Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 33 страниц)

Розділ шостий
РИДАН ПОДАЄ РЕЧОВІ ДОКАЗИ

– Як справи, товариші? Можна поздоровити з успіхом?

Четверо співробітників лабораторії зустрічають Ридана посмішками. П’ятий серйозно і навіть трохи похмуро потискує руку професорові. Це справа вдачі. Одних перемога робить веселими, інші, навпаки, стають стриманими і урочистими.

– Ось дивіться, Костянтине Олександровичу! Ридан нахиляється над кліткою і уважно розглядає в ній собаку. Той відповідає таким самим уважним поглядом і обережно помахує хвостом. Собака як собака. Тільки на голові помітно кільцевий шрам, який майже заріс шерстю. Ридан відчиняє дверцята, пестить собаку і водночас обмацує шрам – слід операції.

– Ну, Жучко, як ти себе почуваєш? Можеш вийти погуляти.

Він виймає з кишені халата жменю дрібних сухариків, дає тварині понюхати і з’їсти кілька штук, потім кидає один сухарик якомога далі, другий підкидає вгору. І все стежить за собакою, за його рухами.

Нарешті, професор задоволено оглядає співробітників.

– Так здоровий? Як вважаєте, Андрію Андрійовичу?

– Здоровий, – відповідає похмурий чоловік. – Двадцять шість днів після операції. Ось подивіться, це номер сто восьмий. – Він подає Риданові книгу, де записані щоденні спостереження за собакою: вага, температура, кількість з’їденої їжі і т. д.

– Не хочу ніяких записів. Здоровий – і прекрасно. Скільки у вас отаких «жучок» вийшло?

– Зараз десять, – відповідає один з молодих аспірантів.

Другий додає впевнено:

– Тепер усі будуть такі! Ридан рішуче встає.

– Ну, спасибі, друзі. Виходить, техніка операції освоєна. Що ж, давайте приступимо до досліду.

За годину вони почали цей чудовий дослід, якому судилося прогриміти на весь медичний світ. Складна операція, блискуче розроблена співробітниками інституту, полягала в тому, щоб проникнути в глиб мозку тварини. Треба було розрізати череп, оголити великі півкулі і підняти мозок так, щоб показалася сама основа його – «сірий бугор» і гіпофіз. Потім знов укласти півкулі на своє місце і загоїти завдані рани.

Перші спроби виконати таку операцію здавалися безнадійними. Тварини гинули. В кращому разі вони жили кілька днів паралізовані або втрачали які-небудь життєво важливі функції. Але люди не здавалися. Вони шукали причин важких поразок і усували їх. Точне знання анатомії, мистецтво оператора, винахідливість фізіолога, техніка – все було мобілізовано. Тварини почали видужувати. Нарешті з’явилися «жучки», які навіть не хворіли після операції. Це було те, чого чекав Ридан. Тепер він приступив до задуманого досліду.

Собаку, приспаного ефіром, поклали на операційний стіл. Спеціальні затискачі схоплюють і фіксують у певному положенні його голову.

Люди в халатах і масках діють швидко і точно. Кожен добре знає роль.

Розрізано шкіру на голові. З лівого боку оголюється череп.

Тепер на голову опускається виблискуючий нікелем прилад.

Вмикається струм, і внутрішня частина приладу починає повільно повертатися. Дзижчить коліщатко циркулярної електропилки, вирізуючи овальний отвір у черепі.

Вибрано рідину, що заповнює вільні порожнини мозку. Від цього мозок стає менший і починає відставати од черепа, як зерно сухого горіха від шкаралупи.

Наркотизатор повертає голову собаки потилицею вниз. Мозок відділяється від свого ложа. Невеликий натиск тупим інструментом – і оголюється сіра бугриста поверхня, пронизана пульсуючими судинами; в самій глибині зяючого тайника мозку темніє гіпофіз – маленька залоза, яка регулює ріст тварини і виконує багато інших ще не відомих функцій.

– Готово!

Ридан теж готовий. У нього в руці пінцет, що стискає маленьку, завбільшки з горошину, скляну кульку. Туди, в розкриту щілину мозку, в невелику впадину біля «сірого бугра», поблизу гіпофізу, професор кладе свою кульку.

– Є, опускайте, – наказує він. Кришка черепа обережно закривається. Операцію закінчено. Зашито шкіру на голові. Кулька лишається в мозку.

Собаку переносять в іншу кімнату. Тут він прокинеться від наркозу, тут їстиме, питиме, чекатиме своєї долі.

На операційний стіл кладуть другого собаку, потім третього… На десятому робота закінчується. П’ятьом з них закладено скляні кульки в ділянку «сірого бугра», а в решти тільки трохи піднято і знову опущено на місце мозок. Ці п’ять – контрольні. Тепер буде видно, як позначиться на здоров’ї собак подразнення, викликане тиском скляної кульки в одному пункті центральної нервової системи. А на контрольних собаках можна буде побачити, які явища викличе саме тільки хірургічне втручання.

У сусідній лабораторії теж кипить робота.

Тут собаки виступають як пацієнти зубного лікаря. Бормашина просвердлює дупло в зовсім здоровому зубі. Нерв оголений. Туди вкладають ватку, змочену краплею формаліну, потім замазують дупло цементом. Собаки йдуть конвейєром. Різниця тільки в тому, що одному закладають у зуб формалін, другому – кротонове масло, третьому – мозкову тканину, четвертому – миш’як, п’ятому – дифтерійний токсин, шостому – токсин стовбняка.

Деякий час у собак болять зуби. Це видно. Покладена речовина подразнює нерв. Потім біль проходить. Згодом пошкоджений зуб виривають. Собаки здорові. Тепер лишається стежити і чекати.

Одну за одною Ридан обходить ще ряд лабораторій. У кожній з них група наукових співробітників порається коло тварин. Операції найрізноманітніші: одні заморожують окремі ділянки мозку, інші оголюють нерви в різних частинах тіла, перерізують їх або трохи отруюють якимись речовинами.

Всі ці різноманітні експерименти підпорядковані одній меті. Об’єкт операції – нерви, нервова система. Майже весь інститут працює над нервами. Це Ридан перевіряє геніальну догадку, яка виникла на основі безлічі немовби випадкових, окремих спостережень. Якщо догадка буде правильною, вона зробить переворот у медицині.

Настають дні чекання. Всі операції закінчено. Люди стежать за тваринами, оглядають, обмацують їх, старанно записують у щоденники свої спостереження, сперечаються. Ентузіасти вже схильні знаходити підтвердження ідеї. Скептики охолоджують їх запал і знаходять інші пояснення. Ридан цінує і тих, і других. У ньому самому поєднуються обидва ці типи наукових працівників.

І от починається.

У собаки з кулькою в мозку іде кров з ясен; ясна робляться крихкими, відстають від зубів, потім від щелепних кісток. У роті, на слизистих оболонках, з’являються виразки, вони ростуть, глибшають, руйнуючи тканини; нарешті, одна з них з внутрішньої поверхні щоки проходить на зовнішню: утворюється наскрізний свищ.

З кожним днем хвороба прогресує. Зовсім здорові зуби поступово стають м’якими, легко стираються, деякі викришуються зовсім.

– Цинга? – здивовано питають Ридана. його ясні сірі очі блищать.

– Заждіть навішувати ярлики. Це ще не все.

Справді, в другого собаки з кулькою події пішли далі. У нього, крім «цинги», утворюється виразка на рогівці ока, уражена порожнина носа, виникає гнійне запалення середнього вуха.

– Дивіться: всі ці явища точно відповідають розташуванню гілок трійчастого нерва, – пробує узагальнити Андрій Андрійович.

– Заждіть, заждіть, – повторює Ридан.

Через кілька годин гинуть два собаки з п’яти. Розтин показує: великий крововилив у легені і численні виразки в шлунку та на кишках. Усе це робить кулька в мозку. П’ять контрольних тварин без кульки зовсім здорові.

Ті самі явища спостерігаються в собак, яким була зроблена зубна операція: виразки, ураження очей, крововилив у легені, смерть.

Слабкі дози токсинів дифтериту і стовбняка, що діяли короткий час на зубний нерв, не викликають ні дифтериту, ні стовбняка, але теж призводять до виразок, крововиливів у легені і смерті тварин.

Якщо розрізати сідничний нерв на лівому стегні, то від цього спочатку набрякає стопа, а потім на ній утворюється прогресуюча виразка. Починається гангрена, відпадають цілі фаланги пальців. Через деякий час ця картина повторюється на правій нозі, хоча нерв на правій стороні зовсім не оперували.

Фактів усе більше й більше, зошити всіх лабораторій пухнуть від записів. Досліди ще тривають, але Ридан уже бачить, що ідея правильна, перевірена, доведена.

Тоді він скликає нараду співробітників інституту. Один за одним з короткими повідомленнями про результати виступають керівники всіх лабораторій, що брали участь у дослідах. Кожен повинен знати, що вийшло в інших. Сам Ридан поки що мовчить. Тільки він знає всі роботи і міг би просто викласти їх зміст і висновки, та ні, краще хай люди самі спробують узагальнити результати дослідів, зрозуміти ідею. Вона складна, дуже нова, і сформулювати її не кожен наважиться – це означало б відмовитися од поглядів, які ще здаються непохитними.

Нарешті Ридан уперше вголос промовляє ці слова.

– Отже, можна констатувати, – каже він, – що в наших дослідах, діючи різними способами безпосередньо на нерви, ми викликаємо в організмі запалення, набрякання, виразки, пухлини, тобто майже всі відомі медицині види хворобливих симптомів. Це означає, що саме нерви, нервова система керують розвитком будь-якого патологічного процесу. Всі хвороби є результатом якихось порушень у діяльності нервів. Тепер вперше стає ясною схема хворобливого процесу. Організм увесь пронизаний нервами, з’єднаними в єдину струнку систему. І нема такої точки, такої клітини в організмі, доля якої не залежала б від впливу нервової системи. Доки ця система працює нормально – організм здоровий; це означає, що всі функції в ньому здійснюються нормально. Адже функціями керують нерви.

Та от на якій-небудь ділянці нервову сітку пошкоджено. Пошкодження можуть бути різні. Хай це буде укус отруйної комахи, хімічний опік, під дією якого робота нервів на даній ділянці хоча б тимчасово порушується.

Сусідні ділянки нервової системи, пов’язані у своїй діяльності з ураженою ділянкою, змушені якось перебудуватися, пристосуватися до зміни. Що сталася. Потім перебудовуються ще більш віддалені ділянки.

Так починається перебудова всередині нервової системи. Вона охоплює все нові й нові ділянки і, нарешті, приводить до якоїсь іншої комбінації нервових стосунків, за яких стають неминучими явні ознаки хвороби. Досі медицина приділяє захворюванню нервів особливе місце, особливий розділ патології. Вивчаючи хвороби, вона тільки в деяких випадках бере до уваги нерви. Це помилка! Тепер ми можемо твердити, що нема такої хвороби, в якій нерви не брали б участі, не відігравали б провідної і вирішальної ролі.

А звідси висновок, що й лікувати хвороби можна, діючи на нервову сітку. Застосовуючи свої звичайні методи лікування, медицина так і робить, хоча звичайно вона сама цього і не підозріває. В цьому її недосконалість.

Ридан підвівся.

– Ми відкриваємо новий розділ в історії медицини. Запитання є?

Приголомшені новими думками, слухачі якусь мить сидять нерухомо. Потім одразу зводиться кілька рук.

– А мікроби?

– А інфекційні захворювання?

Ридан сміється.

– Я так і думав. Чим несподіваніша думка, тим більше в ній незрозумілого. Пропоную на цьому, товариші, закінчити нашу нараду. Обміркуйте цю нову концепцію. Багато що, я впевнений, само собою стане зрозумілим, зайві запитання відпадуть, залишаться найділовіші. Найближчими днями зберемося знову.

Досліди з тваринами тривають.

Майже кожного ранку приходить вантажна машина і привозить десяток-два нових собак.

У бактеріологічній лабораторії починається війна. Два табори визначилися там одразу після виступу Ридана. Керівник лабораторії, професор Халтовський, відомий своїми блискучими роботами з мікробіології, очолює опір. Бачачи, що більшість його співробітників уже захоплена ідеєю Ридана, він починає діяти з властивою йому делікатністю і якоюсь в’їдливою ніжністю.

– Костянтин Олександрович – запальний чоловік, – каже він. – На жаль, в науці це не завжди… допомагає. Він говорить: «Усі хвороби», «всі патологічні процеси». Боюсь, що це помилка, і нам треба вчасно застерегти від неї професори. Чому «всі»?! Ну, а, скажімо, інфекційні захворювання? Їх теж організовують нерви? Виходить, уся боротьба з мікробами зводиться нанівець? Мікроби ні до чого? Виходить, найвизначніші відкриття Пастера, Мечнікова, Дженнера, Ерліха та інших славетних учених, завдяки яким людство позбулося жахів віспи, дифтериту, сифілісу – помилка?!

Риданівці мовчать. Важка артилерія професорських аргументів гнітить своєю авторитетністю. І нотки «справедливого обурення», які доречно звучали в словах професора, такі переконливі. Правда, бракує ясності. Чи так уже необхідно тривожити імена світил?

Аспірант-комсомолець Данько шукає ясності, насупившись і ламаючи в руках сірникову коробку. Сірники в ній перестали вже триматися і раз у раз випадають на підлогу.

– А все-таки ці експериментальні виразки на ногах виникають від подразнення нерва у віддаленому пункті, а не від мікроба, – вперто промовляє Данько і одразу переводить суперечку з туманних вершин у галузь конкретних уявлень і фактів. – Кожного разу ця операція неминуче приводить до виразок. Куркін це довів. Тут сумнівів не може бути. Знаєте, скільки він таких операцій зробив?

Халтовський смикає вусом, нервово кусає верхню губу.

– Добре! Але ж ми пересвідчилися, що всі ці виразки кишать звичайними для них мікробами? Чи, по-вашому, мікроби теж з’являються внаслідок подразнення нерва?

Данько мовчить.

– Спробуйте-но одержати експериментальну виразку без мікробів, чисто нервовим шляхом, – в’їдливо підкреслює мікробіолог, ворушачи в повітрі пальцями.

Можна подумати, що ця розмова передається по якомусь інститутському нерву у віддалений пункт – до Ридана. Він раптом входить у лабораторію.

– Ось що, товариші. Виразки на стопі виникають внаслідок самої лише дії на нервову систему. Факт доведений. Проте виразковий процес в усіх наших експериментах супроводжується появою звичайної для нього бактеріальної флори. Спробуйте-но розібратися, в чому тут справа.

І він виходить.

Халтовський похмуро дивиться в простір, вус його смикається.

А Данько підводить голову і посміхається товаришам.

* * *

Тим часом чутки про риданівські досліди виходять за межі інституту. В наукових установах, у клініках, в сім’ях учених виникають суперечки, накреслюється розкол; одні вже знаходять у новій теорії пояснення багатьох незрозумілих явищ, інші тремтять перед можливим потрясінням основ.

Ридан усе це знає. Йому розповідають співробітники, йому дзвонять, нарешті, приходять відвідувачі, щоб одержати вказівки і в своїх установах розпочати нові дослідження.

Одного чудового дня аспірант Данько потрапив до Тропічного інституту, де в нього ціла група знайомих лікарів та аспірантів. На нього нападають із запитаннями, але він обмежується короткою інформацією і відхиляє дебати. Ніколи – у нього справи.

– Для того, щоб вилікувати людину від малярії, ви намагаєтесь знищити малярійні плазмодії в її крові. Так?

Початок принциповий і інтригуючий. Інститутці змовкають, передчуваючи нове відкриття, і з готовністю підтверджують:

– Так, так.

– Для цього ви даєте хворому хінін, який і вбиває плазмодії. Так?

– Так.

– Дозвольте маленький експеримент. Дайте трохи крові. Свіжої малярійної крові, наповненої живими плазмодіями. Кубиків два-три.

Кров приносять у термостаті, який зберігає температуру тіла. Другий термостат спеціально пристосований для досліджень. Він з’єднаний з бінокулярним мікроскопом, який дає можливість розглядати населення ще живої, теплої крові у капілярній щілині між двома рухомими дисками з дуже тонкого скла.

Данько повільно крутить диски, припавши до окуляра, і одразу натикається на плазмодії. Бліді, безформні грудочки, наповнені чорними крапками пігменту, повільно рухаються, витягуючи свої тупі, округлені виступи.

– Так, вони живуть. Тепер дайте розчин хініну, який ви впорскуєте хворим.

Він одливає в пробірку трохи крові і додає стільки ж хініну. В другу пробірку з кров’ю, де кишать плазмодії, він вливає більше хініну. В третю додає порцію такого міцного розчину, який отруїв би людину. Пробірки в термостаті.

Дослід триває довго. Данько час від часу підходить до мікроскопа. В усіх пробірках плазмодії продовжують жити. Хінін не діє на них!

– Що скажете, товариші? – Данько оглядає своїх друзів.

– Такі досліди відомі давно, – сумно говорить один.

– Я знаю. Я хотів побачити сам. Але хіба ці досліди не переконують вас у тому, що хінін безпосередньо не діє на плазмодіїв?

– Ні, не переконують. У пробірці одне, а в організмі створюється дуже складна обстановка.

– Згоден. Але чому ж вона створюється?

– Під впливом хініну.

– Виходить, хінін діє не на плазмодії, а на організм. І точка прикладення його дії, очевидно, нерви?

Малярійники розводять руками.

– Механізм дії хініну невідомий, – відповідають вони. – Крім того, бувають хіностійкі раси плазмодіїв.

– Добре. Почекаємо. Коли це з’ясується?

– Хворого щойно прийняли. У нього дводенна форма малярії. Сьогодні хінізуємо, завтра-післязавтра уже знатимемо.

Через день з’ясовується, що «раса паразитів не хіностійка», хінін припинив приступи пропасниці у хворого. А плазмодії його витримали в пробірці кінську дозу цієї отрути!

* * *

Після відвідин Данька, після його розповідей про нові роботи старий лікар-малярійник Дубравін довго сидить у лабораторії, курить, думає, переглядає старі пачки історій хвороби.

– Вони мають рацію, – говорить він своїм аспірантам. – Риданівці мають рацію! Я все життя, можна сказати, просидів на малярії і завжди стикався з фактами, які свідчать про те, що малярія і плазмодії – різні речі. Але я разом з усією медициною не міг наважитися визнати це, вишукував усякі каверзні пояснення фактам. І от ми дійшли до того, що ототожнили кнопку і дзвінок. Хіба не так? Хіба у нас плазмодій не став синонімом малярії? Замість того, щоб лікувати організм, ми охотимося за його паразитами, які, може, тільки тому й розвиваються в ньому, що хвороба створює для них сприятливі умови.

Подумати тільки, яка дурниця виходить: хінін – основна наша зброя – явно нешкідливий для плазмодіїв! Знаючи це, ми все-таки націлюємося на плазмодіїв… щоб влучити в малярію. Але ж ще три віки тому південноамериканські дикуни жували кору хінного дерева, щоб позбутися пропасниці. Зараз для мене цілком ясно: хінін діє саме на організм, а не на плазмодіїв. І паразитів убиває організм, а не хінін. Це далеко не одне й те саме, товариші. Тут величезна принципова різниця. Ми орієнтуємо всю нашу методику лікування на безпосереднє знищення паразитів у крові, а дуже можливо, що це непосильне завдання. Отруїти паразитів, що наповнюють кров, не зачепивши, не ушкодивши при цьому саму кров, хіба це не абсурд? Ні, Ридан має рацію. Всі наші зусилля повинні бути спрямовані на те, щоб змусити організм припинити ненормальні процеси, які з’явилися в ньому і дають можливість плазмодіям жити і розмножуватися. Якщо ним це пощастить зробити, організм сам розправиться з плазмодіями і з усіма симптомами хвороби. Ридан має рацію! Треба негайно включатися в його роботу, товариші. Завтра ж підемо до нього поговорити. Згодні?

* * *

Час минає. Боротьба, що розгорнулася довкола нових ідей, стає не такою галасливою і гострою, як на початку. Вона набирає позиційного характеру. В медичній пресі з’явилося кілька протестів хранителів старих основ, проти «недостатньо обгрунтованих» і «скороспілих» висновків новаторів, але вони пролунали глухо, непереконливо. Вони лишилися навіть без відповіді.

Ридан, вирішивши, що вступати в полеміку поки що марна справа, обмежився короткою – на одну сторінку – інформаційною заміткою в академічному щомісячнику. Тут були скупо описані основні досліди і в кількох пунктах викладені неминучі висновки. Номер з цією заміткою через два дні став бібліографічною рідкістю, а в деяких бібліотеках відвідувачі незабаром почали скандалити, повертаючи щойно взяту книжку: в ній бракувало саме тієї сторінки, яка їх цікавила!

Ця сторінка була немовби просякнута якоюсь хвилюючою речовиною. Ті, що читали її, відчували незрозуміле тремтіння, як на початку землетрусу.

Тепер усе це вляглося, люди визначили свої позиції, почали готувати ділові аргументи. У вивчення нової проблеми включається цілий ряд наукових колективів, кілька клінік. Ридан час від часу одержує багатющий матеріал для своїх узагальнень.

Однак багато хто почав надто захоплюватися вишукуванням нових доказів правильності основної ідеї про роль нервових процесів у розвитку хвороб.

Ридан бачить, що справа далі не йде, і кидає нову спрямовуючу думку.

– Досить вивчати і доводити. Наше завдання лікувати людей, а не доводити теорії. От ми знайшли важливу ланку в механіці захворювання, навчилися штучно відтворювати природний патологічний процес, переконалися, що нерви ведуть цей процес. Дуже добре! Тепер ми повинні змусити нерви припиняти цю шкідливу роботу в хворому організмі, припиняти хворобу. Якщо ми цього не зробимо, наша праця нічого не варта.

Потік доказів вичерпується. Риданівці знову шукають. Завдання дуже складне і непевне, воно схоже на рівняння, в якому всі величини невідомі. Минає рік, і новатори, зайняті своєю справою в фізіологічних лабораторіях, клініках, лікарнях зовсім зникають з наукового горизонту. Шукання не дають результатів.

Консервативна опозиція, оправившись від бурхливого наскоку нових ідей, потроху підводить голову і з властивою їй в’їдливою коректністю починає ховати «безпідставні фантазії деяких учених». Ридан мовчить. Друзі радять йому виступити з великою ґрунтовною доповіддю. Він махає руками: навіщо? Хай потішаться старенькі!

– Ми йдемо правильним шляхом, – каже він впевнено. – І, я гадаю, скоро матимемо солідні аргументи. Отоді й виступимо.

Але аргументи вперто не з’являються, а Риданові, зовсім несподівано для нього, доводиться заговорити.

Якось він одержав запрошення на збори столичних лікарів, присвячені оглядові останніх досягнень вітчизняної медицини. Ридан іде, сподіваючись виловити в повідомленнях лікарів що-небудь корисне для себе, які-небудь натяки на «аргументи».

Він сидить серед публіки і уважно слухає. У вступній частині доповіді підбиваються підсумки діяльності органів охорони здоров’я в країні. Вони чудові, ці підсумки, вони можуть переповнити гордістю серце кожного радянського громадянина. Доповідач показує діаграми. Ось як розширюється медична допомога населенню: на величезній території Союзу вже не знайдеш такого куточка, де б не було в крайньому разі хоч медичного пункту. Жодна країна в світі не витрачає стільки коштів на охорону здоров’я людей. Ось армія, що оберігає здоров’я. Ось санаторії, лікарні, будинки відпочинку, величезна мережа дитячих закладів: нема дитини, за розвитком якої не стежив би лікар. Це матеріальні передумови. А ось результати. Доповідач з паличкою-указкою переходить до нової серії діаграм. Зменьшується кількість захворювань. Круто падає чорна лінія смертності. Лине вгору крива здорового, міцного потомства…

Зал аплодує. Аплодує і Ридан.

Починаються виступи спеціалістів з різних галузей медицини. Говорять про нові прийоми лікування, про нові ліки, нові операції. Ридан невдоволений. Усе це окремі випадки, дрібниці, звичайне в усякій справі вдосконалення старого. Нічого принципово нового. Загальних питань медицини ніхто не торкається.

На трибуну виходить один з ортодоксів – автор надрукованої в минулому році статті проти нових ідей Ридана. Цікаво…

Він говорить довго. Чудові діаграми, які демонструвалися тут, переконують його в тому, що «охорона здоров’я на правильному шляху: вона швидко використовує всі досягнення теорії медицини».

Цього не може витримати Ридан.

– Такої теорії нема! – голосно вигукує він.

У залі починається пожвавлення, галас. Публіка, пізнавши Ридана, просить дати йому слово. За кілька хвилин він уже на трибуні.

– Признаюсь, – повільно говорить він у напруженій тиші, – я не чекав, що такі авторитетні представники медичної науки вважатимуть за можливе сховатися від важливих принципових питань теорії за загальні перемоги охорони здоров’я. Це в основному не наші перемоги, товариші. Охорона здоров’я – далеко не одна лише медицина. Ці перемоги належать соціалізмові. Поліпшення умов праці, харчування, жител, відпочинку, лікарської допомоги і таке інше, – ось що, а не розвиток самої медичної теорії привело до цих перемог…

– Неправильно!.. Ми лікуємо людей! – ображено вигукує хтось.

– Ми лікуємо людей уже тисячі років. І в багатьох випадках добре лікуємо. Я кажу про те, що коли лінія здоров’я в нашій країні за останню чверть віку пішла круто вгору, то це зовсім не тому, що наша лікарська наука здобула якісь серйозні теоретичні перемоги за цей час. Навпаки, я тверджу, що вона дуже відстає у своєму розвитку від інших наук!

З блискучою ерудицією Ридан доводить це цікавими фактами, порівняннями. І в кожному новому слові тріпотить його жива, власна думка, чого так бракувало його попередникові на трибуні.

– Будемо відверті, товариші. Хіба, приступаючи до лікування хворого, ми буваємо коли-небудь твердо впевнені в тому, що ми його вилікуємо? Кращі люди країни передчасно ідуть від нас, незважаючи на те, що всі засоби, всі сили медицини мобілізуються на те, щоб їх врятувати. В чому ж тут справа? А в тому, що ми не маємо правильного уявлення про саму суть тих процесів, які відбуваються у хворому організмі…

Ридан захоплюється, стає все різкішим. Можливо, різкішим, ніж треба було б.

Але це його стиль – нічого не згладжувати, не приховувати, навпаки, вип’ячувати всі гострі кути.

Всі слухають з хвилюванням. Майже кожна його думка викликає рух у залі – одні обурюються, інші аплодують.

– Хіба це не так? – не вгамовується Ридан. – Хіба ми знаємо, що таке ревматизм? Або численні шкіряні, нервові, «конституціональні» хвороби? Не знаємо! А лікуємо і виліковуємо. Та хіба ж це наука? Так лікувалися і дикуни, які в багатьох випадках добре знали, що треба робити після появи певних ознак хвороби. Від них і ми дечому навчилися, наприклад, застосуванню хініну, нашого основного засобу проти малярії. Так лікуються і тварини: собаки жують траву…

Вигуки обурення знову зливаються з аплодисментами.

– Багатьом це гірко чути, – серйозно говорить Ридан. – Але ця гіркота, я певен, нам зараз корисніша, ніж солодкі звуки переможних літавр. Саме про це треба говорити. Медицина здавна звикла, щоб про її таємниці не говорили вголос або загальноприйнятою мовою. Можливо, і це відіграло роль у її відставанні…

Недавно один мій знайомий пацієнт проробив цікаву роботу. Схопивши сильну нежить, він пішов по лікарях і почав записувати поради, які вони йому давали. Вийшла непогана колекція методів лікування. Дозвольте оголосити. Чотири лікарі рекомендували краплі в ніс і дали чотири різних рецепти цих крапель. Потім ідуть: вдування борної кислоти, приймання аспірину, прогрівання синім світлом, гірчичні ванни для ніг. Дізнавшись із газет про новий радикальний спосіб лікування нежиті – втиранням зміїної отрути в долоню руки, хворий звернувся до відомого ларинголога, який дав йому найкращу пораду: не марнувати часу на відвідування лікарів і чекати, коли нежить сама пройде, бо для лікування даної форми захворювання (сінна нежить) медицина не знає засобів.

Зал вибухає голосним сміхом. Ридан чекає, посміхаючись, потім каже:

– Ні для кого з нас не секрет, товариші, що це дуже характерний випадок сучасної медицини. Найцікавіше в ньому те, що кожен з перелічених способів лікування в різних випадках справді може вилікувати від нежиті. Лікарі, що приписали краплі в ніс і ванни для ніг, були однаково праві. Коли б пацієнт зупинився на будь-якій з порад, він міг би вилікуватися. Але тут же виявляється основна хиба нашої теорії: ми не можемо пояснити, як такі різнорідні впливи, спрямовані, здавалося б, на зовсім різні апарати живого організму, можуть приводити до однакового результату. Ми не знаємо ні механізму дії ліків, ні механізму самого хворобливого процесу…

На доказ Ридан наводить дані з праць цілого ряду спеціалістів з різних хвороб. Для кожної хвороби існує кілька теорій. Виразки шлунку і кишок пояснюються десятьма різними теоріями. Набряк – теж. Блессінг налічує триста п’ятдесят теорій для однієї поширеної хвороби зубів. Виявляється, нема жодної хвороби, механізм якої був би зрозумілий до кінця.

– Ось про що треба думати, товариші. Безліч теорій свідчить про відсутність теорії, а отже – про слабість медицини. Хоча ми іноді і прекрасно лікуємо, але не знаємо, що таке хвороба взагалі, яка природа того чи іншого хворобливого процесу. І доти, поки ми цього не знатимемо, поки сотні різноманітних теорій не заміняться єдиною теорією, що давала б уявлення про саму суть патологічних явищ в організмі, доти медицина буде тільки ремеслом, мистецтвом, а не наукою.

Професор хотів було на цьому закінчити, але передумав, остання думка потребувала завершення.

– І ми вже зробили чимало правильних кроків до створення такої теорії, – продовжував Ридан. – Експериментальні роботи нашого та деяких інших інститутів наочно показують, що будь-яка хвороба є природний результат певного порушення нормальної діяльності нервів. Ми довели, що досить порушити нервовий баланс на будь-якій ділянці організму, щоб викликати які завгодно відомі нам види хворобливих симптомів. Завдання зараз полягає в тому, щоб оволодіти нервами, навчитися відновлювати в організмі нормальний нервовий режим. Проте це тема для спеціальної доповіді. Настане час, і ми про це поговоримо докладно…

Після цього «лютого виступу» ще кілька наукових колективів переходить у табір Ридана.

* * *

Нарешті з’являються довгождані «аргументи».

Вони приходять під скромним виглядом нових випадкових підтверджень правильності ідеї, що між перебігом хворобливих процесів і нервами існує тісний зв’язок. Риданові повідомляють з туберкульозної клініки про такий випадок: у хворого на туберкульоз язика був (з інших причин) перерізаний язикоковтальний нерв, після чого хвороба швидко пішла на спад, а палички Коха перестали розмножуватися і стали менш життєздатними.

Другий випадок: хірург, професор Невський, який широко застосовував місцеве обезболювання тканин під час операцій, констатував, що після впорскування новокаїну, як правило, зникають набряки і саме по собі впорскування – могутній лікувальний засіб навіть при гнійному перитоніті.

Ридан вмить схоплює основне. Він збирає своїх помічників, розповідає їм про нові факти і робить висновок:

– Від перерізування важливого нерва, так само як і внаслідок дії новокаїну, вимикається певна ділянка нервової сітки, і це змушує її якось перебудовуватися, пристосовуватись до нових умов. Отже, та комбінація нервових відносин, яка перед цим склалася і призвела до захворювання, порушується, і хвороба вже не знаходить грунту для свого розвитку. Метод перерізування нервів нам звичайно не годиться, бо само перерізування може бути причиною якихось інших хворобливих явищ. Найкращий метод – це анестезія. Вона дає тільки поштовх, необхідний для незначного зрушення в нервових функціях, і нічого не руйнує. Ми зробимо її могутнім важелем керування хворобливими процесами, от побачите!