Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 33 страниц)

– Оце – гітара… – захоплено промовив він і повільно, насилу відриваючи од неї погляд, повернув майстрові.

– А ну, Андрійовичу… Покажи… – попросив директор.

Той сів на стілець, обережно, двома руками поклав гітару на ногу, низько схилився до неї, наче вслухаючись у її дихання. Було щось хиже і водночас ніжне в усій його зігнутій постаті, в обережних і чіпких пальцях, що владно обхопили гриф і чутливо торкалися струн.

І от пролунав голос: простий заспів старовинної російської пісні «Есть на Волге утес». Одразу підхопив його тихий, невиразний, але могутній хор багатьох голосів, що долинули немов здалеку. Потроху пісня міцніла, сміливішала. В ній вчувалися і гомін широкої, роздольної річки, яка б’є хвилями в скелі, і безмежна далечінь, і глибина тих сотень років, що стоїть цей дикий, самітний стрімчак… І все це незбагненно перетворювалося на таку величезну, всеперемагаючу могутність людського духу, що все навколо зникло, перестало, існувати для Федора…

Непомітно змовкли шуми, що долинали з цеху; хтось обережно і безшумно відчинив та так і залишив відчиненими навстіж двері…

А коли Андрійович закінчив, довго ще, з хвилину, тривала тиша, потім так само нечутно зачинилися двері і за ними знову прокинулися шуми цеху і голоси людей.

– Ви справжній артист, – сказав Федір і, не знаючи, як краще висловити те почуття, що охопило його, по-дружньому обняв худі плечі майстра.

– Ручна робота, – відповів той, відходячи вбік. І, багатозначно подивившись на директора, додав з явним натяком на якусь уже відому їм суперечку: – Кустарна… А фабричним способом хіба таку зробиш?.. Піду, Тимофію Павловичу, у мене там кришки сушаться…

Не чекаючи відповіді, він вийшов.

– Ні, зробимо… – вперто сказав директор. – Хай не таку, це, звичайно, унікум, витвір художника. Андрійович робив її вісім місяців, а матеріал для неї сушив і витримував років п’ять. Але ми можемо робити просто хороші інструменти. А випускати таку погань, – він кинув гнівний погляд на стіни, обвішані інструментами, – це ж шкідництво, такою продукцією ми тільки відбиваємо потяг у людей до музики… І все через те, що не можемо налагодити правильного сушіння матеріалу… Запасів нема. Сушильний цех працює повільно. А всяке прискорення процесу призводить до браку. Зачароване коло якесь!.. А знайдемо вихід… Повинні знайти! Давайте разом, товаришу Решетков… Це ж благородне та й цікаве завдання. Чого вам поспішати з своєю механікою? Попрацюйте у нас, налагодимо справу і – будь ласка, нікуди механіка не втече!

А Федір сидів, опустивши очі, і, внутрішньо посміхаючись, думав про те, що директор даремно старається, бо як не дивно, а його вже переконав цей лютий, очевидно, противник фабричного виробництва – Андрійович…

…Протягом найближчих двох тижнів Федір заново перекроїв сушильний цех. Із захопленням знаходив він усе нові джерела продуктивності – то в режимі камер, то в економічнішому використанні їх ємкості, то в самому плануванні обладнання. Він відчув тут себе творцем і радів, бачачи, як його зусилля перетворюються на нові кубометри добре висушеної «музичної» деревини.

Однак незабаром настав час, коли він перестав знаходити ці приховані джерела зростання, а продуктивність цеху все ще відставала. Знову довелося піти на компроміс: знизити якість сушіння, щоб прискорити його і виконати накреслену програму. Федір зрозумів, що не впорався з завданням. Він був засмучений і не знав, що робити далі. З цим і прийшов сьогодні до Миколи.

Дізнавшись про нещастя друга, Микола раптом насторожився і змусив його докладно розповісти, як у них сушать деревину. Федір відчув, що Микола неспроста цікавиться такою, здавалося б, чужою йому справою. Настрій його трохи піднявся, і він захоплено змалював методи, апаратуру, навіть накреслив на папері план цеху, розташування сушильних камер…

– Для наших цілей потрібне дерево особливої якості, добірне, рівношарове, гладеньке. І сухе, щоб вологи було не більше дванадцяти процентів. Найкраще просто витримувати дерево при помірній, однаковій температурі. Але при такому способі сушіння доводиться чекати мінімум рік. Тому ми користуємося штучним сушінням – у камерах, з певним режимом обміну повітря і температури. Це набагато прискорює сушіння, але зате і призводить до браку. Досліджуючи деревину під мікроскопом, часто виявляли в ній дрібні тріщини. А це вже брак. І чим суворіший режим сушіння, тим більший процент браку.

– Так-так, – протягнув Тунгусов, постукуючи пальцями по столу і поглядаючи на Федора з якоюсь іронічною увагою. – І скільки ж часу триває таке «культурне» сушіння?

– Ну, це швидко – діб сім-десять, залежно від породи дерева.

– Діб?! – вигукнув Микола.

– Ну, звичайно. Можна ще прискорити, але тоді браку буде більше.

Тунгусов заскрипів стільцем, обурено соваючись.

– Послухай, Федю, може, у вас фабрика якась відстала, допотопна?

– Як відстала? – посміхнувся той. – Найновіше обладнання… Я ж знаю, за кордоном таке саме.

– Федю, любий, облишмо закордон… Тьотю Пашо, – звернувся він до «годувальниці», що ввійшла в кімнату з чайником у руці, – ви, здається, говорили, що в нас дрова сирі.

– Сирі, Миколо Арсеновичу, ну просто вода, мабуть, щойно з лісу. Тріщать та парують, а жару ніякого.

– Будь ласка, тьотю Пашо, виберіть нам невеличке полінце, яке сиріше, і принесіть сюди.

За кілька хвилин, протягом яких Тунгусов мовчки порався біля одного з своїх численних електроприладів, тітка принесла поліно. Микола випиляв з нього слюсарною ножівкою невеликий акуратний брусок.

– Дивак! – бурчав він сердито. – Ось вага, ось кронциркуль, ось таблиця… Можеш визначити вологість?

– Будь ласка, – відповів Федір, сідаючи до ваги. – Вологість майже нормальна для свіжого дерева, – зробив він висновок, закінчивши обчислення.

– Скільки?

– Сімдесят процентів.

– А вам потрібно дванадцять?

– Дванадцять, краще десять.

– А дев’ять?

– Ще краще.

– А вісім, а сім, а шість?..

– Так це ж неможливо!

– Неможливо?

– Ну, звичайно!

– Ех, дивак! Іди сюди.

Микола підійшов до свого ультракороткохвильового генератора і, вмістивши брусок між двома дисками конденсатора, ввімкнув струм.

– Дивись на годинник!

За дві-три секунди з’явилася пара. Хмарка згустилась, огорнула брусок; маленькі блискавки раптом затріщали в туманному просторі. Тоді Микола зменшив струм.

Пара несподівано зникла, і Микола кинув брусок на стіл.

– Скільки минуло?

– Менше хвилини… секунд п’ятдесят.

– Ану, зважуй, обчислюй.

Федір узяв брусок і в ту ж мить вигукнув здивовано: брусок був майже невагомий. Зваживши і підрахувавши вологість, він повернув до Миколи збентежене обличчя.

– Ну? – розсміявся Тунгусов.

– П’ять процентів, Колю. Хм!.. – Федір трусив брусок на руці, мацав його, давив нігтем. – Але зажди! Як структура? Може, порушена?

– А подивись. Ось тобі сильна лупа, ось світло. Якщо хочеш, надріжемо, подивимося під мікроскопом.

Надрізали. Чорні брови Федора полізли вгору, коли він побачив у мікроскоп красиву, схожу на бджолині соти тканину берези.

– Колю, це ж чудово! Ніяких порушень! Що ж це таке?

Микола знову засунув брусок у генератор і через кілька секунд вийняв його, понюхав. Тепер брусок був схожий на пересушений сухар з крутого кислого тіста. Його грані вдавилися, кути зробилися гострими.

– Ану, розпиляй його навпіл.

Федір розпиляв. Тонкий зовнішній шар деревини був твердий, ледве піддався пилці. Всередині бруска виявилося вугілля.

– Згорів! – вигукнув зовсім вражений Федір. – Ні, це прямо чортівня якась! Згорів усередині! Як же це може бути?

– Як, як! – забурчав Тунгусов, набиваючи цигарку над тютюновою коробкою. – Все дуже просто. Я вміщую брусок в електричне поле високої частоти. Енергія поля пронизує деревину наскрізь і, діючи на її молекули, викликає рівномірне підвищення температури одразу в усій масі бруска. Вода перетворюється на пару і виходить крізь пори, як ти бачив. Процес цей можна провести майже моментально, якщо посилити енергію поля. Але тоді пара, не встигаючи виходити назовні, рватиме дерево, будуть тріщини. У вас вони утворюються з інших причин. Ви дерево сушите зовні. Звичайно, насамперед висихають його зовнішні шари; вони стискаються і стають крихкими. А всередині – обсяг такий, як і був. Виникають величезні напруження, які й розривають дерево. А при тому способі, який я тобі зараз показав, завдяки рівномірності нагрівання в усій товщі дерева ніяких напружень нема і бути не може, тому й деревина не руйнується. Зрозумів?

– Не зовсім. Якщо брусок нагрівається в усій товщі рівномірно, то чому ж він згорів тільки всередині, а поверхня вціліла?

– А це тому, що волога, яка випаровується з поверхні, трохи охолоджує зовнішній шар, і він нагрівається пізніше. Якщо тримати довше, згорить усе.

– Слухай, Колю, а можна таким способом сушити великі маси деревини, скажімо колоди, дошки?

– Звичайно, можна. Збудувати потужніший генератор, з більшим конденсатором і пропускати через нього колоди по конвейєру.

– Це ж чудово! – знову запалився Федір. – Це вихід із скрутного становища! Колю, ти повинен налагодити цю справу. Давай візьмемося разом у нас на фабриці! Це ж буде справжня революція! Я все організую, працюватиму сам, ти тільки зроби проект і керуй. Ну, згода?

Тунгусов замислився. Пропозиція була спокуслива, але нова робота забрала б чимало часу й уваги. А «генератор чудес»?..

– Ти тільки не гарячися, – сказав він. – Май на увазі, що високочастотний спосіб сушіння давно відомий і був у свій час відкинутий промисловістю як нерентабельний. Абсурд, звичайно! Його й тоді можна було вдосконалити, а зараз, за сучасної електротехніки – і поготів. У всякому разі для таких виробництв, як ваше, де потрібна деревина особливо високої якості, він, звичайно, буде вигідним. Проте клеймо браку на новому методі лишилося, так що не відомо ще, як подивляться на цю витівку у вас.

– Дурниці! Я притягну сюди нашого директора в будь-яку хвилину, покажи йому цей «фокус», і директор буде готовий, ручаюсь. Та де там! У нас схопляться за цю ідею: адже зараз усі ходять похнюплені, чекають мало не розгону. Ну, по руках?

– Що ж, можна… Але не раніше, ніж я закінчу свою машину. Ніяких нових справ я до цього не почну. Можливо, що чекати довго не доведеться… А ти поки що підготуй грунт.

Федір не належав до тих щасливих натур, яких, – іноді, правда, іронічно, – називають винахідниками. Йому були далекі захоплюючі польоти фантазії, ночі й дні, віддані нестримним шуканням шляху за межами реально існуючого, нарешті, переможна радість від того, що знайшов щось нове. У своїй інженерній творчості він був виконавцем, а не композитором.

Того вечора, повертаючись пішки від Миколи додому, Федір відчув уперше в житті справжнє творче піднесення.

Миколин «фокус» вів до ліквідації всіх непорозумінь на фабриці, це було ясно. Але думки Федора йшли ще далі. Що музикальна фабрика! Якою не близькою стала вона йому, все ж таки це дрібниця в господарстві країни. Сухе дерево – проблема значно ширша, його нема. Небувале будівництво поглинуло всі запаси, заготовлені раніше. Але ж тільки висушена деревина перетворюється на матеріал, по-справжньому придатний для обробки. Голод на таку деревину відчувають майже всі галузі промисловості, особливо такі, як мебльова, вагонобудівна, суднобудівна, автомобільна, житловобудівна, фанерна, сірникова… Всі вони змушені користуватися сирим, недосушеним матеріалом, і в цьому головна причина поганої якості споруд, виробів…

Якщо Микола правий, то як важливо для держави створити високочастотну сушарню на фабриці. Її треба споруджувати як дослідний сушильний завод, що розв’язуватиме загальнодержавну проблему! Цю ініціативу підтримає уряд…

Федір швидко йшов спустілими вулицями нічної Москви. Мрії його злітали все вище, і майбутнє ніколи ще не уявлялося йому таким ясним і чудовим, сповненим перемог…

Ранком на фабриці він ледве дочекався приходу директора, щоб зібрати все начальство і викласти свої надзвичайні новини.

Повідомлення його було коротким і, як йому здавалося, гранично ясним і переконливим. Він знайшов спосіб, який дасть можливість не тільки вивести фабрику з прориву, але й розширити виробництво, випускати продукцію найвищої якості. Треба тільки відмовитися від повітряного сушіння і збудувати високочастотну установку. Вона дорога, але це не має значення, вона швидко окупиться, бо процес сушіння прискорюється більше, ніж у тисячу разів, а брак падає до нуля. Фабрика буде назавжди забезпечена прекрасним сухим матеріалом… Учора один інженер-винахідник показав йому дослід… Розповідаючи далі, Федір витягнув з кишені загорнутий у папір вчорашній березовий брусок і подав його директорові.

Треба сказати, що вранці, до приходу директора, Федір встиг пройтись по фабриці з цим бруском. Робітники дивувалися і, приголомшені «чудом», мовчали. Брусок перемацали десятки пальців, його терли, давили нігтями, пробували терпугом. Він зробився схожий на старий обгризений мишами сухар, що валявся десь за шафою.

Захоплений своєю ідеєю, Федір не помічав, що цей брусок, спалений всередині, брусок, який здавався йому найпереконливішим аргументом на користь нового способу сушіння, діє проти нього. Розглядаючи його, кожен починав думати не так про ділове розв’язання питання, як про саме це дивне і малоймовірне явище, схоже на ловкий фокус. А реформа, яку пропонував Федір, відходила на задній план і уявлялася ще більш сумнівною, ніж цей трюк.

Директор, досхочу наколупавшись складаним ножиком у бруску, несподівано виклав купу солідних заперечень: і місця нема для нової сушарні, і додаткової електроенергії не дадуть, і великих асигнувань на будівництво не дозволять… Головний інженер Вольський сказав, що пропозиція Решеткова заслуговує на увагу, але її ще треба добре вивчити – не все, що добре виходить в лабораторному експерименті, придатне для виробництва…

Федір побачив, нарешті, що його пропозицію провалюють. І хто! Свої ж… Однодумці! Це було так несподівано, що він спершу розгубився. Потім образився. Потім розізлився, схопив, – мало не вирвав з рук Вольського, – свій брусок, загорнув його в той самий папірець і сховав у кишеню. Жести були красномовні, всі стежили за ними.

– «Віддайте мої іграшки!» – тоном скривдженої дитини сказав головбух, літній, лисий чоловік, завжди з нахилом до гумору. Він бачив, що Решетков втрачає рівновагу…

Доброзичливий сміх присутніх збентежив, але й урівноважив Федора. Тільки тепер він зрозумів свою помилку…

– Я, очевидно, поганий адвокат, – сказав він, заспокоюючись, – і не зумів переконати вас у тому, в чому сам упевнений… Але іншого виходу я не бачу. З нашої сушарні нічого більше витиснути не можна, вона спроектована для досить уже підсушеної, витриманої деревини, якої тепер нема і в найближчі роки, мабуть, не буде. А високочастотний спосіб дасть можливість приймати дерево будь-якої вологості і швидко перетворювати його на чудовий матеріал… Є дуже простий спосіб пересвідчитися в тому, що це не фантазія: поїхати до інженера Тунгусова і побачити на власні очі, як це відбувається. До речі, він краще за мене зуміє довести переваги такого способу…

– Оце добре! – зрадів Храпов. – Давай, Решетков, влаштовуй побачення. Поїдемо з Вольським, подивимося, обговоримо… Ну, все поки що?

 А що влаштовувати? Зараз подзвоню, і поїдемо, – сказав Федір, рішуче набираючи номер. Але й тут у нього вийшов промах.

Вислухавши Федора, Микола розсердився. Він щойно одержав останні деталі з кварцового скла і весь поринув у завершальні монтажні роботи. До того ж і відпустка вже минала.

– Федю, любий, – розізлившись, він завжди ставав в’їдливо-лагідним, – до біса цю сушарню. Розумієш? Я ж тобі сказав – коли закінчу. Який сьогодні день? Вівторок? Дзвони у п’ятницю. Прийміть запевнення і таке інше. – І він поклав трубку.

– В п’ятницю… – зніяковіло повторив Федір.

І всі знову посміхнулися. Посміхнулися такій прозорості внутрішнього світу цієї молодої, безпосередньої людини…

* * *

Настали останні, вирішальні дні.

Рівно півроку минуло відтоді, як Тунгусов, кинувши все, з головою поринув у створення свого фантастичного «генератора чудес». Ця таємнича назва, іронічно кинута вперше Федором, тепер у дружніх розмовах набула пристойної, суворої форми: «ГЧ».

Всупереч звичаєві Тунгусова, апарат не був упорядкований до кінця. Надзвичайно складний монтаж, величезна кількість деталей не були сховані в спільну оболонку. Бракувало «одягу», його замінював простий шматок бязі, яким Тунгусов накривав зверху агрегат, коли припиняв роботу.

Деталі кількох складних конструктивних вузлів можна було остаточно розмістити тільки після старанної перевірки їх в роботі. І от Тунгусов перевіряв, шукав це найвигідніше розташування деталей. Колосальна частота пульсу, який готовий був забитися і оживити поки що холодне тіло «ГЧ», змушувала враховувати кожну десяту частку міліметра взаємної відстані між деталями та екранами, бо саме в ній у чутливому дотикові і сплетінні невидимих електричних та магнітних полів і народжувалося нове проміння.

Тунгусов зовсім не виходив з дому. Кожен новий день він вважав останнім днем цієї стомлюючої роботи. Він вимірював, розраховував, потім припаював деталі, а вони в цей час сповзали з визначеного їм місця, зсувалися на якусь невловиму частину міліметра, на непомітну частку градуса. Вимірювальні прилади капризували, доводилося обчислювати і враховувати помилки, придумувати нові способи вимірювань.

Тьотя Паша навіть бурчати перестала. Вона знала, що робота закінчується, і чекала цього кінця з таким самим нетерпінням, як і Тунгусов.

– А стекла всі прикрутив? – питала вона співчутливо, поглядаючи здалеку на дивовижний апарат.

– Стекла всі, тьотю Пашо. Тепер от котушки лишилися…

– А багато тих котушок? – діловито цікавилася вона, по-своєму оцінюючи обсяг роботи. І Тунгусова підбадьорював і радував цей живий струмочок простого людського співчуття.

Болісно наближаючись, кінець роботи все-таки настав несподівано і приголомшив Миколу. Раптом виявилося, що все уже зроблено! Найскладніші завдання розв’язані, всі деталі готові, перевірені, поставлені на місця. Перевіряти більше нема чого.

Ідея здійснена!

І тут вперше Микола відчув тривогу. А що як помилка? Що коли його теоретичні узагальнення, з яких виник цей рогатий дивовижний апарат, лише фантазія самовпевненого ділетанта, котрий перескочив за межі власних можливостей.

Зараз це з’ясується…

Лишається ввімкнути генератор, поставити на шляху променя шматок металу або мікроскоп з біологічним приймачем-детектором.

Ні… Микола посміхнувся, не поспішаючи зняв з цвяха кепку і, вдаряючи нею об руку, вийшов. Тьотя Паша, почувши його кроки, повільно випливла з кухні.

– Закінчив, чи що?

– Піду прогуляюсь, – уникаючи прямої відповіді, сказав Микола.

Був тихий і теплий вечір. Важке міське повітря ледве втискувалося в легені. Але Миколі і це повітря здавалося свіжим і приємним. Після довгого свого ув’язнення він дихав на повні груди.

Ішли перехожі, мчали, крякаючи, мов качки, автомобілі.

Микола намагався ні про що не думати, але не міг заглушити збудоражених думок. «Помилки не може бути!»

Дійшовши до першого ж провулка, він не витримав, повернув назад і швидко попрямував додому.

Нічого зволікати! Все гаразд! Зараз він дасть струм, і з круглого отвору в товстому свинцевому об’єктиві екрана бризне нове проміння. Проміння, яке дасть людині владу над речовиною. Проміння, яке руйнуватиме або перероблятиме матерію, залежно від повороту оцієї ебонітової ручки.

Ось шматок заліза. Він давно вже чекає своєї долі. Зараз Тунгусов націлиться на нього, поверне ребристу ручку верньєра так, щоб його біла стрілка зупинилася на цифрі 26. Тоді з свинцевого отвору піде «проміння заліза», коливання, частота якого відповідає «пульсові» цього самого заліза.

І залізо почне резонувати.

Ніхто не знає, що таке резонанс. Але резонанс – це величезна сила. Кволим своїм голосом людина вигукне: «О-о-о-о!» – і в цьому звуку може виявитися тон, сила якого зруйнує скелю.

Та це механіка. Електричний резонанс сильніший, він може діяти на найміцнішу в світі систему – на атом.

…Якщо найшвидкісніший сучасний літак на повному ходу вріжеться в скелю, постраждає трохи скеля, на дрізки розіб’ється літак, але жоден атом каменю й металу не буде порушений.

А електричний резонанс…

Залізо почне резонувати.

Ледве помітний поворот другої ручки – і потужність коливань посилиться. Електрони атомів заліза, що потрапили в полон резонансу, кинуться геть, почнуть вилітати з своїх орбіт!

Рівновага атома порушиться.

Атом заліза перестане бути атомом заліза: він зробиться атомом марганцю, хрому, ванадію, титану…

Микола переніс «ГЧ» на стіл біля вікна, поставив його на ящик. Куди спрямувати промінь? Треба бути обережним: хто знає, що може трапитися, якщо він прослизне повз залізний брусок, покладений на край підвіконня, і впаде на людину!

За вікном було вже темно. Рожевуватий кусок каламутного столичного неба нависав згори, стиснутий з боків силуетами двох найближчих будинків. Вони здавалися величезними. В прольоті між ними білів освітлений ліхтарем фасадик старого двоповерхового особняка на другому боці вулиці, а десь далі за ним височіла чорна брила якогось великого будинку. Ланцюжок широких вікон у його верхньому поверсі був яскраво освітлений, і в останньому вікні бовваніла маленька чорна постать людини, яка очевидно, стояла на підвищенні.

Микола взяв бінокль. Людина жестикулювала, стоячи перед пюпітром, щось говорила, звертаючись, мабуть, до аудиторії, якої не було видно звідси. Людина стала орієнтиром для Миколи. Бінокль зсунувся трохи праворуч, і будинок обірвався темним рогом. Так, там ніяких споруд більше нема. Це небо.

Туди, повз ріг будинку, вгору, у світовий простір, Микола спрямував об’єктив свого апарата. Потім він опустив штору, поставив на шляху променя залізний брусок і ввімкнув струм. Повернув ручку настройки. Сірим світлом спалахнула свинцева лампа.

Зараз – резонанс…

Що ж, чекати нічого. Тут усе повинно відбуватися вмить.

Він простяг руку, помацав холоднуватий кусок металу, розлінійований косими смугами – слідами пилки. Так, усе нормально, нічого і не повинно бути. Потім додав потужності, трошки-трошки… Нічого.

Більше. Півподілки шкали. Цілу поділку. Дві, три, п’ять…

Микола пройшовся по кімнаті, почав набивати цигарку.

Так… Хвиля заліза обчислена неправильно. Нічого, є мідь, є алюміній, молібден, цинк, бром, цезій – усе є!

Він поклав мідь, повернув стрілку на цифру 29, трохи зсунув її ліворуч, потім праворуч.

Він обмацував, роздивлявся метал. Відколупував різцем маленькі стружки, клав у пробірку, пробував у реакціях.

Мідь лишалася міддю. Цинк – цинком. Хімічно чистим, справжнім цинком. Сурма – сурмою, вольфрам – вольфрамом.

Блідий, стомлений, зарослий світлою щетиною, з блукаючим поглядом і незвичайною складкою розгубленості біля рота, Микола вперто продовжував свої досліди. Від елементів він перейшов до хімічних реакцій. Потім до дріжджових блоків під мікроскопом.

Ні в чому не видно було впливу проміння. Тільки лічильник Раєвського, ввімкнутий через посилювач у ланцюг репродуктора, відбивав ледве чутні удари, вказуючи на наявність якогось слабкого випромінювання.

Микола здався, коли були вичерпані всі можливі способи перевірки.

Він раптом відчув кволість, немовби тільки зараз водночас покинула його вся енергія думки, все нервове напруження, яке вже багато днів він так щедро вкладав у цю безплідну роботу, повіки стулилися, голова безсило схилилася до оголеного балона, що мерехтів свинцевим туманом, і пальці, що машинально стискали ручку настройки, з досадою судорожно крутнули і облишили її.

Тільки тепер сумнів, що межував з відчаєм, потряс його мозок.

«Помилка… Невже принцип неправильний?..»

Кілька секунд стояв так Микола над своїм витвором, заплющивши очі, відчуваючи лобом тепло балона.

Думки про генератор, які так довго заполоняли мозок, раптом одна за одною почали крадькома вислизати із стомленої голови. Тепер вони стали чужими, злими, ворожими, і мозок виганяв їх…

От і все…

Лише мить тривала страшна легкість спокою. Уже наступної миті порожнеча почала заповнюватися. На зміну тому, що пішло з тайників пам’яті, виринуло те, що стояло на черзі. Перед Миколиними очима виникли нерозгадані таємничі знаки: LMRWWAT.