Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 33 страниц)

Розділ другий
ОСОБНЯК НА ОРДИНЦІ

Весняна гроза бушувала недалеко від столиці. Чорний купол нічного неба, мов під несамовитими ударами якогось невидимого гіганта, гримів і здригався. Від цих ударів тонкі тріщини зміїлися по куполу і крізь них стрімко летіло до землі їдке голубе сяйво. Злива падала на землю безперервними мерехтливими струменями.

В такі ночі вилітають з гнізд і зникають у темряві птахи, осліплені спалахами блискавиць. Під час таких гроз тріскаються навпіл міцні стовбури багатолітніх дубів. Але рідко бувають такі сильні грози в наших широтах.

По гладенькому асфальту шосе Ентузіастів, простягаючи вперед світлові щупальця, мчав з міста блискучий лімузин, умитий щедрою небесною водою. Асфальт шипів під колесами, кидався випадковими камінцями і бризками розбиваних зустрічних калюж. Дощ бив по верху кузова суцільним барабанним гуркотом.

Біла стрілка спідометра повільно наближалася до цифри «80». Швидкість ставала небезпечною. Яке нещастя чи невідкладна справа змусила людей кинутися з міста цієї бурхливої ночі?

Поруч з шофером, який напружено і нерухомо втупив погляд у зникаючу під колесами дорогу, сидів чоловік років п’ятдесяти в легенькому пальті, з непокритою головою. Пасма сивіючого волосся спадали на лоба, і він то відкидав їх назад неспокійним рухом руки, то енергійно пригладжував невелику лопатоподібну борідку. Збудження відбивалося і в очах, ясних, сірих, енергійних, які робили обличчя чоловіка незвичайно вродливим.

Більше нікого в автомобілі не було.

Так, професор був схвильований. Він уважно стежив за кожним новим спалахом блискавки, потім чекав удару грому, дивлячись на годинника.

– Вона попереду, Славо, кілометрів за десять-п’ятнадцять, не більше…

Професор підняв руку з годинником до лампочки шофера.

– Бачиш, п’ятдесят вісім хвилин від застави… скажімо година… тоді було тридцять кілометрів. А ми пройшли…

– Сорок шість, – сказав шофер.

– Так… Вона тікає… Загалом відстань скоротилася приблизно вдвоє. При тій самій швидкості ми наздоженемо її через годину. Це буде пізно, Славо… Все закінчиться, – промовив він засмучено.

Шофер ледве стримував посмішку, бачачи, з яким нетерпінням професор стежить за рухом стрілки спідометра. Він трохи додав газу. Стрілка поповзла праворуч.

– Так, так… давай ще, – вдоволено забурмотів професор, відкидаючись на спинку сидіння.

Це була межа допустимого. На задерикуватому обличчі молодого шофера відбилося ще більше напруження. Пальці міцно стиснули кермо. Ще б пак – будь-який неточний рух – і катастрофа неминуча.

Раптом сліпучий удар світла проковтнув промені фар, розметав темряву. Далеко попереду стало видно, як удень, шосе, канави, телеграфні стовпи, ліс… Блискавка впилася у високу березу біля дороги, метрів за сто від машини, і, мить пульсуючи, билася над своєю жертвою.

Професор, не тямлячи себе від захоплення, весь полинув уперед і, смикаючи шофера за полу піджака, вигукував крізь гуркіт грому:.

– Го-о-п! Ось! Он-он-о! Дивись, дивись, Славко! Ах, ти… Чорт забирай! Бачив?!

Мускули шофера, як зведені курки, що чекають тільки легкого натиску, зробили свою справу майже в саму мить удару. Небезпека минула, машина пішла тихше.

Блискавки гуркотіли тепер по боках і десь позаду.

Дощ не вщухав. Професор розкуйовдив волосся, відкинувся назад так, що його борідка стирчала майже вгору, і заплющив очі з виглядом людини, яка вдало завершила складну, стомлюючу операцію.

– Тепер тихше, Славо. Так тримати, – сказав він. – От пощастило нам сьогодні! Це ж рідкісний випадок – спіймати такий розряд, можна сказати, за два кроки! Відчуваєш, яке повітря? Це озон. Ех, добре!.. Дихай, Славко, користуйся нагодою.

Кожного разу, коли старий, обрамлений різьбленою горіховою оправою анероїд показував різке падіння атмосферного тиску і на горизонті з’являлися свинцеві хмари, професор Ридан, відомий фізіолог, кидав роботу. Кілька років тому він опублікував свою теорію біологічної дії розрядів атмосферної електрики. її сприйняли у вченому світі досить-таки байдуже. Сталося те, що траплялося нерідко з науковими гіпотезами: всі з інтересом ознайомилися з черговою «новиною науки», і ніхто нічого не міг заперечити, але незабаром про неї забули і ніяких практичних висновків не зробили. А саме на них і наполягав учений. Ця теорія була лише одним з побічних результатів його великої, далеко ще не завершеної роботи. Але через те, що цей результат уже мав самостійне практичне значення, професор вирішив якнайшвидше опублікувати його. Те, що його колеги не висловили з цього приводу особливого захоплення, Ридана анітрохи не бентежило. Професор добре знав учений світ. «Не дійшло, – казав він весело і ущипливо. – Кожен зайнятий своєю справою. Нічого, з часом дійде. А поки що самі покористуємося…»

І він користувався. Помітивши сигнали барометра, він дзвонив у метеорологічну обсерваторію, узнавав усе, що можна, про рух головного вогнища грози, вибирав по карті околиць Москви потрібний напрям і мчав туди на своїй машині, намагаючись потрапити в самий центр грозового району.

«Грозові ванни» були пристрастю професора Ридана. Він знав їм ціну! Фізична втома, пригнічений стан від невдач у науковій роботі, прикра недуга, що нагадує про вік, – усе це зникало після грозових ванн. На зміну їм приходили бадьорість, енергія, веселість, незвичайна свіжість і гострота сприймання навколишнього світу. Він почував, що весь організм наповнюється якоюсь новою життєвою енергією, котрої потім вистачало надовго.

Та це не все. Професор нікому не говорив ще про одне чудове явище, яке він помітив. Коли щось не клеїлось у важкій науковій роботі, не давалося правильне узагальнення або не спадав на думку вичерпний, витончений експеримент, досить було «викупатися» в грозі, як саме це головне утруднення якось само по собі розв’язувалося раптовим спалахом думки, схожої на блискавку…

Ось чому сьогодні з такою впертістю він наздоганяв. грозу.

* * *

Робота професора Ридана підійшла до тієї межі, коли вирішується доля уже самого вченого. Визначний фізіолог, анатом і вправний хірург, професор Ридан присвятив своє життя вивченню структури і функцій живого організму. Дивовижні операції серця і мозку, які він виконував, зробили його ім’я відомим не тільки на батьківщині, але й за кордоном. Він майже не знав невдач і, здавалось, настільки оволодів людським організмом, на створення якого природа кинула всі свої творчі ресурси, що на цьому можна було спинитися і присвятити всього себе хірургічній практиці.

Та от сталася катастрофа. Померла дружина. Ридан-людина, Ридан-чоловік був пригнічений горем. Ридан-учений був приголомшений, збентежений. Як же так? На врятування цього життя, найдорожчого в світі, він кинув усі свої знання, весь досвід лікаря. Ніякої помилки він не зробив. І все ж таки його наука виявилася безсилою відвернути кінець.

З надзвичайною ясністю Ридан зрозумів, яка ще недосконала ця наука, і тут вперше, незважаючи на всі попередні успіхи і удачі, він почав сумніватися в правильності її основ. Риданових знань виявилося недостатньо, щоб здобути владу над хворим організмом; виходить, в організмі діють сили, роль яких ще ніхто не знає. Вчений запитував себе, чи міг він коли-небудь у своїй практиці заздалегідь сказати: «Людина житиме». Ні, ніколи такої впевненості не було. Що ж це за наука?! Де ж справжній шлях?

Жахливі дні переживав тоді Ридан. Навіть, здавалося б, найнадійніші, багато разів перевірені положення фізіології зробилися раптом сумнівними. Різні «випадковості», «індивідуальні особливості», як казкові привиди, безперервно цілими натовпами наступали на нього і вимагали нових пояснень, нових гіпотез. З глибин пам’яті виринали давно помічені «підозрілі» факти і явища. Потроху Ридан почав угадувати їх новий зміст, і от, нарешті, в нього виникла ідея про електричні процеси, які керують життям.

Професор Ридан круто змінив курс. Практику хірурга він кинув з властивою йому рішучістю, незважаючи на енергійні протести лікарського світу.

Невеликий двоповерховий будинок в одному з тихих провулків Ординки перетворився на інститут електрофізіології. Уряд не пошкодував коштів, щоб обладнати цей інститут так, як вимагав Ридан.

Дивна це була установа, схована від гамору вулиці за старими липами, густими заростями пахучого жасмину і високою кам’яною огорожею із залізними гратами. Більшу половину нижнього поверху займав «звіринець». Тут жили кролики, собаки, морські свинки, жаби, птахи, мавпи, над якими Ридан з своїми співробітниками провадив досліди.

Окремо стояли ряди спеціальних кліток з оперованими тваринами. Якісь дивовижні намордники, шоломи, пов’язки і станки сковували їх рухи.

Хазяїном «звіринця» був мовчазний, довгов’язий татарин Тирса – холостяк, чоловік суворий і нелюдяний, але він явно умів розмовляти з тваринами і завжди бурмотів щось незрозуміле. Ридан високо цінував уміння Тирси розуміти тварин, розбиратися в їх поведінці і настроях, його виняткову спостережливість і акуратність. «Звіринець» завжди був у зразковому порядку, і Тирса нікого в нього не пускав без спеціального дозволу Ридана.

Широкі сходи з мармуровими поручнями вели у другий, верхній вестибюль, звідки можна було потрапити в квартиру професора або в коридор, вздовж якого розташовувалися лабораторії. В кожній з них працювали один або два співробітники. Вони приходили щодня о восьмій годині ранку і йшли додому о третій. Ридан суворо забороняв їм лишатися довше. Сам він звичайно працював у своїй лабораторії, що межувала безпосередньо з його кабінетом.

Мало хто відвідував цю таємичу кімнату. Тут постійно жевріло життя – тихе, дивне, обмежене загадковими нікельованими станками або скляними посудинами, обхоплене металевими щупальцями апаратів. Тут билися серця, вийняті з тіл, ворушилися собаки, позбавлені сердець. Голови, відокремлені від тулубів, повільно поводили очима. А електричні прилади зазирали своїми проводами в живі препарати органів, у черепні коробки тварин і, вкрадливо шелестячи, відзначали щось на паперових стрічках в клітинку.

Тишу лабораторії порушували тільки падаючі краплі якихось фільтратів і виділень залоз оперованих тварин та цокання апаратів, що автоматично реєстрували процеси оголеного «фізіологічного» життя.

В сусідній невеличкій кімнаті, обставленій, як палата в лікарні, з одним ліжком, іноді з’являлися хворі з ураженими нервами і мозком. У цій кімнаті не було жодного зайвого предмета, який міг би привернути до себе увагу пацієнта. Але якщо потрібна була операція, Ридан натискав якісь маленькі важелі, і з стін, перетворених на об’ємні шафи, з’являлися операційний стіл, шафа з інструментами, освітлювальні прилади.

І в усіх випадках до голови або спини хворого протягувалися тонкі броньовані кабелі, пропущені крізь стіну, а поруч, в лабораторії Ридана, починали працювати апарати, що реєстрували на фотографічній стрічці електричне життя хворого мозку.

Мозок! Мозок! Ось що командує складною людською машиною! Ось куди сходяться всі сигнали зовнішнього світу, всі нитки управління кожним мускулом, органом і кожним процесом, що обумовлює роботу організму, його розвиток, життя. Але що ж відбувається в мозку? В чому полягає напружена, безперервна діяльність у цій нерухомій речовині? Що насправді являють собою ці «збудження» і «гальмування», ці «зв’язки», угадані великим Павловим за їх зовнішніми проявами в організмі, яка їх фізична природа? Відповідей на ці запитання поки що нема. Але їх треба знайти; тільки тоді людина здобуде повну владу над своїм організмом.

Увесь досвід, величезні знання, пристрасна енергія вченого спрямувалися до нової мети. Ридан діяв так, немовби він уже знав розв’язання, правильність якого треба лише довести.

Одним з перших він почав вивчати струми, які виникають у мозку. Тонкі срібні голки, проникаючи в трепанований череп, намацували центри, що керували яким-небудь певним відчуттям тварини – зором, слухом, нюхом. Від голки тягнувся провід до посилювача, звідти – до чутливого осцилографа; як тільки осцилограф виявляв ледве вловимі електричні напруги, в ньому тремтів маленький світловий зайчик. Падаючи на рухому світлочутливу стрічку, зайчик креслив на ній своєрідні криві, які зображали електричні імпульси мозку.

Ось воно, електричне життя організму! Ридан щодня робив десятки таких записів – цереброграм. З’ясувалися незвичайні речі. Від кожної ділянки мозку в спокійному стані утворювався свій характерний рисунок кривої. Внаслідок зовнішніх подразнень або під час захворювань рисунок змінювався у певних межах. Кожному видові і ступеню подразнення відповідали цілком певні зміни в характері електричних імпульсів мозку.

Уважно вивчаючи такі криві, Ридан помітив, що товщина самих ліній, які зображують коливання струму, ніколи не була сталою, а весь час змінювалася. При цьому слід світлового зайчика дуже рідко був таким же тонким, як сам зайчик. Він майже завжди був трохи товщим, а подекуди товщина сліду в багато разів перевищувала діаметр зайчика.

Ця, здавалося б, незначна обставина, на яку інші дослідники не звертали уваги, стала для Ридана цілим відкриттям. Пояснення могло бути лише одне. Щоб перевірити свою догадку, професор змінив механізм, що пересував світлочутливу стрічку перед зайчиком. Новий апарат крутив бобінку в двадцять разів швидше, ніж раніше. Тепер стрічка завдовжки десять метрів перекручувалася з одного валика на другий протягом якихось двох секунд.

Ридан з нетерпінням чекав нової проби. Кілька днів інститутські техніки виготовляли і відрегульовували новий механізм. Нарешті, все було готове, і Ридан ввімкнув на осцилограф струми мозку кролика…

Ну, звичайно! Його догадка підтвердилася! Відрізок кривої, який раніше вміщався на десяти сантиметрах стрічки, тепер розтягнувся на два метри, і було видно, що весь він складається з дрібних зигзагів, які раніше, під час повільного руху стрічки, зливалися і утворювали потовщені лінії. Виходить, коливання струму в мозку відбуваються з набагато більшою частотою, ніж думали досі!

Але що це? Професор нахилився над новою цереброграмою. Так, так: товщина ліній знову була різна. Лінії складалися з ще швидших коливань світлового зайчика! Та це ж… – професор швидко прикинув можливу швидкість нових коливань – це радіочастота! Виходить, повинні бути і хвилі, промені!

Так, так!.. Нічого несподіваного і тим паче неймовірного не сталося. В глибині свідомості Ридан давно вже догадувався, що так і повинно бути.

Картина електричного життя мозку ставала дедалі яснішою. Тепер зрозуміло, звідки взялися ці порівняно повільні коливання струму, які так чітко фіксувалися на фотографічній стрічці і збивали з пантелику всіх дослідників. Це були так звані в електротехніці биття. Вони виникали в результаті одночасної дії на приймальний апарат кількох, а може, й дуже багатьох хвиль різних частот. Їх коливання то збігалися в напрямі, зливалися, і тоді на стрічці виходили посилені, високі, повільно спадаючі помахи, то, навпаки, діяли в протилежних напрямках і знищували одне одного, поступово затухаючи.

Правда, биття, зображені на цереброграмах, дають певне уявлення про діяльність мозку. Ці фізичні суми коливань усе-таки характерні для кожного подразнення, для кожного стану. По них можна вивчати мозок, визначати розташування і межі його окремих ділянок. Але биття – це лише випадкове відображення електричних сил, що діють у мозку. Діють же ті елементарні хвилі, з яких складаються ці биття. Ними й треба оволодіти, щоб здобути владу над організмом.

Тепер, коли Ридан пересвідчився, що струми в мозку пульсують з величезною швидкістю – не менше ніж мільйони, а може й мільярди коливань на секунду, – він був певен, що є і випромінювання мозку, його не могло не бути! Такі струми утворюють навколо себе електричні і магнітні поля, породжують електромагнітні хвилі, які повинні неминуче поширюватися довкола.

Їх, очевидно, можна спіймати хоча б на найкоротшій відстані. Нікому з учених ще не вдалося цього зробити.

Спіймати! Тільки тоді можна буде переконатися у правильності всіх висновків.

Ридан майже не сумнівався, що контрольний дослід підтвердить його припущення.

Він оголив частину зорової ділянки мозку кролика і закріпив приймальну голку всього за якихось два міліметри від мозкової речовини. Вся решта простору навколо голки – цієї імпровізованої срібної антени – була заекранована свинцем, щоб ніякі випадкові хвилі зовні не могли подіяти на голку.

Цілковита темрява. Кролик не повинен нічого бачити. Професор увімкнув осцилограф, і слідом за цим перед очима кролика мигнули два спалахи маленької електричної лампочки.

Через двадцять хвилин Ридан тримав у руках проявлену стрічку.

Рівна, пряма лінія перетинала її по всій довжині. Ніяких коливань…

Кілька разів Ридан повторював дослід, але на стрічці незмінно з’являлася та сама спокійна рівна лінія.

Виходить… випромінювання нема?

Потяглися дні напружених роздумів. У чому помилка – в логіці самого висновку чи в методі перевірки? Десятки разів Ридан перевіряв свої міркування, змінював умови досліду. Результат був той самий. Ніяких хвиль біля мозку його прилади не виявляли.

Це були дні болісних творчих шукань і сумнівів. У житті вчених часто бувають такі важкі етапи, коли думка б’ється в тупику, з якого за всяку ціну треба знайти вихід. Мобілізуються всі внутрішні і зовнішні ресурси – знання, винахідливість, технічні засоби.

Ридан так і не вийшов за межі свого кола знань. Він вивчав хвильову механіку. А тепер відчув, що йому не вистачає знання радіотехніки.

– Не можна ж усе знати! – вигукував він у хвилини відчаю.

В ці дні Ридан відчував щось схоже на докори совісті. Він звинувачував себе в невігластві. Хай його не навчали як слід фізики в університеті, – тоді це не вважалося за потрібне, а біологів і фізиків вважали майже різними породами людей, – але ж сам він давно повинен був зрозуміти, що це абсурд, що кожен дослідник природи повинен знати фізику, особливо електрику, досконально, від гальванізму до радіотехніки!

Картаючи себе, Ридан з властивою йому гарячковістю захоплювався, перебільшував свій профанізм і забував, що солідну частину цієї обітованої електричної країни він все-таки встиг підкорити.

Не був Ридан і самотнім у своїй роботі. Навпаки, завдяки його товариськості, схильності обговорювати свої думки і «творити вголос» усі співробітники, аж до техніків і лаборантів включно, були в курсі його ідей і труднощів, усіх він змушував думати, шукати, заперечувати, спростовувати. Ридан добирав свій колектив обережно, розважливо. До нього ввійшли серйозні фізіологи, гістологи, цитологи, біохіміки, які вже показали себе як самостійні дослідники, причому не тільки прихильники риданівських ідей, але й скептики, і навіть противники – їх Ридан особливо цінував.

Але головного – фізиків – не було. Ще на самому початку, намічаючи штати, Ридан думав заповнити їх переважно біофізиками і тому негайно розкинув свої сіті у відповідних «водах» науки. Улов виявився мізерним і убогим. Це були слабуваті фізіологи з слабкою фізичною підготовкою. Вони вивчали біоструми, але ніяких ідей, ніяких творчих шукань у їх роботі Ридан не помітив і одразу від них відмовився.

Тоді була організована облава на «чистих» фізиків – електриків-хвильовиків. «Ну, цими вже хоч греблю гати», – говорив Ридан, радіючи тепер, що позбувся біофізиків. На цей час він уже знав, що йому потрібні електрики саме такого профілю. Однак і тут нічого не вийшло. Жоден тямущий фізик-хвильовик не виявив бажання переключитися на вивчення фізіологічних проблем. У них було досить своїх інтересів, своїх ідей. Ридан, не втрачаючи надії, шукав, хоча й не так енергійно, як раніше. Шукання ці якоюсь мірою полегшували становище; утворилося коло нових знайомих, які охоче допомагали Риданові порадами у важких випадках.

Тик було й тепер. Один з фізиків, навіть і не знаючи як слід, у чому справа, і не підозрюючи, яким відкриттям звучать для Ридана його слова, сказав йому просто:

– Якщо ви впевнені, що ці випромінювання існують і що вони неозначено малі, чому б вам не спробувати застосувати недавно винайдений динатронний посилювач? Адже він саме й призначений для дуже слабких початкових струмів.

На другий же день Ридан, не бажаючи нікому доручати таку відповідальну справу, сам приїхав у Ленінград до винахідника цього чудового електронного приладу. Скромний інженер зовсім полонив професора своїм витвором. Це була невеличка витончена трубка; ледве помітні початкові струми, проходячи крізь неї, посилювалися в десятки мільйонів разів без будь-яких ламп! Трубка могла працювати і як фотоелемент, – вона посилювала струми, що виникали в ній під дією слабенького світла зовні.

Винахідник показав Риданові кілька приголомшливих «фокусів». Трубка вмикала світло в кімнаті, коли професор, стоячи в темряві на відстані кількох метрів од неї, курив, задихаючись і кашляючи з незвички, цигарку. Радіоприймач, обладнаний цією трубкою, не потребував струму для розжарення і міг працювати від будь-якого джерела світла в кімнаті. Навіть «кроки» мухи, що бігала в цигарковій коробці, чути було на всю кімнату, завдяки цій трубці, з’єднаній з мікрофоном і репродуктором.

Захоплений Ридан розповів інженерові про свої труднощі. Чи можна використати трубку для посилення біострумів? Інженер не сумнівався в цьому і пояснив, як це зробити.

Окрилений надією, з дорогоцінним пакунком в руках Ридан повернувся в Москву і одразу ж почав із своїми помічниками встановлювати чудесну трубку.

І от, нарешті, все готове: Ридан знову відчув знайоме хвилювання перед вирішальним дослідом.

Знову з’явився кролик з трепанованим черепом, срібна антена, свинцевий екран.

Тиша. Темрява. Два спалахи маленької лампочки…

Коли принесли готову стрічку, професор поривчасто розгорнув її.

– Ага, є!

Стрічка була геть уся покреслена неправильними, стрибаючими зигзагами. Примруживши очі, щоб виділити з хаосу цих стрибків переважаючий напрям кривої, Ридан розпізнав знайомий рисунок електричних імпульсів, які завжди з’являлися в мозку від раптової дії світла на очі.

Хвилі мозку були спіймані!

Тепер ставала зрозумілою загадка, що її давно вже марно намагалися розгадати фізіологи: як перестрибує збудження з одного нерва на інший або з однієї нервової клітини на іншу, коли між ними нема безпосереднього контакту.

Не потрібно ніякого контакту! Він зовсім не обов’язковий для електромагнітних хвиль, які можуть поширюватися і без будь-яких провідників.

Так наполегливо, неухильно і впевнено йшов Ридан накресленим шляхом.

Зранку професор ставив досліди, обходив лабораторії, перевіряв роботу працівників і давав їм вказівки. Увечері він звичайно розстилав на своєму столі останні цереброграми і уважно вивчав їх. Щось обчислював, записував у свою велику книгу-зошит, іноді креслив на міліметрівці якісь криві і вклеював ці креслення в той же зошит. Цереброграми давали багатющий матеріал для роздумів і нових ідей, які професор наступного ж ранку перевіряв новими серіями дослідів.

Після одинадцятої, перед сном, Ридан читав. Радянські і зарубіжні журнали, по яких він стежив за роботою інших дослідників біострумів, забирали теж багато часу. Спершу ці відомості допомагали Риданові орієнтуватися, він знаходив у них корисні для себе вказівки. Але вже через рік стало ясно, що він випередив своїх закордонних колег. Роботи Бергера, Едріана та інших стали пройденими віхами на шляху Ридана.

З декотрими він листувався. Якось Джеспер надіслав йому листа, в якому захоплювався висновками Ридана про зв’язок певних рисунків біострумів з структурою різних зон мозкової кори у вищих тварин. Його вразило, як Ридан за такий короткий строк міг провести цю величезну роботу, і він з жалем констатував, що не має таких коштів, щоб купувати протягом року хоча б дві мавпи, десяток собак і штук тридцять кроликів.

Ридан посміхнувся, перебираючи купу паперів, що лежала на ріжку його письмового стола. Він витяг аркуш. Це була копія кошторису, який він недавно відіслав у академію. Куток аркуша перетинала резолюція: «Затвердити». Ридан тепер з особливим задоволенням прочитав знайомий список:

«В рахунок асигнованих вами сум на наступне півріччя прошу виділити… Список погоджений з адміністрацією Державного зооцентру:

Горилу – 1

Шимпанзе – 1

Собак – 50

Кроликів – 500

Їжаків – 10

Удава – 1

Коропів однорічних – 10

Коропів шестирічних – 5

Електричних скатів – 2

Вугрів бразільських – 2

Ворон – 15

Пугачів – 2

Професор описав Джесперові умови, які створює уряд Радянського Союзу вченим та науковим закладам, і додав цю копію кошторису як ілюстрацію.

Ридай бачив, що йде попереду всіх інших електрофізіологів, і це подесятеряло його кипучу енергію. Крім того, він почував, що наближається до мети…

І все-таки інтереси науки не заступали йому весь інший світ. Рано-вранці, коли приносили пошту, він насамперед хапав газети і, поставивши одну ногу на крісло, схилявся над свіжими шпальтами, жадібно виловлюючи повідомлення про події, за якими стежив день у день.

Після смерті дружини у Ридана не лишилося жодної близької людини, крім дочки. Тоді це був довгов’язий, трохи незграбний підліток, замкнутий, наполегливий і допитливий. І от цей підліток поступово перетворювався на дівчину. З великою увагою Ридан стежив, як природа вдосконалює свій витвір, як згладжуються кути і вирівнюються лінії цієї безмежно дорогої істоти.

Професор не був схильний вбачати в Ганні геніальну дитину, що властиве багатьом батькам. Він добре знав цю поширену хворобу, знав, як згубно позначається вона на формуванні характеру дитини, і намагався бути гранично об’єктивним і стриманим в оцінці вдачі і здібностей Ганни. В цьому не було ні байдужості, ні суворості, їх взаємна любов, глибока і уважна, соромливо уникала зовнішніх, сентиментальних атрибутів.

Ось Ганна виросла.

Не без таємної гордості спостерігав Ридан наслідки своєї виховної роботи. Дівчина входила в життя легко, радісно. Від незграбності і замкнутості дитини не лишилося й сліду.

І все-таки Ридан частенько піддавав сумнівам свої «об’єктивні оцінки». Чи знає він дочку? Яка вона? З подивом батько переконувався, що він не може відповісти на таке, здавалось, просте запитання: чи гарна вона зовні, чи вродлива? Всі деталі він, звичайно, міг оцінити. Зріст – добрий, середній. Будова – правильна, нормальна, дівчина досить розвинена фізично, дужа – не на шкоду граціозності і жіночності. Поєднання каштанового волосся з великими світло-сірими – точно батьківськими – очима, безумовно яскраве і оригінальне, це те, що в ній насамперед привертає увагу. Ніс, либонь, великуватий і, якби кінчик його не був трохи задраний вгору, здавався б надто важким… А загалом?.. А загалом з усіх цих деталей не складалося для батька те головне, що так просто визначив якось у Ганні Вікентій Сергійович, давній, ще з студентських часів друг Ридана. «Світла постать», – сказав він. Чому «світла»? А її принциповість, наполегливість, що доходить до впертості, її інколи жорсткувата прямота?

Та ні. Ганна була саме «світлою». Світло линуло від спокійних рухів, від її безпосередності…

В усякому разі дві важливі риси, які Ридан особливо намагався розвинути в дочці, властиві їй безперечно. Чесність…

У професора був свій погляд на це. Що таке чесність? Бути чесним – чи означає це лише говорити правду і не обдурювати чужого довір’я? Ні, це означає – думати правдиво і вірити людям. Це означає – вміти бачити світ і людей такими, якими вони є, і любити їх. Це особлива система мислення, сміливого і простого, позбавленого туману тієї брехливої моралі буржуазного світу, що поступово обгортає людей їдким нальотом нещирості, відчуження, порожнечі.

І чесність завжди керувала вчинками Ганни, вабила до неї всіх, хто її знав.

Другою рисою була самостійність. Тепер Ридан бачив: у важкому становищі Ганна зуміє сама вибрати правильний шлях. Все рідше зверталася вона до кого-небудь за порадою – як бути. Зате часто зверталися з цим запитанням до неї, і чим далі, тим більше, бо Ганна захоплювалася громадською роботою і вже відчувала, що потрібна людям.

А кілька місяців тому Ганну обрали в комітет комсомолу. Ридан зрозумів, що дістав відмінну оцінку за свою виховну діяльність. І цю оцінку він прийняв з гордістю, тим паче глибокою, що тільки дехто з його близьких друзів догадалися поздоровити його з цього приводу.

Не все, однак, було так рівно і безхмарно у батьківській діяльності Ридана. З раннього дитинства Ганни він потай мріяв пробудити в ній інтерес до того кола явищ, яке приваблювало його самого. В майбутньому він бачив її крокуючою по його слідах, надійним, близьким соратником, нарешті, – ще на більшій відстані, – крокуючою від нього далі – вперед.

Згодом Ридану довелося відмовитись од цієї мрії. Він не знайшов у дочці якихось переважаючих нахилів для такого майбутнього. «Хай так, – думав він. – Але що ж у ній головне? Чим вона захоплюється? Ким буде?»

Час минав. Ридан чекав, придивлявся. Ганна всім цікавилась на диво однаково. Вчилася вона охоче і легко, дуже рідко зверталася по допомогу до батька, захоплено займалася музикою, багато читала, любила громадську роботу, спорт… Ридана вражала її чіпка пам’ять і здатність швидко все освоювати. «Що за дивний універсалізм! – з тривогою думав Ридан. – Так вона ніколи не знайде себе…»

Настали останні дні навчання в школі. Куди ж іти? Розмови на цю тему, які все більше пригнічували обох, ні до чого не приводили. Ганна не могла ні на чому зупинити вибір. Ось уже й атестат в руках. Ось уже – канікули… Знову зажевріла надія в професора. Якщо вже їй справді однаково, чому б не взятися за медицину?.. Ганна трохи поморщилася, але погодилась… Треба ж на щось погодитися. Далі в розмові постало питання про те, що, можливо, доведеться кинути або в усякому разі скоротити заняття музикою…

І тут раптом усе визначилося само по собі, несподівано і так чудово! Ганна почала заперечувати. Як?! Кинути музику? Та нізащо! Вона згодна ніколи більше не чути про математику, про фізику, про будь-яку шкільну науку, вона погодиться кинути ковзани, плавання, що завгодно, тільки не музику!.. Та ще тепер, коли вона сама створила дві речі – романс і пісню!..

Ридан дивився на дочку з тихою усмішкою і в душі глумився над собою, – треба ж було стільки років спостерігати, шукати і не помітити того, що лежало перед очима!

…До консерваторії Ганну Ридан прийняли без екзаменів, якщо не брати до уваги невеликого концерту перед суворими екзаменаторами, який і вирішив її долю.

* * *

Швидко і непомітно летіли дні; минали роки пової, сповненої шукань роботи.