Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 33 страниц)

Так народжуються відносини. Так виникає неприязнь або дружба.

Так виникає любов.

А все дальше часто служить тільки для того, щоб ставлення, яке вже виникло, проявити, реалізувати. Або – придушити.

Ридан, власне кажучи, вперше говорив з Тунгусовим. Побачення в наркоматі не береться до уваги. Але й тоді, сам не знаючи чому, попрощавшись з інженером, він вернувся і сказав: «Прийдіть неодмінно».

А зараз він уже насилу стримував бажання розповісти і показати інженерові все, запропонувати його привабливій увазі кращі плоди своїх шукань.

Тунгусов говорив мало. Але з того, як уважно він оглядав прилади, піддослідних тварин, усе, що показував професор, як він схоплював саму суть того, що бачив і чув, Ридан угадував у ньому не просто ввічливого відвідувача, який зацікавився справою. То була дійова увага людини, що жадібно вбирає в себе нові знання і розуміє смисл і значення цих знань. Тунгусов вникав, оцінював і в тих випадках, коли відчував себе компетентним, давав поради, що розширювали можливості дослідження.

Як довго Ридан чекав зустрічі з такою людиною! Усі ці техніки, які приходили в його інститут, щоб встановити новий прилад і навчити професора та його співробітників володіти ним, милостиво пояснювали будову приладу, оперуючи незрозумілими термінами, – щоб швидше відкараскатися від розпитування, – чого варті були ці люди порівняно з його новим знайомим!

І Ридан захопився, розповів Тунгусову, як виникли його давні догадки про існування якихось невідомих науці сил, що діють у живому організмі, про те, як він почав шукати і знайшов нову – електричну – основу життя організму і як, нарешті, відкрив спосіб нею оволодіти.

Новий світ, невиразний, але привабливий і захоплюючий, відкривався перед Миколою. Мов зачарований Тунгусов мовчки слухав професора, і в його допитливому мозку вже зароджувалися своєрідні узагальнення; фізика мертвих тіл, з якою він досі мав справу, оживала, набувала нового значення.

– Ми те дуже мало знаємо про те, яку роль відіграє електрика в житті організму, – говорив Ридан. – Але я певен, що саме електрика становить головну основу всіх біологічних процесів. Це вона керує розвитком і всіма функціями кожного живого організму… мабуть, і кожної рослини. Подивіться хоча б на процес ділення клітин.

Співрозмовники в цей час увійшли до цитологічної лабораторії – великої кімнати, чудово обладнаної найкращими сучасними приладами мікроскопії та мікрофотографії, електричними термостатами, апаратами для забарвлення препаратів, мікротомними приладами для виготовлення найтонших зрізів.

Тут вивчалися клітини – молекули тих тканин, з яких збудований організм. Щодня шість цитологів приходили сюди і сідали до своїх робочих столиків, схожих більше на складні пристосування точної механіки. Через удосконалені мікроскопи можна було спостерігати не тільки мертву матерію, але й живі процеси в тканинах, на оперованих органах тварин.

Натиском кнопки в будь-яку мить приводився в дію механізм кіно-фотоапарата, що заглядав у другий окуляр того самого мікроскопа, і процес фіксувався на плівці. Зрізи мертвих препаратів витримувалися у складних хімічних барвниках. І тоді хитромудрі формою, зовсім прозорі і тому невидимі ні в який мікроскоп тільця набирали кольору і контурів, ставали видимими.

Ридан витяг з шухляди пачку фотографій і рядами розклав їх на столі.

– Ось, подивіться, – сказав він. – Це збільшені мікрознімки основних моментів ділення клітин. Ви, звичайно, знаєте, що є клітини, які можуть розмножуватися так званим простим діленням. З цих фотографій ми пересвідчуємося, що це далеко не просте ділення, а надзвичайно складний процес, механізму якого ми ще зовсім не знаємо.

Вперше перед Миколою одна за одною розгорталися картини цього чудового таємничого акту. Ось клітина напередодні ділення: неправильної форми, наче пом’ятий яйцеподібний мішечок, наповнений каламутнуватою рідиною. В ній плаває другий маленький пухирчик, як жовток у яйці, – це ядро. У його прозорій рідині плавають якісь зжужмлені обривки ниток. Це – атоми тіла. Все спокійно.

Але ось у клітині виникає рух. Дивну еволюцію проробляють ці обривки ниток у ядрі: вони раптом з’єднуються кінчиками в одну зім’яту в грудочку нитку. Потім знову нитка розривається на шматочки вже більшого розміру. Далі кожен шматочок розщеплюється вздовж. Так вони і плавають парами. А оболонка, яка їх тримає, тане і зникає.

Ридан заглядає в очі Тунгусова і бачить, як жадібно вони стежать за цими рухами, наче намагаються помітити десь тут, за нитками, в каламуті протоплазми, прихований зміст процесу.

– Ось починається головне – пояснює професор. Він ставить вказівні пальці на протилежні кінці клітини. – Дивіться… бачите ці місця? Тут, власне, нічого нема. Мабуть, можна помітити лише невелике згущення каламуті довкола них. Дивіться далі. Каламуть починає розташовуватися по радіусах від цих двох центрів. Це полюси. Клітина поляризується. Радіуси зустрічаються, з’єднуються, наче притягаються один до одного…

– Силові лінії електричного поля, – повільно каже Микола.

– Ну, звичайно! Дивіться далі. Полюси притягають цей клубок ниток-кожний до себе. Кожна пара шматочків ядра під впливом цього притягання розташовується н середині міжполюсного простору, в площині екватора, і, як тільки це відбулося, пари розходяться, дві рівні групи ниточок відходять до полюсів, перетворюються на нові ядра, і вся клітина розрипається навпіл по екватору. Полюси, зробивши свою справу, зникають. З однієї клітини стало дві. Ну, що скажете, Миколо Арсеновичу? Хіба не схоже на електричний процес?

Тунгусов здивовано глянув на професора.

– А хіба можна сумніватися в цьому? Є для цього які-небудь дані? – спитав він.

Ридан захвилювався.

– Ніяких даних нема. Та я не сумніваюсь. Але що я знаю? Тільки те, що тут діють електричні сили. А як вони діють, звідки беруться, цього я з своїми убогими знаннями фізики пояснити не можу. Навіть не можу добре зрозуміти, як відбувається це притягання, відштовхування часток, поляризація.

– Скажіть, Костянтине Олександровичу, а от у проміжку між двома діленнями в клітині що-небудь відбувається?

– Вважають, що нічого. Вона спершу трохи росте, збільшується до нормального розміру, потім «перебуває в спокої». А чого вас цікавить цей період?

– Бачите, оте, що ви мені зараз показали, очевидно, вже результат якогось процесу, котрий приводить до появи в середині клітини двох одноіменних електричних зарядів. Все інше більш-менш зрозуміло: заряди одного знака відштовхуються один від одного і тому розташовуються у протилежних кінцях клітинного простору. В ядрі, що міститься між ними, внаслідок індукції виникає заряд протилежного знака. І як тільки це сталося, між полюсами і ядром виникають сили взаємного притягання, бо різноіменні заряди завжди намагаються з’єднатися. От полюси і розривають ядро на дві половини. Це, звичайно, загальна схема процесу, і в ній ще багато невідомого. Але насамперед, мені здається, треба було б з’ясувати, як виникли заряди. Тут повинен бути якийсь рух, що викликає їх.

– От бачите, у вас уже намічається шлях дослідження, – з деякою заздрістю сказав Ридан, збираючи знімки. – Отже, уже в клітині починається електричне життя. Його потенціали тут, очевидно, мізерні. Але їх кількість безмежно велика, вони складаються, ростуть. Нема такого органу, де б я за допомогою посилювача не знаходив електричного биття, яке вже порівняно легко можна вимірювати гальванометром. А в деяких випадках організм виявляє особливу здатність мобілізувати великі запаси електроенергії. Електричний скат, наприклад, може виробляти такі розряди, які вбивають навіть великих тварин на відстані кількох метрів. У цих випадках електрична система тварини проявляється і, очевидно, розвивається, як специфічний засіб боротьби за існування. І тварина керує ним якимись органами, залежно від зовнішніх впливів – появи здобичі, загрози нападу.

Таку ж властивість має електричний вугор.

Це лише найяскравіші приклади прояву електричної діяльності тварини.

Вивчаючи нервову систему, я впевнився, що це і є та система, по якій ллється електроенергія. Разом з нервами вона пронизує весь організм, приводить у дію кожний мускул, кожний орган.

Потоки цієї енергії безмежно різноманітні за частотою: кожен мускул приводиться в рух лише однією певною групою хвиль, що їх посилає мозок. Нерв може проводити лише певну гаму частот, кожна з яких визначає ступінь скорочення мускула, ступінь будь-якої реакції.

Ридан виклав Миколі свою теорію, розповів про славнозвісний дослід з кроликами.

– Якщо імпульси, котрі виникають у мозку, є не що інше, як коливання високої частоти, схожі на радіохвилі, – додав він, – то це означає, що, створивши штучний генератор таких хвиль, ми, нарешті, вперше зможемо повністю оволодіти всіма функціями організму, керувати ними…

– На основі резонансу?

– Звичайно. Камертон починає вібрувати, коли до нього доходить певна звукова хвиля. В мозку – мільярди електричних «камертонів». Спрямовуючи на мозок електромагнітний промінь нашого генератора, ми зможемо, змінюючи настройку, збуджувати будь-який з цих «камертонів», тобто приводити в дію будь-яку функцію в організмі.

– Ви маєте рацію, – повільно сказав Микола, намагаючись привести у відповідність із звичними поняттями з радіотехніки нове для нього коло явищ. – Виходить, що фізика мозку полягає, головним чином, у прийомі і збудженні електромагнітних хвиль різної частоти. Я зовсім не знаю мікроструктури мозку і взагалі нервового апарата, але, судячи з того, що ви кажете, явища електричного резонансу лежать, очевидно, в основі його роботи. А в такому разі в нервовому апараті неодмінно повинні бути якісь дуже рухливі органи настройки. Знайти їх було б надзвичайно важливо і для фізики: можливо, ми виявили б тут якийсь новий принцип високочастотного резонансу, крім єдиного відомого нам «коливального контура», на якому грунтується вся наша радіотехніка. А для створення генератора «мозкових хвиль», про який ви кажете, це, мабуть, і необхідно. Треба ж знати, як мозок передає по нерву саме дану частоту, щоб привести в дію певний орган.

Обидва співрозмовники хвилювалися. Микола входив у країну, відкриту Риданом, з трепетом сподіваючись побачити в ній нові форми уже відомих йому явищ. Ридан відчував, що Тунгусов може наблизити здійснення його ідеї. Він готовий був пояснювати, показувати без кінця.

– Органи настройки… – говорив він. – Як же їх знайти? Ось вам фотографії мікроструктур мозку. Ось іще… Їх можна навести безліч. Ось клітини мозку… Ось їх волокна… Ну, що тут може бути органом настройки? Кожна клітина, кожна волокнина можуть виявитися цим органом, адже ми не знаємо принципу, за яким тут здійснюється настройка.

– Так… – замислився інженер, розглядаючи фотографії зрізів мозку. – Очевидно, тут важко що-небудь придумати. Тоді, значить, треба інакше підійти до питання. Скажіть, Костянтине Олександровичу, чи всі органи тварини зв’язані безпосередньо з мозком? Чи нема таких, які хоча й приводяться в дію від мозкових імпульсів, але не зв’язані з мозком безперервним нервовим шляхом?

– Бачите… Коли ми кажемо, що всі без винятку органи зв’язані з мозком нервами, то цим лише констатуємо, що певна хвиля подразнення з мозку завжди потрапляє до певного органу. Виходить, зв’язок безперечний. Але це зовсім не означає, що хвиля йде по безперервному шляху. Навпаки, шлях її весь час переривається, і це у свій час викликало цілу епопею досліджень та суперечок серед фізіологів на тему про те, як перескакує збудження через ці перериви нервового шляху. Але коли я пересвідчився в електромагнітній природі нервового струму і навіть спіймав його хвилю на деякій відстані від мозку, мені стало ясно, що нічого дивного в цих «перескоках» нема…

– Дозвольте, дозвольте! – зацікавився Тунгусов. – А що це за перериви у нервах?

– А ось що. Будь-який нерв являє собою ланцюжок з ряду розташованих одна за одною нервових клітин, так званих нейронів. Кожен нейрон складається з ядра з маленьким ядерцем всередині. Від ядра відходить різна кількість відростків, що мають форму волокон, витких ниток, гілок з багатьма відростками і т. д. Але один з відростків завжди довший за інші, він переходить у нервове волокно, яке своєю структурою дуже схоже на добре ізольований провід, швидше навіть кабель, вміщений у кілька оболонок-ізоляторів. Ось із таких нейронів і складається нерв, причому два сусідніх нейрони ніколи не зростаються між собою, але тонесенькі волокна, що відходять від одного з них, розташовуються навколо ядра другого, не торкаючись його поверхні. Це так званий синапс. Отут хвиля збудження і перескакує з нейрона на нейрон…

– А в мозку теж є нейрони? – спитав Тунгусов.

– Так. Вони скрізь, де є нервова тканина.

– Виходить, тут, у місці зближення нейронів, і треба шукати органи настройки.

– Чому? – не розумів Ридан.

– Ну, звичайно. Ви ж самі казали, що кожен нерв може проводити певну гаму частот. Виходить, він повинен бути настроєний в резонанс з випущеною з мозку хвилею. А як би інакше хвиля перескочила на другий нейрон, коли б не було якогось пристосування для настройки наступного нейрона в резонанс? Це ж те саме, що в радіоприймачі: хвиля з антени іде, але вона не приводить у дію репродуктор доти, поки ви не настроїте приймач у резонанс з цією хвилею. Адже і в приймачі теж робиться такий синапс – перерив на шляху хвиль, що йдуть від антени в землю. Але там настроює людина, обертаючи пластинки конденсатора, а нейрон, очевидно, має здатність сам настроюватися під дією хвилі, що приходить до нього.

– Блискуче! – вигукнув захоплено Ридан. – От що значить володіти предметом! Знаєте що? Ви зараз спростували одне з основних заперечень моїх противників. Вони міркують так: електромагнітні хвилі поширюються з швидкістю триста мільйонів метрів на секунду, а нервові збудження – з швидкістю всього кілька десятків метрів; виходить, нервове збудження не може бути електричним явищем. Але тепер зрозуміло, чому відбувається уповільнення: на настройку кожної ланки нерва потрібен час! О-о, це дуже важливе відкриття, запевняю вас! Виходить, у синапсах треба шукати органи настройки… Стривайте, що ж це я! У нас же є знімки нейронів! І якраз сьогодні мали сфотографувати препарати, забарвлені новим способом. Справа в тому, що ці тонесенькі волокнини, які оточують тіло нервової клітини, надзвичайно погано піддаються забарвленню і тому здебільшого майже не помітні. – Він кинувся до столу і почав ритися в його шухлядах. – Що за чорт! Нема цих знімків. Доведеться подзвонити Муттеру.

Матуся серед багатьох інших обов’язків відав усією фотографічною справою в інституті. В його розпорядженні була фотолабораторія і фототеки всіх дослідних лабораторій. У красивому бюро з безліччю шухляд з номерами і написами в алфавітному порядку лежали тисячі знімків, старанно розсортованих по конвертах. Сувора система, зручний порядок з’являлися скрізь, до чого доторкався цей великий артист організаційних справ. Муттер жив у цьому ж провулку, навпроти інституту.

– Нема сьогоднішніх знімків? – відповів він Риданові. – Зрозуміло, вони сохнуть у фотолабораторії. Ключ у мене, зараз прийду і знайду.

Огляд інституту був припинений. Ридан і Тунгусов, обидва збуджені цікавою розмовою, повернулися у квартиру професора.

– Ну, дівчата, – радісно вигукнув професор, входячи до їдальні, – здається, мої справи налагоджуються! Микола Арсенович на ходу робить одне відкриття за одним і скоро вже напевне винайде генератор біопроміння! Я думаю, що для цього йому варто лише напитися чаю, закусити…

Дівчата сміялися, прибираючи зі столу книжки і зошити.

– Що це ви вивчаєте? – спитав Микола.

– Німецьку мову, – засмучено зітхнула Наталя. – Страх яка важка! Якби не Галя, нічого б не засвоїла.

Нова думка раптом виникла в голові Миколи.

– А ви добре знаєте німецьку мову, Ганно Костянтинівно?

– Вона вільно говорить по-німецьки, – із заздрістю відповіла за неї Наталя, виходячи з книжками з кімнати.

Ридан у кабінеті говорив з кимось по телефону.

– У мене є до вас серйозне прохання, – тихо сказав Микола Ганні.

Та мовчки звела на нього трохи здивовані очі, і Микола мало не знітився під цим поглядом. Він вийняв блокнот.

– Зараз я напишу вам сім літер латинським шрифтом. Це ключ до шифру, який треба розгадати… – Він коротко розповів історію таємничих літер. – Можливо, вам допоможе знання німецької мови, хоча це сумнівно. Мій кореспондент – очевидно, друг, а не ворог, – сказав, нібито це щось усім нам добре знайоме. Я зрозумів так, що для розшифрування ніяких спеціальних знань не потрібно, треба тільки догадатися.

– Розумію, – серйозно відповіла Ганна. – Давайте, подумаю.

Микола написав на аркушику літери, що мучили його, і передав Ганні. В цей час у кабінеті залунали голоси.

– Це Матуся, татів помічник. Ми його так прозвали: його прізвище Муттер. Я думаю, особливо ховати цей напис не варто?

– Звичайно. Навпаки, хай угадує, хто хоче. Не треба тільки говорити, в чому справа.

Ганна поклала папірець на стіл. Ридан влетів у їдальню, розмахуючи пачкою фотографій. За ним, як кулька, вкотився Матуся.

– От, Миколо Арсеновичу, познайомтесь. – Він відрекомендував їх одного одному. Дивіться, які прекрасні результати. Оце забарвлення! Вийшли волокна, яких я раніше не бачив. Тепер у їх розташуванні немовби і якась закономірність…

Микола уважно розглядав одну фотографію за одною. Тут були зображені у збільшеному вигляді нейрони різних форм, сплетені між собою.

– Мабуть, оце – ядро нейрона, а ці нитки, що обплутали його, волокнини другого нейрона?

– Так, сусіднього. Це якраз місце, де відбувається перескік хвилі збудження, синапс…

– А що це за кружечки, ось тут, біля самої основи головного відростка?

– Це диски, призначення їх невідоме. Бачите, вони розташовані парами – один проти одного. Ними закінчуються тонесенькі волокнинки, що виходять з тіла нейрона. Спершу їх знаходили тільки в периферійних нервових закінченнях, і тому вважалося, що це дотикові апарати нервів. Але тут якраз нейрон із зрізу мозку.

Деякий час усі мовчали. Ридан напружено чекав, що скаже інженер. Нарешті той підвів голову.

– По-моєму, все зрозуміло, – просто сказав він.

– Що, органи настройки?!

– Так… Костянтине Олександровичу, ви пам’ятає: схему коливального контура? Це проста комбінація ємкості і самоіндукції, тобто конденсатора і котушки.

Микола взяв папірець і намалював на ньому схему:

– Ось бачите, зліва – дві пластинки конденсатора, справа – котушка. Змінний струм, який може мат в собі скільки завгодно різних частот, іде з антені зверху, але через цей контур піде лише та частота, в резонанс з якою контур настроєний. А настройка його залежить од відстані між пластинками конденсатора і від кількості витків у котушці. Такий контур – основа всякого приймача і всякого генератора електромагнітних хвиль.

Тепер дивіться, що тут, на ваших знімках. Бачите, оцей довгий відросток одного нейрона спірально обкручується навколо ядра другого. Це і є котушка самоіндукції. А диски, про які ви щойно говорили, – мікроскопічні конденсатори. Це ж безсумнівно! А крім того, в самому ядрі я бачу теж ледь помітні волокнинки, розташовані спіралеподібно, і це, очевидно, те, що в радіотехніці називається котушкою зворотного зв’язку. Шляхом індукції в цій котушці збуджуються електричні коливання тієї самої частоти, яка виникає в коливальному контурі. Я не знаю, як саме відбувається перестройка нейрона під впливом хвилі, що приходить, – на те тут біологія, а не фізика, – але ясно, що тут ми маємо у принципі той самий прилад, що і в будь-якому генераторі високої частоти.

– Це геніально! – вигукнув Ридан. – Виходить, я маю рацію: якщо вже ви знайшли в мозку конденсатори і котушки, то генератор мозкових хвиль буде збудований! Браво, Миколо Арсеновичу! Ви знову зробили блискуче відкриття.

– Ні, – замислено промовив Микола, – я тільки переконався в тому, що відкриття для фізики тут зробити не можна: ніякого іншого принципу електричного резонансу, крім цієї схеми, очевидно, не існує, якщо сама природа користується тими самими котушками і конденсаторами. Геніально, що людина осягнула силами свого розуму те, що становить основу діяльності цього самого розуму…

Розмова тривала за чаєм. Матуся не брав у ній участі і лише зрідка перекидався дотепами з дівчатами. Коли схема, намальована Тунгусовим, перестала цікавити співрозмовників, Матуся непомітно взяв аркуш і почав уважно вдивлятися в літери, написані з другого боку. Потім витяг свою маленьку записну книжку і, щось знайшовши в ній, раптом замислився.

Ганна вирішила відновити звичайний порядок за столом.

– По-моєму, ви і досі працюєте, професоре, – сказала вона, скориставшись зручною паузою. – А тим часом ми всі сидимо за столом і майже нудьгуємо. Ось чи не хочете розгадати, що це означає? Хто відгадає, тому приз… – Вона простягла батькові шифр Тунгусова.

Ні, Ридан ніяк не міг зупинити бурхливого потоку думок: Тунгусова треба залучити до спільної роботи за всяку ціну! Він бездумно подивився на аркуш, прочитав літери.

– Ні, Галю, нічого не розумію, здаюсь. – Він знову обернувся до Тунгусова. – Так от, Миколо Арсеновичу, давайте об’єднаємо наші голови, давайте разом розв’яжемо це велике завдання.

– А я знаю, – тихо сказав Матуся Ганні.

Тунгусов, незважаючи на всю урочистість звертання Ридана, ясно почув ці слова. Увага його роздвоїлась.

– Знаєте? – зраділа Ганна. – Ну, кажіть.

– А який приз?

– Вам… скляночку коньяку!

– А якщо я відгадаю тільки половину?

– Як це так?

– Так. Я знаю, що це, але не знаю, що воно означає. Тунгусов насторожився. Як, цей чоловік знає те саме, що й він сам?! Він робив страшні зусилля, щоб не показати Риданові, що майже не чує його.

– Ну, все одно, говоріть наполовину і одержите половину.

– Зараз не можу, – відповів Матуся, показуючи очима, що йому заважає присутність Ридана.

– Добре, тоді одержуйте авансом, – Ганна налила півскляночки коньяку, і Матуся урочисто і з очевидним задоволенням випив. – Тільки глядіть, сьогодні ж!

Було вже пізно, гості зібралися йти. Ридан торжествував: Тунгусов погодився з ним працювати.

– Ми організуємо електротехнічну лабораторію, добре обладнаємо її, дамо вам людей. І ніхто не заважатиме вам продовжувати в ній свою роботу. Тільки, Миколо Арсеновичу, любий, швидше як-небудь влаштовуйте це.

Ганна погрозила батькові пальцем.

– Спершу сушарка. Дивіться, Миколо Арсеновичу!

– Звичайно, звичайно! Сушарка скоро буде готова. Отоді й почнемо нове життя.

Ганна зійшла вниз провести гостей. Вони вийшли в сад, що оточував особняк.

– Ну, тепер виправдовуйте аванс, товаришу Матуся, – сказала вона.

– Так це ж дуже просто, я тільки не хотів говорити в присутності професора. Ви ж самі просили не торкатися цієї теми при ньому.

– Я просила?!

– Атож! Ідеться… про його виступ у Будинку вчених.

– Не розумію, до чого тут це?

– Невже ви не пам’ятаєте, що тоді було! Тоді професор несподівано замовк, підійшов до дошки і почав писати на ній крейдою. Я потім подивився і переписав собі в книжечку про всяк випадок. Ось подивіться.

Він вийняв записну книжку і при світлі сірника знайшов потрібну сторінку. Внизу на ній було написано: LMRWWAT.

Тунгусов здригнувся, побачивши знайомі букви.

– А що це було з професором? – спитав він.

Ганна докладно розповіла йому про інцидент у Будинку вчених.

– Коли це сталося?

– Можу точно сказати, – обізвався Матуся, – двадцять четвертого червня о десятій годині п’ятнадцять хвилин вечора.

Микола раптом страшенно захвилювався. Цю дату він добре запам’ятав.

– У Будинку вчених?! На Кропоткінській?!

– Так, так.

– Дозвольте, невже це можливо! Але ж тоді… виходить, професор мав рацію. Здається, генератор променів мозку справді готовий! Треба ще перевірити… зараз же… Прощайте! Не кажіть поки що нічого професорові…

Не звертаючи уваги на здивування Ганни, він майже вибіг на вулицю.

– Лови його, Славо! – крикнула Ганна шоферові, який за непохитною звичкою всіх водіїв лагодив щось у своїй машині. Слава почув, і за хвилину риданівський лімузин заревів і зник за рогом провулка.