Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 33 страниц)

Розділ дев’ятий
КЛЮЧ ЗНАЙДЕНО

Микола наче скам’янів, спрямувавши нерухомий погляд уперед. Вогні ліхтарів, громаддя будинків, що мерехтіли різнобарвними вікнами, суворі обриси мосту поволі виступали здалеку, збільшувалися в розмірах, а наблизившись, раптом кидалися назустріч і, набираючи швидкість, проносилися мимо.

Так само навально змінювалися схвильовані, розхристані думки в голові Миколи. І чим більше він думав про минуле, тим менше розумів і тим безглуздішим здавався йому зв’язок усієї цієї риданівської історії з його генератором.

Так, ці дати збігаються. 24 червня увечері, близько десятої години, він остаточно переконався, що його «генератор чудес» не може робити чудес. Це був відчай. Крах. Загибель надій.

Щось схоже на це пережив і Ридан у той самий момент, судячи з розповідей Ганни й цього Матусі. Гаразд…

Через двадцять хвилин він збіг східцями у свою напівпідвальну кімнату. Кістяк «ГЧ», накритий чохлом, трохи виступав над одним із столів; деталі, зняті й розібрані, лежали коло генератора. Все-таки Микола не міг відмовитись од думки знайти свою помилку і продовжував морочитися із злощасним генератором.

Увійшовши в кімнату, він мигцем подивився на це підступне звалище. Ні, в ньому тепер ніякої розгадки не знайти!

Він поставив стіл проти вікна, як тоді, 24 червня. Знайшов ящик, який правив за підставку. Скинув бязевий чохол з кістяка «ГЧ» і поставив каркас генератора туди, де він і стояв. Отут, на самому краю підвіконня, лежали зразки металів.

Микола взяв нитку, прикріпив один кінець її до свинцевого об’єктива «ГЧ», другий притис на підвіконні бруском червоної міді. Отак ішов промінь…

Тепер потрібен компас. Ось він. Скельце його знизу торкнулося нитки. Так… Кінці стрілки зупиняються проти позначок «Пд» і «Пвн», нитка перетинає лімб, відхиляючись праворуч. Виходить, промінь був спрямований тоді на південний захід.

Микола бере детальний план Москви, транспортир, лінійку, ставить червоним олівцем крапку на тому місці, де знаходиться його квартира, і від неї проводить лінію на південний захід.

Червона лінія перетинає Кропоткінську вулицю на самому початку. Вона проходить через будинок № 16. Справді, саме десь тут має бути Будинок учених.

Микола взяв телефонну трубку, викликав бюро обслуговування.

– Скажіть, будь ласка, адресу Московського Будинку вчених… Кропоткінська? Так, а номер? Шістнадцять?! Шістнадцять!

Виходить, 24 червня, близько десятої години вечора, він, стоячи біля генератора, відчув себе надзвичайно пригніченим і невпевненим.

24 червня, в той самий час, приблизно такий же стан раптово пережила інша людина, на яку впав промінь генератора.

Висновки ясні: «ГЧ» випромінює хвилі, які гнітюче діють на психіку людини. В цьому немає нічого дивного. Якщо ультракороткі хвилі викликають головний біль у людей, що обслуговують генератори, то тут, при такій високій частоті, можуть виникати й далеко серйозніші впливи. Адже Микола був біля самого генератора. Ридан, очевидно, потрапив під дію променя.

Усе це зрозуміло й природно.

Але звідки ж взялися у професора ці букви! Професор писав їх на дошці в самий момент дії променя. Виходить, він знав їх?!

Ні, коли Ганна за столом показала йому шифр, Микола уважно стежив за виразом обличчя Ридана: він їх не знав, це було очевидно. Або не пам’ятав – забув. Але він міг їх скласти сам у той момент. Адже німець сказав, що в основі шифру лежить щось загальновідоме, отже, відоме й Риданові. А коли так, то, щоб розгадати шифр, треба попросити професора відновити в пам’яті хід його думок тоді, біля дошки. У всякому разі слід поговорити про це спочатку з Ганною.

Другого ж дня, прийшовши на фабрику, Микола насамперед розшукав Ганну. Погляд, швидка усмішка, яка раптовою радістю освітила її обличчя, промовляли, що Ганна чекала Миколу після вчорашньої історії.

– Ну що? Як? – квапливо спитала вона, подаючи йому руку.

Микола докладно розповів їй про наслідки своєї перевірки. Одна хвиля, яку він тоді викликав у своєму генераторі, очевидно, діє на якісь нервові центри… Таким чином, цілком можливо, що генератор, про який мріє професор, справді вже існує. Його тільки треба зібрати знову. Для Ридана це буде величезним сюрпризом. Але шифр… шифр лишається таємницею. Слід було б поговорити з професором про це відверто. Може, він відновить у пам’яті те, що пригадав або уявив собі в момент цього дивного стану.

Ганна думала. Подзвонити зараз же батькові, повідомити радісну звістку про генератор? Але тоді доведеться розповісти й про шифр, а лікарі категорично заборонили нагадувати йому про інцидент у Будинку вчених. Крім того, генератор зараз розібраний. Скільки часу потрібно, щоб його знову скласти? Тижнів зо два? А сушарка? Її треба пустити в строк, це справа честі їхнього колективу, нарком чекає. Тунгусову не можна відриватися.

Вирішили Ридану поки що нічого не казати про генератор. Ганна постарається зацікавити батька розгадкою шифру, не згадуючи про його виступ у Будинку вчених.

* * *

Буває, наприклад, так. Люди фотографують місцевість, вивчають падіння річки, рельєф, геологічну будову надр. Потім бурять породу, закладають тонни амоналу і висаджують її в повітря. Земля зрушується зі свого місця. Відразу міняється вигляд місцевості, річка вливається в нове русло і тече вже по-іншому.

Таким вибухом було побачення з наркомом. І життя наших героїв потекло теж інакше.

Микола відчув себе стрижем, що у вільному польоті лине вгору. Перед ним відкривалася далина, в якій плавала тільки одна темна хмарка – відпустка його закінчувалася. З допомогою того самого Храпова Микола легко добився звільнення з інституту й відразу ж був зарахований у штат фабрики. Йому дали конструкторське бюро – все, цілком. Хмарка розвіялась. Ніщо більше не затьмарювало обрію. Вдалині, за туманними ще контурами сушарки, привабливо маячив інститут Ридана, – майбутнє уявлялось ясним і захоплюючим.

Усю свою енергію Микола, як звичайно, спрямував на творчу роботу. Офіціально її очолював Федір – за правом ініціатора, тонко врахованим директором. Основне робоче ядро – «армію Решеткова» – становила невелика бригада молоді, підібрана з колективу фабрики. Ганна в порядку громадської безкорисливої допомоги взяла на себе документацію, зв’язок з контрагентами, облік роботи – словом, усі малоцікаві, але потрібні справи, від яких часом залежить успіх задуму.

За мовчазною згодою сповнених ентузіазму учасників будівництво було розпочате як захід надзвичайний, ударний, штурмовий. На високих темпах наполягав Храпов. Відчувалося, що він надає їм якогось особливого значення. А втім, ніхто над цим не замислювався – поспіх здавався цілком природним і всіх влаштовував. Храпов щодня відвідував «сушарчину бригаду», підбадьорював, цікавився, чи не треба чимсь допомогти…

Роль керівника не перетворила Федора в «начальство». Керівні функції – розподіл, приймання і оцінку роботи – він виконував між ділом, на ходу. А в усьому іншому, анітрохи не турбуючись про престиж, він ставав рядовим членом своєї веселої бригади; замазаний металевим пилом і маслом, гасав по цехах та коморах, вишукував відповідні внутрішні ресурси та інструменти, точив, свердлив, паяв, зварював деталі за кресленнями та вказівками Тунгусові, а часом і брався разом з усіма за лопату або відбійний молоток. Федір чудово розумів, що автор концерту, яким він диригує, – Тунгусов.

Загалом справа йшла добре, але бували і труднощі, причому це траплялося щоразу, коли питання вирішувалося за межами фабрики. До наміченого строку був готовий котлован для трансформаторної підстанції, а двадцятиметровий кусок кабеля, що його мав дати кабельний завод, як виявилося, помилково було передано якомусь іншому підприємству. До того ж завод взагалі відмовився дати кабелі, понад свій план, посилаючись на якісь «нові» розпорядження зверху.

Головне, чого всі чекали з хвилюванням, – генераторні лампи були зроблені з невеликим запізненням. Шикарно упаковані, перевірені технічним контролем, з паспортами, вони здавалися бездоганними. Одначе під час випробування, яке проводив Тунгусов, лампи «дали газ». Після довгої тяганини з заводом і ретельних досліджень Микола встановив, що причина появи газу крилася в неправильному складі скла, з якого були зроблені балони. Довелося відіслати лампи назад для заміни балонів.

Всілякі ускладнення поки що налагоджувались або своїми силами, або за допомогою Вітковського, який тепер став надзвичайно чуйним і доброзичливим. Тому Тунгусов і Храпов не дзвонили наркомові. Але історія з лампами неабияк занепокоїла їх. Надто вже вона була схожа на інцидент з професором Флеровим. Проте і цього разу вирішили зачекати.

– З цим поспішати не треба, – казав директор, розмовляючи з Тунгусовим віч-на-віч. – Пам’ятаєш, що сказав нарком? «Лампи будуть». Значить, будуть, хоч би що вони тут витворяли… Чи… можна сумніватись?

Микола зрозумів натяк, але не збентежився, не образився, а навіть зрадів йому. Цей чудовий чоловік Храпов просто повірив у його лампи, нічого в них не тямлячи. А він мав право сумніватися, він ризикував.

– Не бійтеся, Тимофію Павловичу, я вже перевірив. Лампи добре працювали і цілком виправдали мої конструктивні розрахунки.

– А газ? – здивувався Храпов.

– Газ з’явився на високому режимі і не відразу. Тут розрахунок тонкий.

– Думаєш, це зроблено спеціально?

– А дідько його знає… Може, й випадково, помилилися, а може й свідомо. Ось, мовляв, знову та сама історія, виходить, недарма тоді перешкодили цьому заходові. Усе закономірно, Тимофію Павловичу, єдине, що в нас нове, – це лампи, от по них і б’ють.

Храпов замислився, похитав головою.

– І що це таке завжди: як нове, так і починається…

– Закон природи, Тимофію Павловичу, нове завжди входить у життя з тертям…

– Теорія, Микола Арсеновичу… яке тут «тертя»! Я розумію, коли є підстави не вірити, сумніватись у методі, в розрахунках. Але він навіть не робив спроби перевірити. Шкодить, щоб підняти свій престиж, вислужитись. Шахрайство звичайне, більш нічого.

– Шахрайство, справді. Але не так усе просто, Тимофію Павловичу. Я знаю ці справи. Вітковський тут пішак, виконавець. Керують ним інші, солідніші сили з наукових сфер, які, повірте, давно розібралися в цінності нашого нового. Не люблять вони, коли щось варте уваги з’являється не від них – визнаних стовпів теорії, – а від якихось нікому не відомих Тунгусових… Та й – що казати – прикро, звичайно.

– Он воно що! Хто ж це?

– Не знаю. І не варто нам навіть цікавитися ними. Досить з нас Вітковського – головного виконавця.

– Ох, суч-чий син… А яким хорошим став! Тепер зрозуміло – маскується… Слухай, Миколо Арсеновичу, – Храпов раптом усміхнувся, – мабуть, козирі зараз усі в нас. Ми їхню гру знаємо, ну й пошиємо їх у дурні, їй-богу. Тепер тільки треба точно грати. Гра буде така: ми боязкі, наївні, до наркома знову йти не збираємось і Вітковському віримо. Вони певні, що завалять нас на лампах. Ну й нехай! Тут ми удамо, нібито піддаємося, щоб вони не вигадали якоїсь нової, несподіваної каверзи, не стали б на перешкоді в чомусь іншому. А поки вони мудруватимуть з лампами, ми спокійненько, але не дуже гаючись, добудуємо всю машину. Отоді й підемо до наркома, покажемо йому всі каверзи, які вони встигнуть вигадати. Ох, і торохне ж він тоді по цьому дяді – мокрого місця не залишиться! І лампи будуть відразу. Напевне будуть, він нам повірить!

– З-звичайно, повірить, ми ж не обдурюємо, – згодився Микола, прояснівши. Перед ним знову розіслалася голуба далина.

– Поспішати треба з машиною, – закінчив директор. – Темпи вирішують усе!

Через кілька днів сталася подія, яка, очевидно, визначила наперед результат боротьби.

Десь опівдні Храпову подзвонив секретар наркома і попросив негайно послати до нього інженера Тунгусова, по можливості, з усіма матеріалами про його генераторні лампи.

Хвилин через двадцять після цієї розмови Микола ввійшов у приймальну. Секретар зразу ж підвівся, сказав: «Ходімо» – і без попередження відчинив перед ним двері в кабінет. Було ясно, що він діє за інструкціями. Уже це насторожило Миколу.

– Будь ласка, Миколо Арсеновичу, – сказав нарком таким нейтральним, буденним тоном, наче запрошував одного з своїх постійних співробітників, з яким тільки що бачився.

Микола все помітив і врахував; нарком був не сам. З-за спинки крісла стирчала голова з круглою, мов циркулем обведеною лисиною на маківці і вузькі обвислі плечі.

– Оце і є той інженер, про якого я говорив, – сказав нарком голові. – Ламповик. Познайомтесь, Микола Арсенович, це професор Акулов, чули, звичайно…

– Аякже… Читав, знаю праці професора… – Тепер Микола зрозумів майже все. Чоловік, що підвівся з крісла, довгий, весь витягнений, наче прокатаний під валками блюмінга, був відомим авторитетом в електроніці. Правда, власних творчих досягнень у нього не було, але ім’я його часто мелькало в спеціальній пресі, – він діяльно «брав участь», рецензував, реферував, виступав, консультував, компілював, популяризував…

– Товариш Акулов був на ламповому заводі у своїх справах, – вів далі нарком, – і випадково ознайомився там з одним замовленням на генераторні лампи, які, на його думку, спроектовані неграмотно. Професор вважав своїм обов’язком застерегти мене, оскільки ми зустрілися в його справі. От я й вирішив викликати вас… До речі, професоре, хто там звернув вашу увагу на помилку? І чому вони не опротестували замовлення?

– Помилку знайшов я сам, випадково, – низько в ніс загудів, як з бочки, професор. – Побачив на столі робочі креслення, ну, око набите, помітив одразу… Проконсультував. Прізвищ, на жаль, не запам’ятав, люди незнайомі… Здається, тепер збираються протестувати.

Миколі стало ясно: нарком піддав йому цього професора на розправу. Гаразд!

– Про які, власне, лампи йде мова? – спитав він.

– Генераторні, ультрависокочастотні. Микола дістав з портфеля синьку, розгорнув.

– Ці?

– Дозвольте… здається… так, вони самі.

– Так. Що ж ви тут знаходите?

– Як!? – професор майже обурено вп’явся очима в Миколу. – Ви хочете, щоб ми зайнялися розглядом тут, зараз, заважаючи народному комісарові?! – він витяг з кишені годинник. – Нарешті, я не маю часу…

– Нічого, нічого, – перебив його нарком. – Я прошу ваб трохи затриматись. Для мене дуже важливо з’ясувати це питання зараз.

– Отже, професоре?.. – спокійно сказав Микола.

– Гаразд, – прогудів той, нервово знову надіваючи окуляри. – Я тільки сформулюю основне. Така лампа не працюватиме. А якщо й працюватиме, то лише при слабкому режимі і з наймізернішим ККД. Профан, який її конструював, допустив елементарну помилку. Ну ось гляньте. Погодьтеся, що при такому розташуванні електродів, як тут, – довгі, наче сосиски, пальці обох рук професора химерно сплелися над схемою, зображаючи електроди, – неминуче виникне так звана паразитна ємкість.

– Безперечно, професоре. Ви маєте цілковиту рацію, – з перебільшеним захопленням підтакнув Микола.

– Ну, от бачите! А паразитна ємкість – шкідливе явище, що паралізує генерацію. Боротьба з ним становить основне завдання в сучасній електроніці.

– Так… А знаєте, професоре, є така рослина – блекота. Дуже шкідливе явище природи, викликає отруєння, галюцинації, запаморочення, навіть смерть. Або, скажімо, пліснява. Або отруйна змія, – що є шкідливіше! А от люди вивчили, опанували ці шкідливі явища її перетворили їх у джерела могутніх засобів для лікування хвороб. А тертя! Адже боротьба з ним «становить основне завдання» протягом усієї історії техніки. Але якби не було тертя, ми не мали б транспорту, та й ніжками не змогли б пересуватися по землі…

Нарком сидів, одкинувшись у своєму кріслі, і з очевидним зацікавленням стежив за поєдинком. Професор Акулов відчував, що його б’ють, що нарком заохочує це побиття, і земля під ним тремтіла. Він болісно шукав способу вийти з гри, в якій збирався зробити всього один, не зовсім чистий, але вигідний хід, що здавався йому таким простим і безпечним…

– Природа не знає ні шкідливих, ні корисних явищ, – вів далі Микола, – Шкідливим ми вважаємо все те, чого ще не освоїли, не поставили собі на службу, так же, професоре?

– Гаразд, – з зусиллям вдаючи, що йому нудно слухати, заперечив, нарешті, Акулов, – але паразитна ємкість тому й названа паразитною, що вона існує за рахунок нормальної роботи контура. Так же, любий мій?

– А я не називаю її паразитною. У мене вона взята до уваги, розрахована й поставлена на службу процесові генерації як величина, кратна ємкості ідеального контура. Більше того, моя лампа тільки тому й може працювати, що…

– Ваша лампа?..

– Так, моя. Я й є той самий профан, який її сконструював.

– Пробачте… – професор роблено засміявся, холодіючи всередині, тепер він зрозумів, що рятунку немає – Я не знав…

– Дарма. – Микола вже бачив, що пора кінчати. – Скажіть, професоре, ви, очевидно, не ознайомилися з технічним розрахунком цієї лампи? Ось він. Тут все пояснено. Як бачите – математика. На пальцях це важко зобразити…

– Ні… мені не показували…

Нарком вийшов з-за столу.

– Як же так, товаришу Акулов, – сказав він, – негаразд виходить… побачили десь на столі якесь креслення, зопалу осудили, не поговорили з автором, навіть не ознайомилися з матеріалом, влаштували на заводі консультацію, збили їх з пантелику, тепер вони, звичайно, припинять цю роботу, опротестують замовлення… А тут же принципово нове технічне вирішення, як я розумію.

– Гадаю, все ж таки помилкове. Покладатись на думку самого тільки автора, мені здається…

– Я вже одержав авторське свідоцтво, – зовсім тихо, байдужим тоном вставив Микола.

Акулов повернувся до нього й застиг. Це був «нокаут». Нарком добродушно розсміявся.

– От бачите, – сказав він. – У таких випадках думка одного опонента варта далеко менше, ніж думка автора. Давайте краще діяти за системою товариша Тунгусова: будемо перетворювати шкідливе явище в корисне. Візьміть з собою цей технічний розрахунок, – можна, Миколо Арсеновичу? – от… і гарненько обмізкуйте його. Домовимося так: якщо знайдете помилку, завтра подзвоните мені. Якщо помилки не знайдете – завтра ж так чи інакше поставте до відома завод чи главк, що ви помилились і що замовлення мусить бути виконане. Перевірку виконання цієї програми беру на себе. Вибачте, що затримав, але… як бачите, ви самі поставили під удар свою репутацію…

Миколі дуже не хотілося подавати руку Акулову, але той сам прямував до нього, попрощавшись з наркомом. Микола миттю знайшов вихід, рушив назустріч і гаряче потряс йому руку.

– Дозвольте, до речі, подякувати вам, професоре…

Акулов похмуро усміхнувся.

– Не думаю, щоб я приніс вам… – почав він.

– Ні, я про інше… Я нещодавно прочитав вашу книжку про майбутнє сучасної електроніки. Захопливо написано, такі сміливі думки…

– Ну, що там… особливого… – гудів уже в дверях Акулов,

– Ні, чудово! Особливо мені сподобались ідеї Гарднера… Віланда… Надзвичайно!..

Акулов задкуючи зник у щілині дверей, прочинених ним не більше, ніж на чверть. Двері грюкнули.

І тут нарком почав реготати. Він похитувався, витирав хусткою сльози, сякався, знову реготав…

– Ну й комедія!.. Так вишпетити людину… Пліснява!.. Блекота-a! Змія-я!.. Запоморочення… – заливався він згадуючи. – Та і я піддав: «шкідливе явище»!.. Ой, налякали бідного… Гляньте… там… у кріслі – не мокро?.. Нічого… Буде шовковий.

Сміх наркома хоч і передався Миколі, але злість ще сиділа в ньому.

– Не думаю, – сказав він. – Такого могила виправить… Це він прийшов до вас кинути тінь на лампи?

– Ну, звичайно! «Між іншим». Я одразу відчув… Еге!.. Чого це ви заходилася хвалити його твори ні з того ні з сього? Теж, мабуть, пілюля якась?

– Це я вирішив йому вліпити ще з другого боку… – Микола промовисто стиснув у кулак ліву руку. – Він з-зрозумів!.. Адже що зробив, собака: жодної власної думки, все нахапав з іноземної літератури. А подав як своє, не посилаючись на авторів. Плагіат.

– Ну й тип… – нарком похитав головою, – Гаразд, матимемо на увазі… Тепер розкажіть, як ідуть справи у нас…

* * *

Незабаром після зустрічі з Тунгусовим на риданівському обрії з’явився новий персонаж. Захоплений знайомством з Миколою, професор забув про обіцянку Вітковського прислати до нього якогось виняткового конструктора. І от одного разу увечері Наталя повідомила, що професора хоче бачити інженер Віклінг.

У кабінет увійшов високий, трохи незграбний чоловік років тридцяти п’яти. Він був гарно, зі смаком одягнений, але ні костюм, ні темно-русяве волосся, акуратно зачесане назад, не могли приховати дивовижної недбалості, з якою природа поставилась до цього свого витвору. Все в ньому було утрироване, незграбне – і крупні риси обличчя з великим ротом, і широкі, рідко поставлені зуби, і довгі, розлаписті руки, і ноги у величезних черевиках. Від усієї його кремезної постаті віяло чимсь первісним, диким, і в той же час привабливим. У темних уважних очах відбивалися риси складної, багатої натури. Інженер розмовляв по-російському досить вільно, але з дуже помітним німецьким акцентом.

Дізнавшись, з ким він має справу, згадавши рекомендацію Вітковського, Ридан трохи розгубився. Він залишив інженера в кабінеті і кинувся до Ганни порадитись. Хай йому біс, він зовсім забув про цю історію! Йому не потрібен ніякий Віклінг після того, як він домовився про роботу з Тунгусовим. Але й відмовитися тепер незручно, бо він своєчасно не попередив Вітковського. Невже знову пояснювати свої ідеї, розповідати?

Ганна інакше подивилася на справу. Хтозна, може, цей іноземець виявиться справді цінною людиною. Пояснювати все зовсім необов’язково. Треба поставити перед ним конкретне фізичне завдання, – створити цей самий генератор мікрохвиль, поговорити, – може, він уже має що-небудь. А якщо він зацікавиться сам, хай працює. Все-таки не варто покладати всі надії на самого Тунгусова. Ганна вирішила, що в усякому разі Віклінг відверне увагу батька од Тунгусова, поки той зайнятий сушаркою.

Так і сталося. Розмова з Віклінгом виявилась цікавою і змістовною. Він одразу зрозумів суть завдання і, уникаючи розпитувань про мету професора, захопив його своїм умінням просто говорити про складні проблеми, розповівши про деякі маловідомі спроби вчених за кордоном застосувати нові принципи генерації ультрависоких частот.

– Я певен, закінчив він, – що можна знайти правильне розв’язання. Я навіть намагався використати деякі нові методи… На жаль, умови, які склалися зараз у Німеччині, особливо в колах технічної інтелігенції… ніяк не заохочують до серйозної творчої праці. Тепер ви розумієте, що примусило мене залишити батьківщину… до кращих часів.

Смуток, який пробринів у цих словах, зворушив Ридана. До відвідувача одразу поставились, як до гостя. Уже в їдальні, за чаєм, він розповів багато цікавого про життя в фашистській Німеччині, про долю багатьох видатних учених, з якими він зустрічався і імена яких знав Ридан.

Альфред Віклінг пішов рано. Його настійливо запрошували заходити, незалежно від справ, зв’язаних із завданням професора.

А справи вирішувалися так: Віклінг негайно приступає до розробки одного з нових методів генерації мікрохвиль. У його розпорядженні є досить обладнана лабораторія, та, в якій він виконував останню свою роботу, що, на жаль, не підлягала обговоренню. Умови й договір він оформить сам у головкомі.

* * *

Звичайно, прийшовши на фабрику, Микола насамперед прямував у «сушарчину бригаду», розмовляв з Федором, разом з ним налагоджував роботу; потім у нього виникала яка-небудь справа до Ганни, і він заходив до неї.

А коли справи не було і Микола не з’являвся, майже завжди виникало невідкладне питання у Ганни, і вона або приходила в цех, або дзвонила йому, прохаючи зайти в комітет комсомолу, де вона влаштувалась.

Побачення ці були короткі й ділові, проте обоє вже не могли без них обійтись.

На цей раз Микола просто з вулиці ранком заскочив до Ганни.

– Є новини, – сказав він, нібито вибачаючись за ранні відвідини.

– І в мене новини, – привітно відповіла вона. Микола насторожився.

– Ви розмовляли з професором? – з надією спитав він.

– Про шифр? Авжеж, розмовляла. Але новини не в цьому. Тут нічого не вийшло. Він зацікавився вашим таємничим зв’язком з німцем і дуже уважно розбирав букви. Проте нічого придумати не міг, на жаль. Дуже дивно все це. Сам писав їх на дошці, а тепер начебто вперше їх бачить. Очевидно, в той момент у нього і правді було запаморочення. Мее це все більше хвилює.

Микола замислився.

– Еге ж, дивно. А я, правду кажучи, дуже розраховував на вашу розмову. Тепер не знаю, що робити… А щось робити треба: вчора я одержав нову радіограму від німця. Там щось відбувається… здається, дуже серйозне. Може, навіть трагічне. Ось дивіться…

Він вийняв із записної книжки аркуш паперу. Ганна прочитала:

«Основні перешкоди усунено. Прискорте перевірку за переданою раніше схемою розташування диполів. Тоді повідомлю нову схему. Антену зірвано вітром».

– «Антену зірвано вітром», – повторила вголос Ганна. Добре сказано. Сильно… І що ж, ніяких нових вказівок він не дав?

– Ніяких. Та ні, я розумію, що він і не може їх дати, не ризикуючи провалити весь цей задум. Того, що він сказав раніше, досить. Це якесь затьмарення на нас найшло! Ви знаєте, я довго не сплю ночами, все думаю. Відчуваю, що не вистачає якогось маленького стрибка думки кудись убік від тих напрямків, у яких ми всі шукаємо цього вирішення. І я не маю сумніву, що стрибок буде зроблено. Але коли?.. Будемо думати. А які у вас новини, Ганно Костянтинівно?

– Заждіть, Миколо Арсеновичу… – Ганна замислилась, мовчки зробила кілька кроків по кімнаті, потім стала просто перед Миколою.

– А що коли це провокація? Коли вас хочуть втягнути в якусь брудну шпигунську справу? Ви думали про це?

– Признатись, не спадало на думку… А що вони можуть зробити?! Ну, запропонують мені що-небудь таке, пошлю їх під три чорти – і все.

Ганна знову пройшлась, подумала.

– Ні. Не так це просто. Я читала дещо про такі справи. Це – сфера особливих, дуже витончених методів і прийомів. Вас можуть обплутати так, що ви цього навіть не помітите. Чи варто ризикувати? Чи не краще повідомити про все куди слід, там люди досвідчені, зв’яжуться самі з вашим німцем, усе з’ясують. Та й шифр вони розберуть, звичайно, далеко швидше, ніж ми з вами.

– До того ж я й зобов’язаний це зробити, – погодився Микола. – Справді, з того моменту, коли я зрозумів, що наші розмови вийшли за межі звичайної любительської радіотехніки, я повинен був за існуючими законами припинити цей зв’язок. Але тепер просто припинити не можна, я відчуваю, що це друг, а не ворог. Він діє на нашу користь, до того ж у важких, небезпечних умовах підпілля… Так, повідомити про це справді треба. Інакше мене можуть притягти до відповідальності за порушення правил любительського зв’язку і заборонить користуватися передавачем. Дякую, Ганно Костянтинівно, що напоумили. Я зроблю це, як тільки закінчимо сушарку, – зараз ніколи.

Ганна погодилась неохоче. Все це їй здавалось далеко серйознішим. Вона боялася за долю Миколи і, коли б не сушарка, звичайно, наполягала б, щоб Микола зробив це негайно, сьогодні ж…

Тепер вона розповіла про появу Віклінга, про те, як Ридан, очарований Миколою, мало не відмовився од досвідченого конструктора і як, за її порадою, прийняв його.

– Ну, от і чудово! – зауважив Тунгусов. – Так і треба було зробити. Тепер професор не витрачатиме часу даремно, чекаючи, коли я зможу йому допомогти.

* * *

Час ішов. Наближався призначений строк пуску нової сушарки.

Строку цього, незважаючи на всякі затримки, вирішили додержати за всяку ціну: виправдати довір’я й допомогу наркома кожний вважав своїм незаперечним обов’язком.

Потроху «сушарчина бригада» стала центром уваги всього колективу фабрики. Від неї залежала дальша доля підприємства. Комсомольці це добре розуміли i працювали з вогником, прагнучи перевершити один одного. Захоплені Тунгусовим, вони намагались в усьому наслідувати його і запозичували не тільки його діловитість і цілеспрямованість, але й його спокій, зовнішню повільність, за якою ховалися блискавичні зльоти думки й точність роботи.

Ганна добре бачила, яким авторитетом користується Тунгусов, і теж усе більше піддавалась його впливові.

Монтаж сушарки тим часом наближався до кінця. У світлому високому приміщенні вже вимальовувалися контури оригінальної споруди.

З невеликого отвору в стіні виповзав ребристою змією вузький жолобок конвейєрної стрічки. Спочатку він ішов через довге приміщення на висоті близько метра від кафельної підлоги, обгороджений лише гарними поручнями, що були схожі на палубні поруччя корабля. Потім ця огорожа відразу розширювалась в обидва боки, охоплюючи вже не тільки конвейєр, але й сигнальні пристрої автоматики, розташовані по обидва боки. Тут стрічка раптом круто опускалась униз, захоплена з боків напрямними пазами, і, описавши півколо, знову піднімалася на попередній рівень і вже до кінця – до вихідного отвору в протилежній стіні – йшла горизонтально.

Тут, над цим провалом стрічки, і мало відбуватися найголовніше: стос дощок, брус, навіть колода, які ніс конвейєр, повисали в просторі, наповненому невидимими вихорами потужних сил високочастотного поля, що пронизували дерево наскрізь.

Дві алюмінієві пластини – лапи величезного конденсатора, немов націлились з обох боків, щоб схопити деревину, яка почне переповзати через провал і опиниться якраз між лампами. І тоді вони тремтітимуть, наче від нетерпіння, ці хижі лапи.

Мало хто знав, чого коштувало Тунгусову добитися цього тремтіння. Воно було потрібне: від положення пластин залежало поле високої частоти, яке виникало між ними. Він добре знав, наскільки вибагливе це поле. Не один конструктор зазнав поразки, борючись з його примхами. Хай воно навіть точно розраховане, хай за приладами старанно настроений генератор, відрегульовано розжарення катодів, напруги на анодах, частоту. Але якщо раптом у проміжку між пластинами конденсатора тіло, що зазнає впливу поля, змінило об’єм, положення – в той самий момент змінюється ємкість, порушується налагоджений режим… і знову треба настроювати всю систему.

Хіба встигнеш підстроювати й налагоджувати, коли крізь це поле безупинно рухається товста, нерівна, грубо очищена від кори колода.

І ось Тунгусов оточив увесь простір поля складною системою тонких, невидимих промінців. Вони ковзали по поверхні дерева, обмацуючи його мінливі обриси, а фотоелементи ловили їхні сигнали і залежно від форми й об’єму матеріалу; що надходив у робочий простір, міняли настройку, положення конденсаторних ламп, змушуючи їх «тремтіти» – розходитись або зближатися, щоб зберегти потрібний для сушіння режим поля. Навіть швидкість руху стрічки змінювалася залежно від об’єму деревини, що вступала в робочий простір.