Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 33 страниц)

«Ервалла», огорнута щільним, мокрим туманом, повільно, обережно, наче кішка, підкрадалася до берегових вод Радянської держави.

У кают-компанії теж ішла гарячкова підготовка: Ганс одержував останні. інструкції, розвідувальні завдання, вивчав напам’ять адреси явок, імена розвідників, про існування яких в Естонії він досі і гадки не мав, строки зустрічей і зв’язку по радіо з центром. Усе це він повторював по кілька разів уголос, потім, щоб краще запам’ятати, записував на маленьких блокнотних аркушиках, які відразу ж у нього відбирав і спалював у попільничці інструктор, що сидів навпроти нього.

Майже все вже було закінчено, коли в каюту знову. ввійшов радист з папірцем у руці. Під цілковиту мовчанку аркуш цей, як і раніше, обійшов усіх, крім Ганса, і повернувся до шефа. Тільки реакція тепер була інша. Раніше їхні обличчя досить відверто виражали: «не те!» Тепер вони зовсім нічого не виражали. Нібито вони просто подивилися на завідомо чистий аркуш паперу.

І Ганс збагнув: це було «те». І відчув, ніби якась незрозуміла глуха стіна одразу відокремила їх усіх від нього й порвала всі людські ниточки, що потроху протяглися від них до нього за час цієї зустрічі.

А зовні все було так, як і раніше. Шеф знову підлив коньяку собі й Гансу, і Ганс поволі випив, щоб заповнити чимсь цю хвилину страшної непевності.

Зненацька настала тиша: зупинились машини «Ервалли». Це було дуже добре чути, і означало, що судно прийшло й стало на вказаному місці, але ніхто наче й не помітив цього.

Інструктор, що сидів навпроти, вишукував щось у своїй записній книжці. Шеф недбало простягнув йому одержаний аркуш і тоді вперше спокійно назвав його на ім’я. І в цьому було щось загрозливе.

– Ну, що ж, Герхард… Дійте відповідно, – сказав він.

– Лишилось небагато, – пробурмотів той. – Я тільки відмічу в себе деякі дані. Отже, Юхо, як звати вашу тітоньку?

– Лайне Тооп.

– Лай-не То-оп, – повторив Герхард, записуючи. – Вік її?.

– Сорок три роки.

– Живе вона де?

– На хуторі Вооркіле, біля містечка Ринга.

– Там ви з нею і зустрілися?

– Так.

– Коли?

– П’ять днів тому. Двадцять четвертого липня. Ганс відповідав з твердістю приреченого, бо тепер, нарешті, він справді все зрозумів.

– Ну от і все, – бадьоро сказав Герхард, ховаючи свою записну книжку в задню кишеню, а лівою рукою простягаючи через стіл аркуш, принесений радистом. – Тепер прочитайте ось це.

І все ж таки Ганс не чекав того, що там було написано.

«…Учора відвідав хутір Вооркіле близько Ринга. Привіт Ріккерта передавати нікому. Лайне Тооп померла в квітні цього року запалення легенів – 852».

У першу мить думки Ганса з шаленим напруженням шукали виходу із становища. Знову й знову він перечитував текст, щоб протягти час. Не підводячи очей, він усе ж побачив, як права рука Герхарда повернулася з-за спини і над краєм стола з’явилось дуло пістолета.

Дзенькнув, телефон, шеф схопив трубку.

– Чи не поснули ви там, ваша світлість… – забасив голос з трубки.

– До дідька! – роздратовано закричав шеф. – Усе до дідька, чуєте, Ервін?! Повертайте негайно на північ і – повний вперед! Самий повний!..

Незвичайний спокій раптом обійняв Ганса. Він зрозумів, що всі його плани й надії загинули, що нічого більше вдіяти не можна. Можна лише чекати, коли настане кінець. Чекати і, мабуть, найкраще просто мовчати.

– А тепер, Ріккерт, – промовив тихим, свинцевим голосом Герхард, – розповідайте, як усе було насправді.

Ганс звів очі, зустрів холодний, загрозливий погляд… і раптом відчув легке запаморочення. В наступну мить усе його тіло охопила непереборна кволість, голова почала хилитись до стола, повіки нестримно стулялись. Свідомість швидко віддалялась кудись геть від нього.

Встигла промайнути думка: «Отруїли… в останній чарці – отрута». І більше вже не було думок.

* * *

Ніхто з людей, що перебували на «Ерваллі», не знав і ніколи не дізнався про те, що сталося далі.

Хвилин через сорок після того, як судно лягло в дрейф, увійшовши в берегові води Естонії, туман, що оточував його, освітився сильними прожекторами двох радянських сторожових катерів. Один з них зупинився на деякій віддалі, другий підійшов ближче і сигналами запитав судно про його національну приналежність. Шхуна не відповідала. Вона здавалася мертвою. Суднові вогні були погашені, люди не з’являлись.

Катер підійшов впритул до борту, і в той самий момент загін озброєних прикордонників, як зграйка птахів, перенісся на «Ерваллу».

Дивну картину побачили вони там.

Освітлений прожекторами туман кидав сіре, похмуре світло на палубу, і крізь нього тут і там видно було на ній розплатані тіла людей. Відразу ж з’ясувалося, що всі вони живі й навіть, очевидно, здорові. Про це свідчив здоровий колір обличчя, відсутність будь-яких зовнішніх ушкоджень. Скидалося на те, що вони сплять, але всі спроби розбудити їх, привести до пам’яті, до притомності, виявились марними.

У такому самому стані були знайдені штурман у своїй рубці, вахтовий за штурвалом, радист, частина команди, яка відпочивала в кубрику, словом – усі люди на шхуні.

Увагу лейтенанта – командира загону особливо привернула картина, на яку вони натрапили в кают-компанії. Там було чотири чоловіки. Один з них, на вигляд наймолодший, у простому рибальському одязі, сидів за столом, схиливши голову на складені руки. Прямо навпроти нього навалився грудьми на стіл другий, гарно зодягнений, як і інші двоє. З правої руки його, притисненої грудьми до столу, вивалився пістолет. Третій, літній, сидів у капітанському кріслі, закинувши голову назад, і гучно хропів, четвертий простягся на підлозі, біля обох теж лежали пістолети, які вони, здавалося, тільки-но випустили з рук.

Тут уже очевидним було якесь насильство, злочин, і командир вирішив поки що не чіпати сплячих. Він тільки зібрав їхні пістолети і, залишивши в каюті посилений наряд охорони, побіг на палубу.

Тим часом до другого борту «Ервалли» підійшов ще один катер, і з нього на шхуну перейшла група, яка складалася з майора, двох капітанів державної безпеки і одного цивільного. Командир загону рапортував їм про стан справ: на шхуні виявлено всього двадцять вісім чоловік, усі живі, але… перебувають у стані, схожому на сон. Розбудити, проте, нікого поки що не вдалося…

Лейтенант був дуже спантеличений. І не тільки тим, що сталося на шхуні. На обличчях прибулих, які відбивали і здивування, і захоплення, він бачив, що ці люди розуміли, в чому тут річ. І перше, що вони зробили після його рапорту, – почали гаряче вітати цивільного з якимсь надзвичайним успіхом!

Потім, немов згадавши про чергове важливе завдання, офіцери кинулись до «живих трупів», які лежали на палубі, швидко оглянули їх, зазираючи кожному в обличчя, неначе розшукуючи серед них когось, але, мабуть, не знаходили. Лейтенант зметикував, що тут кают-компанія може стати в пригоді, і повів їх туди.

Офіцери перезирнулись, коли впізнали Ганса, який спокійно спав у компанії явних «хазяїнів», за пляшкою коньяку. Проте «мирна» сцена набрала іншого вигляду, коли лейтенант доповів про пістолети, знайдені тут. Майор обережно підвів голову Ганса, послухав його дихання, помацав пульс… Погляд його привернув аркуш паперу, що виглядав з-під складених на столі рук молодого чоловіка. Він пробіг очима текст, передав аркуш капітанам. Знову перезирнулись вони… Підійшовши до одягненого в цивільне високого темноволосого чоловіка, який уважно стежив за тим, що тут відбувалося, майор сказав:

– Знаєте, професоре, що тут зараз трапилось? Крім усього іншого, ви врятували життя ось цьому… дуже хорошому хлопцеві…

Той з усмішкою розвів руками. Він і не збирався збагнути суть подій, надто далеких від того, що його тут цікавило.

– Така вже природа цього… явища, – відповів професор. – Воно покликане нищити погане і врятовувати хороше.

…Операція була закінчена на світанку; людям з катерів довелося чимало попрацювати на «Ерваллі». Усіх сплячих якнайретельніше обшукали, особливо тих, хто, безсумнівно, був приналежний до розвідки. У шести шпигунів-диверсантів, які лежали на кормовій частині палуби впереміжку з їхніми «торпедами» і комбінезонами-скафандрами, що їх вони не встигли надіти, прикордонники, тепер під керівництвом капітана, знайшли і вилучили навіть маленькі ампули з отрутою, сховані в ріжках комірців, у вилогах піджаків, у манжетах і носових хусточках… Рюкзаки із складним і добре продуманим шпигунським спорядженням – портативними короткохвильовими раціями, мініатюрними фотоапаратами, зробленими у вигляді портсигарів, сірникових коробок і авторучок, шифрувальними блокнотами, наборами снотворних і отруйних цигарок та сигарет, чорнилом для невидимого письма, предметами маскування – накладними вусами, бородами і з багато дечим іншим; фальшиві, а почасти і справжні документи – паспорти, посвідчення, довідки в непромокальних кишенях костюмів; нарешті, ті засоби захисту від людей і собак – хімікати та бойова зброя, – які могли знадобитися в перші ж хвилини після виходу на берег, – усе це було зібрано, складено й позначено відповідно до номерів, проставлених хімічним олівцем просто на тілі розвідників, «на потилицях», «за коміром», – як казали веселі й заінтриговані цією подією бійці-прикордонники.

Невдах-десантників зв’язали, перенесли наниз, в одну з кают, і залишили під конвоєм. Весь екіпаж судна на чолі з капітаном-штурманом Ервіном зібрали в кубрику.

«Китами» в кают-компанії зайнялися майор і другий капітан – досвідчені слідчі. Обшук дав багатий «улов». Організатори антирадянської розвідки, видно, почували себе на цьому зовні непоказному «риборозвідувальному» судні, як удома.

Тут, користуючись усіма перевагами ізоляції і недоторканності судна в нейтральних водах, вони спокійно жили, скільки треба було, звідси керували по радіо агентами, які вже раніше пробралися в Естонію. Ні ампул з отрутою, ні зброї, крім тих пістолетів, які вони вихопили, викривши Юхо, у них не знайшли. Ні, вони були певні, що небезпека їм не загрожує. Тому і тримали в своїх кишенях плани операцій, розклад радіозв’язку, адреси, імена, дати зустрічей, явки і багато такого, що викликало у слідчих справжнє захоплення. Мабуть, тут було все, що давало їм можливість знищити навіть саме коріння ворожої розвідки, завбачливо насаджене ще до недавнього встановлення в Естонії Радянської влади.

Повернувся другий капітан і доповів майорові, що «прибирання» на судні закінчене.

Усім сплячим, крім Ганса, наділи наручники й залишили їх на своїх місцях. Погляди офіцерів звернулися до чоловіка в цивільному, що як і до цього, мовчки стежив за їхньою роботою.

– Пора будити? – зрозумів він. – Тоді зв’яжіть мене з маяком… І коли це можливо – звідси.

Після недовгих переговорів з радистом, який тепер орудував у радіорубці шхуни, зв’язок було налагоджено.

Передаючи телефонну трубку цивільному, майор спитав його:

– Нам що ж… доведеться перейти на катер?

– Ні, не треба. Нам це не завдасть шкоди. І навіть не зачепить нас. Так що розташовуйтесь, як вам зручніше… Алло! Маяк Стеншер? Мені потрібен інженер. Це ви? Миколо Арсеновичу, негайно давайте чергову хвилю, як ми домовились… Так, тут усе готово… Усі до одного! Не забудьте зафіксувати відстань. Отож, дійте.

Він одійшов до стіни, так, щоб бачити відразу всіх сплячих.

– Довго доведеться чекати? – спитав майор.

– Чекати не доведеться. Дивіться!

У першу мить те, що сталося зразу за цим вигуком «дивіться», було сприйняте всіма як щось чаклунське і страшне, що виходило від цієї спокійної, неквапливої людини.

Тим часом нічого особливого не сталося. Почалось пробудження. Припинилося розкотисте хропіння «шефа», нерухомі до цього тіла помітно заворушилися, якийсь рух пробіг по очах, смикнулися куточки рота, пальці, плечі… Враження страшного, чаклунського йшло від одночасності цих ознак пробудження, які говорили про те, що тут діяла якась могутня зовнішня сила, незрозуміла й нездоланна.

Далі картина різко змінилася. Вони почали розплющувати очі і вже по-різному, кожний по-своєму, входити в реальну обстановку. Загальним для всіх було лише мовчазне остовпіння й жах в очах, що зростав у міру того, як вони починали усвідомлювати своє становище. Усі мовчали.

Одного тільки Ганса не торкнулася ця еволюція. Ледь розплющивши очі, він підвів голову і одразу ж побачив знайомі і такі бажані обличчя майора й двох капітанів – єдиних поки що справжніх друзів у цьому новому його житті.

У ньому ще жили почуття, з якими він поринув у сон: провал, загибель, цілковита неможливість виправдати довір’я цих друзів… І ось тепер якимсь незрозумілим чудом вони з’явилися, щоб урятувати його… Він побачив наручники на зап’ясті тих рук, які щойно націлювали на нього дуло пістолета… у шефа і того третього – теж. Його руки – він глянув на них, поворушив ними – були вільні!

Він знову повернув голову туди, де стояли друзі, зустрів дружелюбний погляд майора… Це було вже надто багато для нього.

Не знаючи, чи можна підвестись, чи треба й далі вдавати роль розвідника, як поводитися взагалі в цій незрозумілій, ще не розгаданій ним обстановці, він схилив голову й затулив обличчя руками, не в силі стримати щасливих, полегшуючих сліз.

Ополудні шведське риборозвідувальне судно «Ервалла», що порушило територіальні води Естонської Радянської республіки і, згідно з міжнародними правилами, було заарештоване прикордонною охороною, під конвоєм сторожового катера увійшло в бухту Кунда, потім пришвартувалося в порту.

Другий катер, який брав участь у затриманні судна, ще ранком підійшов до маленького острівця Стеншер, де височів один з багатьох радянських маяків Фінської затоки, і, піднявши на борт одну людину, після хвилинної зупинки взяв курс на Таллін.

* * *

Ридан і Микола сиділи поруч.

Очі в обох були червоні, обличчя сірі, втомлені.

Та й не дивно: за ці дві доби після несподіваного виклику по телефону і потім вильоту з Москви їм вдалося поспати в цілому не більш як три години. А скільки подій, переміщень з однієї обстановки в іншу, скільки незвичайних вражень відбулося за цей час!

На таллінському аеродромі перед вильотом вони покуняли хвилин двадцять, а ось тепер, коли можна було поспати добрих дві години, сон не брав їх.

Ридан обережно, збоку зазирнув в обличчя Миколи, побачив, що той теж не спить, і легенько штовхнув його ліктем.

– Здорово все-таки вийшло, – сказав він. – Скільки, ви кажете? Тридцять один кілометр?.. Замало, звичайно… Але ви тепер розумієте, що я мав рацію.

– Мабуть, що так.

– Мабуть! Не мабуть, а точнісінько так… Адже жодної осічки, усі двадцять вісім чоловік, як один…

Деякий час обоє мовчали. Потім знову заговорив професор.

– В усій цій фантасмагорії мені незрозуміло одне… Нас викликали в Наркомат державної безпеки позавчора ввечері. Вони лише ознайомилися з нашою пропозицією про випробування апарата, з його можливостями… Пам’ятаєте, про що нас розпитували? Чи можемо ми пустити в хід апарат у морі, вночі, в туман, а що коли об’єктом будуть люди на судні, чи не перешкодить обшивка і так далі. Розумієте? А вчора ввечері нас прямо-таки, наче на пожежу, перекинули на цей маяк з локатором. Ніякого туману тоді ще не було, так? Як же вони могли знати заздалегідь, що саме цієї ночі раптово насуне туман і якийсь шведський корабель завітає до нашого берега, і саме в цьому місці?!

– Авжеж, незрозуміло… У них… своя наука… ми її не знаємо… Але як дотепно вони вирішили завдання щодо випробування «ГЧ»… Правда ж?..

Микола говорив повільніше, ніж звичайно, глухим, беззвучним голосом. Крізь гул літака його майже не було чутно. Ридан скоса глянув на нього, трохи подумав, стрепенувся.

– Слухайте, Миколо Арсеновичу, – заговорив він рішуче, твердо, мов нарочито протиставляючи свій дзвінкий баритон його безбарвному голосу. – Через… дві години ми будемо вдома. Ось яка буде програма життя. Ви відразу ж підете у ванну, потім за стіл, добре повечеряєте, і – спати. Ніяких балачок, тим більше, що ми й не можемо нічого розповісти нашим. Спати будете досхочу. Про це вже я подбаю… Я сьогодні даю розпорядження дівчатам терміново збиратися на Уфу. Дзвоню Федорові Івановичу. Через два дні ви повинні виїхати.

– Але ж… тепер… «ГЧ» уже знають. У будь-яку хвилину нас можуть…

– Так, знаю, що «нас можуть», – різко перебив Ридан. – Але вас «не зможуть»! Я знаю напевно, що коли ви залишитесь у Москві, вам не дадуть спокою, і це погано скінчиться. Якщо я й сам раз у раз порушую ваш відпочинок, то чого ж чекати від тих, хто нічого про вас не знає! Зараз я беру всю відповідальність на себе, і, повірте, жодна душа не знатиме, де ви!

– Ну… г-гаразд, – відповів Микола.

Частина п’ята
Є ТАКІ ЛЮДИ

Розділ п’ятнадцятий
«ПЛАВУЧИЙ БУДИНОК»

Ясного пекучого полудня на одній з вулиць уральського містечка Красноуфімська з’явилась група важко навантажених туристів. Вони тільки що вийшли з воріт готелю – дерев’яного одноповерхового будиночка – і, незважаючи на чималий вантаж і спеку, швидко крокували вузьким дощаним тротуаром, видно поспішаючи перетягти свій вантаж кудись недалеко.

Через кілька хвилин вони дійшли до кінця вулиці, яка обривалась крутим спуском. Унизу звивалася прозора стрічка річки Уфи. Протилежний низький берег відкривав широку панораму лук і синіючих вдалині лісистих відрогів Уральського хребта.

Проте величний ландшафт не привернув уваги прибулих. Тільки-но склавши на землю тюки, чемодани та ящики, вони спрямували погляди вниз: там до берега був причалений човен.

Обличчя туристів сяяли радістю. Усе, що було зроблено досі, – закупки провіанту і потрібних речей, переїзд залізницею з Москви до Красноуфімська та три дні життя в цьому мальовничому містечку, поки Федір з Миколою розшукували придатний човен, – усе це було лише підготовкою до мандрівки, яка тепер тільки починалась. Ще кілька хвилин, і вони стануть володарями неоціненних скарбів: чистого повітря, прозорої води, волі, сонця, дикої природи.

Стрімкою стежкою туристи обережно знесли речі до берега і поклали їх у човен, потім не гаючись зайняли місця за вказівками Федора, давно уже визнаного капітаном команди. Сам він став на корму за стернове весло. Ганна і Віклінг сіли гребти.

– Віддати кінці! – весело скомандував Федір.

По-морському, недбало розтягуючи слова, Микола відповів:

– Єсть віддати кінці! – і, відіпхнувши човен, скочив у нього.

Мандрівка почалася. Кілька змахів веслами, і, вийшовши на середину річки, туристи повернули вниз за течією.

Погода стояла чудова. Сонце нещадно пекло з безхмарного неба, але на воді було не жарко. Річка вабила прохолодою. У будь-яку хвилину можна було скинути з себе набридлу і вже просто непотрібну міську одежу, кинутись у воду й пливти за течією нарівні з човном, поки не надокучить…

Як і належить справжньому досвідченому капітанові, Федір зовні був спокійний. Але раз у раз він самозадоволено позирав на друзів, як автор на глядачів, підкорених його чудовим твором.

Незабаром місто зникло з очей. Правий берег трохи понижчав. Вдалині біля підніжжя невисокого пасма пагорбів ще деякий час миготіли телеграфні стовпи вздовж залізниці, проповз довгий товарний поїзд, і його різкий свисток був останнім відгомоном міського життя…

Туристи відпочивали після біганини по місту та перенесення важких речей. Вражені тишею і спокоєм, що раптово настали, вони мовчки стежили за мальовничими берегами. Гребці спрямували човен на саму середину досить швидкої течії. Проте капітан не дав команді довго байдикувати.

– Ну, досить відпочивати, друзі! – сказав він. – У нас ще багато справ сьогодні.

– Як, знову справи?

– Звичайно, і дуже важливі. Ми ще не скінчили підготовки. Адже нам доведеться не тільки грітись на сонечку, але й жити – готувати страву, спати, ховатися від негоди. До всього цього треба підготуватись. Не можна ж перед кожного їдою і кожною ночівлею розпаковувати тюки, діставати все потрібне, потім знову все це вкладати! Так не вистачить і двох місяців, щоб пройти весь маршрут.

– Що ж робити? Наказуйте, капітане!

– Альфред і Ганно, беріться за весла і гребіть як слід! Миколо, стеж за прибережною рослинністю і, як тільки побачиш зарості лозняка або сухе сіно де-небудь на лузі, сигналізуй. Наталю, дістаньте наш інструментальний ящик і розпакуйте його. Поки що все.

– Єсть, капітане!

Не минуло й години, як на лівому, низькому березі було помічено лозняк. Туристи пристали в мілкій затоці, поскидали з себе все зайве, вийшли на берег і взялися до роботи. Дівчата заходилися готувати сніданок. Усі вже добре зголодніли. Альфред відав паливом і вогнищем. Федір з Миколою обладнували човен.

– Хіба ми ночуватимемо не на березі в палатці? – поцікавився Микола, бачачи, як Федір щось розміряє в човні, відповідно до свого зросту.

– Ні, Колю, човен буде нашим плавучим будинком, добре захищеним від роси й дощу. Недоцільно кожного дня ставити палатку, влаштовувати постелі. Це забирало б у нас щоденно години дві дорогоцінного часу, і було б незручно. А в човні… От побачиш, як ми влаштуємось.

Човен був великий – вісім метрів завдовжки і близько двох завширшки в середній частині. Носове та кормове сидіння відкидались і відкривали сховище для речей. Майстер, в якого придбали човен, зробив його за вказівками Федора. Через отвір у середній балці можна було вставити щоглу в міцне гніздо на дні і при попутному вітрі йти з парусом.

Вздовж боргів Федір прибив кілька залізних скоб, заготовлених ще в Москві. Потім вставив у них довгі лозини, – над човном з борту на борт простяглися досить високі дуги, утворивши кістяк для покриття.

– Ну от. Тепер, лишається пристосувати покрівлю – і плавучий будинок буде готовий, – радів Федір, розгортаючи палатковий тюк.

Два великих полотнища, натягнуті на дуги і прикріплені кільцями до гвіздків, вбитих на краях бортів, наглухо закрили човен і зробили його схожим на дирижабль, що сів на воду. Микола опинився всередині.

– Чудово, Федю! – кричав він звідти. Тут просто кают-компанія!

– А як же виходити? – спитала Ганна з берега.

Микола просунув руку в щілину між двома полотнищами, зняв одне кільце з гвіздка і, відкинувши кінець парусини, вийшов просто у воду через трикутні «двері».

– Просимо оглянути квартиру, – сказав він, підтягаючи човен до берега.

Дівчата влізли всередину і висловили своє захоплення – там було просторо, затишно і ясно: тонка парусинова «покрівля» пропускала досить світла, на середніх балках можна було вільно сидіти не згинаючись.

– Тепер нам не страшна негода, – мовив Федір. – Лишається тільки дістати сіна, і ми будемо готові до подорожі.

– А тут сіна скільки завгодно, – повідомив Альфред, щойно повернувшись з невеликої екскурсії «в глиб країни». Він знайшов сінокіс зовсім недалеко від місця стоянки. Проте сніданок був готовий, і роботу довелося припинити. Мандрівники зібралися навколо паруса, розісланого на траві, в затінку біля високих кущів, і заходилися їсти. Варена картопля з яєчнею, з салом і помідорами здалася надзвичайно смачною. Навіть хліб, звичайний чорний хліб з чаєм і цукром вприкуску був схожий на торт. Словом, повітря та оточення вже мали свій вилив.

– Ну-ну! – дивувалась Наталя. – Якщо будемо з таким апетитом їсти півтора місяця, що з нами станеться?

– Так і будемо, Наталю, – впевнено підтвердив Федір. – А що станеться: зміцніємо, поздоровшаємо, повеселішаємо!

Після сніданку парусинову покрівлю зняли з човна. Чоловіки принесли три величезних оберемки сіна й поклали його на дно. Тим часом дівчата ліквідували похідну кухню, вимили посуд. Усе кухонне начиння склали в носовий трюм, основні запаси продуктів – у кормовий. М’яке сіно сховалось під новими парусиновими полотнищами. У «плавучому будинку» стало м’яко й чисто, дно човна перетворилось у велику постіль. Ясно визначились дві «спальні», розділені середньою лавкою: біля корми, ширша – чоловіча, а спереду, трохи вужча, – жіноча.

– Ну, тепер з брудними ногами до будинку не заходити! – наказала Ганна.

– З мокрими можна, – відповів Федір, сидячи на борту і струшуючи воду з босих ніг, – до вечора усе висохне.

– Доведеться і вам роззуватися, дорогий товаришу, – звернувся Микола до Альфреда, який заклопотано оглядав на березі свої великі туристські черевики, обліплені мокрою прибережною глиною. Один він ще не наважувався роззутися, тоді як всі інші ніби тільки й чекали, коли нарешті звільняться від взуття.

Є якась своєрідна принадність у цьому відчутті – вільно ходити босоніж біля річки. Лінія води понад самим берегом перестає бути кордоном, за який не може перейти взута людина. А за цим кордоном так приємно підійти просто по воді до корми човна, що вткнувся носом у берег, відчути, як прохолода все вище обіймає ногу, а м’який мулистий килим на дні так приємно лоскоче між пальцями.

Але треба вміти ходити босоніж. Це вміння набувається в дитинстві і потім ніколи не забувається, як мистецтво плавати. Тут починає вироблятись хода. Нога стає обережною та допитливою: раніш ніж ступати, вона швидко обмацує землю, перевіряє, чи немає чогось гострого, і лише потім приймає на себе вагу тіла. Колючки, скабки та каміння виховують ходу, нога під час ходьби піднімається вище, викидається далі вперед, і от уже людина йде м’яко й спритно, не падає відразу всією вагою тіла на виставлену п’яту і не човгає по-старечому, зачіпаючи носком за кожну нерівність.

Микола, Наталя і Федір щодо цього, можна сказати, пройшли «академію». У житті кожного з них був час, коли вони думали, що взуття треба носити лише взимку. Ридан ще з раннього дитинства привчав Ганну ходити босоніж. А Альфред виявився цілковитим неуком. Друзі весело кепкували з нього, коли він, нарешті, зважився роззутись і, розмахуючи черевиками, зашкандибав по хрящуватому березі.

Нарешті Віклінг забрався на своє місце, і «плавучий будинок» рушив у дорогу, покинувши гостинний берег першої стоянки. Федір, як і до цього, вів судно. Роль стернового він вирішив на перших порах виконувати сам незмінно, бо бачив, що доручити керування новачкові небезпечно.

І справді, річка обміліла, раз у раз траплялися стрімкі перекати, по яких човен мчав із швидкістю до чотирьох метрів на секунду. Величезні камені, оброслі яскраво-зеленим баговинням, немов якісь підводні істоти, прослизали повз них, майже біля самої поверхні води. Треба було вміти вчасно помітити небезпечне місце, вміти за характером хвилі й коловороту наперед визначити, чи глибоко лежить камінь, в разі потреби обійти його збоку.

А човен при такій швидкості течії погано слухається стернового. Весла підняті й лежать непорушно: було б небезпечно прискорювати рух.

Але ось кінчається перекат, річка ширшає, дно зникає в зеленкуватій глибині.

– Повний вперед! – командує капітан, і весла слухняно опускаються на воду.

На веслах – Микола та Альфред. Дівчата відпочивають після куховарства. Ганна лежить на носі, низько схилившись над прозорою водою, і з напруженою цікавістю дивиться у воду. Приємно паморочиться в голові від цього, і здається, що летиш з неймовірною швидкістю над невідомим світом, як у сні.

Федір установив порядок: двоє відпочивають, двоє гребуть через кожні півгодини. Один з відпочиваючих заступає одного з гребців.

Весь час змінюється краєвид. Річка, наче змія, звивається між пасмами гір, то стискується ними у вузьких ущелинах, і химерні скелі нависають тоді над самим її річищем, загрожуючи звалитися на принишклих мандрівників, то розливається в просторих лугових низинах, розкидаючи чисті струмені по піщаних мілинах.

Непомітно підкрадається вечір. Знову починаються шукання стоянки. Роботи чимало: треба нарубати палива для вогнища, приготувати обід, потім остаточно влаштувати постелі, натягти брезентову покрівлю.

Нарешті все зроблено. На зміну теплому вечорові надходить прохолодна ніч. Човен стоїть біля берега на мілині, якнайдальше від головної течії, щоб випадковий обривок плоту, що розбився де-небудь у верхів’ях об каміння, не налетів і не зірвав його з якоря. На березі ще димлять головешки загасаючого вогнища, виблискують спалахуючі світляки іскор.

Втомлені мандрівники тепло вкриваються й засинають здоровим, міцним сном, відчуваючи блаженство відпочинку та приємне ниття в напоєних утомою м’язах.

* * *

Перші два-три дні мандрівки Микола переживав, як сон. Після напруженого розумового життя протягом багатьох років уся ця обстановка здавалась йому нереальною.

А тим часом близькі вода, земля, ліс потроху пробуджували в ньому давно забуті відчуття дитинства. Він упізнавав ці могутні пахощі природи, її тихі нічні шерехи, і порухи, і сплески, як після довгої розлуки люди впізнають знайомий погляд, знайомий потиск руки.

Микола з надзвичайною гостротою відчував це повернення до природи, він мов скидав з себе вагу років і знову ставав юним.

Якось уранці, тільки-но мандрівники вирушили в дорогу, покинувши місце ночівлі в тихій звивині річки, вдалині з-за повороту показався великий пліт. Він швидко линув головною течією біля високого правого берега, де скелі, підійшовши до самого річища, вступили в боротьбу з водою, повертаючи непокірну течію ліворуч, майже під прямим кутом.

У цей куток нісся пліт. Вузький і довгий, зв’язаний з товстих стовбурів уральських ялин, він уже вигнувся дугою, бо два плотарі – один попереду, другий у хвості плоту, – побачивши небезпеку, з усієї сили працювали величезними веслами-стернами, намагаючись відвести пліт якнайдалі від берега. Налягаючи всією вагою тіла на довге плече важеля, кожний плотар піднімав стернове весло з води, бігом переводив його на другий бік і, зануривши лопать у воду, знову плечем штовхав важкий держак, упираючись босими ногами в колоди. Але не такі сили потрібні були, щоб подолати інерцію плоту, який нестримно мчав на скелю.

Безгучно і страшно він ткнувся рогом у виступ скелі. З човна туристи бачили, як скрутилася передня ланка, як вставали раптом сторчма з води і важко плюхались назад колоди, як шугнув у повітрі стерновий держак і зламався, немов сірник, навпіл. Передній гребець ледве встиг відскочити на сусідню, ще цілу ланку. Але й на ній уже лопалися снасті. Розв’язані колоди переверталися під вагою чоловіка. Він упав, відчайдушно силкуючись вибратися з води, щоб колоди не зімкнулись і не розчавили його.

Усе це тривало кілька секунд.

– Вперед! Швидше! – крикнув Федір, спрямовуючи човен до плоту. – Миколо, на ніс!

Ганна і Альфред налягли на весла.

Спритно лавіруючи між колодами, що вже проминули зрадницьку скелю, Федір підвів човен до плотаря, який борсався у воді. Микола схопив його за комір і, легко піднявши з води, втягнув у човен.

Блідий, знесилений, наковтавшись води, хлопець довго не міг вимовити й слова. Микола роздягнув його, накрив ковдрою, викрутив мокрий одяг і розвісив на дузі «плавучого будинку».