Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 33 страниц)

Словом, війна прийшла і сюди, в цей тихий і, здавалося, такий спокійний куточок старого рибалки. Прийшов основний зміст війни – руйнування. Різниця була невелика: там зміталося з лиця землі те, що віками створювали люди, тут гинули мільйоннолітні витвори природи. Незабаром дійшло і до людей; однією з перших жертв був старик.

Його новий приятель відкрив йому і таємницю свого «лову». Він був спеціалістом по вибухових роботах, тому вільно розпоряджався вибуховими матеріалами. Недавно, працюючи на спорудженні підземного аеродрому у верхів’ї Кінціга в Бадені, він спробував у вільний час глушити рибу в річці. За якихось дві-три години йому вдавалося наповнювати оцього самого човна так, що він уже не міг пливти… Але тут, на озері, – він уже пробував, – щось нічого не виходить… треба знати місця…

Старий був чесний рибалка і некорисливий чоловік. Він ненавидів будь-яке хижацтво. Він знав, що під час глушіння виловлюється лише невелика частина риби, решта – гине, розкладається на дні, що на ту напівживу, покалічену рибу, яка залишається живою, нападають заразні хвороби і через деякий час мор майже повністю спустошує водоймище… Але…

Але… доведеться, мабуть, залишити це місце, міркував рибалка. Якщо завод, виходить – робітниче селище там, на березі, човни, пристань, катання, купання, різні риболови… Та й глушитимуть все одно, доки йде будівництво. Таких «любителів» тепер чимало… Ні, не для того він оселився тут. Треба кидати ці місця. Переселятися. Виходить, потрібні гроші…

А «приятель», тим часом, продовжував розгортати свою програму, з дивним тактом потрапляючи в тон думкам старого. Ну, хіба вигідно ловити в день по двоє-троє оцих «поросят»? Це ж смішно. Бабахнути два-три рази, взяти тонну. І – в Мюнхен, на базар. Часи голодні, розхапають враз. Машина в нього є: в будь-який момент – якихось півтори години і – там. Усе просто!..

Старик боровся з собою. Загалом усе це було, звичайно, цікаво. Особливо – техніка справи. Він уже не раз чув розповіді про глушіння, але багато чого не розумів, і йому дуже хотілося тільки подивитися, як це робиться. До речі, і перевірити себе, свої знання про рибу… Міркування про вигоду, про гроші були десь на останньому плані, але все-таки були…

Коротше кажучи, він вирішив спробувати.

Обережно підвівши човна до місця, де, на його думку, в цей час повинна бути велика риба, тремтячими від хвилювання руками він сам підніс свою запальничку до кінчика шнура, що, мов хвіст пацюка, стирчав з долонь техніка, які стискали щось на зразок великого шматка прального мила. Той не поспішаючи перевірив, чи горить шнур, і тихо опустив брусок з хвостиком у воду.

Старий рибалка судорожно замахав веслами, женучи човен геть від цього місця. Голова його сховалася в плечі, лоб зморщився, очі примружилися – він чекав страшного вибуху, – одного з тих, які іноді долинали з того берега, – фонтана води, можливо, загибелі… Він дуже хвилювався. Але не встиг зробити п’яти-шести рухів, як технік сказав:

– Годі, досить.

В ту ж мить він відчув різкий удар в дно човна, що супроводжувався коротким, сухим, якимсь підводним тріском. Рівна гладінь води в тому місці, де був опущений брикет, раптом помітно вигнулася, тоді побіліла, зашипіла і почала осідати. Технік наказав повернути човна назад, узяв підсаку на довгій рукоятці і на весь зріст став на ніс, оглядаючи воду довкола. Старик дивився на нього і – теж на воду і в цю мить хотів, щоб ніяка риба не показалась.

Все-таки він перший помітив легкий сплеск попереду, ліворуч, і руки його самі швидко і спритно спрямували човна туди. «Порося», грубо викинуте з сачка, з великої висоти важко ударилося об дно човна і лежало, дрібно трусячи хвостом. Старий ніколи б не дозволив собі так поводитися з рибою, особливо з таким красенем. Він добре бачив його, поглядаючи краєчком ока. Прямо подивитися на нього він не міг, тому що боявся зустрітися з ним поглядом…

Світлі черева і лискучі боки риби з’явилися одразу в кількох місцях. Технік мовчки вказував напрям, і старий покірно виконував його розпорядження.

Човен наповнювався рибою.

А в душі старого все наростала і збільшувалася темна, гнітюча порожнеча. Йому було однаково… Війна уже підкосила його.

Після цього на превеликий подив своїх мюнхенських родичів, старий частіше почав навідувати їх у місті, причому майже завжди трохи напідпитку. На запитання відповідав лаконічно і, тому що не любив брехати, досить точно: останнім часом він добре пристосувався ловити рибу в цьому озері… А в найближче сімейне свято він зібрав усіх і влаштував гучний бенкет. Був тут і його любимчик – племінник Вольф. йому дядько по секрету розповів усе…

Це був той самий Вольф, приятель Ганса, який брав активну участь в організації зарядної акумуляторної станції на початку Вольфратсгаузенського шосе.

На другий же день він разом з дядьком-«дідом» поїхав до нього на озеро, прихопивши з собою солідну суму грошей, які дав Гансу Мюленберг.

Отак і переплітаються низки життєвих подій, і, якщо придивитися, нема нічого випадкового ні в самих цих низках, ні в переплетіннях і зустрічах.

* * *

Настав останній день роботи. Десь опівдні Ганс повільно підійшов до Мюленберга і невесело сказав:

– У мене все готове.

І все-таки інженер здригнувся, – Ганс помітив це з його блискавичного погляду. Так, це був кінець. Щойно він сам закінчив останню операцію – перевірку паралельності оптичних осей променя і візира. Однак Мюленберг зразу оволодів собою.

– Так… Добре, Ганс, у мене теж усе готове. Як наші «зовнішні» справи? Там усе гаразд?

– Так. Електромагніти на місці. Акумулятори перевірені, поставлені на зарядку. Сьогодні вночі будуть готові.

– А четверта батарея?

– Уже заряджена.

– Скільки ввійшло?

– Тридцять п’ять кілограмів. Я гадаю, це занадто багато, пане Мюленберг.

– Нічого, Ганс, нічого. Чим більше, тим вірніший буде ефект.

– Це я розумію. Але як же ви самі…

У Мюленберга раптом залоскотало в носі, сумні його очі зробилися вологими. Він пригорнув до себе Ганса і міцно притис його до свого великого тіла.

– Спасибі, Ганс! Ви єдина людина, яка непокоїться про мою долю… Але… не думайте про це: у вас і так зараз досить турбот. Я впораюся сам.

Решту дня вони присвятили остаточній перевірці дії основних агрегатів машини, потім уклали їх у ящики і, нарешті, взялися генерально «прибирати» лабораторію. Все, що могло хоч трохи натякнути на останню конструкцію іонізатора, спалили, поламали, знищили.

Надвечір Мюленберг подзвонив Вейнтраубу: все готове, завтра можна їхати на полігон. У похвалах і компліментах націста інженер легко розпізнавав нотки плотолюбного вдоволення, які трохи заспокоїли його: очевидно, ніякої агресії не передбачається. Він відіслав Ганса спочивати, прийняв солідну дозу брому і рано ліг спати – завтра він повинен володіти собою, як ніколи.

Ніч минула спокійно, навіть без сновидінь.

Рано-вранці з’явилися робітники, машину частинами знесли вниз, уклали на вантажний автомобіль. Нікого з інженерів «управління» не було. Шофер легкової машини передав Мюленбергу і Гансу перепустки для вільного проходу на полігон і два біноклі.

На самій околиці міста вони заїхали на зарядну станцію, щоб захопити акумулятори і головну деталь іонізатора – концентричні електромагніти.

Хоч і заспокоївся Мюленберг після вчорашньої телефонної розмови з Вейнтраубом, а все-таки він трохи хвилювався під час цієї операції. Це був єдиний пункт у його плані, якого він не контролював безпосередньо. Тут панував Ганс. І не так Ганс, як його таємничі друзі, – вони організували цю зарядну станцію-майстерню, вони зберігали електромагніти, вони заряджали четверту батарею… А хто вони? Що за люди? Чи досить вони надійні, досвідчені, обережні, дорослі, нарешті?..

Мюленберг не знав нікого з них і нічого про них: про це вони з Гансом ніколи не розмовляли. Інженер чомусь уявляв собі цих друзів Ганса, як компанію романтично настроєних хлопців, захоплених небезпечною грою в пригоди, хоча, тверезо міркуючи, він розумів, звичайно, що це – неправильне уявлення. І все ж таки – хто вони?..

Ганс впевнений в них, це – єдине, що було очевидно. Але Ганс молодий. Чим більше людей бере участь у справі, тим більша ймовірність усяких помилок, недоглядів. Кожна з них може привернути увагу, навести на слід. А тепер так багато очей, які прагнуть побачити щось підозріле…

Так, це було, звичайно, найрискованіше місце всього плану. Звідси міг початися провал…

Навантаженням розпоряджався Ганс.

Коли машини зупинились, він вистрибнув з кузова і повів робітників Вейнтрауба в приміщення, схоже на грубо побілений сарай з широкими двостулковими дверима. Через хвилину вони винесли звідти три акумуляторних ящики і почали розташовувати їх на грузовику.

Мюленберг сидів у відкритій легковій машині і уважно стежив за людьми.

Останній важкий ящик винесли два літніх робітники зарядної станції.

«Ось вони!» – здригнувся Мюленберг.

Навіть не глянувши на інженера, вони пішли було до вантажної машини, але Ганс крикнув їм, що там уже нема місця, і направив їх до легкової.

Мюленберг пересів уперед, вузький ящик поставили між сидіннями.

І тільки коли машини рушили з місця, ці двоє, доторкнувшись до козирків своїх кепок, немов поправляючи їх, подивилися прямо в очі Мюленбергу.

І тут Мюленберг зрозумів, хто такі друзі Ганса і в чому сила Ганса і цих його друзів, про яких він дізнався так пізно!…

* * *

Ось і полігон. Ось і місце, де стояла колись машина.

Там Мюленберг востаннє бачив Гросса…

Спочатку на серце опускається страшний тягар. Потім він немов проникає всередину, робить серце кам’яним, твердим… Добре… Сьогодні машина діятиме третій і останній раз, і вона помститься за Гросса, за Мюленберга, за себе…

Дивно, сьогодні Мюленберг почуває себе зовсім здоровим, навіть молодим. Він швидко рухається, за всім встигає простежити, навіть разом з Гансом допомагає робітникам підняти важкий ящик акумуляторної групи і всунути його в машину на своє місце. От що значить нерви!

З’являються люди Вейнтрауба, що прибули сюди ще раніше. Вони вже закінчили встановлювати об’єкти в полі і для попереднього випробування, і для демонстрації. Чи вірно це зроблено? Старший показує Мюленбергу розташування об’єктів на полігоні. Відстань п’ять, десять і п’ятнадцять кілометрів. Ліворуч на жердинах з білими прапорцями лампи, ввімкнуті в заземлені антени. А праворуч – для демонстрації начальству – три дощаті панелі перед траншеями. Там будуть живі об’єкти…

– Які саме? – насторожено запитує Мюленберг.

– Худоба, – по-дурному всміхаючись, відповідає Вейнтрауб. – Тільки худоба: коні і вівці.

Ганс уже витягав електромагніти з акумуляторного ящика і ставив на місце. Машина складена. Тепер вона ще більше схожа на гармату з двома короткими спареними стволами, спрямованими вперед. Можна приступати до випробування.

Старший знову підходить до Мюленберга.

– Люди більше непотрібні?

Мюленберг відчуває за цією люб’язністю особливе розпорядження Вейнтрауба.

– Ні, – відповідає він, – непотрібні, відправте всіх. Потім він підходить з Гансом до машини, пускає мотор і наводить трубу на найдальший прапорець. П’ятнадцять кілометрів! Ось він, цей прапорець, з’являється в полі зору. Нитки окуляра накладаються на нього, вказуючи своїм перетином напрям променя.

Ввімкнувши іонізатор, а потім струм, Мюленберг бачить, як на жердині спалахують різноколірні лампочки.

Ганс теж бачить це в бінокль.

– Горить! – вигукує він, і в голосі його відчувається прихована тривога – пропала надія.

– Як і слід було чекати, – спокійно, з деякою гордістю додає Мюленберг, вимкнувши «повітряний кабель». – Шкода, що ми не можемо перевірити, як діятиме наша четверта група.

– Не відмовить, – впевнено каже Ганс.

– Ну, тоді будемо кликати гостей. – Мюленберг сідає в легкову машину, їде в контору полігона і викликає до телефону Вейнтрауба.

– Машина перевірена, – доповідає він. – Результати перевершують сподівання.

Вейнтрауб надзвичайно задоволений. Він з нетерпінням чекав цього дзвінка. Вони виїжджають і за півгодини будуть на полігоні. Начальник управління теж приїде з ними. Приблизно в цей час приїде і доктор Гросс.

– Ну, Ганс, наче все гаразд, – говорить Мюленберг, повернувшись пішки. – Я думаю, всі потрібні нам люди будуть тут. Давайте поговоримо. Настає останній акт… Як би не закінчився він, нам навряд чи доведеться ще розмовляти з вами коли-небудь… Будьте готові до всього. Чого доброго, тепер візьмуть і вас. Але я гадаю, що вам пощастить викрутитися: ви були тільки електромонтером, виконавцем. Вам доручали монтаж найпростіших деталей, не вводячи в суть справи… Давайте посидимо отут, на траві. Яка чудова погода стоїть у ці дні!..

Ганс мовчки жує зірвану травинку, обхопивши руками коліна, і похмуро дивиться кудись у простір. Мовчати важко, але й говорити нема про що. Забрати його можуть і з інших причин… Та хіба можна зараз засмучувати цю чудову людину?..

– Тепер слухайте, Ганс. Під час демонстрації нам, мабуть, не пощастить розмовляти. Давайте умовимося: ви швидко підете з полігона, як тільки и зроблю такий жест… – Він потер лоб рукою і почухав голову. – Будьте дуже уважні, Ганс, не пропустіть цього руху.

– Можете бути спокійні, пане Мюленберг. Навряд чи я пропущу сьогодні хоч один ваш рух.

Вдалині, біля воріт, лунають настирливі автомобільні гудки. Обидва оглядаються.

– Приїхали… Ну, тепер прощайте, Ганс!

Вони підводяться, беруться за руки і кілька секунд дивляться один одному в очі… Потім розходяться.

Два великі лімузини зупиняються недалеко від машини. З них виходять шість чоловік: Мюленберг пізнає тих військових інженерів, які були тут минулого разу. Гросса серед них нема. Вейнтрауб знайомить його з Ріксгеймом. Цей чоловік справляє на нього огидне враження слизької, розпухлої жаби.

Знову шум біля воріт… Невелика військова машина підкочує до лімузинів і немовби викидає з себе Гросса.

Мюленберг поспішає до нього, вони обіймаються, відходять трохи вбік. Ніхто не чує про що вони говорять. Хвилин через п’ять вони підходять до групи. Гросс мовчки, наче не помічаючи нікого, піднімається слідом за Мюленбергом на місток і стає за спиною свого друга, який опустився на сидіння перед пультом.

Ще раз на цьому полігоні повторюється та сама сцена. Гуде мотор, люди напружено впиваються в біноклі. Невидимий промінь, вийшовши з машини, засвічує в далині електричні лампочки…

Тільки тепер усе це відбувається на відстані десяти кілометрів. Мюленберг почуває водночас і відразу, і гордість, коли наведений ним промінь одним лише дотиком звалює коня на такій великій відстані.

Коли затихають захоплені компліменти Мюленбергу і стримані – Гроссу, Вейнтрауб пропонує перейти до пояснення нового принципу машини.

Мюленберг повільно піднімає руку, тре лоб.

– Будь ласка, я готовий… – оглядаючись, він бачить, як Ганс нерішуче відходить назад. – Можете йти Ганс, ви мені більше не будете потрібні! – голосно і суворо говорить він. Потім додає тихо Вейнтраубу: – Сподіваюсь, тут нема людей, яким не обов’язково бути присутніми під час пояснення? Я гадаю, не у ваших інтересах особливо популяризувати метод Гросса.

– Ви обережні, – відповідає той. – Але ні, всі ці люди в курсі справи. Це ті, хто разом зі мною працювали над першою машиною і будуть працювати над другою.

«Цінне визнання, – думає Мюленберг, – очевидно, тут усі, хто може бути небезпечним».

– Ну й чудово, – каже він. – Тоді почнемо. Підійдіть ближче панове. Я почну з найголовнішого – іонізатора.

Він повільно відкручує кришку тильної частини «гармати», довго порпається в ній, нарешті виймає концентричні електромагніти. Треба дати час Гансові відійти якомога далі. Гросс схиляється над його плечем.

Шість чоловік, тісно розташувавшись з обох боків містка, на якому сидить Мюленберг, намагаються зблизька роздивитися чудову деталь.

Саме так і уявляв собі цю останню сцену Мюленберг, коли отут же, на полігоні, лежачи на землі із заплющеними очима і ледве живим серцем, він придумав свій план…

Ех, яке страшне хвилювання… Серце починає клекотіти, як лава в жерлі вулкана. А що коли воно не витримає в останню мить? Ні, не треба тягти…

Він швидко оглядається довкола. Ганса вже нема. Велика рука інженера лягає на пульт ліворуч. Пальці намацують важельок вимикача четвертої групи акумуляторів… Ще один маленький, зовсім непомітний рух – і кінець… Мюленберг не наважується повернути важельок. У нього виникає нестерпне бажання спершу сказати їм в лице, що їх чекає… І він говорить здавленим, зривистим голосом:

– Усе це зробив доктор Гросс… зовсім не для того, щоб убивати… Ви вирішили інакше… Але… «Хто взяв меч, від меча загине…»

Очі всіх, опущені до електромагнітів, здивовано злітають до його очей.

– Тепер – розплата… Швидше! – кричить він глухо сам собі…

* * *

Швидким рішучим кроком Ганс прямує до воріт полігона. Треба пройти метрів двісті.

Прохідна контора. Він оглядається. Ні, застряти тут не можна. Потім його не випустять. Ось перепустка. Треба встигнути…

Він виходить за огорожу, перетинає дорогу і стежкою, що скорочує дорогу до шосе, заглиблюється в ліс.

Потім швидко звертає праворуч. Він майже біжить краєм лісу вздовж паркана.

Ось, нарешті, зручне дерево. Він вилазить на нього, як білка, намагаючись не ламати сучків, усе вище й вище. Потроху полігон широкою панорамою розгортається між гілками. Ще невеликий рух вгору. Він бачить машину Гросса, людей, що оточили її, чорну постать Мюленберга, яка бовваніє над пультом.

Тепер – не відривати очей. Втече Мюленберг чи ні?

В цю мить картина моментально і беззвучно змінюється; Ганс бачить цей страшний фейерверк в усіх подробицях. Гострі, короткі радіуси яскравого світла, що бризнули з-під машини, окутує каламутний жовтуватий клубок диму і пилюки, який вивертається навиворіт, і з нього злітає в повітря чорний фонтан. Нарешті приходить звук. Оглушливий грім стрясає повітря, панічний шелест хвилею пронизує ліс; Ганс з усієї сили обнімає стовбур, щоб не впасти, але не відриває очей від темних крапок і якихось шматків, що крутяться в повітрі і параболами розлітаються з фонтана…

Весь зіщулившись, стиснувши щелепи в конвульсивному напруженні, Ганс чекає. Каламутний серпанок відходить вбік…

Настає разюча тиша. Все довкола наче завмерло з переляку.

Там, де була машина, нічого нема, тільки темна пляма глибокої воронки. В різних напрямах, на різних відстанях від неї можна побачити те, що лишилося від людей… Що тут належить Мюленбергу, Гроссу – важко сказати.

Кінець…

Ще кілька секунд Ганс, як і все довкола, лишається нерухомим. Потім, немов опритомнівши, він стрибає з дерева і біжить прямо лісом на південь, до шосе.

* * *

Вечоріє.

Приміський поїзд з Мюнхена діловито підлітає до однієї з дачних станцій Розенгеймської залізниці – кілометрів за двадцять від міста. Він з ходу зупиняється, випускає на безлюдну в цей час платформу густий натовп пасажирів і негайно рушає далі, одразу набираючи швидкість. Люди з пакунками, з господарськими сумками, мовчки і квапливо йдуть до своїх домівок на короткий нічний відпочинок після трудового дня в місті. Платформа пустіє раніше, ніж поїзд зникає з очей.

Просто дивно, як швидко щезає кудись уся ця маса людей. Уже за одну-дві хвилини тільки на головній вулиці, що йде прямо від станції, можна побачити кілька чоловік; більше ніде нікого нема. Такий темп життя. В усьому відчувається темперамент воєнного часу.

Двоє вийшли з одного вагона і рухаються в одному й тому ж напрямку – по головній вулиці. Один – літній, вусатий, в робітничій кепці, другий – високий, білявий, блідий юнак іде за ним кроків за сорок. Через кілька хвилин передній звертає в провулок ліворуч, потім праворуч. В кінці вулиці він входить у двір і зникає в маленькому будиночку, але в ту ж мить з’являється знову і, відчинивши хвіртку, чекає біля неї. Коли другий, точно повторивши всі його повороти, проходить повз нього, він каже тихо:

– Заходь, Ганс, усе гаразд.

Невеличка світла кімната зустрічає їх готовим до вечері столом і таким ароматом кулінарії, який долинає разом з шкварчанням з кухні, що прибулі, навіть не перезирнувшись, починають якось дивно і, мабуть, безглуздо посміхатися. А втім, усе це не так просто, як може здатися. Сьогодні Ганс прокинувся близько шостої ранку, причому спав він лише три години; відтоді у нього в роті, крім двох склянок зельтерської води, які він випив на вулиці після повернення з полігона, нічого не було. Потім весь день він ледве міг поворухнути язиком – так сухо і терпко було в роті.

– Швидше мийте руки і сідайте до столу, у мене все готове, – каже тітка Марта, зайшовши до кімнати, щоб привітатися. – Е, Ганс, любий, що це з тобою, чи не занедужав?

– Стомився трохи, – посміхається Ганс, – та й голодний, правду кажучи… Ти мені даруй, тьотю Марто, але… ось дивись, – він підносить до її очей годинник, – через десять хвилин я повинен бути там, – він показує очима кудись угору. – Ви сідайте без мене.

Жінка щиро засмучена; вона безпорадно дивиться на чоловіка.

– Нічого не вдієш, Марто. Так треба, він має рацію. Треба, справді треба, розумієш?.. Іди, Ганс. Ми підождемо тебе. Не більше години, так же?

– Думаю, що так.

– Іди.

Ганс виходить у передпокій, відчиняє дверцята в крихітну комірчину; зігнувшись, так-сяк залазить туди, витягнувши заздалегідь якийсь мішок, потім ящик. Промінь кишенькового ліхтарика допомагає знайти потрібні сучки в дощаній перегородці… Бокова стінка відчиняється так, що Ганс, зіщулившись, ледве просуває в утворену щілину своє тіло. Тепер він «у себе». Спалахує лампочка.

Тут можна тільки сидіти – і то зігнувшись. Площа комірчини – метр на півметра. Він сидить на низькому ящику. Перед ним замість стола – полиця з однієї дошки, на ній зліва – панель передавача з ребристими ручками. Праворуч – ключ Морзе. Між ними, якраз під лампочкою, місце для зо шита.

Він кладе перед собою годинник, зошит, олівець вмикає передавач, чекає, поки розжаряться лампи, потім перевіряє «ефір».

Легкий стук у комірчину змушує його насторожитися.

– Це я, Ганс, відчини на хвилинку.

Ганс відчиняє.

– Ану тримай. А то ти, чого доброго, заснеш там, а мені так і чекати тебе до ранку? – З темряви в комірчину просувається рука з кухлем міцного, темно-коричневого чаю. – Ще не починав?

– Ні. Ще дві хвилини. Спасибі, дядю Віл… Ех, як це ти добряче придумав! Це ж мрія, найпотрібніше зараз… Велике тобі спасибі…

– Я тут ні до чого. Це все Марта. Ну, працюй. І пам’ятай: ми чекаємо…

Ганс надіває навушники, кладе руку на ключ, заплющує очі і – лине далеко на схід, разом із сигналами, що зриваються з його антени:

… cq… cq… cq… cq… eu2 bd

Через кілька хвилин він переключає антену на прийом. І слухає, повільно крутячи ручку настройки праворуч і ліворуч – у межах двох-трьох поділок лімба, зупиняючись і прислухаючись до щебетання сигналів, якими сповнений ефір…

І от він зупиняє ручки. Знайомі інтонації, як голос коханої, переривають його політ.

…та-ата, та-ата, та, та, тата-а…

Це він…

– …eu2bd… eu2bd…переходжу на прийом, – лунає в навушниках.

Ганс вмикає передавач на пійману хвилю.

– eu2bd слухайте… основні перешкоди усунені, прискорте перевірку за переданою раніше схемою розташування диполів, тоді повідомлю нову схему… антена зірвана вітром…

Кисть Ганса, плавно згинаючись до зап’ястя, рухається над ключем…

«Прощайте, товаришу Мюленберг, – думає він, стуляючи почервонілі повіки. – Ми виконаємо ваше завдання, чого б це не коштувало. І я не забуду вас ніколи…»