Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 33 страниц)

– Тут!

І знову кинувся під пліт. Федір пірнув слідом за ним. Через кілька секунд вони підняли над водою неживе, ще тепле тіло Ганни.

Усе, що сталося потім, назавжди лишилось у пам’яті друзів, огорнутих тяжкою пеленою безмежного горя й свідомістю безсилля допомогти непоправному лиху.

Виразно, наче крізь збільшувальне скло, запам’яталося те, що відбувалося перед очима. Весь світ ніби заволікся туманом, у якому зникли сонце, далина, краса гір, що обступили річку. З туману з’явились люди – два плотарі, що днювали на березі, в туман поплив один з них на човнику по лікаря із сплавного пункту. А тут у величезному збільшенні лежало на піску тіло Ганни, рухалось, переверталося, змахувало руками в розпачливих і невмілих спробах друзів примусити його дихати й пульсувати.

У тумані з-під плоту несподівано, з шумом і плескотом, як живий, виринув боком порожній потемнілий «плавучий будинок» – єдиний свідок злочину Віклінга.

З туману вийшов лікар – певно, фельдшер з пункту – і тут, у збільшеному полі зору й слуху, просто сказав, повернувши в повітрі витягнені пальці.

– Так… кінець.

Ганну перенесли до табору, загорнули в парусину, поклали на м’яку постіль із сіна. Сонце зайшло за гори. Стемніло. Наталя сховалась у палатці і там віддалася горю, закрившись ковдрою, щоб заглушити ридання.

Микола з Федором мовчки розпалювали вогнище, аби тільки щось робити. Потім вони підійшли до Ганни, відкрили їй обличчя. Відблиски од багаття немов надали обличчю якогось руху, груди, здавалось, тихо піднімались диханням. Микола приторкнувся губами до чола дівчини. Холодне тіло змусило його відсахнутися. Він припав до друга, і вперше сльози бризнули з його очей.

– Це неможливо, Федю, – насилу прошепотів він. – З цим не можна змиритися! Як же тепер…

Думка про Ридана, страшна, як сама загибель Ганни, одночасно промайнула в них у голові. Вони вернулись до багаття.

З другого боку, з густої темряви, вийшов Віклінг, синій, тремтячий, з тим самим виглядом божевільного і мовчки сів біля вогнища. Ніхто не сказав йому нічого.

Швидко спускалась над річкою коротка літня ніч.

Раптом на річці почулись удари весла, і за хвилину, зашарудівши галькою, висунувся на берег піднятий ніс човна. Чоловік перестрибнув через нього й швидко підійшов до вогнища.

– Товариш Тунгусов є тут? – спитав він.

– Я Тунгусов, – відповів Микола, підводячись.

– Я радист із сплавного пункту. Вам радіограма з Москви. Блискавка. Просили негайно приставити.

Микола схопив папірець і, схилившись над вогнищем, прочитав:

«Начальникові Караїдельського сплавпункту № 64. Негайно, незалежно від часу доби, розшукайте туриста Тунгусова на річці біля вашого пункту. Передайте йому таке: потонулу тримати в якнайхолоднішому місці, якщо немає льоду – в холодній проточній воді. На світанку розпалити сигнальні вогнища на човнах для посадки двох гідропланів. Ридан».

– Ви повідомляли що-небудь у Москву про нас? – спитав Микола радиста.

– Ні, нічого.

Миколі здалося, що він божеволіє.

Льоду не знайшлося на пункті. Тіло Ганни щільно загорнули в парусину й занурили в найближче джерельне озерце.

Розділ шістнадцятий
ЩО ТАКЕ СМЕРТЬ

У риданівському особняку тече тихе, розмірене життя. Багато лабораторій закрито: співробітники роз’їхались на відпочинок. Коли б не гавкіт, скавчання, гарчання, які періодично чулися внизу, у «звіринці», і свідчили про появу там Тирси, можна було б подумати, що інститут перестав існувати.

Але ні, життя йде, інститут працює. Щодня два лаборанти на чолі з Матусею входять у «теплицю», щоб узяти на аналіз чергові проби опроміненого м’яса. Тут жарко й сиро. Щільно закриті ящики різних розмірів акуратно розставлені на стелажах. Деякі з них відкривають щоденно, коли беруть проби, і знову закривають. Мікробам надається цілковита можливість оселитися на тушах, на окремих шматках м’яса.

А проте м’ясо не розкладається.

Лаборанти беруть проби, йдуть у свою лабораторію і надвечір здають усі аналізи Ридану. Розпад білка в м’ясі дорівнює нулю. А ящики лежать у цьому тропічному «морзі» вже близько місяця!

Матуся, який ніколи досі не цікавився науковим змістом інститутських робіт, цього разу був зовсім спантеличений. М’ясо, звичайне сире м’ясо, ним же самим привезене з бойні, лежить у цій спеці й не розкладається. Чому? З ним нічого не зробили. Поставили на хвилинку на конвейєр і пропустили крізь поле високої частоти. Що ж від цього може бути? Матуся неспроможний збагнути загадку. Він звертається до Ридана.

– Ну, гаразд, електричне поле вбило бактерії, які сиділи на м’ясі і в ящиках. Але ми знову їх відкриваємо. Чого бактерії більше не заводяться? Хіба їх мало в повітрі?

Ридан здивовано дивиться на нього: Матуся цікавиться наукою!

– Що ж, не у всякому м’ясі бактерії «заводяться», – відповідає професор.

– Мг… Хотів би я побачити, яке м’ясо не зіпсується в теплому приміщенні через два дні.

– Як, а хіба ваше м’ясо псується?

– Яке моє? – дивується Матуся.

– Ваше власне, ось це! – Ридан тицяє пальцем у його круглий живіт.

Матуся починає реготати.

– То це ж живе…

Ридан нахиляється до вуха Матусі і, показуючи в бік «теплиці», тихо каже:

– Те м’ясо теж майже живе…

Розмова на цьому уривається, бо Матуся раптом перестає сміятися, одскакує від Ридана, як м’ячик, і потім швидко зникає. Професор жартує, звичайно… Але… Хтозна, що це за жарти. Він іще скаже, що ці м’ясні туші можна примусити бігати. Хай йому чорт, краще не лізти не в своє діло!

А Ридан сприймає цей випад Матусі, як прообраз нових потрясінь у науковому світі. «І тут, у процесі розпаду тканини, – думає він, – мікроби відступають на другий план. Із збудників процесу вони стають його «показниками». Вони саме «заводяться», а не викликають розпад. Багатьом доведеться переглянути свої позиції…»

У квартирі професора панує суворий порядок, чистота, тиша; відвідувачі бувають рідко. Тітка Паша керує цією тишею, нечутно з’являючись там, де потрібна її присутність, завжди вчасно, завжди точно. Вигляд у неї солідний, хазяйновитий: вона в своїй стихії. Ридан блаженствує: ніхто й ніщо не відвертає його од роботи. Він то зникає в надрах інституту, то сидить у себе в кабінеті, а приходячи в їдальню, як завжди, жартує з тіткою Пашею або заводить з нею розмови, уміло вивідуючи в неї таємниці народної мудрості.

З того часу, як поїхала молодь, населення особняка трохи змінилося. В перші дні Анатолій Ниркін приходив тільки вечорами, в години «ефірної вахти» Миколи, і потім зникав, хоч як намагався Ридан його затримати. Проте через деякий час він освоївся, почав приходити до чаю, потім залишався вечеряти й навіть ночувати, коли, захопившись своїми мандрами в безмежному світовому просторі, він, як і Микола, забував про час і затримувався далеко запівніч.

Через півтора тижня Анатолій Ниркін вирішив, нарешті, послухатись поради Ридана й переселився на час відсутності Миколи в його кімнату.

* * *

Дивно все-таки поводиться професор. Якісь нові справи, що їх важко було б назвати роботою, з’явились у нього останнім часом. Ось закінчується градуювання, тварин розносять по місцях, скрізь наводиться порядок, співробітники розходяться. Ридан обідає. Тепер він має відпочивати, такий порядок заведено здавна.

Але він знову йде в свою лабораторію і замикає двері.

Тут у нього є дещо нове. Біля самої стіни від підлоги до стелі простягся довгий вертикальний шток, схожий на звичайну водопровідну трубу. Приблизно на рівні грудей на штоку, як на осі, укріплено невелике колесо-штурвал. Поруч, на поличці, – компас з двома стрілками; одна – звичайна, магнітна. Друга накреслена на склі зовні.

Ридан насамперед прямує до столу, розглядає на ньому географічну карту, щось визначає з допомогою транспортира. Потім, уважно дивлячись на компас, обережно повертає штурвал.

Коли б хто-небудь простежив дальший шлях «водопровідної труби» вгору, виявилося б, що шток закінчується високо над дахом будинку, і там, на кінці його, пристосовано щось таке, що дуже нагадувало параболічний відбивач старого тунгусівського генератора.

У найдальшому кутку стоїть м’яке шкіряне крісло. Ніколи раніше його тут не було, воно стояло звичайно в кабінеті. Ридан висуває його з кутка і ставить коло «ГЧ». Потім відкриває оболонку генератора, щось обережно перемикає в ньому, затискує в клеми якісь проводи, нарешті, сідає в крісло й надіває на голову дивної форми споруду, схожу на ковпак з дротяних кілець і дрібної металевої сітки. Професор відкидається назад, заплющує очі. Права рука, спираючись на широку ручку крісла, простягається до «ГЧ», і довгі пальці професора натискують невеликий пружинний важільок на панелі генератора.

Так сидить професор зовсім нерухомо десять, двадцять хвилин, іноді ще довше. Скидається на те, що він спить. Нарешті, настає момент, коли рука його опускається, наче нежива, вниз, і пальці сповзають з вимикача, важельок відскакує вгору.

Ридан підводиться, задоволено потираючи руки. Це повторюється тепер щодня.

Сьогодні сеанс чогось затягся. Ридан сидить перед «ГЧ» уже понад годину. Спочатку він був спокійний, як завжди, але коли пальці його випустили важельок, він не підвівся з крісла, а знову схопився за вимикач. Цей рух повторив кілька раз.

Тепер уже професор поводиться зовсім незвичайно. Він увесь нахиляється вперед, тіло його конвульсивно напружується, здригається, начебто у сні людина силкується схопитись, кинутися вперед. Дихання частішає, обличчя спотворюється гримасою, немов від яскравого світла.

Глухий болісний стогін раптом виривається з його грудей, рука здіймається вгору й падає на голову. Важільок вільний. Поволі розплющуються повіки, в очах жах, відчай… Ридан важко підводиться з крісла, хитаючись кидається геть з лабораторії і кілька хвилин бігає схвильований по кабінету з кутка в куток, шепочучи в розпачі:

– Що робити? Що робити?..

Потроху він опановує себе. Замість розгубленості, з’являються точні, швидкі, риданівські рухи. На столі в стосі паперів він розшукує листа, одержаного вчора, пробігає його, знаходить потрібне місце. Потім бере трубку телефону.

– Авіабаза невідкладної допомоги? Говорить професор Ридан… Так, так. Товаришу, треба негайно відправити літак на Урал, у Свердловську область. Є машини?.. Гаразд. Скільки місць?.. Мало. Тоді потрібно два літаки. І на поплавках! Посадочної площадки там немає. Сідати доведеться на річку Уфу, біля Караїделя. Ні, лікаря не потрібно, я полечу сам. Приготуйте ящик з льодом… Так, так, хворий весь буде покладений у лід… Гаразд, хвилин через двадцять буду у вас.

Ридан кладе трубку й відразу ж знову бере її.

– Міжміська? З’єднайте мене негайно із Свердловськом позачергово… Це говорить лікар, професор Ридан. Мова йде про врятування життя людини. Номера не знаю, мені потрібна радіостанція Свердловського лісового тресту. Будь ласка, мій телефон…

Через п’ять секунд професор вривається в кімнату Тунгусова. Ниркін, здригнувши від несподіванки, обертається й скидає навушники.

– Ось що, Анатолію Васильовичу, – каже Ридан тоном, яким ще ніколи не говорив з Ниркіним. – Трапилося велике нещастя… у них там… на Уфі… Здається, Галя… потонула. Я зараз лечу туди на літаку. Тільки що я замовив зв’язок із Свердловськом і дав ваш телефон. Сюди подзвонять і з’єднають вас з радіостанцією Свердловського лісового тресту. Накажіть цій радіостанції негайно зв’язатись з Караїдельським сплавним пунктом № 64 і передайте па цей пункт радіограму, яку я вам зараз складу… Дайте-но паперу.

Ридан сів до столу й написав текст.

– Ось. Крім того, узнайте там позивні пункту – я гадаю, що в них зв’язок на коротких хвилях, – і постарайтесь самі зв’язатись і передати цю радіограму за призначенням.

Ниркін не встигає вимовити ані звуку. Тільки-но Ридан скінчив, лунає телефонний дзвінок.

– Ну от, уже, – каже професор, простягаючи руку Ниркіну. – Беріться за діло!

Знову він біжить у свій кабінет, знову дзвонить по телефону.

– Славо, виводь швидше машину, їдьмо…

– Гроза, Костянтине Олександровичу? – намагається догадатися шофер.

– Гроза, Славо, страшна гроза! Такої ще не було в нас… Ну, швидше, я вже виходжу.

Легке пальто, географічна карта – це все, що Ридан бере з собою. Постать тітки Паші, рішуча, завзята, виростає перед ним.

– Костянтине Олександровичу, то чого ж це?

На секунду Ридан розгублюється: що їй сказати?/

– Завтра вранці наші приїдуть, тітко Пашо, – каже він похмуро. – Тільки… з Ганею нещастя якесь. От поїду до них, довідаюсь.

Через двадцять хвилин на яскраво освітленому прожекторами аеродромі авіаційної бази дві сталеві амфібії, широко розставивши короткі ноги, ковзнули по бетонній доріжці і одна за одною злетіли вгору, в темну синяву зоряного неба.

* * *

Ридан сидить сам у кабіні біля вікна і всією істотою своєю прагне вперед, на схід. Повільно, ой, як повільно йде літак! Якщо дивитися вгору, в небо, стає нестерпно: здається, що літак стоїть на місці. Тільки вогні населених пунктів, які пропливають унизу, кажуть, про швидкість, з якою наближається Уфа.

Уфа! Що там зараз? Настирливо, мимоволі уява малює картини, від яких болісно стискається серце. Ридан фізично силкується пригасити уяву, щулячись і здригаючись усім тілом. Це мало допомагає. Тоді він мобілізує сумнів. Чи правильно це, чи так воно насправді? Чому він беззаперечно повірив цьому диявольському генераторові? Мало які невідомі ще атмосферні або космічні причини могли інсценувати «некробіотичний спалах» і потім взагалі припинити випромінювання! Можливо, навіть у самому апараті, в підсилювачі, сталося щось непередбачене, адже ще так мало вивчене все це…

Ні, ні! Були думки, які не могли належати йому, професорові Ридану, навіть у сні, якщо він просто заснув під час сеансу. І хай генератор у цій ролі недосконалий, хай він – тільки перше, кустарне наближення до якоїсь майбутньої довершеності, – хіба не його, Ридана, ідеї, яким він віддав усю віру, знання, фантазію вченого, втілені в цьому апараті і… підтверджені тепер так трагічно?! Втішатися сумнівами може лише той, хто мало знає. Ох, Галю, Галю!

«Копійка ціна, – в думці кричить Ридан, впинаючись пальцями в бильця сидіння, – копійка ціна всім моїм ідеям і знанням, якщо всупереч ним знову, другий раз у житті, я втрачаю найдорожче, що маю!»

Уже дві години триває політ. Коротка, всього чотиригодинна ніч кінчається. Через півгодини почне світати. Тисяча двісті кілометрів ляжуть тоді між Риданом і Москвою. Буде річка, табір, спотворені горем обличчя – і Галя…

Вогняні розсипи внизу стають рідшими й блідішими. Люди на землі погасили вогники у своїх житлах. На небі теж мерхнуть блакитнуваті алмази передранкових зірок. Просто перед літаком поступово вимальовується нерівна лінія обрію, і небо над нею починає яснішати. Земля ще темна, але раз у раз на ній з’являються білясті відблиски неба, відбитого у річках і озерах.

Річка Уфа показалася раптом праворуч, ніби слід велетенського дощового черв’яка, який проповз у видолинках серед гір. Літаки круто повертають і летять далі, вслід звивинам річки, вкритої рідким ранковим туманом. Ридан вдивляється вниз, стежить за стрілкою годинника. Час, розрахований льотчиком на дорогу, кінчається. Ще дві-три хвилини…

Он вони!

Смуги диму, змішані з туманом, червоні вогні багать на воді, на човнах вказують місце й напрямок посадки. Ридан не дивиться на ці вогні. Його погляд спрямований на берег; він уже бачить палатку, рухомі постаті людей біля води.

Більше нічого не бачить там Ридан…

Тихе міжгір’я сповнюється оглушливим рокотанням моторів. Льотчики описують коло, спускаються нижче, ще коло, третє, заходять знову, вивчаючи важке місце посадки… Один літак раптом круто пірнає у вузьке ложе річки, виходить на розширення й сідає, розганяючи хвилі лапами поплавків.

Ридан стрибає в човен, що миттю підійшов, і через хвилину виходить на берег. Наталя з розгону кидається йому на груди, Федір і Микола мовчки підходять до професора. Якась людина із дивно спотвореним обличчям, у якій Ридан насилу впізнає Віклінга, поволі, як побитий пес, відходить убік.

– Де? – коротко кидає Ридан.

Його ведуть до джерела. Холодні струмені, що б’ють з-під землі, гойдають складки парусини. Тіло піднімають, відкривають обличчя… Друзі в німому мовчанні стоять навколо, і зненацька божевільна надія на мить спалахує в серці кожного. Чудо! Чудо! Горе породжує безумство хоча б на мить. Ось зараз Ридан змахне рукою, скаже якесь владне слово… і все, що було досі, виявиться сном. Ганна здивовано розплющить очі, підведеться…

Ридан опускається на пісок, простягає руку вбік і ледь махає нею назад. «Відійдіть. Залиште нас», – каже цей жест. Голова Ганни в нього на руці, він схиляється над нею усе нижче, нижче. Друзі відходять до. палатки.

Губи професора сіпаються, кривляться, їдкі батьківські сльози збігають з очей і падають на дороге мокре обличчя.

– Доню, донечко моя… – шепоче Ридан. Чуда немає.

Ридан обертається і кивком голови підкликає друзів.

– Кличте швидше санітарів, – наказує він твердо і, знову прикривши Ганну парусиною, занурює її у воду.

Кілька секунд він тримає руку в джерелі. Рука починає клякнути.

– Добре, – шепоче він підводячись, потім питає Миколу. – Давно вона тут?

– З десятої години вечора.

– Виходить, до того минуло?..

– Близько… двох годин, – насилу пригадує Микола.

Санітари на носилках заносять тіло в човен, переправляють до літака, потім обережно піднімають носилки і засовують їх у люк, усередину фюзеляжу. Там тіло Ганни перекладають у цинковий холодильник, камери якого наповнені льодом.

Ридан висовується з вікна кабіни; обличчя його сіре, глибокі тіні пролягли під очима. У нього майже такий самий вигляд, як і в тих, хто зустрів його тут, у таборі. Але в голосі вже звучить влада людини, яка знає, що треба робити.

– Миколо Арсеновичу, – каже він голосно, схиляючись над човном, – піднімайтесь сюди, ви полетите зі мною зараз же. Всі інші – за нами, на другій машині.

Літак важко відривається од води і, поволі набираючи висоту над руслом річки, зникає за поворотом ущелини. Піднявшись над вершинами гір, бере курс прямо на захід.

Микола сидить у зручному, м’якому кріслі і вперше починає відчувати неймовірну втому. Нервове напруження, яке тримало його на ногах до останнього моменту, спадає. Ридан знаходить в аптечці літака якісь ліки й дає Миколі випити.

– Тепер відхиліться назад, Миколо Арсеновичу, отак… і спіть. Мені ще потрібна буде сьогодні ваша допомога.

Слово «спіть» діє магічно. Микола засинає майже вмить і вже не чує останніх слів професора.

О п’ятій годині сорок хвилин ранку літак приземляється в Москві. Санітарна карета приймає холодильник просто з літака і мчить слідом за машиною Ридана на Ординку.

Особняк спить. Важкий цинковий ящик піднімають нагору, ставлять у просторій кімнаті «консерватора». Санітари виходять.

Через двадцять хвилин Микола, насилу втямлюючи, чого від нього вимагає професор, вмикає аноди свого «консерватора», перевіряє настройку на «вузол умов» і піднімає рубильник конвейєра.

Тіло Ганни в чохлі з тонкої прогумованої тканини пронизує потік променистої енергії…

Так почалася одна з найсміливіших спроб людини відкинути закони природи, непохитність яких освячена тисячоліттями.

Ридан став іншим. Він замкнувся в собі, був мовчазний, на запитання відповідав не зразу, очевидно, насилу відриваючись од складних, важких думок. І горе, глибоке, гнітюче, прозирало в кожному незвично обережному його русі.

Ні про Ганну, ні про свої задуми він не казав нічого. Кімната «консерватора» була зачинена для всіх, крім кількох працівників інституту – їх професор часто викликав до себе. Вони мовчали теж. Було ясно, що Ридан не хоче, щоб про його наміри знали й говорили. І ніхто не питав його про це.

* * *

Федір, Наталя та Віклінг повернулися того самого дня, через три години після приїзду Ридана. Похмуре це було повернення. Вони мовчали цілу дорогу: говорити не було про що.

Чуда не сталося. Сам Ридан плакав над тілом дочки…

Легше, ніж іншим, було Наталі. Горе її перетворювалось у сльози і в них тонуло, ними якоюсь мірою поглиналося.

Почуття Федора ускладнювались гнітючим усвідомленням відповідальності й провини. Він був ініціатором, мандрівки, був керівником, «капітаном», він повинен був запобігти можливості аварії! Він – винуватець катастрофи і горя друзів, батька!..

Повернувшись до себе додому, Федір побачив повістку, в якій його просили зайти до військкомату. Такі виклики траплялись і раніше. Звичайно, вони кінчались тим, що Федорові ставили кілька питань – про місце роботи, посаду або адресу і відпускали додому. Це називалось таємничим словом «перереєстрація».

Тепер час був інший. Тривожні чутки доносились від далеких кордонів – і на заході, і на сході.

Федір ухопився за повістку, як потопаючий за рятівний круг. Він одразу ж пішов до військкомату і звернувся там до комісара з проханням призначити його на найвідповідальнішу, найнеспокійнішу ділянку кордону.

Через день він поїхав на Далекий Схід, сповнений відчайдушної рішучості жертвувати собою, робити подвиги. Наталя навіть не наважилась утримувати його.

Віклінг пішов з аеродрому не попрощавшись, не промовивши жодного слова, і сів у перше-ліпше таксі. Ні у Федора, ні в Наталі не вистачило сили сказати йому щось підбадьорливе, хоча він, видно, був, як і раніше, на межі божевілля.

Коли машина відійшла вже далеченько, Віклінг почав отямлюватися. Мляво опущені плечі випросталися, глибокі зморшки, що перетяли лоб угору від перенісся, розправилися. Лягли на місце скорботно зведені брови. Брудними, вимащеними в смолу руками він пригладив скуйовджене волосся, глибоко зітхнув. Потім швидко, немов пригадавши щось важливе, засунув руку в бокову кишеню й витяг конверт. Лист… аркушик, помережаний цифрами. Усе в порядку. Конверт сховав знову в кишеню. Усе в порядку… І злочину немає, бо немає доказів, немає навіть підозрінь. Єдиний свідок мертвий. Бліді, зеленкуваті пальці, що піднімались до поверхні води, раптом знову – який уже раз! – постали перед очима… Віклінг пересмикнув плечима, і судорога страждання пробігла по його обличчю.

…Життя в риданівському будинку порушилось. За якимись новими, хаотичними й суперечливими законами почали відбуватися в ньому всі процеси, з яких складаються побут, поведінка людей, їх заняття.

Ридан поводився так, наче він зібрався виїжджати й боїться запізнитися на поїзд. Йому ніколи прийти на сніданок або на обід. Він раз у раз дивиться на годинник. Уночі його піднімає будильник, і він іде, напіводягнений, в лабораторію.

Тирса цілий день возить тварин то нагору, то вниз. Матуся евакуює одні кімнати, переобладнує інші, приводить нових людей, які втягають в операційну якісь важкі, великі речі, там щось споруджується, чути удари молотка об метал…

Усе це почалося через годину-півтори після повернення професора. Так минула доба, розрахована Риданом по хвилинах.

Микола розумів, що ця гарячкова діяльність розгортається навколо Ганни, і складні почуття виникали в його збентеженій душі. Професор мовчав, він діяв. Два-три рази він звертався до Миколи за порадою: в операційній спішно встановлювали нові електроприлади. Ганна лежала тепер там.

Що це все означало? Коли б Ридан сподівався оживити, воскресити Ганну, він повинен був би поділитися цією надією з Миколою, відкрити йому принаймні таку неймовірну можливість. Але він мовчить. І не видно, щоб якась надія прозирала крізь цю незвичайну його похмурість. Виходить, немає такої можливості. Та й не може бути її, звичайно! Але тоді… Професор вирішив скористатись тілом власної дочки для якогось експерименту?.. Яким же страшенно бездушним треба бути, щоб зважитись на це!

Микола повставав проти Ридана. Ні… Хоча б які були великі й важливі наукові завдання професора, він не повинен був приносити їм у жертву Ганну. Це – кощунство!

Затьмарений горем мозок Миколи вже не міг виплутатися з цих думок. Що більше він думав, то сильніше весь сповнювався гнівом, обуренням.

Нарешті Микола не витримав. Він рішуче вийшов із своєї кімнати й почав шукати професора, щоб поговорити з ним і, якщо доведеться, вимагати…

Розшуки привели його в операційну. Випадково двері були відчинені. Микола ввійшов і завмер.

Просто перед ним у закритому циліндричному футлярі з якогось прозорого блискучого матеріалу поволі поверталось тіло Ганни. Воно було схоже на привид і ніби тануло на очах, ховаючись за спітнілою від внутрішнього холоду поверхнею футляра. Циліндр, закріплений всередині великого металевого кільця, що стояв вертикально, обертався рівномірно і тихо навколо своєї осі і одночасно – в площині кільця, подібно до стрічки гігантського компаса.

Микола застиг, неспроможний відірвати погляд од безмежно коханого привида. Постать Ридана зненацька виросла перед ним.

– Я вам потрібен, Миколо Арсеновичу? – тихо спитав він, обнімаючи Миколу за плечі й ведучи його за собою. – Все ж краще, коли ми вийдемо звідси.

Вони вийшли в «свинцеву» кімнату, і Микола різко звільнився з-під, як здалося йому, важкої руки професора.

– Я… хочу знати, що все це означає? – хвилюючись, промовив Микола. – Мені здається, я маю право…

Вони стояли один проти одного, обоє пригнічені горем, але один – мудрий, стриманий, другий – охоплений хвилюванням, гнівний. Щось подібне до співчуття промайнули на обличчі Ридана. Він зрозумів, що гнів Миколи – перше почуття, якому він інстинктивно віддається, щоб затамувати в собі нестерпний біль.

– Так, ви маєте право: я знаю це навіть краще, ніж ви самі… – відповів професор.

Микола не звернув уваги на його слова.

– Це якийсь експеримент? – перебив він запально.

Ридан рвучко підвів голову, суворо примружив очі, подивився на Миколу, потім на годинник.

– Хвилин десять ми можемо поговорити, Миколо Арсеновичу. Ходімо до мене.

І він рішуче попрямував у кабінет, там посадив Миколу в крісло й кілька разів мовчки пройшовся по килиму.

– Я зрозумів, що вас хвилює, – сказав він, нарешті: – «Експерименти над трупом власної дочки… Кощунство, жорстокість». «Вчений-маніяк, що втратив людський образ!» Усе це я добре знаю, Миколо Арсеновичу, надто добре. Тепер слухайте… Я був у вашому віці, коли втратив батька. Він умирав повільно, довго, кілька місяців від нещадного й невпинного процесу в легенях. З кожним днем життя відходило від нього, незважаючи на те, що все робилося для його врятування: чудовий догляд, окрема палата в найкращій лікарні Москви, нагляд відомого й дуже авторитетного спеціаліста професора Курнакова. Він оглядав батька майже щодня, і всі його вказівки виконувалися лікарями надзвичайно точно. Я сам майже не виходив з лікарні й стежив за лікуванням. Спочатку тільки стежив. Потім мені сказали, що стан безнадійний…

Я ще не був тоді лікарем, але глибоко цікавився медициною, її найновішими відкриттями, дещо розумів у ній і вірив у невичерпні можливості цієї науки. Думаю й тепер, Миколо Арсеновичу, що я мав. рацію… Яким жалюгідним здалося мені тоді все оте «класичне» лікування, за яким люди, точно дотримуючись букви підручника, приховували відсутність ініціативи і своє цілковите безсилля справитися з хворобою. І от я кинувся сам діяти. Я ганяв по столиці, розшукуючи серед медиків новаторів, передових людей, винахідників, людей, які шукають і знаходять щось нове, не завжди поясниме з точки зору канонів класичної, університетської науки. Ці люди робили так звані «чудеса», тобто зціляли хворих, визнаних безнадійними. Один з них акумулював енергію сонячної радіації в хімічних реакціях речовин, які потім вводили в організм хворого, щоб підвищити його опірність проти руйнівної недуги. Інші досягали цього впливом радіоактивних мінералів. Треті практично доводили справедливість ідеї про дію нервових впливів на хворого. Я уважно вислуховував їхні теоретичні обгрунтування, збирав поради, приходив у лікарню й вимагав застосувати ці нові методи лікування, бо бачив, що там лікарі на чолі з професором уже склали зброю перед неминучим, на їх думку, кінцем. Мені відмовляли. «Ми робимо все, що в таких випадках наука вважає за необхідне, – казали вони. – І ми не можемо дозволити в клініці застосування недостатньо перевірених методів». – «Але ж ваші добре перевірені методи не допомагають?!»: – обурювався я.

Тим часом життя невпинно завмирало в зовсім уже немічному тілі батька. У розпачі я ще наполягав. Нарешті, в мене відбулася рішуча розмова з професором Курнаковим – хай буде прокляте це ім’я, що стало для мене синонімом казенщини, реакційності, обмеженості в медицині! «Що ж, – скрикнув він тоном благородного обурення, – невже ви хочете, щоб я почав експериментувати над вашим умираючим батьком?»

Я не зміг тоді відповісти йому… Батько помер. І тільки пізніше я зрозумів усю брехливість цього «благородного» професорського аргументу. Так, Миколо Арсеновичу, саме експериментувати повинен був він, коли б справді хотів врятувати людину так, як цього хотів я, і, може, хотів би він сам, коли б помирав його батько, а не мій…

Ридан замовк на кілька секунд, наче насилу звільнюючись від тяжких спогадів.

– У розпорядженні медицини – колосальний арсенал засобів і методів. Лікар, який опускає руки й визнає стан пацієнта безнадійним, тому що він вичерпав якусь програму лікування і не досяг звичайного в таких випадках ефекту, – тільки поганий ремісник. У медицині немає безнадійних випадків і немає універсальних готових рецептів лікування, їх треба шукати, пробувати, підбирати. Час! Ось що звичайно обмежує наші можливості знайти знаряддя боротьби, яке може врятувати людину. То невже ви гадаєте, що тепер, коли ви ж самі дали мені можливість приборкати цей час, я повинен відмовитись од експерименту?!

Микола не зводив з Ридана очей. Професор говорив, як завжди, ясно, переконливо, і все ж Микола не розумів… Коли б мова йшла про хворобу…

– Але ж… Галя померла, – пробурмотів він, і якийсь маленький м’яз затріпотів на його щоці.

Ридан схилив голову.

– Може, – відповів він тихо, – може… не знаю… Я не впевнений у цьому. Смерть – складний і досить тривалий процес, він вражає різні органи поступово і в різний час. Хай припинилося дихання, хай спинилося серце – це ще не справжня смерть, і якщо весь організм цілий, досить перевести його тимчасово на штучний кровообіг, і він знову житиме.

В науці раніш панувало переконання, що з першими ж звичайними симптомами смерті – припиненням дихання й кровообігу мозок паралізується назавжди. Звідси головним чином робили висновок, що смерть необоротна. Потім виникло уявлення про так звану «клінічну смерть», оборотну, яка триває нібито кілька десятків хвилин, після чого клітини мозку остаточно втрачають здатність жити. А знаєте, що мені вдалося довести? Що центральна нервова система, тобто мозок – найміцніший, найстійкіший з усіх органів, що він хоч і припиняє свою роботу в момент «смерті», але потенціально зберігає здатність функціонувати довше за всі інші органи. Він помирає останнім. А кожний орган умирає по-справжньому тільки тоді, коли його тканина, його речовина, білки зазнали необоротного розпаду. Тепер поміркуйте: ми маємо «консерватор», який припиняє розпад органічної речовини; у нашому розпорядженні є «ГЧ», що має владу над мозком… Що ви, Миколо Арсеновичу?