Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 33 страниц)

Так зароджується славнозвісний метод блокади.

Слідом за ним з’являється буксація – своєрідний гідромасаж спинного мозку, який теж допомагає тимчасово змінювати нервові відносини в організмі.

Настає день, коли до Ридана приходять сяючий лікар-маляріолог Дубравін і його новий співробітник, аспірант Данько, що на цей раз остаточно полаявся з скептиком-мікробіологом Халтовським. Вони як переможці кладуть на стіл свої трофеї: пачку історій хвороб.

– Повна перемога, Костянтине Олександровичу! – весело кричить Данько. Дивіться, тут одинадцять випадків…

– Стривайте, любий, так же не можна, треба по порядку, – перебиває лікар. – Давайте вже я розповім.

Ридан пам’ятає цю знаменну розповідь до найменших подробиць.

– Ну, в нас з малярією справи такі, – каже Дубравін, – лікуємо хініном. Одних виліковуємо, інших ні. Вважається, що існують якісь особливі раси плазмодіїв – хіностійкі. Гаразд. Ми і відібрали сорок чоловік таких хворих з різними формами малярії. У всіх регулярні приступи пропасниці – хінін зовсім не впливає. І от ми до звичайного хінного лікування додали відомий вам масаж спинного мозку – буксацію. Цю маніпуляцію зробили кожному хворому тільки один раз. І от результат: у всіх сорока приступи пропасниці припинилися одразу після буксації. Оце їх історії хвороби…

В Дубравіна очі поблискують із-за окулярів.

– Розумієте, Костянтине Олександровичу, – нетерпляче вставляє Данько, – якби плазмодії цих хворих були, справді хіностійкими, то…

– Заждіть, Данько, – знову спиняє його лікар, – є ще важливий факт. Серед цих сорока – двоє особливо цікаві: у них була тропічна форма, до того ж хіностійка. І вони видужали! Тоді ми підібрали нову партію з одинадцяти хворих тільки на тропічну малярію…

– І зовсім перестали давати їм хінін!.. – вставляє Данько.

– Так, перестали. Дванадцять днів витримували, щоб вони зовсім очистилися від хініну. І тоді зробили їм таку саму буксацію. Більше нічого.

– Ну? – підганяє Ридан з величезним нетерпінням. – Ну, і з цих одинадцяти хворих десять повністю видужали!

– Зовсім здорові?!

– Так. І плазмодію в їх крові, незважаючи на неодноразові аналізи, не знайдено.

Тепер уже ніщо не може стримати Данька.

– Ваші прогнози підтвердилися, Костянтине Олександровичу. З мікробами тепер усе ясно. Не тільки в них сидить хвороба. І хінін діє не на них, а на нерви, як і буксація. І хіностійкий буває не плазмодій, а організм. І зовсім не треба ганятися за мікробами, а треба шукати способи такої перебудови нервової системи, за якої хвороба неможлива. Мікроби тоді й самі зникнуть разом з іншими ознаками хвороби…

Ридан не перебиває. Він дивиться на свого учня з лагідною посмішкою.

* * *

Усі ці епізоди, вся епопея з нервами, що глибоко схвилювала науковий світ, були тепер для Ридана давно пройденим етапом.

Ще тривали жорстокі суперечки, обережні «старики» зводили хитромудрі теоретичні споруди, щоб захистити свої позиції. Послідовники риданівських ідей наполегливо закладали міцний фундамент нової споруди медицини.

А Ридан уже йшов геть від цієї споруди. Електричні явища в організмі, в мозку поглинули його цілком. Він возився з гальванометрами і осцилографами, знімав свої нескінченні цереброграми, розшукував якихось особливих радіотехніків.

«Талановитий, але схильний захоплюватися, непослідовний чоловік», – говорили про нього в таборі противників. Друзі дивувалися: «Чому ви відійшли од цієї роботи? Знайшли якусь помилку?» Ридан весело сміявся:

– Ніякої помилки! Все правильно. Але, друзі мої, пам’ятайте основний заповіт вченого-матеріаліста: будь-яка наукова робота має бути спрямована на досягнення чергової практичної мети. Тільки тоді вона буде плодотворною і в теоретичному відношенні. Яка у нас практична мета? Виліковувати людей. Не лікувати, а виліковувати! Напевне, радикально і в найкоротший строк. Яке б не було далеке повне розв’язання цього завдання, я уявляю собі справу так. Людина захворіла, приходить до нас. «Що у вас? Ага! Будь ласка: через вісім днів будете здорові». Ось на що треба орієнтуватися в нашій роботі. Ми з’ясували роль нервової системи в патології. Це, звичайно, дуже важливо для розв’язання завдання; ми тепер знаємо, принаймні, де протікає хвороба. Далі, треба навчитися керувати цими невідомими процесами в нервах. Виходить, чергове завдання тепер – дізнатися, що таке нерви, що в них відбувається. Досі наша наука цього, на жаль, не знає. От я цим і займаюся.

Ридан дізнався. Це сталося тієї ночі – пам’ятаєте? – коли професор повернувся додому після грози. Кролики, з’єднані проводами… Ганна, Наталя… Світанок…

Все тоді стало ясно. Гіпотеза перетворилася на теорію, яка робила зрозумілою основу складної системи керування живим організмом. Лишалося оволодіти цією системою, підкорити її людській волі.

Ридан знав, що для цього потрібно. Треба штучно відтворити ті електричні імпульси, які дають мозкові владу над організмом. Треба створити фізичне джерело цих імпульсів і потім, коли це потрібно, замінити дію мозку дією приладу.

Тоді… о, тоді здійсняться неймовірні мрії людини про повне звільнення від хвороб, які передчасно руйнують її організм, про довге, сяюче здоров’ям життя.

Ридан не міг сам створити такий прилад; мало того, він бачив, що своїм відкриттям змусив біологію випередити фізику. Фізика, техніка ще не спроможні були відтворювати коливання, що виникають у мозку.

– Що ж робити?

Ридан припинив роботу в лабораторії. Основний дослід був не раз перевірений у різних варіантах, з різними тваринами; зібралися нові цікаві спостереження, але це вже були деталі, працювати над якими треба було б лише в тому разі, коли б Ридан був упевнений, що джерело мозкових імпульсів можна сконструювати.

Він замкнувся в своєму кабінеті, безшумно ходив по величезному глибокому килиму з кутка в куток і так старанно куйовдив свою м’яку сріблясту борідку, начебто саме в ній була розв’язка.

Звичка самостійно переборювати будь-які труднощі в роботі час від часу підкидала йому зрадницьку думку: а чи не взятися самому серйозно за фізику, за радіотехніку? Ридан з обуренням відганяв цю провокаційну ідею. Дурниці! Якщо діяти так, то він ніколи не встигне довести почату справу до кінця. Та й зрозуміло, що розв’язати таку велику проблему одному неможливо.

Інші вчені повинні прийти на допомогу. І якщо сучасна фізика виявилася неспроможною задовольнити вимоги біології, якщо вона відстала, виходить, треба гнати фізику вперед! Як?..

Треба скликати разом з біологами і фізіологами найбільш прогресивних представників фізики, електротехніки, талановитих конструкторів, винахідників, викласти перед ними основи нової теорії, продемонструвати досліди, захопити їх перспективами перемоги над людським організмом.

Це буде соціальне замовлення науки, і його, безперечно, виконають радянські вчені.

Почалася організаційна діяльність. Ридан копався в довідниках, вишукуючи потрібних учених, радився із знайомими, з Академією наук, з головкомами наркоматів, старанно добираючи аудиторію для своєї доповіді.

Його помічник у господарських справах Муттер, спритний і меткий товстун, до якого міцно пристало прізвисько «Матуся», підшукував приміщення, розсилав повістки і взагалі займався технічною частиною наради.

Ридан довго обмірковував свій виступ. Його нечасті доповіді завжди були зрозумілі і цікаві, незалежно від складності теми. Він говорив простою мовою, уникаючи специфічної термінології, в хащах котрої деякі наукові працівники спритно ховали дрібні недоробки, а в цих недоробках часто були хибні навіть основні наукові висновки.

Тепер потрібна була особлива ясність: Ридана слухатимуть не лише колеги-фізіологи, але й техніки, які, можливо, вперше зіткнуться з новим для них колом питань. Необхідні кришталева ясність, проста мова і висновки, які повинні захопити людей. Ридан вирішив поговорити з Ганною.

* * *

Розмови з батьком на абстрактні теми були немовби пам’ятними віхами в житті Ганни. Вона пам’ятає їх з дитинства, коли почала осягати світ, обмацувати його своїми нескінченними «чому». Розмови відбувалися і потім. Яке-небудь випадкове питання, незрозуміла думка, слово – і от вона в батьковому кабінеті. Вони ходять з кутка в куток, обнявшись: незрозуміле слово розкривається, виростає в широке філософське узагальнення, Ридан заводить Ганну в глибину віків, до джерел культури або в тайники природи, де виникає життя, або до захоплюючих висот всесвіту.

Кожна така розмова була для неї кроком вперед, у безмежно широкий світ.

В останні роки ці розмови стали рідшими. Вони присвячувалися майже виключно тому новому, що створював Ридай, і потрібні були більше йому самому, ніж Ганні: тут він знаходив вдалі, точні формулювання, що так важливо у науковій роботі, а Ганна своїми ясними запитаннями, сама того не підозріваючи, наштовхувала його на нові, цінні думки.

– Боюсь цього виступу, – говорив Ридан за вечерею, і Ганна відчувала незвичайну тривогу в його голосі. – Я виступаю вперше після довгої роботи, про яку вже пішли фантастичні чутки. Повинен, так би мовити, звітувати перед науковим світом, перед країною… А разом з тим мені самому треба вийти з тупика; кличу на допомогу техніків, фізиків, тобто профанів у галузі фізіології. Отже, моя доповідь повинна бути одночасно і гранично популярною, і добре витриманою в науковому відношенні, виходить, досить складною, бо наші фізіологи і лікарі, звичайно, зажадають відповідей на всі хитромудрі запитання.

– Виходить, за двома зайцями?

– От я й боюсь…

– На жаль, нічого не можу вам порадити, професоре. Я ж і досі не знаю, в чому полягає ваше чудове відкриття. Воно ще не опубліковане навіть у межах сімейного кола, незважаючи на те, що дослід з кроликами розв’язав, очевидно, якусь цікаву проблему.

– Ну, нема чого говорити так в’їдливо! Я не винен: після того досліду я тебе майже не бачив – то ти в інституті, то готуєшся до екзаменів. Зараз ти вже вільніша?

– Я зовсім вільна.

– Чудово. Розповім тобі все. Мені самому це буде корисно.

Короткими і різкими штрихами Ридан зобразив перед Ганною картину сучасного стану медицини, потім розкрив складну «нервову епопею». Дещо Ганна уже знала з попередніх розмов, але багато чого виявилося новим, багато що суперечило її шкільним уявленням. Найбільше, звичайно, її вразив новий погляд на роль мікробів. Ридан навмисне виклав його коротко, категорично, і вдав, що переходить до наступного питання. Хай Ганна поспішить. Так, знаскоку вона скоріше знайде серйозні заперечення. Ганна, звичайно, спинила його.

– Стривай… Тут щось не гаразд… Адже культура мікроба, введена в організм, завжди викликає в ньому певні порушення; виходить, саме мікроб і є винуватцем цих порушень! Так же?

Ридан мовчки розглядав спрямовані на нього очі дочки. Як усе видно в цих очах! Можна навіть угадати, про що вона думає. Ось ледь помітно тремтять повіки… погляд спрямований на нього, але насправді вона дивиться зараз кудись в середину себе. Вона не впевнена, чи правильно поставила запитання. Губи – теж рухаються. Ось почала сумніватися… Ні, правильно! Все обличчя відображає думку… Ось чому люди, розмовляючи, дивляться один одному в очі. І тварини теж. Собака, коли з ним розмовляють, дивиться в очі, щоб розпізнати настрій, намір людини… Тут є і ще щось… Можна вгадати думку в мовчанці, навіть не дивлячись в обличчя… Шахісти знають, як іноді підказується противникові небезпечний хід, якщо зосередити на ньому всю увагу…

Ганна висунула те саме заперечення, що й Халтовський, і десятки інших вчених-опонентів. Для них це ганьба, за цим банальним запереченням приховується консерватизм, страх перед новим – і більше нічого! Не можуть же вони щиро думати, що Ридан не спростував уже давно сам для себе це елементарне заперечення!.. А для неї це добре, вона схопила одразу головне, те, проти чого він сам не знайшов іще досить простого і переконливого аргумента, придатного для майбутньої аудиторії. Зараз треба його знайти.

– Хитро сказано, – відповів, нарешті, Ридан. – З таким обережним формулюванням важко не погодитися… Повинен тобі сказати, що питання про роль мікробів у розвитку хворобливого процесу тільки тепер почало прояснюватися. Можна подумати, природа навмисне постаралася замаскувати справжній механізм хвороби і дуже майстерно приховала його отаким камуфляжем з мікробів. Ну як, справді, не визнати, що мікроби і починають хворобу, і ведуть її, тобто послідовно і в певному порядку переселяються з місця на місце і отруюють, роз’їдають, руйнують органи, тканини, створюють пухлини, виразки, запалення!.. Адже мікроскоп з очевидністю показує, що тільки-но в тебе почалася малярія, в крові виявляються плазмодії, зникли плазмодії – нема малярії. Або виник туберкульозний процес, сифіліс, тиф, дифтерит – одразу ж знаходиться «винуватець» у вигляді якої-небудь спірохети, палички Коха тощо. Мало того, в місцях, найбільш уражених хворобою, мікробів майже завжди більше, а після введення їх у здоровий організм справді починається захворювання. Не дивно, що за «хвороботворним» мікробом міцно утвердилася репутація єдиного винуватця всього ланцюга патологічних явищ. Розумієш?

Ридан глянув на дочку – Ганна уважно слухала його.

– Так от. Погляд цей не викликав би сумніву, коли б ми не стикалися раз у раз із дивними фактами. Наприклад. Мікроби є, ми їх знаходимо в організмі, а хвороби нема і так і не виникає. Або, навпаки, що буває рідко, але буває: є хвороба, а мікробів, яких вважають збудниками цієї хвороби, не знаходять, хоча звичайно в таких випадках їх легко виявити, – на цьому, можна сказати, собаку з’їли… Або такі випадки: людина хвора і явно гине. Симптоми хвороби стандартні і яскраво виявлені. Мікроби в організмі кишать. Усі методи лікування використані, але припинити хворобу не вдається. Як кажуть у таких випадках, лікарі відмовляються лікувати. І от, коли людина вже майже мертва, вкрай виснажена, знесилена і віддана на розтерзання мікробам, раптом настає перелом, процес «сам по собі» припиняється, і хвороба зникає, а з нею зникають і мікроби. Інфекційні захворювання часто уражають людей з міцним здоров’ям і щадять кволих, слабосилих, які живуть і працюють в аналогічних умовах.

Візьмемо, нарешті, найпростіший факт: адже майже кожна інфекційна хвороба, за небагатьма винятками, закінчується видужанням, навіть якщо людину і не лікують. Проходить стандартний цикл явищ, і хвороба припиняється. Чому б це? В таких випадках кажуть, що організм «сам впорався з мікробами». Але якщо хвороба полягає в тому, що мікроби розмножуються і руйнують організм, то чому ж цей організм не знищив мікробів з самого початку, коли їх було мало, а дозволив їм розмножитися, ослабити людину, а тоді ополчився на них? Подібних таємничих фактів багато. Стикаючись з ними, ми, звичайно, придумуємо в кожному такому випадку досить правдоподібне пояснення, завжди чисто спекулятивне, позбавлене будь-якої наукової цінності. Та й як може бути інакше! Ми так мало знаємо…

– Стривай, тату, – перебила Ганна, рішуче викреслюючи щось у блокноті. Вона ні на хвилину не забувала своєї подвійної ролі – зацікавленого слухача і редактора-критика майбутньої доповіді батька. Головна мета – конспект, який вона складе. Він допоможе спростити доповідь. – По-моєму, ти починаєш відхилятися вбік… Що ж означають ці загадкові факти?

– Правильно, Галю, відхилився. В цьому – головна небезпека… Треба уникати зайвих подробиць: це ж я – для колег… Отже, про що говорять ці факти? По-перше, про те, що наші уявлення про роль мікробів неправильні. Не можна все звалювати на них. І, по-друге, що існує ще якийсь невідомий нам фактор, котрий відіграє, очевидно, більшу роль у розвитку хворобливого процесу, ніж мікроби. Ми почали шукати його в тій сфері організму, яка керує всіма функціями – у нервах. І – знайшли… Тут я розповім про цю знаменну подію, ти вже знаєш про неї…

Ганна кивнула головою і, диктуючи собі вголос, записала: «Досліди: кулька в мозкові, отруювання нервів».

– Це дуже важливий етап. Ми довели, що однією лише механічною або хімічною дією на нерви можна пустити в хід процес, який призводить до появи всіх хворобливих симптомів, які тільки нам відомі. Тим самим ми вперше розкрили таємницю хвороби взагалі, дізналися, яка природа цього процесу, які сили його організують. Стала зрозумілою і роль мікробів у інфекційних захворюваннях…

Легким рухом руки Ганна спинила батька, і знову побіг її олівець по блокноту. Ридан скористався паузою і налив собі півсклянки міцною чаю і маленького чайника. Викладаючи свої думки, Ридан безперервно рухався, ходив по кімнаті, жестикулював, сьорбав чай з склянки, затиснутої в руці так, що довгі його пальці майже змикалися з долонею.

Ганна підвела голову.

– Ну, далі. Тепер, яка роль мікробів.

– Мікроб, звичайно, може бути і буває ініціатором хвороби, бо він справді вводить у організм якусь нову хімічну речовину, що викликає своєрідну нервову реакцію на одній з ділянок усієї системи. Як правило, отрута, внесена мікробом, за своєю силою і якістю не завдає нервам особливого клопоту, що виходить за межі їх звичайних, нормальних функцій, і на цьому прихований процес закінчується, не призводячи ні до яких хвороб. У противному разі нервова сітка на цій ділянці перенапружується, марно намагаючись ліквідувати вороже вторгнення, і – ламається, набирає якихось інших, спотворених функцій. Оце і є справжній початок хвороби. Нервова сітка зв’язана, як єдина електрична мережа країни. Починається своєрідна ланцюгова реакція перебудови нервових функцій. Що саме відбувається при цьому всередині самих нервів, ми ще не знаємо. В усякому разі, звичайна рівновага в системі порушується, створюється нова картина нервових відносин, за якої хвороба – це вже «нормальний» стан організму. Отут і з’являються запалення, виразки, набряки, пухлини тощо – все те, що ми називаємо об’єктивними симптомами хвороби. їх тепер організує сама нервова система без допомоги мікробів.

А все-таки мікроби є в усіх вогнищах хвороби, – перебила Ганна. – Звідки ж вони беруться і чим там займаються?

– Як – чим займаються?! Живуть, благоденствують, плодяться! – вигукнув Ридай. – Галю, люба, ти ж знаєш, що в природі єдине призначення всього живого – збереження і розмноження свого виду. А як, скажи, будь ласка, бацила Коха могла б взагалі існувати в природі, коли б був неможливий той своєрідний процес в організмі, який ми називаємо туберкульозом? Адже тільки він один створює середовище, де ця бацила може жити і розмножуватися… О!.. Знайшов!..

Усе ще тримаючи в руці склянку з давно прохололим чаєм, Ридан двічі збуджено пройшов по дузі довкола столу і знову зупинився перед Ганною.

– Так, знайшов. Безперечно! Знаєш, що таке інфекційна хвороба? Це – спосіб існування хвороботворних мікробів! Пристосування! Ну звичайно!.. В здоровому організмі хвороботворні мікроби розмножуватися не можуть, там нема для них сприятливих умов. Але вони є в організмі. Ми їх вдихаємо з повітрям, яким дихаємо, ковтаємо з їжею, носимо на поверхні тіла… Вони живуть і вичікують. І от за якихось умов, нам невідомих, вони дістають можливість здійснити цей непомітний поштовх, пустити в хід механізм специфічної нервової перебудови. Звичайно! Їх біологічна місія виконана. Процес неминуче призведе до розпаду тканин, запалень – словом, до появи в організмі вогнищ такого середовища, таких умов, які необхідні для розвитку нових поколінь цього виду мікробів. Вони негайно заселяють вогнища і починають швидко розмножуватися. А може… навіть…

Ридан знову замовк, багатозначно поглядаючи на Ганну, і вона вже бачила, як блищить у його неспокійних очах якась нова, несподівана думка.

– Дуже можливо… Дуже можливо… – повторював він все впевненіше. – Що в цих вогнищах… мікроби не тільки розмножуються… але й… тримайся, Галю… зароджуються!

– Як зароджуються? Без допомоги подібних до себе? – Без. їх формує середовище, специфічні умови…

Адже це клітини…

– Ну, знаєш… – Маленька буря закипіла в душі Ганни. Дівчина швидко вгамувала обурення, пора звикнути до парадоксів батька, зрештою, це звичайна його манера… Але що буде, коли він висловить цю, щойно виниклу ідею про самозародження мікробів перед ученими! Цим він занапастить себе… Тут Ганна знову (це вже не раз траплялося останнім часом) відчула себе старшою в їх співдружності, – адже тільки їй він може так вільно розкривати свої творчі поривання, і тільки вона може застерегти його від небезпечного захоплення…

– Гаразд, Галю, – заспокоїв її Ридан. – Про самозародження можеш не записувати… Така думка не забудеться. Я майже впевнений, що вона правильна і багато чого може пояснити… А поки що облишимо її… Отже…

– Про нерви і мікроби досить. Все ясно, – вставила Ганна.

– А що ясно?

– Що хворобу організовують нерви, а мікроби тільки штовхають їх на не, а потім користуються результатами.

– Чудово! – розсміявся Ридан. – Отже, доходить! А звідси висновок: коли ми приступаємо до лікування, що відбувається завжди після появи симптомів, тобто коли механізм хвороби вже пущено в хід – боротьба з мікробами стає безглуздою: вона не може зупинити хворобу. Інша справа, коли ми яким-небудь способом порушимо той ненормальний нервовий режим, котрий її організує. Тоді хвороба втратить грунт і припиниться, а організм сам враз викине всіх мікробів.

Ридан замовк: як «аудиторія»? Ганна глянула на батька і посміхнулася. Вона давно відчувала, що в усій цій теоретичній побудові не вистачає головного: переконливих доказів. Без них нема чого й думати про успіх нової теорії.

– І це можна зробити? – спитала вона.

– Не тільки можна, але це вже робиться. – Ридан розповів, як Дубравін і Данько лікували маляриків «масажем» спинного мозку.

– А є й інші досліди? – Все більше розбирала цікавість Ганну.

– Так, звичайно. Ми вже намацали кілька способів таких впливів на нервову систему, які дають можливість рішуче змінювати ненормальні комбінації, що склалися в ній. Крім «масажу» нервових центрів, ми застосовуємо, наприклад, так звану блокаду – тимчасове виключення якої-небудь ділянки нервової сітки за допомогою анестезії її новокаїном. Результати прямо разючі. Ось зараз покажу тобі…

Ридан приніс із кабінету товсту папку і розкрив її.

– Тут зібрані клінічні протоколи спостережень над хворими, до яких ми застосовували цей метод лікування. Дивись, от двадцять два хворих на виразку шлунка і кишок. Усім їм було введено новокаїн у ділянку поперекового вузла нервових шляхів, біля нирок. А через кілька днів у всіх хворих зник біль, шлунковий сік став нормальним, – словом, вони видужали. Бачиш: «Виписаний у доброму стані», «Виписаний»… «Виписаний»… «Виписаний»…

А ось проказа. Ти ж знаєш, це страшна і таємнича хвороба! Повільно і непомітно підкрадається вона до людини, роками живе в її організмі, нічим себе не проявляючи, а потім, так само повільно і неминуче, крок за кроком, у суворій послідовності уражає всі органи. Хворих на проказу ізолюють від суспільства в особливі колектори – лепрозорії, звідки вони майже ніколи не повертаються. З глибокої давнини люди намагалися перемогти або хоча б зрозуміти проказу. Мікроб її був знайдений у минулому столітті, культура його була виділена. Але це не допомогло ні з’ясувати механізм хвороби, ні перемогти її.

Почавши досліджувати проказу з нашої точки зору, ми насамперед звернули увагу на суворо постійний порядок ураження органів людини. Він виявився дуже схожим на порядок поширення процесу після операції з кулькою. Уже сама ця схожість говорила про те, що таємниця прокази лежить у нервовій природі організму.

Ми випробували блокаду на кількох десятках прокажених. І от дивись, результати: загальне поліпшення самопочуття, виразки заживають, набряки проходять, чутливість тканин відновлюється, судорожно зведені пальці, що роками не розгиналися, починають рухатися. Хвороба зникає! Чи назавжди – важко ще сказати. Проказа – повільна і підступна хвороба. Треба багато років, щоб перевірити результати лікування.

Ганна вже захопленими очима стежила, як перед нею мелькали аркуші історії хвороби.

– Далі – сепсис, так зване зараження крові. Вважають, що сепсис з його високою температурою, болями в суглобах, набряками – це результат діяльності мікробів, що потрапили в кров і розійшлися по кров’яному руслу. Тому одразу ж організується облава на пил мікробів: у кров вводиться дезинфекційна речовина, наприклад ляпіс. Однак це не дає надійних результатів. Зараження буває місцевим і швидко минає, але нерідко цей процес, як кажуть медики, «генералізується», тобто поширюється на весь організм, і протягом кількох годин приводить до смерті. Бувають випадки сепсису, які не можна пояснити з погляду загальноприйнятої теорії, коли в крові ніяких мікробів не знаходять; і ще більшою загадкою є ті випадки, коли наявність мікробів у крові не викликає захворювання. Тепер для нас зрозуміло, що сепсис обумовлюється зовсім не поширенням мікробів у крові, а розповсюдженням своєрідного виду збудження у нервовій системі, причому це збудження може початися з будь-якого пункту організму. Застосування блокади і тут дало добрі наслідки.

– Стривай, тату, Ганна затримала руку батька, готову відкласти вбік пачку аркушів. – Тут зовсім коротенькі записи, давай прочитаємо який-небудь. Може й для доповіді щось пригодиться.

– Будь ласка, візьмемо першу-ліпшу. Ну, ось цю, наприклад. Читай.

Уважно, немов перевіряючи правдивість записаного, Ганна прочитала вголос:

– «Хворий П. Н., тридцять два роки. Поступив у клініку^[5]_{5
  Такий випадок справді був. Взято з клініки проф. А. А. Грекова (Ю. Д.).}


[Закрыть] 23 січня в зв’язку з появою свища на місці оперованого раніше перелому ноги в нижній третині лівої гомілки. Свищ гноїться. Шкіра довкола запалена, припухла, бурувато-червоного кольору. Зонд виявляє шорстку з’їдену кістку.

3 лютого. Операція. Свищ розрізали, очистили. Кістку вискоблили, рану зашили. Рівний післяопераційний перебіг. Температура нормальна.

10 лютого. Все нормально. Шви зняті.

11 лютого. Температура підвищилась до 39°.

12 лютого. Температура 39°. Рана знову відкрита.

14 лютого. Температура не спадає. Набряк лівого плечового суглоба. Переміжний озноб. Різке погіршення загального стану.

19 лютого. Сильна жовтуха. Сильний біль в усіх суглобах. Пульс – 110. У крові – стафілокок.

21 лютого. Стан дуже важкий. Всі ознаки сепсису.

22 лютого. У вену введено 300 кубічних сантиметрів розчину ляпісу…»

– Бачиш? – перебив Ридан. – Це звичайна спроба знищити стафілококів у крові. Далі.

– «23 лютого. Незначне поліпшення загального стану.

25 лютого. Знову сильне погіршення загального стану.

27 лютого. Повторне вливання ляпісу. Ніякого ефекту.

В найближчі дні стан хворого погіршується. Біль у всіх суглобах. Різка жовтуха. Хворий дуже кволий. Марить. Картина тяжкого стафілококового сепсису.

6 березня. Зроблено блокаду симпатичного нерва. Введено 150 кубічних сантиметрів розчину новокаїну.

7 березня. Значне поліпшення стану. Біль у суглобах зменшився.

8 березня. Біль такий незначний, що хворий вільно рухає руками й ногами. Жовтушність зменшується. Температура нормальна.

12 березня. Швидке поліпшення загального стану і самопочуття. Свищ заживає. Гною нема.

26 березня. Дозволено ходити. Свищ майже загоївся.

6 квітня. Виписаний зовсім здоровим…»

Ганна глянула на батька з такою радісно-здивованою посмішкою, немовби щойно отут, перед нею, відбулося це дивне зцілення хворого.

– Чудеса? – посміхнувся і Ридан. – Так, не просто було знайти ці методи лікування. Адже далеко не всякий вплив на нерви може допомогти хворому організмові. Треба подіяти так, щоб лише на певний час змінити нервові зв’язки, але нічого в них не поламати, не зруйнувати: адже будь-яке, навіть найменше порушення нервової сітки і на периферії, і в центрах може виявитися тим непомітним поштовхом, який пустить в хід страшний механізм хворобливої перебудови функцій у нервовій системі… Як бачиш, саме коріння так званих хвороб поки що лишається надзвичайно невиразним, туманним. Але зате ми тепер вперше маємо загальне уявлення про механізм будь-якого захворювання, знаємо, де саме, в якому середовищі організму відбувається хворобливий процес і куди треба спрямовувати наші зусилля, наші засоби боротьби з хворобами. А це означає, що перемога над передчасною смертю, перемога над старістю – питання часу!

– І над старістю? Та хіба старість – хвороба?

– Хвороба, Галю! – радіючи подиву дочки, вигукнув Ридан. – Хвороба! Потрібні, звичайно, «речові» докази? Будь ласка. Ходімо!

Величезними кроками він рушив у коридор інституту. Ганна майже бігла поруч. Вузькими сходами вони спустилися вниз, і Ридан постукав у двері Тирси. В кімнаті почулося вовтузіння і якесь невиразно-запитальне бурчання.

– Це я, Тирсо. Дайте-но ключ од звірниця.

Двері повільно відчинилися, і заспаний, у незмінній тюбетейці на голові охоронець тварин, похмуро глянувши на відвідувачів з-під густих сірих брів, сам рушив до «звіринця». Він явно не схвалював усіх цих жорстоких операцій, які Ридан і його співробітники проробляли над ні в чому не винними і зовсім здоровими тваринами. Тирса хоча й старанно виконував усі розпорядження «згори», але рішуче був на боці безсловесних жертв. Не віддаючи ключа, він сам відімкнув двері своїх володінь і, пропустивши професора з дочкою, зупинився біля порога.

Ридан підійшов до однієї з низьких широких кліток і ввімкнув над нею лампочку. В кутку клітки на соломі лежав великий охлялий пес. Мружачи від яскравого світла сльозаві очі, він повільно підвів морду і знову опустив її на лапи.

– Так от, дивись… Ти знаєш, скільки років взагалі живе собака?

– Знаю. Років одинадцять-дванадцять, – відповіла Галя.

– Правильно. То визнач, скільки приблизно років цьому псу. Ей, Мурзак! Іди сюди! – покликав Ридан.

Собака помахав хвостом, нехотя підвівся, спочатку на передні ноги, потім на задні, потягнувся, позіхнув і підійшов. Тьмяна нерівна шерсть висіла на ньому клоччям, на боках проступали лисини, морда була майже сива.

– Старий, – вирішила Гана. – Років… дев’ять-десять?

– Гаразд. Тепер іди сюди.

Коли Ридан клацнув вимикачем біля другої клітки, в ній уже вертівся меткий песик такий самий на зріст, як і перший. Він бігав уздовж передньої решітки, скавучав і часто крутив хвостом.

– Це Валет. Ах ти, шибеник! – Ридан, просунувши руку в клітку, поплескав морду собаки, оголивши його рівні білі зуби.

– Ну, це цуценя, – впевнено сказала Галя. – Років зо два?

– Цього разу вгадала. А тепер дивуйся: Мурзак і Валет – рідні брати, одного покоту, їм обом близько двох років.

– Та невже?! В чому ж справа?

– А в тому, що коли Мурзакові було вісім місяців, ми йому ввели крапельку емульсії мозкової речовини в сідничний нерв. І більше нічого! А Валета лишили для контролю. Відтоді минув тільки рік. І ось тобі результати. Мурзак здоровий в загальновживаному значенні цього слова. Це нормальний дід: їсть і п’є він скільки треба, травний апарат в порядку. Але у нього наявні всі симптоми старості. А тепер дивись сюди, – Ридан підійшов до третьої клітки. – Це Сільва, найцікавіший екземпляр, їх сестра. Бачиш, вона на вигляд значно молодша від Мурзака, але старша за Валета, їй було зроблено спершу таку саму операцію, як і Мурзакові. Вона почала старіти значно швидше і п’ять місяців тому мала майже такий самий вигляд, як зараз Мурзак. Тоді ми почали потроху перетрушувати, перебудовувати її нервову систему. На Сільві, між іншим, нам вдалося значно вдосконалити метод впливу новокаїном. І ось тобі результат, вона молодіє! Всі ознаки старості зникають… Ходімо, Галю, хай цей похмурий страж іде спати, – додав він, показуючи очима на довгов’язу постать Тирси біля входу.