Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 33 страниц)

Розділ вісімнадцятий
ВОНИ ЙДУТЬ ДАЛІ

Життя потроху налагоджувалось.

Величезне щастя, міцно заволодівши всіма риданівцями, творило свої звичайні чудеса: упорядковувало нерви, породжувало нові джерела енергії й сили, робило світ чудовим і трохи, немов жартуючи, плутало думки й справи людей.

Матуся відновив колишній порядок у лабораторії, виніс усе обладнання, зв’язане з оживленням Ганни. Ридан «пройшовся» по інституту, влаштував кілька нарад співробітників, налагодив і спрямував їхню роботу і вже знову взявся за своє «градуювання», далеко ще не закінчене.

У Миколи знайшлося чимало турбот, пов’язаних з випуском серії нових «ГЧ», пристосованих для оборонних цілей. Внаслідок того досвіду, який Микола набув під час операцій на маяку Стеншер, в апарат було внесено конструктивні зміни. Працював він, як і раніш, із захопленням і бездоганною точністю, але в оформленні, в необхідній тепер документації своїх нововведень раз у раз помилявся, плутав… У цьому саме відбивалася «гра» його щастя. Тепер він уже розумів, чим відрізняється любов до Ганни, яка захопила його з такою надзвичайною силою, від любові до неї всіх близьких людей…

Гірше було Наталі. Вона раніше за інших звикла до повернення Ганни з небуття, а Федір був так далеко! Звичайно, Федір уже знав усе, але як нестерпно довго йшли листи до нього і від нього!..

Незабаром Риданові подзвонив нарком. Йому треба було влаштувати негайну консультацію з Тунгусовим з приводу одного «дуже цікавого» винаходу. Але він просив дозволу самому приїхати разом з винахідником на Ординку.

– Хочу, нарешті, побачити вас усіх, – сказав він. – Приїду ввечері на годинку відпочити, подихати вашим живлючим повітрям. Можна?

Професор негайно зібрав усіх і оголосив аврал. «Це щось воно неспроста», – подумав він.

Увечері, ледве риданівці встигли підготуватись до зустрічі, внизу пролунав енергійний, короткий дзвінок.

Нарком увійшов разом із худорлявим білявим юнаком. Риси обличчя юнака свідчили про те, що йому довелося чимало пережити на своєму недовгому віку. Увага господарів, які вийшли назустріч гостям, збентежила його.

– Привіт чаклунам двадцятого століття. Оце тільки зараз я знайшов для вас влучну назву, – весело говорив нарком, міцно потискуючи всім руки. – Знайомтеся з новим товаришем. Доручаю його вам, Ганно Костянтинівно, він розмовляє тільки німецькою мовою і треба, щоб Микола Арсенович обмізкував ідею, яку він пропонує. Так що будете перекладачем.

– Він німець? – тривожно спитала Наталя. Нарком розсміявся.

– Ну й що ж, що німець? Німці різні бувають. Тиснучи руку професорові, юнак пильно вдивлявся в нього, ніби пригадуючи.

За порадою Ридана, Ганна запросила його в кабінет до Миколи, щоб там без перешкод швидко закінчити справу. Наталя рішуче приєдналась до них. Стривожена похмурими спогадами, вона пильно стежила за іноземцем.

– Десь я бачив його… – пробурмотів Ридан, коли вони вийшли. – Цінний винахід?

Нарком не поспішав з відповіддю.

– Зараз справа не так у винаході, як у самому цьому юнакові, – сказав він. – А втім, зачекайте, зараз там усе з’ясується, і вони прибіжать сюди. Це я вашим хлопцям вирішив піднести сюрприз. Давайте поки що поговоримо про інше. Скажіть, ви дуже зайняті зараз?

…Тим часом у кімнаті Миколи відбувалося ось що. Молоді люди розташувалися біля письмового стола. Перед німцем поклали папір, олівці.

– Треба б з ним познайомитися спершу, – сказав Микола, – цікаво, що за людина. Спитай, Галю, де він працює.

– Поки ще ніде, – відповів він. – Я тільки недавно прибув до Радянського Союзу. Я антифашист.

– Ви винахідник? Інженер?

– Ні. Я радіотехнік. Але я знаю про один винахід, який може дуже стати в пригоді Радянському Союзові.

Друзі перезирнулись. Щось подібне говорив і Віклінг.

Насторожена увага присутніх явно бентежила й гнітила гостя. Він сидів, видно, у звичній позі, затиснувши долоні між колінами, і намагався ні на кого не дивитись.

Раптом обличчя його змінилося. Він швидко підвівся з крісла і, перехилившись через стіл, подивився на стіну: там висіли куесель-картки Миколи, найяскравіші докази його «ефірних» перемог.

– Ви короткохвильовик?! – вигукнув він, звертаючись до Миколи.

– Так, – відповів той.

– Eu 2 bd?

– Це мої позивні…

Німець схвильовано провів долонею по чолу. Потім схопив олівець.

– Ви знаєте це? – і він написав великими літерами на аркуші паперу:

LMRWWAT.

– Так це ви?! – Микола схопив його за руку. Очі юнака сяяли. Дівчата заплескали в долоні: відразу все стало зрозумілим.

Наталя навстіж розчинила двері і вибігла в їдальню з криком:

– Це він! Костянтине Олександровичу, це наш німець! Той самий!

…І ось уже вони сидять за столом, над яким немало попрацювали тітка Паша з Наталею та Ганною, за бокалами ароматної імеретинської «Ізабелли», привезеної наркомом. Він жвавий, веселий, видно, що він, справді, відпочиває душею серед нових друзів, які припали йому до серця.

Пильно вдивляється він в обличчя Ганни.

– Ось заради кого я головним чином приїхав… Лазар воскреслий! Адже це справжнісіньке чудо! Ви відчуваєте?

– Не так відчуваю, як розумію, – посміхається Ганна.

– Виходить, ніяких наслідків?

– Професор запевняє, – серйозним тоном повідомляє Микола, – що смерть взагалі трохи… «підбадьорює» людину.

Нарком сміється.

– Виходить, так воно і є. Повинні вірити: він – чудотворець, він знає.

Поступово розмова стала спокійнішою, стриманішою. Нарком непомітно спрямовує її в потрібне русло. Обережними питаннями він змушує Ганну вперше так жваво й докладно розповісти про власну загибель. Микола і Наталя з хвилюванням пригадували і час від часу доповнювали та виправляли одне одного, тільки тепер вони зрозуміли деякі подробиці того страшного вечора й ночі на Уфі; Ридан захопився на кілька хвилин своїми ідеями про владу людини над власним організмом і розкривав таємниці «воскресіння» дочки, нікому ще не розказані…

І от, уже не бачачи, не відчуваючи ні своїх напружених поз, ні судорожно стиснених рук, вони слухали одне одного, ніби стежили за самими собою на кадрах фільму, що вперше відтворював життя без помилок, без перекручень,

Ганс Ріккерт сидів між Ганною і Риданом. Вони, як уміли, тихенько передавали йому зміст розповідей. Тепер черга дійшла до Ганса.

У нього був свій, особливий стиль розповіді: факти, лаконічні, стримані повідомлення, немов вирізані з газетних заміток. Після жвавих, яскраво забарвлених особистими настроями, переживаннями розповідей риданівців його мова здалася спочатку сухою, нуднуватою.

Але вже за кілька хвилин стало ясно, що це тільки манера оповідача: факти пов’язувались, породжували все більш оживаючі образи людей – Гросса, Мюленберга, націстів, самого Ганса; наче між рядками зростав і вже психологічно забарвлювався в кольори трагедії зміст таємничого «мюнхенського вибуху».

Тепер риданівці довідались, нарешті, як у голові ось цього молодого робітника виник одчайдушний план зв’язку по радіо з невідомим, лише «відчутим» і вгаданим радянським другом, як народилися ці дивні літери – LMRWWAT, що відіграли таку велику роль у всіх подіях їхнього життя за останні роки.

І справді! Адже коли б Ганс не придумав цього «ключа» і не передав його Миколі, можливо, Ридан не одержав би «Генератора чудес». А тоді не було б ні риданівських наукових перемог, ні злочину Віклінга, ні його викриття, ні загибелі і врятування Ганни. Нічого не було б!

– Розкажіть ще, як ви пробралися до нас, у Союз, – підказав нарком.

Ганс розповідає, Ганна перекладає…

Минуло майже два місяці з того моменту, коли, сидячи за столом у кают-компанії «Ервалли», він зрозумів, що провалився, загинув, отруєний і, втрачаючи свідомість, схилив голову, щоб, не підвести її вже ніколи.

Потім він підвів голову, пересвідчився, що живий, здоровий і врятований друзями.

Ніхто не пояснив йому, що тут сталося: це була державна таємниця. Але допитливий розум його не міг заспокоїтись; деякі спостереження, зроблені відразу ж після повернення свідомості, переконували його, що це був сон, що всі, хто перебував тоді на «Ерваллі», піддалися йому, що сон цей викликаний був штучно на відстані і, виходить, мав на меті захоплення шпигунського судна радянськими прикордонниками. Але як саме та чим можна усипляти людей на відстані?!

Прийшовши сьогодні сюди, він упізнав у професорові того, хто був тоді серед друзів. А тепер із прослуханих щойно розповідей він збагнув, що існує генератор випромінювань, який діє на мозок; створений він цими чудовими радянськими вченими, що перемогли навіть смерть.

Ридан тепер пригадав, де він бачив це обличчя, ці глибоко посаджені очі. І пригадав фразу, сказану там майором: «Ви врятували життя цьому хорошому хлопцеві…» Тепер про це дізнався і Микола, який сидів тоді на маяку…

Ганс Ріккерт, скінчивши свою розповідь, підвівся, повернувся до Ридана та Миколи, який сидів за ним, і сказав:

– Я розумію, що ваш апарат, який викликає сон, велика таємниця Радянської держави. Я догадався про його існування із сьогоднішніх розмов. Але прошу вас не тривожитись. Повірте, що жодна людина ніколи ні про що не дізнається від мене. А тепер дозвольте від усього серця, – він приклав руку до грудей, – подякувати вам. Коли б не ви, я не зміг би виконати того, що вважав за свій обов’язок. І мене можна було б знайти зараз де-небудь на дні Балтійського моря… з тягарем на ногах. А життя… все-таки дуже хороша річ!

– Дозвольте… – немов насилу осягаючи думку, яка зненацька вразила його, сказав Микола, звертаючись до Ганса. – Два місяці тому ви вже були в нас і передали властям те, що заповідав вам товариш Мюленберг. А знаєте, що сталося через… два тижні після того, коли ми були вже на Уфі? Ми одержали від вас радіограму з текстом опису винаходу Гросса! Навіщо це? І звідки ви передавали?

Ганс замислився.

– Ви одержали весь текст розрахунків Гросса? – спитав він.

– Ні. Тільки початок. Потім передачу заглушили.

– Як добре, що ви мені це сказали! Тепер я спокійний. Виходить, його не спіймали. Річ у тім, що я доручив одному вірному товаришеві продовжувати без мене ці спроби передавати текст. На всяк випадок. Адже я міг. і не дістатись до вас!.. Але як же ви, мандруючи в човні, одержали його повідомлення? Невже брали з собою рацію?

– Ні, – розсміявся Микола, – я теж виїхав, залишивши товариша за своїм передавачем… Він і переслав нам текст…

– Знаєте, – сказав нарком несподівано. – Ви і не уявляєте собі, яка чиста тут атмосфера, як приємно бути серед вас, відчувати цю міцну дружбу…

– І не тільки дружбу, – підказав Ридан.

– Справді?! – нарком простяг руки, показуючи відразу на Ганну й Миколу. – Вони? Щиро кажучи, я це помітив… Що ж, давайте наповнимо келихи… Отже…

– За любов! – тихо, але твердо, без усмішки, промовила Наталя. Нарком примружившись глянув на неї і поставив келих.

– Стривайте лиш, тут щось негаразд.

– Не зовсім гаразд, – підтвердив Ридан. – Бачте, за нашим столом не вистачає Федора Івановича. Він приїде у відпустку, тоді буде все гаразд.

– Хто це?

– Інженер Решетков, ви його знаєте, ініціатор «сушарки», пам’ятаєте?

– Аякже. Схвалюю, Наталю! Де ж він?

– У Примор’ї. Лейтенант прикордонних військ. Виїхав відразу після Уфи.

– Що ж, Наталю, не журіться, усе в свій час. І в наших силах цей час наблизити, – сказав нарком. – А дружба – найголовніше… навіть у коханні… Тому – за любов і дружбу!.. Ну, а тепер дозвольте мені слово для невеликого повідомлення. Сьогодні відбулося засідання Президії Верховної Ради, на якому ухвалено кілька цікавих для нас рішень. Перше – таке.

Нарком вийняв з верхньої кишені френча складений навпіл папірець і прочитав:

«За надзвичайно важливі наукові відкриття в галузі фізіології і виключні заслуги в справі оборони країни нагородити професора Ридана Костянтина Олександровича і керований ним інститут експериментальної фізіології орденом Леніна…»

Ридан схопився з місця. Схопилися всі, і грім оплесків розірвав напружену тишу. Нарком підніс руку.

– Заждіть, друзі, тепер друге: «За наукові відкриття та винаходи в галузі радіотехніки, які мають велике промислове й оборонне значення, нагородити інженера Тунгусова Миколу Арсеновича орденом Леніна…» Є ще також нагороджені по інституту. Дозвольте мені поздоровити вас із заслуженою нагородою!..

Молодь зібралася в кімнаті Тунгусова: Ганс з цікавістю знайомився з деякими удосконаленнями короткохвильової техніки, придуманими Миколою.

«Старі» залишилися самі в їдальні. Ридан чекав цього. Він давно помітив сліди якоїсь стурбованості, що проривалась у поведінці наркома.

– Ви чимсь занепокоєні? – спитав Ридан. – Може, в зв’язку із справою Віклінга?..

– Ні, лише частково. Просто, як завжди, багато роботи. Трохи втомився.

Ридан не зважився наполягати на більшому.

– А яка доля Віклінга?

– Поки що провадиться слідство, вона ще не з’ясована.

Ридан уважно подивився на наркома, але промовчав. Той зітхнув, трохи розвів руками.

– Не будемо більше говорити про це, Костянтине Олександровичу… Ось і молодь іде. Пора! – Нарком підвівся. – Збирайтесь, Ганс. Я гадаю, що цими днями ви зможете почати роботу тут, в інженера Тунгусова. Перекладіть, будь ласка, Ганно Костянтинівно… Він вам допоможе, Миколо Арсеновичу: адже доведеться розібратись у цій машині Гросса. Нічого не вдієш, сама доля поклала на вас це завдання – правда ж?.. Та й з підготовкою до серійного випуску вашого генератора буде чимало роботи. Пам’ятайте: треба поспішати.

– А що, є які-небудь тривожні відомості?

– Дещо є, – ухильно відповів нарком.

– Машина Гросса?

– Е, ні… Від неї вони, мабуть, відмовились. Мова йде про набагато солідніші знаряддя знищення. Але хай це вас не турбує, не відвертає вашої уваги. Здавайте всі матеріали для серії на завод і займайтесь своєю справою, ідіть далі. Нам треба йти далі… І якнайшвидше.

– А не зволікатимуть там, на заводі? Коли ми запізнимось з нашою серією… – насупившись, почав Микола.

– Що ж, – безтурботним тоном перебив його Ридан, – тоді ми скористаємось іншими, ще досконалішими «генераторами чудес».

– Якими?!

– Та ось цими, справжнісінькими, – Ридан засміявся і поляскав Миколу по чолу. – А їх у нас немало…

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА

От і все, що можна було розповісти про ті дивовижні події, які означають, може, початок нової епохи в житті людей.

Вона ще не настала, не є реальною дійсністю, ця епоха. Що ж із того? Початок усього, що створює людина, ховається в глибинах її розуму, в надрах її науки. Далеко не завжди це нове відразу стає доступною для всіх реальністю сьогоднішнього дня. З різних і складних причин для цього інколи потрібно немало часу.

Нічого. Час іде, історія робить свої невідворотні кроки, і все те нове, те майбутнє, з яким ми ознайомились тепер, обов’язково стане дійсністю. І кожний пізнає тоді це колишнє майбутнє.

Дивно, справді, – «колишнє майбутнє». Виходить, майбутнє може бути минулим? Виходить, воно є й зараз, у сучасному житті, те майбутнє, яке ще не настало?!

Так, так, так! Є й зараз. Воно живе в серцях, у гарячих мріях і холодних розрахунках, в уяві тих, хто вміє зазирати вперед.

Такі люди є. Для нас вони звичайні люди, творці сучасності, вони живуть поряд з нами, щось вивчають, щось роблять, замислюються, інколи поводяться якось дивно, незрозуміло. А може, так треба? Адже ми не знаємо їхніх таємничих мандрівок у минуле й майбутнє, не знаємо, як звідти, з майбутнього, вони здобувають те нове, що ми потім спокійно включаємо в своє життя.

Авжеж, є такі провидці. Звичайно кожний з них бачить одну якусь деталь майбутнього. Він простежив її шлях від самого джерела, усвідомив закони її розвитку і зрозумів її долю, бо ніщо у світі не падає з неба, не виникає відразу, вмить, воно виростає повільно й поступово з коріння, яке сягає у глибини минулого.

Так з’являється все: будь-яке наукове відкриття, винахід, подія суспільного життя, нова форма рослини, – Усе – результат попереднього й основа наступного. Якщо знайти ці ланцюжки в минулому, збагнути закони появи ланок, можна побачити речі та явища, які ще мають виникнути. Про це й розповідають події нашого роману.