ніякої змоги відмовитись од цієї безглуздої наради в морі, хоча вона, на мою думку, являє собою найнебезпечнішу для операції помилку… Тепер ви бачите, що ніякі події не допоможуть вам перевірити мою щирість. Їх просто не буде. Якщо я не з’явлюсь на шхуну, це означатиме, що я провалився, і десант не висадиться. А повірити й відпустити мене туди… у вас немає підстав, це я добре розумію.

Деякий час тривало мовчання. Майор дивився прямо перед собою, в простір і думав про те, як дивно збудована людина. Вона може знати, вірити, але якщо треба реалізувати цю впевненість, перетворити її у вчинки – як жадібно вона шукає яких-небудь зовнішніх, хоча б незначних і чужих їй зачіпок, щоб ними ці вчинки підкріпити, обгрунтувати…

– Скажіть, чи немає в Радянському Союзі кого-небудь, хто знав би вас в останні роки? – спитав він.

– Ні, нікого…

І несподівано спохмурніле обличчя розвідника прояснилось.

– Коли не брати до уваги… одного знайомства в ефірі, – додав він. – Але я не знаю ні імені його, ні хто він, крім хіба того, що це досвідчений короткохвильовик-любитель. У нас з ним був досить тривалий зв’язок, – він розповів докладніше про цей зв’язок.

– Позивні його не пам’ятаєте?

– Пам’ятаю, звичайно. Eu2bd.

– А він що знає про вас?

– Мабуть, ще менше, ніж я про нього… А втім, він завжди згадає про мене ось по цьому… шифру… дозвольте… – Він підвівся, узяв простягнену майорм ручку і написав на аркуші паперу:

LMRWWAT.

Коли Ганс, пришвартувавши свого човна біля корми, піднімався по штормтрапу на борт шхуни, його зненацька охопило гнітюче почуття нерішучості, якогось неусвідомленого неспокою. Защеміло під грудьми. У свідомості промайнуло неприємне слово: передчуття. Він здивувався з того і з іншого.

Справді, усе йшло за наміченим планом, жодних промахів він за собою не знав. Щоправда, таки треба було б за ці дні поїхати до тітки на хутір, так би мовити, освіжити враження, адже доведеться доповідати про цю поїздку… Ну, та все можна вигадати. Ніхто з тих, з ким він зараз зустрінеться, не міг знати, за яких обставин йому довелось вийти на радянську землю і що він там робив ці кілька днів. Він сам розповість їм про це так, як визнає за потрібне.

Звичайно, неприємно було знову занурюватись у цю огидну атмосферу суцільної брехні, злочинів, маскування, особливо після того, як він з такою радістю ковтнув волі на цій землі. А воля була ж тільки відносна: він і далі лишався під суворим наглядом, кожний крок його контролювався, але зате вперше за всі останні роки він міг вільно говорити правду, нічого не приховувати про себе, не вдавати з себе когось іншого… Яке ж це було блаженство!

Сьогодні він відчув це особливо гостро після того, як йому дозволили вийти в море на це побачення без провідника, йому повірили! Але ж у них, певно, не було для цього ніяких підстав.

Тепер треба було враз внутрішньо перебудуватись, зняти всі сліди цього блаженства – і з душі, і з обличчя, знову перетворитися у ворога своїх нових друзів…

Ступивши на знайому палубу «Ервалли», Ганс уже цілком оволодів собою.

Тут було порожньо й тихо, як звичайно вночі, у спокійну погоду. Матрос, який спускав трап, згорнув його і, не промовивши жодного слова, зник за ходовою рубкою. Ганс чекав озираючись, швидко за звичкою конспіратора вивчаючи обстановку. Усе тут було так само, як тієї ночі, коли його з «торпедою» спустили на воду.

Вітер трохи посилився і став теплішим, а туман помітно погустішав. «Погано», – подумав Ганс. Якщо розгуляється шторм, йому не пощастить сьогодні ж повернутись на берег.

Через хвилину якась постать у незграбному брезентовому плащі з капюшоном з’явилася з-за тієї самої рубки і підійшла впритул, пильно вдивляючись в його обличчя. Ганс відразу впізнав маленькі колючі очі інспектора і з його міцного потиску руки, з усмішки зрозумів, що все гаразд, ним задоволені, його цінують вище, ніж рядового, початкуючого розвідника. Враження це підтвердилося, коли вони ввійшли в невелике приміщення кают-компанії. За столом сиділо три чоловіки; Ганс бачив їх уперше.

– Оце він і є, той самий, – відрекомендував його інспектор: очевидно, тільки що про нього йшла мова. Вони не підвелись, не назвали себе, але привіталися з ним за руку, через стіл, розглядаючи його з явно доброзичливою цікавістю. З їхньої поведінки, а головне, з обережної догідливості інспектора Ганс зрозумів, що тут зібралися якісь «кити» з розвідувального центру. Принаймні, в одного з них був вигляд шефа, який має необмежені повноваження. «Десантники», певно, де-небудь у каютах відсипалися перед наступними небезпечними випробуваннями.

На столі стояла пляшка коньяку, трохи почата, вазочки з тоненько нарізаним лимоном, цукровою пудрою, невеликі чарки і один обідній прибор, перед яким і посадили гостя. На дзвінок з’явився кок з шиплячими на сковороді біфштексами. Усе було дуже люб’язно, швидко й доречно: Ганс зголоднів. Поки він квапливо їв, господарі тягли коньяк невеликими ковтками, курили й невимушено патякали на теми, що аж ніяк не стосувалися справи, заради якої вони не спали тут цієї нічної пори. Розмовляли вони чистою німецькою мовою, тільки в мові шефа відчувалися якісь чужі, англоподібні інтонації.

Ганс їв з насолодою і в межах пристойності брав участь у розмові – поглядами, мімікою, усмішками. Здавалося, цим була цілком захоплена його увага.

Насправді думки його напружувались, шукаючи пояснення для того, що тут відбувається. Пильна увага ловила факти, які свідчили, що не все так просто й безтурботно навколо нього, як здається. Недарма то один, то інший із співрозмовників поглядав на годинник. Двічі до каюти, крім кока, заходив чоловік з папірцем, який він передавав головному з «китів». Аркуш прочитувався й передавався з рук в руки, й разу не дійшовши до Ганса і не повернувшись до нього навіть віддалік лицьовим боком. Прислухаючись до кроків цієї людини, Ганс встановив, що вони ведуть у радіорубку, розташування якої він знав. Виходить, це були радіограми, але, судячи з міміки тих, що читали, не ті, які їм зараз були потрібні.

І чому ця компанія не спить, адже можна було звеліти розбудити їх, коли він з’явиться. Так, мабуть, вони чекають якогось повідомлення, зв’язаного з його прибуттям на шхуну, з планом висадки розвідників. Усе це не віщувало нічого доброго і непокоїло Ганса.

Коли він скінчив їсти, «хазяїн» урвав розмову, знову наповнив його чарку коньяком і запропонував перейти до справи.

Для початку кілька питань. Чи вважає він, що його спосіб висадки загалом виправдав себе на практиці. («Безперечно», – впевнено відповів Ганс). Чи потрібні які-небудь зміни в його початковому проекті («Так, дещо не було враховано внаслідок неточного знання радянської дійсності»). Чи вважає він, що план висадки групи, яка перебуває зараз на борту шхуни, лишається в силі і операція може бути проведена в будь-який момент?

– На жаль, операція розрахована не цілком за моїм планом, і тому може бути здійснена залежно від погоди, – відповів Ганс.

– На жаль, – іронічно повторив «хазяїн», – це було необхідно з деяких міркувань. Ваш план дуже цікавий, але він потребує ще практичної перевірки – і неодноразової. Ви ж самі знайшли якісь недоліки. Ось обміркуємо їх, усунемо, знову спробуємо… Ну, доповідайте все по порядку.

Ганс упевнено розповів, як відбувся його рейс з «торпедою», як він спокійно й безтурботно, при світлі ранкового сонця вибрав відповідне місце на пляжі, де було менше людей, потім вийшов на пісок, розмотуючи за собою капроновий шнур з котушки, схованої в плавках, як підтягнув за цей шнур ближче до берега напівзатоплений рюкзак… А з плавок він дістав, відпочиваючи на березі, майстерно складений мішок з найтоншого шовку, непомітно надув його, удаючи, що вирив його з піску, – і з цією копією свого рюкзака (демонстративно несучи його на виду у купальників) пішов знову у воду, щоб його помити. Тут уже неважко було замінити фальшивий рюкзак справжнім, повернутись, відкрито дістати білизну, костюм, одягтись…

Уся ця фантазія, рясно насичена дрібними фокусами й технікою, вигаданою Гансом і відомою слухачам тільки з його знаменитого «проекту», виглядала в цій жвавій розповіді захоплююче й переконливо. Вона одвертала увагу, відводила од небезпечних питань.

Потім він з тим самим захопленням виклав заздалегідь ним вигадану і детально продуману розповідь про організацію бази для підготовленої групи розвідників. Авжеж, він навідав свою тітку Лайне Тооп на хуторі Вооркіле, біля Ринга. Вона, як і раніше, ненавиділа Радянську владу, хоч і не показувала цього, до Юханнеса, небожа і приймака, ставилася дуже ніжно. Вийшло досить вдало: вона задумала побудувати невеликий будинок дачного типу для своєї дочки, яка одружилася в минулому році. Ділянку тут саме, на хуторі, вже одержано, навіть будівельні матеріали заготовлено. Юханнес обіцяв їй цими днями повернутись, підшукати артіль будівельників, допомогти грішми. На час роботи «артіль» розміститься в тітки, місця цілком досить, звичайно, без особливого комфорту, але пора літня. Так що нікому не доведеться навіть ховатися принаймні тижнів три-чотири…

Знову шеф подивився на годинник, і «кити» перезирнулися. Краєчком ока Ганс перехопив жест одного з них, що сидів збоку від нього: він ствердно, начебто схвально кивнув головою.

Шеф підвівся і підійшов до телефону. Ганс замовк.

– Як там з погодою, Ервін?

Мембрана зазвучала з такою силою, що шеф одвів трубку од вуха. Тепер усім у каюті було чутно, що відповідали шефові.

– Погода напрочуд рибальська, ваша честь, – грайливо вирікав низький, прокурений голос морського вовка. – Тепло, сиро й туманно. Саме слушний час поставити мережу. Накажете?

– Точніше, точніше, Ервін. І без жартів, будь ласка.

– Будь ласка: вітер три бали, зюйд-ост, інакше кажучи, радянський, але, незважаючи на це, ласкавий і теплий. Температура вісімнадцять і п’ять десятих, кімнатна. Хвиля – чотири бали, колискова… Наче і все…

– Не стройте дурня, Ервін! Туман?!

У трубці залунав добродушний сміх.

– Пробачте, ваша милість, я забув, що ви волієте пити молочко з-під корови, замість чистого віскі. Можу почастувати, виходьте на палубу. На жаль, метеорологи не придумали бальної системи для туману, так що точніше не можу…

– Виходить, прогноз справджується?

– Якнайточніше, ваша світлість. Я ж кажу – можна ставити мережу.

Ганс уже зрозумів усе, так принаймні йому здавалось. Та й наступні події зміцнили його впевненість у цьому. Тепле повітря, що ринуло на Балтику з півдня, викликало туман, і операція почнеться зараз же… На погляд «китів», не так уже й важливо, чи зустріне він розвідників на березі, чи вийде на цей самий берег разом з ними і далі діятиме за планом.

Йому ж цей несподіваний варіант загрожував майже напевно провалом його власного плану, можливо загибеллю. Попередити своїх нових друзів він уже не зможе. Звичайно, вони виявлять висадку, бо знають місце її, бачать обстановку і чекатимуть. Але чи висадиться з ними Ганс? Хіба не може статися, що його затримають на шхуні, а розвідники діятимуть самостійно і зовсім не так, як передбачалося. Нарешті, чому «там» повинні настільки вірити йому, щоб не допустити, що він, потрапивши їм до рук, просто видав їм план висадки, щоб ушитися самому!.. За цих нових обставин вони не пустять, не мають права пустити групу в ліс. Буде бій… У таких випадках той, хто кидає зброю і піднімає руки, буває вбитий своїми ж. Завжди знаходиться людина, готова виконати «обов’язок», згідно з найсуворішим законом розвідників, і в останню мить розкусити ампулу з ціаністим калієм…

«Що ж, – подумав Ганс, – хай навіть так. Я своє головне завдання виконав». Ця думка втішила й заспокоїла його. Він підняв чарку й випив свій коньяк одним духом.

Розмова по телефону закінчувалась.

– Ведіть судно до призначеного місця, – наказав шеф. – Коли ми там зможемо бути?

– Адже ми шукаємо рибу, ваша світлість! Але коли це боговгодне заняття вам набридло, то хвилин через тридцять можемо лягти в дрейф.

– Гаразд. Дійте не гаючись.

– Чули? – спитав шеф, сідаючи в своє крісло. – Доведеться скористатися з цього туману, Юхо, і, виходить, трохи змінити план. Ви вирушите разом з ними. Сподіваюсь, це не внесе особливих ускладнень?

Юханнес погодився, що інакше вчинити не можна: така нагода може трапитись не скоро.

…На шхуні почався рух. Судно ніби прокинулось, стривожене серед ночі. На палубі команда налагоджувала якусь техніку для спуску людей на воду. Шість розвідників, підняті з койок начальством, квапливо одягались, упаковували свої рюкзаки, припасовували на собі зброю, готуючись до бою, яким могли ознаменуватися їхні перші кроки на березі.

Усі прилади спостереження, котрими шхуна була обладнана, як належить найновішому військовому кораблю – локатори, радіопеленгатори, акустичні вловлювачі звуків у воді, насторожено провадили свою кругову вахту, щоб вчасно попередити про небезпеку, хоча б з якого боку вона не з’явилася.