Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 33 страниц)

Тепер Ганна записувала, майже не відриваючись від блокнота. Структура надзвичайно цікавої доповіді їй була ясна.

Ридан наближався до кінця, до мети свого виступу.

– Керувати організмом ми будемо по-іншому, – говорив він. – Треба збудувати апарат, що відтворював би такі самі хвилі, які випромінює мозок. Якщо фізики розв’яжуть це завдання, перемога забезпечена. Тоді нам не треба буде блукати в темряві складним і непевним шляхом, не треба буде, рятуючи людину від однієї хвороби, сіяти в її організмі іншу, бо не тільки голка шприца, що проколює тканину, але й простий компрес, поставлений невчасно, можуть стати збудниками нових і фатальних процесів, про причину яких ми ніколи навіть не догадуємося.

Таким чином я поставлю перед фізиками завдання: збудувати прилад, який би випромінював електромагнітні хвилі у певному діапазоні дуже високих частот. Генератор повинен залежно від настройки змінювати хвилю і потужність випромінювання.

Я не можу уявити собі, щоб при сучасних можливостях, коли кожен радіолюбитель може найпростішими домашніми засобами зробити собі ультракороткохвильовий передавач, фізика не могла б розв’язати це завдання.

А тоді… нам залишиться спрямувати промінь генератора на мозок. Вільно проникаючи крізь усі тканини і кістки, цей промінь змусить діяти лише ті елементи мозку, які будуть настроєними в резонанс з хвилями нашого променя. Змінюючи хвилю, ми збуджуватимемо будь-які елементи мозку і викликатимемо будь-які функції, перебудови в організмі, нічого в ньому не руйнуючи, нічого не псуючи. Це й означатиме перемогу над хворобами і перший великий відступ старості і смерті.

Тихий світанок уже зазирав у вікна, коли дівчата пішли спати. Мовчки закінчували вони звичні приготування до сну, мовчки лягли, заклопотані новими, незвичайними думками.

– Знаєш, Нато, – тихо сказала Ганна, – у мене таке відчуття, його дуже важко передати, як буває перед винятковою подією, наприклад, затемненням сонця. Те, що говорив батько, – а я ніскільки не сумніваюся, що його висновки правильні, – це ж означає початок нової епохи в історії людства. Це чудово, Нато! І так і повинно бути. Збуваються всі мрії людей, усі їх потаємні бажання, все, що колись вважалося чудом. Ми звикли, не помічаємо. А хіба літак, телефон або радіо не були колись лише казкою, мрією? Звичайно, і ці мрії про здоров’я і молодість теж справдяться. І от ця мить уже настає!

– Хіба настає? – замислено промовила Наталя. – А що як фізики нічим не зможуть допомогти?

«Повинні допомогти! Не можуть не допомогти!» – подумала Ганна, але не відповіла подрузі.

– Будемо спати, Галю?

– Будемо спати.

Наталя клацнула вимикачем.

* * *

Настав день доповіді.

Зранку Ридан, забравши Ганну і Наталю, поїхав на машині далеко за місто, щоб відпочити, освіжитися перед виступом.

Вони повернулися тільки на обід. Ридан приліг заснути на годинку і на шосту годину, вмившись і одягнувшись, відчув, що в нього вистачить енергії узяти в свої руки яку завгодно аудиторію.

Для Матусі це був гарячий день. Він то метався по місту на машині, як більярдна куля між бортами стола, то висів на телефоні, організовуючи аудиторію, нагадуючи запрошеним про годину, коли почнеться доповідь, і запевняючи, що «Костянтин Олександрович особливо розраховує на вашу присутність».

Матуся відчував себе великим майстром «організаційної частини» і кожен свій крок, кожну телефонну розмову проводив з особливим смаком, милуючись ними, як художник, що кладе відповідальний штрих на полотно. Він розумів, що знає ціну дрібницям, і відчував у собі, на жаль, ніким не оцінену завбачливість режисера, яка, власне, вирішувала успіх!.. І коли після розмови по телефону безпосередньо з черговим швейцаром залу Будинку вчених він упевнився, що крейда біля дошки і волога ганчірка («Дивіться, щоб не дуже мокра!») приготовані, горда усмішка артиста торкнулася його круглого обличчя.

О шостій годині були навантажені на машину і відправлені клітки з тваринами, серед них славнозвісні кролики за №№ 84, 85 і 86, невгамовний Валет, Сільва і «старенький» Мурзак. Бачачи, що цього разу вони вирушають у якусь далеку мандрівку, Тирса був певен, що готується незвичайний злочин, і тому, видаючи тварин, особливо довго бурчав і возився.

Близько сьомої Ридан з дівчатами під’їхав до Будинку вчених. Публіка в залі галасливо займала місця, і Матуся з задоволенням побачив, що його режисерська робота допомогла, – рівно о сьомій він власноручно ввімкнув дзвінок, і за кілька хвилин зал був повний.

Ганна і Наталя сіли ближче до трибуни, біля проходу. З цікавістю прислухаючись до розмов серед публіки, вони помітили, що передні ряди майже цілком були зайняті представниками біологічних наук, які підкреслювали таким чином своє право першості на цій доповіді. Фізики та радіотехніки скромно розташувалися переважно в задній частині залу. Вони спокійно розмовляли про свої справи, тверезо думаючи, що доповідач у свій час пояснить, які вдосконалення він вважає за потрібне внести до існуючих конструкцій лікувальних чи експериментальних електроапаратів або яких нових електроінструментів не вистачає для безперебійної його дослідницької роботи. Вони, правда, не зовсім розуміли, навіщо їх запросили сюди: тут були відомі серйозні теоретики-хвильовики, радіоконструктори, які ніколи не працювали в галузі медичної апаратури. Зрештою, це могло бути і результатом недостатньо продуманого добору аудиторії, хто його знає, що це за професор… як його?..

Зате в передніх рядах панувало напружене пожвавлення. «Світила» фізіології інформували молодих учених про наукові роботи і славу професора Ридана, сперечалися між собою.

Останні роки роботи Ридана були особливо інтригуючими і викликали багато всіляких розмов. «Світила» єхидно посміхалися, пошепки передаючи один одному ходячі анекдоти про дивні експерименти шановного колеги.

Ридан вийшов на сцену з бокових дверей, швидкою, твердою ходою підійшов до трибуни. Його енергійні рухи, висока постать, суворого покрою чорний костюм, моложаве обличчя, облямоване чорним, уже трохи посрібленим чубом і бородою, явно справили враження. Спереду спалахнули вітальні оплески і прокотилися до задніх рядів.

Пауза тривала одну мить. Скупими, точними рухами, як під час серйозної операції, Ридан поклав перед собою годинник, вийняв з кишені пачку аркушів з тезами. Жодного зайвого жеста. Потім уважним поглядом обвів зал, немов перевіряючи присутніх.

– Шановні товариші! – почав він своїм дзвінким баритоном. – Дозвольте насамперед сказати про мету нашої наради. Тут присутні представники двох різних галузей знань – біологи і фізики. Навряд чи кого-небудь дивує це поєднання; ви чудово знаєте, яку роль відіграв такий винахід фізики, як мікроскоп, у розвитку біології і як дедалі тісніше переплітаються і співробітничають між собою найрізноманітніші галузі науки.

Цього разу я від імені біології збираюся пред’явити фізиці рахунок, який вона, наскільки я знаю, поки що не спроможна сплатити. Але я все-таки наполягатиму на оплаті, якщо не тепер, то в найближчому майбутньому, бо від цього залежить практичне розв’язання величезної за своїм значенням проблеми, яку я розв’язав теоретично та експериментально і сьогодні викладу тут…

Зал насторожився. Стриманий рух пройшов у перших рядах: «світила» багатозначно перезирнулися. Так, очевидно професор за ці роки приготував їм сюрприз. Подивимось, подивимось…

Закінчивши короткий вступ, Ридан, як шуліка, налетів на теорію медицини. Не виходячи з рамок суворо наукового аналізу, пересипаючи свою промову десятками конкретних фактів, дотепних узагальнень і свідченнями найавторитетніших представників цієї науки, – а багато з них були присутні тут, у залі, – він перейшов до такої переконливої критики наукових основ сучасної медицини, що аудиторія вибухнула громом оплесків. Цього разу вони посипались із задніх рядів і докотилися до самої трибуни.

Наталя з вологими від захоплення очима стискала руку Ганни, а та відкрито милувалася батьком, з гордістю відзначаючи, що Ридан врахував її поради в побудові доповіді.

Наступною жертвою Ридана була фізіологія. І коли він почав кидати, як бомби, в зал свої парадоксальні філософські узагальнення про життя, смерть і старість, в аудиторії зазміїлася тріщина розколу. Фізики були остаточно захоплені сміливими і ясними висновками, що імпонували їм своєю прогресивністю. Зате серед старих біологів, які відчули хитання вікових підвалин свого, хай не зовсім упорядкованого будинку, почав назрівати глухий протест.

Ганна помітила довкола себе підкреслено здивовані переглядання, знизування плечима. Почалися тихі перемовляння, в яких уже виразно звучали слова: «абсурд»; «нісенітниця». Ридан відчував, що відбувається в залі, і був задоволений. Все йшло як треба! Протест – нехай. І чим рішучіший – тим краще. Аби не було байдужості і нудьги – це загибель.

Помітивши, що атмосфера в передніх рядах досить розпалилася, Ридан уміло кинув навмисне нерішучу фразу про те, що «зрештою, старість можна викликати штучно і так само штучно її знищити». Цього вже не могли витримати передні ряди. Вони кинулися на цю принаду, як зграйка рибок на муху, що впала у воду.

– Спробуйте!

– Спочатку треба зробити!

– Не можна жартувати такими твердженнями! – лунали обурені голоси.

– Хвилинку, – сказав Ридан, і галас у залі почав затихати. – Ви хочете доказів? Будь ласка!.

Він зробив знак, і помічники поставили перед кафедрою клітки з Мурзаком, Валетом, Сільвою. Ридан коротко пояснив експеримент.

Новий знак. Несподівано зал потонув у темряві, а на величезному екрані перед слухачами протягом п’ятнадцяти хвилин пройшов невеликий кінофільм, у якому була знята вся історія цих собак, їх дитинство, операції і майже кожний наступний день їх життя. Глядачі побачили на власні очі, як з кожним днем старіли двоє цуценят і як потім поверталася Сільві втрачена юність.

Демонстрація ще не закінчилася, коли зал потрясли овації.

Нарешті Ридан підійшов до найголовнішого місця доповіді. Він урочисто попередив про це. Знову напружено завмерла аудиторія: яке ще відкриття готує їй ця дивовижна людина?

Впевнено і спокійно стояв він перед принишклим залом. От зараз він розкриє перед ученим світом, перед людством таємницю мозку-генератора…

Раптом Ганна гарячково схопила Наталю за лікоть, впиваючись очима в обличчя батька. Що за дивна пауза? Що за погляд, – розгублений, погляд взагалі, у простір? І ця рука, що повільно, наче мимоволі піднімається до голови…

Ридан раптом схилився до кафедри, вираз відчаю спотворив його бліде обличчя. В тиші залу ті, що сиділи ближче до трибуни, почули, як він прошепотів:

– Невже… помилка?

Потім, насилу підвівшись, він невпевнено ступив до дошки, судорожно схопив крейду і, як сомнамбула, почав щось писати.

Розкришена непевним зусиллям крейда посипалася на підлогу. Рука сковзнула вниз.

– Підтримайте його! – крикнула Ганна, кидаючись до правого входу на трибуну.

Але вже двоє помічників і Матуся підбігли, взяли Ридана під руки і вивели його в бокову кімнату. Кілька лікарів з публіки побігли туди ж. Однак їх допомога виявилася уже непотрібною. Ридан почував себе цілком нормально, хоча й був дуже збентежений і засмучений цим інцидентом. Він хотів продовжувати доповідь, зробивши невелику перерву. Але лікарі з Ганною наполягали на тому, щоб він більше не виходив на трибуну і швидше їхав додому.

Матуся вийшов до публіки і оголосив висновок лікарів: приступ слабості на грунті перевтоми. На жаль, на цьому доведеться закінчити…

Перед тим як залишити сцену, він підійшов до дошки, подивився на напис, зроблений Риданом, і акуратно переписав його в записну книжку.

Там було:

«LMRWWAT»

Частина третя
ХТО ШУКАЄ, ТОЙ ЗНАХОДИТЬ

Розділ восьмий
ЗУСТРІЧ

У п’ятницю, як було домовлено, Федір вранці подзвонив Миколі. Тепер Микола чекав його дзвінка навіть трохи нетерпляче. Минуло вже два дні після того злополучного випробування, коли пропали його надії на «ГЧ». Микола був тоді приголомшений невдачею. Горе його межувало з відчаєм. Надто багато енергії, напруження, надій вкладав він у створення апарата, в саму його ідею.

А втім, відчай тривав недовго. Гострота переживання, така незвична для спокійної і врівноваженої вдачі Тунгусова, злякала його. Він зрозумів, що це наслідок перевтоми, і швидко оволодів собою. Уже наступного ранку, прокинувшись після міцного, освіжаючого сну, він вирішив припинити роботу з «ГЧ», кинути навіть думати про нього. Він знав: десь у глибині свідомості все одно виношуватиметься і дозріватиме ідея, яка вже зародилася. Рано чи пізно думка знайде помилку, і ідея знову вийде на поверхню, зміцніла і оформлена. А тепер трохи відпочити, почитати, погуляти – і за іншу роботу! От хоча б за сушіння дерева. Задум непоганий і може справді зробити переворот не тільки в музичній, але і в усій деревообробній промисловості.

Правда, це була далеко не нова думка. Вона народилася давно, ще чи не в ті роки, коли з’явилися перші лампові генератори високочастотного поля в лабораторіях різних дослідників та й просто радіолюбителів. Це була пошесть, епідемія захоплених шукань. Чого тільки не пхали тоді допитливі люди в цей дивовижний проміжок між двома мідними або навіть просто бляшаними – від консервних коробок – дисками саморобних «повітряних» конденсаторів: чи не станеться щось, надзвичайне! Пробували все метали, всяку хімію, клали туди їжу, проросле насіння, культури бактерій на скельцях, комах, мух і блощиць, мишей (більші об’єкти звичайно не вміщалися між дисками), – все, що потрапляло під руку.

Та і як було не шукати, не пробувати, коли простий градусник, вміщений у цей проміжок, навіть при найвищій, напрузі струму не виявляв щонайменшого підвищення температури, а сира котлета засмажувалася там за кілька секунд!

Отоді-то і з’явилися серед різних інших – їх було чимало – перші винахідники сушіння дерева цим способом.

Але до промисловості справа не дійшла, хоча в теорії все було правильно і технічно цілком здійсненне. Спосіб виявився надто дорогим. Виходило так, що при найекономнішому витрачанні енергії висушений брусок деревини коштував дорожче, ніж будь-який виріб з нього. Метод був офіціально забракований, а нових відкривачів цієї принадної «Америки» стали прирівнювати до винахідників вічного двигуна, – в промислових і технічних установах їх уже, так би мовити, гнали з порога.

Ця чудова ідея не проминула і Тунгусова. Свого часу він проробив необхідні досліди сушіння, розрахунки і пересвідчився, що діагноз поставлено правильно: спосіб непридатний.

Однак тоді ж він зрозумів і іншу важливу обставину: діагноз цей, прийнятий у технічних колах, мов якась вічна істина, насправді був тимчасовим, перехідним. Генератори високої частоти безперервно вдосконалюються, кількість корисної роботи, яку вони виконують, збільшується, неминучі в них втрати дорогої електроенергії скорочуються. Та й сама електроенергія, яку все ширше добувають за допомогою дарової сили води, що падає через греблі, дешевшає з кожним роком. Хіба можна сумніватися, що через кілька років сушіння дерева електрикою стане вигідним, єдино вигідним способом для нашої нетерпеливої і всезростаючої промисловості!

От про це зразу ж і згадав Микола, коли Федір розповів йому про свої турботи. А лампи! його лампи, які дають можливість загнуздати всю до останку енергію найвищих частот, – саме те, що потрібно для сушіння! Ніхто навіть не пробував шукати розв’язання проблеми в таких високих частотах, а тепер ясно, що саме в них і ховається це розв’язання!

Виходить – можна. Настала ця хвилина!

А втім… треба спершу все підрахувати на нових основах…

День Микола обчислював. На другий день читав. У Ленінській бібліотеці за допомогою бюро обслуговування він розшукав і переглянув усе, що вийшло в світовій пресі за останні роки на цю тему. Дещо цікаве йому там переклали з англійської…

На третій день Федір привіз йому гостей – директора Храпова і головного інженера Вольського.

Микола просто розповів про суть і переваги високочастотного методу, про його прогресивність, показав кілька дослідів сушіння дерева.

Федір спостерігав. Він не сумнівався в результатах цього побачення і з самого початку вирішив з’ясувати, в чому секрет того мистецтва переконувати, яким так добре володів його друг і якого так бракувало йому самому. Він бачив, як ввічлива, насторожена увага його шефів потроху тепліла, нагрівалася все помітнішими струмочками довір’я, цікавості, іноді навіть захоплення…

Федір стежив за кожним жестом, за кожною фразою Миколи. Він міг би заприсягтися, що Микола не робить ні найменшого зусилля, щоб переконати чи бодай зацікавити співбесідників. Просто пояснює, показує. Він помічав «помилки» Миколи: то одне, то інше можна було б подати гостям набагато ефектніше. Саме він неодмінно скористався б такою можливістю… Чи не в цьому секрет? У тому, що в його розповіді нема ніякої тенденції переконати. В чесності? І в знанні об’єкта…

Тим часом його шефи почали «плавитися». Замріяні посмішки розпливлися на обличчях, – сама перспектива не залежати від «сирого» лісу, який поставляли фабриці, – викликала в них захоплення…

Їм не потрібно було ні обмірковувати, ні обговорювати те, що вони дізналися і побачили. Вони тільки переглянулися і запропонували Миколі укласти з ним, як з винахідником, договір на проектування і монтаж дослідної установки на фабриці. Микола погодився, але з однією умовою: якщо вони зуміють накинути електропромисловості замовлення на спеціальні електронні лампи його конструкції для високочастотного генератора. Без цих ламп не було рації взагалі братися за цю справу.

Вирішили так: ідея створення високочастотної сушарні буде обговорена на технічній нараді з представниками головкому електропромисловості. Тут же буде вирішено питання про лампи.

«Музиканти» негайно побігли в наркомат і почали там осаду головкому за добре відомими їм стратегічними законами. Через п’ять днів головком здався: на музичну фабрику вирушив сам заступник начальника Вітковський – «хазяїн» електролампових заводів. Начальство з «свого» наркомату не примусило себе чекати.

Технічна нарада почалася в атмосфері загального піднесення. Всі були в курсі подій і накреслену реформу приймали, як можливий початок нової ери в житті підприємства. Нарада з представниками двох наркоматів повинна була санкціонувати цей знаменний крок.

Директор надав слово Вольському. У невеликому вступі, спрямованому головним чином на те, щоб ввести в курс справ Вітковського, головний інженер розповів про труднощі, яких зазнавала фабрика, про об’єктивні причини цих труднощів і про їх неминучість найближчими роками. Потім, пославшись на загальні висновки інженера Тунгусова про переваги високочастотного методу сушіння, він змалював картину райського життя підприємства, якщо цей метод буде реалізовано.

Представник наркомату місцевої промисловості заявив, що він розглядає ініціативу фабрики як цінний досвід, що в разі удачі відіграє величезну роль у розвитку всього народного господарства.

Федір слухав ці виступи, і в ньому боролися два почуття – гордості і образи. Все, що вони говорили, належало йому. Це був його план, його винахід. Вони не додали нічого до тих думок, які він посилено підказував їм протягом останніх днів. Але його виступу не значилося в повістці дня… А втім, він добре розумів, що зараз, на цій нараді, потрібні більш авторитетні голоси.

Доповідь інженера Тунгусова була вислухана з особливого увагою. Микола майже повторив те, що він розповідав тоді Храпову і Вольському, але вже не взагалі, а орієнтуючись на конкретний проект сушарки, яку треба було створити. Федір зрозумів, що Микола встиг грунтовно обміркувати цей проект – він навів факти, яких у нього раніше напевно не було. Виявилося, наприклад, що сушіння в електричному полі ультрависокої частоти не тільки надає деревині високих механічних якостей – міцності, твердості, але й значно поліпшує її резонансну характеристику. Навіть проста, ділова деревина стає «музикальною» (тут Микола пустив по руках кілька березових брусків власного виробу; постукуючи по них, можна було видобути чисті, надзвичайно звучні тони). Дуже можливо, що найкраще, добірне дерево після сушіння цим способом набуває властивостей витриманого протягом десятиліть матеріалу, з якого робили свої шедеври такі великі майстри скрипок, як Страдіваріус…

Наприкінці доповіді Микола, уже прямо звертаючись до Вітковського, поставив питання про електронні лампи для установки.

Вітковський сидів поруч з директором. Усі знали, що від нього залежить доля проекту, безліч очей запитливо свердлили його обличчя з самого початку зборів. З кожним новим аргументом на користь проекту погляди всіх знову зверталися до Вітковського. Як він? Що думає? Чи переконався?

Очі представника головкому були опущені вниз до столу на пальці, які повільно крутили то срібний портсигар, то сірники, то попільницю. Іноді здавалося, що очі його заплющені. Може, він дуже стомлений? Може, думки його зайняті якими-небудь іншими, важливішими справами? Чоловік переживає особисту трагедію? Чи все, про що йдеться тут, йому добре відоме і він давно визначив своє ставлення?.. Ні. Будь-яка думка, будь-який стан якось позначається на поведінці людини. А тут… Це була дивовижна здатність нічого не показувати. Можна було подумати, що весь він тільки ввижається, що його нема тут…

Докази промовців були такі переконливі, що, здавалося, не поділяти їх не міг і Вітковський, тим паче, що анінайменшого натяку на негативне ставлення до проекту Тунгусова він не виявив.

Та ось директор попросив представника головкому висловити свій погляд.

– Думка сушити деревину у високочастотному полі не нова, заявив той авторитетним тоном, як і раніше ні на кого не дивлячись. – В Америці такі спроби робилися років п’ять тому і не мали успіху, бо високочастотний спосіб виявився менш рентабельним, ніж звичайний, термічний. Робили ці досліди і в нас у Фізичному інституті, в академіка Бєлишева, і в лабораторії професора Флерова – і теж прийшли до негативних висновків…

Далі він висловив сумнів у тому, чи варто знову братися за ці дорогі експерименти, тим більше, що електропромисловість зараз навряд чи могла б виконати нові спеціальні замовлення.

Директор розгубився. Федір зблід і дивився на Тунгусова, немов шукаючи в нього захисту від цієї холодної промови, що руйнувала всі надії.

Микола зовні був спокійний, але кров ударила йому в голову і роздратування розпирало його всього.

«От, починається, – думав він. – Що за чортівня! Це тупе опудало намагається поховати явно добру справу. Ну, гаразд, воювати так воювати!»

Він попросив слова.

– Я хотів би задати кілька запитань товаришеві Вітковському, – почав він бездоганно коректним тоном. – Скажіть, товаришу Вітковський, про які саме досліди американців ви говорили? Мене цікавить, які фірми і коли пробували застосувати високочастотне сушіння дерева і на скільки цей спосіб виявився дорожчим від термічного?

Вітковський невдоволено засовався на стільці.

– В американських журналах про це писали років п’ять тому, як я й казав. Подробиць я зараз, звичайно, не пам’ятаю, але знаю, що в Америці нема жодної такої діючої установки. Мені здається, цього досить.

Тунгусов ледве помітно усміхнувся.

– Для мене досить, – сказав він. – Тепер друге запитання. Скажіть, будь ласка, чому нічого не вийшло ні в Фізичному інституті, ні в професора Флерова?

– Ну, цього вже я, даруйте, не знаю! Це була наукова робота. А я господарник, і мене цікавили тільки практичні результати її.

– Так, – відрубав Тунгусов. – Отже, констатуємо: даних американських дослідів ви не пам’ятаєте, а наших вітчизняних не знаєте. Тоді дозвольте, товариші, розповісти вам ці дуже істотні подробиці.

Чотири роки тому в контору американської мебльової фірми Спайєра в Чікаго прийшов якийсь Гемфрі Давідсон, радіолюбитель, і запропонував купити в нього патент на високочастотне сушіння дерева. Спайєр зацікавився винаходом, витратив чимало грошей на його перевірку і, переконавшись у рентабельності нового способу, купив патент Давідсона за півтори тисячі доларів. На цей час і припадає поява статей у технічних журналах, у яких Спайєр почав рекламувати «свій» спосіб сушіння, сподіваючись монополізувати сушильну справу в Сполучених Штатах. Звичайно, технічні подробиці методу зберігалися в таємниці.

Через три місяці була пущена в дію невелика дослідна установка, яка давала на добу двісті двадцять кубофутів готової деревини цінних порід, висушеної до одинадцяти процентів вологості. Це майже стільки, скільки давала вся сушильна фабрика Спайєра. Справді, експлуатація нової установки виявилася страхітливо дорогою…

– Про це я, здається, і говорив, – вставив Вітковський, переможно глянувши на директора.

– Але, – спокійно вів далі Тунгусов, – у зв’язку з величезним прискоренням процесу і майже повним зникненням браку вартість сушіння вийшла на сорок два проценти меншою, ніж при термічному способі.

Храпов глянув на Вітковського, але той, як і раніше, був байдужий.

– Спайєр міг стати «сушильним королем» Штатів, – говорив Тунгусов. – Але йому треба було розірвати контракт з могутньою «Компанією сушильного обладнання», яка постачала йому термічні шафи та іншу апаратуру. Ця компанія, передбачаючи повний крах своєї справи в разі розвитку високочастотного способу, пішла на великі фінансові жертви, підкупила ще могутнішу фірму «РСА», змусивши її не прийняти від Спайєра замовлення на лампи для високочастотної сушарки, і зажадала величезної неустойки, якщо буде розірвано контракт. З другого боку, компанія пропонувала Спайєру перекупити у нього патент на винахід Давідсона за вісімсот тисяч доларів. Як бачите, американці досить високо оцінили цю іграшку… Спайєр спершу відмовився – це було б загибеллю для його нових планів. Але незабаром він переконався, що боротьба безнадійна і навіть небезпечна. Тоді він погодився знищити патент Давідсона. В присутності представника «Компанії сушильного обладнання» він спалив патент і розібрав дослідну установку, одержавши за це півмільйона доларів. На тому все й скінчилося.

Сподіваюсь, товаришу Вітковський, ви тепер розумієте, чому і для кого високочастотний спосіб сушіння виявився «нерентабельним» і чому, як ви правильно сказали, в Америці нема жодної такої установки.

І знову, незважаючи па паузу, навмисне зроблену Тунгусовим, Вітковський промовчав.

– Тепер про досліди у нас в СРСР. Академік Бєлишев з чисто науковою метою досліджував закони розподілу електромагнітного поля високої частоти в різному середовищі і, зокрема, користувався для цього деревиною. Він мав справу з короткими хвилями, саме з частотою близько п’ятнадцяти мегациклів. Більша частота і не потрібна була для його наукової мети. А при п’ятнадцяти мегациклах, звичайно, господарського ефекту не досягнеш. Бєлишев це добре розумів і ніколи не пропонував сушити дерево в короткохвильовому полі. Однак знайшлися профани, які зробили такий висновок з його роботи, чому він і змушений був виступити в пресі із спростуванням цих безглуздих пропозицій.

У професора Флерова справа стояла інакше. Він добивався саме практичного, господарського ефекту. Йому пощастило сконструювати такий ультракороткохвильовий генератор, який в лабораторному масштабі давав дуже добрі результати: процес сушіння прискорювався у тисячу разів, а вартість його падала на тридцять п’ять процентів. Це вже були результати, близькі до давідсонівських. Лишилося спорудити промислову установку. І тут вийшов конфуз. Заводи вашого головкому, товаришу Вітковський, два роки воловодилися з виконанням замовлення на електронні лампи для установки, зробили не те, що потрібно, і зрештою відмовилися од замовлення.

Генератор, який пропоную я, повинен бути ще ефективніший і рентабельніший. Але… для нього теж потрібні спеціальні лампи. І, судячи з того, що говорив тут товариш Вітковський, перед нами стоять такі самі труднощі, яких зазнав професор Флеров…

Обізнаність і впевненість Тунгусова остаточно покорили збори. Було ясно, що заперечення Вітковського безпідставні і що справу треба довести до кінця за всяку ціну. Але як бути з лампами? Це – основа всієї установки і єдина деталь, яку ніяк не можна виготувати кустарним способом. А Вітковський – «хазяїн» лампових заводів.

Директор висловив надію, що товариш Вітковський все-таки допоможе їм просунути замовлення, маючи на увазі принадні перспективи нового методу сушіння для багатьох галузей промисловості. Вітковський обіцяв зробити все, що можна, але відповідальність з себе зняв, вказавши, що електротехнічна промисловість перевантажена роботами оборонного значення і що відривати її від цієї роботи перед лицем воєнної загрози – державний злочин. По суті це була відмова.

Раптом з-за спини засмученого Федора підвелася струнка дівоча постать.

– Будь ласка, Ганно Костянтинівно, – сказав директор.

– Запитання товаришу Вітковському, – почала вона. – Скажіть, замовлення професора Флерова проходило через головком?

– Так, через головком, як і всі замовлення на оригінальну продукцію.

– Персонально через вас?

– Персонально у нас замовлення не проходять. Є для цього спеціальний відділ.

– Його рішення санкціонуєте ви?

– Дивлячись у якому питанні…

– В даному питанні. Ми говоримо про замовлення на генераторні лампи для професора Флерова. Адже заводами електронних ламп відаєте ви?

– Ну, я санкціоную.

– Чому ж ви вирішили анулювати замовлення професора Флерова і тим самим звести нанівець усю його роботу? Адже це була дуже цінна пропозиція для промисловості.

– Тому ж ми й прийняли його замовлення. Але коли я побачив, що люди б’ються над цими лампами протягом двох років і не можуть їх зробити, я вирішив, що це надто дорога розвага…

– Товаришу Вітковський, двадцять хвилин тому, відповідаючи на запитання товариша Тунгусова, ви сказали, що вам невідомо, чому проект Флерова не був здійснений, і що ви вважаєте його роботу «ненауковою». Тепер виявляється, що ви добре знали про господарське значення проекту і самі ж перешкодили його здійсненню.

«Молодець!» – похвалив Тунгусов і тихо спитав директора: – Хто це?

– Представниця нашої шефської організації. Чудова дівчина. Дочка професора…

– Я вам можу все пояснити! – роздратовано крикнув Вітковський, клацаючи портсигаром. Але я не розумію, яке це має підношення до питання, що його ми сьогодні обговорюємо.

– Пряме! – твердо відповіла Ганна. – Адже це цілком аналогічний випадок, і нам зовсім не хочеться потрапити в становище професора Флерова. Тепер ясно, що нам доведеться шукати інший шлях для здійснення проекту товариша Тунгусова…