Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 33 страниц)

У першу мить після непритомності, ще не тямлячи, що, власне, сталося, він відчув страх і, звичайно, страх за долю «ГЧ» і всіх риданівських надій і сподівань.

– Це небезпечно? – з тривогою спитав він. Професор заспокоїв його швидко й різко:

– Це пройде безслідно, якщо ви поводитиметеся розумно. Між іншим, ви вже стали дорослим…

Для Ридана це був елементарний випадок. Відпочинок, спокій, трохи розваг —і все пройде. Але як примусити цього божевільного інженера відпочивати? Він подумав і вирішив діяти «терористично».

– Два тижні пролежите, – заявив він пацієнтові таким тоном, що Миколі стало ясно: лежати йому справді доведеться.

Того дня, коли все це трапилося, Ганна склала останній екзамен з теорії музики. Збуджена успіхом, переповнена радістю свободи після довгих тижнів наполегливої праці, дівчина легко збігла сходами, як весняний вітер, впурхнула в їдальню… і одразу зупинилась у тривозі. Щось трапилося… Заклопотані обличчя Федора і Наталі, пляшечки якихось ліків на столі – усе це впало їй у вічі.

– Що таке? – вимовила вона ослаблим голосом.

– Нічого, Ганно, не хвилюйся, усе вже минулося, – поквапно заспокоїла її Наталя. – Знепритомнів Микола Арсенович.

– Ну от! Я казала… А батько?..

Ридан вийшов з кабінету Миколи і щільно зачинив за собою двері.

– А! Галочка… Можна поздоровити? – він поцілував дочку. – Знаєш уже? Авжеж, ти мала рацію. Ну, нічого, все гаразд. Я його обдурив, сказав, що треба полежати два тижні. Хай думає так, це йому піде на користь. Глядіть-но, про справи з ним не говоріть, друзі! Вигадуйте які завгодно теми, тільки не про генератор, не про техніку.

– І не про якесь там «проміння смерті», – багатозначно додала Ганна, звертаючись до Федора.

Професор глянув на неї здивовано.

– А це що таке?

– Це… державна таємниця, відома тільки нам: Миколі Арсеновичу, Федорові Івановичу, Наталі та мені. Ми вирішили відкрити її й тобі. Але більше ніхто не повинен знати.

– Хай йому дідько, який урочистий початок!

Вони розташувалися біля стола тісною групою, і Ганна розповіла батькові всю історію з розшифровкою повідомлень таємничого друга з Німеччини.

Ридан уважно вислухав розповідь. Потім мовчки підвівся, пішов до себе в кабінет і довго сидів у кріслі, куйовдячи бороду, начебто вирішуючи якесь складне й важливе питання.

* * *

Микола знав, що Ганна повернулась. Він почув її голос, коли Ридан, виходячи, на мить відчинив двері. Його охопило непереборне бажання бачити її. Зараз вона увійде, мабуть… як шкода, що він не міг бачити її в той момент, коли вона дізналась про його непритомність! Може, він зрозумів би тоді дещо…

Час ішов, і ніхто не входив. З їдальні долинали приглушені звуки кроків, зрушуваних стільців; голосів зовсім не було чути. На диво, поволі минав час, завжди такий стрімкий. Години, навіть дні часто збігали непомітно… Микола машинально дивився, як на настільному годиннику велика хвилинна стрілка, насилу підійшовши до чергової рисочки на циферблаті, ніби прилипала до неї й довго не могла зрушити з місця…

Ну й нема чого дивитись на неї! Він заплющив очі… Прийде чи не прийде?

Якщо не прийде, все ясно. Хоч… Ридан міг заборонити «турбувати». Він так рішуче зачинив двері…

Як усе-таки безглуздо було так жити!.. Не бувати в театрах, не слухати музики, перестати читати. Звичайно, він почав дичавіти. Про що можна розмовляти з такою людиною? Про генератори? Тільки про генератори! Про «сушильні», «консервні», лабораторні, напіввиробничі «чудесні»… Тьху, чорт, соромно! От Віклінг не виходить з темпу культурного життя…

Микола почув, як хтось легенько доторкнувся до ручки дверей.

Потім двері тихо відчинились…

Три обережні шурхотливі рухи…

Він ще міцніше склепив повіки. Серце раптом закалатало на всю кімнату.

Він відчував, майже бачив, як Ганна стає навшпиньки, щоб віддалік дізнатися, спить він чи ні.

– Сміливіше, сміливіше, Ганно Костянтинівно, – не підводячись, тихо сказав Микола.

Вона вийшла з-за високої спинки ліжка, трохи зніяковіло подаючи йому руку.

– Як ви дізналися, що це я?

– Я чув ваші рухи, впізнав ваші кроки. І я… дуже чекав вас.

Щось сильніше, ніж її воля, охопило Ганну, примусило її пальці швидко стиснути пальці Миколи і відразу ж злякано висмикнути руку.

Якусь мить вона витримувала його захоплений погляд, потім опустила очі.

У цей момент Наталя й Федір увійшли до кімнати. Розпочалася спільна розмова; друзі навперебій намагалися придумувати відповідні теми, щоб якнайдалі відвернути увагу хворого від усього, що було зв’язане з його роботою. Микола помітив ці недосить вправні маневри і раптом зареготав так гучно й весело, що всі злякалися, чи не істерика це часом.

Одночасно з двох боків у кімнату ввійшли Ридан і тітка Паша. Їхні стурбовані обличчя збентежили Миколу.

– Вибачте, я, здається, налякав вас. Хворому, очевидно, не дозволяється сміятись? Але, справді, Костянтине Олександровичу, вони тут мене так ретельно розважали… Знаєте що, товариші? Слово честі, мені це вже не потрібно. Я вилікувався! Ні, ні, не від кволості, звичайно, а від колишнього свого стилю роботи й життя. В мені якийсь переворот стався. Я хочу гуляти, хочу читати, ходити в кіно, на концерти. Я буду займатися спортом… мабуть.

Це «мабуть», розсмішивши всіх, виявилось переконливішим за інші докази Миколи.

– Ви це серйозно? – спитав Ридан.

– Цілком серйозно. Я злякався. Не хочу непритомніти, це ж безглуздо. Так я схитнуся з розуму і… не встигну нічого зробити.

– Добре. Тепер я бачу, що перелом справді стався. Але щоб відновити нервову систему, вам доведеться поїхати в санаторій місяця на півтора. Неодмінно треба змінити обстановку, клімат, природу…

Микола насупився.

– Півтора місяця… – засмучено протяг він.

Федір подивився на нього співчутливо. У нього був свій погляд на цю справу.

– Ех, Костянтине Олександровичу, – зітхнув він, – віддали б ви мені його в повне розпорядження, я б йому за місяць повернув сили, та ще додав би добрий запас здоров’я, бадьорості і зовсім нових вражень.

– Як саме? – стрепенувся Ридан, завжди уважний до порад людей, непричетних до медицини.

– А ось як. Я взяв би його з собою в подорож, яку збираюся зробити цього літа. Подорож особлива, на човні, по річці. Я вже провів так три відпустки і маю певний досвід. Для цього підбирається невелика команда, чоловіка п’ять-шість. Вибираємо річку, здебільшого дику, у віддаленому малонаселеному районі Союзу. Залізницею дістаємося до якого-небудь пункту в її верхів’ях. Тут роздобуваємо великого човна, закуповуємо провіант, сідаємо, і починається життя на воді. Ми пливемо вниз за течією до заздалегідь наміченого пункту, де ліквідуємо свій «плавучий дім» і закінчуємо подорож. Я пройшов так по Уралу, по річці Білій і Північній Двіні. Правда, такі екскурсії не з комфортабельних і легких, але наслідки виходять чудові. Товстуни втрачають зайвий жир і стають рухливішими, худі, навпаки, набувають ваги. Повітря, сонце, вода! А скільки завжди пригод, скільки цікавих вражень, полювання, рибальство, ягоди, гриби…

– Правильно! – вигукнув Ридан. – Ви маєте рацію, Федоре Івановичу. Санаторій відставити. Нічого кращого не можна придумати для Миколи Арсеновича.

– А жінок ви брали з собою? – спитала Наталя.

– Так, брали. Але… вибирали їх дуже обережно, як, між іншим, і чоловіків. Я повторюю, це не так просто і легко, як здається.

Дівчата перезирнулися, очевидно думаючи про одне.

– Справимось, Нато? – лукаво усміхаючись, спитала Ганна.

– Певна річ!

– Команда готова, товаришу капітане, – козирнула Ганна, підхоплюючись. – Цього разу вам не доведеться її підшукувати.

– Справді? Це було б чудово!

– Правильно, Галю! – підтримав Ридан.

– Тільки все ж доведеться знайти ще одного чоловіка. Якщо дві жінки, треба трьох чоловіків, це вже я знаю з досвіду.

– Так ось третій, – Микола показав на Ридана.

– Правильно! Ну, звичайно, – дівчата заплескали в долоні.

– Ну, ні! – засміявся Ридан. – Мені це не підійде. Я все одно втечу. Знаєте що? Запропонуйте Віклінгові.

Він спортсмен і, мабуть, буде корисним. А мені він поки що не потрібен.

Наталя незадоволено крутнула носиком, проте заперечувати не насмілилася: усі були згодні з Риданом.

Так вирішили й зробити. Федір узявся вибрати відповідну річку і скласти план підготовки до майбутньої подорожі. Ганна мала поговорити з Віклінгом.

Розмова ця відбулася на другий же день. На бажання Віклінга, вони зустрілися на набережній надвечір. Ганна відчувала, що Віклінг недаремно намагається побути наодинці з нею, і трохи хвилювалась.

Вислухавши її повідомлення про намічену подорож, він трохи помовчав. Ганна глянула на нього здивовано.

– Вам не подобається цей проект? – спитала вона.

– Ні, це чудовий проект! І ви знаєте, що я був би щасливий провести цілий місяць з вами… і з вашими друзями.

– І з вашими друзями, – виправила Ганна.

– Я не знаю, Анні, чи це так, – сумно відповів Віклінг. Ще помітніший, ніж звичайно, акцент виказував його приховане хвилювання. – Про це я й хотів поговорити з вами. Хіба можуть бути такі друзі, серед яких нема довір’я?

Ганна відчула себе наче спійманою на місці злочину. Що робити? Віклінг мав рацію.

– Хіба вам не вірять? – спитала вона, бачачи, що уникнути відповіді не вдасться.

– Ви це знаєте, Анні. Професор і Микола Арсенович разом вирішують якусь цікаву проблему. Яку – це для мене таємниця. Я – спостережлива людина і знаю, що ви з друзями змінюєте іноді тему розмови, коли я приходжу. Щось приховуєте. Ваше раптове зацікавлення радіозв’язком було невдалим, ви самі знаєте. Ви не вмієте казати неправду. О, звичайно, я не можу вимагати довір’я… як інші. Але… хіба це дружба, Анні?

Натяк на «інших» вколов Ганну, і вона раптом відчула, що володіє становищем.

– Ви не розумієте, Альфред. Батько ніколи й нікому не говорить конкретно про свої наміри. Він бореться за владу над організмом, за продовження життя. Микола Арсенович допомагає йому в техніці. І нічого він сам до пуття не знає. Що ж до наших таємниць, то… скажіть, Альфред… Я чула, що ви прибули в Радянський Союз, щоб передати нам якийсь важливий винахід. Ви можете сказати мені, що це за винахід?

– Анні! Але я не маю права.

– Виходить, ви мені не довіряєте?

– Це ж інша річ! Це не мій особистий секрет.

– От бачите! – підхопила Ганна. – Тоді нема чого ображатися. У всякому разі, можу вас запевнити; що ніяких таємниць, спрямованих проти вас, у нас немає.

Віклінг несподівано повеселів.

– Ну, тоді пробачте, Анні. Я розумію тепер, що поводився по-дурному. Я не думав, що у вас державна таємниця… – Він скоса глянув на неї, розсміявся і швидко мовив далі. —Я мушу подякувати вам за урок. У радянських людей особлива етика, абсолютно нова. Її не так легко зрозуміти людині буржуазного виховання. Облишмо це. Поговоримо про подорож. Коли ви вирішили їхати?

– Як тільки Микола Арсенович видужає. Батько казав, що тижнів через два.

– Як же вам пощастило умовити його кинути роботу?

– Умовили. Він сам зрозумів, що йому треба відпочити.

– А радіо? Він завжди каже, що часто повинен чергувати в ефірі.

– Він лишає товариша Ниркіна замість себе.

– Так. А ви говорили з професором? Може, я буду потрібен йому?

– Говорили. Він сказав, що найближчим часом ви йому не будете потрібні.

Віклінг помовчав з хвилину.

– От що, Анні, – сказав він, – мені треба погодити питання про відпустку із своїм начальством. Якщо відпустять, я їду з вами. Завтра ж з’ясую. Тепер скажіть… – голос Альфреда став м’якшим, бархатистим, і Ганна інстинктивно взяла себе в руки. – Кому належить ця думка… запропонувати мою кандидатуру?

– А це дуже важливо, Альфред?

– Дуже важливо, Анні. Від цього може залежати весь сенс моєї участі в екскурсії.

– Тоді ви можете відмовитись.

Вони пройшли мовчки кілька кроків.

– Розумію… І вас це анітрохи не засмутить, Анні?

– Дуже засмутить. Наш капітан вимагає, щоб у команді було троє чоловіків. А третього в нас немає. Брати незнайомого…

– З вами неможливо розмовляти, – сумно усміхнувшись, перебив Віклінг.

Ганна поверталась додому сама, обмірковуючи цю розмову. Начебто вона не зробила помилки. Віклінга часом ставало шкода, справді, недовір’я – погана річ. Він має рацію. Треба буде поговорити з усіма і постаратися розвіяти цю атмосферу відчуження з людиною, яка ні в чому перед ними не завинила.

* * *

Микола почав нудьгувати. Минав уже четвертий день його «лежачого життя».

Ридан прийшов до нього вранці, оглянув, розпитав про сон і хід думок.

– Ну, от що, – сказав він, – давайте поговоримо серйозно. Про той спосіб життя, який ви вели, не може бути й мови. Так?

– Звичайно.

– Добре. Виходить, зрозуміли. Тепер ви здорові, можете вставати. Їхати вам поки що не можна, треба зміцніти, відпочити. Працювати можна, але помаленьку. Що ви думаєте робити?

– «ГЧ», – коротко відповів Микола.

– І більше нічого?

– Більш нічого. З «консерватором» закінчено на два місяці. Якщо, звичайно, туші не почнуть розкладатися передчасно.

– А ваші нічні мандрівки по ефіру?

– Я вже домовився про це з Ниркіним. Він дуже досвідчений, здібний короткохвильовик і, звичайно, зуміє після кількох уроків засвоїти мою манеру працювати на ключі, мій «почерк». Він регулярно приходитиме сюди в дні моєї «ефірної вахти» і сидітиме за передавачем години дві.

Цей план повернув Ридану звичну веселість. Мрія його наближалась до здійснення. З яким нетерпінням він чекав цього моменту, якої боротьби з самим собою коштувало йому стримувати Миколу від роботи!

Микола встав, прийняв за порадою професора міцну хвойну ванну, а після сніданку погуляв трохи по саду. Потім попрямував у свою робочу кімнату, де на окремому столику стояв кістяк «ГЧ». Розібрані деталі лежали біля нього. Микола відкрив ящик і дістав з купи м’яких стружок новий невеликий балон свинцевої лампи…

…Увечері прийшов Федір. Відтоді, як була задумана їхня літня подорож і Федір став «капітаном», він майже щодня бував в ординському особняку. Виникало багато всяких підготовчих справ, які потребували обговорення. Насамперед потрібно було вибрати маршрут, знайти відповідну річку. Це, як виявилось, було далеко не простою справою, хоч майбутні мандрівники одностайно сходились на основному: річка має бути дикою, малонаселеною, несудноплавною, лісовою і мисливською.

І от друзі сиділи за столом, заваленим географічними картами, туристськими довідниками. По багато разів обговорювали то одну, то іншу пропозицію і… ніяк не могли знайти «свою» річку серед великої кількості річок Радянської країни.

Нарешті прийшов і Віклінг. Увагу всіх привернув невеликий плаский ящик, який він урочисто поставив на стіл перед Миколою.

– Ось вам подарунок з нагоди одужання.

В ящику була готова передня панель для «ГЧ» з усіма органами керування. Це був шедевр точності й витонченості. На великій круглій шкалі настройки вмістилося дві тисячі поділок, з яких кожну можна було за допомогою додаткової мікрометричної шкали поділити ще на сто рівних рухів стрілки. Ридан і Микола були захоплені. Справді, Віклінг показав себе митцем у цій роботі.

Обережно поклавши панель у ящик, Микола відніс його в свою кімнату. Тепер лишалося тільки змонтувати «генератор чудес»!..

Коли заговорили про майбутню експедицію, Віклінг з жалем розвів руками.

– Я не знаю, як бути, товариші. Дуже хотілося б помандрувати з вами, але через півтора місяця мені необхідно виїхати у відрядження за дорученням головкому на один з нових заводів. Щоправда, там мені роботи всього на один-два дні – треба прийняти монтаж електрообладнання. Але затримувати пуск заводу не можна.

Це було несподіване ускладнення. Через півтора місяця їхня мандрівка ще не могла закінчитись.

– А куди ви, власне, поїдете, де той завод? – спитала Ганна.

– Далеко, біля Уфи, кілометрів сто на північний схід.

– Дозвольте, – втрутився Федір, – на північний схід, виходить, десь недалеко від річки Уфи… А який пункт?

Віклінг назвав. Федір вмить відшукав це місце на карті.

– Ну, звичайно! Майже на самому березі. Товариші, усе ясно: поїдемо на Уфу. Дивіться, ось Красноуфімськ, звідси виходимо і їдемо вниз до самого гирла, до міста Уфи. Тут буде… кілометрів шістсот! Дивіться – гори, річка майже не судноплавна… А тут, проти вашого заводу, ми й будемо приблизно через півтора місяця. Якщо вам потрібно точно, підженемо. А два дні поживемо на річці, почекаємо вас. Ну, поїдемо?..

* * *

Ніч.

Вікно в сад розчинене навстіж. За вікном – гроза. Дощ шелестить у гілках лип, інколи з поривами вітру вривається в кімнату, квапливо ляскаючи по підвіконню.

Ридан не спить. Він неспокійно совається в своєму кріслі біля письмового стола: то відкидається назад, то схиляється над чималим стосом списаних аркушів. Це той самий рукопис, у якому буде сказано все – і те, чого Ридан не встиг сказати тоді в Будинку вчених.

Аркуші рукопису поривчасто злітають і лягають ліворуч. Ридан переглядає то одне, то інше місце, читає окремі уривки рукопису, інколи робить помітки на полях..

«…Геніальний фізіолог нашого часу академік Павлов розкрив таємницю регулюючої діяльності мозку. Ми знаємо тепер, що основу цієї діяльності становить процес утворення рефлекторних зв’язків між різними точками мозку. Стало зрозумілим, як будь-які зміни в навколишньому середовищі відбиваються на функціях організму, як визначається поведінка, як створюються уявлення. Все це наслідки якихось зв’язків між елементами мозку, що сприймають подразнення, і тими, що керують функціями.

А втім, що це за зв’язки? Яким шляхом подразнення від збудженого нервом мозкового центру вмить переноситься до певного регулюючого центру? Яка фізична природа цього зв’язку?

Сучасна фізіологія не дає відповіді на ці питання.

Тепер, коли ми довели, що в основі діяльності мозку лежать електромагнітні коливання ультрависокої частоти, нам легко найти потрібні відповіді. Зв’язок між окремими елементами мозку здійснюється внаслідок електричного резонансу, так само, як встановлюється радіозв’язок між антенами передавача й приймача. Але приймальні елементи мозку набагато досконаліші, ніж сучасні радіоприймачі: вони здатні самі настроюватися в резонанс під впливом зустрічної хвилі (в межах деякого діапазону мікрохвиль)».

Два аркуші перелітають ліворуч. І знову читає Ридан окремі місця, нервово постукуючи товстим кольоровим олівцем по бювару.

«…Таким чином, можна сказати, що коли б радіотехніці пощастило створити фізичне джерело біологічних хвиль (генератор), то ми дістали б можливість привести в дію будь-який активний елемент мозкової речовини, а отже, і викликати в організмі будь-які властиві йому функції. Для цього досить було б подіяти на голову людини променем генератора, настроєного на певну елементарну хвилю, фізіологічне значення якої заздалегідь з’ясовано. З усіх незліченних елементів мозку, охоплених дією променя, резонуватиме лише один: той, який сам здатний збуджувати дану хвилю. На всі інші елементи мозку промінь не впливатиме…»

Далі йшов розділ «Про потужність мозкових імпульсів».

І висновки:

«…Викладене вище дає можливість зробити висновок: нормальна інтенсивність променистої енергії, яку виробляє мозок, настільки незначна, що не може бути уловлена жодним із сучасних фізичних методів. Це аж ніяк не перешкоджає їй чинити могутній вплив на приймальні елементи мозку, спеціально для цього пристосовані природою. Сила впливу пояснюється граничною здатністю приймальних апаратів мозку резонувати на хвилю, що доходить до мозку.

Проте як ми побачимо далі, потужність мозкових імпульсів не завжди однакова…»

Ридан перегортає багато сторінок, знаходить місце, де вгорі написано: «Про поширення променистої енергії за межі мозку». Розділ зветься: «Факти». Він уважно переглядає його.

«Таким чином, ми ознайомилися з великою групою фактів, яких не можна пояснити з точки зору положень сучасної біології. Справді, візьмемо наведені нижче свідчення Фабра про безперечний зв’язок між комахами, які перебувають на відстані кількох кілометрів одна від одної, приклади дивного гіпнотичного впливу змій на жаб, птахів і ссавців, подібні ж факти з життя риб, нарешті, цілий ряд явищ, зв’язаних з поведінкою та уявленнями людини під впливом так званого навіювання або просто пильного погляду – всі ці факти не знаходять собі достатньо задовільного пояснення в нашій науці. Ще й досі лишається нерозгаданою суть гіпнозу. Значення дуже багатьох таких самих загадкових фактів заведено «пояснювати» такими термінами, як «інтуїція», «інстинкт», які нічого по суті не пояснюють.

Усі розглянуті нами явища одного порядку. Ми бачимо, що вони дуже поширені в тваринному світі і, очевидно, свідчать про існування якоїсь цілком нової для нас сфери проявів життєдіяльності організму. Можна тільки дивуватися, з якою упертістю наука досі ігнорувала цю сферу. Однак на підставі будь-якого з зазначених явищ, підданих серйозному науковому аналізові, можна зробити висновок про існування променистої енергії мозку, яка поширюється далеко за межі його оболонки.

Серед наведених вище численних фактів, обслідуваних мною особисто більш-менш об’єктивно і обережно, помічено ряд випадків, у яких вплив одного мозку на інший виявлявся на досить значній відстані. На підставі цього постає питання: чи імовірно, щоб імпульси мозку, зовсім незначні за своєю потужністю, могли переборювати такі величезні простори, не втрачаючи своєї дієвості? На перший погляд, це здається неможливим.

Проте звернімось до фізики, пам’ятаючи, що випромінювання мозку є не що інше, як електромагнітні хвилі, і що частота їх коливань величезна; вона значно перевищує частоту радіохвиль і майже досягає частоти рентгенівського проміння.

По-перше. Інтенсивність випромінювання всякого радіопередавача з віддалянням од антени поступово зменшується. Але чи можна твердити, що на якійсь певній відстані це випромінювання зникає зовсім? Очевидно, ні. Якщо примітивний детекторний приймач уловлює передачу найбільшої радіостанції Москви не далі, ніж за шістсот кілометрів від неї, то найпростіший ламповий приймач виявляє її сигнали вже на відстані до двох тисяч кілометрів, а чутливість найбільш досконалих супергетеродинних приймачів практично майже не обмежена відстанню. Отже, ясно, що дальність дії електромагнітних хвиль залежить однаковою мірою від потужності їхнього джерела і від досконалості приймальної апаратури.

Хай з погляду сучасної радіотехніки інтенсивність мозкового випромінювання зовсім незначна. Але ж саме до цієї мізерної інтенсивності і пристосовані приймальні елементи мозку. І цілком природно, що вони набагато досконаліші і чутливіші до хвиль мозку, ніж сучасні приймачі до хвиль радіостанцій.

По-друге. Подивимось, яку роль відіграє частота коливань у поширенні електромагнітних хвиль. Радіостанція, що працює на довгих хвилях, повинна мати величезну потужність, щоб її було далеко чути. Довгі хвилі не проникають ні за межі земної атмосфери, ні крізь товщу земної кори, а поглинаються ними.

Короткі хвилі мають більшу частоту коливань (до 30 мільйонів коливань за секунду), ні верхні, іонізовані шари атмосфери, ні земля уже майже не поглинають їх, а тільки відбивають. Тому ці хвилі навіть при дуже незначній потужності передавача здатні подолати відстань в десятки тисяч кілометрів.

Ультракороткі хвилі, частота коливань яких досягає сотень мільйонів коливань за секунду, поширюються на ще більші відстані навіть при дуже малій потужності передавача. Вони ще не можуть проходити крізь земну кору, але пробивають іонізовані шари атмосфери і зникають у космічному просторі.

Що ж дивного, коли хвилі мозку, частота яких досягає кількох квадрильйонів коливань на секунду, можуть вільно проникати крізь товщу землі і досягати будь-якої точки на її поверхні, по прямій лінії, не затухаючи, не послаблюючись? Кількість переходить у якість. Величезна частота коливань начебто замінює собою потужність їх генератора – мозку.

Є, проте, факти, які вказують на те, що й потужність мозкового випромінювання далеко не байдужа до процесу передачі імпульсів від одного мозку до іншого. Ще в 1930 році В. В. Лепьошкін у Барселоні відкрив так зване некробіотичне проміння, яке виходить з організму в момент смерті. Природа цього випромінювання так і лишилася нерозгаданою. Тепер ми можемо припустити, що це звичайні для нервової системи електромагнітні хвилі. А сам факт їх виявлення свідчить про те, що момент смерті – момент припинення генерації променистої енергії мозку – супроводжується раптовим і, очевидно, значним підвищенням потужності випромінювання.

І це далеко не єдиний факт, який переконує в тому, що потужність мозкового випромінювання непостійна і від її коливань залежить ступінь впливу на інший мозок так само, як від коливань потужності радіостанції залежить сила сигналів, уловлюваних приймачем. Далі ми побачимо, як навіювання і гіпноз – явища дуже поширені в тваринному світі, – пояснюються здатністю деяких видів тварин і деяких людей довільно посилювати потужність свого мозкового випромінювання і вільно спрямовувати його потік.

Звичайно, якщо мозок перебуває в спокійному стані, потужність його випромінювання не виходить за межі певної норми; у моменти психічного напруження вона підвищується. Відповідно до цього і дія мозку позначається з більшою чи меншою силою впливу на підсвідому сферу другого мозку.

Некробіотичне проміння, очевидно, становить один з найвищих ступенів потужності випромінювання, бо в людини дія його може викликати галюцинації, тобто частково виключати свідомість. Тут дія уловлюваних сигналів чужого мозку настільки сильна, що приймальні елементи мозку-приймача починають вібрувати в резонанс з ними».

Ридан перегортає сторінку, і в цей момент годинник у їдальні б’є один раз. Професор насуплюється, виймає свій кишеньковий годинник. Пів на другу…

Його нога нервово смикається під кріслом, ритмічно порипуючи черевиком. Давно вщух дощ.

Ні, не рукопис затримує професора в цей пізній час за столом.

Він читає далі:

«Відкриття некробіотичного випромінювання наближає нас до розуміння найбільш «таємничих» фактів з усіх описаних мною в попередньому розділі. Я маю на увазі випадки смерті, яка була «відчута» на віддалі і викликала своєрідні галюцинації в близьких людей. Одначе щоб усвідомити механіку цього процесу, треба розібратись у його деталях. Може здатися дивним, чого ми не відчуваємо безперервно цих «сигналів смерті», якими повинен бути переповнений простір, що оточує нас. І чого тільки близькі нам люди, та й то надзвичайно рідко, повідомляють нас про свою загибель таким дивним способом?

Так, безліч сигналів, і не тільки смерті, а й звичайного буденного життя щохвилини приймає мозок безпосередньо, без всякої допомоги наших органів відчуття. Ось двоє людей – мати й дитина або чоловік і жінка. Протягом багатьох років вони майже щодня бувають разом. Мозок кожного з них своїми нормальними імпульсами впливає на мозок другого. Кожен порух думки, кожне бажання, спалах гніву, волі, враження – все це дає свою гаму випромінювань, що сприймаються, крім свідомості, мозком близької людини. Це випромінювання систематично примушує резонувати приймальні елементи другого мозку в своєрідних комбінаціях, характерних тільки для даної людини.

Так у мозку формується «електричний образ» близької людини, як підвищена здатність відтворювати тільки йому одному властиві характерні комбінації імпульсів.

Ви проходите крізь натовп. Голоси людей не привертають вашої уваги. Але досить почути слово, вимовлене добре знайомою людиною, як ви, ще не бачачи її, відразу ж вихопите її голос з безлічі чужих голосів і вмить уявите собі і зовнішній вигляд, і характер, і манери знайомого.

Тепер неважко зрозуміти, чому наш мозок з безлічі сигналів, що проносяться повз нього, схоплює лише ті, які вирвалися з мозку близької людини. Зрештою цей умовний рефлекс, знайомий «малюнок» імпульсів приводить в дію цілу систему вже зв’язаних між собою резонаторів, які формують у свідомості знайомий образ.

Але чому випадки приймання «сигналів смерті» трапляються порівняно рідко? Важко відповісти на це запитання. Можливо, насамперед, що вони далеко не такі рідкісні, як здається. Нам стають відомими тільки особливо яскраві і цілком вірогідні факти з цієї області, а хоч трохи сумнівні ми відкидаємо, намагаючись знайти для них не дуже наукові, що менш зобов’язують, пояснення, як випадковість, збіг і т. ін. Не підлягає сумніву і те, що здатність реалізувати одержані зовні випромінювання мозку, тобто перетворювати їх в уявлення, образи, неоднаково виражена в різних людей, як неоднакова здатність їх піддаватись гіпнозові й навіюванню. До того ж вона, звичайно, залежить від загального стану психіки в момент дії випромінювання, від напруження уваги, від підготовленості до сприйняття даного образу і т. д. Усе це може бути причиною того, що більшість «сигналів» проходить непоміченими.

Ми ще не маємо даних, щоб судити про те, в яких масштабах виявляється вплив одного мозку на інший. Але можемо сказати, що далеко не всі думки, ідеї, уявлення виникають у нашій свідомості цілком самостійно, без допомоги іншого мозку…»

Ридан різко підводить голову. Почувши тихе дзижчання внутрішнього телефону, він поривчасто хапає трубку.

– Я слухаю. Що?

– Костянтине Олександровичу, все готове.

– Готове?! – вигукує Ридан, і очі його розширюються, і виблискують від хвилювання. – Можна починати? А… ви не втомилися, Миколо Арсеновичу? Може, краще відкласти на завтра?

– Ні, ні… Давайте спробуємо.

– Глядіть… Ну, йду.

Ридан переводить сигнальний важельок телефону, і за хвилину в трубці чути якесь хрипке бурмотіння.

– Тирса? Прокинулись? Давайте нагору все, що ми відібрали.

Професор зникає в темному коридорі. Робоча кімната Тунгусова зустрічає його великим світним кругом віклінгівської шкали на «генераторі чудес», що стоїть посередині кімнати. Маленький параболічний рефлектор, укріплений зверху, спрямовано в глиб кімнати, на вільну частішу стіни, покриту великим свинцевим квадратом. Микола сидить віддалік на робочій табуретці, втомлено спершись ліктем на стіл, і курить.

Потім з’являються клітки з тваринами: собака, кролик, морська свинка, білий пацюк, миша. Поставивши їх одну на одну біля стіни, Тирса мовчки виходить. Ридан щільно замикає за ним двері.

Вже зовсім розвиднілось, коли обоє, знесилені від переживань і втоми, вийшли з кімнати. Ридан перевірив, чи на місці ключ, і клацнув замком.

– Тепер треба бути особливо обережним, – сказав він. – Ми володіємо багатством, рівного якому немає в світі. І ще одне, Миколо Арсеновичу… Нікому ні слова. Навіть нашим… поки що.

Микола мовчить. Те, що відбувалося щойно перед його очима, не було схоже на дійсність. Це був сон. І зміст його вислизав під Миколи. Нехай. Це справа Ридана.