Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 33 страниц)

Розділ сімнадцятий
КРИВА ЗДІЙМАЄТЬСЯ ВГОРУ

Серед приладів, що брали участь в оживленні Ганни, був один, робота якого стала зрозумілою Миколі тільки через деякий час. Це був звичайний електрокардіоскоп – прилад, що вловлював струми серця. Невеликий ящичок, у передній стіні його – кругле вічко із зеленим світлом, і в ньому темна тінь, яка своєю формою нагадувала метелика. Стежачи за рухами «метелика», за тріпотінням його крилець, можна було судити про те, що Ридан називав «струмами дії» серця.

Сам по собі цей апарат не був для Миколи загадкою; його конструкція, грунтуючись на принципі катодного осцилографа, була ясна: струми серця підводились до нього провідничками від електродів, прилаштованих з обох боків грудної клітки.

Прилад увімкнули, як тільки Ганну вийняли з циліндра й поклали на операційний стіл. До цього часу минуло вже більш як три доби з моменту смерті дівчини, і зараз же «метелик» кардіоскопа почав складати й розправляти свої тріпотливі крильця. У мертвому, нерухомому серці йшло напружене електричне життя. Виходить, не зовсім мертвим було серце! Виходить, якесь життя ще жевріло в ньому!

Тепер Микола почав розуміти риданівські міркування про «справжню» та «несправжню» смерть. Те, що заведено називати смертю, – не смерть. Це – зупинка. Мав рацію видатний учений Бахметьєв, який працював над анабіозом: цілий організм, уражений смертю, подібний до годинника, маятник якого зупинили рукою. Штовхнути маятник – і годинник піде знову. Ридан ішов далі.

– Справжня, необоротна смерть настає тоді, коли розпадуться білки живої тканини, – повторював він. – Якщо це ще не сталося, життя може бути відновлене! І коли причина смерті – зруйнування якогось органу, хай це будуть легені, серце або шлунок, то цей орган можна видалити, замінити новим, здоровим, у багатьох випадках узятим у тварини, – і знову організм житиме. Така теорія. І ми вже підійшли до її практичного використання. Цю можливість нам дав ваш «консерватор». Незабаром настане час, коли люди не вмиратимуть од «випадкових причин», від хвороб окремих органів. Ми будемо створювати запаси готових, працездатних, живих органів і користуватись ними в потрібних випадках так само, як зараз користуємось консервованою трупною кров’ю для переливання її живим. Більше того, Миколо Арсеновичу, я певен, що ця сама зупинка, яка досі називалася смертю і під час якої ми поспішали людину поховати або спалити, використовуватиметься як одне з наймогутніших лікувальних засобів.

– Як?! – здивувався Микола, приголомшений цим градом риданівських прогнозів. – Лікувати смертю?

– Так, лікувати смертю. Мертвий не може хворіти. Усі хвороби живляться функціями живого організму. Тимчасова смерть, зупинивши за дуже незначним винятком усі його функції, припинить і живлення хворобливого процесу і тим самим обірве його.

– А коли людина оживе, функції відновляться, і хвороба знову знайде собі грунт?

– Ні. Якщо хворобливий процес справді перервався, то знову потрібен вплив зовнішньої причини, щоб його відновити, бо самі по собі функції тільки підтримують і ведуть процес, але не можуть почати його.

Розмови ці завжди глибоко вражали Миколу новизною ідей Ридана, захоплювали його фанатичною вірою в могутність людського розуму. Підбадьорлива віра потрібна була тепер Миколі, як ніколи, бо, залишаючись на самоті, він ладен був знову піддатися тривозі і, може, знову втратити надію.

Минула ніч, минув день після того, як знайомі золоті промінчики бризнули щастям прямо в серце змученого сумнівами Миколи. Він чекав тоді, що ось ще трохи – і Ганна подивиться на нього, усміхнеться, дізнається про його кохання, яке він так глибоко й так довго ховав від неї і від самого себе…

Нічого цього не сталося. Ось уже цілу добу Ганна лежала на операційному столі нерухома, наче мертва, хоч серце її билося і рівно дихали груди. Як і раніше були розплющені її повіки, що здригалися лише від дотику до них. Жодних ознак свідомості не було.

– Що ж це? – питав Микола, з тугою дивлячись на Ридана.

– Нічого, – відповідав той, і Микола відчував тривогу в його голосі. – Чекатимемо… – Ридан був радий з нагоди одірватися від сумнівів, що безперервно напосідали на нього, і говорив, говорив… – У тварин, яких я оживляв після десятихвилинної смерті, мозок відновлював свої функції через сім-вісім годин. Сімка був мертвий теж десять хвилин і опритомнів тільки через двадцять годин.

Думаю, чим складніше організований мозок, тим глибше уражаються його клітини, отруєні вуглекислотою. Адже смерть настала від того, що припинився доступ кисню, який приносить кров з легенів до клітин мозку. Цілком можливо, що мозок людини відновлює свої функції далеко повільніше. Чекатимемо…

О дев’ятій вечора Наталя по телефону повідомила в операційну, що прийшов Віклінг.

– А, Віклінг! – відповів Ридан. – Проведи його в їдальню, я зараз прийду.

Микола чекав цього дзвінка й стежив за професором.

– Ви справді думаєте піти до нього? – спитав він.

– Звичайно.

– Ні, Костянтине Олександровичу, ви туди не підете. Вибачте вже, ця операція доручена мені. Там усе готово, і ваша поява в програму не входить. Було б безумством наражати вас на небезпеку. Адже Віклінг чудово розуміє, що життя Ганни у ваших руках, і в останній момент, побачивши, що йому вже не врятуватись, може вчинити щось несподіване.

– Що ж, хай буде й так, – зітнув плечима Ридан, – побачення з ним мене зовсім не приваблює…

Тим часом у їдальні вже починався цей небагатослівний акт.

Ще напередодні Наталю, нарешті, ввели в курс усіх таємничих подій. До того часу вона вже майже перестала плакати, але ще більше спохмурніла. Її горе посилювалося почуттям образи: чого Ридан ховає від неї те, що він робить з Ганною?..

Коли Микола пояснив їй усе й розповів, що Ганна вже дихає, вона недовірливо звела на нього свої темні, допитливі очі, повірила, засміялась, кинулась до Миколи й заридала в нього на грудях. Це була радість, і з тієї хвилини горе щезло для неї. Без жодних вагань та сумнівів вона відразу повірила, що Галя повернеться до життя і все буде, як і раніш.

Так само бурхливо заклекотіло в ній обурення, коли Микола розповів про Віклінга.

– Я почувала це! Я завжди, з самого початку ненавиділа його! І як ви всі могли вірити, адже в кожному його русі, в кожному слові була фальш!..

Вона урочисто поклялася Миколі, що жодним жестом не викаже себе, приймаючи Віклінга. І от вона привела його в їдальню.

– Сідайте, Альфред.

Він сів, усе так само пригнічений сумом, насторожено зазираючи Наталі в очі.

– Як Анні, Наталю? Ви, певно, вже знаєте що-небудь…

Ой, як важко втриматись від спокуси! Бажання помучити цю ненависну людину, погратися з нею, як кіт з мишею, було дуже велике; почати б з ним розмову, повну невинних, але страшних для нього натяків!.. Адже так легко примусити його зараз відчути власну загибель, помститися йому за обман, за злочин, за все… Ні, вона не мала права, вона обіцяла.

– Нічого не знаю, – несподівано голосно відповіла вона.

Це було сигналом. Віклінг раптом побачив, як відчинилися просто перед ним двері до кімнати дівчат і з них швидко вийшла і стала біля стіни людина в гімнастьорці захисного кольору з малиновими петлицями. Віклінг упізнав їх, і мороз пройшов у нього поза шкірою. Потім він помітив револьвер у руці…

Віклінг швидко озирнувся. У кімнаті було троє дверей. Біля кожних стояла озброєна людина. Потім з кімнати Миколи вийшов ще один і попрямував просто до Віклінга, спокійно й упевнено.

– Альфред Віклінг, якщо не помиляюсь? – спитав він ввічливо.

– Так, це я! Що за безглузда містифікація?! – визивно крикнув Віклінг, пополотнівши.

– Я з оперативного відділу Наркомату державної безпеки. Маю розпорядження заарештувати вас. Будь ласка, підніміть руки… Обшукайте, – наказав чоловік.

– Дозвольте! – усе ще гарячкував Віклінг. – Це якась помилка. На якій підставі?..

– На якій підставі? Можу сказати. Ви обвинувачуєтесь у замаху на вбивство Ганни Ридан.

– Яка нісенітниця! Наталю, ви ж знаєте, як усе справді було. Покличте професора…

– Професор зайнятий, – сказав Микола, заходячи в їдальню, – і він просив мене передати, що нічим не може бути вам корисним. Він сам підтримує обвинувачення на підставі відомостей, одержаних безпосередньо від Ганни Костянтинівни.

Останні слова Миколи вразили Віклінга, як удар блискавки. Очі його розширились, ноги підкосились, і було видно, яких величезних зусиль коштувало йому зробити перший крок у напрямку до дверей…

* * *

Минуло ще три дні тривожного чекання. Ганна лежала в тому самому стані – так принаймні здавалось Миколі, – і знову його надії змінились розпачем.

Ридан тим часом робив і далі свої спостереження, аналізи, дослідження і щодня вловлював нові ознаки пробудження життя в організмі дочки. Вегетативна система вже відновилась. Органи травлення почали діяти й постачали крові продукти таємничих перетворень білків, вуглеводів, жирів, які Ридан у складних розчинах вводив у шлунок. Напіврозплющені повіки Ганни, які найбільше лякали Миколу, нарешті склепились. Усе тіло готове було до руху. Окремі периферичні м’язи починали мимоволі сіпатися, наче випробовуючи свої сили перед наступними скороченнями.

Але жодних «розпоряджень» з вищих органів управління не надходило. Найскладніші відділи мозку, які ховали в собі таємницю думки, загадку свідомості, мовчали. Це був глибокий, безпам’ятний сон.

– Нічого, нічого, Миколо Арсеновичу, почекаємо, будемо сподіватись, діяти далі, – тільки й казав Ридан, як звичайно не подаючи великих надій змученому Миколі.

Трохи заспокоївшись, Микола, нарешті, згадав про зв’язок з німцем, про останню шифровану радіограму, переслану на Уфу. Розібравши текст, Микола переконався, що «ефірна охорона» поставлена в фашистів зразково. Щоправда, вони ще не засікли німецького друга, не так це просто; досвідчений «ом», знаючи, що на нього полюють, завжди може збити з пантелику своїх переслідувачів. Але передачу його знову заглушили, майже з самого початку. Він устиг тільки повторити з тривожною впевненістю своє попередження про підготовку фашистами нападу на Радянський Союз і передати кілька слів, які продовжували початий раніше виклад методу Гросса. Ясності все ще не було. Про відбудову фашистськими інженерами машини Гросса німець не повідомляв ні слова, і Микола починав переконуватися, що мюнхенський вибух досяг мети.

Віклінг знав про це не більше від того, що повідомлялось у пресі. Він повинен був лише здобути ключ до шифрованих повідомлень з Мюнхена. Як з’ясувалося з розмови із слідчим, якому Микола давав показання, Віклінг, очевидно, приголомшений думкою про воскресіння Ганни, втратив надію вийти сухим з води. Він, звичайно, не повірив би в це чудесне воскресіння, коли б воно не підтверджувалось обережно пущеними в хід під час першого ж допиту риданівськими відомостями, здобутими через «ГЧ». Ніхто не міг знати цих фактів, крім його самого та Ганни!

У слідчого створилося враження, що Віклінг щиро розкаювався у своїй шпигунській та диверсійній роботі, так охоче він викривав і себе, і всіх, хто був причетний до неї і в Москві, і на уральському заводі.

Він, як виявилося, був сином московського фінансиста, який емігрував у перші дні революції. Маскування під німця «Альфреда Віклінга» допомогло йому без особливих труднощів «утекти» в Радянський Союз з Німеччини ще в 1936 році. Це був трюк гестапо: справжнього Альфреда Віклінга, досить відомого тоді в колах німецької інтелігенції молодого антифашиста, таємно схопили і, певно, знищили. Розкрити цей трюк розвідки було майже неможливо, тим більше, що справжній і удаваний Віклінги мали одну й ту саму спеціальність і були дуже схожі один на одного. Так що в документах справжнього Віклінга, переданих розвідникові, гестапівцям навіть не довелося міняти фотографії. До того ж «Віклінгові» призначалася роль резидента «уповільненої дії», тому він протягом кількох років ніяких розвідувальних функцій не виконував, і єдине його завдання полягало в тому, щоб укріпитись у радянському суспільстві, завоювати належне становище і довір’я, в чому він і досяг неабияких успіхів.

Так, він мав намір «завоювати» й Ганну Ридан. І не тільки з ділових міркувань…

Участь в організації диверсії на уральському заводі і стеження за радіозв’язком Тунгусова були першими завданнями хазяїв. Але впали вони на далеко не сприятливий грунт. «Віклінг» був уже не той, діяв він неохоче, його колишні антирадянські переконання потьмяніли за час життя на батьківщині.. Та страх смерті був сильнішим. Убивство Ганни, заподіяне в приступі цього божевільного страху, а потім викриття й арешт виявились для нього надто тяжким вантажем. Він здався і щиро виклав усе, що тільки могло бути корисним для тих, хто охороняв безпеку Радянської держави.

Нічого цього Микола не розповів професорові, щоб не відвертати його від напруженої праці. Не дізналася про це й Наталя. Навіщо було б Миколі затьмарювати страшними спогадами цю безмежну світлу радість, яка відразу прийшла на зміну її глибокому горю, коли вона побачила свою милу, єдину сестру вже сплячою, а не мертвою! Щаслива натура! Наталя вміла просто любити, просто страждати і так само просто радіти, не спотворюючи своїх почуттів непотрібними сумнівами. Тепер вона просто вірила, що Ганна житиме, і стала найретельнішою помічницею Ридана.

Зате Микола… Бідний Микола! Дуже важко доводилось цій сильній стриманій людині, вперше зігрітій коханням і так трагічно позбавленій його. В який страшний вир переживань втягла його доля й шарпала, кидаючи з одного боку в другий; то манила близькою радістю, то завдавала дошкульних ударів…

Він зовсім вибився з колії. Минали дні – довгі, порожні й похмурі. Ніколи ще він не відчував себе таким непотрібним, спустошеним. Працювати він не міг. Ніякої допомоги Риданові, крім чергування біля Ганни, коли він заступав Наталю або самого професора, не потрібно було. Він намагався читати. Сумлінно прочитував сторінку й переконувався, що не може навіть пригадати, про що там ішла мова…

Інколи він починав думати про самого себе, про свою поведінку й не міг зрозуміти, що з ним коїться. Чому він неспроможний зайнятися нічим, що не стосувалось Ганни? Чому Наталя могла, сидячи тут, працювати над своїми підручниками, щось розв’язувати, вивчати, або читати, або шити? Чому тітка Паша взяла на себе всі турботи про сім’ю і все робила, нічого не забуваючи, завжди точно, завжди вчасно? Лише кілька хвилин, прибираючи кімнату, вона дозволяла собі мовчки постояти біля Ганни, підперши рукою підборіддя, уважно дивлячись в її обличчя, усе ще скуте мертвим спокоєм… Микола помічав інколи, як скочувалися сльози, ховаючись у зморшках широкого обличчя тітки Паші…

«Видно, справді щось негаразд у мене з нервами, має рацію професор, – думав Микола. – Або вдача така дурна…»

* * *

Ранок десятого дня займався каламутною смугою хмар на сході. Сірий світанок надходив повільно й пізно. Барометр падав.

Ридан відіслав Наталю спати і залишився з Ганною. Сьогодні вночі в її організмі відбувався якийсь бурхливий процес пробудження. Поодинокі здригання, посіпування окремих м’язів стали раптом інтенсивнішими й охопили майже все тіло. М’язи немов тріпотіли від бажання вільно рухатись. Це тривало півтори години. Потім відразу припинився всякий рух. І знову Ганна лежала в непорушному, глибокому сні, здавалось, навіть глибшому, ніж раніше…

Ридан сидів біля неї і силкувався зрозуміти, що сталося. Чи був пройдений якийсь етап на шляху до відновлення діяльності мозку, чи, навпаки, спалах пробудження, подібно до агонії, – і шлях назад, до смерті…

Близько десятої години ранку хмари нависли над столицею, небо прорізали перші стріли блискавок, у саду зашуміли знеможені курявою дерева, вітаючи жадану грозу. Ринула злива, з блискавкою, громом і вітром.

Похмурий, зарослий, Ридан раптом одірвався від тривожних думок, випростався, підійшов до вікна і навстіж розчинив його. Гострі пахощі грози ввірвались в операційну.

З сухим тріском розлігся важкий громовий залп, і золотом освітилася струмениста завіса дощу. Ридан знову підійшов до Ганни.

Він побачив… Може, це знову видалося йому: останнім часом втомлені очі так часто зраджували його… Ні, він побачив, він почув глибокий віддих, що вперше порушив надто правильний ритм надто спокійного дихання. Потім здригнулись уста, ледь розтулились…

Микола прокинувся від телефонного дзвінка і, ще не опам’ятавшись, схопив трубку.

– Сюди! Наталю теж! – з безмежною радістю продзвеніла мембрана.

Микола зрозумів. Одягаючись на ходу, він влетів в операційну. Наталя, боса, в халатику, наздогнала його біля порога. Ридан, не кажучи й слова, відійшов убік, ніби поступаючись для них місцем біля стола.

Вони схилились над Ганною, тривожно вдивляючись в її обличчя, уста, тільки що стулені вологі вії…

– Галю, – тихо, але чітко промовила Наталя. Раптом трохи розплющились повіки, ледь звелися брови. Ганна подивилась, перевела погляд на Миколу, знову втомлено заплющила очі.

– Колю… – ледве чутно прошепотіла вона.

Не тямлячи себе від щастя, забувши про все на світі, Микола припав до її щоки першим гарячим поцілунком.

Наталя злякалась цього руху – може, не можна? – і, обхопивши його голову обома руками, ласкаво відсторонила його.

Вони озирнулись. Ридана в кімнаті не було. Микола вибіг у сусідню, «свинцеву» лабораторію. У глибині її, спершись на підвіконня, стояв Ридан, зігнувшись, притуливши обома руками до обличчя носову хусточку. Плечі його здригалися.

* * *

Люди завжди прагнуть щастя.

Кожний по-своєму розуміє його і по-своєму добивається, шукає або чекає його. Та ось воно приходить, – і за кілька днів, навіть годин, людина звикає до нього, як до биття свого серця, і перестає його відчувати. Це – особисте, власне щастя. Воно скороминуще. Здавалося б, що може бути дорожчим за життя, яке дає нам можливість і радість творити, будувати щастя інших, поглиблювати його, – скільки разів щастило майже кожному з нас так або інакше ухилитися від згубного, нещадного удару долі, врятувати, відстояти життя, але чи надовго вистачало цього відчуття щастя врятованого життя? На мить!..

Щастя риданівців було широким, безмежним, як світовий океан, що охопив їх владно й надовго. Кожний з них відчував його, як особисте щастя. Ганна живе, Ганна житиме! Немає більше страшного горя, яке щойно гнітило їх!.. Риданівці цілком змінились: вони начебто самі повернулись до життя, обличчя їхні випромінювали світло. Вони вже не уникали поглядів одне одного, як люди, пригнічені горем, навпаки, зустрічаючись раз у раз, вони жадібно ловили ці погляди, щоб знову й знову засяяти радістю, обнятися, потиснути руки. Вони почали більше й щиріше любити одне одного.

Але до цього приєднувалось усвідомлення чуда. Воно все-таки сталося. Неможливе раніше тепер стало можливим. Розум здобув нову владу над природою, і чудо Ридана ставало надбанням людства. Ось звідки йшов цей океан.

Ганна підвелася не відразу.

У першому проблиску свідомості ще не було всієї її складності, керованої пам’яттю. Було тільки просте сприймання, видіння. І безмежна кволість – м’язова, нервова. Після першого слова, не стільки почутого, скільки вгаданого Миколою, Ганна знову поринула в забуття і в сон. Через шість годин вона знову розплющила очі. Тепер у них відбивався страх, дихання виказувало хвилювання.

– Де… він… – ось усе, що схопив батько, схилившись над нею.

Він зрозумів. Стисло, двома-трьома фразами він розповів усе головне про Віклінга. Ганна заспокоїлась.

Ридан ні на хвилину не послаблював пильності. Він не міг допустити ніяких промахів і помилок, ніяких ускладнень. Чергування не припинялись ні вдень ні вночі. Він заборонив залишати Ганну саму. Як і раніше, щоденно робились усі аналізи, кожного ранку Ридан і його незмінні соратники Вікентій Сергійович та Іван Лукич провадили огляд, вистукували, вислухували, тисли, згинали, лоскотали кволе тіло Ганни, осягаючи найтоншу складність його внутрішніх процесів і вживаючи заходів, коли виявляли, що якийсь орган не в порядку.

Через тиждень після пробудження Ганна почала вчитися ходити. Через два тижні – вперше спустилась у сад. Аналізи й огляди були припинені. Відновлення організму йшло енергійно й швидко.

Як тільки Ганна трохи зміцніла, Ридан викликав слідчого, який давно чекав цього моменту, щоб почути потрібні йому показання потерпілої. І тут вперше риданівці дізнались від Ганни про всі подробиці страшних подій на Уфі.

З нетерпінням чекав Микола свого чергування після цього побачення Ганни із слідчим. Він знемігся, він уже більше не мав сили тримати себе в руках. Адже досі жодного слова не було сказано між ними про найголовніше. Він намагався ховати від неї навіть погляди, які так непокірно спалахували ніжністю. Але чи потрібно це було, Микола не знав. Він просто боявся хвилювати її. Адже заборонив Ридан на самому початку нагадувати їй про Віклінга, про катастрофу на Уфі…

Виходить, тепер можна!

Вечір тягся повільно. Микола сидів у їдальні сам, тримав перед собою газету, а думав про те, що скаже Ганні.

Близько десятої Наталя вийшла від неї в халаті з рушником і здивовано подивилась на Миколу.

– Ви чекаєте? Але вже не треба чергувати, хіба Костянтин Олександрович не сказав вам?

– Ні, нічого не казав, – відповів Микола, і Наталя помітила його смуток. Вона посміхнулась до нього підбадьорливо.

– Ідіть. Півгодини у вашому розпорядженні. Я – у ванну.

Микола мовчки підійшов до ліжка, пильно вдивляючись у вічі Ганни. Йому здавалось, що вони бачать його думки й кличуть його. Ганна теж мовчала. Потім вона простягла йому руку, і це був той самий рух, якого він чекав. Він узяв цю безсилу, худеньку руку з довгими; тонкими пальцями, припав до неї щокою, всім обличчям і поцілував. Очі Ганни – великі, потемнілі, дивилися серйозно й відкрито, нібито насилу вміщували щось неосяжне. Вона підвелась і сіла на ліжку, підібгавши коліна.

– Я сьогодні не все розповіла слідчому, – сказала вона. – Найголовніше утаїла, бо йому це не потрібно… Та й нікому не потрібно… крім нас… Коли я заснула там, за кущами, ще до появи Віклінга, мені приснився сон. Наче я стою у воді, а світло таке сліпуче, що я не можу розплющити очей і не знаю, куди йти. Мені стає страшно, я кличу вас… Ви приходите, берете мене на руки, несете до берега… і кажете: «Отак ми будемо йти разом… завжди разом…» Я пригадала це, як тільки опам’яталася.

– Ганнусю, люба, адже це саме я й хотів сказати вам зараз!

Він схопився, безтямним рухом підняв її на руки разом з ковдрою, міцно пригорнув до себе і, цілуючи, поніс по кімнаті. Вона здавалась йому невагомою.

– Ось так це було, Галю?

– Так… так, Колю!.. Значить, назавжди?

– Назавжди, Ганнусю!

– І я… назавжди!.. А тепер поклади мене знову на берег і йди. Більше нам сьогодні ні про що говорити не треба. Правда?.. Колю, я щаслива!

– Я теж, Галю. На добраніч… Спи спокійно… якщо це можливо.

Він майже вибіг з кімнати, відчуваючи, що йому справді треба зараз побути самому.