Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 33 страниц)

Електричне життя мозку потроху відкривалося Риданові. Одне за одним незрозумілі раніше явища покірно вкладалися в рамки нових закономірностей, з яких починали вже принадно прозирати контури сміливого риданівського узагальнення.

Але чим далі йшов професор, тим більше виникало загадок. Неймовірна складність і виняткова досконалість конструкції мозкового апарата іноді лякали його.

Ну гаразд, мозок виробляє високочастотні коливання, хвилі. Але що ж таке ці хвилі?

Може, це «хвилі речовини», ті самі електромагнітні хвилі, які завжди розкидає довкола себе всяка «мертва» матерія і частота яких настільки ж різноманітна, як самі види матерії? Тоді джерелом мозкових хвиль є просто речовини, що входять до складу мозку, а непостійність коливань пояснюється хімічними реакціями в живому мозку.

Ні! Ридан добре знав хімію мозку. Кількість речовин, з яких складається мозок, дуже велика, але все-таки значно менша від величезної різноманітності впливів (блискавичних і точних) мозку на організм. Одне одному не відповідає. Виходить, хвилі мозку – не просто випромінювання його речовини.

А коли так, то, виходить, ці хвилі – результат якоїсь особливої діяльності мозку, його функція. Хай кількість мозкових хвиль нескінченно велика, але ж і різноманітність функцій організму, якими керує мозок, безмежна. Можна припустити, що кожній хвилі, яка випромінюється мозком, відповідає своя, певна функція організму.

Як же, яким невідомим поки що фізиці способом мозок-генератор виробляє ці хвилі?

З усіх питань, на які поки що не було відповіді, Ридан виділив одне, що вимагало ясності в першу чергу. Ось перед ним сотні цереброграм, що зображують криві струмів у різних тварин і при різних подразненнях. От записи, зроблені при звукових діях, от світлові, дотикові, смакові, рухові, больові…

В усіх тварин одні й ті самі зовнішні впливи викликають загалом схожі малюнки електричних коливань. Чи означає це, що, наприклад, біль від уколу – і є саме ось така тремтлива і спадаюча раптовими, періодичними зривами вниз крива коливань струму? Чи цей електричний стан – той самий, що його організм відчуває як біль, чи електричні явища тільки супроводжують якісь больові процеси в організмі?

Коли б можна було якимось фізичним шляхом відтворити таке саме електромагнітне поле і піддати його впливові відповідну ділянку мозку, питання було б розв’язане. Людина відчула б укол.

Ні, фізика, техніка поки що неспроможні зробити це, бо всі фіксовані коливання, як установив Ридан, складаються з безлічі якихось інших ультрависокочастотних коливань, які тільки й можуть дати потрібний ефект. А відтворити їх людина не може. Виходить, щоб з’ясувати питання про суть цих електричних імпульсів, потрібен якийсь інший шлях.

Знову почалися шукання невідомого.

Як завжди в таких випадках, Ридан не припиняв інших робіт, навіть форсував їх: адже все було зв’язано нитками загальної ідеї, і в будь-якій побічній роботі міг раптом виявитися ключ до розв’язання головного.

Але минали тижні, стомлена думка починала метатися, поверталася назад, до джерел сформованого завдання. Ридан, за своїм звичаєм, знову й знову перевіряв правильність вихідних положень. Усе виявилося правильним, розв’язання – необхідним, але шлях до розв’язання не знаходився.

Надзвичайно жаркий травень наближався до кінця, коли над Москвою пронеслася коротка, але дуже сильна гроза, яку Ридан з такою пристрасною наполегливістю наздогнав кілометрів за п’ятдесят на схід, від столиці.

* * *

Близько першої години ночі лімузин професора рявкнув біля воріт.

Ганна й Наталя не спали. Це був гарячий час, коли радянські люди віком від одинадцяти і мало не до п’ятдесяти років складали екзамени, оцінювали знання, набуті за рік.

Наталя була маленькою, непоказною дичкою, коли років десять тому доля в образі жалісливої тітки, яка працювала в їдальні риданівського інституту, закинула її з рідного села в столицю: треба було підгодувати охлялу дев’ятирічну дівчинку, а далі «видно буде».

Метка і кмітлива, Наталя швидко освоїлася в новій обстановці і стала діяльним помічником майже всіх працівників інститутського «цеху харчування» – кухні та їдальні. Незабаром вона почала з’являтися в квартирі професора, допомагаючи прибиральниці або офіціантці, яка з їдальні приносила сніданки та обіди.

Якось побачивши її, Ридан раптом насторожився, лагідно поговорив з дівчинкою, потім розпитав про неї тітку-кухарку… Поява Наталі поставила перед ним важливу проблему.

– Її ще зовсім не торкнулася культура. Це дике людське дитинча, – говорив він того ж дня дочці. – Але яке метке, кмітливе і симпатичне. Та подумай, Галю, вона неписьменна. Їй вчитися треба, а не картоплю чистити на кухні. Слухай-но. А що коли ми візьмемо її до себе? Хай живе у нас. Навчимо її грамоти, виховаємо, пошлемо до школи, зробимо з неї справжню культурну людину. Давай візьмемо?..

Ридан добре розумів, що задум цей мав і друге призначення. Є східна приказка: «Дуже добре – теж недобре». От і в Ридана було так. Він був добрим батьком, Ганна – доброю дочкою. Літній чоловік і дочка-підліток – хіба це сім’я? Що й казати, сім’ї не було. Бракувало тих численних непомітних турбот, – співчувань, оцінок, конфліктів і прикростей, які збагачують барвами і тонами життя звичайної сім’ї, як скрипка прикрашає обертонами і робить чарівним простий звук струни.

Професор не помилився. Поступово Наталя стала справжнім членом сім’ї; Ганна знайшла молодшу сестру і вихованку, Ридан – другу дочку. Зовсім інше життя почалося в домі. Уже не глуха тиша, яка так гнітюче нагадувала про смерть дружини, зустрічала на порозі професора щоразу, коли він повертався з своєї лабораторії додому. Ні, тепер він ще здалеку чув жваві дівочі голоси, сміх, пісню, іноді – суперечку. І навіть тиша в кімнатах перестала бути похмурою, наповнилася іншим змістом; вона говорила про зосередженість, про напружену роботу думки там, за дверима, і це підбадьорювало і радувало Ридана.

І от Наталя вже переходила в останній клас школи. Важко було б пізнати в цій витонченій, гарненькій дівчині колишню маленьку замазуру, як її називали тоді – циганочку. А втім, усі основні риси залишилися при ній – така ж вона була тоненька, смуглява, бистроока. А смішні кіски, які колись стирчали врізнобіч, тепер гордо прикрашали її задерикувате личко важким чорним вінком.

У ці дні перед екзаменами (Ганна складала за третій курс консерваторії) дівчата працювали наполегливо і методично, суворо дотримуючись розпорядку дня, накресленого разом з батьком. Зараз програма була порушена: Ридан ще не повернувся, і дівчата чекали його, готуючись до екзамену.

Вони сиділи в їдальні за великим столом, обклавшись книжками і зошитами. З відчинених навстіж вікон тягнуло ароматом якихось квітів і мокрої після дощу землі.

Шум автомобілів, що проносилися по мокрому асфальту провулка, раз у раз відволікав увагу Ганни; дівчина починала тривожитися. Вже три години як батько поїхав, а з розповідей Славки вона знала, що погоня за грозою іноді пов’язана з чималим риском.

Нарешті, на вулиці пролунав знайомий сигнал. Ось грюкнули внизу двері, і залунав голос професора. Наспівуючи, він швидко крокував по сходах.

– Приїхав! – полегшено зітхаючи і закриваючи книгу, сказала Ганна. – Ну, Нато, тримайся. Наукам кінець!

Ридан встановив правило: в поодинокі години, коли вони зустрічаються, – ніяких занять, ніяких справ; ці години повинні бути часом відпочинку, руху, ігор.

Професор шумно влетів до кімнати, став у позу і, владно піднявши руки, почав диригувати, наспівуючи:

 
Мы покоряем пространство и время,
Мы молодые хозяева земли…
 

Дівчата, що звикли до бурхливих наскоків професора, пожвавішали і весело підхопили пісню на повний голос.

 
Нам песня жить и творить помогает… —
 

переробляв Ридан на свій лад.

Тим часом книжки зникли зі столу. Наталя, не перестаючи співати, діставала з буфета чайний посуд.

– Увага! – перебив раптом Ридан. – Хто з вас завтра екзаменується?

– Завтра – ніхто. Післязавтра…

– Чудово! Я вас обох арештую. Примусові роботи на годину, не більше. Домовилися? Треба поставити один дослід.

Він лукаво глянув на Ганну. Вона зрозуміла:

– Гроза допомогла?

– Ну звичайно! І цього разу, здається, чудово допомогла. От зараз побачимо… А який розряд ми з Славкою піймали! Мало не в голову. Барабанні перетинки – вдрузки! Зорові нерви – на шматочки!.. Шкода, що вас тоді не було, коли я виїжджав, я б вам зубрити не дозволив, узяв би з собою… Ну, давайте швидше закусимо, дійте тут, а я піду дещо приготую… По місцях! – скомандував Ридан і зник у своїй лабораторії.

Хвилин через десять усі сіли до столу.

– Як повечеряємо, – наказав Ридан, – ідіть униз, будіть Тирсу і принесіть трьох кроликів. Номери вісімдесят чотири, вісімдесят п’ять і вісімдесят шість. Вони в наголовниках, з електродами.

– Не дасть, Костянтине Олександровичу, – сказала Наталя. – Нізащо нам не дасть без записки. Пам’ятаєте, я ходила по сову? Адже ж не дав.

Вона поклала перед професором блокнот і олівець.

– Не було такого випадку, – пробурчав Ридан, кладучи в рот половину бутерброда.

– Ну, дивіться! – сплеснула руками Наталя. – Ви ж самі тоді обурювалися Тирсою…

Ридан щось мимрив і заперечливо крутив головою.

Ганна, не підозрюючи каверзи, виступила на захист.

– Це було приблизно місяць тому, невже ти забув, тату? А хто тоді назвав Тирсу звірячим бюрократом?

Професор не здавався. Дівчата обурювалися, нагадували… Нарешті Ридан проковтнув останній шматок, запив чаєм і, хитро посміхаючись, сказав:

– Самі ви «сови». Це був пугач; Бубо Максимус – його ім’я й по батькові…

Дівчата напали на нього з двох боків; Ридан схопився, почалася галаслива метушня. Падали стільці, полетіла на підлогу чашка…

– Здаюсь! Відставити! – закричав професор, досхочу навтішавшись цим переполохом.

Доки дівчата наводили порядок, він сів до столу і написав розпорядження Тирсі:

«Видати трьох кроликів №№ 84, 85 і 86. І капусти».

– Ну, приготувалися? Пішли! Чекаю в лабораторії.

* * *

Вчений, як завжди, зайшовши до своєї лабораторії, надів білий халат, вийняв окуляри й повільно протер скельця.

Експеримент завжди потребує великої уваги. Все має бути заздалегідь передбачено і враховано, розташовано на своїх місцях. Найменший, здавалося б, недогляд може призвести до неправильного висновку. Ридан перед дослідом перевтілювався, немов збирався в тугий напружений клубок. Обережні, розмірені рухи приходили на зміну поривчастим жестам. Замість розмов – короткі, точні розпорядження і запитання. Тільки в очах, жвавих, сірих, різко окреслених очах Ридана кипіло складне, неспокійне життя.

Дівчата принесли кроликів у невеличких клітках і мовчки зупинилися серед лабораторних приладів, ніяковіючи у цьому святилищі вченого.

Те, що придумав Ридан, повертаючись після погоні за грозою, було просте і, здавалося б, мало розв’язати складне питання. Цього разу техніка майже не брала участі в досліді. Ніяких апаратів не було.

Біля самої стіни, що відокремлювала лабораторію від невеликої операційної кімнати, обладнаної для роботи над тваринами, Ридан поставив на стіл спеціальну клітку, екранізовану від усіх електричних впливів зовні свинцевою сіткою. Дві такі самі клітки були розташовані по другий бік стіни, в операційній.

Тонкий броньований кабель виходив з першої клітки, проникав через отвір у стіні і там, роздвоюючись, зникав у двох інших клітках. На верхніх кришках усіх кліток були невеликі вимикачі. Досліджуючи мозок, Ридан звичайно приєднував до кабеля посилювач і осцилограф. Тепер цих приладів не було.

– Давайте кроликів, – сказав Ридан. – Одного – сюди, двох – в операційну.

– А що це за намордники? – тихо спитала Ганна.

Ридан вийняв одне звірятко і, відстебнувши ремінець, зняв з його голови щось схоже на шкіряний шолом. До них підійшла Наталя.

– У цих кроликів, – сказав він, – у ті ділянки мозку, де зосереджено управління функціями харчування, вживлені тонесенькі срібні електроди. Кінці їх виходять на поверхню черепа ось тут, бачите, через отвір у центрі цього маленького фарфорового диска, і закінчуються невеличкими колечками. До них ми зараз і приєднаємо провід, що виходить з кабеля і з’єднує всі три клітки. Таким чином, якщо ми повернемо важелі оцих вимикачів праворуч, – слухайте уважно і запам’ятайте, помилятися не можна, – якщо праворуч, то мозкові центри всіх трьох кроликів будуть з’єднані між собою спільним проводом. От і все. А це не намордники, а наголовники, шоломи такі: вони прикривають вихід електрода з черепа, щоб кролики не могли лапкою чухати це місце і зірвати колечко. Тепер ми шоломи знімемо, а кроликів посадимо в отакі станочки. Потрібні вони для тієї ж мети.

Ридан спритним, звичним рухом укріпив легкий дерев’яний станочок на кроликові.

– Бачите, він може рухатись, ходити, їсти; тільки почухатися йому не можна. А електрод оголений. І зараз ми його приєднаємо до кабеля…

Мікроскопічний затискач на кінці тонкого м’якого шнура, що звисав із стелі клітки, вчепився в колечко електрода на черепі кролика. Такі самі маніпуляції були пророблені і з рештою звірят.

– Ну, все готове… Отже… Ви розумієте, що відбувається? Один кролик – тут, і два – там, за стіною. Центр живлення мозку цього кролика з’єднаний звичайним електричним проводом з такими самими центрами тих кроликів. У цьому ланцюзі, крім вимикачів, нема ніяких приладів, ніяких джерел струму. Нічого нема. Нічогісінько! Зрозуміли? Тепер – на місця! Нато, ставай біля цієї клітки, отак. Коли я скажу, відчини дверцята і поклади в клітку капусту, одразу всю. Хай їсть. Ти, Галю, йди сюди. – Він повів її в операційну. – Ставай до цієї клітки, руку поклади на вимикач, стій спокійно і уважно стеж за кроликом. Говоритимеш мені, що він робить, як себе почуває.

Сам Ридан став поруч з Ганною біля третьої клітки.

Кілька секунд тривала мовчанка. Ридан ковзнув рукою по волоссю, помітив на рукаві якусь ниточку, висмикнув її, скинув на підлогу.

У вікні світлішало бліде, досвітнє небо. Дівчата мовчки чекали розпоряджень.

– Починай, Наталю, – сказав Ридан.

– Є, поклала, – відповіла вона з другої кімнати.

– Вимикач праворуч!

– Є!

– Що він робить?

– Нюхає, сопе. Вуха настовбурчив. Підходить до капусти…

– Галю, вмикай, – тихо сказав Ридан.

– Є!

– Ну, що він?

– Нічого, сонний якийсь.

– Почав їсти, – пролунало з лабораторії. І водночас зауважила Ганна:

– Нюхає… Жує, жує!..

– Жує?!

Ридан швидко, безшумно ступив до Ганни, припав до клітки. Присівши навпочіпки, професор намагався розглянути морду кролика знизу.

Кролик їв. Жував, хоча ніякої їжі перед ним не було! Він діловито тикався мордою в простір перед собою, підхоплював швидким, мокрим язичком щось невидиме; смішно оголював жовтуваті різці, кусав повітря, потім швидко жував. Краплі слини м’яко падали на чисте дно клітки.

Це було незвичайне видовище, схоже для будь-якого спостерігача на цирковий номер, результат майстерного дресирування: кролик немовби грався, вдаючи, що їсть. Жодна тварина в природних умовах ніколи не робить таких очевидно безглуздих, нічим не обумовлених рухів.

З винятковою гостротою і справжнім хвилюванням Ридан уявляв собі і смисл, і значення події, яку він сам викликав до життя. Звичайно, це новин етап у пізнанні живого організму. Цей експеримент увійде в історію науки. Ось він – перед його очима. Ось він вперше відбувається зараз, у цю хвилину… Ось капає слина! Ридан піймав себе на тому, що саме ці каплі слини схвилювали його найбільше в поведінці кролика. Умовний рефлекс у мозку самого професора! Адже кожний фізіолог звик з особливою повагою ставитися до слинного рефлексу, який став знаменитим відтоді, як Павлов перетворив його в основу методу вивчення мозку! Тоді теж почався новий етап у фізіології… А тепер Ридан починав наступний розділ. Але слина тут уже не відігравала тієї ролі…

– Як, Нато, їсть?

– Їсть, їсть.

– Ану, Галю, вимкни… О! Бачиш? Перестав жувати. Чудово, Галю, чудово! Тепер не треба стежити за цим. Подивимось на мого. – Вони підійшли до третьої клітки. – Нато, залиш усе, як є, і йди до нас. Хай їсть спокійно… Тепер дивіться: мій майже заснув. А от вмикаю… Бачите?

Кролик енергійно мотнув головою, мов намагаючись щось схопити… Картина «їди без їжі» повторилася з усіма подробицями і з цим звірятком. Ридан уже не дотримувався обережності в жестах, вільно рухався, говорив голосно, навіть пробував постукувати по клітці пальцем. З рухів очей та вух кролика можна було зробити висновок, що він нормально бачить і чує, але всі ці впливи уже не могли порушити основного, сильного, як гіпноз, впливу другого мозку, який струмував по тонкому проводу з клітки за стіною.

– Вимикаю.

Кролик вмить завмер у тій же позі. Ридан трохи почекав, мовчки переводячи погляд з однієї клітки на другу, потім схопився з місця.

– Кінець, кидайте вахту, годі! Все ясно. Розумієте ви, зубрили, що це означає?.. Це величезне відкриття! Ну – ура!

– Ура-а-а! – загриміло в кімнаті.

– А тепер, спати – і ніяких розмов! Якщо хочете, завтра поговоримо.

Помічники перезирнулися і покірно пішли. Професор «вимкнув» кроликів з цього дивного ланцюга, розсадив по своїх клітках і, розділивши між ними залишки капусти, пішов у свою кімнату.

Розділ третій
АПАРАТ ДОКТОРА ГРОССА

Лишається ще чотири східці. Вісім уже позаду.

Великий, товстий чоловік, спираючись на поруччя, заносить ногу і рішуче нахиляється вперед, очевидно маючи намір одним духом взяти цю останню перешкоду.

Дерев’яні поруччя помітно хитаються, червоні, натерті мастикою сходи дратують своїм скрипом.

Ні, доведеться зупинитися. Занадто утруднене дихання, дуже важко стукає серце.

Він кладе невеликий, перев’язаний пакунок на зігнуте коліно. Неподобство! Всього п’ятсот грамів, але й вони втомлюють… Апоплексичне обличчя, заросле чорним волоссям, вкривається крапельками поту.

На верхній площадці обережно, поштовхами відчиняються двері.

– А, пан Мюленберг, доброго дня!

– Доброго дня, фрау Ліз, – і, немов просячи пробачення за свою кволість, він додає, важко дихаючи: – От бачите…

Жінка співчутливо хитає головою. Серце… У наш час не можна мати серце. Або треба жити в провінції. В Мюнхені нічим дихати, повітря нема, його витіснив бензиновий перегар. І потім – спека…

– Серце веде лік часу, фрау Ліз, – говорить Мюленберг, сходячи па площадку. – Десять років тому я вперше вибіг по цих сходах до доктора Гросса. Вибіг! Тепер я повзу… Сумний ювілей, фрау Ліз, тяжкі, погані роки. Але нічого не вдієш. Очевидно, буде ще гірше…

У фрау Ліз очі стають круглими. Не треба так говорити. Хто знає… Хіба можна тепер казати те, що думаєш…

– Ганс уже прийшов, – промовила вона ніби між іншим, входячи за Мюленбергом в лабораторію.

– Ганс хороший хлопець, фрау Ліз… Це добре, що він уже тут. Виходить, ми сьогодні закінчимо нашу велику роботу. Це теж чудовий, але, мабуть, безглуздий факт. – Останні слова він вимовив потихеньку.

– До речі! Є лист панові доктору. Я поклала його вам на стіл. Нічого не треба, пане Мюленберг?

– Лист? – кілька секунд він вивчає конверт. – Ні… можете йти, до приходу пана Гросса нічого не треба.

Він чекає, поки зачиняться двері. Потім стоячи розриває конверт.

«Управління мюнхенського муніципалітету дуже просить пана доктора Гросса прибути на адресу: Людвіг-штрасе, 104, відділ 8, кімната 56, для переговорів. Інженер, пан Вейнтрауб, чекатиме доктора Гросса від 11 до 12 години сьогодні».

Так. От і сталося. Все зрозуміло. Мюленберг відчуває, як нудна слабість охоплює коліна. Він важко опускається в крісло, кладе голову на руки і думає. Скільки хороших, чесних людей загинули отак, – багатьох він знав… Це стандарт. Людину запрошують з’явитися в яку-небудь установу. Там, у кімнаті, яка не має ніякого відношення до цієї установи, гестапівець ввічливо нагадує людині, що вона тоді-то там-то сказала таку-то фразу або розповіла анекдот антинацістського характеру. Або приховала у службовій анкеті своє неарійське походження. Або не витягнула руку вперед на знак привітання на зборах, коли вшановували фюрера. Або відмовилася брати участь у розробці нового способу масового знищення людей…

Іноді людина просто не повертається додому, а іноді приходить – зламана, похнюплена, спустошена…

Виходу нема. Гросс, звичайно, повинен піти. Навіщо він їм потрібен? Звичайно ж, не для того, щоб видати йому патент. Невже вони догадалися про те, як можна використати його винахід? Мабуть, так.

– Ганс! – кричить він у сусідню кімнату. – Ідіть сюди на хвилинку.

Худий, з розкуйовдженим світлим чубом і глибоко запалими очима юнак, у старенькому, засмальцьованому комбінезоні з’являється на порозі, граючись викруткою.

– Здрастуйте, Ганс! Як справи?

Юнак посміхається. Майже все готове. Монтаж додаткового агрегату буде закінчено години за дві. Сьогодні можна приступити до випробування машини.

Похмурий вигляд Мюленберга гасить його радісне збудження.

– Що трапилося, пан Мюленберг невдоволений роботою?

– Ні-ні… Навпаки. Якщо нашій роботі судилася перемога, то я вважаю, що ваша заслуга в цій перемозі не менша від моєї. Але… ось почитайте…

На обличчі Ганса, що спалахнуло від похвали, виступають тіні тривоги, коли він перебігає очима запрошення.

– Хіба в нього що-небудь не гаразд?

– Наскільки я знаю, Гросс чистокровний баварець. Ні, я думаю, що це результат тієї замітки, яка з’явилася цими днями в «Технічній газеті». Я пробував утримати його від цієї інформації. А втім, все одно, рано чи пізно…

Внизу лунає, стук у двері.

– Ідіть, Ганс, продовжуйте монтаж. Поговоримо потім. Не будемо поки що турбувати його.

Доктор Гросс різко відчиняє двері і одразу зачиняє їх за собою. Він повна протилежність Мюленбергу: невеликий на зріст, сухорлявий, поривчастий, метушливий. Попелясте волосся стирчить пасмами в різні боки. На мить він зупиняється біля дверей.

– Ви вже тут! – Мюленберг у відповідь доброзичливо настовбурчує вуса. – Неподобство! Ви просто дитина, дорогий колего… Вам треба спати в цей час. І взагалі менше рухатися. Очевидно, ви хочете, щоб у найвідповідальніший момент я лишився без вас. О, і Ганс тут! Ну, його можна тільки похвалити за старанність.

Тепер Гросс уже посміхається, потискуючи руку Мюленбергові.

В сусідній кімнаті він вітається з Гансом.

– Як справи, дорогий мій? О, та ви вже майже кінчаєте! Чудово! – він знову біля Мюленберга. – Бачили? Треба налагоджувати випробування. Ах, Мюленберг, я, здається, починаю хвилюватися. Настає урочиста хвилина!

– Так, Гросс… сьогодні справді урочистий день. Адже сьогодні ювілей…

Густі сірі брови Гросса зводяться гострими кутами вгору.

– Який ювілей?

Мюленберг встає і подає йому свій пакунок.

– І от вам мій скромний ювілейний подарунок. Сьогодні десятиріччя нашої спільної роботи. Можу додати, що кращих років у своїй інженерній діяльності я не знав…

Гросс розчулений цим урочистим виступом. Він потискує обидві руки Мюленберга, потім розгортає пакунок.

– Масло… Справжнє вершкове масло! І так багато! Признатися, я скучив за ним. Ну, спасибі… нас тепер цим не балують. Свято – так свято! Ми сьогодні влаштуємо розкішну каву. Ганс, кличте Лізет. Я повинен сказати, Мюленберг, що ваша участь в роботі дала мені можливість розв’язати завдання передачі енергії без дротів. Без вас мені не вдалося б перетворити свою ідею в машину, яка сьогодні буде готова. Так, це – дата! Сьогодні захитаються підвалини сучасної техніки. Ви уявляєте, друзі, що буде? Магістралі електропередач перестануть обплутувати земну кулю. Передавати енергію буде простіше і вигідніше, ніж будувати малі місцеві електростанції. Невидимі дроти понесуть енергію над океанами і пустелями. Літаки, поїзди, кораблі стануть електричними і підуть по своїх трасах без пального. Електрика остаточно замінить пару. Споживання нафти та її продуктів скоротиться до мінімуму. Людство стане багатшим, культурнішим…

Гросс підвівся.

– Мюленберг, кожне технічне завоювання, подібне до нашого, – крок до епохи процвітання людства. І от ми вносимо свою частку в прогрес, у створення небувалого розквіту культури.

Голова Гросса гордо закинута назад, очі спрямовані кудись у простір. Якби не піджачок, до того ж досить потертий, він був би схожий на пророка.

Мюленберг мовчить. Він докладає страшних зусиль, щоб його обличчя нічого не видавало. Гросс – дитя, сліпе і вперте дитя. Про яке «людство» він говорить? Чи не про те, представники якого так схожі зараз на оскаженілих гієн, що безглуздо сіють довкола себе смерть? Це вони кинули всі свої сили і засоби на винищення подібних до себе і от зрошують кров’ю мирних землеробів квітучі простори Європи, Африки, Азії, змітають з лиця землі тисячолітні надбання культури… Цьому «людству» Гросс віддає свій внесок… Хіба не зрозуміло, що як тільки цей «внесок» вийде за межі лабораторії, людство перетворить його на жахливу зброю знищення і руйнування!

Мюленберг відчуває себе співучасником злочину.

Гросс – чесна, добра людина. Він зробив велику справу. Але як пояснити йому справжнє становище, коли він і слухати нічого не хоче про політику. «Я не цікавлюсь політикою, – говорить він іноді роздратовано. – Політика лише функція культури, техніки». Яка нісенітниця!..

Мюленберг ловить слушну паузу і подає Гроссу одержану повістку:

– Ось іще ювілейний сюрприз…

Гросс читає. Мюленберг стежить з-під брів за виразом його обличчя. Зрозуміє, чи ні?

Ні! Нема й натяку на тривогу. Навпаки, в очах вченого-винахідника спалахують іскорки вдоволеного самолюбства.

– Перша ластівка, – посміхається він. – Переговори можуть бути тільки про наш передавач. Побачите, що буде далі. Адже зараз ще ніхто нічого не знає. Треба піти. Людвігштрасе, сто чотири. Це зовсім близько звідси, можна йти пішки.

Мюленберг не витримує. Він робить нову відчайдушну спробу напоумити доктора.

– Слухайте, Гросс… Звичайно, не піти не можна. Але… не радійте передчасно: адже невідомо, чого вас викликають. Якщо переговори торкатимуться передавача, то вам можуть запропонувати подарувати його військовому відомству і ніколи про нього більше не згадувати.

Гросс слухає, ковтаючи сміх, немовби стримуючи ікавку. Потім регоче.

«Запропонувати!», «Подарувати!» Ех, Мюленберг, любий… І що ж, по-вашому, мені запропонують, а я погоджусь, подякую і піду?! Вас заїли обивательські страхи, дорогий друже. Знайте, якщо мені запропонують щось подібне, я відмовлюся! От і все.

– Відмовитесь?..

– Ну, звичайно!

Ні, Мюленберг безсилий що-небудь втовкмачити в голому цьому… цьому божевільному ідеалістові. Розмови марні. Він розводить руками.

– Гаразд. Ідіть. Пам’ятайте одне, Гросс: принципу іонізатора не повинен знати ніхто. Інакше…

Гросс знову сміється своїм шиплячим сміхом. Він хапає капелюх і дружньо трясе Мюленберга за руку вище ліктя.

– Це я знаю не гірше від вас… Заспокойтеся, дружище, все буде гаразд. От я повернуся, і тоді ви переконаєтеся в цьому. Ну, прощавайте поки що. Кінчайте монтаж, А я ще зайду додому переодягтися.

Він збігає по східцях і грюкає внизу дверима. Мюленберг повертається до вікна і стежить за Гроссом, доки його в’юнка постать не зникає за рогом.

* * *

Вони друзі. В цьому не може бути ніякого сумніву. Десять років спаяли їх міцними узами. Гросс ділиться з ним кожною новою ідеєю, яка спадає йому на думку. Ось його папка. Тут міститься історія винаходу – нотатки, обчислення, креслення. Знаючи принцип, відкритий Гроссом, за цими кресленнями можна збудувати машину. Чого доброго, навіть і сам принцип можна витягти з цієї папки, хоча це досить важке завдання, доступне лише висококваліфікованому спеціалістові.

Мюленберг свято оберігає таємницю. Папка в його розпорядженні. Про її існування і місце зберігання знає ще тільки Ганс, електротехнік. Але це надійний хлопець. До того ж він може лише догадуватися про її зміст. Він досвідчений радіолюбитель, добрий монтер, чудовий виконавець, але щоб розібратися в машині Гросса, потрібні не такі знання.

Мюленберг ховає папку у вогнетривкий ящик і виходить у сусідню кімнату. Ганс припаює останні провіднички до екранів. Пахне горілою каніфоллю.

Ось вона, здійснена мрія цілої плеяди винахідників і вчених! Все-таки вигляд у цієї мрії дещо незграбний, громіздкий. Шасі можна було б скоротити, якби винести силову частину вперед. Щит управління тоді відійшов би назад, і місток виявився б непотрібним.

…Стати на місток, увімкнути акумуляторну групу на затискачі іонізатора. Потім дати струм від динамо… Тоді по тонкому променю, що іонізує повітря, піде струм, як металевим дротом, його можна буде прийняти на відстані. Але на якій відстані? От у цьому і вся справа. Розрахунки говорять про один кілометр. Це вже величезна перемога. Але в Гросса є нова ідея: відстань можна довільно збільшити, якщо, звичайно, цей передавач виправдає розрахунки. Треба випробовувати. Доведеться виїхати за місто. Великі витрати! Тільки перевезення машини коштуватиме…

– Готово, пане Мюленберг. – Ганс вилазить збоку з машини, переможно усміхаючись.

У Мюленберга стискається серце.

– Зараз повинен вернутися Гросс, – похмуро говорить він.

Ганс теж хмурніє.

– У чому ж справа, пане Мюленберг? – запитує він насторожено.

– Слухайте, Ганс. Сідайте. Я повинен вам пояснити все. Я людина спостережлива і думаю, що не помилюся, довіряючи вам важливу таємницю. Ми з вами чесні люди, я вважаю, і водночас ми зараз готові вчинити найтяжчий злочин. Наша машина закінчена. Я не сумніваюсь, що доктор буде задоволений наслідками випробування…

Він підходить до Ганса і, примруживши очі, уважно дивиться на нього.

– Ви знаєте, що це за машина, Ганс?

Тривожний подив відбивається на обличчі юнака.

– Як? Хіба це не… апарат для передачі електроенергії на віддаль без дротів?

– Це так, Ганс… Це так. Але уявіть собі, що ми міняємо наше завдання. Ми відмовляємося від промислового використання машини… Адже якщо по нашому «повітряному кабелю», по іонізованому променю ми пошлемо, наприклад, змінний струм такої частоти і потужності, що смертельні для будь-якого організму…

Очі Ганса розширюються.

– Проміння смерті, – шепоче він.

– Проміння смерті, – підтверджує Мюленберг. – Те саме, яке до останньої хвилини шукав Марконі, яке марно шукають в усіх військових лабораторіях світу.

Ганс ще більше насуплюється.

– Виходить, пан Гросс…

– Заждіть, не поспішайте. Гросс… Хм!.. Це смішно, але Гросс «не допускає думки» про таке використання його ідеї. Він просто не думає про це. Щоб зрозуміти, як це виходить, треба знати Гросса, його кришталеву чесність і безмежну політичну наївність. Зрештою, він не винен, що його справді геніальне відкриття може мати і таке застосування. От… Тепер ви розумієте, Ганс, що станеться, коли винахід Гросса потрапить до них. Це зовсім розв’яже їм руки. Ми люди науки, люди культури. Ми не повинні цього допустити!