Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 33 страниц)

Щоб зберегти таємницю, – якщо це ще можливо, – Мюленберг вирішив не замовляти Вейнтраубу жодної відповідальної, оригінальної деталі іонізатора. Він і Ганс робили їх самі. Ганс виконував усю підсобну роботу: точив на їхньому єдиному невеличкому верстаті, намотував котушки, паяв, кріпив монтажні дроти, різав і свердлив панелі. Мюленберг спершу розраховував монтаж, визначав усі розміри і форми, потім монтував чергову деталь, а розрахунки, зроблені для неї, спалював.

Майже для кожної нової деталі він складав імпровізовані стенди з вимірювальними приладами, потім без кінця випробовував на них ці деталі, записував їх характеристики, розбирав їх, щось міняв, знову складав, знову випробовував, – доти, поки прилади не переконували його, що потрібних результатів досягнуто.

Обидва генератори були вже готові. Вони народжували електромагнітну енергію – основу всієї установки. Один з них кидав цю енергію в простір у вигляді тонкого і прямого ультракороткохвильового променя-стержня, навколо якого відбувалися всі дальші фізичні події. Вступала в дію основна деталь машини Гросса – концентричні соленоїди. З них лилася магнітна енергія в суворо визначених напрямах; її силові лінії були в цій складній системі майстерними регулювальниками руху. І вони досягали чуда: струмінь високої частоти, що витікав з другого генератора, починав шалено накручуватися на вже протягнутий невидимий промінь-стержень. Далі виходило щось на зразок нестримної ланцюгової реакції електромагнітних полів: один виток спіралі індукував другий, той – наступний і так далі. Вгвинчуючись у простір, цей живий штопор захоплював своїм рухом молекули кисню повітря, поляризував їх і викидав з них вільні електрони; вони перетворювалися на іони, життя яких вимірювалось кількома секундами. Так утворювався промінь іонізованого повітря, своєрідний «іонний стример», схожий на той стример, який з’являється між грозовою хмарою і землею перед розрядом блискавки, тільки прямий, керований, покірний волі людини. По ньому можна було пустити вже звичайний струм від динамо – корисний і роботящий або смертоносний – за бажанням…

Щоб одержати цю річ, думка Гросса об’єднала в один цілеспрямований комплекс такі різні явища, як електромагнітна індукція, поляризація молекул газу, частотний дисонанс, іонізація. Це було дуже складно, і Мюленберг, звикнувши до того, що поруч з ним завжди думав Гросс, тепер раз у раз відчував себе людиною, що втратила палицю, з якою ходила багато років. Йому доводилося докладати зусиль, щоб не дозволяти думці заглиблюватися в різнорідні і складні явища поодинці, а уявляти собі ту просту єдність, яка з них випливала і яка о природі, у вигляді миттєвого розряду-блискавки, безперечно, утворювалася простішими, хоча, може, й недоступними людині засобами.

До всіх цих труднощів і турбот додалася ще одна болісна справа. Не можна було нехтувати допомогою, запропонованою Вейнтраубом, це могло викликати підозри, свідчило б про те, що Мюленберг щось приховує від нього. Крім того, деякі основні деталі справді не було рації виготовляти в бідно обладнаній гроссівській лабораторії – це тільки затягнуло б роботу.

І от він винаходив цілі вузли, агрегати, складні й безглузді з точки зору його справжніх завдань. Потім завалював майстерні Вейнтрауба замовленнями на ці химерні деталі. А одержавши готовий виріб, виймав з нього, як зерня з горіха, одну, потрібну йому частину і вставляв її до своєї схеми. Решта йшла у ящик з мотлохом, як називав він усе, до певного часу непотрібне, що потрапляло в цей ящик. Дотримуючись добре продуманої системи, Мюленберг замовляв і звичайні радіотехнічні деталі, іноді дещо ускладнені, – лампи, конденсатори, опори, електронно-оптичні лінзи, – більша частина яких ішла у той самий ящик навіть без огляду. Все це потрібно було для того, щоб відвести думку вейнтраубівських інженерів, які, безперечно, вивчають його головоломки, якомога далі від правильного шляху.

Знову й знову Мюленберг дбайливо перегортав дорогоцінні записи Гросса. Тут були всі розрахунки. Було навіть головне – концентричні електромагніти-соленоїди, накреслені олівцем, – зовсім дитячі, милі каракулі, – адже Гросс відзначався просто дивним невмінням зобразити що-небудь графічно… Мюленберг пам’ятає, як сміявся до сліз, коли Гросс на словах пояснив йому, нарешті, що він тут хотів намалювати… Ні, по цих начерках ні про що догадатися не можна. А пояснень ніяких не було, бо всі обчислення Гросс робив для себе і для Мюленберга, який пояснень теж не потребував. І все-таки… самі назви величин, якими Гросс оперував у своїх розрахунках, могли наштовхнути знаючу людину на ідею. Могли чи ні? Мюленберг не міг читати ці записи очима сторонньої людини; ідея панувала в його голові, і кожну величину, знайдену Гроссом, кожен його висновок уже заздалегідь спрямовувала на своє, таке знайоме місце у загальній схемі приладу. Могли чи не могли?..

Дуже важливо було розв’язати це питання. Якщо записи хоча б з великими труднощами розкривали таємницю, то всі лукаві хитрощі Мюленберга, весь його план були найбезглуздішим, найнаївнішим донкіхотством. Але тільки один спосіб міг дати відповідь: треба було показати ці записи кому-небудь з великих фізиків-радіологів. Мюленберг знав їх усіх. Він перебрав їх у пам’яті і… не знайшов жодного, кому можна було б довірити таємницю. Що сталося з німцями? Гітлер підкорював Європу ціною жахливої деморалізації власного народу, і ці перемоги продовжують спустошувати і розбещувати самих німців. Якийсь масовий психоз! Навіть ці, найбільш культурні, літні люди, люди науки, які раніше так обурювалися Гітлером, тепер, коли цивілізоване варварство стало відвертою ідеологією націстів, почали благодушно хихикати і нишком навіть допомагати цим згубним перемогам… Ні… Нічого навіть пробувати знайти серед них надійного спільника в цій нерівній боротьбі. Так можна тільки погубити всю справу…

Якось до нього підійшов Ганс. Довго і уважно оглядав він ці аркуші з усіх боків, нарешті сказав:

– Погано… Всі записи лишилися в них.

– Як? – не зрозумів Мюленберг.

– Дивіться, майже на всіх аркушах можна знайти сліди затискачів. Вони зробили з них фотокопії.

Мюленберг замислився, обмацуючи Ганса уважним батьківським поглядом. Ось він – єдиний друг, вірний, надійний. Як це сталося, що «стовпи» моралі – стара німецька інтелігенція з усією її молоддю – звалилися з своїх висот, як лавина, в прірву, а оцей голубоокий юнак з простої робітничої сім’ї стоїть на вершині так твердо і спокійно!..

Мюленберг, як і Гросс, ніколи не цікавився соціологією, політикою, хоча він об’єктивно визнавав їх значення і право на існування, Він просто за своєю вдачею не був схильний до аналізу суспільних явищ. Але на протилежність Гроссові він любив життя, людей і вмів їх спостерігати. Життя раз у раз ставило перед ним нові запитання, і він відповідав на них як міг, користуючись своїми звичайними принципами і досвідом, не відчуваючи при цьому ніякої потреби узагальнювати свої відповіді в ту чи іншу систему поглядів. Або навпаки: витягати заздалегідь заготовлені відповіді з ящика якої-небудь соціальної концепції.

За три роки, що Ганс працював у лабораторії, їх взаємини поступово ставали все міцнішими і немов вищими, – як той лимон, вирощений Мюленбергом на вікні із зернятка. Ганс був скромний, мовчазний, працьовитий, розмови з ним на теми, що не стосувалися роботи, відбувалися рідко і тільки тоді, коли не було Гросса. Спершу Мюленберг цікавився його біографією, потім його радіолюбительськими справами, розпитував про сім’ю, друзів. І якось непомітно – ніхто з них не згадав би за яких обставин це вперше трапилося, – в їх розмові з’явилося одне коротеньке слово, яке одразу зблизило їх, – вони. В усі часи і в усіх народів це слово з’являлося в епохи боротьби держав, націй, класів, і для тих, хто їх промовляв, означало: вороги. Воно було немовби природним таємним паролем однодумців.

Маленьке це слово «вони» не тільки виявило спільність позицій Мюленберга і Ганса, не тільки запалило в їх серцях вогник справжньої дружби, але стало поштовхом до цілого перевороту в свідомості Мюленберга. Він зрозумів, що він – ми, які обов’язково повинні існувати, коли існують вони. Хто це – ми? Він, Ганс і друзі Ганса, про яких він давно догадується? Ні, не в цьому справа. Це значно більше. Ми – це другий ідеологічний табір, це другий бік фронту великої боротьби, а він і Ганс – партизани в таборі ворога! І справа їх – не особистий протест обурених громадян, а – місія фронту!.. От чортівщина! Як же це сталося? Виходить, зараз цього не можна уникнути!

Ех, як пізно, як пізно все це прийшло в його повільно думаючу голову! Було б це хоча б на місяць раніше – і він не став би, як дурник, носитися з цією ідіотською, інтелігентською, так, інтелігентською етикою, запросто обдурив би Гросса під час тієї знаменної перевірки іонізатора і одвів би всі нещастя, врятував Гросса, його ідею, себе… і Ганса.

І Ганса. Звісно, і Ганса… Чорт забирай, скільки витримки! От він спокійно показує йому сліди від якихось затискачів на аркушах, говорить про копії, зроблені «ними». Наче він не знав цього раніше, як і сам Мюленберг, – «вони» не такі наївні, щоб повернути їм розрахунки та й саму машину, не залишивши у себе копій… І от він все-таки говорить про це, щоб так, – обережно і делікатно, – перевірити, чи не позабув Мюленберг про цю важливу обставину. Він допомагає Мюленбергові.

Але ж Ганс, звичайно, розуміє, що чекає його зараз. Тільки завдяки зв’язкам Гросса він досі не потрапив до армії. Тепер – кінець. Ще одна мобілізація, а вона, звичайно, скоро буде, і в Німеччині не залишиться жодного юнака, старшого шістнадцяти років. Ганса пошлють воювати проти своїх… Добре ще, коли пощастить зберегти його до кінця роботи. Але Ганс поводиться так, наче він нічого не підозріває про цю страшну загрозу. Це він оберігає Мюленберга від зайвих турбот і тривог…

У Мюленберга ніколи не було дітей. А як добре, либонь, було б мати сина… Отакого…

…Еволюція в свідомості інженера з кожним днем ставала значимішою і відчутнішою для нього самого. Сліпий прозрівав. Кожного разу, коли лікар під час обходу знімав з його очей пов’язку, він все виразніше розрізняв навколишні предмети.

Як його лікували, хворий не знав, це йому було байдуже, він стежив лише за своїм зором. Потім він звик бачити і зацікавився методом лікування. Він згадав, що воно йшло окремими етапами. Спершу йому впорснули препарат, який полегшив його страждання і викликав довір’я до лікаря. Цим препаратом було маленьке слово «вони». Потім почала діяти хірургія. Лікар зробився жорстокий і холодний, його скальпель врізався в найуразливіше місце, і хворому довелося напружити всі сили, щоб не похитнутися. «Десять років ви працювали і не знали, що робите? Соромтесь, ви не дитина!..» – Ось яка була операція…

Але як вона допомогла!

Коли він залишився один і його оточили «вони», він зірвав пов’язку, пластирі, шви, – щоб кинутися на Вейнтрауба, – і побачив світ, усе довкола!

І тепер усе далі відходить од нього туман, стають видимими всі далекі плани…

– Нічого, Ганс, – відповів, нарешті, Мюленберг. – Тепер це не має значення. Хай вони сушать собі голови над копіями, а ми готуватимемо нові оригінали – з їх же допомогою. Їм більше нічого не лишається. І нам теж… Може, нам все-таки пощастить відвернути лихо. Я думаю, успіх залежить від того, як швидко ми закінчимо роботу. Чим менше мине часу, тим більше шансів, що вся ця історія не вийде за межі невеликого кола осіб, які були присутні на випробуваннях на полігоні. Ви звернули увагу? Я вам казав: весь час та сама група – п’ять чоловік. Мабуть, є ще якесь високе начальство, котре, звичайно, нічого не розуміє в суті цієї техніки, але керує ними. Це фігура нешкідлива… І навіть, чого доброго, корисна: вона зацікавлена в тому, щоб справа не втекла під них і, виходить, зберігалася в таємниці. Я міркую так, Ганс. Що спонукало їх налетіти на нас? Патріотизм? Ні. Це люди не того сорту. Це хижаки. Вони хочуть вислужитися, влаштувати своє життя, кар’єру за рахунок винаходу Гросса. Їм невигідно залучати нових осіб – адже доведеться ділити трофеї! Отже, вони постараються тримати все в секреті, принаймні доти, поки вони переконані, що їм от-от пощастить одержати від нас машину Гросса. Вони напевне не повідомлять нічого і в Берлін – там теж знайдеться чимало охочих до ласого шматка. Але довго берегти цю таємницю їм не можна та й небезпечно: чутки, звичайно, поширюються! Ось чому треба поспішати, Ганс.

– Ви маєте рацію в усьому, пане Мюленберг. Це дуже добре задумано, і, очевидно, помилки не буде. Але я все-таки не розумію, як ви уявляєте собі останній момент. Хто вмикатиме четверту групу, і як ви зумієте…

– Не знаю, Ганс, – швидко перебив його Мюленберг. – Це я зметикую там же, на місці. В крайньому разі… А втім, давайте менше думати про це… а особливо говорити.

– Ну, добре… – обличчя Ганса знову стало суворим. – А як з цією папкою? Ви збираєтеся взяти її туди з собою, так би мовити, додати до машини. Виходить, загалом у них все-таки будуть копії, а у нас не лишиться нічого. По-моєму, слід подумати й про це.

Не чекаючи відповіді, Ганс вийшов у другу кімнату, і звідти одразу полинув шелест увімкнутого електродриля: Ганс розсвердлював отвори на панелі для пульта керування… Зерно було кинуто.

Лікар продовжував лікувати.

* * *

Здавалося б, усе вирішено, план накреслений, лишається його виконувати, ні про що інше не думаючи. Але дивні думки раз у раз бентежили Мюленберга.

Він зненацька уявляв собі двох диваків – винахідників з їх «машиною для передачі енергії без дротів»… Скільки ж довгих років минуло відтоді, коли він сам щиро вважав великою заслугою цей їхній «внесок» у «прогрес людської культури»? Та ні, це було всього місяць тому, – довкола вже палахкотіла пожежа, і та сама людська культура горіла і розпадалася в огні гангрени, що пожирала її. Так… Ця машина такою вже нікому не потрібна. Потрібна інша. І вони створили іншу. Іншу, а не ту! Але кому вони дали її?.. («Соромтесь, пане Мюленберг, інженер, гуманіст! Ви не можете цього не розуміти»).

Яка нісенітниця! Адже це саме казав… Вейнтрауб. Ні, він говорив інше… Мюленберг змусив себе пригадати цю фразу, сказану в «управлінні» під час першого побачення: «Попереду – Росія, ви не можете цього не розуміти».

Так, попереду – Росія. Це давно розуміють усі – і не тільки в Німеччині, а скрізь у світі. Шкода, що не можна дізнатися, як там ідуть справи. В усякому разі там робиться перша в історії людей спроба побудувати суспільство на розумі, а не на тваринних інстинктах. Там – колиска нового світу…

«Попереду – Росія», – кажуть вони, готуючи жахливий удар.

«…а в нас не залишиться нічого». Це сказав Ганс…Хворий починав розрізняти ще дальші перспективи.

Строк, визначений Мюленбергом, невблаганно наближався, а роботи лишалося ще багато. Дата не була точною, але всяка відтяжка могла викликати підозри і небажані догадки, тому інженер ще посилив темп роботи. І він, а з ним майже завжди і Ганс, ночували в лабораторії; фрау Ліз, яку тепер вдосталь постачали грішми, старанно обслуговувала і годувала їх.

Ганс мало змінився за цей час, хіба що трохи змарнів від недосипання, зблід. Мюленберг, навпаки, зробився весь чорний, заріс і був схожий на старого лісового ведмедя, що виліз навесні з барлога. Погляд його добрих темно-карих очей тепер був похмурий, важкий. Мабуть, діти кинулися б врозтіч, коли б він раптом вийшов до них на подвір’я.

Регулювання вузлів іонізатора вони почали разом. Один взагалі не міг би впоратися з цим, довелося б не стільки працювати, як ходити, бо випробовувані блоки і прилади, що вловлювали промінь, містилися в протилежних кутках кімнати. Мюленберг послідовно міняв то один, то другий параметр блока, немовби підкручуючи деталі свого інструмента. Потім брав акорд. Прилади наче вслуховувалися в нього і визначали, чи вірно він звучить. Ганс у другому кутку стежив за приладами і записував показання.

Це була похмура, нерадісна, але наполеглива праця, яка підганялася гострим почуттям необхідності і обов’язку.

Життя ставало все більш нестерпним. Мюленберг уже давно не бачився ні з ким із своїх знайомих. Він боявся запитань. «Куди подівся Гросс? Ну, його забрали, чому – невідомо. Але чому звільнили його, Мюленберга?.. Що він міг відповісти?..»

Майже щодня, – і це була, мабуть, найболючіша обставина, – дзвонила фрау Гросс. Чи нема якихось новин про чоловіка? Мюленберг вважає, що його випустять, як тільки він закінчить роботу, яку не встиг завершити доктор: все з’ясується найближчими днями. Нема підстав особливо хвилюватися…

Все життя Мюленберга стало брехнею, бридкою і нестерпною. Навіть від Ганса він змушений був приховувати деякі свої наміри, щоб не засмучувати юнака.

Ох, як огидно все спотворилося, яке несхоже воно на те, що було раніше, до цієї жахливої помилки Гросса!

Раніше вони насилу добували кошти для створення своєї машини і, коли це їм вдавалося, працювали легко, з захопленням.

Тепер турбот про кошти не було. Телефон, який дав йому Вейнтрауб, діяв магічно: кожна вимога Мюленберга виконувалася вмить, надзвичайно точно. А робота стала обтяжливою і ненависною.

Мюленберг поспішав, його вороги теж поспішали, їх інтереси начебто збігалися. І разом з тим Мюленберг діяв наперекір інтересам ворогів.

Усе – суцільний парадокс!

Почуття відповідальності зростало з кожним днем. Мюленберг і Ганс чудово розуміли: чим ближче справа підходила до кінця, тим більше зростала небезпека, що вороги прийдуть несподівано і відберуть у них готову машину – тут же, в лабораторії. Це було б можливо, коли б вони догадалися про план Мюленберга. Але ніяких ознак цього не відчувалося. Вейнтрауб поводився надзвичайно коректно. За весь час він подзвонив лише два рази, запитуючи, не потрібно, бува, інженерові ще чогось, чи досить швидко і точно виконуються його вимоги. Він немовби перевіряв своїх людей.

Мюленберг скористався цими двома розмовами, щоб якнайдокладніше інформувати Вейнтрауба про хід роботи. Хай він не турбується: ще днів вісім-десять, і все буде готове. Вони навіть уже зараз можуть накреслити порядок демонстрації і передачі машини. Мюленберг повинен спочатку сам переконатися в правильності розв’язання проблеми. Чудово, це буде там же, на полігоні. Якщо все буде гаразд, він в ту ж хвилину повідомить про це Вейнтрауба, і тон приїде туди з усіма, хто повинен бути в курсі справи.

Було б добре, якби зобов’язання Мюленберга скінчилися там же, на місці, в той самий день. Він зробить усі необхідні пояснення, передасть свої розрахунки, креслення, записи. Тоді ж повернеться Гросс. Вейнтрауб розуміє, звичайно, що вся ця історія для нього – тортури.

Лагідним голосом Вейнтрауб покартав інженера за «надмірну вразливість», але погодився з його планом.

* * *

– Підіть погуляйте, Ганс, – тихо сказав інженер. Ганс швидко відчинив дворі і зник у коридорі.

Так вони робили завжди перед відповідальною розмовою. Один з них виходив на кухню або у вбиральню.

З деякого часу фрау Ліз стала особливо запобігливою з співробітниками доктора Гросса. її природна допитливість, товариськість помітно зросли, загострилася пристрасть до прибирання в лабораторії і біля неї… Ні в Мюленберга, ні в Ганса не виникало сумнівів щодо причин цих дивних змін у поведінці хазяйки. В їх становищі пильність була необхідна.

– Її взагалі нема, – сказав Ганс, повернувшись. – Пішла по продукти.

– Дуже доречно. Ось що, Ганс… Нам треба вирішити одне важливе питання, доки ще не пізно. Останніми днями я багато думав над тим, що ви якось сказали про цю папку з нашими документами. Справді, вийде дурниця, якщо я її «додам до машини», як ви висловилися, – і тільки. Спершу, після арешту доктора, я думав, ви це знаєте Ганс, що єдине моє завдання – знищити все – і документи, і саму машину. Але… за цей час багато що змінилося… в мені; я багато дечого зрозумів – і значною мірою завдяки вам.

– Ну, що ви, пане Мюленберг… – зніяковіло пробурмотів Ганс.

– Так, так, Ганс. Це правда. Тільки тепер я по-справжньому пізнав вас… і полюбив. А ми ж працюємо разом близько трьох років. Бачите, як пізно! У мене все так. Я – людина, так би мовити, уповільненої дії… Все-таки я щасливий, що в цю найважчу хвилину мого життя поруч зі мною – ви, якому я безумовно вірю, незважаючи на те, що ми з вами ніколи навіть не поговорили як слід по щирості… Так от. Зараз я вже не хочу знищувати ідею Гросса. Це було б тим самим варварством, проти якого ми повстали. Відкриття з’явилося на світ і повинно жити. Але хай воно служить тим, хто бореться за справжній прогрес людства, за торжество розуму. Вирвати його з рук ворогів – лише половина справи. Треба ще віддати його друзям. Ви розумієте мене, Ганс?..

– Ну, звичайно, пане Мюленберг! Я дуже радий. Я так і думав, що ви прийдете до цього. Але що ж вас засмучує?

– Я не знаю, як це зробити. У мене нема ніяких можливостей.

– Зате у мене є!

– Знаю Ганс. Оце мене й лякає… Боюсь, що ви не уявляєте, яка важка і небезпечна ця операція. Смертельно небезпечна, Ганс! Тут потрібен великий досвід конспіративної роботи, знання тих сіток, якими вас ловитимуть на кожному кроці, нарешті, просто життєвий досвід. Звідки у вас все це? Ви можете попастися на перших же кроках, тим паче, що за вами, мабуть, уже стежать агенти Вейнтрауба. А тоді – кінець і вам, і всім нашим операціям. Великий риск!

– Але ви забуваєте одну важливу обставину: я не один. Саме це я і мав на увазі, коли говорив, що у мене є можливості. Одній людині в нашому становищі таке завдання, звичайно, не під силу. Дещо доведеться зробити й мені… але… знаєте що, пане Мюленберг, краще я не буду вам нічого розповідати про цю операцію, скажу тільки, що вона уже обміркована в усіх подробицях. А ви забудьте про неї, у вас і так надто багато турбот. Вам доведеться тільки підготувати текст – цього ніхто інший не зробить.

Мюленберг раптом посміхнувся.

– Я бачу, ми вгадуємо наперед думки один одного… Скажіть, Ганс, ви любите… олівці?

Ганс майже злякано подивився на інженера. Чи не з’їхав він з глузду, бідолаха… Справді, так багато звалилося на нього…

– Які олівці?

– Взагалі олівці; я знайшов у себе кілька чудових французьких, правда, уже трохи використаних… Ось, дивіться…

Він вийняв з внутрішньої кишені два досить товсті, вкриті синім лаком, підстругані олівці і подав їх Ган-сові.

– Візьміть ножик і підстружіть оцей, він зламаний… «Контефрер» – фірма нащадків самого винахідника олівця… Бачите, яке дерево? Це сибірський кедр… Тепер спробуйте писати… Відчуваєте, який м’який… Графіт богемський…

Ганс мовчки і слухняно виконував усі вказівки інженера, раз у раз поглядаючи на нього.

– Я вирішив подарувати їх вам, Ганс, вони мені більше не будуть потрібні. Кладіть у кишеню… Ні, ні, в піджак, звідси вони випадуть…

Ганс сховав олівці в піджак, який висів у другій кімнаті. За кілька секунд, що він провів там, наодинці з собою, в його думках пройшов вихор. Якщо це зараз підтвердиться… подзвонити в бюро невідкладної допомоги… або Вейнтраубу… ні, краще в бюро. Вейнтраубу – потім, коли він залишиться один і приведе тут усе в належний порядок… Викликати Вольфа – одного з друзів, щоб він виніс дещо…

Він вийшов, насилу напустивши її а обличчя безтурботну посмішку.

– Що ж, спасибі, пане Мюленберг. Збережу їх на пам’ять про вас. Я писатиму ними тільки любовні листи… якщо доведеться.

Мюленберг сидів на тому самому місці, підвівши голову і уважно вдивляючись у Ганса.

– Гаразд, – сказав він. – Тепер скажіть, ви не помітили нічого… особливого?..

«Так… виходить, відійшло поки що», – подумав Ганс.

– У чому, власне? – обережно запитав він.

– Ну, в олівцях, звичайно?

Ганс розвів руками, знизав плечима від подиву.

– Нічого. Гарні, добротні олівці. Я не такий спеціаліст…

– Ну, тоді, виходить, усе гаразд, Ганс! Можете поздоровити мене з чудовим виконанням роботи. Останні дві ночі я майже цілком присвятив їй. Завдання полягало в тому, щоб викласти принцип Гросса якомога коротше і водночас вичерпно. Нарешті мені пощастило стиснути текст до одного аркуша ось із цього блокнота. Правда, аркуш списаний увесь, з двох боків, дрібним шрифтом. Там – усі пояснення, цифри, формули і три головні принципові схеми. Я зробив два примірники і сховав їх в оці олівці – довелося видовбати їх всередині, потім знову склеїти. Теж була робітка… Думаю, що тепер наш скарб можна спокійно винести звідси, на випадок обшуку, у вас нічого не знайдуть недозволеного. Як ви гадаєте?

– Все це… просто геніально, пане Мюленберг. Справді, можна подумати, що у вас солідний стаж конспіративної роботи… Ну й налякали ж ви мене цими олівцями!

– Знаю, Ганс. Усе бачив, – стомлено, без усмішки відповів інженер, заплющуючи очі і опускаючи голову на схрещені на столі руки. Сили раптом залишили його. – Вгадайте, що я зараз зроблю? – ледве чутно пробурмотів він.

– Нічого вгадувати, Вам треба спати, – Ганс швидко переклав на дивані подушку, розгорнув ковдру, потім узяв Мюленберга під руки і допоміг йому зробити ці нестерпно важкі чотири кроки. – І спіть досхочу, – сказав він суворо і голосно, так, щоб інженер встиг усвідомити ці слова як бажаний наказ, якому не можна не підкоритися.

Через хвилину Ганс переконався, що інженер виконує цей наказ.

Тоді він вийшов у «свою» кімнату, дістав з кишені олівці і довго розглядав їх, захоплено похитуючи іноді головою. Тепер його охопило почуття радісного задоволення: в цих олівцях – головне, те що потрібно.

І вся заслуга належала Мюленбергові, чудовій, самовідданій, мудрій, хорошій людині…

* * *

В ці останні дні в Ганса було багато турбот.

З допомогою друзів він організував невеличку майстерню – станцію для зарядки акумуляторів на околиці міста, якраз по дорозі на полігон. Туди була переправлена найвідповідальніша деталь іонізатора – концентричні соленоїди – електромагніти. Там складали і заряджали нові батареї акумуляторів. Усе це було потрібне для того, щоб якомога далі відтягти момент повного укомплектування машини. План був такий: коли везтимуть машину на полігон, вони заїдуть на цю зарядну станцію по акумулятори і електромагніти. Тоді вже буде мало шансів, що в них відберуть цілком готову до випробування машину – чого Мюленберг найбільше боявся.

А серед акумуляторних батарей там же готували і головну – четверту, яка визначала успіх і саме існування всього плану Мюленберга.

Коли Мюленберг, виходячи з стану небуття, там, на полігоні, в якомусь геніальному прозрінні раптом побачив цей єдино можливий спосіб вирвати з рук ворогів і знищити машину Гросса, він навіть не подумав про те, чи зможе роздобути матеріал, необхідний для здійснення цього способу. Треба було його дістати так чи інакше – от і все! Пізніше він ясно уявив собі, яке важке і небезпечне це завдання, але взявся виконувати свій план, виходячи з впертої, фатальної впевненості, що матеріал буде. Далі вступили в дію випадковості – таємниче явище, яке неодмінно приходить на допомогу кожному, хто дуже захотів чогось досягти. Це здається дивним і породжує майже містичну віру в «долю», «щастя», «удачу»… Але людина звичайно знає лише один ланцюг подій і не знає інших, а події ці, розвиваючись кожна логічно і закономірно, раз у раз перетинаються, стикаються – отут і виникають так звані випадковості.

В одного з друзів Ганса був дядько, не дуже ще старий, але зовсім сивий чоловік, якого молодші родичі почали називати дідом, бо в того була вже онучка, а ровесники – стариком.

Жив він у гірській місцевості, кілометрів за сто на південь від Мюнхена, в селі, на березі великого озера, де водилося багато риби. Власне кажучи, це озеро і було головним стимулом, що примусив його кинути місто і влаштуватися тут з дружиною та онукою і «фермою» з однієї корови. Дядько був завзятим і досвідченим рибалкою – любителем-вудочником. За чотири роки, прожиті тут, він добре вивчив озеро, рельєф дна і повадки риби, тому регулярно приносив з озера, крім дрібноти, двох-трьох «поросят», – як він називав великих вгодованих коропів. Таким чином, сім’я його мала безплатну їжу (і це у воєнний час!), а іноді навіть збувала зайву рибу місцевим жителям. Старий розкошував. У місті в родичів він з’являвся рідко і неохоче – лише в традиційні сімейні дати. Мюнхен і міське життя загалом зненавидів і ніяких змін у житті не бажав і не чекав.

Однак зміни настали.

Якось вранці, сидячи з вудками в своєму човні, старий помітив незвичайне пожвавлення на протилежному березі озера. Там з’явилося чимало великовантажних автомобілів з солдатами, машинами, матеріалами. Почалася якась напружена, поспішна робота. Вже через годину на тому березі виникло ціле селище з наметів; надвечір у найближчих горах загуркотіли важкі, лункі вибухи, від яких рибна дрібнота в паніці злітала в повітря, а гладінь води з шипінням закипала, наче від граду, що вмить висипався з хмари.

Спокій був порушений.

Старому зробилося не по собі.

Щоб з’ясувати, в чому справа, він другого дня спробував наблизитися до того берега, але його відігнав геть озброєний вартовий. І ніхто з мешканців сільця не знав і не розумів, що там діється.

Через кілька днів на озері з’явився невеликий моторний човен з двома військовими. Старий забув про вудки і не зводив з них очей. Спершу він вирішив, що це рибалки, і зрадів: рибалки – люди свої, і тепер він дізнається про все! Але човен поводився дивно, він крутився біля одного місця – то наближаючись, то віддаляючись від нього, потім те саме робив у другому місці. Може, вони ловили сітями? Але й тоді це була б якась незвичайна ловля, судячи з їх рухів. Сонце зайшло, і старий рибалка уже не бачив човна.

Другого дня, в той же час, човен з’явився знову, проробляючи ті самі незрозумілі еволюції, потім узяв курс прямо на старого. Наблизившись, військові делікатно, з вимкнутим мотором, описали дугу і стали поруч. З човна демонстративно стирчали вудки і мокра підсака, але старий досвідченим поглядом одразу визначив, що вудки ці навряд чи коли-небудь були у вжитку.

Можливість дізнатися, нарешті, про всі таємниці, що збудоражили його життя, ставала реальністю. Тому він, згнітивши серце, зустрів непрошених гостей люб’язно і постарався в свою чергу заінтригувати їх своїми знаннями і риболовним досвідом. Незабаром, однак, гості зрозуміли, що конкретних відомостей про те, де і яка риба водиться, так одразу із старого рибалки не витягнеш, що з ним треба спершу подружити, привернути його до себе.

Так утворився грунт для швидкого взаємного зближення. Далі все пішло за програмою, накресленою аж ніяк не стариком. Його запросили на моторку закусити з нагоди закінчення клювання. З’явилася чарівна пляшка… Хазяїн – старший чином військовий, очевидно, якийсь технік, – виявився балакучим, веселим чоловіком… За годину вони були друзями, і старий знав уже майже все, що хотів узнати. Новини були неприємні. На тому березі почалося будівництво підземного заводу, який споруджувався всередині скелястої гори, що височіла над озером. Старий знав: таких підземних заводів чимало будували тоді не тільки в Баварських горах, а й на півночі – в Гарці, Рені, Фіхтелі – в усіх гірських районах Німеччини. Гранітні нутрощі гір дробили вибухівкою і вивалювали машинами назовні. Потужні вибухи розсікали цілі відроги і пасма, що виявилися на шляху майбутніх під’їзних доріг.